Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 11. Літня «стабільність» (червень — серпень 1918 р.)

У добу гетьманства до Києва завітав іще нікому не відомий Ілля Еренбург. Згодом він намалював життя «зрілого» гетьманату: «Київ нагадував ущерть переповнений, обшарпаний курорт. Кияни губилися серед біженців із півночі... Були тут і ясновельможні петербурзькі сановники, і пронозливі журналісти, і акторки кафешантанів, і господарі дохідних будинків, і пересічні обивателі — північний вітер гнав їх, як листя восени. Щодня відкривалися нові ресторани, паштетні, шашличні; мешканці півночі після життя «у суш і впроголодь» повнішали на очах».

Дивно, але тоді у Києві здавалося, що благополучне буття буде продовжуватися довго... Україна серед пожеж світової та Громадянської воєн здавалася затишною «хатою скраю». Район Хрещатика майорів рекламами казино, синематографів та театрів сумнівного типу «Би-Ба-Бо» або «Шато де флер»...

Михайло Булгаков писав, що Київ став найстабільнішим містом колишньої імперії: «...коли доходили неясні звістки з таємничих теренів під назвою село про те, що німці грабують мужиків та безжалісно карають їх, розстрілюючи з кулеметів, не тільки жодного голосу збурювання не пролунало на захист українських мужиків, але не раз, під шовковими абажурами у вітальнях, скалилися по-вовчи зуби й чутно було бурмотання: “Так їм і треба! Так і треба, мало ще! Я б їх іще не так. От будуть вони пам’ятати революцію. Навчать їх німці — своїх не хотіли, спробують чужих!”»

Булгаков до цієї картини київського життя додає: «...кірасири, кавалергарди, кінногвардійці та гвардійські гусари випливали легко у мутній піні потривоженого Міста. Гетьманський конвой ходив у фантастичних погонах, і за гетьманськими столами всідалося до двохсот маслених людей, що блискають гнилими жовтими зубами із золотими пломбами. Кого не вмістив конвой, вмістили дорогі шуби з бобровими комірами і напівтемні, різьбленого дуба квартири в кращій частині Міста — Липках, ресторани та номери готелів...»

Гетьман писав: «...Київ був містом спекуляції самої злісної, незважаючи на всі міри, які ми приймали, аж до значного збільшення числа слідчих, що мали спеціальне призначення ловити спекулянтів, нічого не допомагало. Гроші у Києві наживалися та витрачалися скажені, дуже багато офіцерів, не прилаштованих на службі, кидалися на всякі прибуткові місця, іноді зовсім не підходящі офіцерському званню, де наживали великі гроші».

До Києва з’їхалося кілька сот тисяч біженців із Радянської Росії, що призвело до стрімкого росту цін, шаленої спекуляції, спекуляції квартирами. Багато дворян та буржуазії з Петербурга та Москви за великі гроші придбали у Києві нове житло, але взимку з 1918-го на 1919 рік квартири та будинки спорожніли, а їхні власники вже шукали порятунку у Криму, в Одесі або у Катеринодарі...

Впевненість у завтрашньому дні базувалася на покупній вартості українських грошей, на негараздах за хутором Михайлівським і на успіхах німецької армії на Західному фронті. Наприкінці травня 1918 року німецькі війська, прорвавши французьку оборону на річці Ена, рушили на Париж. Париж перебував під гнітючим враженням від поразок на фронті. Париж уже піддавався обстрілу з німецьких далекобійних гармат... До столиці Франції залишалося всього 65 кілометрів! Тоді здавалося, що влітку 1918-го німецький блок таки здобуде перемогу у великій війні і сильніше німецької військової машини немає у світі сил. Адже навіть вступ у 1917 році у війну на стороні Алтанти США та інших американських країн за рік війни не переломив ситуацію.

Вітер зі Сходу так само ще не загрожував стабільності гетьманської держави. Більшовики були слабкі, й ця слабкість могла перейти у повний параліч влади і розпад Росії на сотні ворогуючих між собою червоних, білих і зелених диктатур. У травні 1918-го за активної підтримки Німеччини на Дону виникла унікальна державність — диктатура отамана Краснова — Всевелике Військо Донське. Донська держава втяглась у перманентну війну з більшовиками, козацькими тілами прикрилися від більшовиків кордони України на сході. 25 травня 1918-го на далеких просторах Сибіру, Уралу та Поволжя почалося антибільшовицьке повстання Чехословацького корпусу (цей корпус до березня 1918-го базувався в Україні, а потім був спрямований більшовиками на Далекий Схід, для депортації через три океани до Європи). Завдяки повстанню чехословаків у Поволжі утворилася республіка «Комуч» (республіка Комітету Установчих зборів), метою якої стала ліквідація влади Леніна. Чехословацький корпус, «Комуч», як і Добровольча армія, орієнтувався на Антанту... але й це не бентежило гетьмана, що він сам активно шукав контакти з новими політичними силами. Ці сили послабляли більшовиків і надавали гетьманові більше ваги у східноєвропейській політиці Німеччини.

Генерал Гренер писав: «Антанта дуже намагається відрізати нас від районів між Чорним і Каспійським морями. Якщо чехословаки візьмуть Царицин, де у владі дотепер більшовики, то виникне небезпека, що донські козаки, які в цей момент перебувають на боці Німеччини, потраплять під вплив Антанти...»

6 червня 1918 року гетьман почув «...сильний шум і дзенькіт від розбитих стекол у вікнах моєї спальні, зі стелі посипалася штукатурка... вибухи почали повторюватися зі страшенною силою і перейшли у якийсь ріп». Слуга гетьмана перелякався, що почався переворот або замах на гетьмана. Він заголосив, що «...кидають бомби у нижній поверх, і сюди зараз потраплять»...

Михайло Булгаков, що у листопаді—грудні 1918-го служив у армії Скоропадського, описав цю ж саму подію так: «...прокотився по Місту страшний і лиховісний звук. Він був нечуваного тембру — і не гармата і не грім, — але настільки сильний, що багато кватирок відчинилися самі собою, і всі шибки здригнулися. Потім звук повторився, пройшов знову по всьому верхньому Місту... Городяни прокинулись, і на вулицях почалося сум’яття. Розрослося воно миттєво, тому що побігли з верхнього Міста — Печерська роздерті, закривавлені люди з виттям і вереском. А звук пройшов і втретє, і так, що почали з громом обвалюватись у печерських будинках щибки, і ґрунт хитнувся під ногами. Багато хто бачив отут жінок, що бігли у самих сорочках і кричали страшними голосами. Незабаром довідалися, звідки прийшов звук. Він з’явився із Лисої Гори за Містом, над самим Дніпром, де містилися гігантські склади снарядів і пороху. На Лисій Горі стався вибух».

І Булгаков, і Скоропадський описали вибухи військових складів на Лисій горі у київському районі «Звіринець», під час яких загинуло більше ніж 200 людей (за завищеними даними — до 1000 людей), з них кілька німецьких солдатів, понад 8 тисяч людей залишилося без даху над головою. Після вибухів уся площа «Звіринця» перетворилася на суцільну пожежу. Значну частину міста, що прилягала до «Звіринця», було знесено, а в центрі міста полопалося скло у більшості будинків. Вибухи були такої сили, що снаряди, підняті ними у повітря, полетіли через весь Київ і засипали Печерськ і Поділ. Перелякані кияни бігали вулицями у пошуках безпечних місць. Київ завмирав від страшних чуток про вибухи отруйних газів, що зберігались у балонах на Лисій горі. П’ять днів Київ жив у жаху, очікуючи потоку отруйних газів із Лисої гори на центр міста.

Гетьманська Рада міністрів ухвалила асигнувати велику суму на користь потерпілих. Імператор Німеччини Вільгельм Другий вислав гетьману телеграму співчуття, а загиблих німецьких солдатів і мешканців «Звіринця» урочисто поховали за державний кошт.

Офіційною версією причин вибухів була диверсія агентів Антанти, що намагалися перешкодити німцям скористатися величезним військовим майном для потреб війни на Західному фронті. На французьких шпигунів натякала українська преса. Агенти Антанти активно працювали в Україні, намагаючись будь-якими силами перешкодити поповненню німецьких продовольчих запасів за рахунок України. Ставки в останніх боях війни у Франції були дійсно високі... Але німці, хоч і зробили розслідування, результати його зберегли у таємниці. Цілком можливо, що організаторами вибухів були більшовики (або інші радикальні підпільні угруповання лівих есерів, боротьбистів, анархістів).

Вибухи у Києві збіглися у часі з початком потужного селянського повстання проти гетьманського режиму і окупантів на півдні Київської губернії, у районах вільних козаків. Це повстання цілий місяць загрожувало Києву, і в місті постійно чулися фантастичні чутки про штурм столиці селянською армією.

Через тиждень після вибухів на Лисій горі сталася величезна пожежа на Подолі (район Києва), під час якої більше ніж 6 тисяч киян залишилися без житла. А ще через два тижні стався грандіозний вибух військових складів у Одесі, що супроводжувався численними жертвами. В Одесі вибухом було знесено цілий район Ближніх Млинів і 4 тисячі людей втратили дах над головою.

Із 6 червня 1918-го мешканці Києва втратили відчуття захищеності і спокою, яке прийшло до них у травні 1918-го. Ворожість селянських мас до гетьманської влади породжувало у киян відчуття тимчасовості та слабкості режиму Скоропадського.

Гетьман як маятник знову гойднувся «вправо» і дозволив проведення Монархічного з’їзду у Києві (делегати зі всіх кінців Росії). Делегати закликали до відновлення російської монархії та провели богослужіння за загиблими Романовими у Софійському соборі, а потім організували демонстрацію, що пройшла центром Києва, співаючи «Боже, царя храни». Під час демонстрації лунали гасла як проти незалежності України, так і проти самого гетьмана. Гетьман наказав розслідувати справу «монархічних виступів» і притягти до відповідальності офіцерів, які виступали на маніфестації. Але нікого не було покарано...

А 24 липня 1918 року в маленькій церкві палацу гетьмана було проведено панахиду по безневинно вбитому Миколі II для вузького кола гетьманського оточення. У зв’язку з цим цікава інформація про те, що генерал граф фон Альвенслебен (ад’ютант німецького кайзера Вільгельма II), київський губернський провідник дворянства Федір Безак та генерал князь Долгоруков твердили про те, що чутки про вбивство імператора були помилкові і німці готують операцію, щоб урятувати Миколу Другого та його родину. Альвенслебен, Безак та Долгоруков не з’явилися на панахиді, але згодом Альвенслебен визнав, що намічуваний план не вдався й імператор дійсно загинув.

16 липня 1918 року генерал Гренер надіслав секретного листа до Берліна генерал-полковнику Отто фон Мархталеру, що проливає світло на «червневі» проблеми гетьманату: «Уряд гетьмана, і особливо сам гетьман, перебувають повністю у німецькому фарватері й намагаються вирішити численні проблеми, що виникли у зв’язку з державотворенням. Політичне й економічне відділення від Росії набагато сутужніше, ніж уявляють українські шовіністи...

Питання про відділення української церкви від російської, про яке мріють українські шовіністи, все більше й більше стає майже нерозв’язною проблемою. Відділення ж української валюти, можливо, вдасться за допомогою німецької підтримки, у противному випадку Україну, як і Росію, очікує банкрутство.

Найактуальнішим питанням в Україні зараз є аграрне питання... Це питання в Україні особливо ускладнюється тим, що майже всі великі земельні володіння розташовані на захід від Дніпра і перебувають у руках поляків, які є підопічними Австро-Угорщини. Взагалі Україна цілком може завдати шкоди відносинам Німеччини з Австро-Угорщиною. Тут наші інтереси та інтереси Австро-Угорщини діаметрально протилежні й усі попередні угоди та договори, які ми уклали у Берліні та Відні про економічне використання України, поки залишилися тільки на папері.

...наші очікування щодо зернового багатства в Україні виявилися сильно перебільшеними. У дійсності ж, у країні зовсім немає таких великих запасів і тому нема чого дивуватися, якщо згадати, що колишній соціал-революційний уряд майже зруйнував експортну здатність сільського господарства, віддавши на розграбування селянам із політичних міркувань маєтки з інвентарем і припасами. Треба сподіватися, що після збору нового врожаю, схоронність якого залежить від забезпечення спокою, вивіз зерна поступово буде збільшуватись, експорт інших продовольчих товарів теж більш-менш налагодиться, особливо експорт худоби. Дуже добре розвивається експорт коней.

Оздоровлення економічного життя в Україні істотно ускладнюється тим, що промисловість перебуває у повному занепаді, а німецька промисловість не виявляє ніякого інтересу до зміцнення української промисловості. З іншого боку, вона не в змозі поставляти стільки товарів, щоб покрити величезні потреби країни. Що стосується майбутньої самостійної та незалежної української держави, то будь-хто, познайомившись з обстановкою на місці, дуже скептично поставиться до цієї ідеї».

Влітку 1918-го Скоропадський розраховував вирішити церковну проблему. Другу сесію Всеукраїнського Церковного собору було призначено на середину липня 1918-го. На ній гетьман очікував відхилення кандидатури Храповицького та обрання митрополитом Київським і Галицьким єпископа Уманського Димитрія (Вербицького).

Скоропадський у своїх «Споминах» пише, що з митрополитом Антонієм, «людиною безумовно великого розуму», «...я був у видимих гарних відносинах, але я зовсім не розділяв його поглядів». Гетьман твердив, що Антоній «визнавав мою владу», а сам гетьман прийняв Антонія «...з належною пошаною»... Насправді Павло Петрович перебільшує, бо він був категорично проти такого пастора Української церкви. Гетьман просив німецьке командування допомогти йому позбутись Алтонія або заборонити Антонію навіть відвідувати Київ. Павло Петрович твердив Ейхгорну та Гренеру, що Храповицький є «антинімецьким москвофілом», «реакціонером», який не визнає саме існування Української Держави. І дійсно Алтоній постійно виступав із засудженням «малоросійського сепаратизму» і не визнавав українську владу.

Можливо, за пропозицією гетьмана потяг із Храповицьким, що рушив із Харкова до Києва, було затримано і загнано у тупик, де він простояв 12 годин, за наказом міністра шляхів Бутенка. Великий натовп киян зустрічав митрополита на вокзалі вранці, але він приїхав до Києва пізнім вечором, коли зустрічаючі розійшлися по своїх оселях.

6 липня 1918-го зібрався Всеукраїнський Церковний собор, на відкритті якого був присутній гетьман, що проголосив урочисту промову. Але на Всеукраїнському Церковному соборі «великоруське» духівництво підтвердило обрання Антонія (Храповицького) Київським митрополитом. 9 липня 1918 року Собор оголосив про автономію Української церкви під орудою Синоду єпископів на чолі з Антонієм. Українська церква підлягала Московському патріархові, зі складу Собору було виключено Українську Церковну Раду у повному складі. Це була поразка всіх «церковних планів» Скоропадського. Наступного дня міністр віросповідань з’явився на Собор і оголосив протест проти виключення Церковної Ради, заявивши, що «держава не залишить цього без уваги». Але гетьман вимушений був здатися...

Після обрання на Соборі сталася врочиста зустріч Антонія і його урочисте служіння у Софійськім соборі. Гетьман і Лизогуб були вимушені піти до Софійського собору, після чого новий митрополит і голова церкви наніс візит Скоропадському.

Згідно з підписаним між Радянською Росією та країнами німецького блоку миру у Бресті (3.03.1918) РРФСР зобов’язувалася негайно укласти мир з Україною, яка була вже визнана Німеччиною (стаття 6-а договору), і визнати договір України німецьким блоком про покликання в Україну німецьких військ та визнання України у її етнографічних кордонах. Вперше до України долучалися Холмщина та Підляшшя (сучасна територія Польщі та Білорусі), Полісся з Гомельським, Пінським, Рєчицьким, Мозирським повітами (сучасна територія Білорусі), частина Східної Слобожанщини з Рильським, Суджанським, Грайворонським, Бєлгородським, Корочанським, Новооскільським, Валуйським повітами (сучасна територія Росії), Таганрозька округа (сучасна територія Росії).

На початку травня 1918-го німецьке командування настійно вимагало від уряду більшовиків термінового проведення переговорів по встановленню миру та кордонів між Радянською Росією і Україною.

Радянська делегація прибула до Києва ще 20 травня, але вона не була ніким зустрінута, й її члени ночували у вагонах, і тільки через добу на очі росіян з’явився дрібний чиновник міністерства, який запропонував делегації заселити третьорозрядний готель «Марсель», з якого ще не було виселено всіх мешканців. Велику російську делегацію (24 особи) для укладення мирного договору з Україною очолив Християн Раковський, його заступником був Дмитро Мануїльський.

Головою української делегації був професор Сергій Шелухін. Гетьман дав йому таку характеристику: «Це безумовно видатна людина як у розумовому, так і в моральному відношенні із числа українських діячів. Я його завжди дуже цінував і поважав... Дуже помірних політичних поглядів, він різко змінювався, коли справа йшла про самостійність України. Отут він часто впадав у крайнощі».

Володимир Винниченко писав: «...мирова делегація з боку України під проведенням С. Шелухіна, який у своїй сліпій злобі проти більшовиків не відчув усієї історичної ваги миру й давши собі зужиткувати несвідомо для себе в протиукраїнському напрямі. С. Шелухін замість зручної енергійної тактики укладення миру захопився дрібними діалектичними перемогами над більшовиками й губив голову від своїх словесних поразок, дебатував про природу російської «федерації», показуючи дешеві ефекти схоластично-правової еквілібристики. Він уявляв себе ніби на змаганнях в окружному суді, ніби під’їдаючи супротивника тонкістю адвокатського крутійства чи прокурорського нахабства в перекручуваннях, і заганяв цим справу України на слизьке. Чорна сотня взяла добру для себе тактику: у всіх умовах виявляти український максималізм, доводити деякі вимоги до абсурду, затягуючи переговори, дражнячи більшовиків, дбаючи не про мир для України, а про ослаблення Росії, про війну для більшовиків... Шелухін проявив себе як дилетант, що намагався приєднати до України землі Воронезької та Орловської губерній».

Заступником Шелухіна був спочатку Ігор Кістяковський, а з 10 серпня 1918-го — Петро Стебницький.

22 травня 1918 року переговори розпочались, але вони не були відкриті (як сподівалися росіяни) українським прем’єром, і російські делегати навіть не були представлені ані прем’єру, ані гетьману. Переговори провадились українською та російською мовами з допомогою перекладачів. На переговорах обговорювалася справа припинення воєнних дій, справа фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими та громадянами, економічних та культурних стосунків.

Найгострішим було питання кордонів. Засідання комісії з кордонів тривали з червня по жовтень 1918 року. Головним і першорядним питанням стало встановлення демаркаційної лінії між Росією та Україною, що, як планувалося пізніше, стане державним кордоном. Українці подали «дивовижний проект», за яким німецькі війська мусять просунутися на 20—100 кілометрів в глиб Росії.

Радянська делегація погодилася на існуючу на кінець травня 1918-го лінію зіткнення німецьких і радянських військ, що була закріплена на місцях договорами про припинення вогню та договорами перемир’я.

Вже на третім засіданні українська делегація заявила, що сприймати аргументи більшовиків не може, і засідання з цього питання були припинені. Але німецьке командування наполягло на підписанні договору і вимагало від української делегації погодитися на вимоги радянської делегації. Німецький посол Мумм заявив, що «німецькі війська більше не просунуться ні на крок». У той же час німецькі експерти заявили, що припинення вогню часто проводилося на свій страх і ризик окремими командирами німецьких частин і договори про припинення вогню не можуть вказувати на визнані Німеччиною кордони.

Сергій Холодовський (експерт радянської делегації) у своїх унікальних спостереженнях, уміщених у секретній доповіді, стверджує, що переговори із самого початку носили натягнутий характер, що українська делегація поводилася зухвало та нахабно, затягуючи розгляд головних питань.

12 червня 1918 року було підписано договір про перемир’я між РРФСР та Україною (припинення військових дій по всьому фронту). Договір затвердив не тільки тимчасові кордони, але й взаємне призначення консулів, відновлення товарообміну, пасажирських перевезень, поштового і телеграфного зв’язку, передачу Україні частини рухомого складу. Вже через тиждень у Києві відкрилося Торговельне бюро РРФСР. У Петрограді та Москві було відкрито українські консульства, а в Одесі та Харкові — радянські.

Після 12 червня 1918 року з делегацій було виведено комісії з різних питань. Так, політична комісія зосередилася на питанні кордонів. Раковський не погоджувався на кордони, які пропонували українські делегати, і вимагав провести плебісцит (опитування) мешканців спірних волостей з приводу, в якій державі вони бажають жити і ким вони себе уявляють, українцями чи росіянами? Але українські переговірники були проти цього, і рішення по кордонах не просувалося з мертюї точки. З кінця червня 1918-го російська делегація практично загальмувала переговори з причини визнання Українською Державою Республіки Війська Донського. Німеччина та Австро-Угорщина заявили, що не визнають самостійність Республіки Війська Донського, вважаючи Дон складовою частиною Росії.

Українські делегати заявляли, що Росія втратила всі свої права на Крим і це питання не обговорюється, що Севастополь може стати «нейтральним портом» — спільною базою для флотів України та РРФСР. Цікаво, що Шелухин таємно запропонував росіянам виробити спільні заходи для того, щоб Чорноморський флот не потрапив до рук Німеччини. За спиною Німеччини Шелухін проводив «антантовський курс», за яким Україна гальмувала передачу Німеччині військової техніки, що залишилася в Україні з імперських часів.

Наприкінці вересня 1918-го, коли стало зрозуміло, що Німеччину буде дуже скоро розбито країнами Антанти, Раковський знайшов привід для того, щоб зірвати переговори. На знак протесту проти формування добровольчих загонів у Києві для боротьби із РРФСР — «Астраханського війська» радянська делегація перервала переговори. І хоча німці заявили, що вони забороняють формування будь-яких добровольчих загонів на території України, переговори не відновилися.

На початку жовтня 1918 року мирні переговори у Києві були припинені. Раковський виїхав до Москви, але Мануїльський залишивсь у Києві для координації «підпільної роботи».

Скоропадський дав таку оцінку переговорам: «Переговори рівно ні до чого привести не могли. Це було вже видно з перших же днів. Єдина гарна річ полягала в тім, що це дало можливість урятувати масу народу від принадностей комуністичного життя».

За угодою 12 червня мешканці України могли повернутися на Батьківщину з країни радянської диктатури, а мешканці РРФСР, що розчарувалися в «українському хуторі», могли повернутися до червоної Росії. У липні—серпні 1918-го десятки потягів перевозили «реемігрантів», але коли до України тікали тисячами, потяги, що йшли до Росії, були практично порожні.

Так до України добралася родина Скоропадського, тисячі промисловців, банкірів, поміщиків, учених, фахівців з різних питань та велика кількість «підривного елемента». Велика кількість «бувших людей» змогла висковзнути з комуністичного раю в Україну, дякуючи гетьманському урядові, переговірникам, українським консулам, данським та німецьким посланникам у Петрограді та Москві. З Росії можливим було офіційно виїхати за документами, що підтверджували українське походження або українське підданство прохача. Багато прохань про дозвіл виїзду з РРФСР гетьману доводилося писати особисто. Але, як розповідає гетьман, деякі «постаті», яких він власноруч «виписав» в Україну, вже в Україні заявляли Скоропадському: «...ваша Україна дурниця, вона не має ніяких даних для існування, безсумнівно, що все це буде знищено, потрібно творити єдину нероздільну Росію, та і українців ніяких немає, це все вигадка німців».

Більшовики навмисно пішли на підписання цієї угоди для того, щоб спростити перетин кордонів для своєї агентури. Так, вільно в Україну з Росії повернувся Нестор Махно.

Гетьманська влада практикувала посилку «державних поїздів» до Москви та Петрограда, які вивозили із Совдепії тисячі людей, що були необхідні для урядового апарату України. Фабриканти, банківські діячі приїхали в Україну.

* * *

На початку квітня 1918-го сім’я Скоропадського повернулась із провінційного Орла до вже провінційного Петрограда. Це було вірне рішення, тому що в Орлі місцеві комуністи почали нищівне «чищення» буржуїв, яке призвело до масових арештів заручників, конфіскації майна буржуазії, до розстрілів підозрілих. Скоропадські чудом уникли такої долі. У Петрограді Олександра Скоропадська-Дурново знайшла свого старого батька, що зі співмешканкою туливсь у кімнатах прислуги свого палацу. Там оселилася й Олександра з дітьми, поки не здогадуючись, що у ці страшні дні збулася головна мрія її та Павла Петровича, що вона вже стала «царицею»-гетьманшею України.

У травні 1918-го з радянських газет Олександра довідалася, що її чоловік, «контрреволюціонер, германський найманець і кат українського народу», став ясновельможним гетьманом України. З почуттям гордості та страху вона вдивлялась у карикатури на гетьмана, що друкувались у радянських газетах. Вона чекала на арешт і розстріл і у той же час сподівалася, що її чоловік знайде можливості вивезти сім’ю з червоного і голодуючого Петрограда в гетьманський Київ. Але сім’ю Скоропадських у червні 1918-го червона влада не чіпала, роблячи вигляд, що вона навіть не знає про проживання у Петрограді сім’ї українського гетьмана.

Гетьман згадував: «...було надзвичайно важко, що дружина і діти перебували у Петрограді. Відомостей від них я не мав, і вони про мене довідалися тільки з газет, коли наступного дня після київського перевороту моя Грамота була передрукована у газетах Петрограда і Москви».

Сам Скоропадський, ставши гетьманом, почав наполегливо просити від німецького командування та німецького посла допомогти у перевезенні своєї родини в Україну. Гетьман згадував: «...Мумм, до якого я звернувся, телеграфував графу Мірбаху, і через кілька днів я мав можливість не тільки послати людину до Петрограда, але й поверх того і цілий потяг, що благополучно захопив з Петрограда, крім моєї дружини, й інших біженців...» Після підписання договору від 12 червня 1918 року врятувати свою родину гетьман міг уже офіційно.

Ще на початку червня 1918-го до Олександри Скоропадської з’явився таємничий суб’єкт, заявивши, щоб вона та діти гетьмана негайно збиралися до Києва. Німецький консул у Петрограді став особисто займатися долею родини Скоропадських і домігся дозволу у Зінов’єва (диктатор червоного Петрограда) прийняти у Петрограді спеціальний потяг з України.

На початку липня 1918-го кілька машин вивезли сім’ю Скоропадських з великою кількістю речей на Миколаївський вокзал Петрограда, де вже стояв під парами спец-потяг з України, навколо якого снували люди у новенькій гетьманській формі. Через 48 годин сім’я Скоропадського була вже у Києві, де на вокзалі її врочисто зустрів гетьман і почесна варта. Побачивши Павла Петровича після восьмимісячної розлуки, Олександра відзначила, що її чоловік схуд, що його очі постійно боліли від читання великої кількості паперів.

Дружині та дітям гетьмана поталанило без перешкод дістатися Києва. В той самий час — з початку липня 1918-го в Україні почався загальний залізничний страйк, який 19 липня поширився на Московсько-Київську, Харківську та Катеринославську залізниці. Страйк охопив близько 150 тисяч робітників — залізничників України і супроводжувався диверсіями на залізничних шляхах. Залізничники під орудою меншовиків, більшовиків та представників так званого «Вікжелю» вимагали визнання загальноукраїнської профспілки залізничників та підвищення платні всім робітникам залізниць. Міністр шляхів Бутенко, Рада міністрів та гетьман ці вимоги відкинули. «Вікжель» — Всеросійський виконавчий комітет профспілки залізничників. Створений на Першому з’їзді залізничників (Москва, серпень 1917 p.). У його складі було 14 есерів, 6 меншовиків, З більшовики, 6 членів інших партій, 11 позапартійних. У жовтні 1917 року «Вікжель» виступив проти диктатури партії більшовиків.

Страйкарі намагалися припинити підвезення продовольства до великих міст України та до Німеччини й Австро-Угорщини. Вони мали на меті викликати внутрішні та зовнішньополітичні ускладнення. Але страйк залізничників не зустрів загального співчуття з боку населення країни. Ціни у містах непомірно зросли, у деяких районах відчувалися перебої з продовольством...

Гетьман вважав, що у ліквідації страйку велику заслугу має міністр Бутенко: «Під час страйку він навіть виявив велику енергію та наполегливість, завдяки чому страйк був ліквідований без особливих ускладнень... Пасажирські потяги були відновлені й функціонували як слід, товарний рух значно збільшився, питання зі службовцями стали на вірний шлях». Гетьман забув повідомити читачів, що цей страйк точився 25 діб і призвів до арештів 4 тисяч робітників залізниць.

Бутенко грав «свою гру», в якій були постійні змови, а можливо, і великі махінації, що приносили великі гроші... Часто-густо потяги з 45—50 вагонів доходили до місця призначення в складі 2—3 вагонів, а інші зникали на залізницях. Українські промисловці та німці звинувачували Бутенка у свідомій диверсії або у крадіжках. Маючи інформацію про зловживання міністра і безлад у перевезеннях, гетьман зберігає Бутенка на посту міністра до середини листопада 1918-го. Що це? Безсилля влади чи навмисна диверсія з метою зірвати постачання продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини? Коли б було доведено, що гетьман був агентом Антанти, то до таких агентів слід було б занести і Бутенка з його компанією.

Але міністр шляхів виправдовувався тим, що Рада міністрів забороняє йому мати власну поліцію на залізниці. Згодом він створив полк для охорони залізничних вантажів від розкрадань з офіцерів і генералів-самостійників, «...які далеко не славилися своєю репутацією у сенсі визнаних нами політичних переконань... Бутенко по цій справі був дивно наполегливий, для нього це питання було одним з наріжних каменів...» (за Скоропадським). Полк залізничників, який створив Бутенко, не був офіційною військовою частиною і підкорявся лише міністру шляхів, із цього полку заколотники намагалися створити головний загін для нового перевороту. Але у липні 1918-го німецькі частини обеззброїли Залізничний полк.

«Моя родина оселилася в моєму будинку, — писав Павло Петрович. — Цей будинок представляв верх незручностей для життя при самих скромних бажаннях, ні родині, ні прислузі не можна було як-небудь мало-мальськи влаштуватися... всякі зміни у плані розміщення мене стискували». У гетьманському палаці було тісно, сім’я гетьмана займала тільки 6 кімнат на другому поверсі будинку, а син і спадкоємець гетьмана Данило спав у ванній кімнаті.

Гетьман згадує про «...великі обіди та сніданки з великою кількістю людей, яких доводилося запрошувати з тої або іншої нагоди, що мала відношення до їхньої служби або політики», про найкращу їжу, що «...коштувала страшно дорого скарбниці, що по постанові Ради міністрів усе сплачувала»...

Весь липень 1918-го для гетьмана та його дружини був пов’язаний із численними святковими обідами та прийомами, на яких гетьман представляв нову господиню України. Державні справи було відсунуто на другий план...

Разом з родиною гетьман уподобав відпочинок на Дніпрі, катаючись на великому пароплаві: «Звичайно ми виїжджали годині о 2—3 пополудні, вечеряли на палубі й верталися до 10-ї години вечора. Ці поїздки були для мене великою насолодою... я міг на пароплав запрошувати лише тих, кого я бажав... Часто ми зупинялися в якомусь зручному місці і йшли купатися... Я з моїм сином, хлопчиком 14-ти років, вибралися на середину ріки».

Але все змінив терористичний акт проти Ейхгорна. Жалоба після вбивства командуючого німецькою окупаційною армією в Україні фон Ейхгорна на деякий час відірвала гетьмана від світського життя.

На німців убивство їхнього фельдмаршала справило дуже сильне враження. Досить тривалий час місце головнокомандуючого було вільним, а в кінці серпня 1918-го до Києва приїхав заступник Ейхгорна, генерал фон Кірбах — «...людина, про яку важко що-небудь сказати, здається, він любив вино... ролі він ніякої не грав, усім заправляв генерал Гренер і його помічник майор Ярош».

12 серпня запаленням сліпої кішки тяжко захворів син гетьмана — Павло. Гетьман та його дружина постійно сиділи біля ліжка вмираючого сина та молили Бога про його одужання, але 14 серпня Павло помер. Труна сина гетьмана кілька діб простояла у домовій каплиці, а потім прах Павла був урочисто похований. Олександра дуже переживала цю втрату, на нервовому грунті в неї стався викидень. Після смерті Павлика Олександра вже не з’являлася на прийомах, урочистих обідах і не вдягала нарядних суконь.

Гетьман писав: «У моєї дружини і мене життя у цьому будинку залишило самі сумні та важкі спогади, не говорячи вже про важку атмосферу, у якій я перебував і якій мимоволі піддалася вся моя родина, не говорячи про ту роботу, що позитивно мене розморювала. Ми ще понесли там важку втрату мого сина Павла».

Вже у червні 1918-го гетьман став швидко розчаровуватися у своїх міністрах... Він вказував Лизогубу, що вважає бажаним поділ посад голови Ради і міністра внутрішніх справ, але Лизогуб «...страшно образився, говорив, що, залишаючись лише головою, він фактично не може впливати на справи, і в результаті дав зрозуміти, що він іде. Не маючи позитивно нікого, ким би я міг його замінити, довелося тимчасово відкласти цей план. Але внутрішнє становище не покращилося, роботи було все більше і більше, через якийсь час я знову відновив розмову. Він, нарешті, зважився здатися, що робить йому велику честь, тому що, безсумнівно, це був великий удар його самолюбству».

8 липня в офіційному листі до голови Ради міністрів Української Держави гетьман закидав Лизогубу: невідповідний підбір урядовців, саботаж своїх розпоряджень по прискоренню підготовки аграрної реформи, занепад продовольчої справи, неефективну боротьбу проти спекуляції, недоліки у пропаганді планів гетьмана щодо будівництва Української Держави.

Криза в уряді призвела до того, що гетьман призначив іще «правіших» міністрів. Лизогуб здав міністерство внутрішніх справ державному секретареві Кістяковському, було звільнено міністра продовольчих справ Юрія Соколовського, портфель якого одержав у спадщину Сергій Гербель.

У липні 1918-го гетьман робив кроки і в бік «українців». Він мав намір відзначити річницю союзу Мазепи зі шведським королем і без успіху добивався від патріарха Всія Русі Тихона зняття анафеми з Мазепи. Винниченко «захоплювався» Скоропадським та доводив однопартійним, що «гетьман наша людина».

«...Тоді було два плини, — писав гетьман про політичну ситуацію 1918 року, — один український a out ranсe («крайнього напрямку»), другий — рішуче ніякого українства...» Павло Петрович намагався звести ці напрямки, вважаючи, що «...в українських колах мене добре знають... я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси». Але Павло Петрович помилявся...

На початку липня здавалося, що компроміс з «українцями» буде знайдено. Гетьман доручив Дмитру Дорошенку порозумітись з українськими соціалістами й навіть пропонував їм посаду прем’єра. Але Петро Дорошенко, сімдесятирічний федераліст Ілля Шраг, професор історії Дмитро Багалій, яким пропонувалася посада прем’єра, відмовилися.

У міністра землеробства Колокольцева почалися «тертя» зі своїми підлеглими, які призводили до того, що окремі розпорядження міністра не виконувалися чиновниками. У самому міністерстві таємно друкувалися прокламації із закликом не виконувати розпорядження міністра. Колокольцев був вимушений звільнити з посади всіх чиновників у центральному управлінні міністерства і набрав нових, переважно з «російською пропискою». Гетьман згадував: «Скандал вийшов величезний... До мене повалили депутації. На знак протесту почалися страйки у деяких інших міністерствах, втім, вони швидко закінчилися».

Міністр Ржепецький теж змінив більшість чиновників на «видатних людей із Петроградського міністерства... перетягнув старих службовців із Петербурзької експедиції заготовляння паперів». Міністр Чубинський також у своєму міністерстві почав «переслідування українців» (за виразом С. Шелухіна). «Українці» наполягали на негайному введенні української мови у судочинство, але Чубинський був проти цього. У серпні Чубинського у міністерському кріслі змінив Олексій Федорович Романов. Він був сином відомої української письменниці Одарки Романової, але сам активно виступав проти українізації й був правих переконань.

Навіть гетьман писав, що Кістяковський «...на жаль, виявився далеко не на висоті становища. Він уважав, що весь рух і невдоволення, що іноді мають ґрунтовні причини, можна зупинити і для цього лише необхідно заарештувати всіх опозиційних діячів, які хоча б трошки дозволяли собі неконституційні дії. В області ж створення поліції та вживання рішучих заходів у цей час серед осіб він був необхідною людиною... Кістяковський заарештував багатьох українців, але він заарештував також і росіян, що належали до більшовиків, і лівих соціал-революціонерів, що займаються в нас пропагандою. Українці підняли страшний лемент, доводячи всім, що це гоніння на українців. Міністри українці у Раді взяли сторону, звичайно, арештованих, почалися тертя».

Гетьманським законом був утворений Державний Сенат як вища установа у справах судочинства та законотворчості. Утворення відбулося доданням його генеральному суду, що мав департаменти: цивільний, карний, адміністративний. На голову Державного Сенату Скоропадський призначив Василенка, що дуже роздратувало Чубинського.

«Я надавав величезного значення Сенату, прагнув його, наскільки можливо, більше провести у свідомості народу», — писав Павло Петрович.

В той же час було затверджено закони про вибори народних представників до Державного Сейму, розроблено закони про міські і земські вибори. Було впроваджено нову податкову систему, засновано Державний та Земельний банки, зроблено обмін російських грошей на українські... Українські гроші мали твердий курс, а німецькі марки приймалися за курсом 85 коп., та їх можна було продати лише по 65 коп.

14 червня 1918 року гетьманською Радою міністрів було прийнято закон про право продажу та купівлі землі, за яким кожен власник сільськогосподарських та лісових маетностей отримав право продажу земель без обмеження розміру. Відновлювалися права спадкоємства земельних маетностей за заповітом; купчі, дарчі записи, складені до 31 грудня 1917 року, затверджувалися законом. Цей закон більше не залишав селянам надій на поліпшення долі.

2 липня 1918 року гетьман підписав закон про громадянство Української Держави. Згідно із законом громадянину Української Держави заборонялось одночасно бути громадянином чи підданим іншої держави. Всі, хто народився в Україні, навіть ті, що постійно перебували поза її межами, мали право вважатись українськими громадянами. Громадянам надавалося право участі у виборах (хоча і не було сказано, у яких), право державної та громадянської служби, громадянин мав обов’язок «...дбати всіма силами про добро Української Держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя». Цікаво, що всі російські піддані, що перебували в Україні під час видання закону, визнавалися громадянами України. Але особи, які з російського підданства не перейшли до громадянства України, мусили одержати від свого уряду «документ про свою особу, а до того повинні одержати від місцевого старости посвідчення на право перебування в Україні». Відмовити у видачі громадянства чиновники могли на підставах інформації про ганебні вчинки прохачів або про можливу від них шкоду для Української Держави. Здобути громадянство можливо було тільки після присяги «...бути завжди вірним Українській Державі як своїй Батьківщині, охороняти інтереси Держави і всіма силами допомагати її славі та розквіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя».

1 серпня 1918 року гетьман ухвалив тимчасовий закон «Про Верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби або перебування поза межами Держави ясновельможного пана гетьмана всієї України». Закон передбачав, що у разі тяжкої хвороби або смерті гетьмана влада перейде до Колегії Верховних правителів Держави з трьох осіб: Правителя — голови Колегії Верховних правителів, якого визначав гетьман, члена Колегії, якого обирає Державний Сенат, і члена Колегії, обраного Радою міністрів. Колегія вважалася тимчасовою формою керування держави — тріумвіратом, до обрання нового гетьмана.

Посол Німеччини фон Мумм надіслав 10 серпня канцлеру свій рапорт про стан України: «...гетьман — це, найперше, козак. Він має нескладну і відверту вдачу і є прихильний Німеччині, нас щиро поважає і для нас є абсолютно певний; але має антиавстрійську орієнтацію... Інтриги людей з близького оточення архікнязя Вільгельма, що проголосив себе претендентом на український престол, а особливо жорстокі реквізиції та злочини австрійських військ, що в більшості складаються з чехів і поляків, вплинули на антиавстрійські настрої гетьмана. Гетьман часто казав мені, що ми, німці, поміж іншим маємо тверду руку, що ми схильні розуміти його важке становище; натомість австрійці хитрим плануванням своєї політики намагаються підірвати його авторитет».

* * *

У липні 1918-го німецькі керівники стали все активніше дорікати Скоропадському в тім, що його оточили антантівські шпигуни, що він не виконує своїх зобов’язань із постачання продуктів країнам німецького блоку. В цей час німці почали замислюватися над доцільністю заміни гетьмана...

У травні—червні 1918-го гетьман і його урядовці посилалися на те, що управлінський апарат і залізниці ще не приведено до ладу для безупинного відправлення продовольства на захід. У червні гетьман усе списував на Звенигородсько-Таращанське повстання, а з середини липня до середини серпня — на залізничний страйк та його наслідки. Німці розуміли, що поставки вже зірвано, що зміна уряду Центральної Ради на Скоропадського «для успіху кампанії поставок» схожа на обмін «шила на мило».

Великі підозри лягли на гетьмана у зв’язку з повстанням селян півдня Київщини у Звенигородському, Таращанському, Сквирському, Білоцерківському повітах. Німці не могли зрозуміти, звідки у мирних українських селян могло з’явитися 20 тисяч гвинтівок, кулемети, гармати... і чому організаторами повстання стали колишні соратники гетьмана — отамани Вільного козацтва і навіть деякі державні чиновники.

Цікаво, що гетьманський уряд напередодні повстання призначив майбутнього організатора повстання Юрка Тютюнника уповноваженим 7-ю дільницею демобілізації Південно-Західного фронту, району, у якому колись перебував 1-й корпус Скоропадського.

Із закликами до повстання відкрито і безкарно виступила повітова влада Київщини. Владні газети закликали селян до непокори гетьману, антигетьманські гасла проголошував повітовий військовий начальник Михайло Павловський...

Павловський та Тютюнник передали повстанцям 10 тисяч рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, один панцерник, багато військової амуніції з державних гетьманських складів. Вже коли Тютюнник прийняв рішення очолити повстанський рух проти гетьмана, він чомусь з’явився у Києві, де терміново зустрівся з гетьманом. Про свою подорож до Києва Тютюнник пізніше згадував: «У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч Полтавець і гетьман з усією силою обурювалися на провокаторів. При мені була написана телеграма з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини, але при мені прийшло повідомлення, що карателі знищені селянами під містечком Лисянкою».

Ким же був Тютюнник, щоб одержати ексклюзивну і термінову аудієнцію у гетьмана? 1917 рік Юрко Тютюнник зустрів на фронті як прапорщик, потім — подвизався дрібним чиновником Військового Секретаріату Центральної Ради, де став довіреною людиною Петлюри. У лютому 1918-го його було обрано кошовим отаманом Вільного козацтва (незабаром забороненого Центральною Радою на вимогу німців). Такий «підозрілий» прапорщик-соціаліст дістає відповідальний пост уповноваженого по демобілізації Південно-Західного фронту та аудієнцію у гетьмана!

У червні 1918-го чиновник гетьмана Тютюнник відкриває військові склади (охоронялися вартою у сотню вояків), з яких чотири ночі місцеві селяни вивозять зброю. Незважаючи на такі «подвиги», Тютюнник так і не був арештований гетьманською вартою.

І головне, 18 грудня у київських газетах (Київ уже 4 дні перебував під владою Директорії) була вміщена стаття «Під суд!», у якій вказувалося, що колишній гетьман Скоропадський має судитися «...за організацію влітку цього року провокаційного повстання «отамана» Павловського у Звенигородськім повіті проти себе самого й панів для того, щоб ліквідацією повстання скріпити гетьманську владу». Це був неконтрольований витік таємної інформації, бо це повстання було організовано «на прохання» Антанти, про що ні Скоропадський, ні Петлюра не бажали згадувати.

Більше лідери Директорії ніколи не звинувачували гетьмана в організації провокаційного повстання, а один із його організаторів Юрко Тютюнник став фаворитом Семена Петлюри, зробивши за 1919 рік блискучу кар’єру від отамана невеликого повстанського загону до генерал-хорунжого армії УНР і до помічника командувача армії УНР.

Хоч як це парадоксально, але можна припустити, що гетьман організував повстання проти самого себе. Під час зустрічі з Тютюнником Скоропадський міг дати йому вказівки відносно підготовки повстання та всі необхідні документи для заволодіння зброєю. Питання: для чого?

Цілей у гетьмана могло бути кілька: з допомогою повстання перекрити відправлення ешелонів із продовольством у Німеччину, затримати німецькі частини в Україні для того, щоб вони не були відправлені на Західний фронт, розправитися зі своїми опонентами і показати свою значимість німцям...

На початку серпня 1918-го гетьман підписує закон про відновлення українського козацтва. У законі вказано, що на чолі нового козацтва стає гетьман. Козацькі громади формуються як військові організації: кожна козача громада складає полк, полки об’єднуються в кіш, на чолі якого стоїть кошовий отаман, призначений гетьманом. Під головуванням гетьмана працює Генеральна козацька Рада. Нащадки колишніх українських козаків дістали право записуватись у козацькі громади за своїм козацьким станом. Цей оригінальний закон мав за мету не тільки відродити козацький стан в Україні (що був скасований ще у XVIII столітті), а й створити українські військові сили, дозвіл на які все ще не давали німці. Цей закон не враховував домовленостей з німцями і став для них черговим викликом. Закон був прийнятий вже через місяць після ліквідації потужного Звенигородсько-Таращанського повстання, яке підняли отамани Вільного козацтва і в боротьбі з яким загинуло більш ніж 20 тисяч німецьких військових.

Із липня 1918-го Скоропадський почав активно шукати контактів з Антантою та все менше йшов на поступки командуванню окупантів. Гетьманський уряд почав зв’язуватись із нейтральними державами: Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією... влітку 1918 року гетьман намагався налагодити відносини з Францією та Англією, але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували проти цього і Скоропадський відступив.

У липні, заданими австрійського командування, німці знову розглядали план усунення від влади Скоропадського та встановлення військового режиму. Можливо, до німців уже доходила якась непевна інформація про «таємниці» Павла Петровича.

Гетьман згадував, що не тільки він шукав політичних контактів: «Маса всіляких агентів не тільки центральних держав, але й головним чином нейтральних, щодня прибували до Києва з усілякими пропозиціями». Агенти нейтральних держав у 1918 році були вже скоріше антантівськими агентами, ніж «незалежними радниками».

Залишаючись таємним захисником інтересів Франції, Моркотун часто виїжджав до нейтрального Стокгольма, де контактував з масонами країн Антанти. Зв’язки і вплив Моркотуна були спрямовані на формування «таємного антантівського лобі» при гетьмані. Антантофіл та масон барон Штейнгель стає послом гетьманської держави у Німеччині. Парадоксально, але частина масонів України, орієнтованих на Францію, підтримали Скоропадського і збирали матеріальну допомогу на гетьманський переворот.

Сучасники, зокрема князь Є. Трубецькой, стверджували, що гетьманський міністр Сергій Гербель підтримував організацію добровольчих військових підрозділів в Україні, займався саботажем стосовно поставок до Німеччини та Австро-Угорщини, приховуванням запасів хліба, сукна та зброї на Чернігівщині й Харківщині.

Гетьман намагався знайти спільну мову з генералами Алексєєвим і Денікіним та за посередництвом генерала-отамана Дутова (лідера уральських білих козаків) домовитися про спільні дії з адміраломКолчаком. Ці кроки назустріч Скоропадський робить, незважаючи на те, що Алексеев, Денікін та Колчак підтримувалися Антантою і вороже ставилися до Німеччини.

У липні 1918 року посол України в Німеччині барон Штейнгель доповідав гетьману та міністру закордонних справ: німці вважають, що у Києві відбувається «подвійна політична гра», і вимагають, аби політика гетьмана відповідала всім таємним домовленостям від 18 квітня 1918 року між Скоропадським, Ейхгорном і Муммом.

Павло Петрович згодом цнотливо зазначить: «...я часто дивувався, як пильно вони (німці. — В. С.) спостерігали за мною. Буквально кожний мій крок був їм відомий. Взагалі, крім німців, мій будинок був вузлом будь-яких темних організацій. Я іноді для перевірки скажу кому-небудь під страшним секретом якусь новину та сміюся, .коли згодом дізнаюся, що у певній групі було вжито певних заходів, про які мені вже доносила моя розвідка. Очевидно було, що цей «страшний секрет» вже був повідомлений куди треба. Військові люди не знають всієї цієї мерзенної закулісної політичної гри, всіх тих небачених пружин, які грають людством». Про «пружини» гетьман мав би знати ще з часів служби при дворі Миколи Другого, з часів своєї участі у заколотах та завдяки контактам з французькими агентами, німецькими військовими та дипломатами...

Можливо, гетьман Скоропадський не був «германською маріонеткою на українському троні», як про це вже 83 роки пишуть публіцисти, політики, історики. Напроти, Скоропадський був таємним, неймовірно засекреченим агентом Антанти. Французькі емісари (генерал Табуї), спілкуючись із гетьманом ще у січні—лютому 1918-го, переконували його змінити уряд Центральної Ради як «пронімецький», що зазвав до України німецьке військо.

Хіба промовляє на користь германської орієнтації гетьмана той факт, що він скинув Центральну Раду? Але саме Центральна Рада привела німецьку і австрійську армії в Україну. У тій ситуації, коли австро-німецька армія, що стояла в Україні, нараховувала півтора мільйона солдатів, гетьман просто не міг відкрито виступити проти окупантів. Він був би негайно розчавлений при першому ж натяку на опозиційність Німеччині... А от таємно шкодити німцям «зсередини» й інформувати про становище німців Францію він міг би з великим успіхом.

Перший аргумент на користь такої версії — його масонство. Ложі, до яких таємно належав Скоропадський, споконвіку орієнтувалися на Францію та Англію і не були пов’язані з німецьким масонством. Моркотун як головний провідник французького впливу невідступно перебував при гетьмані, повідомляючи до Франції про всі зміни німецької політики в Україні.

Весна—літо 1918 року — час, коли Німеччина кидала свої останні сили на Західний фронт у надії розтрощити французьку оборону і взяти Париж. У цей момент найкращим маневром на користь Франції було б відволікання частини австро-німецьких військ від французького театру воєнних дій. Повстання селян в Україні і затягування перебування в Україні 200 тисяч австро-німецьких багнетів і табель було кращою допомогою Франції.

У цей час гетьман активно протестував проти наміру німців реквізувати 3/5 військового майна російської армії як військову здобич і намагався зірвати цей план. Керівництво Австро-Угорщини обурювалося поведінкою гетьмана, твердячи, що, надаючи 120 мільйонів крон на утримання своєї армії в Україні зі свого бюджету, воно не може отримати таких необхідних державі обіцяних українським урядом харчів.

Можливо, гетьман (або «його довірені люди» — Моркотун і Ко) таємно сприяв (з допомогою Бутенка) затягуванню поставок української пшениці, м’яса, сала, вугілля, заліза до Німеччини, можливо, гетьман сам інсценував локальні повстання проти свого режиму, відтягаючи австро-німецькі гарнізони в Україну. Цікаво, що перші повстання стались у районах учорашніх вільних козаків, які півроку тому обирали Скоропадського своїм гетьманом, а проти них, на прохання гетьмана, направлялися не гетьманські, а німецькі війська.

Послом у Німеччині став стовп масонства барон Штейнгель. Ніковський згадував, що згоду бути послом України в Німеччині Штейнгель дав «під впливом місцевих масонських груп».

На користь «французького сліду» свідчить і швидка переорієнтація гетьмана на Антанту вже у жовтні 1918-го, а найголовніше, бажання Франції допомогти військами гетьману-«германофілу» і вчорашньому союзнику своїх ворогів. Історія дипломатичних інтриг показує, що до «германофілів» навіть у минулому у країнах Антанти, а особливо у Франції, зберігалося стійке негативне ставлення. Лідерів країн та партій, що показали себе союзниками Німеччини, політики Антанти намагалися швидше замінити на «франкофілів». А в Україні прихильників Антанти було предосить — від Петлюри до графа Келлера.

І останнє, є у всесвітнього масонства один основний принцип — «не класти яйця в один кошик». Масони мають прихильників у різних політичних таборах, масонство не вважає, що політичні симпатії є більш важливими, ніж вірність ордену та масонським «братам». Тому іноді масони перебувають по різні боки барикад, що, втім, не заважає їм служити ідеалам ордену і допомагати «братам».

Французьке командування, що ще у вересні 1918-го негативно ставилося до самого факту самостійності України, перейшло до іншої стратегії. Французькі емісари підштовхували гетьмана до утворення нового українського кабінету, в якому були б задіяні лідери українських соціалістичних партій.

24 липня 1918 року Німеччина підтвердила своєю ратифікацією Брестський мир. Представники Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Грузії та Фінляндії передали гетьману повідомлення своїх урядів про визнання гетьманського уряду.

Після загибелі Ейхгорна та поразок німців на Західному фронті у середині серпня 1918-го на місце Ейхгорна німці призначили генерала графа Кірбаха, що навіть не приїхав до Києва, а зробив своєю резиденцією Вільнюс (Вільно). Гетьман вказує, що Кірбах «...звик розпоряджатися, не рахуючись ні з яким місцевим урядом, я помітив, що в деяких питаннях німці начебто хотіли накласти свої руки на ті області, в які вони раніше не вторгалися, наприклад, я раптом одержав листа, і подібну ж заяву одержали всі міністри, що генерал Гренер, за наказом графа Кірбаха, пропонує всі проекти законів, які мають важливе значення, попередньо надсилати йому на схвалення. Це була річ неприпустима, я рішуче протестував».

Після протестів гетьман вважав, що Мумм та Гренер «легко здались», але гетьман вирішив їхати до Берліна, щоб німці припинили так вільно діяти в Україні.

У той же час вже з липня 1918-го відчувався перелом у військовому щасті німців. Гетьман пише, що у серпні мрії Німеччини «...про економічне захоплення України відійшли на задній план».

17 серпня українська делегація у складі прем’єра Лизогуба, Палтова та Кочубея вирушила до Берліна. «Лизогуб і його супутники були дуже добре прийняті у Берліні, разом з тим їм ніяких нових вимог не пред’явили...» — писав гетьман. У Берліні Лизогуб зустрічався з представником міністерства закордонних справ Німеччини у Ставці німецької армії фон Гінце. На переговорах з німецькими колегами українські урядовці ставили питання приєднання до України Криму, передачі Україні Чорноморського флоту, обговорювали проблеми кордонів, укладення мирного договору з Радянською Росією, питання, пов’язані з Холмщиною та збройними силами України.

Німці підтримали домагання України щодо Чорноморського флоту, але для початку перемов із цього питання вимагали від України повернути частину грошових зобов’язань Російської імперії, притримуватися плану постачання продовольства до Німеччини. Німецькі урядовці розглядали залишки Чорноморського флоту «як майно загальноросійське» і пропонували Україні за свою частку флоту заплатити 200 мільйонів золотих рублів, яких у гетьмана й близько не було.

Скоропадський згадує про те, що скандальною виявилася берлінська заява Лизогуба про готовність гетьманського уряду піти на федеративні відносини з «білою» Росією на засадах договору 1654 року. Українські соціалісти, почувши про «російську федерацію», оголосили протест і почали вимагати відставки Лизогуба. Гетьман згадував, що Лизогуб, «...будучи у Берліні, вів якусь зовсім особливу політику, що нічого з моїми загальними вказівками не мала...»

* * *

У добу відносної стабілізації режиму гетьман почав активно підтримувати розвиток науки, освіти і мистецтва в Україні і досягнув у цьому великих успіхів. Розвивати українську культуру гетьмана вмовляли Василенко та Петро Дорошенко. Вони доклали великих зусиль, аби створити у Києві Державний український драматичний та Державний оперний театри, Державний оркестр, Український національний музей, Державний Український архів, Академію мистецтва та Академію наук... Василенко та Петро Дорошенко допомогли театру Садовського та Молодому Українському театру Леся Курбаса.

В червні 1918-го гетьман підписав закони про відкриття двох українських університетів: у Києві та у Кам’янці-Подільському. Обидва університети були врочисто відкриті у вересні 1918-го. До процесу формування освіти залучилося земство, заснувавши у Полтаві історично-філологічний факультет університету.

Гетьманським урядовцям доводилося вести справжню війну за українську середню школу з російським вчительським персоналом із приводу українізації гімназій в Україні. В той час у Києві було 12—13 російськомовних гімназій і передбачалося відкрити чотири українські гімназії чи до 50 українських гімназій по всій Україні. Гальмувала справу відсутність педагогічного персоналу та необхідних підручників.

У гімназійну справу втрутився митрополит Антоній, що закликав віруючих до бойкоту українських гімназій та висловлювався про українізацію освіти як про справу «богомерзотну».

Гетьман згадував: «Не можна забувати, що міська людність значною мірою складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети у середніх школах, як і значна частина педагогів, ставилися вороже до українізації... Київ, хоча і був головним культурним центром усього півдня Росії, проте завжди був провінційним містом, зараз же, коли він до певної міри став столицею 40 мільйонів людей, у ньому, особливо перший час, відчувалася жахаюча нестача в людях науки... одними українськими силами не можна було створити нічого серйозного. Дійсно, культурний клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну і бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, піклуючись про українську культуру, анітрошки не зрадять російській».

Так, для розбудови української науки гетьманський уряд долучав багатьох науковців, які приїхали з Росії, серед яких був і професор Володимир Вернадський, що опікувався створенням Української Академії наук, став її першим президентом.

Влітку гетьман іще мав «великоукраїнські» амбіції і бажав розширення своїх володінь. До України після Бреста перейшли деякі землі Росії, кілька білоруських повітів — Пінський, Мозирський, Рєчицький, Гомельський.

Скоропадський претендував на землі Курської та Воронезької губерній, Ростовський округ, Крим та частину Бессарабії (Акерманщину та Хотинщину). В той же час гетьман писав, що кордони, пропоновані українською делегацією на мирних переговорах, були «нереальні» (побудовані за етнічним принципом, до України відносилися ті терени, де були українські села), бо зачіпали інтереси багатьох народів та країн: «Виходив абсурд, але з цього українські дипломати мало турбувалися».

Невирішеною проблемою для гетьманського режиму стало питання Східної Галичини, Холмщини та Підляшшя. Ще у лютому 1918 року Центральна Рада підписала з Австро-Угорщиною таємний договір про поділ Західної та Східної Галичини у складі Австро-Угорської імперії та про надання особливого статусу Коронного краю Східній Галичині. Це був перший крок до автономії української Східної Галичини, до звільнення від польського впливу. Однією з умов договору по Східній Галичині була таємність договору. Але один з українських дипломатів розповів про існування договору про поділ Галичини. Ця новина підштовхнула польську громаду Австро-Угорщини та польське коло віденського парламенту до рішучого протесту проти таємних домовленостей. Австро-Угорщина, побоюючись польського опору, вирішила відійти від договору з Україною.

4 липня 1918 року посол граф Форґач заявив гетьману про анулювання таємного договору про розподіл Галичини. Гетьман був розсерджений цією заявою і висловив свій протест Форґачу, але той відповів, що нота протесту з цього питання буде розглядатись як втручання у внутрішні справи Австро-Угорщини. Форгач твердив, що «часи дискусій щодо Галичини пройшли» і що у разі появи такої ноти зносини Австро-Угорщини з Україною будуть істотно погіршені, а посол буде домагатися відставки міністра закордонних справ України. Зважаючи на погрози, гетьман відмовився від різкої ноти протесту і вирішив не «дратувати гусей».

Польська громада Австро-Угорщини наполягала на тому, щоб Холмщина та Підляшшя — терени, що за Брестським миром переходили до України, — залишились у складі Австро-Угорщини під контролем адміністрації з етнічних поляків. Але Холмщина та Підляшшя за миром у Бресті мали відійти до України. Поляки ж вимагали автономії Польщі у складі Австро-Угорщини і східного кордону цієї автономії по Західному Бугу (разом з більшою частиною Холмщини та Підляшшя). Вже з травня 1918 року австрійці просили німців змінити окремі статті Брестського договору та офіційно передати Холмщину Австро-Угорщині, але німці не погодилися на цей план. Тоді австро-угорці створили такі умови, за яких українська адміністрація не змогла утвердитися на Холмщині. Австрійський посол тиснув на гетьмана з приводу поступки Холмщини Австро-Угорщині, але гетьман у питанні про Холмщину та Підляшшя рішуче виступав проти політики Австро-Угорщини, заваливши Відень нотами протесту та намагаючись знайти підтримку у Німеччині. Але німці не йшли на загострення відносин зі своїм головним союзником заради українських околиць. Втім, по справах Східної Галичини та Холмщини Скоропадський вирішив вичікувати...

* * *

Гетьман усе життя присвятив військовій службі, як більшість чоловіків його родини і суспільного стану. Розвиток армії, армійські паради, уніформа, армійська дисципліна стали одним із головних напрямків діяльності Скоропадського. Розбудова армії не обтяжувала Павла Петровича як «незнане» державне будівництво. Але створювати нову українську армію гетьману активно не дозволяли його протектори Німеччина та Австро-Угорщина.

Виходячи з таємного договору між гетьманом і німецьким військовим командуванням від 24 квітня 1918 року, українська армія могла існувати лише з дозволу Німеччини. Її кількісний склад, оснащення, спосіб керування, тактичні і стратегічні плани мали бути затверджені німецьким командуванням.

Тривалий час німецько-австрійське військове командування забороняло гетьману мати війська більші ніж 20—30 тисяч шабель та багнетів: «...німці спочатку не хотіли допускати української армії, побоюючись, щоб я, сформувавши при їхній допомозі армію, не пішов проти них».

У травні — червні 1918-го гетьман мав лише одну Запорізьку дивізію з 4 піхотних і один кінний полк при 33 гарматах, 12 літаках. Ще до 700 бійців було у Запорізькому та Чорноморському кошах на захід від Києва.

У червні 1918-го німці дали дозвіл на формування ще однієї регулярної Сердюцької дивізії. А в серпні 1918-го австрійці передали гетьману козацьку дивізію — Сірожупанників, сформовану з полонених українців, які тривалий час перебували у таборах військовополонених у Австро-Угорщині. Ця дивізія мала всього 3 тисячі бійців, і її розташували на російському кордоні у районі Стародуба. Відень несподівано погодився і на відновлення формації Січових стрільців (з колишніх військовополонених австро-угорської армії — підданих Австро-Угорщини, яких раніше Австро-Угорщина бажала притягнути до відповідальності за порушення присяги та дезертирство і проти яких велося слідство), що дало змогу гетьману видати 23 серпня наказ про відновлення формування Січових стрільців.

У той же час на землях України було розташовано 28 дивізій і 2 кавалерійські бригади німецької та австро-угорської армій.

Ще у квітні 1918-го військовий міністр Центральної Ради Жуковський почав вимагати від німців дозволу на створення 8 українських військових корпусів територіального комплектування та 4—5 кінних дивізій. Жуковський устиг призначити командирів корпусів і розробити план формування корпусів і мобілізації вояків. Корпус планували створювати із 2 дивізій піхоти, одного кінного полку, 4 загонів броньовиків, загону авіації та 16 гарматних батарей. До української армії планувалося залучити 15—16 тисяч офіцерів і генералів, близько 300 тисяч солдатів і військових чиновників.

З травня 1918-го гетьман почав підготовчі дії з формування нової української армії. Генеральний штаб під керівництвом полковника Олександра Володимировича Сливинського (дворянин, генштабіст, у роки світової війни був начальником штабу кінного корпусу) розробив концепцію нової військової реформи. Одним із перших наказів гетьмана було відновлення кадетських корпусів.

Спочатку Скоропадський бажав створити невелику професійну армію з офіцерів російського та українського походження. В українській армії заборонялося створення солдатських комітетів, мітинги, будь-яка партійна діяльність, вояки присягали «перед Всемогутнім Богом» на вірність Україні та гетьману.

Гетьман зіткнувся з проблемою працевлаштування колишніх офіцерів російської армії, яких тільки у Києві «отаборилося» до 20 тисяч.

Генерал Врангель так описав долю російських офіцерів в Україні: «З усіх боків Росії пробивалися в Україну російські офіцери. Частково залізницею, частково пішки через кордони більшовицьких військ, щохвилини ризикуючи життям, вони намагалися досягти того єдиного російського куточка, де сподівалися знову підняти триколірний російський прапор, за честь якого було пролито стільки крові їхніх соратників. Тут, у Києві, вони жадібно ловили кожну звістку про відродження старих рідних частин. Одні зараховувалися до Української армії, інші пробиралися на Дон, де щойно козаки опам’яталися від більшовицького угару та обрали отаманом царського генерала Краснова, треті, нарешті, їхали до Добровольчої армії... Однак відомості, що доходили з різних сторін, представляли добровольчий рух як безнадійні спроби, заздалегідь приречені на неуспіх за відсутності засобів, підтримки широких верств населення і відсутності єдності між керівниками».

Частина офіцерів, що опинилася в Українській Державі, вважали, що гетьман мусить «видати» по 2 тисячі рублів усім офіцерам, які брали участь у світовій війні. «Брати їх на службу я не міг, тому що не з’ясував точку зору німців з питання формування армії. Тоді я вирішив викликати представників від усіх організацій і скласти під головуванням товариша військового міністра щось близьке до тимчасового комітету, який би розібрав усі питання, пов’язані з поліпшенням побуту офіцерства... Витрачено було військовим міністром 50 мільйонів рублів, а офіцерство не було влаштовано...» — писав гетьман.

У липні 1918-го у Києві почала формуватися «зразкова» Сердюцька дивізія з 4 піхотних полків і кавалерійського Лубенського полку, «...із хліборобів і кращих елементів на розсуд губернських старост Київської, Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній». Наприкінці липня Сердюцька дивізія вже мала 5 тисяч багнетів і шабель.

Гетьман оглянув нову дивізію: «...підбір офіцерів був прекрасний... прекрасно сформована, подавала великі надії, і я, незважаючи на сумніви з усіх боків, знав, що на неї я можу покластися... моє серце раділо, дивлячись на те, як швидко, при правильній постановці справи, наша молодь сприймає військову дисципліну. Частини, які я оглянув, нічим, у сенсі підготовки новобранців, не відрізнялися від частин старої імператорської гвардії».

31 серпня гетьман приймав делегацію Січових стрільців, тоді ж він призначив Коновальця та Мельника полковниками. Гетьман погодився на відтворення Окремого полку Січових стрільців у 1300—1800 бійців. «Січовиків вирішено було відновити. До мене з’явився Коновалець, їхній керівник, і дав формальну обіцянку вірно служити Україні та мені. Він привів із собою депутацію зі своїх офіцерів, що підтвердила його слова...»

1 вересня 1918-го у Києві пройшов урочистий парад дивізії сердюків і молебень на славу гетьманських військ. На цих заходах були присутні: Скоропадський, головком німецьких військ у Східній Європі генерал фон Юрбах, генерал Гренер, посол Німеччини барон фон Мумм, посол Австро-Угорщини граф Форгач...

У вересні німці вже запевняли гетьмана, що змінили своє ставлення до створення української армії й уже готові дозволити гетьману формування 8 корпусів. Павло Петрович згадував: «Мені необхідно було якомога швидше сформувати ці корпуси... німці перехоплювали потяги із продовольством, що направляються у наші частини. Особливо цією справою займалися австрійці. Вже у серпні місяці серед німців йшли розмови про те, що, може бути, прийдеться значно скоротити німецьку та австрійську армії в Україні... Кадри корпусів усюди набиралися. В офіцерському складі відчувався великий недолік, особливо у гарних кадрових офіцерах. Причиною тому було те, що в той момент, коли підходящих офіцерів було багато, я не міг домогтися від німців дозволу на формування корпусів... За цей час вербувальні бюро Денікіна, про які німці не знали, але які в нас функціонували, набрали дуже багато гарних офіцерів. Таким чином, коли я нарешті домігся свого, офіцерське питання стало досить гостро, але особливо погано було з унтер-офіцерами. Останні були, але були зовсім невідповідними для справжньої армії, елементом майже що більшовицьким. Все-таки за деяким відбором їх тимчасово набирали, розраховуючи головним чином виробити за зиму своїх уже унтер-офіцерів, виховавши їх у знову сформованих школах...». У листопаді 1918 року мала пройти мобілізація, що залучить до армії 85 тисяч вояків.

Мрією гетьмана було створення потужного українського флоту на базі кораблів колишнього Чорноморського військового флоту. Скоропадський наполягав на передачі Чорноморського флоту або його частини Українській Державі. Але німецька армія, захопивши весь флот та морські порти, і не думала повертати кораблі: «Німці ж вели відносно флоту політику захоплення й, скажу, захоплення самого рішучого. З кораблів усе вивозилося, деякі судна уводилися... Нарешті справа дійшла до того, що у Миколаєві були захоплені всі наші суднобудівні верфі зі споруджуваними там суднами, між іншим, там було кілька кораблів невеликого типу, що мали назву «ельпідіфор», німці особливо хотіли ними заволодіти. Я рішуче протестував, і верфі ці нам повернули».

Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія намагалися виторгувати собі що-небудь з флотського майна... З українських портів і верфей німці та австрійці вкрали частину торговельного комерційного флоту — кораблі, що належали морському відомству.

Так тривало до кінця серпня 1918-го, коли німці несподівано погодилися передати залишки Чорноморського військового флоту Україні, але за умови, щоб цей флот під українським прапором пробився до Середземного моря для боротьби проти флотів країн Антанти. Тоді гетьман відмовився від втягування Української Держави у світову війну.

Скоропадський згадував: «Наша головна діяльність полягала у тім, щоб домогтися передачі флоту нам, що й було досягнуто, на жаль, лише восени і на дуже короткий термін». На початку жовтня 1918-го флот України становив тільки дві канонерки, а вже через місяць німці почали віддавати Україні підводний та надводний флоти. Але вже було запізно... Чорноморський флот мав перейти до рук переможців у світовій війні.

За сприянням гетьмана, з липня 1918 року в Україні формувалася «Південна Добровольча армія» з двох дивізій. Ця армія була започаткована монархічним союзом «Наша Родина» на гроші німців. Метою створення армії було перешкоджання поповнення Добровольчої армії та затримання російських офіцерів в Україні, в армії, що формувалася для допомоги отаману Краснову в його боротьбі проти червоних.

«Південну армію» пропонували очолити генералам Драгомирову та Щербачову, але вони відмовилися, згодом армію очолив генерал Іванов.

Серед організаторів армії були генерал Біскупський, герцог Ліхтенберзький, Акацатов, керуючим контррозвідкою армії став майбутній диктатор Російської Західної армії, підполковник та авантюрист Бермонд-Авалов. 25 вербувальних бюро зібрало до армії близько 15 тисяч військових, з яких було 6 тисяч офіцерів, але «бойовий» елемент цієї армії становив не більше 5 тисяч людей. Більш ніж 3 тисячі «армійців» опинились у Добровольчій армії.

Незалежно від «Південної армії» у Києві почала формуватись «Астраханська армія» (4 тисячі шабель та багнетів), яка ще тісніше була пов’язана з німецьким командуванням. На формування йшли німецькі кошти та гроші з гетьманської скарбниці. У вересні 1918-го «Астраханська армія» увійшла до військ отамана Краснова і була направлена на фронт проти червоних під Царицин.