Морські війни українських козаків

Дивлюсь я на море, або Чому козаків у морські походи тягнуло

Поява козацьких чайок на морі не була випадковою. Здивувати вона могла хіба що тільки Туреччину, яка вважала Чорне море своїми внутрішніми водами. Під кінець XV ст. його хвилі розрізав лише один військовий флот - турецький. Повністю контролюючи Босфорську протоку, яка вела до Мармурового та Середземного морів, Османська імперія розглядала Чорне море як “чисту й непорочну дівицю”, куди “не тільки кому там плавати, але й доторкнутися нікому й ніколи не дозволить”. І для такої пихатості у турків справді тоді існували підстави, бо жодна з навколишніх держав не наважувалася кинути виклик Туреччині. Тому як грім серед ясного неба були для Стамбула звістки про те, що якісь там козаки, не маючи не тільки державної підтримки, а іноді й шеляга за душею, без зайвої скромності зазіхнули на оту “непорочну дівицю” й швиденько розвіяли міф про її неприступність.

Потяг українських козаків до моря насправді мав глибоке й розгалужене коріння. Від самого початку в їхніх морських походах перепліталися і суто козацькі потреби, і мотиви високої політики, і глибинні інтереси українства.

З давніх часів море посідало й посідає нині особливе місце в душі українців, що зумовлюється географічним розташуванням українських земель. Чорне та Азовське моря були й залишаються природною південною межею українського світу як невід’ємної частини європейської цивілізації. Крім того, вони сполучають Україну з середземноморським регіоном та Близьким Сходом, що мало величезне значення для її повнокровного розвитку. Однак між морем і залісненими українськими територіями лежить широка смуга відкритого усім вітрам степу, якій судилася фатальна роль у нашій історії. У це підчерев’я У країни одна за одною накочувалися хвилі азійських кочових орд, відрізаючи її від моря. Степ надовго став Великим Кордоном між Європою та Азією. Понад тисячоліття (аж до кінця XVIII ст.) українці мусили відволікати величезні сили на боротьбу за Степ, замість того, щоб витрачати їх на свій розвиток. Цим не забарилися скористатися сусіди. І хоча Великий Кордон був не тільки регіоном жорсткої конфронтації, а й зоною взаємовпливів між різними культурами (що добре видно, наприклад, по звичаях, побуту, мові, будові тіла українців), але в цілому його поява стала для нас справжньою ахіллесовою п’ятою.

Козацький морський прапор XVIII ст. Копія початку XX ст.

Тож утвердитися на берегах Чорного й Азовського морів, попередньо погамувавши руйнівну кочову стихію, здавна було українською над ідеєю. Над вирішенням цієї проблеми все життя билися знамениті київські князі Олег, Ігор, Святослав, Володимир та ін. Подеколи щастило: певний часу Північному Приазов’ї існувало Тмутараканське князівство, а Північне Причорномор’я входило до складу Галицько-Волинського князівства. Незадовго до появи українського козацтва на берегах Чорного моря засновував поселення великий литовський князь Вітовт, чиї наміри активно підтримувала українська еліта - князі й бояри-шляхта.

Переправа татар через річку

Відтак морські війни козаків були органічним виявом давнього потягу українців до моря. Фактично козацтво підхопило прапор боротьби за північне узбережжя Чорного й Азовського морів, який вислизнув з князівських рук. Хоча довгий час козаки й не усвідомлювали цього. Попервах ними рухали суто власні інтереси, які випливали з самого стилю козацького життя. Той поєднував у собі господарські промисли, передовсім рибальство та мисливство, з військовою справою. Інакше в козацьких краях не можна було не те що нормально існувати, - вижити. Бо ж козацтво виникло на Південній Київщині та на Східному Поділлі, де постійна небезпека татарських набігів вимагала бути зі зброєю на ти, щоб достойно відповідати непроханим гостям зі степу - татарам, ногайцям, туркам - та завдавати ударів на випередження. Тому козаки швидко звикли, як вони писали, “шаблею собі шматок хліба здобувати” . А напади на татарські, молдовські, московські землі чи на послів або купців “на великій дорозі” перетворилися на буденне заняття козаків і розглядалися як цілком природний спосіб заробити “козацький хліб”.

Запорожці готуються до морського походу. Худ. І. Їжакевич. Гравер І. Рашевський

Звідси був один крок до розширення можливостей для здобичництва за рахунок морських походів. Адже перед козацтвом відкривалися непогані перспективи поправляти свої статки коштом захоплення торгових і військових суден, а також міст-фортець та прибережних сіл. І козаки зовсім не лукавили, коли якось писали польському королеві: “Звідки б Військо наше живність мало, якби туди, куди ми завжди човнами ходили, ходити не могли”.

Однак дуже швидко цей здобичницький мотив був обплутаний іншими, оскільки своїми морськими походами козаки зачіпали інтереси усіх навколишніх держав - Речі Посполитої, Кримського ханату, Молдови, Московії. Це відразу надало козацьким діям виразного міжнародного забарвлення, хотіли того козаки чи ні. Я к тільки вони “засвітилися” на морі, їх почали залучати до військових операцій у пониззі Дніпра у складі так званої Дніпровської флотилії. Її створила офіційна влада українського прикордоння - черкаський, канівський та інші старости. З 1550-х pp. на козацькі човни розраховувала й Московія. А з кінця 1570-х pp. у Європі вже не уявляли поважної антитурецької коаліції без козаків. Їх милостиво припрошували, обіцяли щедру платню, як це, приміром, робили правителі Молдови, пізніше Ватикан, Габсбурзька імперія, польські королі. Напередодні Хотинської війни 1621 р. король Зигмунт III благав, щоб козаки “в якнайбільшій лічбі човнів на море пішли й держави султана турецького мечем і вогнем воювали”. На козацькі морські виправи дуже розраховував відчайдушний борець за самостійність Криму калга Шагін-Гірей, коли в 1624 р. укладав військово-політичний союз з Військом Запорізьким.

Отак від самого початку зовнішні обставини наполегливо підштовхували козаків подивитися на свої морські походи ширше. Довершили ж справу ті глибокі внутрішні перетворення, яких козацтво зазнало упродовж XVI ст. На початку наступного XVII ст. це вже була потужна військова сила, здатна виставити 40 тис. вояків. Це був окремий суб’єкт міжнародних відносин, з яким мусили рахуватися близькі й далекі сусіди. У 1620-ті pp. козацтво інтелектуально доросло до того, що не тільки боролося за власні права й привілеї, а й стало на сторожі загальноукраїнських національно-релігійних інтересів, зраджених верхівкою старої української еліти.

Тепер козацтво трактувало морські походи як священну боротьбу з “бусурманами”. Від початку XVII ст. козацькі флотилії з року в рік загрожували столиці Османської імперії Стамбулу, що було б зовсім зайвим, якби козакам йшлося винятково про грабіжництво. Козаки часто визволяли невільників-християн, що яскраво відбилося в українських думах та історичних піснях, де козак зображений шляхетним рятівником українських душ. Козацькі дії на морі, як і на суші, оповивав ореол захисників європейського світу від турецького поневолення, що надавало образу козака героїчного забарвлення, підживлювало козацькі претензії посісти почесне місце в суспільстві. І козаки намагалися повною мірою використати цей фактор.

З часів гетьмана П. Сагайдачного свої морські походи вони задіяли як могутній важіль впливу на Варшаву. їхня активність на морі постійно дратувала султана, час від часу провокуючи польсько-турецьку війну. Підливали оливи у вогонь і козацькі напади на Крим. Польща ж мала вічні проблеми з формуванням війська й ніяк не могла обійтися без козаків. І ті ставали просто незамінними для неї.

У таких випадках козаки намагалися вичавити з неї поступки на свою користь, а згодом і на користь усього українського світу. Головна мета козаків полягала в тому, щоб їх офіційно визнали особливою суспільною групою (станом) з такими правами і привілеями, які прирівнювали козацтво до шляхти. Козаки вважали себе “людьми лицарськими”, тобто станом, чиїм заняттям була військова справа. Як образно писали самі козаки в одному з листів, вони з давніх часів воюють на суші й морі, “не. шануючи здоров’я свого і маетностей своїх і часто кров свою проливаючи, як теж і шаблі свої у крові неприятельській вмочаючи, окроплюючи мури замків неприятельських кров’ю своєю”.

Додаткових аргументів додавав козакам той факт, що в жилах багатьох із них текла шляхетська кров. Досить сказати, що козакували й були козацькими ватажками знаменитий князь Дмитро Вишневецький, оспіваний в українській народній “Думі про Байду”, князі Михайло Вишневецький, Кирик і Богдан Ружинські. Під орудою цих та інших поводирів з еліти козаки здійснили багато славних військових операцій проти різних противників. Богданові ж Ружинському напівлегендарні звістки українських літописів приписують організацію в 1576 чи в 1577 pp. одного з найпотужніших морських походів козаків, під час якого вони не то сплюндрували турецькі фортеці в Криму, не то навідалися “в гості” до Стамбула, а потім спустошили Трапезунд і Сіноп.

Саме вихідці з української еліти занесли в козацьке середовище ідею утвердження козацтва в найвигіднішому, як на ті часи, статусі “людей війни”. Адже у тогочасному світі військова справа як найпочесніше заняття вважалася винятково “професією” верхівки суспільства. Воюючи проти ворогів і сплачуючи цим “податок кров’ю”, еліта в такий спосіб морально обґрунтовувала своє право користуватися навзамін купою різних соціальних, правових, економічних, політичних привілеїв, які у підсумку різко підносили її над рештою людей.

Очевидно, тісно пов’язані з козацтвом представники українських князівських та шляхетських родів й були застрільниками козацької війни на морі. Адже як вояки з діда-прадіда, тільки вони й могли успадкувати хист до військового мореплавства від своїх пращурів, від тих князів і бояр, які в часи Київської Русі ходили на Візантію. Невипадково час, коли козаки розпочали свою кількавікову морську епопею, збігається з активними діями в пониззі Дніпра та в морі флотилій, створених владою українського прикордоння - черкаським, канівським та іншими старостами. Козацькі човни були частиною таких флотилій. А багатьма походами керували безпосередньо старости, як-от: Остафій Дашкович, Семен Полозович, Кшиштоф Кміта. Та й важко уявити, щоб таку надзвичайно складну й копітку справу, як морські експедиції, спромоглися започаткувати козацькі низи - вчорашні міщани та селяни. Це вже потім, коли морські походи перетворилися ледь не на буденне козацьке заняття, самостійно організовувати виправи могли різні прошарки козаків.