Історія України: соціально-політичний аспект

Наука і культура в сучасній Україні

Економічна криза в країні мала негативний вплив на розвиток освіти, науки та культури. В більшості регіонів були серйозні проблеми з фінансуванням закладів освіти та культури, з виплатою зарплати працівникам цієї сфери. Це часто приводило до відпливу наукових працівників і діячів культури за межі України. Гострою була проблема фінансування вузів. Спробою її часткового вирішення стало введення паралельно з державним замовленням платного навчання у вузах.

В 1992 році Кабінет Міністрів розробив Державну національну програму освіти, яка визначала стратегію розвитку освіти в Україні на найближчий час і на перспективу. Програма передбачала розробку державних стандартів освіти, вивчення української мови у всіх навчально-виховних закладах, переведення на українську мову школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади. При цьому держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. В Україні близько чверті усіх шкіл ведуть навчальний процес російською, румунською, угорською, польською та іншими мовами.

В державі стали з’являтися різні за формою заклади шкільної освіти: гімназії, ліцеї, недержавні навчальні заклади. Були зроблені помітні кроки у справі гуманізації освіти. Більше уваги стали приділяти вивченню української історії, релігії, народознавства.

В березні 1996 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про освіту». 23 березня 1996 року Президент Л. Кучма підписав цей закон. Освіта визнавалась основою інтелектуального, культурного,духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток його здібностей, високих моральних якостей. В Законі підкреслено, що освіта в Україні повинна будуватися на принципах гуманізму, демократії і сприяти вихованню національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Прогрес нації неможливий без прогресу в галузі освіти — такий лейтмотив закону «Про освіту».

З метою забезпечення більш тісного зв’язку між середньою та вищою освітою було здійснено об’єднання Міністерства народної освіти та Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти України.

19 лютого 1992 року Верховна Рада ухвалила «Основи законодавства про культуру» документ, який став програмою розвитку національної культури. Культура України звільнялась від ідеологічних рамок радянських часів і стала більш орієнтована на загальнолюдські світові цінності.

Програмою розвитку української культури передбачалось національно-духовне відродження на засадах демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, контролю з боку цензури тощо. В Україні почали відкриватися нові музеї, історико-культурні центри в Батурині, Глухові, Збаражі. Активно діяла спеціальна урядова комісія, яка сприяла поверненню в Україну вивезених в різні часи історичних національних цінностей, архівних документів.

В роки незалежності продовжувалось видання раніше заборонених творів, почали виходити часописи «Київські старожитності», «Літературно-науковий вісник». Відбулися зміни в творчості українських літераторів, яка збагатилась новим змістом і новими формами.

Що стосується книговидання, то в цій галузі склалася досить тривожна тенденція: три чверті усіх книжок, які друкуються і продаються в Україні, становлять російськомовні видання.

Піднесення відбувалось і в галузі народної творчості. Стали регулярними пісенні фестивалі «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Таврійські ігри», «Пісня року».

Політичні зрушення відбувались в кіномистецтві, де почали створюватись україномовні фільми. Українські митці (режисери, сценаристи, художники, актори) внесли вагомий внесок у розвитоктеатрального мистецтва. На українському телебаченні з’являються нові аналітичні передачі.

У 1996 році Указом Президента України було утворено Всеукраїнський фонд відродження відомих пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. До реєстру світової спадщини ЮНЕСКО увійшли відомі пам’ятники України: ансамблі Софіївського собору і Києво-Печерської лаври, історичні пам’ятники Львова. Величезним здобутком фонду стала відбудова Михайлівського Золотоверхого собору у Києві.

До культурно-політичних досягнень можна віднести створення власної системи нагород України, до якої входять Почесна відзнака Президента, ордени Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, княгині Ольги, відзнака «За мужність». В Україні утворений і діє Комітет з Національної премії ім. Т. Шевченка.

Таким чином можна з упевненістю стверджувати, що Україна відтворює свою історико-культурну спадщину.

В той же час необхідно відзначити і труднощі, з якими зустрічаються заклади культури. Це, перш за все, недостатнє, можна сказати, мізерне фінансування з боку бюджету і відсутність традицій меценатства в Україні.

У досить складному становищі опинилась вітчизняна наука. Її центром, як і раніше, залишається Академія наук (з 1994 року вона має статус національної).

Головними проблемами у галузі науки є: низький рівень бюджетного фінансування, у зв’язку з чим наукові заклади відчувають великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні; недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень в виробництво (втілюється лише 10 відсотків наукових розробок). Серйозним недоліком у сфері науки є її поділ на академічну, вузівську та галузеву. Проблемою залишається значне скорочення наукових кадрів в Україні, а у тих, хто залишається працювати в наукових установах, спостерігається падіння професіоналізму. І все це при тому, що усі розуміють: кризовий стан науки не дає надії на вихід України з економічної кризи взагалі.