Історія України: соціально-політичний аспект

ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ НА ТЕРИТОРІЇ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Початок феодальної роздробленості, її передумови та причини. Київське, Чернігівське та Переяслівське князівства. Галицьке та Волинське князівства. Утворення Галицько-Волинського князівства та його значення в історії українського народу. Боротьба руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства південно-західної Русі під ярмом Золотої Орди. Культура стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості.

Початок феодальної роздробленості, її передумови та причини

На початку XII ст. Київська Русь розпадається на окремі князівства. «Раздрасявся Русская земля»,— записав під 1132 роком невідомий літописець.

Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву «феодальної роздробленості», тому що визначальними причинами його були: зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння, відділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва. Цьому також сприяла церковна організація — утворення православних єпархій у містах, які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення князів до здобуття самостійності удільних князівств. В Київській державі панувало натуральне господарство, при якому не було і не могло бути міцних економічних зв’язків між окремими землями.

Розвал Київської держави спричинився ще й тому, що місцеві бояри дедалі більше цікавились розвитком власного землеволодіння; вирішення своїх власних справ притупляло їх бажання брати участь у князівських суперечках за далекий Київ, а, водночас, і у вирішенні загальноруських проблем.

Однією з причин занепаду Київської Русі було те, що вона мала надто великі розміри (була найбільшою державою в Європі) та поліетнічний склад населення. До її складу входили землі, де жили не лише українці, а й інші, навіть неслов’янські народи, що об’єднувались владою однієї династії та православної церкви. Колосальні простори, малозаселені людьми, утруднювали і так слабку комунікацію. Зв’язки Києва з віддаленими землями були обмеженими і це сприяло відокремленню земель від Києва.

Руським князівствам навіть важко було дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцького князівства — це були литовці, для Ростова, Суздаля — волзькі болгари, для Галицько-Волинського князівства — угорці та поляки, для Києва — кочові половці.

Між землями — князівствами були складні взаємовідносини, виникали гострі суперечки і незгоди, бракувало одностайності в справі відстоювання єдності Руської землі.

У 1097 році на з’їзді князів у Любечі переміг принцип вотчини: «від цієї пори будемо всі одностайні і бережімо Руську землю, хай кожний держить отчину свою...». Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на з’їзді князі визнали право успадковувати землі, якими вони володіли. Тим самим було припинено дію правила ротації, введеного Ярославом Мудрим. Щодо Києва, то тут прийти до згоди князі не змогли. Після Любецького з’їзду деякі старші князі продовжували змагатись за Київ. Але більшість молодих за віком князів втратили інтерес і до суперництва, і до самого міста. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяли в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей. Як пише академік Рибаков, до середини ХІІ століття безмежна держава Русь визріла настільки, що породила півтора десятки самостійних князівств, кожне з яких дорівнювало великому західноєвропейському королівству. Цей процес можна порівняти з розвитком багатодітної родини, де до певного часу підросли виховані родиною дорослі сини, готові до самостійного життя. Київ залишився формально «матір’ю городов руських», але поряд з ним піднялись такі міста-столиці, як Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Новгород, Смоленськ, Ростов, Рязань та інші. І далі академік робить несподіваний, але цікавий висновок: «Для молодого руського феодалізму ІХ—ХІ століть єдина Київська Русь була чимось на зразок неньки, яка виховувала і оберігала від усілякого лиха цілу сім’ю руських князівств. Вони пережили в її складі і двохсотлітній тиск печенігів і вторгнення варягів, і князівські усобиці, і декілька війн з половецькими ханами і до ХІІ століття виросли настільки, що змогли розпочати самостійне життя.»

Київ ще довгий час вважався державним і духовним центром Русі: там був великокнязівський престол і митрополича кафедра православної церкви. Проте великі князі вже не могли здійснювати державну владу над усією територією Русі. Реальна влада перейшла до удільних князів та феодалів на місцях. В князівствах управління здійснювалось за принципом середньовічної феодальної ієрархії: великий князь — удільні князі — бояри. Створювалась місцева адміністрація, спираючись на військові дружини, князі та бояри тримали в покорі селян і міщан, захищали кордони своїх володінь від вторгнення ворогів. Про великого князя Київського згадували все рідше.

Руські князі, коли не воювали, то вступали в союзні відносини зі своїми ворогами. Причому зв’язки з неруськими сусідами часто були більш тісними, ніж з деякими землями Русі. Як приклад можна навести Новгород, який активно торгував з північнонімецькими містами і навіть був членом торговельної спілки — Ганзи. У той час як в Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. За формою правління руські князівства були переважно монархіями, а Новгородська і Псковська землі — боярськими республіками. У головних містах скликались народні віча, але і вони часто поступалися боярським радам. Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалась в руках князів і бояр.

Розпад величезних, зібраних нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. З огляду на слабкий зв’язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була закономірною тенденцією, етапом розвитку ранньофеодальних держав.

Виділення окремих князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередківремесла й торгівлі. Виникали і численні нові міста — адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, незважаючи на окремі періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах. Створювались свої художні школи, споруджувались розкішні будинки, побудовані майстрами з таким точним розрахунком, що простоявши 700—800 років і витримавши випробування часом, вони збереглися до наших днів як зразки давнього мистецтва зодчих. Хоч господарство в своїй основі залишалось натуральним, господарські зв’язки в межах князівств розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Водночас зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали території князівств. Розвитку культурних зв’язків між князівствами сприяло те, що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем цього періоду були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Нерідко утворювались об’єднання князів для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих князівствах ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві зібрання скликались дзвоном. Інколи на них приймалися рішення про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народовладдя слов ’янських племен попередньої доби, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних міщан, які не раз вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників вічових зборів.

Князівські усобиці стали особливо небезпечними, коли зросла загроза з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в XI ст. зайняли величезні степові простори — значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор’я. Половецькі загони не раз доходили до Прикарпаття, але особливо часто вони спустошували південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі руські князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств.

Таким чином, роздроблення Київської Русі було загалом прогресивним явищем, але водночас воно мало певні негативні наслідки: послаблення централізації державної влади і єдності сил численних князівств підірвало міць Русі перед загрозою з боку східних кочівників (половців, монголо-татар) і західних держав — Лівонії, Литви, Польщі, Угорщини.

З XII ст. Київська держава розпалася на окремі самостійні князівства, кількість яких швидко зростало. Так, якщо після розпаду Київ ської Русі утворилось 15 самостійних князівств, то на початку XIII ст. їх було вже 50, а в XV ст.— майже 250. Територію України становили землі Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького та Волинського князівств.

Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь» для визначення південних порубіжних земель Київської держави вживається назва «Україна». Вперше її вжито в Київському літописі 1187 р. для визначення Переяславщини, тоді «окраїни» Київської Русі. Двома роками пізніше назва «Україна» вживається для означення пониззя над Дністром. Згодом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель, заселених українським народом.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.