Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 1. Вступ. Найдавніші цивілізації і стародавні держави на українських землях (VII ст до н. е. - до 80-х років ІХ ст. н. е.)

Лекція № 1. Предмет і завдання курсу «Історія України». Найдавніше населення України

1. Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.

2. Політична історія України - як наука: стан і перспективи її розвитку.

3. Українські землі в первісну епоху.

4. Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.

5. Зародження і поширення етноніму Русь.

4. Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто, саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Перші згадки про слов’ян відносяться ще до І ст. н. е. Такі визнані історики старовини, як Тацит, Птолемей, Страбон, Діодор, знаходили витоки слов’ян за півтори тисячі років до народження Христа, а дехто з них вважав слов’ян нащадками легендарного Афета, сина біблейського Ноя. Вони говорили про те, що слов’яни отримали свою назву від імені свого першого князя Словена, на чолі з яким вони переселилися з Азії до Європи після «вавилонського» змішення мов. На початку нашої ери ці племена познайомилися з готами, і, не розуміючи їхньої мови, почали називати їх «німцями», тобто «німими». Себе ж вони називали «слов’янами», тобто що володіють «словом».

Визнання місця історичної прабатьківщини слов’ян - перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах осіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися

вони по землі і прозвалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці». саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом XIII-XIV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики ХІХ ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з’явилася ще одна версія слов’янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хронічки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку ХІХ ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала балто- слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних словянських земель - Волинь. Прихильниками цієї теорії в різні часи були Н. Шахматов, В. Петров та інші. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер- Сплавинським у 30-40-х роках ХХ ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одером.

У 50-60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, В. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї теорії така: на межі ІІІ і ІІ тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Такий розподіл прихильники дніпро- одерської теорії повязують з комарівсько-тиренецькою культурою, яка сформувалася в ІІ тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Барак, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу - досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі ІІІ-ІІ ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою Зарубинецької культури (ІІ ст. до н. е. - І ст.. н. е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується між Віслою і Дніпром.

Часом найбільш активної міграції слов’янських племен є VII століття. На півночі територія слов’ян тягнулася до річки Двіни і берегів Ладозького озера; на сході - за течією річок Оки і Волги, на заході - по річках Одер і Ельбі і на півдні - до гирла Дунаю і кордонів Північної Греції.

На цьому величезному просторі, що включає і всю територію сучасної України, поступово виділялися три великі групи слов’янських племен:

• південна - склавіни;

• західна - венеди;

• східна - анти.

Відповідно до давньої загальнослов’янської мови склалися діалекти, що стали основами мов:

• польської, чеської, словацької (західні слов’яни);

• хорватської, сербської, болгарської та македонської (південні слов’яни);

• російської, української та білоруської (східні слов’яни).

У свої чергу, кожна з великих слов’янських груп ділилася на ряд досить крупних племен. Названі в літописі «Повість минулих літ» союзи східнослов’янських племен можна об’єднати в три групи: південно-західну (українську), західну (білоруську) і східну (російську), з яких поступово й складалися східнослов’янські народності.

До південно-західної групи союзів східнослов’янських племен, на основі яких формувалася українська народність, відносились поляни, що мали свій центр у Києві. На захід від них, у лісах мешкали древляни зцентром в Іскоростені (сучасний Коростень), на північ від полян і древлян жили дреговичі. На заході, у верхів’ях Південного Бугу розташувалися волиняни або дуліби, а ще західніше, у басейні Дністра жили уличі та тиверці. На північному сході, за течією річки Десни, мешкали сіверяни і радимичі, що мали центр у Чернігові. Білі хорвати селилися у Карпатських горах.

Таким чином, основною сучасного українського етносу стали племена полян, древлян, сіверян, радимичів, тиверців, уличів, волинян, дулібів і білих хорватів.

До західної - білоруської - групи східнослов’янських племен входили і дреговичі. Полочани жили по р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі - між Прип’яттю і Західною Двіною на території Полісся.

Північно-східну - російську - групу союзів східнослов’янських племен складали словени, частина радимичів, кривичі і в’ятичі. Словени, або слов’яни ільменські, жили на півночі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов,з центром у Новгороді; Кривичі - у верхів’ях Дніпра, Західної Двіни і Волги; радимичі - між верхів ями Дніпра і Сожу. з центром у Смоленську; в’ятичі - по верхній і середній течії Оки та Клязьми, що не мали на той час свого центру.

Літописець особливо виділяє плем’я полян, яке значно обігнало у своєму розвитку інші слов’янські племена і було найбільш багато чисельним і сильним. Саме з полянами пов'язаний початок будівництва давньоруської держави. Територія їх проживання в VII—VIII ст. почала називатися Руссю, а самі племена - русичами або руськими.