Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 12. Зміна орієнтирів (вересень — 13 листопада 1918 р.)

У першій половині серпня 1918 року війська Антанти перехопили військову стратегічну ініціативу на Західному фронті. Вперше німецькі командуючі стали сумніватись у перемозі рейху. Пізніше Людендорф заявить, що 8 серпня 1918-го стало найчорнішим днем німецької армії. В середині серпня 1918-го імператор Німеччини і його Коронна Рада вирішили почати пошук шляхів для мирних переговорів з Антантою та перейти до загальної оборони на всіх фронтах. Але переговори про мир так і не були початі, хоча повзучий наступ Антанти тривав.

13 серпня 1918-го кайзер Вільгельм Другий особисто запросив гетьмана відвідати Німеччину. 2 вересня, від’їжджаючи до Німеччини, Скоропадський визнав Федора Лизогуба своїм «тимчасовим спадкоємцем» — правителем, Рада міністрів та Сенат обрали до Верховної Колегії правителів генерала Рогозу та сенатора Носенка. До Німеччини гетьман захопив із собою Палтова, котрий щойно повернувся з Берліна, де перебував у складі урядової делегації. До Берліна тоді ж вирушила українська промислова, торговельна та сільськогосподарська делегація під головуванням Василя Кочубея.

3 вересня, вже у Берліні, гетьман був зустрінутий директором-департаменту закордонних справ Німеччини. Павло Петрович зробив візит у міністерство закордонних справ, був прийнятий канцлером Німеччини, з’явився на рауті на честь гостя з України, на якому зібрався урядовий, фінансовий і промисловий Берлін.

5 вересня Скоропадський прибув до Капселя, до палацу імператора у Вільгельмцрере. Гетьману сподобалося, що «імператор зустрів мене стоячи, неподалік від дверей», називав гетьмана «Ваша Світлість», що Вільгельм «...з великою серйозністю сам... надягав на плечі...» йому орден Великого хреста Червоного Орла. Але розмова з імператором «не стосувалась справжньої політики». Вони говорили про здоров’я, коней, полювання, про долю імператора Миколи Другого та його родини, про колишню участь гетьмана на германському фронті... Цікаво, що Скоропадський був попереджений, що з імператором взагалі не варто розмовляти про справи, що «...це ніякого значення не буде мати».

Після зустрічі з імператором Німеччини Скоропадський відвідав оперу в Ганновері, а через день поїхав до Спа, де розташована була штаб-квартира німецької армії. На вокзалі у Спа Скоропадського зустрів командуючий фельдмаршал Гінденбурґ. Після сніданку у штабі армії Гінденбурґ, Людендорф і Берхем протягом години розмовляли при зачинених дверях. Гетьману сподобалося, що Людендорф і Гінденбурґ висловлювалися проти ленінського уряду й поділяли його мрії про похід німецької та української армій на Москву. Німецькі генерали обіцяли своє цілковите сприяння у справі розбудови української армії... «Взагалі, по всіх пунктах, збуджених мною, я одержав відповідь у позитивному сенсі. Загальне враження було, що справи в них погані, але спокій повний».

Гетьман був уже впевнений, що Німеччина не має надій на перемогу, і «...не міг боятися, що від мене зажадають яких-небудь рішень, невигідних для України». Але у своїх «Споминах» Павло Петрович багато що приховав і перекрутив. 10 вересня він підписав новий економічний договір між Українською Державою та Німеччиною і Австро-Угорщиною, про який Скоропадський півроку по тому не хотів навіть й згадувати. Тому що цей договір був набагато гірший для України та українського народу, ніж попередній договір від 23 квітня 1918 року. За цим договором скасовувались обмеження і заборони щодо вивезення з України до Німеччини і Австро-Угорщини вовни, бавовни, льону, шкір, домашньої птиці, сала, масла, сиру, цукру, меду. У вересні—жовтні 1918-го, коли Німеччина вже була приречена на поразку, зростає вивезення товарів з України (найвищі показники у травні—липні 1918-го). Ці поставки припиняються тільки у середині листопада 1918-го. З квітня по листопад з України було вивезено до країн німецького блоку: 9293 вагони пшениці, 23 195 вагонів іншого продовольства, 4567 вагонів промислової сировини (із загальної кількості вагонів тільки 130 дісталося Болгарії і 271 вагон Туреччині).

Перебуваючи у Кельні, Павло Петрович оглянув славнозвісний Кельнський собор, віллу, робочі містечка та завод промисловця Круппа. У Кілі (головна військово-морська база Німеччини) Скоропадського приймав брат імператора принц Генріх Прусський та його дружина, принцеса Ірен — сестра імператриці Олександри Федорівни. Гетьман познайомився з Кільським каналом, з портом та портовими майстернями, їздив на підводному човні. Повернувшись до Берліна, Скоропадський дав обід на честь Мумма й відвідав оперу.

У цілому подорож гетьмана до Берліна майже нічого не принесла, позаяк німці вже розуміли близькість своєї поразки. Єдине, що можливо вписати до активу подорожі, це загальне послаблення німецького контролю в Україні та посилення особистої влади Скоропадського. Павло Петрович зрозумів, що завдяки перемогам Антанти він перетворюється у самостійну політичну силу.

Відчувши зростання ваги гетьманської влади та стан України, російські кола бачили у поїздці гетьмана до Берліна тяжкий злочин, а «свідомі українці» розглядали цей візит як великий успіх України.

Проголосивши принцип приватної власності на землю й відновивши колишні земельні відносини та земельні права, гетьман вирішив розпочати аграрні реформи. В їх основу була покладена ідея ліквідації великого землеволодіння та створення міцного, заможного селянства як головної соціальної бази держави.

Німеччина та Австро-Угорщина вимагали від Скоропадського запровадження хлібної монополії, він довго зволікав і тільки у липні 1918-го згодився на це.

Гетьман розраховував на те, що український Земельний банк почне примусово відкуповувати у великих землевласників маєтності, котрі перевищують 25 десятин. Ці землі збиралися передавати у власність селянам-хліборобам із довгостроковою пільговою виплатою за них безпосередньо Земельному банку. Але планувалися винятки — для зразкових господарств, «що мали сільськогосподарську культурну цінність», максимум утримуваної землі міг бути підвищений із 25 до 200 десятин. Відкупу також не підлягали землі цукрових плантацій, ліси, землі, що були необхідні для кінних заводів. Планувалася передача землі не безземельним, а малоземельним селянам, виділення селян на «отруба», знищення черезсмужжя.

За проектом реформи безкоштовна передача землі селянам не передбачалася. Гетьман вважав, що вона не має «ніяких серйозних підстав і просто найвищою мірою шкідлива» та є «жалюгідна сентиментальність».

Влітку 1918-го у різних незалежних комісіях вироблялися нові проекти аграрної реформи. Згодом гетьманом було складено Державну комісію з представників різних партій і установ, що мала працювати під його особистим головуванням. Скоропадський згадував: «Я вважав, що потрібно з першого дня взятися за аграрну реформу... Потрібно було малювати картину широкими мазками — ескізно, а потім уже вдаватись у деталі... Мені особисто найбільше був до вподоби проект, вироблений Колокольцевим... він був щиро відданий ідеї проведення аграрної реформи на розумних підставах... Міністр земельних справ Колокольцев старанно підготовляв проект земельної реформи, але остаточне її завершення у вигляді законопроекту належить міністру, що змінив його, В. Леонтовичу, одному з кращих хазяїв Полтавської губернії. У своєму проекті Леонтович об’єднав раніше існуючі форми землекористування з проведенням аграрної реформи. Це сполучення полягало ось у чому: за сталим в Україні звичаєм, малоземельний селянин брав землю у великого землевласника (поміщика або козака) «з половини»: за користування землею він віддавав її власникові половину врожаю. Відповідно до законопроекту, селянин, що одержав відчужену від великого землевласника землю, робився «половинщиком» держави, який протягом ряду років (не більше 15) здавав половину врожаю. Після закінчення цього строку земля робилася його повною власністю. А землевласник відразу ж при відчуженні одержував повну ринкову вартість, але не готівкою, а «земельними облігаціями», що приносили відомий прибуток, забезпеченими державою і поступово виплачуваними з доходів від продажу тої половини врожаю, що здавав державі селянин, який отримав землю.

Вважалося, що сплата селянами грошей за землю полегшить урядовий бюджет, даючи можливість утримання значної армії, флоту, чиновництва. Але окремі члени комісії почали саботаж. Так, «Союз земельных собственников» був незадоволений складом комісії та напрямком планованих реформ. З середини листопада 1918-го «українці» на чолі з Шеметом вийшли зі складу комісії, вказавши, що поки Україна не буде самостійною, аграрне питання не може бути розв’язано. Соціалісти повели проти аграрної реформи шалену агітацію серед селян, говорячи, що такий закон закріпачує селян і замість нього треба дати їм землю безкоштовно.

Тільки 12 листопада 1918-го Вища аграрна нарада почала обговорення «Проекту аграрної реформи», вже через три дні почалось антигетьманське повстання і про реформу просто забули. Як забули про підготовку робітничого законодавства. В той же час безробіття у Києві охопило 35 тисяч людей...

Так і залишилась аграрна реформа гетьмана тільки фантиком від цукерки, за яким не виявилося нічого. Згодом Павло Петрович твердив, що не встиг, що йому заважали, а він волів «як краще». Але, звісно, він не хотів сам втрачати величезні маєтності, в яких виріс, та не хотів дратувати «свій клас».

У вересні 1918-го тільки американських військовослужбовців у Франції вже перебувало до 2 мільйонів. Війська Антанти мали вирішальні переваги у живій силі та техніці, а от становище Німеччини погіршувалося з кожним днем: занепадала дисципліна в армії, гостро відчувався брак харчів та патронів, недостача офіцерів і солдатів у окопах Західного фронту. Союзники Антанти планували почати загальний наступ проти німецьких військ на січень 1919 року, але сприятливі обставини наближали початок наступу... У середині вересня 1918-го відбувся Сен-Мієльський бій, у ході якого нової поразки зазнала німецька армія.

Загальний наступ військ Антанти почався вже 26 вересня 1918-го, а до 30 вересня лінію Зиґфріда, що вважалася головним захистом Німеччини, було прорвано військами Антанти. 29 вересня Гінденбург та Людендорф офіційно заявили про необхідність створення у Німеччині нового «уряду миру», що буде домагатися якнайшвидшого перемир’я на фронті. В той же день Болгарія вийшла з війни, підписавши сепаратне перемир’я з країнами Антанти.

3 жовтня 1918 року було утворено новий кабінет міністрів Німеччини на чолі з ліберальним принцом Максом Баденським, до складу цього уряду ввійшли німецькі соціал-демократи. Новий прем’єр одразу ж звернувся до президента США з проханням підтримати мирні ініціативи, до звернення німецького уряду приєднався уряд Австро-Угорщини. На початку жовтня 1918-го в австро-угорській армії угорські, чеські, словацькі, хорватські частини почали відмовлятися воювати. 5 жовтня 1918-го турецький уряд запросив миру... Та союзники Антанти почали новий наступ з метою повного розгрому Німеччини.

До 17 вересня 1918 року — дня повернення Скоропадського з Німеччини до Києва стало зрозуміло, що перемога Антанти не за горами. Посол Української Держави у Німеччині наприкінці вересня 1918-го інформував гетьмана, що становище німецької армії безнадійне і все йде до розвалу німецького фронту.

18 вересня Національний союз висунув нове гасло «За законну владу в Україні» і відправив новий меморандум до послів центральних держав. Українські партійні лідери вимагали створення нового кабінету міністрів, який буде допомагати утворити Національний союз, амністію політичним в’язням. Соціалісти наполягали на зібранні Сейму або конгресу, що зможе вибрати Державну Раду як законодавчу владу. Крим, Бессарабія та Кубань мають бути об’єднані з Україною, а земля передається у власність держави, за винятком 40 десятин юридичним особам. Згодом Винниченко оприлюднив заклик, що новий кабінет проведе нову земельну реформу, за якою селяни отримають землю безкоштовно, а закони Центральної Ради буде повернено. Втім, Національний союз відмовився від заяви Винниченка, розцінюючи її тільки як приватну думку політика.

Різка зміна геополітичних орієнтирів призвела до зміни настроїв у Києві. Гетьман вирішив шукати опори в інших умовах, в іншому світі, де домінувала Антанта. Але вулицями українських міст і сіл іще ходили німецькі та австро-угорські патрулі, а українська армія становила тільки 30 тисяч вояків. У будь-який момент німці ще могли зробити новий переворот і скинути «ненадійного» гетьмана. Тому перші його кроки до зміни політичних орієнтирів були дуже обережними...

Навіть у своїх «Спогадах» Скоропадський намагається заморочити проблему своєї політичної орієнтації: «Я не германофіл, не антантіст (прихильник Антанти. — В. С.); я готовий чесно працювати і з тими, і з іншими, якщо вони дають що-небудь моїй країні... я чесно ставився і до німців, і до союзників. Коли ми були відрізані від союзників, я працював з німцями, намагаючись витягти скільки можливо більше користі для нас і дати мінімум, але ставлячись чесно до прийнятих зобов’язань... я завжди вважав за необхідне себе виділяти із числа германофілів і із числа шанувальників союзників, залишившись щиро доброзичливим і до одних, і до других... Коли я мав можливість допомогти союзникам... (Антанті. — В. С.), я це робив».

1 жовтня 1918 року Скоропадський прийняв делегацію Всеукраїнського союзу хліборобів, представники якого зробили заяву про необхідність рівноправності російської мови в Україні та неприпустимості соціалістичного уряду в Україні. На початку жовтня до гетьмана часто надсилалися делегації правих, негласним головою яких був митрополит Антоній (Храповицький). Павло Петрович згадував: «...у них завжди була маса самих широких програм і заяв, що вони представляють із себе величезні організації, що об’єднують сотні тисяч людей, і завжди ці заяви кінчалися тим, що вони просили грошей, причому і отут в них був дуже великий масштаб. Насправді я знав, що за ними ніхто не стоїть, ніякої сили вони фактично не представляють, і тому... грошей їм не давав».

Під час відкриття Українського університету в Києві у святковій промові гетьмана була присутня «нотка примирення України з Росією».

У той же час австрійський радник князь Фірстенберґ свідчив, що російські кола в Києві передбачають Михайла Олександровича Романова майбутнім царем, вважаючи, що саме з Києва почнеться реставрація російської монархії. Австрійський дипломат вважав, що російські кола спробують проголосити монархію в Києві в момент виведення німців з України.

У жовтні 1918-го відбувся з’їзд хліборобів-власників, на якому утворилася нова партія земельних власників. Гетьман відвідав з’їзд, де його дуже дружно привітали, і він пішов звідти задоволений і щасливий. Але після цього з’їзд підтримав емоційний виступ Пуришкевича, що закликав делегатів з’їзду до боротьби за «єдину Росію». «У результаті, — як згадує гетьман, — у всіх українських партіях забили тривогу».

Партія хліборобів-демократів на своєму з’їзді розглядала спосіб внутрішнього примирення, вимагала негайного скликання Установчих зборів, виведення з України всіх «московських» військових формувань та формування української армії.

У жовтні 1918 року Київ відвідала нова делегація Кубанської Ради на чолі з полковником Ткачовим. 21 жовтня кубанцям був улаштований урочистий прийом у гетьмана, на якому лунали побажання українсько-кубанської єдності та братерства. Але на цих переговорах уже не йшлося про приєднання Кубані до України. Справа в тому, що у жовтні 1918-го на Кубані вже встановилася військова диктатура генерала Денікіна.

Делегація уклала з Україною кілька договорів: торговельний, консульський, залізничний, поштово-телеграфний, про банкові та фінансові операції, про мореплавство. Кубанці домоглися обіцянки гетьмана прискорити відправлення зброї з України на Кубань і збільшити кількість обіцяної зброї. Кубанська делегація уклала у Києві торговельну угоду з німцями. У відповідь Скоропадський надіслав на Кубань делегацію від Української Держави на чолі з «міністром-резидентом» полковником бароном Боржинським, що привітав незалежну «Вільну Кубань» на засіданні Кубанської Ради.

Після того як у вересні 1918 року помер генерал Алексеев і всю владу в Добровольчій армії узурпував генерал Денікін, відносини Україна — Добровольча армія відразу змінилися. Гетьман згадував: «...почалася найсильніша агітація серед офіцерів проти мене і проти формованих мною частин, щоб офіцери не входили у ці частини. З’явилися газетні статті найобурливішого змісту... я призначив полковника, що служив у нас у Генеральному штабі, Кислова та послав його своїм представником до Денікіна». До Катеринодара з Києва був одряджений і полковник Блохін-«Здобудьволя», що теж намагався зав’язати контакти з Денікіним. Гетьман послав до Денікіна також свого таємного емісара, харківського губернського старосту Шидловського, що запропонував білогвардійцям українську зброю та амуніцію в обмін на заяву Денікіна про нейтральність Добровольчої армії у світовій війні.

Але Денікін відхилив будь-які контакти зі Скоропадським, який «стукав у двері» Добровольчої армії з серпня 1918-го. Денікін був добре інформований про настрої населення України, про настрої офіцерства, що перебувало в Україні й тяжіло до Добровольчої армії. Денікін вважав, що при першій нагоді офіцерські кола в Україні скинуть гетьмана і перейдуть на бік Добровольчої армії.

До німецького командування у Києві почали надходити доноси на Скоропадського. Доноси стосувалися нового антантівського вибору гетьмана, його загравання з білогвардійцями, його нового курсу на відновлення «єдиної Росії», на недостатні міри щодо українізації.

На початку жовтня 1918-го німці почали вимагати від Скоропадського сформувати новий, більш «національний» кабінет. Гетьман звітував перед окупантами про свої «українські кроки» — відкриття Української Академії, українських університетів, впровадження української мови...

Німці пропонували Скоропадському для формування нового кабінету ввійти у перемовини з Винниченком, який запевнив німців, що став «надзвичайно помірним соціалістом». Винниченко знайшов спільну мову з німецьким командуванням і «...позитивно завоював їхні серця... німці йому вірили, і він у них здобував усе більший і більший вплив, головним чином у дипломатів...» — твердив гетьман, разом з тим зриваючи з Винниченка маску.

Скоропадський зрозумів, що відомий письменник та несамовитий політик — «...людина дуже лівих і зовсім не державних переконань... це демагог, що перебуває під владою елементів відверто антидержавних... ця людина ніколи не в змозі буде утриматися хоча б лівих переконань, а безсумнівно покотиться все нижче і нижче, поки не докотиться до повного більшовизму...» Ці слова, написані на початку 1919-го, цілком і повністю підтвердилися у 1920-му, коли Винниченко, приїхавши до Радянської України, намагався стати «червоним» міністром. У вересні—жовтні 1918-го Винниченкоприписавсь у німецькому посольстві, намагаючись шляхом переговорів змусити німців грати «українськими картами».

Гетьман тверезо оцінював соціалістичних політиків: «...якщо окремо взяти всіх цих панів Петлюр та Винниченок, вони виявляться зовсім не такими лівими. Пам’ятаю, що я якось говорив із Винниченком, що зайшов до мене. Його соціальні теорії мало відрізнялися, скажемо, від моїх, а я далеко не крайній лівий. Але раз вони тягнуть за собою цілу партію або, скоріше, партія тягне їх для того, щоб утриматися при владі та на висоті, вони повинні котитися все лівіше і лівіше, поки не доберуться до цілковитих абсурдів. Потім у цих панів цілковита переоцінка своїх сил... Вони всіх в один день перехрещують в українців, анітрошки не піклуючись про духовну сторону індивідуумів, над якими роблять досліди».

Разом із пошуками компромісів гетьман намагався посилити свій режим. 24 вересня вийшла постанова «Про міри проти осіб, які загрожують державній безпеці Української Держави, її правопорядкові». Ця постанова надавала право на надзвичайні, позасудові дії міністру внутрішніх справ (тоді ще Кістяковському), губернським старостам і міським отаманам. У жовтні 1918-го в Україні було проголошено кримінальну відповідальність за законами військового часу за тяжкі злочини: повстання, державна зрада, підбурювання до страйків, підпали, нищення харчів, фуражу, телеграфного та телефонного державного майна, напад на вартових, озброєний опір.

10 жовтня німецький міністр закордонних справ повідомив Мумма, що Україна має бути незалежною, «...а німці повинні мати там провідне становище», що українсько-німецький договір буде доповнений, але не буде анульований навіть світовим мирним договором, що Україна мусить просити Німеччину залишити в Україні своє військо. Від гетьмана вимагали провести земельну реформу, українізацію, вислати з України агентів Антанти.

10 жовтня 1918-го у телеграмі до німецького командування Рада міністрів України заявила про те, що знімає з себе відповідальність за можливе повстання більшовиків в Україні. Можливість цього повстання Рада бачила у бездіяльності командування німецької армії в Україні. Це був один із перших, пробних «випадів» Скоропадського проти «добродія» генерала Тренера. У телеграмі містилися натяки на підтримку планів заколоту більшовиків з боку місцевого німецького командування.

Цей демарш був пов’язаний з арештом у Києві та Одесі деяких членів мирної делегації РРФСР, за наказом міністра закордонних справ Кістяковського. Так, в Одесі було заарештовано радянського консула Михайла Бека за звинуваченням у причетності до вибухів військових складів. Під час обшуку у нього було знайдено адреси підпільників та «інструкцію по організації Червоної армії». Протестуючи відносно цих арештів, «червона» Москва заявила, що мирні переговори остаточно закінчуються, а з Москви почулися погрози анулювати Брестський договір та анексувати Україну.

Саме арешт представників Радянської Росії викликав рішучу вимогу німецького командування в Україні до гетьмана негайно звільнити арештованих і звільнити Кістяковського з посади міністра.

У цей момент гетьман ще не зважився на рішучий розрив з німцями і змушений був підкоритися — радянські змовники були негайно звільнені, а «крайній» Кістяковський залишився без портфеля міністра. Скоропадський пише, що «між міністрами пішли тертя», що на Кістяковського впливали «праві», бо «...він легко підпадав під вплив інших, коли бачив, що йому аплодують».

Звільнення Кістяковського призвело до демонстративної відставки міністрів (Василенка, Ваґнера, Ржепецького, Гербеля, Зеньківського, Колокольцева, Гутника, Романова, держсекретаря Завадського та держконтролера Афанасьева), що 29 жовтня передали гетьману ультимативну «Записку по справі зовнішньої політики України». У ній зазначалось, що Україна має притримуватися антантівської орієнтації, дружби з Добровольчою армією та розпочати спільну з білогвардійським режимом Денікіна боротьбу проти червоної загрози. У документі твердилося, що українські делегати без росіян не можуть брати участь у міжнародній конференції. Фактично міністри штовхали гетьмана на шлях боротьби за «єдину та неподільну Росію». «Записка дев’яти» пропонувала встановити федеративний зв’язок з майбутньою «антибільшовицькою» Росією та затвердити в українських губерніях російську мову як державну.

Проти демаршу міністрів виступили Лизогуб, Бутенко, Любинський та Дмитро Дорошенко.

Кабінет міністрів гетьман розпустив і з 17 по 24 жовтня 1918 року керував країною одноосібно. «Протофіс» та «Союз земельных собственников» умовляли Скоропадського не міняти кабінету міністрів.

Гетьман писав: «Ускладнення з формуванням міністерства були надзвичайні. Я бажав, щоб українські елементи були представлені у достатнім числі, але одночасно щоб не було значного ухилу вліво, що міг би привести до катастрофи всієї нашої роботи». Дві протилежні політичні сили — «Український національний союз» та «Протофіс» — «Союз земельных собственников» намагались умовити гетьмана затвердити список міністрів, складений із «своїх людей», і, як згадує гетьман, «мучили мене з ранку до вечора».

Хід Скоропадського легко було вгадати — він знову гойднувся вліво, і у цьому його підтримав генерал Гренер, який не бажав посилення антантівських позицій в Україні: «Німці стояли за більш яскраву українізацію і щодо цього робили на мене тиск, даючи натяки, що при більш російському і правому кабінеті центральний німецький уряд може вивести свої війська...»

Гетьман офіційно запросив лідерів Українського національного союзу (Винниченка, Швеця, Ніковського) на переговори з приводу формування нового відповідального уряду «національної довіри». Переговори про формування нового міністерства гетьман доручив Лизогубу. Винниченко погодився на участь Національного союзу у формуванні нового кабінету міністрів. Національний союз спочатку вимагав усі міністерства, а потім згодився заповнити вісім міністерських крісел. Головні непорозуміння виникали по списку кандидатів на міністрів. Скоропадський дав зрозуміти соціалістам, що формувати уряд Винниченко та Лизогуб будуть разом — 50/50.

У той же час гетьман висловлювався проти звільнення Кістяковського, проти пропонованого Винниченком прем’єра Шрага, бажаючи професора Багалія, але той не прийняв пропозиції. Винниченкозобов’язався умовити Багалія, навіть погодився на те, щоб Кістяковський залишився.

Якби гетьман прийняв усі пропозиції Винниченка, то, можливо, він був би відсторонений від влади не шляхом всенародного повстання, а своїм же кабінетом, за допомогою палацових інтриг. Іншим був варіант, якби гетьман несподівано перетворився з диктатора на захисника демократії та очолив «революцію проти самого себе»... Але цього не сталося.

24 жовтня 1918 року був остаточно сформований новий міністерський кабінет, у якому Національний союз дістав тільки 5 далеко не ключових міністерських портфелів.

Крісло міністра юстиції зайняв федераліст та сенатор Андрій Григорович В’язлов — колишній мировий суддя, член Окружного суду, депутат Першої Державної думи від Київської губернії, кадет, один з керівників «Союзу міст», що за часів Центральної Ради був губернським комісаром Волині та одним з лідерів партії соціалістів-федералістів. Став масоном між 1905 та 1907 роками — секретар ложі «Київська Зоря» та член масонської київської Малої Ради з 1909 року.

Міністерство культів очолив федераліст Олександр Гнатович Лотоцький, що, закінчивши Київську духовну академію, працював державним контролером. З травня 1917-го Лотоцький був губернським комісаром Тимчасового уряду на Буковині та Покутті, а з осені 1917-го — Генеральним писарем української Ради міністрів (Генерального Секретаріату). Ймовірно, масон.

Міністр праці Максим Антонович Славинський за царату був юристом, письменником та редактором газет і належав до партії федералістів. У 1917-му він був представником Центральної Ради при Тимчасовому уряді. Після встановлення гетьманського режиму Славинський став членом Ради міністерства закордонних справ і деякий час був послом Української Держави у отамана Краснова.

Міністр освіти Петро Януарійович Стебницький теж був письменником, журналістом і федералістом, що до революції працював у міністерстві фінансів та у Торгово-телеграфній агенції. 1917 року він був представником УНР при Тимчасовому уряді, з серпня 1918-го — сенатором Державного Сенату.

Міністр земельних справ Володимир Миколайович Лeонтович був поміщиком та власником цукроварень, земським діячем із Полтавщини, кандидатом права, членом «Громади» та ТУП, а 1917 року — членом Центральної Ради. Леонтович був відомий як письменник, автор побутово-реалістичних оповідань і повістей.

Разом з цим у Раді міністрів залишились і старі персонажі: прем’єр Лизогуб, міністр закордонних справ Д. Дорошенко, міністр фінансів Ржепецький, військовий міністр Рогоза, морський міністр Максимов, міністр шляхів сполучення Бутенко, міністр здоров’я Любинський, міністр продовольства Гербель.

Нові міністри були майже невідомі широкому загалу:

Т. в. о. міністра внутрішніх справ Віктор Рейнбот «м’яка людина» (за Скоропадським), був за фахом юристом і працював у імперському міністерстві юстиції у Петербурзі, з травня 1918-го Рейнбот працював товаришем міністра у кабінеті Лизогуба. Його кандидатура була прийнята «як чисто ділова і тимчасова».

Міністр промисловості Сергій Федорович Мерінґ — протеже «Протофісу» був «одним із впливових представників цукроварного промислу».

На вимогу «свідомих українців» гетьман призначив генерала Олександра Грекова начальником Головного штабу, після того як останній запевнив Скоропадського у своїй лояльності. Але вже тоді Грековбув одним із головних організаторів змови проти гетьмана.

Як згадував гетьман, В’язлов виявляв «...особливу енергію у змісті бажання звільнити всіх заарештованих українців або передати їх суду», він «...стояв на точці зору, що без суду нікого не можна тримати під арештом». Справа в тому, що попередній міністр внутрішніх справ тримав під арештом політичних діячів, спираючись тільки на непрямі дані про протизаконну діяльність тої або іншої особи, але не мав можливості довести на суді їхню винність. В’язлов в ультимативній формі зажадав від гетьмана звільнення Петлюри, про це просив і особистий секретар гетьмана Моркотун, а можливо, й «зовнішні сили» — німецькі офіцери або таємні антантівські «представники».

Усього до нового кабінету ввійшло семеро «свідомих українців» та в ньому залишилося 6 «проросійських» міністрів. «Нові міністри в спеціальних своїх питаннях вели політику старого кабінету, взагалі нічого не змінилося», — вважав Павло Петрович.

Згодом гетьман твердив, що в тому винуваті німці, бо вони «бажали бачити фахівців у кабінеті». Хоча сам Скоропадський продовжував «серединну» політику, намагаючись втримати свій вплив шляхом стратегії «поділяй і володій». Гетьман твердив, що «...не бачив серед українців справжніх державних людей, а тільки партійних діячів».

Далі, вже після створення коаліційного кабінету міністрів «довіри», Винниченко несподівано оголосив, що Національний союз не бере на себе відповідальності за політику уряду й залишається до режиму гетьмана в опозиції.

Винниченко запише: «...перебування українців нічим позитивно для українства не означалося — Міністерства військових і внутрішніх справ були в руках ворогів України. Переговори тривали. Національний союз іще різкіше поставив питання про перетворення гетьманату в республіку й навіть згодився на залишення Скоропадського з титулом гетьмана на становищі тимчасового президента республіки до скликання Установчого Сейму. Цією згодою Національний союз дав Скоропадському можливість легалізуватися за нових обставин... Його узурпація узаконювалася, для нього відкривалася можливість відігравати величезну роль уже на ґрунті всього українства, але Скоропадський не був українцем — він не розумів своєї будучини!»

30 жовтня лідери Національного союзу таємно зустрілись із командирами Січових стрільців і генералом Осецьким для підготовки повстання проти гетьмана. Скоропадський твердив, що новий апарат уряду на місцях «...давав можливість невідповідним елементам, із числа місцевих органів, перевищувати свою владу і звалювати потім усе на голову центрального уряду».

Наприкінці жовтня 1918-го гетьман відіслав до Берліна Дмитра Дорошенка з «таємною місією». Дорошенко сповіщав Скоропадському, що німці обіцяли залишитися до формування української армії. Після відвідин Берліна Дорошенко поїхав до Швейцарії на знову-таки «таємну» зустріч з італійським прем’єром Орландо.

Австрійський дипломат князь Фірстенберґ писав до Відня 2 жовтня, що Німеччина згодилася допомогти гетьману створити армію у 120 тисяч вояків, а гетьман зобов’язався провести повну «націоналізацію» уряду та демократичні вибори до Сейму, скликавши його першу сесію у грудні 1918-го.

Шукаючи незалежних контактів з Антантою, гетьман вислав Івана Коростовця до США, а по дорозі наказав йому заїхати до Ясс, де був штаб Антанти, і з’ясувати там позицію щодо України. У Яссах Коростовцю було заявлено, що Україну «створили німці» і тому вона як держава не буде визнана. Гетьману пропонували вивести з уряду «германофілів» і замінити людьми, що мали «довіру народу».

Вже 4 листопада 1918-го до Ясс прибула делегація Мілюкова, що виборювала «єдину Росію» та умовляла представників Антанти «забути про Україну». Тоді гетьман відчув, що «...Антанта дуже неохоче входила в зносини з нашими представниками... вся французька місія, очевидно, була радикально налаштована проти нас, французи... не надіслали негайно свого представника до мене».

Наприкінці жовтня 1918-го в Австро-Угорщині почалася революція, що супроводжувалася повним розпадом імперії. 28 жовтня 1918-го були проголошені акти про незалежність і державність Чехословаччини, Держави словенців, хорватів і сербів (Югославія), Польщі. 30 жовтня капітулювала Туреччина, а 3 листопада — Австро-Угорщина.

«Австрія у жовтні вже розпалась. Австрійські війська бігли по всіх шляхах на захід, у цілковитому безладді, продаючи та кидаючи своє майно», — писав гетьман. 7 листопада 1918 року почалася революція у Німеччині, і вже через два дні імператор Німеччини Вільгельм Другий зрікся престолу та втік із країни. Революція перемогла, Німеччина стала республікою і проголосила свою капітуляцію у війні.

У зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії загострилося питання про владу у Західній Україні, на яку вже претендувала молода Польська держава. 1 листопада 1918 року в результаті повстання 1300 українських військових у Львові у Східній Галичині перемогла українська національна революція. Влада на Західній Україні перейшла до Української національної Ради на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем (голова нової законодавчої Ради та української парламентської групи) і Костянтином Левицьким (прем’єр-міністром). За кілька днів уся територія Галичини та Буковини опинилася під владою повсталих, що на цих землях проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). ЗУНР претендувала на владу над Східною Галичиною, Буковиною, Закарпаттям (6 мільйонів населення, з яких 72% українців, територія — 70 тисяч квадратних кілометрів).

Більшість лідерів ЗУНР симпатизувала Скоропадському. Вони вітали гетьмана «всія України» і розраховували на його допомогу. 11 листопада 1918-го під час боїв за Львів до Києва прибула делегація ЗУНР. Гетьман прийняв галичан у своєму палаці і пообіцяв «неофіційну допомогу». Незабаром він передав галичанам грошову допомогу (суму, що дорівнювала 2 мільйонам доларів), кілька вагонів військової амуніції, панцерники, гармати, літаки. До Львова було направлено Надзвичайну дипломатичну місію Ради міністрів Української Держави. Гетьман запропонував перевести до Галичини Окремий загін Січових стрільців — більше тисячі багнетів.

Але на офіційному рівні Скоропадський поводився стримано, бо не хотів «мати проблем з Парижем». Павло Петрович добре розумів, що ЗУНР може стати «каменем спотикання» на шляху до визнання Антантою, тому що

Франція мала наміри створити «Велику Польщу» за рахунок західноукраїнських та західнобілоруських земель.

У той непевний час до Києва завітав німецький генерал-фельдмаршал і головнокомандуючий військами Східного фронту принц Леопольд Баварський. Він зустрівся з гетьманом і зробив огляд німецьким військам, що перебували у Києві.

На початку листопада 1918-го Скоропадський почувався хворим. Грип не давав змоги працювати, але гетьман усе ж знайшов сили для зустрічі з «товаришем по коаліції» — донським отаманом. З листопада 1918 року на станції Скороходове між Полтавою та Харковом («щоб ніхто нам не заважав») проходили переговори між гетьманом Скоропадським і отаманом Донського Війська Красновим. Треба сказати, що восени 1918-го Павло Петрович розглядав план об’єднання у вигляді федерації України та Донської області: «Ми вирішили енергійно один одному допомагати у боротьбі з більшовиками, Україна йшла на широку допомогу і грошима, і військовим спорядженням». У той же час генерал Краснов відкрито сказав, що прийшов час і йому, і Скоропадському подумати про «завершення» їхньої справи — про створення «єдиної Росії».

Вже 5 листопада всі харківські газети надрукували інтерв’ю Краснова, в якому він передавав слова гетьмана про те, «...що государ погубив Росію і не може бути і мови про повернення імперської влади». Гетьман пише, що після цього інтерв’ю «почалася страшна метушня».

З червня 1918-го кримський уряд генерала М. Сулькевича повів політику, ворожу щодо Української Держави. У серпні відносини гетьмана з кримським урядом ще більше загострюються. Гетьман вирішив до з’ясування кримських проблем припинити політичні зносини з цим урядом і перервати економічні зносини між Кримом і Україною. Скоропадський усе частіше заявляв про те, що Крим має бути складовою частиною України. «Я рішуче наполягав перед німцями про передачу Криму на яких завгодно умовах...» — писав гетьман. Економічна блокада Криму призвела до того, що багатий кримський урожай гинув без українського цукру і деревини, а у Криму почалися проблеми з хлібом. У вересні 1918-го кримчани були вимушені розпочати переговори про приєднання Криму до Української Держави. Гетьман обіцяв, що Крим дістане автономію, крайовий Сейм та територіальне військо... Скоропадський більше думав про долю Севастополя та флоту. Але у жовтні 1918-го кримська делегація попросила місяць, аби перервати переговори «на роздуми». У листопаді 1918-го ці переговори так і не були завершені, бо з одного боку почалося анти гетьманське повстання, з іншого — до кримських портів уже наближалися кораблі Антанти. Скоропадський писав: «Україна не може жити, не володіючи Кримом: це буде якийсь тулуб без ніг. Крим мусить належати Україні, на яких умовах — це не має значення, чи це буде повне злиття, чи широка автономія; останнє залежатиме від бажання самих кримців... У розумінні економічному Крим фактично не може існувати без нас».

У листопаді гетьман захопився ідеєю провести у Києві загальний з’їзд усіх антибільшовицьких сил Дону, Кубані, Тереку, Добровольчої армії, Криму... Скоропадський мріяв створити союз або навіть федерацію України, Дону, Кубані, Тереку, Криму, Грузії, Північного Кавказу для боротьби проти більшовизму.

Скликати з’їзд гетьман мріяв на початку грудня 1918-го, але з 19 листопада Київ був відрізаний повстанцями від усього світу. Деякі політики запропонували скликати з’їзд у Сімферополі 5 грудня 1918 року. Але Денікін виступив проти цього заходу, вважаючи, що така важлива ініціатива виходила не від нього, а від «зрадника» Скоропадського. Головною умовою початку переговорів з гетьманом Денікін встановив умову необхідного визнання тим «єдиного» командування його, Денікіна.

Павло Петрович твердив, що 9 листопада 1918-го «завжди вважав останнім днем мого гетьманства». Що ж сталося у цей день, про який забувають навіть згадати українські історики?

9 листопада гетьман одержав докладне повідомлення з Берліна від посла у Німеччині барона Штейнгеля про початок революції у Німеччині та про повалення імператорської влади Вільгельма Другого. Якраз у цей день генерали Гінденбурґ та Гренер з’явилися доповісти кайзеру, що німецька армія вже не виконує накази своїх командирів.

З цього часу Скоропадський уже не міг спиратися на німецькі багнети і сподівався від німецької армії в Україні хіба що нейтралітету. Гетьман згадував: «Коли в німців спалахнула революція, я їм сказав відверто, що я зроблю все від мене залежне для того, щоб домовитись із Антантою, і так само чесно ставився б до своїх обов’язків стосовно Антанти, і так само намагався б одержати від них максимум по угодах, даючи їм мінімум».

У той же день, як твердить Скоропадський, йому принесли «свіжі» прокламації Українського національного союзу з проголошенням скликання 17 листопада 1918 року Українського національного конгресу, «...з розгляду програми і майбутніх дебатів і зі складу самого Конгресу я зрозумів, що справа ясно і виразно йде про скинення Гетьманства... Я дійшов висновку, що мені залишалося прийняти одне з двох рішень. Або стати самому на чолі українського руху, спромогтись захопити все у свої руки... я сам би оголосив про скликання Національного конгресу, причому склад членів змінив би, доповнивши його членами не одних тільки лівих партій. Тоді я, так би мовити, міг би змінити всі ті рішення, на які розраховували Винниченко та компанія, і тоді, якщо можна так сказати, обшматаний, міг утриматися при владі... Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні, тому що ще ранком я одержав повідомлення, що була розкрита змова повстання під час арешту начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з’ясовувалося, що конгрес конгресом, а повстання все рівно спалахне. Ясно, що тут ніякі зміни у складі конгресу не змінили б положення, а разом з тим я боявся, що, ставши на шлях поступок, мені прийдеться зробити їх цілий ряд, причому я буду в руках людей, які (для мене не було ніякого сумніву) поведуть Україну до загибелі», — міркував гетьман у ті вирішальні для країни дні.

Скоропадський робить вигляд, що був обурений тим, що Винниченко навіть не проконсультувався з гетьманом з приводу доцільності скликання конгресу, його термінів та складу, що він просто був поставлений перед фактом... Але Павло Петрович часто заплутував читачів своїх «Споминів» і грався у числа, свідомо плутаючи дати. Можливо, все було не зовсім так, як «відверто» розповідає гетьман...

Фактом є те, що вже 9 листопада лідери Національного союзу прибули до гетьмана з пропозицією негайно скликати Національний конгрес, щоб на ньому розробити «новий курс» для України. 9 листопада 1918-го Національний союз зробив важливу заяву про те, що антигетьманське повстання не потрібно готувати, бо воно принесе тільки шкоду Українській Державі.

У той же час гетьман пише, що тільки 10 листопада до нього завітали деякі лідери «свідомих українців», що сповістили про наміри скликати конгрес із функціями передпарламенту 17 листопада 1918 року та умовляли гетьмана підписати з цього приводу свій наказ, хоча зустріч сталася 9 листопада.

Скоропадський, ознайомившись з підготовленим Національним союзом списком делегатів конгресу, зрозумів, що конгрес виступить за відставку або різке обмеження повноважень гетьмана, тому повністю відмовився від ідеї скликання конгресу.

З арештом Аркаса також явна підтасовка — полковника Аркаса заарештували не 8 або 9 листопада, а скоріше 14—15 листопада, коли гетьман уже підписав свою «Грамоту» про «возз’єднання».

Тим часом у Раді міністрів представники Національного союзу наполягали на скликанні Національного конгресу. Німецьке командування у Києві також висловилося за його проведення. 10 листопада Скоропадський звернувся з відозвою до громадян України, обіцяючи скликати демократичний парламент — Національний конгрес.

У той час здавалося, що гетьман зважився на поступки «свідомим українцям», що бажаний компроміс знайдено — він затвердить новий «лівий» уряд, який буде виконувати постанови лівої більшості конгресу. Скоропадському залишалося очолити реформаторський рух — «повстання проти самого себе». Всі сили соціалістів були спрямовані на проведення конгресу, а гетьман уже звикав до нової «революційної ролі». Полковник Болбочан, отримавши аудієнцію у Скоропадського, умовляв його очолити «повстання» проти самого себе і стати, нарешті, національним лідером.

Ранком 11 листопада Петлюра був звільнений із в’язниці, прийнятий міністром юстиції та самим гетьманом.

11 листопада до Білої Церкви надійшло повідомлення, що Скоропадський погодився на передислокацію стрільців до Києва для охорони власної персони та конгресу, на чому наполягали «свідомі українці». Але вже 12 листопада це повідомлення було спростовано і до Білої Церкви прибув делегат від Галичини Осип Назарук, який запропонував стрільцям покинути Центральну Україну та рушити до Галичини, щоб вибити зі Львова польських повстанців. Гетьман з радістю схопився за цю ідею, бажаючи легко позбутися небезпечних озброєних підданих. Одначе стрільці відмовилися від «визвольного походу» на Галичину, бажаючи захищати справу України в Києві.

11 листопада з’явився наказ німецького командування, в якому вказувалося, що німці дуже скоро залишать Україну. До того часу «партнер» Скоропадського генерал Гренер виїхав до Німеччини, а в німецьких частинах почали набирати силу революційні солдатські комітети і почалося розкладання. Гетьман відчув, що німецькі багнети його не врятують.

12 листопада щось сталося... Скоропадський змальовує цю таємну подію вкрай туманно: «...до мене прийшло кілька осіб, до яких я почував безумовну довіру і називати яких тепер я вважаю передчасним...». Ця делегація заявила гетьману, що Антанта, і особливо Франція, «...не бажає рішуче розмовляти з українським урядом, поки він стоїть на точці зору «самостійності», і що тільки федеративна Україна може мати в них успіх...»

В іншому фрагменті «Споминів» Скоропадський вказав: «...з Ясс прибув цілий ряд осіб, між ними і українці, а також мої особисті агенти... Вони ж мені повідомили, що представник Українського національного союзу зовсім не був прийнятий представниками Антанти». Таємні візитери твердили, що Франція почне переговори з гетьманом і негайно надасть свої війська «тільки при ясно окресленому новому курсі» уряду на створення федеративної Росії. У розмові з генералом Омеляновичем-Павленком Лизогуб зауважить щодо «остаточного вибору» Скоропадського: «Коли б я був у Києві, цього не сталося б!»

Візитерам вдалося умовити Павла Петровича заборонити скликання конгресу, проголосити курс на федерацію з «білою» Росією та обіпертися на офіцерські формування Особливого корпусу, для чого оголосити загальну офіцерську мобілізацію.

В ніч з 12 на 13 листопада у Раді міністрів обговорювалося питання: допустити чи не допустити проведення конгресу. Вісьмома голосами проти семи було вирішено заборонити скликання конгресу. На засіданні не був присутнім прем’єр Лизогуб, що перебував тоді у Криму.

Скоропадський розпустив коаліційний кабінет і відправив у відставку сім міністрів, що наполягали на скликанні конгресу.

Гетьман вирішив у «Споминах» скласти з себе відповідальність: «Я погодився із цим рішенням, адже зрозуміло було, що при недопущенні конгресу ліві українські партії негайно вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет... 13 числа я розпустив кабінет і відразу з Палтовим написав грамоту, у якій оголосив, що відтепер ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».

У гетьмана був «таємний козир» для протидії планам «свідомих українців» — офіцерські загони у Києві та по деяких великих містах України. Ще у другій половині вересня 1918-го Скоропадський почав створювати із російських офіцерів, що «застряли» в Україні, збройні загони. Спочатку офіцерськими дружинами опікувалися генерал князь Ерістов — командуючий корпусу (якого Скоропадський добре знав по спільній службі) та міністр внутрішніх справ Кістяковський, які оголосили про формування в Києві особливих офіцерських добровольчих дружин для охорони міста від безладдя.

22 жовтня 1918 року з офіцерів, які не бажали служити в українській армії, був створений Особливий корпус. Але у Києві встигли сформувати тільки один Особливий піхотний полк генерал-майора Івана Буйвіда, незабаром реорганізований у Київську Особливу бригаду генерала Прядченка, що складалася з 1-ї офіцерської дружини полковника, князя Святополка-Мирського та 2-ї офіцерської дружини полковника Рубанова.

Особливий корпус планувалося скласти з 8 полків піхоти; набиралися офіцери, юнкери та унтер-офіцери, що не перейшли до складу збройних сил України і не принесли присяги на вірність Українській Державі: «Офіцерам, що не співчувають Україні, дозволялося вступати до Особливого корпусу, чини якого зберегли російську форму з погонами, те ж саме було і у міських дружинах, інші ж офіцери могли входити в українські корпуси. Отже, здавалося, ніякого насильства над переконаннями не було, ціль же для всіх загальна — підтримка порядку», — писав Скоропадський. Бійці корпусу підкорялися тільки безпосереднім наказам гетьмана.

За наказом Скоропадського до регулярної української армії могли бути прийняті тільки ті офіцери, що закінчили повний курс військових училищ, або георгіївські кавалери. Офіцерами могли бути тільки громадяни України — ті, хто був народжений в Україні.

Гетьман згадував: «У ті часи не можна було відкрито офіційно казати, для якої мети він (корпус. — В. С.) створювався, але неофіційно офіцерам доводили інформацію про призначення корпусу... Умовою залучення у ці загони була анонімність... Для офіцерства російського складу я повинен був негайно оголосити федерацію, тому що мені вуха продзижчали, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою заради Росії, за гетьманську Україну».

Скоропадський твердив, що Особливий корпус формується, щоб разом з німецькими військами та армією отамана Краснова «наступати на Совдепію». Але цим запевненням уже не йняли віри... особливо після поразок Німеччини на Західному фронті. Єдиним призначенням цих загонів було збереження повновладдя гетьмана і ліквідація внутрішніх бунтів. Таємниця призначення корпусу зберігалася від радянських дипломатів, «свідомих українців» та «свідомих» міністрів, бо німецьке командування «енергійно пішло назустріч нам у справі формування і постачання призначених нами частин». Офіцери дружин одержували спочатку 500 карбованців платні на місяць, а з другої половини листопада — 40 карбованців на день. Тоді це були великі гроші, і «...колишні офіцери повалили до дружин, сподіваючись вирватися з бідності».

У Києві були відкриті вербувальні бюро для запису до Особливого корпусу і до офіцерських дружин офіцерів збройних сил колишньої Російської імперії та колишньої Російської республіки часів Керенського. До середини листопада 1918-го штат дружин становив близько 3 тисяч офіцерів, що об’єднались у 5 дружин, взявши назву за прізвищем свого командира-організатора.

Вже на еміграції гетьман зрозуміє помилки у формуванні офіцерських дружин: «Ми повинні були самі формувати армію за всіма правилами мистецтва, а не займатися випадковими організаціями, які, до речі, робилися міністерством внутрішніх справ, але які у поганій обстановці не могли принести користі, вони годилися тільки для захисту місця їхнього проживання, а не для наступу і боротьби у будь-якому напрямку».

З офіцерів-українців, які мали за освіту тільки школу прапорщиків, на початку листопада 1918-го був організований корпус Національної гвардії. У Києві з усього цього корпусу було створено тільки Київську добровольчу дружину генерала Кирпичова для охорони міста.

У середині листопада Скоропадський розумів, що наближаються жорстокі часи боротьби за владу, в якій головними ворогами будуть українські соціалісти та російські більшовики. Він розумів, що до початку цієї боротьби залишилися лічені дні і він не встигає сформувати потужну українську армію з 8 територіальних корпусів. У територіальних корпусах були тільки офіцерські кадри, а новобранці мали прибути лише наприкінці листопада 1918-го, тому гетьман наказав негайно сформувати в кожному з 48 полків 8 корпусів по одній офіцерській роті, що буде мати на озброєнні по 10—15 кулеметів, — «головне призначення цих рот було підтримати порядок у провінції».

З 15 листопада 1918 року Скоропадський планував почати перший призов до української армії. До 1 листопада вже були готові штаби та офіцерські кадри для формування нових частин. У той же час змовники-соціалісти розраховували, що насильницька мобілізація посилить загальне невдоволення гетьманом та допоможе залучити до повстання «потенційних дезертирів».

На боці Скоропадського залишалася Сердюцька дивізія, що складалася з 4 піхотних полків, артилерійської бригади та Лубенського полку кінноти.

У той же час голова Національного союзу Винниченко, крім скликання конгресу, мав на руках іще інші козирі. Перший «козир» — план «тихого перевороту» по усуненню гетьмана. Змовники розраховували на допомогу в цьому особистої охорони Скоропадського та командира цієї охорони полковника Миколи Аркаса, але гетьманська контррозвідка встигла його заарештувати. Після невдачі «акції Аркаса» змовники з найближчого оточення гетьмана почали переконувати Скоропадського в тому, що необхідно перевести в Київ із Білої Церкви загін Січових стрільців для охорони гетьмана. Але Скоропадський уже знав, що можна чекати від такої охорони, й відмовився від нових проблем...

Другим «козирем» Винниченка був план загальноукраїнського повстання. На початку листопада 1918-го у план повстання, що готували Винниченко та Шаповал, були посвячені 15 впливових українців: командувач Запорізької дивізії полковник Болбочан, командувач Подільського корпусу генерал Ярошевич, командир Особливого полку Січових стрільців Коновалець, командир Чорноморського коша Поліщук, лідер українських залізничників Макаренко, гетьманський міністр залізничного транспорту Бутенко, генерал гетьманської армії, командир Залізничного полку Осецький; полковники Павленко, Василь Тютюнник, Хилобоченко, кілька діячів ЦК партії українських есерів. Змову підтримували і чимало молодших офіцерів гетьманських військ, переважно українського походження.

Уже після повстання гетьман журився, що його військове відомство було «набите невідповідними людьми», а то і «зрадниками».

Федералісти Єфремов, Ніковський, Мацієвич називали майбутнє повстання авантюрою і благали Винниченка не починати революції в момент «мирного компромісу», що намітився між «свідомими українцями» та владою.

Але Винниченко розумів, що повстання необхідно провести негайно, поки Антанта не встигла виразно висловитися на користь збереження режиму гетьмана, поки більшовики не перехопили ініціативу повстання, поки в Скоропадського ще не було значних військових сил.

13 листопада стало відомо, що гетьман остаточно вирішив піти на «возз’єднання» з білогвардійською Росією. Стало зрозуміло, що новий кабінет будуть наповнювати прихильники ідеї повної ліквідації української незалежності. В оточенні Скоропадського проводилися консультації щодо створення «проросійського» кабінету міністрів із прем’єром Сергієм Гербелем.

13 листопада на таємному засіданні Національного союзу лідери українських соціалістів вирішили негайно розпочати загальноукраїнське повстання проти гетьманського режиму. Свіжа інформація про зміну орієнтирів Скоропадського підштовхнула ЦК УСДРП і ЦК УПСР дати згоду на проведення повстання. Воно набувало характеру «національної оборони» проти нових планів гетьмана... Спочатку змовники планували сформувати головний центр повстання — революційний тріумвірат (Винниченко, Шаповал, Петлюра), але вже наступного дня вони сформували нову владу повсталої України у вигляді Директорії (колективного президента) у складі Володимира Винниченка (голови Директорії), Симона Петлюри, Андрія Макаренка, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського. Три останні «колективні» президенти були маловідомі в українському суспільстві.

Андрій Макаренко, організатор профспілок залізничників та лідер мікроскопічної української народної партії, був поважним гетьманським чиновником — директором одного з департаментів міністерства шляхів сполучення. Він був креатурою міністра Бутенка, що теж робив багато для підготовки повстання. Міністерство шляхів Скоропадського у середині листопада перетворилося на «кубло» змовників, і гетьманські шляхи сполучення опинилися у кризовому стані, бо контролювалися змовниками.

Федір Швець, професор геології і колишній член Центральної Ради, делегувався до Директорії ЦК партії українських есерів та ЦК «Селянської спілки». Опанас Андрієвський, адвокат та колишній мировий суддя, був делегований до Директорії партією соціалістів-самостійників. Цікаво, що Микита Шаповал відмовився від посади «директора», бо не бажав працювати разом з Петлюрою.

Кандидатура Михайла Грушевського, колишнього «лідера нації», навіть не була запропонована змовниками, а його пропозиція відновити структуру Центральної Ради не розглядалася.

Винниченко згадував: «...ризик цей був цілком явний. Німецько-гетьманський уряд уже знав про підготовку повстання. Йому було відомо навіть про день останніх Загальних зборів Національного союзу, де мав був бути обраний Вищий орган Влади Революції, Директорія. І цим вечором гетьманські російські офіцери на броньовиках з кулеметами й бомбами їздили по всьому Києву, шукаючи той будинок, де проходила надзвичайна нарада. Коли б вони його знайшли, ми б уже в той вечір були мертвими, ми знали про те, що гетьманська «охранка» вирішила без суду розстріляти нас усіх на місці». Над змовниками згущалися хмари, та вони призначили початок повстання на 15 листопада. Винниченко умовляв Євгена Коновальця (його полк базувався у Білій Церкві) першим підняти повстання проти гетьмана.

Українські військові командири повідомили Винниченка, що якщо остання спроба вмовити гетьмана відмовитися від союзу з білогвардійцями не вдасться, армія виступить проти нього.

Німецький командуючий того дня зробив заяву, що німецькі частини будуть перешкоджати перевороту, і прохав Винниченка не починати повстання, а негайно зустрітись із гетьманом для досягнення компромісу.

Але Винниченко, Шаповал і Петлюра перейшли на нелегальне становище. В той день Петлюрі повідомили, що Скоропадський дав розпорядження знову його заарештувати. Не чекаючи арешту, Петлюра вирушив до Білої Церкви (за 70 км від Києва).

Революційні лідери запропонували Винниченку як «великому письменнику» написати революційний маніфест до українського народу, в якому народу пропонувалося «повстати проти узурпатора і зрадника гетьмана Скоропадського».

Але Винниченко не встиг написати маніфесту 13— 14 листопада. Тільки 15 листопада Винниченко, приїхавши до Білої Церкви, «створив» цей документ. Але цього ж дня Симон Петлюра видав «власний» маніфест до українського народу, в якому сам проголошував себе Головним отаманом (головнокомандуючим) повстанськими силами. Винниченко був тоді неприємно вражений «самоуправством» Петлюри і з цього часу бачив у ньому «конкурента на владу», яка ще була примарною...

Гетьман писав, що Винниченко був у нього за місяць до початку повстання і, «...сидячи у мене в кабінеті, казав у моїй присутності одному українцю-федералісту, що він і сам нічого не має проти федерації, але коли зараз казати про федерацію, то тоді росіяни згодом нічого не дадуть, тому потрібно стояти за «самостійність» до кінця, що і приведе до федерації. Те, що тоді було сказано Винниченком, я незабаром перевірив на практиці. Як тільки я оголосив федерацію з Росією, я відразу зрозумів, що Винниченко був прав».

13 листопада на Скоропадського чекала ще одна неприємна несподіванка... Праві кола, відчувши послаблення гетьманської влади, «підставляли ніжку» Павлу Петровичу. Тоді у київських газетах було надруковано наказ про підпорядкування генералу Денікіну всіх офіцерських дружин, що з вересня 1918-го формувались у Києві на гетьманські гроші. У наказі йшлося також про мобілізацію всіх офіцерів Києва до Добровольчої армії.

У київській газеті «Голос России» друкувалася фальшивка про те, що Денікін призначає себе головнокомандувачем усіх військових сил в Україні, що Денікін наказав: усі ті офіцери, які не визнають його влади в Україні, будуть передані офіцерським судам.

Почувши про «наказ Денікіна», дружинники нашили на свої шинелі трикольоровий нарукавний шеврон Добровольчої армії. Серед частин, які визнали Денікіна, пішла агітація проти гетьманського режиму. Одні частини оголосили себе прихильниками Денікіна, другі — перейшли у табір повстанців, інші — залишилися на боці гетьмана.

Того ж дня командири київських офіцерських дружин з’явилися до гетьманського палацу і доповіли Скоропадському про своє перепідпорядкування генералу Денікіну.

Цей офіцерський демарш-ультиматум перелякав гетьмана і викликав у нього напад гніву. З’ясувалося, що представник Денікіна в Києві генерал Ломновський самостійно видав наказ до київських офіцерів і вимагав, щоб вони підкорялися тільки його наказам. На вимогу Скоропадського генерала Ломновського було викликано до гетьманського палацу, де його «вичитав» генерал Гурко, що твердив про відсутність «київського наказу Денікіна». Ломновський повинився та скасував свій наказ і був відпущений «з миром».

14 листопада 1918 року Скоропадський підписав підготовлену 13 листопада «Грамоту»-маніфест, у якій він заявляв, що буде відстоювати «...давню могутність і силу Всеросійської Держави».

ГРАМОТА ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

Перемірря між Німеччиною й Державами Згоди заключено. Найкривавіша війна скінчилась, і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя.

Серед решти частин багатострадальної Росії на долю України випала порівнюючи більш щаслива доля. При дружній допомозі Центральних Держав вона зберегла спокій аж до нинішнього дня. Ставлячись із великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.

Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принищені та пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії. Від неї ж вийшла дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанським і Терським Козацтвами. На тих принципах, які — я вірю — поділяють усі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати без винятку інші народи не тільки Європи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.

В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту як усієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв’язана з будучиною і щастям всієї Росії, з’єднатися біля мене і стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що цій святій патріотичній справі ви, громадяни й козаки України, а також і решта людности, дасте сердечну й могутню підтримку. Новосформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.

Гетьман закликав український народ до будівництва Всеросійської федерації як першого кроку для відтворення Великої Росії. В той же час «Грамота» ставила хрест на будівництві незалежної української державності. Цей документ остаточно відштовхнув від гетьмана українських федералістів, хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, українських військових та свідому українську інтелігенцію.

У той же час російські патріоти, на яких особливо розраховував гетьман, так само були не задоволені «Грамотою» гетьмана, тому що в ній Скоропадський «...мав сміливість диктувати цілій Росії, яку форму державної структури вона повинна мати». Дратувала російські кола і заява гетьмана, що саме він (а не Денікін, не Колчак, не лідери Всеросійських Установчих зборів або хтось із династії Романових) стає головним «збирачем Землі Руської».

11 листопада 1918-го року ЦК РКА(б) у далекій Москві вирішив ініціювати «червоне» повстання у гетьманській державі, а у 20-х числах листопада почати похід проти України. Вже з 18 листопада фіксувалися значні військові конфлікти на російсько-українському кордоні. Рішучі дії східного сусіда пояснюються тим, що після початку революції в Німеччині ленінський уряд вирішив денонсувати всі Брестські угоди й готуватися до «світової революції» та походу в Європу.

Влада Скоропадського вже не мала ніякої підтримки у населення як з боку свідомих українців, що вважали гетьмана «узурпатором» та «ворогом України», так і з боку російських кіл, що ще вбачали в ньому сепаратиста. Скоропадський дарма розраховував на вірність офіцерських кадрів, які не бажали його бачити лідером об’єднавчого процесу, і на підтримку хліборобів, що не забули німецько-австрійських грабунків. У широких масах велася шалена агітація проти гетьмана за його соціальні заходи і за численні репресії, в яких здебільшого Скоропадський був не винуватий. Репресії проводилися переважно німецькими та австро-угорськими місцевими комендантами на прохання поміщиків, які вимагали відновлення зруйнованих господарств та покарання «погромників».

Не сприяли стабілізації в Україні результати світової війни. Австро-Угорщина і Німеччина зазнали поразки, і їхні війська мусили залишити Україну. Гетьман Скоропадський опинився в ізоляції. В цих умовах він був певен, що після виходу німецьких та австрійських військ в Україну знову ввійдуть більшовики або у країні запанує анархія, роздмухана місцевими лівими партіями. Розуміючи, що влада вже не може опиратися тільки на німецькі багнети, гетьман почав шукати шлях до збереження своєї влади з допомогою багнетів Антанти.