Русь-Малоросія-Україна: назва і територія

Держава-Русь із великої літери, — але у вузькому та широкому значеннях. Русини

Про що би не сперечалися історики, але згідно візантійських джерел, є упертий історичний факт. 18 червня 860 р. народ «рос» напав на Константинополь, і попри те, що ми не знаємо імені його ватажка, і чи точно він прийшов саме із Києва, надалі народом «рос», а країною «Росією» греки будуть називати людей, що спустилися у Чорне море Дніпром-Борисфеном.

(З приводу збігу назви тої «Росії» та сучасної, уточнімося, що грецькою слово «Росія» від самого початку до певного часу позначало просто «Русь». Назва «Російська імперія», нагадаємо, існує з 1721 року.)

Літописець цілком упевнено оповідає про цей похід, помиляючись у даті на кілька років, але ясно усвідомлюючи значення події. Це був вихід держави, як то кажуть, на «історичну арену»:

«У рік 6360 [852], індикта, 15, коли почав Михайло цесарствувати, стали називатися — Руська земля. А про се ми довідалися, що за сього цесаря приходила русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанню грецькому. Тим то й звідси почнемо, і числа положимо»

Ця літописна цитата породжує цікаву інтригу. У Російській імперії, яка була абсолютною монархією, початки держави пов’язували із «покликанням» засновника правлячої династії варяга Рюрика на князівський стіл (за тим самим літописом — 862). Саме під цю нагоду був споруджений монумент «Тисячоліття Росії» у Новгороді 1862 р. Так само відзначали й у 2012 — вже 1150 років. Але виходить, що не лише за візантійськими джерелами, а навіть «за Нестором», ще до «покликання варягів до Росії» хтось із Русі на Царгород таки сходив. Звісно, що «народ рос», який фігурує у літописах — це також варяги. Але це — «наші варяги», бо прийшли вони вочевидь вже Дніпром.

Оскільки надалі ті ж греки кілька століть окрім Києва із Руссю нічого іншого не пов’язували, то Україна-Русь може відзначати річниці власної «історичної державності» із форою для Росії (якщо ми віримо у дату «покликання» «862», яку неможливо довести) у 10 років за Нестором, і у 2 роки за грецькими хроніками. Є, щоправда, цікавий нюанс: про покликання Рюрика (а вже надто його дату) більше у ніяких джерелах нічого немає, окрім нашого літопису. А от про напад на Константинополь — є. Тому наш «вихід на історичну арену» цілком доказовий, а от російський — губиться в нетрях легенд і переказів.

Відкриття пам'ятнику «Тисячоліття Роси», Новгород, 1862.

Але за кілька поколінь вікінги мішаються з місцевими слов’янами, і у нас з’являється блискучий легендарний вояк із врешті слов’янським ім’ям Святослав. Парадоксом, незрозумілим людині XXI ст., є те, що «держава» Святослава «мандрувала» походами разом із ним, так само як і за кожним успішним конунгом світу вікінгів. Оволодівши придунайськими землями, він говорив: «це середина моєї землі». Тобто, якби цей жвавий Рюрикович не був вигнаний греками та убитий печенігами, то «Русь» розмістилася б на території сучасної Болгарії. І суперечки нинішніх України та Росії набули б вже геть заплутаного характеру. До речі, щодо Болгарії...

Назви країн у Середні віки. У VI-VIІ ст. територію Фракії (суч. Болгарія), що належала Східній Римській імперії (Візантії) завоювали та заселили слов’яни, згідно джерел, — склавини та анти. Але Болгарія сьогодні не називається «Склавинія», «Антія» чи ще якось за назвами дрібніших племен. Вона зветься «Болгарією». Просто у VII ст. ці землі у свою чергу завоювали кочові тюрки, які звалися «булгари». Вони тут утворили державу, яка за кілька поколінь стала слов’янською за змістом і тюркською лише за назвою. Щось аналогічне трапилося із вікінгами-руссю та слов’янами у Східній Європі.

Пам'ятник Св.Володимиру у Києві, 1853.

«Русь з великої літери» пишуть, коли мова йде вже не про народ, а про державу — київську імперію Рюриковичів.

Вже син Святослава Володимир прийняв християнство та увів Русь у перелік «європейських народів».

Його володіння простяглися від Карпат до Волги. Величезна середньовічна держава, яка була приречена на майбутній розпад просто через розміри та відсутність можливості контролю із центру. Але усе ж — «майже одна держава», оскільки князями у ній могли бути лише члени однієї родини — Рюриковичів. Вже після смерті Ярослава Володимировича, прозваного істориками «Мудрим», із середини XI ст., за винятком часів Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава Великого (1125-1132), у ній не було єдиного визнаного володаря. Можна називати цю політичну систему «конгломерат», «федеративна монархія», «удільна роздробленість» чи ще якось.

За кілька поколінь держава розділилася на сотню уділів, які підпорядковувалися головнішим князівським столам. Останні у наших підручниках із царських часів зазвичай звуться «князівства», хоча у джерелах вони звалися простіше: «землі». Володарі півтора десятка «земель» спочатку принципово сперечалися між собою за Київ, але й із 1160-х років припинили це, зосередившись, сучасною мовою, на «регіональних проектах». Як вони називалися? Назви земель відомі — Смоленська, Чернігівська, Волинська, Полоцька, Ростовська, Галицька, Суздальська...

Нам би з XXI ст., можливо, хотілося б їх одразу поділити на «українців», «росіян», «білорусів», — а можливо й «новгородців». Це б усе (для нас) спростило, але часи були не наші, і відповідних понять і значень просто не існувало, попри очевидні етнічні відмінності населення володінь Рюриковичів. Але чим тоді була «Русь»? Коли з Ростовської землі (Залісся) їхав хтось до Києва, писали у документі: «поїхав у Русь». Не випадково, бо ототожнення себе безпосередньо із «Руссю» відбулося на околицях Київської імперії лише у XIII ст. До того було: Русь у вузькому значенні, Руська земля — Середня Наддніпрянщина, володіння («землі») Києва, Чернігова та Переяслава.

Кожен, навіть периферійний князь волів мати тут хоча б сільце, аби долучитися до осередку держави. Центром був Київ — врешті вже спільна не «столиця», а «старійте місто». Столицю можна перенести (радянські школярі вчили про «перенесення столиці Русі» до Владимира-на-Клязьмі), а от «старійшинство» — ні. Тому навіть по втраті економічного та політичного значення, коли навколо пішли зростати нові князівські «столиці», Київ лишався статусним престижним князівським столом та спільним релігійним центром.

Русь у широкому значенні — усі володіння Рюриковичів від Прибалтики до Карпат і Волги та територія Київської православної митрополії.

На окраїнах «загальнодержавна назва» приживалася довго. Характерно, що для сучасної Центральної Росії («північно-східні руські князівства») самоназва «Руська земля» уперше зафіксована в час загибелі Давньої Русі: у «Слові про погибель Руської землі», яке описувало монгольську навалу. Десь так 400 років йшла туди назва. Довго. «Руссю («Росією» грецькою)» була київська православна митрополія, а такий величезний конфесійний простір за часів Середньовіччя не міг обійтися без спільної назви, якою безальтернативно була «Русь». На бойових кордонах окремих земель «великої Русі» для її численних сусідівсу-противників на Заході (і авторів їхніх хронік) також існувала назва з основою на «Русь»: латиною «Russia», а інколи «Ruthenia».

Ми згадували, що назва «русь з маленької» позначала мешканців Русі у множині. А як же було в однині? В однині було «русин». Суфікс «-ин» позначав приналежність до певного народу: угрин (угорець), грекин (грек), мосвитин (московит). Перший київський митрополит із місцевих, призначений Ярославом Мудрим Іларіон, згідно літопису, був «русин». По мірі зміни мови, у XVI-XVII ст. множина «русь» відходить, лишившись назвою території, і натомість починає у множині вживатися «русини». В західному, латинському варіанті воно часто писалося «рутени». Паралельно вживалося «руський народ»: «Козаки — військовий стан руського народу» (П. Шевальє, 1670-ті рр.). У Московщині слово «русин» не набуло поширення, там самоназвою народу стало «русскіє», що за Давньої Русі було прикметником («княжата руські»). До XVIII ст. джерела пишуть ще й так: «московські люди». Відповідно, гасло російської пропаганди, що «русскіє» — єдині справжні спадкоємці Давньої Русі, бо «зберегли назву», є пересмикуванням, адже самоназва руського люду була іншою. Відповідно, саме українці якнайдовше зберігали стару початкову назву часів Русі.

Русини — давня самоназва сучасних українців. А «руський народ» до певного часу означало не росіян, а відносилося до українців.

До поширення спільної самоназви «українці» на межі ХІХ-ХХ ст. «русинами» найдовше себе звали галичани та закарпатці, і саме так вони разом фігурували в офіційній австрійській статистиці. Тому коли сьогодні хтось говорить, що «підкарпатські русини — це окремий народ», що не має жодного відношення до українців, то це — політична маніпуляція. З точки зору історії, висхідно «русинами» є і закарпатці, і наддніпрянці, бо це — те ж саме, що й «українці».

Русини (світло-зелені) на австрійській етнографічній карті барона К.Черніга, 1855.