Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 7. Квітневий переворот (12—29 квітня 1918 р.)

У середині квітня 1918 року Скоропадський увійшов у вирішальну фазу підготовки військового перевороту — «Зараз же я покликав до себе полковника Сахна-Устимовича і полковника Каракуца і доручив їм негайно набирати офіцерів, поки що не роз’яснюючи офіцерам конкретної цілі наших заходів, бо необхідно було зберегти наш план у повній таємниці, аби уникнути арештів і провалу цілої справи. Ґіжицькому також було доручено вербувати офіцерів і зібрати відомості про всіх тодішніх видатних громадських діячів. Парчевський взявся переговорити зі школою прапорщиків. Вишневський, що енергійно працював у Союзі землевласників, взявся за необхідну підготовку до з’їзду хліборобів, який мав бути скликаний 29-го квітня».

Відставний генерал мріяв здійснити державний переворот, приблизно такий, який намагався зробити у всеросійському масштабі Лавр Корнілов. Уроки та висновки з невдач Корнілова він зробив. На думку Скоропадського, Україні потрібна була бюрократично-військова диктатура, що необхідна для «заспокоєння країни» та відновлення приватної власності.

Скоропадський утаємничує читачів своїх «Споминів» у технологію заколоту: «...13-го та 15-го я знову бачився з німцями. Ці рази розмовляв з майорами: Гассе (начальником розвідувального відділу німецького командування в Україні) і Ярошем. Я їм одверто накреслив свій план, причому зазначив, що не зажадаю від них ніякої допомоги, тільки нейтралітету; коли ж вони настільки співчувають моєму планові, що хочуть допомагати і своїми силами, то я був би дуже вдячний, коли б ця допомога обмежилась тільки тим, щоби зробити непотрібним даремне пролиття крові, на випадок коли б галицькі Січові стрільці, що охороняли годі Центральну Раду і були єдиною певною військовою силою, яку мав у розпорядженні уряд, захотіли цей уряд обороняти. Німці нічого певного мені не сказали, хоч досить одверто виявляли своє співчуття». Готуючи свій виступ, Павло Петрович мав координувати свої дії з військовим аташе капітаном Альвенслебеном, якого німецьке командування відрядило до штабу змовників для організації заколоту Скоропадського.

«Після 10-го квітня (скоріше — після 14 квітня, бо Скоропадський постійно плутається у датах. — В. С.) події вже розгорталися самі собою, чіпляючись одна за одну. Йшла енергійна підготовка до з’їзду хліборобів. Працювали паралельно дві хліборобські організації: більш права і сильніша — «Областной Союз земельных собственников», що був зорганізований задовго до революції, і більш радикальна, як у земельному, так і в національному питанні, але молодша та слабша «Українська хліборобсько-демократична партія», — писав Скоропадський.

Переворот підштовхувала ненадійна для окупантів ситуація у Києві... у місті ще перебувало багато колишніх офіцерів російських військ, дві тисячі чеських солдатів і офіцерів, антинімецькі масонські ложі, «антигерманськи» налаштована міська Дума, агенти Франції й Англії, терористи-есери, усілякі анархісти, максималісти... Таке становище насторожувало німців — у Києві міг статися антинімецький переворот на гроші Антанти...

На 12 травня 1918 року Центральна Рада запланувала відкриття Українських Установчих зборів, що мали вирішити головні питання країни, у тому числі і питання про термін перебування іноземних військ в Україні. Не виключалося, що депутати Українських Установчих зборів почали б вимагати виведення іноземних військ із країни або того гірше — під час Установчих зборів міг статись антантівський переворот...

Початкові результати виборів в Українські Установчі збори здивували німецьке командування: українські есери домоглися 115 місць, більшовики — 34, єврейські партії — 10, польські — 5, по одному місцю — кадети, російські ліві есери, хлібороби, українські соціал-демократи. «Лівий» склад Установчих зборів обіцяв нові радикальні соціалістичні рішення.

* * *

23 квітня 1918-го на таємну нараду «з українського питання» зібралися: начальник штабу німецької експедиційної групи армій «Київ» в Україні генерал-лейтенант Гренер, посли Німеччини барон Мумм фон Шварценштайн і Австро-Угорщини граф Форґач, військові аташе цих країн Штольценберґ (Німеччина) та Флейшман (Австро-Угорщина). Переговорники були вкрай незадоволені обсягом господарських поставок із України та схилялися до встановлення окупаційної диктатури в Україні. Монархічні Берлін та Відень не поділяли республікансько-демократичних поглядів Центральної Ради. На нараді було вирішено негайно висунути рішучі вимоги до Центральної Ради: відмовитися від розгортання українських військових сил, звільнити «неблагонадійних» міністрів і вищих чиновників, змінити урядГолубовича, відмовитися від проведення Українських Установчих зборів, дозволити свободу торгівлі продуктами харчування, затвердити німецькі й австрійські військово-польові суди, повернути частину землі поміщикам і розпустити земельні комітети... Але лідери Центральної Ради сприйняли цей ультиматум як згортання революційних здобутків та як брутальне втручання у внутрішні справи України.

Німці мали намір провести мирний соціальний переворот шляхом ультимативних вимог. Дещо вдалося ще раніше виторгувати... Так, Центральна Рада, під тиском німців, погодилася на демобілізацію військових підрозділів Вільного козацтва і видала закон про роззброєння та повну демобілізацію козацтва. На Київщину вирушили комісари Центральної Ради, щоб роззброїти й розпустити козацькі загони та сотні. Але більшість комісарів і місцевих керівників владних установ були таємними прихильниками Вільного козацтва, тож ліквідацію козацтва проводили формально і мляво. У козаків залишили велику кількість зброї, а збережена козацька структура на деякий час просто відмовилася від самореклами.

Увечері 24 квітня 1918-го відбулося доленосне й таке довгоочікуване побачення Скоропадського з генералом Тренером. Разом з Тренером у цій зустрічі брали участь Ярош та Гассе. Скоропадський так напише про генерала Тренера: «На мене цей генерал зробив дуже гарне враження. Спокійний, урівноважений, прямий, без бажання безсовісно експлуатувати наше скрутне становище...»

Згодом Скоропадський буде захоплюватися Тренером: «Особисто в нас встановилися гарні відносини. Я ніколи не бачив у ньому бажання що-небудь урвати, що, на жаль, широко практикувалося його підлеглими, які кожний крок, кожний папір тлумачили на користь Німеччини, а коли це все не виходило, то не гребували вказувати на те, що сила може дати і право. Цього в Тренері зовсім не було. Тому я йому вказував у всіх надзвичайних випадках на те, що так не можна, і він приймав у себе міри до припинення цих неподобств. У питаннях політичному і національному він поділяв мою думку, що створити державу з тими наявними силами українців, які були в нас, зовсім неможливо. Він прекрасно розбирався у всіх підступах австрійців і негайно парирував їхні удари. Взагалі, якби не було Тренера, особливо спочатку, мені було б значно сутужніше. Я бачив, що я маю справу хоча і з начальником штабу армії, що, звичайно, не прийшла сюди заради наших прекрасних очей, але у всякому разі з людиною цілком пристойних, доброзичливих, широких політичних поглядів, безумовно чесним настільки, що не соромився у моїй присутності неодноразово критикувати німецьку політику за її загравання з більшовиками, і коли я йому казав, що це принизливо для такої країни, як Німеччина, що це не доведе і Німеччину до добра, він зовсім відверто висловлювався в тім же дусі, вказуючи, що він неодноразово писав про це до Берліна... Взагалі, вище німецьке командування на Україні у травні місяці 1918 року складалось із блискучих людей. І Ейхгорн, і Тренер — два видатних німецьких воєначальники та розумних політики».

Скоропадський підкреслював, що Тренер радив йому «...якнайкраще обдумати всі... заходи щодо захоплення урядових інституцій».

Гренер попередив Скоропадського, що він може «...розраховувати на їхню допомогу по відновленню порядку та на їхню підтримку тільки після того, як своїми власними засобами я захоплю владу». Тренер лицемірно підкреслював, що німецьке командування не втручається у внутрішні справи України, але співчуває поваленню уряду Центральної Ради. Він вказав, що німці збережуть нейтралітет, але стануть на перешкоді «значних вуличних боїв».

На зустрічі з Тренером Скоропадський виклав свою політичну програму, до якої німецькі представники внесли деякі додатки. Скоропадський зголосився, у разі успішного захоплення влади, виконувати десять пунктів таємної угоди, що були розроблені німцями.

Серед політичних умов були: визнання пактів Брестського миру між УНР та Німеччиною, ліквідація Центральної Ради — парламенту України, відбудова адміністративного, судового апарату та «...очищення його від невідповідних за культурним і моральним рівнем елементів», розпуск комітетів «революційного походження», відмова від скликання Українських Установчих зборів та перенесення нових виборів до державних законодавчих установ на невизначений термін, за згодою з німецьким командуванням «не раніш повного заспокоєння краю». Зі свого боку Тренер пообіцяв, що після утвердження влади Скоропадського Німеччина обмежить компетенцію німецьких військових судів тільки тими злочинами, що були скоєні проти представників німецького війська.

Економічні умови були пов’язані із зобов’язаннями України щодо задоволення потреб німецького війська. Уряд Скоропадського мав відновити право власності та вільну торгівлю харчовими продуктами, зберігаючи економічні пільги для держав німецького блоку та великі панські господарства «у цілях забезпечення експортної здатності хліборобства», розпустити земельні комітети та передавати селянам землі великих маєтків тільки за викуп, повернути Німеччині борги за військову допомогу Україні, забезпечити виконання економічних угод спеціального протоколу про співпрацю між Україною, Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Україна мала поставити німецьким союзникам 60 мільйонів пудів зерна, 3 мільйони пудів цукру, майже 3 мільйони пудів м’яса, 37,5 мільйона пудів залізної руди, сировини та матеріалів. За це союзники обіцяли Україні військову та технічну допомогу.

Щодо майбутнього українського війська, то Скоропадський зобов’язався узгоджувати кількісний склад українських військових формувань і способи їхнього використовування з німецьким командуванням.

У той же час Скоропадський відхилив «...і власноручно повикреслював із... тексту» пункти про встановлення права монопольного користування вільною торгівлею харчовими продуктами, якого вимагали для себе Німеччина та Австро-Угорщина, зобов’язання підтвердити виконання новим урядом уже вироблених із Центральною Радою умов із фінансових і валютних питань... Скоропадський не згодився на кілька років віддати Німеччині та Австро-Угорщині «залишок харчового продукту та сировини», при збереженні виключних митних пільг для цих держав.

Павло Петрович згадував: «Офіцерства та цивільних людей, співчуваючих і рішучих, у той час біля мене зібралося вже досить... Я мешкав разом із кількома своїми офіцерами. З ранку до вечора до мене приходили всякі люди: офіцери, члени партій, різні журналісти, члени Союзу землевласників... У цілях конспірації ми були вимушені всю працю будувати на персональній довірі. Все-таки я дивуюсь, яким чином ми тоді не звернули на себе увагу уряду...».

Від підготовки заколоту Павла Петровича не відволікала його родина. Вже майже півроку він не бачив своєї дружини та більше року двох з трьох діток. Тільки у лютому 1918-го Скоропадський знайшов зв’язок з родиною, що перебувала в Орлі, і почав умовляти свою дружину виїхати звідти до Петрограда.

Але німецький аташе Альвенслебен повідомив Скоропадського, що в урядових колах УНР уже дещо знають про його змову і можуть у будь-який час його заарештувати. За кілька діб до штурму влади, щоб сховати свій штаб від очей контррозвідки, Павло Петрович переїздить із готелю «Пасаж» до будинку свого давнього товариша по полку. Можновладці самі не хотіли бачити потенційних можливостей змовника Скоропадського, уважаючи, що в генерала «тільки сотня офіцерів», а у Центральної Ради в Києві 4 тисячі надійних багнетів. Тільки 28 квітня прем’єр Голубович віддає наказ про арешт Скоропадського, який так і не був виконаний.

Готуючи зміну влади у країні, Скоропадський намагався залучити до своїх прихильників знаних людей з різних таборів — з кола «правих росіян», з поміркованих українських патріотів і самостійників, з усіх невдоволених владою.

Павло Петрович бідкався: «Мене турбувала відсутність біля мене досвідчених людей, здібних зайняти міністерські посади. Намічений на посаду голови Ради міністрів Микола Миколайович Устимович був відданий нашій справі і був мені особисто симпатичною людиною, але я бачив, що для цієї ролі він не підходив. Підходящої людини я у Києві не бачив. Вирішив узяти Устимовича на короткий час з тим, щоби знайти іншого, коли можна буде вже легально працювати і вибирати людей не з вузького кола конспіративної організації. Крім того, далеко не всі портфелі були розподілені навіть тимчасово. Не мав я ще начальника для свого штабу, ні військового міністра, ні міністра земельних справ... Особливо ж важко було підшукати міністра земельних справ, бо всі пропоновані кандидати або не підходили зовсім для наміченої мною аграрної політики, або ж ті, що за своїми поглядами здавалися мені підходящими, не бажали ризикувати, хотіли вичекати... Події йшли дуже швидким ходом, за кілька днів я мав обійняти владу, а людей для ведення головніших урядових справ я ще не мав».

Скоропадський додавав: «...шукаючи людей, вирішив звернутись до Петра Яковича Дорошенка (Петро Дорошенко — дослідник української старовини, директор Української гімназії у Чернігові, поміркований український діяч з 70-х років XIX століття), який постійно жив у Чернігові». Але підстаркуватий Дорошенко теж відмовився від посад, хоча й побажав Скоропадському успіху.

Скоропадський намагався долучити до співпраці Федеративно-демократичну партію на чолі з Володимиром Павловичем Науменком (старий «громадівець», український поміркований діяч іще з 70-х років XIX століття). Федеративно-демократична партія була партією «...поміркованого націоналізму, але була вона малолюдна, м’якотіла та неактивна — до помітного впливу, до провідної ролі, особливо в таку добу загострених відносин, нездібна».

Вдачею для Скоропадського було притягнення до своєї «таємної компанії» досвідченого юриста Олександра Олександровича Палтова, що допоміг скласти першу відозву нового гетьмана — «Грамоту» до населення, яка з’явилась у Києві вже в день перевороту. Як професіонал Палтов за півтори години написав цю історичну відозву і завдяки цьому після повалення «соціалістів» був призначений товаришем (заступником) міністра закордонних справ.

Цікаво, що Палтов не користувався повагою «на київських пагорбах», переказували чутки, що у дореволюційний час він був під судом за «грошові непорозуміння» (корупцію).

До перевороту долучилися впливові діячі: Михайло Воронович — колишній бессарабський губернатор, Микола Любинський, Микола Бутенко, граф Василь Кочубей та інші. «З ранку до вечора там (у помешканні — штабі Скоропадського. — В. С.) повно було військових, різних діячів, що одержували якісь призначення або чекали на нього. Це здебільшого була молодь або люди, які ніякими іншими здібностями не відзначалися, крім одної: моторності. У зламні моменти революції такі люди завжди з’являються першими, поспішаючи захопити посади, яких у нормальних умовах вони ніколи осягнути б не змогли». Знав Павло Петрович, про що писав, — сам був авантюристом і змови формував з авантюристами зразка Полтавця, Палтова, Котова-Коношенка...

Військова організація заколоту Скоропадського виглядала цілком пристойно. До змови долучився генерал-майор Владислав Володимирович Дашкевич-Горбатський, який став начальником штабу заколотників. Офіцер Генерального штабу, лейб-гвардієць, 1917 року командував 24-ю дивізією Першого армійського корпусу Південно-Західного фронту. Цей генерал був надзвичайно амбітним, і тому Скоропадський, «випробувавши» його виконуючим обов’язки військового міністра та начальником Генерального штабу, згодом відправив його на дрібну посаду начальника відділу морської піхоти морського міністерства.

Із утаємничених у змову офіцерів-добровольців заколотники сформували полк у 300 багнетів, у всі українські частини Києва було послано агітаторів. Полковники Глинський, Олександр Сахно-Устимович, підполковник Білецький керували окремими підрозділами, створеними для захоплення владних центрів.

За розробленим планом заколоту, Скоропадського мали обрати гетьманом «всія України» на Хліборобському з’їзді у Києві, а вже потім, враховуючи реакцію офіційних установ республіки, перейти до здійснення військового захоплення влади.

Організацією з’їзду опікувався Михайло Воронович, але повної єдності між делегатами з’їзду не було. Частина депутатів-полтавців із партії хліборобів-демократів іще шукала компромісу з Центральною Радою, у той же час партія хліборобів-власників та «Союз земельных собственников» виступили за негайну ліквідацію Центральної Ради, за відновлення прав приватної власності на землю та бажали «правої» диктатури. Скоропадський завітав на засідання Союзу хліборобів-власників. На цьому засіданні було намічено, що з’їзд буде працювати два дні і що проголошення гетьманської влади відбудеться наприкінці другого дня — 30 квітня.

* * *

План державного перевороту в Україні був уведений у дію. Німці змушені були квапитись, тому що хотіли не допустити скликання в Україні Установчих зборів. Увечері 26 квітня 1918-го саме німці почали державний переворот на користь Скоропадського, роззброївши українську Синьожупанну дивізію. Цю дивізію було сформовано у Німеччині з українських військовополонених і передано Україні на прохання Центральної Ради. У квітні 1918-го дивізія прибула до Києва і являла собою головну залогу міста. Але Центральна Рада фактично не протестувала проти роззброєння вже своєї дивізії. Вона боялася наявності в Києві маловідомої та неконтрольованої військової сили. Дивізія ця, прибувши до Києва, потрапила під вплив як «правих елементів», так і більшовицьких агітаторів. У місті Ковелі на Волині німці роззброїли Сірожупанну дивізію. За заявою тодішнього військового міністра Жуковського, ці роззброєння були зроблені з його згоди. Військовий міністр тоді твердив, що вся армія мала перейти до «міліціонної швейцарської системи» і Центральній Раді регулярні армійські частини не потрібні. Генерал Зелінський — командир Синьожупанної дивізії — згадував: «...Жуковський і Греков матеріальною диверсією намагалися розбити єдність моєї дивізії. Військове міністерство свідомо не давало дивізії ні платні, ні харчування».

Посол Німеччини в Україні барон Мумм сказав міністру Ковалевському (за день до оголошення міністра у розшук), що «Берлін не має намірів співпрацювати з урядом».

28 квітня 1918-го відкрилося чергове засідання Центральної Ради. Від нього багато хто чекав доленосних рішень, аж до вимоги виведення австро-німецьких військ із України. Прем’єр Голубовичзапевняв членів Центральної Ради, що неприхильне ставлення німецького окупаційного командування в Україні не збігається з доброзичливим ставленням до Центральної Ради з боку офіційного керівництва Німеччини. Цього ж дня Голубовича було заарештовано німцями...

Але через якийсь час після початку засідань до зали, де зібралася Центральна Рада, увірвалися двадцять німецьких солдатів і лейтенант, що брутально скомандував депутатам українського парламенту: «Руки вгору!» По цій команді депутати підняли руки, і деякі з них здали німцям свою особисту зброю. Німецький офіцер заявив, що він з’явився у парламенті, щоб заарештувати кількох «злочинців»: М. Ткаченка (міністра внутрішніх справ УНР), О. Жуковського (військового міністра УНР), М. Любинського (міністра закордонних справ УНР), Ю. Гаєвського (директора департаменту внутрішніх справ УНР) та М. Ковалевського (міністра земельних справ УНР).

Двоє із розшукуваних німцями депутатів — Любинський і Гаєвський — добровільно вийшли до офіцера і дали себе заарештувати. Але всіх депутатів парламенту продовжували принижувати: обшукували і більше години протримали під арештом, обшуку було піддано кімнату, в якій мешкала родина голови Центральної Ради. Незабаром були заарештовані О. Жуковський та дружина міністра М. Ткаченка. У розшуку опинилися міністри Ткаченко та Ковалевський, начальник київської міліції П. Богацький. Тоді ніхто із присутніх у залі Центральної Ради не здогадувався про причину цих арештів та обшуку.

Справа була у «справі» банкіра Доброго — директора Київського банку зовнішньої торгівлі, члена фінансової комісії Центральної Ради. Цей банкір проводив не тільки «темні» махінації з цукром, але й лобіював німецькі інтереси в Україні, будучи представником УНР на переговорах з німцями. Можливо, Добрий був одним з фінансових організаторів змови проти Центральної Ради. Серед багатих людей України ще з березня 1918-го йшли розмови про необхідність розгону Центральної Ради, а одними з активних змовників були буржуа із союзу «Протофіс» (Промисловість — Торгівля — Фінанси) та поміщики із «Союза земельных собственников».

За кілька днів до інциденту в Центральній Раді за наказом міністра внутрішніх справ Ткаченка банкір Добрий був таємно заарештований і відвезений у невідомому напрямку. Німці, користуючись законом про військово-польові суди, взялися за справу про зникнення Доброго і за три дні довідалися про організаторів і виконавців цього юридично незаконного арешту. Німці не тільки знайшли Доброго, але й несподівано для себе розкрили таємну організацію «Комітет порятунку України», що ставила за мету провести державний переворот і вигнати окупантів із України. Можливо, за спиною «комітету» маячили агенти Антанти.

Німці вирішили захистити «звичайного українського банкіра», покарати викрадачів, налякати соціалістичних керманичів і одночасно промацати «боєздатність» Центральної Ради, її волю до боротьби за своє існування. Німецьке командування під час цього «експерименту» зрозуміло, що Рада не буде активно боротися за свою владу, не стане закликати народ до опору. Наліт німецького військового загону на Центральну Раду став другим кроком до перевороту. Третій і останній крок залишався за Скоропадським.

Гетьман згадував, що 28 квітня 1918-го всі розпорядження було зроблено і йому залишалося тільки чекати:

«Увечері приїхав архієпископ Никодим, заступник убитого більшовиками Митрополита Володимира... Я його раніше зовсім не знав, довго з ним розмовляв і втаємничив у план перевороту... він мене благословив». У той же день сталося «...останнє підготовче засідання, на нього були покликані люди, без яких обійтися не можна було і з котрих більшість, із конспіративних причин, до того моменту у конкретну ціль усіх наших заходів утаємничена не була. Навіть сам Микола Миколайович Устимович не знав, що мова йде про проголошення гетьманства та розпуск Центральної Ради. Він усе ще гадав, що справа йде тільки про новий склад міністерства». Тим часом керівник військового штабу Дашкевич-Горбатський віддавав накази командирам загонів змовників... до перевороту залишалися лічені години.

Коли членів Центральної Ради було відпущено з-під арешту і вигнано із сесійної зали, багато депутатів вважали, що вже відбувся розгін вищої законодавчої влади республіки і стався переворот. Але на подив багатьох свідків інциденту, засідання Центральної Ради було відновлено наступного дня — 29 квітня 1918-го. Брутальність німецького командування викликала протести «радівців» і підхльоснула їх до термінового прийняття першої Конституції УНР. Центральна Рада встигла внести кардинальні зміни до земельного закону — замість повної соціалізації землі Рада визнала на неї приватну власність, — причому до 30 десятин не підлягало відчуженню. Але про це рішення, що мало примирити уряд з німецьким командуванням і власним заможним селянством, уже не довідалися «міцні» хуторяни (тимчасові союзники гетьмана з партій хліборобів-демократів і хліборобів-власників). Німці сприйняли цей крок як спізнілий...

Для легітимації гетьманського перевороту та для «всенародного» проголошення нового гетьманського державного устрою змовники вирішили використовувати волевиявлення трьох з’їздів, які мали об’єднатися в один конгрес: з’їзду «Союза земельных собственников», з’їзду партії хліборобів-власників, з’їзду партії хліборобів-демократів. «Союз земельных собственников» був заснований іще влітку 1917 року, але його діяльність, що завмерла за влади

Центральної Ради і більшовиків, відродилася тільки з приходом німців.

Спершу організаторам і делегатам з’їздів змовники казали тільки про переміну міністерств та про необхідність замінити окремих політичних діячів в уряді Центральної Ради. Так, Сахна-Устимовича пропонувалося призначити головою Ради міністрів, Бутенка — міністром залізниць, Любинського — міністром здоров’я, а Скоропадського — військовим міністром, або головнокомандуючим армією.

Хліборобський конгрес почався 29 квітня близько одинадцятої ранку в цирку Крутікова «Гіппо-палас» на Миколаївській вулиці, де кілька років тому виступав молодий Володимир Маяковський. Цей конгрес скликали Українська громада, «Союз земельных собственников», Союз хліборобів-власників. На конгрес прибуло близько 6 тисяч повноважних представників од селянства та панства України. Зал на 2500 місць не міг вмістити всіх делегатів, і значна їх частина стояла на вулиці й дізнавалася про хід конгресу від ораторів, які раз у раз вибігали на вулицю, щоб повідомити новини конгресу. Серед президії конгресу були М. Воронович, банкір Бродський, князь Голіцин, князь Кочубей...

Конгрес від імені «Союза земельных собственников» поздоровив І. Дусан, а від імені земського Херсонського кооперативного банку — Л. Райхерт. Обидва «тестуючих» закликали присутніх виступити проти соціалістичних експериментів Центральної Ради, вимагали ліквідувати земельні комітети та покарати винуватих у переділах землі та погромах панських садиб. Полтавський делегат Юрченко першим почав переконувати конгрес у необхідності диктаторської влади та ліквідації Центральної Ради.

У «Споминах» Скоропадського читаємо: «Було намічено, що 29-го квітня я ще не поїду на з’їзд, бо протягом першого дня хотіли з’ясувати, наскільки всі ці люди готові до участі у перевороті. Він міг би відбутись і не так успішно, як на ділі це вийшло. Я залишався у помешканні Б., раз у раз отримуючи точну інформацію через своїх осавулів. Мені доносили, що велика зала київського цирку переповнена до краю...»

У залі постійно лунали промови, у яких практично була одна ідея — «...необхідно передати владу одній особі, яка мусить оборонити принцип власності та відновити правний лад... я вирішив, що нема чого відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні... У мене щораз більше зміцнювалася думка, що коли я не зроблю перевороту тепер, то в мене назавжди залишиться гнітюче усвідомлення того, що я несмілива та слабкодуха людина...» — згадував Скоропадський.

Того ж дня окремо зібрався з’їзд «хліборобів-демократів», але він не приєднався до Хліборобського конгресу, як того очікував Павло Петрович. Багато впливових членів «Союза земельных собственников» зайняло ворожу позицію по відношенню до «хліборобів-демократів». Останні були налаштовані на самостійність України, за що «земельні власники» звинувачували їх як «пособників німців та уніатського митрополита графа Шептицького». Хоча «хлібороби-демократи» на чолі з Сергієм Шеметом теж вимагали відкликання Третього Універсалу та відновлення власності на землю, але вони не були так рішуче налаштовані до зміни республіки на диктатуру, як «конгресівці».

З’їзд «хліборобів-демократів» вважав, що група Скоропадського мусить досягти певного компромісу із партіями Центральної Ради, домогтися розпуску «земельних комітетів» і повернення власникам розграбованого майна, добитися перевиборів земств, визнання недійсними виборів до Українських Установчих зборів. З’їзд пропонував новому уряду спиратися на «національно свідомих» українців, які показали «вірність українській національно-державній ідеї».

Скоропадський підкреслював: «Наша громада між цими двома хліборобськими організаціями зайняла середню позицію, намагаючись усіма силами наблизити одну до одної. Але зробити цього перед з’їздом, на жаль, не вдалося».

Скоропадський поїхав на Хліборобський конгрес на своєму автомобілі з двома осавулами, вирішивши почати переворот не 30-го, а 29 квітня. Масовка була геніально зрежисована. Все було розіграно як по нотах, клакери очікували слушної хвилини, щоб заплескати та заголосити «Гетьмана!», імітуючи всенародну любов. Це було нескладно, бо «земельні власники» оплатили не тільки приміщення, але й саме обрання, відібрали надійних осіб, дали фоші на приїзд, харчування та помешкання «народних» делегатів. Гетьман і не ховався, вказуючи на те, що «Союз земельных собственников» «...був тоді найбільшою організованою силою з нереволюційного табору, який був необхідним для скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду».

Павло Петрович згадує: «Ми увійшли через бічні двері до коридора... Стоячи у коридорі, я чув, як якийсь промовець казав: «Нам потрібна для порятунку краю сильна влада, нам потрібний диктатор, нам потрібний за старим звичаєм гетьман...» Я увійшов до зали і сів у маленьку бічну ложу. Наступний промовець... назвавши моє прізвище, сказав, що пропонує мене проголосити гетьманом, вся маса людська, що була на зборах, як один, підвелась і голосним лементом почала виявляти своє співчуття. На такий одностайний підйом я не сподівався... настала тиша, я піднявся на якесь вище місце і сказав кілька слів... Я казав, що владу приймаю, що мені дорога Україна, що владу беру для того, щоби допомогти змученому народу».

Павло Скоропадський казав конгресу те, що від нього очікували: «Не для власної користі я беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що скрізь шириться анархія і що тільки тверда влада може навести порядок. На вас, хлібороби, і на заможні кола населення я буду спиратись і молю Бога, щоб Він дав нам сили та твердість урятувати Україну».

Останні слова Скоропадського заглушили овації, а із залу почувся лемент: «Молебень на Софійській площі!» Це кричали люди, підготовлені змовниками, тому що біля Софійського собору вже все було підготовлено до освячення гетьманської влади. Делегати, маніпульовані «народними активістами», що кілька годин кричали про необхідність обрання гетьмана, вирішили всім з’їздом піти на Софійський майдан. Гетьман ішов «на шарапа», підсуваючи делегатам уже готовий сценарій. Цікаво, що конгрес охороняв озброєний загін гетьманців-офіцерів та німецький загін, які, в разі «несподіванок» у голосуванні, могли розігнати всіх невдоволених обранням гетьмана. Гетьман свідчив: «Усюди були розставлені наші караули».

На площі біля Софійського собору Скоропадського зустріло православне духівництво, а архієпископ Никодим, благословивши гетьмана, провів хресний хід та молебень про «дарування влади над Україною гетьманові Скоропадському».

Якраз у ті вирішальні хвилини Софійським майданом проходив сотник Січових стрільців Федір Чорниць зі своєю кулеметною сотнею. Він міг би легко ліквідувати заколот, але наказу владних структур на рішучі дії в нього не було.

Ще вдень 29 квітня Центральна Рада могла змінити ситуацію в Києві, заарештувавши гетьмана і розігнавши його нечисленні офіцерські загони. Адже на боці Ради у Києві ще залишалося приблизно півтори-дві тисячі багнетів, у той час як у самопроголошеного гетьмана офіцерські дружини нараховували близько 350 людей, а охорона самого гетьмана становила 5 офіцерів.

Але цього не було зроблено через острах прямого втручання німецьких військ. Симпатії до Скоропадського з боку німецького командування паралізували прихильників соціалістичного уряду.

Командир Січових стрільців Євген Коновалець іще за кілька діб до перевороту звернувся до депутатів Центральної Ради та до самого Грушевського з пересторогою щодо можливості військового путчу. Але Грушевський запевняв, що ніякої небезпеки для влади у Києві не існує і не треба драматизувати ситуацію. Грушевський сказав, «...що він сам навідувався до німецького командування та говорив із представником німецького командування полковником Штольценберґом та що він має певні відомості, що Центральній Раді нічого не загрожує». Грушевський у розмові зі своїм заступником професором М. Веселовським, вказавши на потенційну загрозу перевороту, запропонував професору як контрзахід очолити «превентивний переворот». В останній день свого існування Центральна Рада робила вигляд, що не бачить гетьмана, а гетьман повністю ігнорував існування Центральної Ради.

29 квітня Коновалець оголосив військову готовність у своєму війську, але військове міністерство заборонило січовикам переходити до рішучих дій по арешту заколотників. У той же час Коновалець дав розпорядження січовикам арештовувати підозрілих офіцерів.

Приблизно о п’ятій годині вечора невеликі офіцерські загони прихильників гетьмана під командуванням Дашкевича-Горбатського, з білими пов’язками на лівій руці та малиновою на правій руці, поступово почали захоплювати всі важливі стратегічні об’єкти Києва. На бік змовників перейшла кінна частина УНР на чолі з полковником Миколою Аркасом.

О шостій годині на вулиці почулася стрілянина. У ході перестрілки на Бібіковському бульварі біля будинку Центральної Ради Січові стрільці вбили трьох офіцерів-заколотників (за іншими свідченнями, двох офіцерів), втративши одного стрільця. Це були поодинокі жертви перевороту. У той же день січовики заарештували до 40 офіцерів, половина з яких виявилися заколотниками.

О сьомій годині вечора кілька гетьманців почали вести вогонь з навколишніх будинків по будівлі Центральної Ради. У свою чергу січовики теж відкрили стрілянину, під час якої було обстріляно німецьким патрульний підрозділ та австрійський автомобіль. На гой час січовики не збиралися поступатися заколотникам.

Цей інцидент майже не зірвав переворот, і Скоропадський згадає його так: «Альвенслебен переказав мені, що німецьке командування починає якось більш песимістично дивитися на нашу справу і буде вважати справу програною, коли ми не захопимо до ранку головних міністерств і Державного банку. Я дав наказ зібрати все, що можна, і обов’язково захопити ділянку у Липках, військове міністерство, міністерство внутрішніх справ і Державний банк».

Увечері того ж дня командир січовиків Євген Коновалець та один з його соратників Андрій Мельник таємно прийшли до штабу гетьманців на запрошення Скоропадського. Скоропадський розповідає: «Він (Коновалець. — В. С.) хотів знати, чи я будуватиму Українську Державу. Я відповів, що для того самого і беру владу на себе, та поставив йому вимогу: або перейти на мій бік, або роззброїтися. Коновалець відповів, що нічого не має проти того, щоби служити гетьману, але за своїх січовиків може відповісти, тільки переговоривши з ними. Він пішов від мене, люди його частково розійшлися, частково замкнулися у казармі».

Сам Коновалець твердив, що він відмовився давати наказ стрільцям про перехід на бік гетьмана й образився на його пропозицію «урочисто продефілювати перед його палатою, що рівнятиметься офіційному визнанню нової влади цілим стрілецтвом». Коновалець писав, що так відповів гетьману: «...стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору», що він та стрілецька Рада вважають, що переворот стане початком «великих лих» для України.

Після «місії Коновальця» у казармах Січових стрільців пройшло таємне засідання, на якому були присутні Грушевський, Петлюра, Порш, Коновалець, Мельник та окремі члени ЦК УПСР та ЦК УСДРП. Тоді було запропоновано зібрати сили стрільців та гайдамаків, роззброїти загін заколотників, пробитися до будинку гетьмана, заарештувати його й таємно вивести з Києва «на якийсь час»... Лунала й інша пропозиція — перейти до пасивного підпілля. Січові стрільці вирішили не визнавати самопроголошеного гетьмана.

Тієї ж ночі відбулося ще одне таємне засідання колишніх політичних лідерів на приватній квартирі під головуванням Винниченка. Диктатурі гетьмана пропонувалося протиставити соціалістичну партійну диктатуру під орудою міністра пошт та телеграфу Г. Сидоренка, але сам Сидоренко вже був заарештований. Соціалістичні лідери вирішили звернутися за допомогою до військових і закликати на допомогу загін охорони Центральної Ради Аркаса та чиновників Генерального штабу полковника О. Сливинського. Присутні на зібранні ще не знали про те, що пропоновані «панове» одними з перших перейшли на бік гетьмана, що виконуючий обов’язки військового міністра генерал О. Греков зник із міста...

Соціалісти запропонували Грушевському проголосити власну диктатуру, але «дід» категорично відмовився. Обережність узяла гору, і рішення було винесене таке — тимчасово змиритися з переворотом, відмовитися від негайного опору, зберегти сили і готуватися до повстання проти гетьмана. Після такого рішення Січові стрільці оголосили про свій нейтралітет. Близько одинадцятої вечора з-під будинку Центральної Ради розійшлась її єдина охорона — Січові стрільці. Цей крок був вимушений — наполегливі вимоги німецького командування. О першій годині ранку 30 квітня 1918-го невеликий загін офіцерів захопив будинок Центральної Ради, що вже ніким не охоронявся... Без будь-якого опору гетьманцями було захоплено телеграф, міністерство внутрішніх справ і військове міністерство. Устимович з десятком офіцерів після годинної перестрілки заарештував варту Державного банку у Липках. У перші години 30 квітня вже не було навіть центру, який би взяв на себе керівництво обороною республіки.

Вранці 30 квітня німецькі частини оточили Луцькі казарми січовиків. Січовиків було роззброєно на почесних умовах — без присутності німецьких підрозділів — і розпущено. За кілька годин до цього (у ніч з 29 на 30 квітня 1918) німецький полковник Гізе ввійшов у переговори з Коновальцем, «...поставивши... ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку Січових стрільців, або їхнє роззброєння».

Драматург та політик Винниченко писав про обставини перевороту: «Державний переворот, учинений німецькими генералами, не зважаючи на всю свою понуру серйозність по суті, формою виконання надзвичайно нагадував оперетку, в якій було тільки дві серйозні фігури: Центральна Рада й німецький генерал... Генерал пропонує гетьманську корону субтільненькому, сентиментальному українському «поміркованому демократові». «Поміркований демократ» страшенно соромиться, зітхає; то простягне руку, то одсмикне назад. Генерал нетерпеливиться й сердито хмурить мілітарні німецькі брови... Захляле поміщицтво, пощипане фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське офіцерство в присутності німецького генерала складають план державного перевороту. Тут же сидить намічений кандидат на гетьманський трон: руський генерал малоросійського походження, фігура сентиментального дегенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні. Німецькому генералові для Берліна та й для України треба, щоб переворот був народний з усіма апарансами: барикадами, стріляниною, народом, голосуванням, виборами, все як слід при всяких справжніх переворотах. Кумпанія охоче киває головами, а кандидат на гетьманський трон широко розтягає посмішкою слинявого рота... На улицях, — як і було розплановано, — барикади, німецькі автомобілі з руськими офіцерами; вони їздять і стріляють у повітря. То вони роблять переворот. З ними ніхто не бореться, бо українське військо прикуто німецькими гарматами до одного місця. Публіка на вулиці з цікавістю дивиться на офіцерську забаву».

Увечері 29 квітня, коли ще не був захоплений будинок Центральної Ради, по Києву вже було поширено перший документ нової гетьманської влади. Він називався «Грамотою до всього Українського Народу».

ГРАМОТА ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Громадяне України!

Всім вам, козаки та громадяне України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України й знову відроджена Українська Держава стояла на краю загибелі.

Спасалась Вона завдяки могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по сей час боротися за вільність і спокій України.

При такій піддержці в усіх зродилася надія, що почнеться відбудовання порядку в Державі й економичне життя України увійде врешті в нормальне річище.

Але ці надії не справдилися.

Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було зовсім нездатне до сього.

Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економична руїна й безробіття збільшуються й розповсюджуються з кожним днем і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду.

При такім становищі, що загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулись усі трудові маси населення. Вони виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.

Яко вірний син України я постановив відгукнутися на сей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.

Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом усієї України.

Управління Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтованню приложених при сім законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна й Мала Рада, а також усі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри й товариші їх звільняються.

Всі инші урядовці, що працюють у державних інстітуціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов’язків.

В найблизший час буде видано закон, установляючий порядок виборів до Українського Сейму.

До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпорядків і буду підтримувати авторітет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнійшими мірами.

Права приватної власносте, як фундаменту культури й цівілізації, відбудовуються в повній мірі й усі розпорядки бувшого Українського Уряду, а так само тимчасового російського уряду відміняються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі-продажу землі.

Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартосте від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.

Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої кляси. Особливу увагу звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один мент не кидали своєї відповідальної праці.

На економичнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торговлі й відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціатіви.

Передбачую всю трудність праці, що стоїть передо мною, і молю Бога дати мені силу, щоб достойно виконати те, що я вважаю своїм обов’язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.

Мені далекі й чужі, які-б то не були, власні побудки й головною своєю метою я ставлю користь і добро народу всім дорогої нам України.

В сій свідомости кличу всіх вас, громадян і козаків України — без ріжниці національності й віроісповідання — помогти мені й моїм працьовникам і співробітникам у нашім загальнім великовідповідальнім ділі.

Гетьман усієї України Павло Скоропадський.

Отаман Ради Міністрів М. Устимович

29 квітня 1918 р. Київ.

Володимир Винниченко назвав цю «Грамоту» «німецько-поміщицько-офіцерським твором».

Коли будинок, де колись мешкав генерал-губернатор Київщини, було захоплено гетьманцями, Скоропадський негайно переїхав до нього як до офіційної гетьманської резиденції. Про цей палац колишнього генерал-губернатора, у якому в свій час відпочивали і прем’єр Голубович, і прем’єр Винниченко, де помре молодший син гетьмана, Скоропадський згадає, що в ньому він «...провів потім вісім місяців тяжкої муки» (насправді сім з половиною місяців. — В. С.).

На охороні нового володаря України біля нового будинку, що був названий палацом, став офіцерський підрозділ з 15 людей та загін німців у 40 багнетів при кулеметі. Але у своїх «Споминах» Скоропадський драматизує свій «героїчний» вчинок, жодним натяком не вказуючи на присутність німецької охорони палацу. Скоропадський бреше, що його переїзд до палацу був небезпечним, бо там його могли легко заарештувати, але він уже не хотів шукати схованок, «...рахуючи, що це було б ознакою невдачі».

Вже опівночі до гетьмана завітав Демченко з кількома членами «Протофіса», пропонуючи прийняти вироблений «Протофісом» список нового кабінету міністрів. Але Павло Петрович, тільки переглянувши список, відкинув його... Він згадував, що «...був такий переутомлений, що, не роздивляючись, ліг у якійсь залі і заснув». Влада сама впала в руки гетьмана... і він упав, уперше відчувши її тягар.

Німці підтримали гетьманський переворот, а гетьман... хіба був він щирим, коли обрав роль «німецької маріонетки»? Скоропадський писав, що вже на початку 1918 року не мав віри в остаточну перемогу німецького блоку у світовій війні, але він намагався «...не сваритися з ними через дрібниці, рішуче відмовляти у всіх серйозних питаннях, порушених не до нашої вигоди чи на шкоду Антанті». У цих словах, можливо, ховається головна загадка гетьманування Скоропадського. Може, й помилилися німці, поспішно вирішивши питання нового диктатора України і «роблючи ставку» на таємного масона, франкофіла та прихованого прибічника «Великої Росії». Може, кандидатуру майбутнього диктатора німцям підсунули агенти Антанти, що навіть на «посаді» німецького союзника обороняв інтереси Антанти?

За час свого правління гетьман Скоропадський не зумів установити соціальний мир у країні, й повстанська боротьба селян, заколоти та антинімецький терор відволікали величезні військові сили Німеччини та Австро-Угорщини для утримання під контролем Україну. Ці сили могли змінити світову історію на фронті під Парижем...

Україна не надіслала жодного свого солдата на допомогу німецькій та австро-угорській арміям. Гетьманська держава не змогла задовольнити армії німецького блоку українським продовольством та сировиною... План поставок до Німеччини та Австро-Угорщини постійно зривався. Німецька армія на полях Франції продовжувала голодувати і вже не могла протистояти ситим англійцям, американцям і французам... Перемогу Антанти було вирішено влітку 1918-го...