Історія України - Навчальний посібник
РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ
Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)
Тема 1. Вступ. Найдавніші цивілізації і стародавні держави на українських землях (VII ст до н. е. - до 80-х років ІХ ст. н. е.)
Лекція № 1. Предмет і завдання курсу «Історія України». Найдавніше населення України
1. Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.
2. Політична історія України - як наука: стан і перспективи її розвитку.
3. Українські землі в первісну епоху.
4. Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.
5. Зародження і поширення етноніму Русь.
2. Політична історія України як наука: стан і перспективи її розвитку.
Політична історія вивчає процес розвитку політичних поглядів, відповідних їм державних і політичних структур, всієї політичної надбудови суспільства як у національному, так і у світовому масштабах.
Історія перебуває в зоні особливої уваги дослідників політичної сфери суспільства, оскільки вивчає реальні історичні процеси, особливості участі різних людей, їх угруповань, партій, шкіл тощо. Вона є надзвичайно важливою для політології, насамперед для вивчення політичних подій минулого, аналізу генезису сучасної політики, її зумовленості подіями і процесами минулого. Однак сучасна вітчизняна політологія часто абстрагується від цього, зосереджуючись на загальнотеоретичних політичних виданнях. У курсі загальної історії України проблеми політичної історії надзвичайно розпорошені, деякі з них перекриваються надмірними фактографічними даними, емоційними описами.
Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичний устрій.
Головними проблемами предметного поля політичної історії є процеси розвитку функціонування різних політичних сил, пов’язаних з владою і державою, доля й окремі питання яких вирішують в ході реформ,революції, воєн. Предмет політичної історії становлять конкретно-історичні прояви закономірності розвитку і функціонування всієї політичної надбудови суспільства.
Як наукова дисципліна, політична історія особливу увагу надає дослідженню політичних систем та їх структурних компонентів: політичних режимів, партій, громадсько-політичних організацій. Йдеться про суб’єктивні чинники політичного розвитку суспільства, які мають волю, свідомість і здатність впливати на конкретну ситуацію. Залежно від інтересів і рівня свідомості людей у суспільстві формуються державні органи, політичні партії, громадські рухи та ін. інституції. В політичній історії людства все більшу роль відіграють різноманітні структури, такі, наприклад, як ООН, військово-політичні блоки, профспілкові і міжпартійні об’єднання.
Актуальність становлення політичної історії як окремого і самостійного напрямку наукового історичного знання обумовлена, на думку київського професора А. Павко, такими чинниками : по-перше, висвітлення саме політичної історії найбільше зазнало деформацій і навіть сьогодні не позбавлене від «білих плям»; по-друге, представники новітніх політичних традицій не завжди дотримуються принципів об’єктивного, незаангажованого висвітлення подій і явищ минулого. Однією із вад політичної історіографії, яка намічалася у перші роки незалежності, стала занадто прямолінійна заміна плюсів на мінуси в оцінці кардинальних історичних подій; по-третє, у відновлені історичної правди про політичне минуле нашого народу національна історіографія наражається на ідеологічну протидію певних владних структур Росії, які не можуть змиритися з самим фактом існування української незалежної держави; по-четверте, аналіз політичних процесів минулого дає можливості знайти відповідь на низку питань сьогодення; по-п’яте, одна з особливостей сучасного суспільно-політичного життя України полягає в тому, що для значної кількості політиків-професіоналів заняття політичною діяльністю ще не стало першочерговою справою життя і вони переважно належать до когорти політиків, які працюють «за сумісництвом»; по- шосте, активне і цілеспрямоване впровадження історико-політичних знань у навчальний процес у системі вищої освіти забезпечив не тільки прискорення її інтеграції в систему суспільних дисциплін у ВНЗ, а й відкриє нові можливості здобуття гуманітарної, в тому силі історичної освіти, сприятиме більш ефективному і динамічному формуванню національно-політичної свідомості і цивілізаційних цінностей у молодого покоління.
Наукові пошуки політичної історії мають непересічне значення для підвищення обґрунтованості висновків політичної теорії, прогнозів, рекомендацій, для утвердження тенденцій до поєднання традицій й суспільно-політичних новацій, для зростання політичної культури всього населення.
Основні джерела політичної історії України. Вивчення політичної історії України ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається джерелознавство. У науці розрізняють п’ять історичних джерел: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, споруди); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (мова, діалекти); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів’я, приказки тощо); писемні, які є основою історичних знань.
Писемні джерела мають пряме відношення до політичної історії України. Особливе місце серед джерел займають літописи - «Повість минулих літ» (1113 р.), також Київський (1111-1200 рр.) та Галицько-Волинський(1202-1292 рр.) літописи. У них описані події від створення світу і до кінця як Київської, так і Галицько-Волинської держави.
«Повість минулих літ» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі. Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу. Джерельна база цього часу представлена адміністративно- правовими актами. Загарбання України Литвою і Польщею вимагало нової системи судочинства. Як основу судочинства для українських земель було створено Литовський Статут у трьох редакціях - 1539, 1566, 1588 рр.
Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб’янки, що передають події часів Б. Хмельницького.
Часи козацької державності (середина XVII-XVIII ст.) відображені в дипломатичних документах Б. Хмельницького, чисельних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, «статтях», що укладені між царем і новообраним гетьманом: «Галицький трактат», Конституція П. Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі.
На початок ХІХ ст. в Україні царський уряд повністю ліквідував автономний козацько-старшинський адміністративний устрій і утвердив у ній загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністративне управління. Внаслідок цього зникло багато українських установ - Генеральна Військова канцелярія, полкові, сотенні канцелярії, козацькі суди, канцелярія Запорізької Січі, відповідно, не стало документів, які в них творилися. Тепер законодавчі акти та інші офіційні документи виходили лише від царського уряду, центральних і місцевих державних установ. Вони повністю поширювались і на українські землі й служать джерелами для політичної історії України. Особливо важливими джерелами є матеріали політичних партій і громадянських організацій, періодична преса, мемуари, щоденники, приватне листування. Велике значення мають матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів щодо справ політичних процесів - декабристів, кирило-мефодійців, народників, опричників, селянських і робітничих рухів та лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства. Проте до них треба ставитися дуже критично.
Різноманітними документальними матеріалами наповнена політична історія України ХХ ст. Особливо це стосується радянського періоду нашої історії. Джерелами першочергової ваги є партійні документи: комуністичної та інших партій, місцевих партійних організацій. Наступними за важливістю є акти законодавчої влади: Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів, обласних Рад депутатів. Багато яких з цих документів видано друком в спеціальних збірниках. Важливе значення має радянська періодична преса, яка поділялася на партійну, органів управління, профспілкову, комсомольську, історичну тощо.
Значна категорія документів перебувала в спецсховищах, у закритих фондах архівів і бібліотеках. Це документи про голодомори, про культ особи Сталіна, про масові репресії 30-х років, про дисидентський рух в Україні, літературу самвидаву, справи політв’язнів тощо. В радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічно об’єктивного висвітлення історичного процесу залучаються і ці, раніш недосяжні, джерела.
Працюючи над історичними документами і матеріалами, історик має брати їх не вибірково, а в усій сукупності, що дуже важливо; ставитися до них критично, використовуючи численні публікації джерел, здійснені як у дореволюційний час, так і радянськими вченими.
Історіографія політичної історії України. Посилення інтересу до історії України, створення багатьох творів про рідну минувшину були одним із проявів національно-культурного відродження, яке розпочалося в Україні наприкінці XVIII - в першій половині ХІХ ст. Саме в цей час розгорнулося збирання і публікації пам’яток народної творчості, видання журналів і альманахів, розвивалася українська літературна мова, відбувалося становлення нової української літератури.
Усі ці процеси вплинули і на розвиток історичних знань та історичної думки. Широко розгорнулося збирання й публікація джерел і пам’яток історичної думки, стали створюватися й діяти історичні товариства й установи, з’явилися узагальнюючі праці з історії України.
Відлік політичної історії України починається від «Історії Русів» - історично- політичного трактату невідомого автора кінця XVIII ст. Це перша політична історія України. Саме як політичний памфлет «Історія Русів» відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце як твір, що не лише висловив у концентрованій політичній формі політичні погляди попередньої доби та сучасного автора, а й в значній мірі вплинув на обґрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців. Весь виклад історії України невідомий автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі право українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія Русів» уся пройнята ідеєю українського патріотизму.
Утверджуючи патріотичний пафос «Історії Русів» в середині ХІХ століття вагомий внесок до політичної історії України зробив М. І. Костомаров (1817- 1895)5. Один із фундаторів новітньої української політології, засновник Кирило-Мефодіївського товариства залишив величезну наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Був прихильником самостійності класової української нації, окремішності української політичної історії. М. І. Костомаров - співець волелюбного демократичного руху українського народу, прагнув до розвитку його національної свідомості. Він в історії української політичної думки залишається людиною, яка однією з перших у ХІХ ст. піднесла українську ідею до рівня теоретичного усвідомлення.
Одним з видатних істориків був В. Б. Антонович (1834-1908)6. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 та 1648 рік», «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679-1716 рр.», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768 рр.», «Київ, його доля і значення в XIV-XVI ст.» та ін. Антонович В. Б. коріння політичної історії України відшукав у глибинах суто народної психіки, повсякденного побуту українців, діяльності окремих видатних постатей, віддавав перевагу притаманному українцям «січовому принципу широкого демократизму», а не потягу самодержавства чи аристократизму, властивого, на його думку, росіянам і полякам. Йому належить видатний внесок у розробку проблем українського козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхетства, міщанства, духовенства.
Окреме своєрідне місце історіографії політичної історії України займає творчість М. П. Драгоманова (1841-1895) . На 60-ті роки ХІХ ст. припадає розквіт його громадсько-політичної й творчої діяльності. Саме у цей період з’являються цікаві розвідки вченого з політичної історії, літературознавчі праці, а також дослідження про соціально-політичне й культурне майбутнє українського народу в його стосунках з іншими народами. Серед таких найголовнішими були «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Австро-руські спомини», «Листи На наддніпрянську Україну», «Историческая Польша и великорусская демократия», «Опыт украинской политико-социальной программы». У своїх політичних писаннях М. Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи і демократії, визволення від гноблення українського народу і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби і єднання. Він рішуче засуджував бюрократичний централізм і виступав за федералістично-демократичну будову держави.
Найвидатнішім істориком, який підвів своєрідний підсумок української історіографії і створив новітню схему політичної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - автор майже 1800 публікацій . Головні праці політичного характеру: «Громадівський рух на Україні-Русі в ХІІІ ст.», «Нарис історії українського народу», «З біжучої хвилі», «Звільнення Росії і українське питання», «Наша політика», «Вільна Україна», «На порозі Нової України. Гадки мрії», «Початки громадянства, генетична соціологія», «З історії релігійної думки України». Автор розкриває у цих працях історичну неминучість перемоги українського народу в боротьбі за державність і незалежність, окреслює напрямки розвитку сфер політичного життя Нової України, характеризує її державні символи, новий адміністративний поділ.
М. Грушевський побудував свою історичну концепцію самостійності України виключно на фундаменті етнічно-культурного і політичного характеру. Тому не випадково О.П. Оглобін цілком свідомо на початку 20-х років заповнює певну прогалину схеми М. Грушевського розробкою проблеми економічної самостійності України.
Отже, у ХІХ - на початку ХХ ст. в Україні історична наука і політична історія зокрема розвивалися інтенсивно. Більшість українських істориків належали до народницького напряму в історіографії. Народницькі історики вважали головною діючою силою в історії народні, передусім, селянські маси, проповідували пріоритет інтересів народу, суспільства над інтересами держави.
Лише напередодні і в час першої світової війни в українській, особливо, політичній історіографії, народився новий, державний напрям, головним засновником якого став видатний історик і політолог В.К. Липинський (1882- 1931)9. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії державного будівництва в XVII-ім столітті» і «Листи до братів-хліборобів» Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії- гетьманату. Але до 1917 року державницький напрям лише започатковувався, пануючою залишалася народницька історіографія.
Історіографія політичної України 1917-1991 рр. складається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії - восьмитомної «Історії Української РСР (в 10-ти книгах)». У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов’язаний своїми здобутками Росії.
В роки радянської влади вивчення політичної історії України активізувалося за межами УРСР. За кордоном було опубліковано цінні праці І. Кріп’якевича, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Боршака, Б. Крупницького, А. Яковліва, B. Мякотіна та ін.
У другій половині ХХ ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори І.П. Лисяк- Рудницький (1919-1984)10. автор ряду праць з історії, в яких, окрім ознайомлення англомовних читачів з українською історією, було порушено ряд важливих питань з української політичної історії та політичної думки. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії політичної думки з другої половини ХІХ ст. до середини 80-х років ХХ ст.
Аналізуючи українську політичну історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов важливих висновків:
• про органічне співіснування в українській історії двох традицій;
• західної - соціально-політичної і східної - християнсько-духовної;
• про те, що процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом з гори донизу, коли основним чинником є провідна верства, а й навпаки - знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти і культури;
• про крах Радянського Союзу внаслідок боротьби за владу в середовищі державно-партійної верхівки, виникнення в Україні масового національно- визвольного руху й організаційного утворення опозиційних політичних структур.
Наприкінці 80-х років ХХ ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися легально. Упродовж останніх років вагомий внесок у політичну історію України зробили О. Апанович, C. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.
Всі вони ґрунтуються на засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної політичної історіографії є роботи В.М. Багрениця «Коли і як виникли назви України, українець», М.Брайчевського «Походження Русі», Я. Ісаєвича «Україна давня і нова. Народ релігія, культура», В.А. Смолія і В.С. Степанкова «Українська державна ідея», В. Сарбея «Національне відродження України», Ф. Верстюка «Українська Центральна Рада», B.Ф. Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія», C. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя» та інші.
В наші часи яскравим проявом високої поваги до політичної історії України з’явилось опублікування книжки знаного в Україні американського історика Тараса Гунчака «Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії»11. Автор наочно показав зрушення в українському суспільному житті, які віддзеркалювали динаміку передусім політичного розвитку української спільноти; основну увагу звернув на політичні ідеї: насамперед - самобутності українського народу і створення української держави. Книжка написана на багатій джерельній основі і є взірцем глибокого розуміння значення вивчення політичної історії України.
Викладачі Харківського університету розуміли, що вивчення політичної історії України на сучасному етапі надзвичайно актуальне. Це пов’язане перш за все з тим, що процес відбудови української держави вимагає від її творців і народних мас високої політичної культури, яка б мала саме український зміст. На превеликий жаль, ця проблема різними політичними силами, течіями, партіями, державними діячами вирішувалася незадовільно, оскільки ті ще не здійснювали необхідного творчого переосмислення українського й світового політичного досвіду. Обходили стороною проблему відродження політичної культури українського народу й історики, політологи, недооцінюючи її значення для розвитку як політичної науки, так і політичної практики.
Ось чому правомірною стала постановка питання про реабілітацію політичної історії України як базової наукової і навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах України. Загальноуніверситетська кафедра історії України Харківського університету активно взялася за вирішення цієї проблеми. Для цього, перш за все, вона підготувала курс лекцій з історії України, в якому соціально- політичний аспект превалював. Це боротьба проти національного гніту, проти ополячення, русифікації, проти асиміляції українців, за волю, за незалежність, за утворення суверенної української держави. Цій меті відповідала і структура курсу лекцій. У ньому йшла мова про етногенез українського народу, про захоплення земель іноземними державами (XVI - перша чверть XVII ст.), про становлення української державності (середина XVII ст.) і її занепад (кінець XVII - кінець XVIII ст.). Важливими були теми про початок боротьби українського народу за національну и політичну емансипацію (ХІХ ст.), подальший розвиток національного визвольного руху України на початок ХХ ст. У наступних темах висвічувалася драматична історія боротьби народу України в умовах повалення царизму та здійснення демократичних перетворень після лютого 1917 р. за національно-демократичне відродження та побудову Української Народної Республіки. Цей період характеризувався жорстоким випробуванням української державності, посиленням тоталітаризму в умовах диктатури КПРС і закінчувався питанням про боротьбу за створення незалежної суверенної Української держави.
Після реорганізації в липні 1999 року загальноуніверситетсткої кафедри історії України в кафедру українознавства викладачі Танцюра В. І., Семененко В. І., Чорний Д. М., Радченко Л. О., Куліш С. М., Романов С. Г., Серьогіна Н. С. розпочали роботу над посібником з політичної історії України, який вийшов друком у 2001 році (488 арк.). Це був перший в Україні посібник «Політична історія України» , рекомендований Міністерством освіти і науки для студентів вищих навчальних закладів. Його отримали майже всі ВНЗ України. Підтримка Міністерством освіти і науки України нашого посібника позитивно вплинула на творчу працю авторського колективу, який продовжував працювати і над другим виданням навчального посібника. Цьому сприяла поява у науковому обігу нових книг з політичної історії України.
Знаменною подією в науковому та громадському житті держави стала публікація шеститомної «Політичної історії України ХХ століття». Україна першою серед республік, що здобули незалежність після розпаду СРСР, зробила вдалу спробу глибокого й виваженого осмислення свої новітньої історії з позиції національної ідентичності, продемонструвала не лише високий рівень вітчизняної суспільствознавчої науки, а й утвердження її інтелектуальної самобутності.
Перший том - «Політичної історії України» - хронологічно охоплює події кінця ХІХ ст. - до 1917 р. Автори тому Ю.А. Левенець (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), Л.П. Нагорна (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та М.С. Кармазіна (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) детально аналізують основні фактори й сутність політичних процесів в Україні, ідейно-теоретичні надбання національної політичної думки, роль «українського питання» в Російській імперії. У першому томі також висвітлено політичні процеси у західноукраїнських землях, тенденції та особливості розвитку України під час революції 1905-1907 рр. і в умовах Першої світової війни.
Другий том - «Політичної історії України ХХ століття» - підготували В. Ф. Верстюк (доктор історичних наук, Інститут історії НАН України) і В. Ф. Солдатенко (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України). Том присвячений подіям революційної доби 19171929 рр. і відтворює складні, суперечливі процеси здійснення соціальних та національно-визвольних революцій, що становить стрижень життя й розвитку української нації. Автори праці розкривають пошук теоретико-правових моделей національно-державної організації й результат її втілення в суспільну практику, а також на основі компаративного аналізу головних напрямів державотворення, запровадження різних форм політичних систем, з’ясовують домінантні орієнтації українців, що стало визначальним для всього їх наступного історичного поступу.
Третій том - «Політичної історії України. ХХ століття» - охоплює події 1921-1938 рр. Автори тому В. А. Греченко, Л. В. Гриневич, С. А. Кокін, С. В. Кульчицький (доктор історичних наук, Інститут історії України НАНУкраїни), О. М. Мовчан, Ю. І. Шаповал (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) дають аргументовані відповіді на такі непрості питання як от: «чому сталися три радянські голодомори?», «як розгадати загадку великого терору 1937-1938 рр.?», «чим пояснити на перший погляд дивні перипетії нової економічної політики?», «якою була кінцева мета політики модернізації 1930-х рр..?». Автори справедливо відзначають, що поряд з побудовою радянського ладу як фундаменту тоталітарного політичного режиму було досягнуто істотних успіхів у модернізації господарства й культурному будівництві. Авторам вдалося подолати стихійно-позитивістський підхід до висвітлення подій міжвоєнного періоду, що траплявся в українській історіографії останніх років. Аналіз ідей, які лягли в основу комуністичної доктрини, дослідження її суті й заснованої на ній політики вивчення зворотного впливу політики на доктрину допомогло науковцям розібратися у багатьох загадках радянської історії взагалі та міжвоєнного періоду зокрема.
Четвертий том видання охоплює період Другої світової війни. Спираючись на унікальний архівний матеріал, сучасні історичні дослідження, В.І. Кучер (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), В.А. Гриневич та В.С. Коваль спробували переосмислити питання місця й ролі України в контексті передвоєнного партнерства, а - згодом воєнного протистояння двох диктатур. Авторський колектив простежив виникнення й розвиток європейської політичної кризи 1938 р., переростання її у війну 1939 р., означив важливе місце закарпатських українських земель у тих подіях. Авторами тому вперше проаналізовано політичний процес піднесення рангового статуту СРСР від стану держави-партії до визнаної великодержавності в кризовій ситуації 1938-1939 рр., порушено та одержано аргументовану відповідь на кардинальне й новаторське питання - чи існувала реальна воєнна загроза для Радянського Союзу в 1939 р.? Показано також стратегічні курси тодішньої політики Сталіна й Гітлера на взаємне зближення і партнерство.
Поглиблення вивчення документальних джерел, новітньої вітчизняної та зарубіжної літератури дало змогу авторському колективу по-новому поглянути на становлення й розвиток партизанського руху, з’ясувати причини невдач у розгортанні партизанської боротьби, джерела формування та поповнення загонів у початковий період, роль ВКП(б) в організації й керівництві ними.
Автори обґрунтовують думку, що створення та діяльність ОУН - і її збройного формування УПА - стало тією ланкою історичного процесу, яка забезпечила перманентність національно-визвольного руху українського народу за власну державність.
Особливість даного дослідження полягає в тому, що в контексті висвітлення політичної історії України значна увага приділялася соціальним й етнічним проблемам, детально розглядалися питання сталінської національної політики, досліджувалися вплив війни на суспільну свідомість та політичний настрій українського населення. Особливе місце в праці відведено дослідженню еволюції моделі радянського патріотизму відповідно до змін, що відбувалися в сталінській національній політиці й ідеології в роки Другої світової та Великої вітчизняної війни, своєрідному рейдові від пролетарського інтернаціоналізму до російського націоналізму.
П’ятий том - «Політичної історії України. ХХ століття» - присвячено дослідженню політичної діяльності українців, що проживали в період між двома світовими війнами за межами УРСР. Автори В.П. Трощинський (доктор історичних наук, Українська академія державного управління при президентові України), А.А. Шевченко, Р.Г. Симоненко, С.В. Віднянський (доктор історичних наук, Інститут української археології та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України) та С.Д. Попика обмежуються Європою. У томі йдеться про політичну діяльність української еміграції, що утворюється внаслідок поразки національно-визвольної боротьби в Україні в 1917-1922 рр. Спільною стратегічною метою діяльності всіх українських політичних середовищ як в еміграції, так і в Галичині, Західній Волині, на Закарпатті та Буковині було здобуття самостійної соборної України.
Шостий том - «Політична історія України. ХХ століття» - висвітлює процес саморозпаду радянської системи починаючи від 1945 р., а також охоплює перше десятиліття української незалежності. У ньому розкривається історична закономірність і неминучість розпаду СРСР і крах всіх з’єднувальних елементів - комуністичної ідеології, однопартійної системи, «єдиного народногосподарського комплексу», «пролетарського інтернаціоналізму» тощо. Особливо підкреслюється, що спалах суспільної активності в другій половині 80-х рр.. ХХ ст., його непередбачувані наслідки зробили українську політичну історію дійсністю, реальним об’єктом наукового вивчення.
Доказом цієї думки став вихід у світ наступної наукової праці «Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст.». По суті в ній автори продовжили більш послідовно й поглиблено, порівняно з першою книгою, розгляд інтелектуального потенціалу української політичної думки на зламі ХІХ-ХХ ст., проблеми державотворчого процесу, теоретико-правові моделі національно- державної організації та способи їх втілення в суспільну практику як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, проаналізували феномен УСРР/УРСР, продовжили переосмислення значення та місця українських політичних сил у Другій світової війні. Повоєнна доба, колапс СРСР, становлення незалежної України - все це також знайшло відбиток у праці.
Перша частина книги - «На зламі епох (кінець ХІХ століття - 1917 рік)» - включає п’ять розділів. Автори Марія Кармазіна, Юрій Левенець, Лариса Нагорна аналізують інтелектуальний потенціал української політичної думки на зламі століть, особливості політичного протистояння в Наддніпрянській Україні в умовах системної загальноросійської кризи, парадокс стрімкої політизації в період революції 1905-1907 років в Україні, зміст політичного життя в Західній Україні на рубежі століть, загострення політичної боротьби в Україні між двома революціями й назрівання революційної кризи.
Таку ж кількість розділів (пять) має частина друга - «Вітер революції». Владислав Верстюк, Руслан Пиріг, Олександр Рубльов, Валерій Солдатенко розглянули теми: «Революційні процеси в Україні після повалення самодержавства», «Українська Народна Республіка», «Українська держава - спроба соціально-політичної реставрації», «Утворення Західноукраїнської Народної Республіки», «Новий етап революційно-військового протиборства в Україні». У цій частині, у теоретико-методологічному відношенні найбільш обґрунтовано розглянуті активізація національно-державних тенденцій у контексті розвитку загальноросійських демократичних процесів, діяльності Центральної Ради в умовах німецького окупаційного режиму, державне будівництво, проблема національних кадрів у Західноукраїнській Народній Республіці.
Автори частини третьої «Українці УСРР/УРСР і за її межами», Степан Віднянський, Володимир Греченко, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал особливу увагу звернули на проблеми «Форма і суть української радянської державності», «КП(б)У в міжвоєнний період», «Економічна політика тоталітарного режиму», «Українці в міжвоєнній Польщі (1921-1939)», «Політичний рух на Буковині і Закарпатті».
У цих розділах підкреслюється, що політика радянської влади на вищих шаблях ієрархічно будованої адміністративно-командної системи, підміна виборчих органів апаратними структурами були неминучими внаслідок диктаторської природи радянської влади, а не через популістську диктатуру пролетаріату. Створення партійно-державницької номенклатури сприяло перетворенню ВКП(б) - КП(б)У в ядро тоталітарного режиму, який сформувався в СРСР в 1920-30-ті рр. Він характеризувався тотальним відчуженням народу від власності і політичної влади, всебічним контролем усіх сфер радянського суспільства. Для радянського тоталітарного режиму характерними були монополія на владу комуністичної партії, широке використання єдиної ідеології (ідеократичність), контроль за всіма галузями економіки через державні соціально-економічні плани, застосування терору як засобу внутрішньої політики. Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні в 1920-30-ті рр.. було величезним випробуванням, призвело до величезних людських жертв.
Частина четверта - «Друга світова війна (1939-1945 роки)» - складається з розділів «Україна на початковому етапі Другої світової війни», «Війна з гітлерівською Німеччиною (1941-1945 роки)», «Україна в добу окупації», «Боротьба за міжнародне визнання українського відтінку нового західного кордону СРСР (1941-1945 роки)». Автор цих розділів Владислав Гриневич, Віктор Коваль, Володимир Кучер, Олександр Лисенко в деталях розглядають пакт «Ріббентропа - Молотова», сталінські аграрні заходи 1939 року, творення моделі українського радянського патріотизму, катастрофу 1941 року, політичні цілі нацистів в Україні, межу і завдання економічної експлуатації України в добу окупації, особливості самостійницького руху й партизанської боротьби. Особливу зацікавленість викликає питання про боротьбу за новий кордон України, остаточне визнання західних рубежів України, радянсько-польські відносини.
Назва останньої п’ятої частини «Фінал сталінізму», «Відлига», «Застій», Незалежність (1945-2007 рр.)». Перший розділ - «Останні роки сталінської тиранії (1945-1953 рр.)» - найбільш цікавий і актуальний. Його автори Олег Рафальський і Юрій Шаповал підкреслюють, що перемога над нацистською Німеччиною породила в суспільстві сподівання на поліпшення життя. Сталінський режим випробуваними раніше методами прагнув якнайшвидше ліквідувати страхітливі наслідки війни, експлуатуючи патріотичні почуття людей. Разом з тим тривало зловживання владою, порушувались елементарні людські права, придушувались будь-які спроби інакомислення. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного й соціального прогресу. На відбудовах окремих об’єктів використовувалась праця військовополонених, що суперечить міжнародним конвенціям.
Селянство, як і раніше, залишалося найбільш пригніченою верствою суспільства. Усіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства.
Оподатковувалася кожна тварина, кожне дерево, податок стягувався з реалізації всіх культур, вирощених на присадибній ділянці. Колгоспники одержували за нелегку працю символічну платню, існували в основному за рахунок присадибних ділянок, не забезпечувалися пенсіями, не мали паспортів і не могли без спеціального дозволу залишити село. Колгоспний лад підтримувався репресіями. Осіб, які не виробляли мінімум трудоднів незалежно від свого вікового, сімейного, фізичного стану, виселяли за межі республіки. Виснажене війною і кріпосницькою системою управління, українське село з другої половини 1946 р. почало переживали голод, якому передувала катастрофічна посуха. Голод 19461947 рр. ще раз підтвердив, що Й. Сталін і його оточення вбачали погіршення соціально-економічної ситуації в Україні лише в діях «шкідників» і браку твердості в діях місцевого керівництва. За відсутності «твердості» навіть М.С. Хрущов був звинувачений в «українському націоналізмі». Новий перший секретар ЦК КП(б) України Л. Каганович почав наполягати, що першопричиною усіх проблем є український буржуазний націоналізм, звинувачував у ньому у випадках невиконання планових завдань у промисловості та сільському господарстві. При цьому Каганович заручився підтримкою Сталіна. У червні 1947 р. було ухвалено постанову політбюро ЦК КП(б)У «Повідомлення тов. Кагановича Л.М. про вказівки тов. Сталіна до проекту постанови ЦК КП(б)У «Про поліпшення ідейно-політичного виховання кадрів і проборотьбу проти проявів буржуазно-націоналістичної ідеології»». Особливу увагу у своїх діях сталінський посланець приділяв українським інтелектуалам. У серпні 1947 р. було ухвалено постанову ЦК КП(б)У «Прополітичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», де викривалися «помилки» та «перекручення» у працях М. Петровського, «Короткому курсі історії України», «Нарисах історії України», у 1-му томі «Історія України». Після від’їзду в грудні 1947 року Кагановича до Москви його політичні акції у викриття українського націоналізму за директивами Кремля слухняно здійснював М. Хрущов, починаючи з критики кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Ця кіноповість, як і деякі інші твори Довженка, у Кремлі була сприйнята як націоналістична.
31 січня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виступив з промовою «Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Довженка «Україна в огні»». У цій промові кіноповість була названа антирадянською, яскравим виявом націоналізму, вузької національної обмеженості. Після цього твори О. Довженка піддавалися нищівній критиці на партійних пленумах і нарадах, на пленумі Спілки радянських письменників.
Лінію на боротьбу з «націоналістичними проявами» в Україні було продовжено по війні. У липні 1947 р. ЦК ВКП(б) заслухав звіт ЦК КП(б)У про підготовку, добір і розподіл керівних кадрів в Україні і прийняв постанову, орієнтовану на розгортання критики «буржуазно-націоналістичної ідеології». У серпні 1946 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який обговорював цю ухвалу. На ньому М. Хрущов знов закликав «виховувати наші кадри в дусі непримиренності до будь-яких проявів буржуазного націоналізму».
Згодом відповідно до вказівок ЦК ВКП(б) було ухвалено ряд постанов ЦК КП(б) погромницького характеру: «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»» (1946), «Про журнал сатири і гумору «Перець»» (1946), «Про журнал «Вітчизна»» (1946), Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення» (1946), «Про стан поліпшення музикального мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» В. Мураделі»» (1948), «Про журнал «Дніпро»» (1950), «Проти ідеологічних перекручень в літературі» (1951), «Про підсумки VI пленуму правління Спілки радянських письменників України» (1951), «Про видавництво Спілки радянських письменників України «Радянський письменник»» (1951).
Усього за період 1946-1951 рр. було ухвалено 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Цькували не лише письменників. Представниками «антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напрямку» були названі такі українські композитори, як Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Верніківський, Г. Таранов.
Не оминули Україну й наслідки «лисенківщини»: була розгорнута боротьба проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом проти «космополітизму».
Усі, хто залишався на окупованих територіях, вважалися підозрюваними або зрадниками. Одними з перших під репресивний механізм потрапили кримські татари. Їх поголовно звинуватили у зраді. У травні Й. Сталін підписав постанову про виселення кримських татар з їхньої батьківщини.
Особливу недовіру режим відчував до західних українців, вбачаючи в них потенційних «бандерівців». До цієї категорії потрапляли всі, хто виявляв найменшу непокору. За підтримку УПА дозволялося виселяти цілі села. Західна Україна перетворювалася на справжній театр воєнних дій. Саме в цьому ареалі відкрито конфронтували прибічники самостійної Української держави (УГВР, УПА, ОУН) і адепти. У принципово важливі рішення щодо протидії українським державницьким силам приймалися в Москві. Разом з тим чимало жорстоких ініціатив виходили з надр ЦК КП(б)У, керівники якого весь час прагнули демонструвати свою «твердість», боячись бути запідозреними в «м’якотілості»». Відзначаючи негативні наслідки радянізації Західної України, не можна заперечувати і реальну модернізацію цього регіону, яка проявилась, зокрема, в бурхливому розвитку освіти. Багато було зроблено в перші повоєнні роки у сфері медичного забезпечення.
Автор другого розділу частини п’ятої - «Україна в добу М. Хрущова» - Володимир Баран акцентує увагу на питаннях кризи тоталітарного режиму й намагань панівних сил здійснити соціально-економічні реформи й лібералізувати національно-культурне життя. Але спроби реформування не могли вийти за чітко окреслені межі, визначені політичними й ідеологічними принципами функціонування радянського тоталітаризму.
В третьому розділі - «Нереформована «стабільність»» - (1964-1985) Юрій Шаповал зупиняється тільки на двох питаннях: «Від П. Шелеста до В. Щербицького» і «Перехідна зона» Ю. Андропова - К. Черненка: пролог майбутніх змін». Сумуючи, він констатує, що по смерті Й. Сталіна УРСР отримала перспективу реформування у всіх сферах життя, а місцева еліта – шанс на захищеність від періодичних чисток. Однак непослідовні, суперечливі, часто стратегічно нерозумні хрущовські реформи не дозволили зробити десталінізацію незворотнім процесом. З одного боку, вони стимулювали у суспільстві потік критичної свідомості, переоцінок, сподівань на можливість динамізувати й оптимізувати наявну систему, повніше реалізувати потенціал кожної з тодішніх союзних республік. З іншого боку, виникла «контрреформація», адепти якої обстоювали лінію на «наступність» і «стабільність» вбачали у будь-яких вимогах додержання прав і навіть культурницьких традицій республік небезпеку відцентрованих тенденцій. Перемога саме цієї течії дозволила у середині 1960х рр. практично реабілітували сталінізм, повести нещадні наступи на місцеві «націоналізми» і на будь-які спроби інакомислення взагалі. В Україні цей наступ набув особливо гротескних і драматичних реформ. Режим сам прирік себе на чергові болісні спроби внутрішньо-системної реформації у середині 1980-х рр.
Олександр Бойко, Олександр Майборода і Микола Михальченко в четвертому розділі «На шляху до незалежності (1985-1991)» - дійшли висновку про те, що розпад СРСР, перехід його республік у статус незалежних держав став однією з найвизначніших і найгучніших подій ХХ ст. Для України вони означали здійснення віковічних мрій на право вільно розпоряджатися своїми ресурсами, визначити власну внутрішню і зовнішню політику, стати гарантією збереження самобутності, захисту національної гідності українців.
Незалежність сама по собі не могла автоматично докорінно змінити й саму Україну, й життя в ній. Але вона стала шансом, яким нова держава, її керівники, весь її народ могли скористатися, щоб досягти омріяних обріїв.
Розділ п’ятий - «Політичний досвід самостійної України» - написав Георгій Касьянов. Тут аналізується державне будівництво, доба Л. Кучми і загострення політичної кризи за часів його президентства, причини і характер Помаранчевої революції. Але висновків методологічного характеру у цьому розділі в основному немає. Усі події, скажімо, доби Л. Кучми, носять описовий характер. Хоча один із висновків цікавий і справедливий. За Л. Кучми адміністрація перетворилась на велетенського бюрократичного монстра, який впливав на всі провідні сфери життєдіяльності країни. Л. Кучма ретельно відбирав керівництво своєї адміністрації. Всі чотири «другі особи» в період президентства - В.Табачник, В. Кушнарьов, В. Литвин, В. Медведчук - люди, підкреслює Г. Касьянов, яких аж ніяк не назвеш посередностями: чудово розвинена інституція, добра реакція, величезна працездатність і самоорганізація, витримка і стриманість, уміння орієнтуватись у ситуації, широка ерудиція, здібності до пошуку компромісів; в цьому їм не відмовити, так само, як і не заперечиш і в досить стандартних для всієї пострадянської номенклатурної еліти недоліках. Оцінка «Помаранчевої революції», яка закінчилася складанням президентської присяги на Майдані 25 січня 2005 року В. Ющенком, відсутня.
І, нарешті, в останньому шостому розділі частини п’ятої - «ONO VADIS, Україно? (2004-2007)» - Віктор Котигоренко уже в період президентства В. Ющенка ставить на порядок денний ряд невирішених питань як політичних викликів.
Серед порушених автором питань найбільш значущими стали: 1) якою має бути українська республіка: президентською, напівпрезидентською (парламентсько-президентською) чи парламентською, федеративною чи унітарною, з одно- чи двопалатним парламентом; 2) чи спроможна Україна досягти належного рівня енергетичної безпеки; 3) Україна стоїть перед вибором: інтегруватись в Європейський Союз і прагматично співпрацювати з країнами пострадянського євразійського простору чи навпаки - продовжувати співпрацю з ЄС, але віддавати перевагу інтеграції в ініційоване Росією об’єднання пострадянських країн, зокрема ЄЕП, Митний союз тощо. Не зникли виклики національній безпеці України та її державному суверенітетові. Суспільним імперативом для України є становлення і консолідація сучасної української нації як багатокультурної, поліетнічної громадянської спільноти. Ефективна регіональна політика та адміністративно-територіальна реформа в напрямі децентралізації державного управління й розвитку місцевого самоврядування мають формувати дієву альтернативу ідеям федералізації з їх неминуче деструктивними наслідками для соборності України в сучасних умовах.
Ми не випадково зупинилися на детальному аналізі наукових праць з політичної історії України ХХ століття, ініціаторами яких біли Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, Інститут історії НАНУ, рядінших академічних установ і вищих навчальних закладів держави. Для нашого авторського колективу першого видання навчального посібника «Політична історія України» з грифом Міністерства освіти і науки України це була надзвичайно важлива подія. «Політична історія України» на найвищому рівні була визнана як наукова дисципліна, яка свідомо ігнорувалася протягом цілих століть.
Авторський колектив Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна взявся на підготовку 2-го видання «Політичної історії України», переробленого та доповненого.
Автори постали перед складною дилемою: поєднати колосальний масив опублікованих досліджень з політичної історії України з можливостями вузівського навчального посібника, який має бути водночас ґрунтовним і компактним, не перевантаженим дрібницями, що не відлякувало б студента, а спонукало до роботи, творчого пошуку. Як свідчить аналіз видання, в основному, авторам це вдалося зробити.
Посібник відрізняється оптимально продуманою структурою. Близько 40% тексту присвячено періоду від середньовіччя до кінця ХІХ ст. Видання містить шість розділів: «Політичні аспекти утворення Київської Русі (ІХ-Х ст.)»; «Політичні наслідки роздроблення Київської Русі»; «Південно-західні руські князівства та їх політика (ХІІІ - перша пол. XIV ст.)»; «Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (друга пол. XIV - перша пол. XVII ст.)»; «Українська національна революція та становлення державності»; «Ліквідація української державності наприкінці XVII - у XVIII ст.»; «Українське національне відродження ХІХст.». Понад 60% матеріалу віддано подіям ХХІ ст. Зокрема розділи «Нові тенденції в соціально-політичному житті України на початку ХХ ст.», «Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920 рр.)», «Політичні режими на українських землях в 20-30- ті роки ХХ ст.», «Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)», «Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність (1945-1991 рр.)», «Розбудова Української незалежної держави (1991-2008 рр.)», «Партійна система України на межі ХХ-ХХІ ст.».
У розділах посібника виділено низку головних проблем, які наскрізно простежуються від середньовіччя до сучасності. Центральною стала проблема Києворуської держави - одного із найяскравіших політичних феноменів ІХ-Х століть, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (державницька ідея, централізоване управління, бюрократична система, політичні інститути, політичні механізми розв’язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися. Однак саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації - суверенної Української держави.
До складних проблем віднесено вплив іноземних держав на ситуацію в українських землях та механізм контролю над територією, який практикований чужинцями. Автори обґрунтовано доводять, що не лише експлуатація природних та людських ресурсів, а, перш за все, створення і підтримання контрольованої еліти, політична децентралізація земель обумовлювали ефективність такого контролю, стримували консолідацію українців.
Наступна проблема стосується досвіду формуванню та функціонування владних демократичних інститутів. Автори послідовно й аргументовано показують зародження демократії від віча доби Київської Русі до сучасної Верховної Ради, висвітлюють взаємодію та протистояння між центральною та місцевою владою. Зі сторінок підручника видно, що саме дискретність (переривчастість) традиції демократії на загальнодержавному та місцевому рівнях, відсутність сталого, такого що безпосередньо передається від покоління до покоління досвіду, є найголовнішою проблемою сучасної України. Тож шлях до європейських стандартів діяльності виборних органів влади закономірно буде у нас значно складнішим, нім у сусідів.
Серйозну увагу приділено розвитку політичної думки в Україні. Причому здійснюється ретельний відбір персональних діячів, інформація про яких включена в ці розділи книги. Не повторюючись, а доповнюючи головний текст, у довідках, що виділені іншим шрифтом і добре сприймаються візуально, автори подали додаткову інформацію про внесок провідних інтелектуалів у розвиток політичної думки.
Історія виникнення і зростання політичних партій також у значному обсязі представлена на сторінках посібника. Простежені організаційні зародки в другій половині ХІХ ст., найбільш типові групи політичних партій початку ХХ ст. до сьогодення, проаналізовано їх програмні документи за кількома зіставленими параметрами, розкрито масштаби впливу на українське суспільство. Останній розділ національного посібника повністю присвячений політичним партіям («Партійна система України на межі ХХ-ХХІ ст.»).
Серед проблем, які знайшли детальне висвітлення у посібнику, слід також відзначити історію формування політичної символіки, політичної культури українців.
До беззаперечних переваг посібника слід віднести уміле виділення саме особливостей розвитку політичних процесів в Україні в рамках СРСР. Так, тут обґрунтовано об’єднані в одній темі матеріали, що охоплюють 20-30-ті роки та 1945-1991 рр. Посібник відзначає оптимальне співвідношення між фактичним матеріалом і узагальненнями, уникнення зайвої деталізації, водночас аргументованість головних положень, доказовість.
Посібник написаний викладачами університету, які мають багаторічний досвід викладення політичної історії. Це видно з подання матеріалу. Так, у кожному з розділів чітко виділені пункти причин, змісту історико-політичного процесу, висновки. Ретельно підібрані запитання та завдання до кожної теми, ґрунтовний список літератури, короткий термінологічний словник, що орієнтує читача на самостійне осмислення матеріалу. Сприяє цьому і сучасне досконале поліграфічне оформлення книги, здійснене видавництвом «Академвидав» (Київ, директор В.І. Теремко).
Таким чином, ми вважаємо, посібник вдало на високому науковому й методологічному рівні відображає головні напрями та особливості політичної історії України від доби Київської Русі до початку ХХІ ст. Автори довели, що політична історія України має право на існування як навчальна дисципліна. Він конче необхідний студентам, що навчаються за спеціальностями «Історія», «Політологія», «Історія держави і права», «Філософія», «Журналістика», «Державне управління», «Міжнародні відносини».
Міністерство освіти і науки України рекомендувало «Політичну історію України» як навчальний посібник для вищих навчальних закладів (Лист «№ 1.4/18-2-1474 від 20.06.2008 р.). Але цього недостатньо. На нашу думку, політичну історію України необхідно включити в тематичний план як обов’язкову навчальну дисципліну замість загального курсу історії України, яка у великому обсязі вивчається в середній школі.
Література до самостійного опрацювання:
ГрушевськийМ. Історія України-Русі в 11 т. 12 кн. - К., 1991-1997.
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.
Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Харків, 1995. - 356 с.
Політична історія України: навч. посібник / В.А. Греченко, В.І. Танцюра, В.В. Калініченко та ін. За редакцією В.І. Танцюри. - 2-ге вид., доповн. - К.: Академвидав, 2008. - 552 с.
Політична історія України: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. - К.: Видавничий центр «Академія», 2001. - 488 с.
Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. - К.: Генеза, 2002-2003.
Україна: політична історія ХХ -початок ХХІ ст. / Редрада: В.М. Литвин (голова) та ін. Редкол.: В.А. Смолій, Ю.А. Левенець (співголови) та ін. - К.: Парламентське видавництво, 2007. - 1028 с.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України