Російська революція 1917 року: Новий погляд
13. Мутація революції
Російська революція почалася з повалення самодержавства. З ліквідацією способу правління, який залишився у спадщину від середньовіччя, були згодні майже всі соціальні верстви і політичні сили.
За відсутності царського адміністративно-поліцейського апарату відбулася швидка поляризація політичних сил, яка відбивала наявні в країні глибинні соціальні суперечності. Гострота соціально-класового протистояння, якої не спромігся пом’якшити за багато десятиліть царський режим, наклалася на згубний вплив війни, що виявився в революційних подіях у двох площинах: по-перше, в обуренні народних “низів” викликаним війною зубожінням та в їхньому небажанні віддавати життя на фронтах за імперіалістичні цілі “верхів”; по-друге, світова війна вперше організувала розпорошені селянські маси у великі колективи і дала їм в руки зброю. Так з’явилися ради робітничих і солдатських депутатів - класові організації народних “низів”, які бачили мету свого існування в ліквідації великих власників - поміщиків та буржуазії. Безкомпромісність і екстремізм рад загрожували країні громадянською війною, втратою обороноздатності армії, анархією і хаосом.
У цій ситуації склався протиприродний союз ліберальної і революційної демократії. Політичні сили, які боролися одна з одною в часи самодержавства, вимушені були діяти спільно, щоб протистояти екстремізму рад і закласти основи державності, побудованої на засадах парламентаризму. Скликання Установчих зборів стало єдиним спільним знаменником у програмах політичних партій, які в усьому іншому кардинально різнилися.
Виходячи із сказаного вище, вододіл між політичними силами на перших етапах революції проліг між партіями ліберальної та революційної демократії і радами. Всі інші політичні сили ще не визріли достатньою мірою.
Незважаючи на те, що ліберали і революціонери опинилися по один бік барикади, корінні суперечності між ними заважали їм ставати на спільні позиції. Це призводило до затягування в організації виборів до Установчих зборів і бездіяльності Тимчасового уряду, який постійно відкладав розв’язання нагальних проблем - виходу з війни, аграрно-селянської, національної.
Ради були стихійним породженням революції і самі по собі не могли діяти координовано. Координація їх дій забезпечувалася тільки політичними партіями. Поки партії меншовиків та есерів контролювали ради, революційний процес просувався вперед за демократичним сценарієм. Скликання Установчих зборів, як показував увесь попередній досвід людства, було нормальним виходом з революції.
З приїздом в Росію вождя більшовиків В.Леніна почав народжуватися інший варіант розвитку революції - в напрямі побудови не демократичної, а тоталітарної держави. Однак цей варіант не був органічно властивий будь-якій політичній силі й тим більше - будь-якій суспільній верстві. Він “проріс” у першому документі, який сформулював В.Ленін після приїзду в Петроград - “Квітневих тезах”. Навіть рядові члени партії більшовиків не могли собі уявити суспільства, заснованого на цілковитій ліквідації приватної власності на засоби виробництва і диктатурі однієї партії. “Квітневі тези” були розвитком програмних положень РСДРП у напрямі врахування нових можливостей, які відкрилися у пореволюційний час.
Нова поляризація політичних сил, задіяних в Російській революції, відбулася під впливом визрівання екстремістських сил протилежної орієнтації, яка знайшла свій вияв у спробах ленінського і корніловського переворотів. Це визрівання відбувалося завдяки об’єктивним причинам і на тлі наростання суперечностей між партіями ліберальної і революційної демократії. Суперечності між обома демократіями теж мали об’єктивний характер і заважали їм досягати спільних позицій в державотворчому процесі. Демократичні сили виявилися неспроможними організувати своєчасні вибори до Установчих зборів.
Ради робітничих і солдатських депутатів на першому етапі революції поступово відходили в тінь завдяки паралізації їх свавільних дій есеро-меншовицьким блоком. Проте в період липневої і серпневої криз вони знову, як при поваленні самодержавства, показали свою силу. Зростаюче значення рад у революції пов’язувалося зі зміною їх партійного складу. Неспроможність Тимчасового уряду реалізувати гасла народних “низів” в революції призводила до зменшення впливу на ради есеро-меншовицького блоку і відповідного підвищення впливу більшовиків. У серпні, коли партія більшовиків взяла курс на збройне повстання, з ініціативи В.Леніна відбулося її програмне злиття з радами. Щоб захопити за допомогою рад політичну владу, більшовики тимчасово відмовилися від власних програмних гасел.
Жовтневий переворот був більшовицьким в тому розумінні, що дав політичну владу більшовикам. Однак за своєю суттю це був радянський переворот. Якраз він і зробив неможливим розвиток Російської революції за демократичним сценарієм. Перемогли ради, а разом з ними і на їхніх плечах до влади прийшла партія більшовиків.
Після встановлення однопартійної диктатури більшовики “приватизували” революцію: всі політичні сили і організації, які не влаштовували їх, були оголошені контрреволюційними. Для боротьби з ними партія Леніна створила 20 грудня Всеросійську надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією і саботажем.
Ради робітничих і солдатських депутатів, які уособлювали в революції антидержавне начало, були оголошені більшовиками і справді стали органами державної влади. Проте під жахливим пресингом чекістів від колишніх рад залишилася одна оболонка. Робітничі і солдатські колективи позбулися можливості щоденно змінювати своїх депутатів у радах: меншовика - на есера, есера - на більшовика, більшовика - на меншовика. Адже дуже швидко слідом за кадетами зійшли у небуття всі партії, крім більшовицької. Тепер колективи повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми.
Поширення більшовицької диктатури з столиці на периферію зайняло кілька місяців. У комуністичній історіографії цей процес назвали “тріумфальною ходою Радянської влади”. Навесні 1918 року партія більшовиків цілком опанувала основну частину колишньої імперії. Відтоді вона почала реалізацію своєї власної програми соціально-економічних перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких суспільних верств. Революція зійшла нанівець з розгоном Установчих зборів у січні 1918 року.
За масштабами і глибиною програма більшовицьких перетворень не йшла у порівняння з будь-якими знаними людству революціями. У травні 1918 року В.Ленін визнав: “Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей”44. Мова йшла про перехід великого виробництва у загальнонародну (а фактично - у державну) власність, про колективізацію (а насправді - одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства. Подібних перетворень світ не бачив, але вони не були продовженням Російської революції. За формою і методами реалізації ці перетворення являли собою типову “реформу зверху”, яких було доволі в російській історії, починаючи з петровських часів.
Комуністична революція в Росії, що розпочалася весною 1918 року, не мала нічого спільного з Російською революцією 1917 року. Революція, здійснювана більшовиками впродовж двох десятиліть (1918- 1938), стала можливою завдяки жовтневому перевороту. Жовтневий переворот у рамках Російської революції слід вважати мутацією революційного процесу на шляху переходу від традиційного суспільства до громадянського. Ця мутація на десятки років загальмувала розвиток громадянського суспільства в країні, опанованій більшовиками.
Партія більшовиків ніколи не відділяла радянської революції від комуністичної. Власне, вона заперечувала існування як радянської, так і комуністичної революції. За її твердженнями, упорядкованими в короткому курсі “Історії ВКП(б)”, в Росії сталася соціалістична революція, яка відкрила шлях соціалістичному будівництву.
Підручники з історії, які видавалися в Радянському Союзі, стверджували, що більшовики повною мірою реалізували гасла революційного народу. Справді, уряд В.Леніна припинив трирічну війну і уклав сепаратний мир з Німеччиною та її союзниками. Земля була поділена між селянами на зрівняльних засадах. Створені більшовиками збройні сили тричі за 1917- 1919 рр. йшли походом на Україну, щоб утвердити національну державність, але в радянській оболонці.
Та все це - тільки подоба правди. Позбувшись імперіалістичної війни, народи Росії потрапили у вир війни громадянської. Віддавши землю селянам, більшовики після багаторічної підготовки перетворили їх на пролетаризовану робочу силу, прикріплену до колгоспних ланів своїм безпаспортним статусом і зобов’язану працювати на державу за порожні трудодні. Створивши нібито суверенні національні радянські республіки, керівники більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну державу.
ПРИМІТКИ
1 Див.: Дан Ф. Происхождение большевизма. - Нью-Йорк, 1946. - С. 444.
2 Там же. - С. 445.
3 Див. Блок А. Последние дни старого режима // Архив русской революции. - Том IV. - Берлин, 1922. - С. 14.
4 Там же. - С. 20.
5 Там же. - С. 29.
6 Родзянко М.В. Государственная Дума и февральская революция // Архив Русской революции. - Том VI. - Берлин, 1922. - С. 75.
7 Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - Рим, 1971. - С. 172.
8 Шляпников А.Г. Канун семнадцатого года. Семнадцатый год. - М., 1992. - Т. 2. - С. 65.
9 Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С. 142.
10 Милюков П.Н. История Второй Русской Революции // Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С. 265 - 266.
11 Аникеев В. В. Сведения о большевистских организациях с марта по декабрь 1917 года // Вопросы истории КПСС. - 1958. - № 2. - С. 126 - 193; № 3. - С. 96 - 168.
12 Ленін В.І. Про завдання пролетаріату в даній революції// В.І.Ленін про Україну. - Частина 2. - К., 1969. - С. 5.
18 Там же. - С. 6.
14 Там же. - С. 7.
15 Чернов Виктор. Рождение революционной России. Февральская революция //Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С. 223.
18 Революционное движение в России после свержения самодержавия. Документы и материалы. - М., 1957. - С. 425.
17 Церетели И.Г. Воспоминания о Февральской революции //Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С. 258 - 259.
18 Будников В.П. Большевистская партийная печать в 1917 г. - Харьков, 1959.
19 Пайпс Ричард. Русская революция. - Часть вторая. - М. 1994. - С. 85.
29 Цит. за кн.: Гэллер М., Некрич А. Утопия у власти. - М., 2000. - С. 23.
21 Пайпс Ричард. Русская революция. - Часть вторая. -С. 100.
22 "Пролетарская революция". -1927. - № 8 - 9. - С. 62.
28 Керенский А.Ф. Политика Временного правительства // Современные записки (Париж). - Т. 50 - 52, 1932. Цит. за кн.: Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С. 328.
247 Там же. - С. 332.
25 Там же. - С. 335, 337.
28 Деникин А.И. Очерки истории русской смуты. - Т. 2. - М. 1991. - С. 35.
27 Керенский А.Ф. Политика Временного правительства // Современные записки (Париж). - Т. 50 - 52, 1932. Цит. за кн.: Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С.343.
28 Деникин А.И. Очерки истории русской смуты. - Т. 2. -С. 21.
29 Из истории борьбы за власть в 1917 году. Сборник документов. - М., 2002. - С. 51.
30 Пайпс Ричард. Русская революция. - Часть вторая. -С. 133-134.
31 Там же. - С. 142 - 144.
32 Ленін В.І. Повне зібр. тв. - Т. 36. - С. 183.
33 Там же. - Т. 32. - С. 279 - 280.
34 Там же. - Т. 36. - С. 452.
35 Там же. - Т. 24. - С. 139.
36 Там же. - Т. 32. - С. 278.
37 Анин Д. Революция 1917 года глазами её руководителей. - С. 484 - 485.
38 Виниченко В.К. Відродження нації. - К.-Відень, 1920 (репринт 1990). - Частина 2. - С. 80.
39 Пайпс Ричард. Русская революция. - Часть вторая. - С. 151.
40 Ленін В.І. Повне зібр. тв. - Т. 34. - С. 382.
41 Там же. - Т. 35. - С. 19.
42 Там же. - С. 26.
43 Всероссийское Учредительное собрание. Первый и единственный день его занятий (5-6 января 1918 года). Перепечатка стенографического отчёта, изданного по распоряжению Председателя Учредительного Собрания. - Одесса, 1918 (репринт 1991). - К., С. 44.
44 Ленін В.І. Повне зібр. тв. - Т. 36. - С. 356.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
