Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 3. Наслідки роздроблення Київської Русі

Лекція № 4. Причини роздроблення Київської Русі

1. Державні утворення Середнього Подніпров’я й втрата між ними соціально- економічних і політичних зв’язків.

2. Вплив на роздроблення Київської держави монголо-татарської навали.

3. Галицько-Волинська держава і початок визволення українських земель у першій чверті XIV ст.

4. Припинення існування Галицько-Волинського князівства.

1. Державні утворення Середнього Подніпров’я й повна втрата між ними соціально-економічних і політичних зв’язків.

Початок феодальної роздробленості. Ще за життя Ярослав Мудрий поділив державу між своїми синами, намагаючись позбутися того розбрату, який виникав раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава й після смерті Володимира Великого). Старший - Ізяслав - почав княжити у Києві, Святослав - у Чернігові, Всеволод - у Переяславі, Ігор - на Волині, а В’ячеслав - у Смоленську. Внукові Ростиславу була віддана Галицька земля. Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусобиці.

В ХІІ-ХІІІ ст. на землях східних слов’ян відбуваються два процеси. З одного боку має місце постійне дроблення князівств. Кількість їх зростає з 15 у середині ХІІ ст. до 50 в середині ХІІІ ст. і сягає майже 250 у XIV ст.Серед них в Україні виділяються такі, що претендують називатися Великими: Київське, Чернігівське, Галицьке, Волинське, Берестське, Червенське, Дорогочинське, Белтзьке, Бузьке. З іншого боку, в ХІІ-ХІІІ ст., майже 100 років, триває укріплення і розвиток кожної з нових земель-князівств, складаються умови для нового об’єднання українських земель.

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин (розвиток феодального землеволодіння - вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін в державному устрої Русі, а саме до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівствами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князівств. Централізована форма державної влади змінилася на поліцентричну. Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, не призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель. Цей період поліцентризації Київської Русі продовжувався до монголо- татарської навали 1239-1241 рр.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, бо:

• по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична єдність Русі втрачалася поступово;

• по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

• по-третє, надзвичайно сильними були об’єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолідації Київської держави.

Особливо за часів правління Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132) було вжито відчайдушних заходів, щоб на новій основі згуртувати Київське, Волинське, Турово-Пінське, Переяславське, Смоленське, Новгородське, Мінське, Полоцьке, Г алицьке та Чернігівське князівства; зміцнити міжнародний авторитет Київської Русі шляхом одруження дочок з датським принцом, норвезьким та угорським королями, візантійським царевичем, синів - на польській т моравській принцесах.

Вживалися заходи, щоб розгромити половців, зміцнити становище Києва як координатора політичного життя удільних князівств.

Проте період відродження потужної, єдиної держави був недовгим. Після смерті Мстислава Великого (1132) міжкнязівські стосунки ускладнилися, ставали некерованими та неконтрольованими, з новою силою спалахнула безперервна княжа ворожнеча. Давньоруська держава назавжди зникає як єдине політичне ціле. Йде активний процес її розпаду на цілком самостійні князівства. Яскравим свідоцтвом цьому стало відділення в 1137 р. від Київської Русі Новгорода. Незабаром його приклад наслідували й інші князівства.

Розпад Київської Русі. Найбільшим феодальним князівством на території України було Київське. Воно розташувалося на багатих землях Середнього Подніпров’я і налічувало 45 міст і безліч інших населених пунктів. Найбільшими містами князівства були Київ, Канів, Черкаси, Овруч, Житомир і Чорнобиль. Київ залишався політичним та економічним центром князівства й одним з найбільших міст Європи. Населення Києва досягало 50 тис. чоловік, тут знаходилися потужна фортеця, княжий двір, адміністративні будівлі, подвір’я місцевої знаті. Крім того, Київ залишався церковним і ремісничим центром усіх руських земель. У місті знаходилися резиденція митрополита, багато храмів і монастирів, найбільша на Русі Києво-Печерська лавра.

На півдні територія Київського князівства межувала із землями половців, які здійснювали часті набіги на Русь. Київські князі були вимушені постійно піклуватися про захист своїх південних рубежів.

Київ продовжував грати роль центру руських земель, і боротьба за місто між численними князями не припинялася. У період між 1146 і 1246 рр. Київ 47 разів переходив із рук в руки, й у ньому по черзі правили 24 князі. Один князь правив у Києві 7 раз, п’ятеро - по 3 рази, 35 князювань були однорічними. Боротьбу за Київ вели Юрій Долгорукий із Суздаля, Всеволод Ольгович - з Чернігова, Ізяслав - з Переяслава та ін.

На лівому березі Дніпра з центром у давньому Чернігові розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Воно було одним із найбільших і могутніх на українських землях. Князівство займало території північно-східної України, південно-східної Білорусі та західної Росії. У ХІІ ст. з його складу виділилося Новгород-Сіверське князівство.

Традиційно на цих землях правили нащадки Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Тут розташувалися 46 староруських міст, найбільшими з яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Ніжин, Прилуки, Рильськ,

Остер. Князівство мало достатньо розвинене землеробство і ремісниче виробництво.

Страждаючи від постійних набігів половців, чернігівські та новгород- сіверські князі були змушені здійснювати часті походи у степ. Не всі вони закінчувалися вдало. Літопис зберігає розповідь про похід до половців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря, який був розбитий кочовиками і навіть потрапив до них у полон. Ця історична подія лягла в основу відомого староруського літературного твору «Слову о полку Ігоревім».

Значним було Переяславське князівство, що знаходилося на лівому березі Дніпра нижче Києва. Воно налічувало 25 міст із центром у Переяславі. Тут успішно розвивалися землеробство, ремесла та різні промисли. Проте головною проблемою князівства була боротьба з половцями, з територією яких Переяславське князівство мало досить протяжний кордон на сході та півдні.

На території південно-західних областей сучасної України виділялися Галицьке і Волинське князівства. Головними містами Волинського князівства були Володимир-Волинський, Любомль (сучасний польський Люблін), Кам’янець, Луцьк, Кременець, Холм. У Галицькому князівстві виділялися міста Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовля. Коли в 1199 р. обидва князівства були об’єднані під владою Романа Мстиславовича, нащадка Володимира Мономаха, який зумів приєднати до них київське князівство, дехто з сучасників думав про наступ нового етапу відтворення колишньої території Київської Русі. Проте ця ідея не здійснилася, оскільки не була підтримана іншими удільними князями, особливо східної Русі.

У зв’язку з цим занепад руських земель став незворотнім.

Ці несприятливі обставини в історичному житті Київської Русі були використані ордами Чингізхана, які нанесли їй смертельного удару.