Морські війни українських козаків

Козацькі флотилії в російсько-турецьких війнах кінця XVII - початку XIX ст.

Однією з найменш обговорюваних сторінок військового мистецтва українських козаків є роль козацького флоту в російсько-турецьких війнах кінця XVII - початку XIX ст. Довгими десятиліттями українців привчали до думки про те, що витіснення турків з Північного Причорномор’я було винятково заслугою російської армії. У такий спосіб прозоро натякали на “законне” право Росії володіти цими землями. Тільки, мовляв, з її милостивої ласки вони нині адміністративно належать до України. Насправді саме українським козакам належить пальма першості в протидії туркам і татарам. Ще за два століття до того, як Росія наважилася розпочати свою першу війну з Туреччиною, українське козацтво своїми сухопутними та морськими походами підривало могутність Османської імперії. Це їх, козаків, неупереджені сучасники називали “господарями Чорного моря”.

Росія підключилася до змагань з турками лише тоді, коли грубо порушуючи свої договірні зобов’язання перед Україною, зуміла наступити на горло українській державності. Надзвичайно дорогою ціною обійшлася У країні чужа послуга. Морок бездержавного існування під п’ятою північно-східної сусідки був ціною. І це при тому, що під час війн з Туреччиною Росія не могла обійтися без українських козаків ні на суходолі, ні на морі, як свого часу й Річ Посполита. Козаки з Гетьманщини та запорожці зробили неоціненний внесок в успішне завершення для Росії Азовських походів 1695-1696, Дніпровських походів 1695-1697, п’яти війн з турками XVIII - початку XIX ст.

Театр військових дій російсько-турецьких війн XVIII ст. Карта північно-західної частини Північного Причорномор’я Г. Л. де Боплана (1652 р.)

Особливо значною була роль сухопутних полків. Але й на морі козаки не пасли задніх.

У 1695 р. запорожці на човнах блокували турецькі фортеці в пониззі Дніпра: Кизикермен, Іслам-Кермен, Муберекермен, Мустриткермен, - чим суттєво допомогли війську, яке штурмувало Кизикермен. Турки були змушені покинути усі чотири фортеці. На морі козаки відзначились у наступному році під час першого Дніпровського походу. 21 травня вони на чолі з отаманом Чалим розгромили поблизу Очакова турецьку флотилію з 9-ти галер, “багатьох бусурман побили, а інших впіймали й до Січі припровадили”. У липні-серпні запорожці виходили в море одночасно двома флотиліями. Першу з них - 40 чайок - очолював Я. Мороз. У відкритому морі вона успішно протистояла туркам. Козаки потопили три катарги, захопили багату здобич, між якою була й султанська кореспонденція. Однак у Дніпровсько-Бузькому лимані на козацькі чайки чатувала ще одна турецька флотилія, а на березі вишикувалися татари. Тому Я. Мороз прийняв рішення затопити човни й рухатися до Січі пішки.

Театр військових дій російсько-турецьких війн 1806-1812,1828-1829 pp. Карта західної частини Північного Причорномор’я Г. Л. де Боплана (1652 р.)

Інший козацький загін здійснив похід на Гезльов й попустошив там навколишні поселення. На зворотному шляху, однак, козаки натрапили на ту саму ворожу флотилію, яку перехитрив Я. Мороз. Цього разу козаки, висадившись на одному з островів, дали бій. Через два дні вони відійшли до урочища Сагайдачне, де билися одночасно з турками й татарами. 27 серпня оточені козаки потрапили в полон.

У 1697 р. відбувся ще один Дніпровський похід російського та українського війська під Очаків. Планувалося завдати удару по місту з суші, попередньо заблокувавши фортецю з моря. Однак турки виявилися удатнішими. Їхня потужна флотилія з 25-ти галер зайшла в Дніпро й розпочала масований обстріл фортець Кизикермен, Мустриткермен. Козакам вдалося захопити лише одну галеру.

* * *

Значну роль російське командування відводило запорізькій флотилії підчас російсько-турецької війни 1735— 1739 pp. За задумом, козацькі човни в складі новоствореної Дніпровської флотилії мали протистояти турецькому флотові в Чорному морі. На Азовському морі бойові дії вела Азовська флотилія, до складу якої входили й струги донських козаків.

У продовж перших двох років війни запорожці через нестачу човнів обмежилися розвідувальними операціями в Дніпровсько-Бузькому лимані. Активні дії на морі вони розпочали в 1736 p., коли вже забезпечили себе достатньою кількістю суден. Наприкінці червня 1736 р. 100запорожців нап’яти човнах захопили в лимані турецьку галеру. Ще одну галеру така ж доля спіткала 1 липня, коли до лиману увійшов інший загін козаків.

Саме запорожцям доля відміряла винести на собі основний тягар морської війни. І козаки справилися з цим завданням. Обрали вони тактику несподіваних разючих ударів по ворогові. Властиво російська частина Дніпровської флотилії так і не зуміла пристосуватися до природно-географічних умов пониззя Дніпра й більше стояла, ніж діяла. Не допомогло й те, що запорожці постійно консультували росіян щодо особливостей мореплавання по Дніпру та в лимані. За весь період війни росіяни не спромоглися на жодну бойову операцію, й фактично були лише на підхваті в запорожців, які постійно тримали “в тілі” не лише турецький флот, а й татар, заважаючи їм переправлятися через Дніпро й надавати допомогу туркам.

У 1737 р. запорожці нагадали про себе вже у березні. 400 козаків під орудою полковника Марка несподівано налетіли на татар, які перебиралися на лівий берег Дніпра біля Очакова. Козаки “ударили на дубах, декілька татар покололи, інші ж, побачивши козаків, самі у воду кинулися й потонули”. Всього пішло на дно 200 татар.

21 липня запорізькі човни отримали наказ патрулювати пониззя Дніпра. 24 липня козаки перевозили артилерію й провіант, а 2 серпня відремонтували одну з турецьких галер, яка розбилася об берег під час шторму.

Тоді ж остаточно з’ясувалася непридатність російської флотилії. 31 серпня командувач російської армії генерал-фельдмаршал Мініх наказав їй вийти в море. Однак відразу далися взнаки кричущі вади російських кораблів - дубель-шлюпок і кончебасів. Ці судна не годилися навіть для перевезення вантажів у Дніпровському лимані. Вони там просто тонули. Про це доповідали Мініху самі ж російські моряки.

В останній рік війни запорізька флотилія налічувала 19 човнів. Турки вже не наважувалися вести бойові дії в лимані, оскільки втратили Очаків і Кінбурн. Свої зусилля вони зосередили лише на тому, июб не випустити козаків у відкрите море. Туди, однак, запорожці не поспішали й воліли триматися якомога ближче до улюблених плавнів і мілин. Бігти поперед батька в пекло їм не випадало. Це була не їхня війна. Вони не могли не розуміти, що у разі цілковитої поразки турків, на узбережжі Чорного моря закріпиться Росія. І тоді Запорожжя, опинившись у тилу, виявиться непотрібним, шо провокуватиме Петербург на ліквідацію цієї козацької вольниці. Настрої запорожців добре вловив російський командувач Мініх, який писав, що “на запорізькі човни мало що покластися можна, бо цей народ вільний і утримує ті човни для своєї потреби... ”.

Гнітюча для запорожців перспектива стала реальністю в 1775 p., коли після чергової війни з Туреччиною Росія стала твердою ногою у Північному Причорномор’ї. За сумно відомим наказом Катерини 11 Запорізька Січ, козаки з якої стільки зробили для загальної перемоги, була брутально знищена. Частина запорожців одразу відійшла за Дунай, де заснувала Задунайську Січ. Повна драматизму історія цих вихідців завершилася у 1828 p., коли більшість їх на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким повернулися до свого Запорізького краю, де з них утворили Азовське козацьке військо. У 1865 р. воно було переведене на Кубань.

Більшість же запорожців після погрому 1775 р. попервах залишилася на рідних місцях. Росія при цьому не погребувала використати їх під час нової війни з Туреччиною (1787— 1791 pp.), зокрема й на морі. Більше того, колишні запорожці, з яких сформували Чорноморську веслувальну флотилію, знову виявилися найудатнішими в морській війні. Перебуваючи під оперативним керівництвом Олександра Суворова, козацька флотилія налічувала в різні часи від 120 до 200 чайок і брала участь в усіх основних бойових операціях. У травні 1788 р. 600 козаків на чайках прикривали мури фортеці Кінбурн, відбиваючи атаки турецького флоту, очолюваного Гасан-башею. Головнокомандувач російської армії й “за сумісництвом” один з коханців Катерини II Григорій Потьомкін називав запорожців головними винуватцями того, що Гасап-баша відступив від Кінбурна.

Влітку того ж року козаки відзначилися під час облоги Очакова. Козацькі чайки разом з російськими кораблями завдали нищівної поразки турецькій ескадрі. А Чорноморська флотилія на чолі з видатним флотоводцем, військовим суддею Антоном Головатим прославила себе блискучою військовою операцією біля острова Березань. У кращих традиціях козацького морського мистецтва колишні запорожці непомітно підпливли до острова, зненацька дали залп з рушниць й негайно кинулися на укріплення. Атака була такою стрімкою й навальною, що турецька оборона відразу дала тріщину й невдовзі посипалася. Козаки, втративши тільки 29 побратимів, захопили 300 полонених, 23 гармати, 150 бочок пороху.

Шабля кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого

Та найгучнішою справою цієї флотилії були бойові дії в західній частині Чорного моря між Хаджибеєм (теперішня Одеса) та гирлом Дунаю. Козаки зробили настільки значний внесок в оволодіння Хаджибеєм, що генерал Й. де Рибас (Дерибас)захопливо писав: “Росіяни вперше утвердилися в Хаджибеї, який невдовзі став Одесою, під тупіт запорозького гопака”.

У 1790 р. козацькі чайки прикривали з моря російсько-козацьке військо, яке штурмувало (|юртеці Кил ія, Тульчата Ісикча. Падіння цих твердинь відкривало шлях до Ізмаїлу, найпотужнішої турецької фортеці на Дунаї. Донині гі[ю облогу й штурм цієї фортеці росіяни говорять з величезним пієтетом, як про славетну перемогу російської зброї. Та, захоплюючись військовим мистецтвом О. Суворова, чомусь мовчать про неоціненну роль під Ізмаїлом українських козаків. Як тут не згадати прислів’я “щоб сонце яскравіше світило, слід загасити зорі .

Цар Микола І переправляється через Дунай у човні отамана Йосипа Гладкого. Невідомий худ.

Сам О. Суворов, хоча й любив перехилити чарку, через що ледве не наклав головою під Очаковом, але був куди чеснішим. За його поданням усіх без винятку козацьких старшин нагородили золотими медальйонами За зразкову хоробрість та “Ізмаїл взятий грудня 11 1790”. П’ятистам з них ще й позачергово присвоїли офіцерські звання, а отаманів Антона Головатого та Захара Чепігу нагородили орденами. Так О. Суворов віддячив козакам, які не дали йому впасти в розпуку. При цьому Чорноморська флотилія А. Головатого надійно блокувала водні підступи до фортеці й завдавала руйнівних ударів з Дунаю.

Вправність козаків на морі не втратила свого значення й у першій третині XIX ст., про що свідчать російсько-турецькі війни 1806-1812 та 1828-1829 pp. В обох випадках відзначилися задунайські запорожці. Під час першої з війн козаки на чолі з отаманом Трохимом Гайдабурою, досконало орієнтуючись у дельті Дунаю, зуміли провести до Ізмаїла російську Дунайську флотилію. Потім ці козаки завдавали ударів по Ізмаїлу з боку Дунаю, вели військові дії в Сулійському гирлі річки, біля фортеці Тульчі. Один з командувачів російської армії генерал К. Мейєндорф постійно відзначав “зразкову, хоробру та мужню” службу козаків флотилії.

Під час війни 1628-1629 pp. частина задунайських запорожців на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким допомогла російським військам переправитися через Дунай. Після вдалого штурму фортеці Ісакчі цар Микола І перебрався через річку разом з кошовим на його ж човні. Веслярами сиділи курінні отамани.

Й. Гладкий фактично перегорнув останню сторінку в історії морських війн українського козацтва. Були ще окремі “напівморські” епізоди, приміром, участь дунайських українських козаків у захисті берегової лінії Одеси підчас Кримської війни 1853-1856 pp. Але ніякої погоди такі випадки вже не робили.