Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті

Чи була Україна російською колонією?

Євразійська колоніальна модель відносин між метрополією та залежною територією

За всієї своєї очевидності це питання не зовсім просте. Якщо на території країни нетитульного етносу діє адміністрація державної нації, то, очевидно, йдеться про існування колоніальних відносин між метропольним етносом і етносом, нетитульним у цій країні. Проте поняття колоніалізму вживається, як правило, щодо країн, які не мають спільних суходільних кордонів, щодо заморських і заокеанських територій великих мореплавних імперій: Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини, Голландії, Бельгії. Як відомо, таких територій Росія не мала.

Якщо шукати паралелі у відносинах між Україною і Росією, то напрошуються приклади Білорусі і Литви, Польщі і Литви, а також України і Білорусі як частин Речі Посполитої; Австрії - щодо приєднаних Чехії, Польщі, Хорватії та Угорщини. І тут проблема колоніалізму вже не є очевидною, оскільки ані Чехія зі Словаччиною, ані інші території колишньої Австрійської імперії Габсбургів колоніями себе не вважали.

Більше того, Угорщина часів існування дуалістичної Австро-Угорської держави мала в управлінні багато територій, більшість яких не були етнічно угорськими. Під скіпетром Габсбургів вона була ледь чи не вчетверо більшою, ніж сучасна незалежна Угорщина, й існувала як імперія всередині імперії. І це при тому, що Угорщина все XVII і початок XVIII ст. вела безперервні війни з Габсбургами, коли їхній державний центр містився у Трансільванії під покровительством Оттоманської Порти, а сама Угорщина підтримувала жваві контакти з Українською козацькою державою, починаючи від часів Б. Хмельницького й аж до І. Мазепи. Та сама Австрія жорстоко придушила революцію за незалежність 1848 р., стративши її керівників. А вже через 50 років на площі Героїв у Будапешті на відзнаку 1000-річчя перебування угорців у Паннонії серед скульптур угорських героїв помістили й відливки фігур імператорів-австріяків Марії-Терезії та Франца-Йосифа І.

У XVI ст., за люксембурзької династії, Чехія (Богемія) була ядром Австрійської імперії, а Прага - її столицею, головнішим за Відень містом. У Чехії, як і в Україні та й усій Східно-Центральній Європі, міста були етнічно німецькими, а села - автохтонно слов’янськими (чеськими).

Частиною Росії була етнічна Польща, але чи була вона колонією? Частиною Речі Посполитої були й Україна з Білоруссю та Литвою, але історики не дають визначення цим територіям як колоніальним частинам польської держави. І це зрозуміло: шляхетський стан Речі Посполитої не поділявся за національною ознакою. Уся шляхта була політичною нацією - поляками, залишаючись при цьому водночас і русинами/православними. Костянтин Острозький та Адам Кисіль були «Gente Rutenus - natione Polonus». Така форма самоідентифікації була чинною, власне, до часів падіння Речі Посполитої внаслідок третього її поділу. Навіть козацька старшина за своєю ідентифікацією інерційно відчувала себе продуктом польської політичної нації. Вона мала подвійну національну ідентифікацію. І в цьому гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря та інші були так само дуалістами. Не випадково вони були легітимованими нобілітаріями-шляхтичами нарівні з іншими представниками польської етнічної шляхти. Тому й досить легко розв’язувалася проблема польської орієнтації, а ідея триєдиної Речі Посполитої (Гадяцька унія 1658 р.) була ближчою за підданську концепцію Переяславської ради (1654).

Ірландія від часів О. Кромвеля й до революціонерів-терористів Шин-Фейну люто опиралася завойовницькому тиску Англії. Радше навіть ірландсько-англійські взаємини більше підходять під поняття стосунків метрополії та колонії. З Україною й цього разу було складніше, оскільки не вся її територія потрапила під владу Російської імперії. І в нас більше підстав говорити про цивілізаційний розлам, про існування європейського та євразійського культурних середовищ, ніж про колоніальні взаємини.

А як оцінювати факт входження Північно-Східної Русі IX-XIII ст. в межі Київської держави? Землі в’ятичів були колонією Києва? Землі тодішньої Києворуської держави населяли хоч етнічно й відмінні етноси, але за своєю суттю ця держава була сукупністю східнослов’янських етносів, з провідною роллю полян (протоукраїнців) і київських князів.

Литовсько-Руська держава XIV XVI ст. за культурною складовою була українсько-білоруською державою. Слов’янський землевласницький елемент значно переважав етнічний литовський. А після низки польсько-литовських уній провідною верствою Литви стали поляки за мовою та культурою. Отже, і підстав казати про колоніалізм литовців щодо українців немає.

Можемо говорити про існування євразійської (російської) моделі колоніалізму, за якою приєднані території-держави стоять на вищому щаблі економічного й культурного розвитку, ніж держава-метрополія. У Європі було навпаки: метропольна держава була в цьому сенсі розвиненішою від завойованих територій.

У плані ставлення до особистої свободи Російська держава була, за визначенням В. Липинського, монархією балканського типу. Індивід не мав громадянських свобод і перебував під деспотичною владою монарха, чого не було в монархіях питомої Європи, де існувала повага до особи.

Іншою великою відмінністю України від Ірландії було те, що її провідна політична й культурна верства брала активну участь у розбудові Російської імперії, перебувала на найвищих щаблях влади і, як така, цінувалася питомими росіянами. Історик К. Харлампович наводить у своїй відомій праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» дані, що у XVIII ст. майже всі єпископські посади в російській церкві обіймали українці. Майже всі викладачі Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії. Російська література до середини XVIII ст. ледь не наполовину складалася з випускників українських колегій і походила з українських етнічних територій. О. Безбородько був канцлером імперії Катерини II. Першим міністром освіти також був українець - П. Завадовський. Значним був вплив козацької старшини при дворі імператриці Єлизавети.

З другого боку, царські намісники в Україні, на переконання історика О. Оглоблина, після тривалого в ній перебування із часом ставали автономістами. Обстоювання місцевих інтересів можна помітити в П. Рум’янцева-Задунайського, І. Гудовича та в інших представників царської адміністрації.

Отже, підсумовуючи, можемо зробити висновок, що Україну до середини XIX ст. з певного натяжкою можна вважати колонією. Лише в часи панування національного дискурсу в суспільно-політичній думці, від усвідомлення себе окремішньою нацією, українська еліта враз потрапляє в колоніальний полон російської та польської державних ідей.