Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 14

Учитель історії

Державний історичний музей у Москві — одна з найвідоміших архітектурних споруд у Росії, її емблема. Його збудували з червоної цегли в неоросійському стилі у 1875-1881 роках у самісінькому центрі міста — на північному боці Красної площі, поруч з Кремлем, якраз проти Собору Василія Блаженного, зведеного при Івані Грізному на честь завоювання Казані. В останні десятиліття радянської влади будівля явно потребувала ремонту. Під час грандіозних парадів на Красній площі на її фасаді кріпили радянські гасла і портрети класиків марксизму-ленінізму. 1986 року нарешті почалася реконструкція, але через економічні злидні і розпад СРСР вона тривала одинадцять років. Реставраційні роботи закінчилися 1997 року — Росія якраз готова була повернути собі дорадянську спадщину й ідентичність.

Цей будинок і музей — ідеальні символи імперського минулого. Музей заснувала 1872 року група російських істориків та «антикварів» на чолі з графом Олексієм Уваровим, одним з перших російських археологів. У цю групу входили найвідоміші російські історики, серед них Сергій Соловйов та Іван Забєлін — останньому 1885 року Уваров передав керування музеєм. Офіційним завданням музею було збирати артефакти, пов’язані з головними подіями історії російської держави. Слов’янофіли, які ініціювали його створення, мали ширшу програму. Вони хотіли популяризувати російську історію, культуру й ідентичність на противагу космополітичній західній культурі, яку втілювали Ермітаж та інші петербурзькі музеї. Саме у відділі рукописів Російського історичного музею тепер зберігаються найдавніші руські манускрипти, зокрема «Ізборники Святослава» і Галицька Євангелія. Зібрані по всій імперії рукописи уособлюють погляди на російську ідентичність, які домінували в офіційних колах імперії у другій половині XIX століття.

З огляду на цей дух, не дивно, що один із засновників музею, Іван Забєлін, включив у колекцію російськомовний рукопис під назвою «Руская история». У ньому йшлося про історію українських козаків, і ця тема прекрасно вписувалася у місію музею і відповідала смакам його покровителя імператора Олександра III. Він захоплювався козацьким минулим і увійшов в історію ще й тим, що за рекордну в Російській імперії суму — 35 000 рублів — купив знамениту картину Іллі Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султанові». Судячи з титульної сторінки, забєлінський рукопис належав XVIII століттю. На ній значилося: «Руская история писанная Яковом Радкевичевым в 1734 году 24 января. Принадлежит Федору Петровичу Ятченко 1874 года 22 декабря дня.». Внизуостанньої сторінки рукопису стояли інша дата і місце: «1878 год 22 декабря».

Понад століття цей стародубський рукопис зберігався у фондах Російського історичного музею, не помічений і не досліджений істориками. Впродовж XX століття національна самоідентифікація українців і росіян зазнала змін, склався розподіл праці в радянських наукових установах (російські історики досліджували історію Росії, українські — України), і цей рукопис просто випав з поля зору. Його «відкрив» на початку 2000-х років молодий український дослідник Андрій Бовгиря — він продовжив роботу, яку в 1970-х роках почала невгодна режиму Олена Апанович. Бовгиря простежував, описував і аналізував уцілілі козацькі літописи. В «Руской истории» з колекції Забєліна Бовгиря впізнав варіант «Краткого описания Малороссии», найпопулярнішого історичного твору в останні роки існування Гетьманату.

Бовгиря звернув увагу на текстуальні паралелі між стародубським рукописом і «Літописом Малоросії» Шерера. Дослідивши цей список, він дійшов цікавого висновку. Бовгиря доводив, що Шерер найімовірніше використовував подібний до стародубського рукопис при підготовці другого тому свого твору. Чи мав Бовгиря рацію? Якщо так, то ми можемо розкрити секрет походження не тільки шерерівського літопису, а й апокрифічної промови Павла Полуботка перед Петром І — вона походить з рукопису, що його в січні 1734 року написав такий собі Яків Радкевич. По-новому виглядатиме тоді і зв’язок між «Історією русів» і «Літописом Малоросії» Шерера, який досліджували покоління істориків. Обидва тексти у такому разі могли мати спільне джерело — рукопис Радкевича. Чи це справді можливо? Перевірити гіпотезу Бовгирі можна лише порівнявши шерерівський твір зі стародубським рукописом.

Уважного читача стародубського рукопису неодмінно здивує кількість французьких кліше в російському тексті. Одне це вирізняє його з-поміж численних варіантів і списків «Краткого описания Малороссии», створених в Україні, хоча тут зразу не скажеш, що було раніше — французький чи російський текст. Спробуємо відповісти на це питання, порівнявши кілька пасажів, що передують промові Полуботка, яку ми докладно розглянули у попередніх розділах книжки. Ось що читаємо у Шерера: «ces deputes, dis-je, s’adresserent de rechef au czar; & Polubatok portant la parole, eut la fermete de lui dire». Цей самий фрагменту стародубському рукописі виглядає так: «Сии депутаты, говорю, отнеслись опять к государю и Полуботок имел отважность сказать ему». Вислів«говорю» — прямий переклад французького dis-je — в наведеному контексті в російській мові не вживається, хіба що у буквальному перекладі з французької. Таких прикладів у стародубському рукописі чимало, і це підводить нас до думки: стародубський літопис — російський переклад з Шерера, а не навпаки.

Але що це каже нам про стосунок «Літопису Малоросії» Шерера до «Історії русів»? З чого запозичував анонімний автор — з французького оригіналу чи з російського перекладу? Порівняння усіх трьох текстів показує, що автор стародубського рукопису і автор «Історії русів» дуже схоже передають російською французькі вислови Шерера. Це може свідчити, що автор «Історії русів» брав не прямо в Шерера, а через російський переклад. До цього висновку підштовхують також виявлені нами помилки в іменах історичних персонажів. Вони підтверджують припущення, що анонімний автор «Історії русів» таки запозичував зі стародубського перекладу, а не з французького тексту Шерера.

Ось приклад. Описуючи події 1653 року в Україні, Шерер згадує похід поляків під проводом Стефана Чарнецького проти козаків. Цей епізод у Шерера текстуально збігається з багатьма версіями«Краткого описания Малороссии», зокрема і з опублікованою Рубаном. Одинока відмінність — прізвище Чарнецького: у Шерера він «Tschemetzi». Не дивно, що автор стародубського перекладу Шереране впізнав у «Tschemetzi» Чарнецького і приписав цілий цей епізод «Четвертинському». Він писав: «Король польский, известясь о происходимом в Украине, послал Четвертинского с армиею дляпроизведения войны». Автор «Історії русів», читаючи цей епізод у російському перекладі Шерера, мабуть, вирішив, що йдеться не просто про якогось невідомого Четвертинського, а саме про князя Четвертинського. Як патріот, він був упевнений, що козаки мали розбити армію князя Четвертинського. І тому вигадав, що «король польский, получа известие о последнем поражении армии польской, бывшей под командою князя Четвертинского», наказав виступити в новий похід на Україну. В жодному іншому джерелі, крім російського перекладу Шерера та «Історії русів», немає згадок про те, що Четвертинський 1653 року вів польську армію проти козаків.

Ситуація інтригує: автор «Історії русів» користувався шерерівським «Літописом Малоросії» не прямо, а через російський переклад, подібний до стародубського рукопису. Але хто стояв за цим перекладом? Твір Шерера був популярним на Україні і у столичних любителів української історії принаймні з кінця XVIII століття. Цей твір знав Яків Маркевич, автор «Записок о Малороссии».Проте сьогодні відома тільки одна спроба перекласти Шерера російською. На початку XIX століття за переклад Шерера засів Василь Ломиковський (1778-1848), нащадок козацької родини, з якої вийшов генеральний обозний Іван Ломиковський, один з прихильників Мазепи.

Василь Ломиковський активно цікавився козацькою історією якраз тоді, коли український національний проект проходив, у термінології Мирослава Гроха, стадію «збирання спадщини». Вийшовши у відставку з армії на початку XIX століття в чині штабс-капітана, Ломиковський оселився у своєму маєтку в колишньому Миргородському полку Полтавської губернії — подібний «кар’єрний» крок вітали свого часу Катерина II та її придворні. Колишні чиновники та офіцери мали нести світло просвітницьких проектів держави у провінцію. Ломиковський, принаймні частково, виправдав сподівання імператриці: зайнявся інтелектуальною працею і вдосконалював агрокультуру у своєму маєтку, який називав «Парк-Трудолюб».

Як і у випадку інших українських відставників, деякі заняття Ломиковського навряд чи сподобалися б уряду. По-перше, Ломиковський заприятелював з такими небезпечними «вільнодумцями»-сусідами, як Дмитро Трощинський — в його домі він зустрічався з колегами-«антикварами» Андріаном Чепою та Іваном Мартосом, братом історика Олександра Мартоса, який цікавився Мазепою. Іван Мартос, масон і містик, став близьким другом і однодумцем Ломиковського. Ломиковський брав участь у збиранні українських народних пісень задовго до того, як 1819 року вийшла збірка Миколи Цертелєва. Андріан Чепа далеко не одразу оцінив подібні ініціативи Ломиковського, але врешті-решт під впливом свого петербурзького кореспондента Василя Анастасевича, який поєднував інтерес до історії з фольклором, визнав, що це справа важлива.

У «пенсійні роки» Ломиковський також активно шукав матеріали з історії України, він почав їх збирати ще в Петербурзі. Перший том «Припасов для Малороссийской истории» він підготував у Петербурзі, а другий, останній, — повернувшись 1812 року в Україну. «Припасы» складалися з копій уривків літописів, різного роду документів і записок, які давали дуже відмінну від офіційної картину історії. Якщо головними героями офіційної версії російської історії були імператори (цей наратив відповідав «сценаріям влади», виробленим при дворі), то в Ломиковського на першому місці стояли гетьмани та права і привілеї козацької держави.

Погляди Ломиковського на українську історію поділяли такі антиквари початку XIX століття, як Василь Полетика, Андріан Чепа, а також автор «Історії русів». Усі вони побивалися через втрату джерел української історії. «Неоспоримо сие всем известно, что в смутные времена архива наша совсем пропала», — писав Ломиковський. Як і автор «Історії русів», він вважав, що українці — справжні нащадки Русі, і сприймав це за річ самоочевидну. «Всем известно, — писав Ломиковський, — что народ наш по своєму происхождению есть народ благородный русский, тот самый, в котором были престолы русских самодержцев». Деякі ремарки у «Припасах» Ломиковського відбивають незадоволення автора російською владою, що було характерно для малоросійського суспільства в цілому. Про долю України після того, як вона потрапила під російську владу, Ломиковський писав: «Когда ж родная дочь Малороссия присоединилась к матери своей Великороссии, то Россия уже стала страшна всем соседям и с того только времени стала восходить на верх славы и величия. Невзирая на сие, Россия из предрассудков и зависти обращалась с родной дочерью как мачеха с падчерицей».

1809 року, ще в Петербурзі, Ломиковський почав перекладати російською мовою два томи «Літопису Малоросії» Шерера. Він узявся за перший том, але, судячи з рукопису, який зберігся у складі«Припасов к истории Малоросии», покинув цей проект, не дійшовши до другого тому Шерера, де містилося «Краткое описание Малороссии». Може, Ломиковський таки закінчив цей переклад? Навряд.Ми не маємо про це жодних свідчень. Автора нашого перекладу Шерера, скоріше за все, слід шукати там само, де й автора «Історії русів», — на Стародубщині. Зрештою, саме звідти походить рукопис, якщо вірити його титульній сторінці.

Невже доведеться, не розібравшись з одним анонімним автором, розглядати іншого? Адже у випадку «Руской истории» ми маємо справу зі ще одним стародубським рукописом, якому притаманні всі ознаки історичної містифікації. Мало того, що це простий переклад Шерера, а не оригінальний твір Якова Радкевича, — ще й дата на титульній сторінці, швидше за все, фальсифікована. 1734 рік на титулі стародубського рукопису неправдивий. «Літопис» Шерера вийшов тільки 1788 року, і говорити про будь-який переклад до того просто не випадає. Крім того, рукопис не міг бути закінчений 24 січня 1734 року, адже в ньому згадано похорон гетьмана Данила Апостола, який відбувся 5 лютого 1734-го, і скасування гетьманства указом Анни Іоаннівни, який імператриця підписала ще пізніше. Титульну сторінку написано іншим почерком, ніж власне текст, і той, хто зводив рукопис докупи, намудрив з датами. Одна, позначена церковнослов’янськими літерами, виглядає як 1876; інша, написана арабськими, — 22 грудня 1874 (можна прочитати і як 1814). На останній сторінці рукопису видно іншу дату: 22 грудня 1878 (варіант —1818).

Плутанина з датами триває і в примітках наприкінці тексту. Із двох згаданих тут історичних подій переписувач або власник рукопису дав тільки одну правильну дату — вторгнення Наполеона в Росію 1812 року. Він написав, що російською армією тоді командував Михайло Кутузов, а головним «героєм» війни був Петро Багратіон. (Далі автор пожартував, що Багратіон «был ранен 2 раза Уіполовиною 3/4 четвертин и 5/18 вершка».) Під роком 1814, згодом виправленим на 1854, згадується війна з турками, командувачем названо генерала Муравйова, а героєм — «Дыбича». Йоган Карл Фридрих Антон фон Дибіч, російський генерал, який брав пряму участь у знешкодженні руху декабристів, справді відзначився у війні з турками, але 1828-1829 років, а не 1814 чи 1854. Він помер 1831-го, задовго до Кримської війни 1853-1856 років.

Хто стояв за рукописом, який виявився набагато новішим, ніж його хотіли представити? Є серйозні підстави вважати, що «Федор Петрович Ятченко», зазначений на титульній сторінці «Руской истории» як власник рукопису, — це Федір Петрович Ятченко, згаданий 1890 року в адресному календарі-довіднику Чернігівської губернії як «помічник секретаря» стародубського окружного суду. Він мав титул колезького реєстратора — найнижчий, чотирнадцятий чин у табелі про ранги Російської імперії. Родинна історія Ятченка проливає певне світло на те, як до нього могла потрапити «Руская история». Ятченки — дворянська родина козацького походження, багато поколінь якої жило на Стародубщині. Наприкінці XVIII — на початку XIX століття вони володіли кріпаками у селах Артюшково, Галенськ і Колодезек під Стародубом, хоча багатими не були і дворових селян поступово втрачали. На початку XIX століття жив такий собі Єфим Ятченко, він викладав у стародубському училищі. 1818 року він почав викладати історію і міг мати стосунок до написання цього тексту. Його слід з'являється у нещодавно опублікованих документах згадуваного вище Михайла Маркова, директора народних училищ Чернігівської губернії у 1804-1818 роках та історика-аматора.

Ще більше інтригує інше. З документів Маркова випливає, що на початку XIX століття у цій стародубській школі працював інший учитель, ім'я якого збігається з іншим прізвищем на титульній сторінці стародубського перекладу Шерера, — Радкевич. У згадуваного Марковим стародубського вчителя Радкевича і здогадного автора рукопису XVIII століття однакове ім’я і по батькові: Яків Федорович. Які шанси, що в більш-менш один час у Стародубі жили два Якови Федоровичі Радкевичі, якщо врахувати, що текст, нібито укладений одним із них у 1734 році, не міг з'явитися раніше 1788-го? Це малоймовірно. Куди вірогідніше, що існував тільки один Я. Ф. Радкевич — той, що викладав у Стародубі на початку XIX століття. Він міг скопіювати або отримати примірник «Рускойистории», який врешті-решт опинився у Ятченків. І не останнє питання: якщо цей Радкевич справді написав або володів рукописом, на якому стояли фальшива дата і автор, чи не міг він створити іншу схожу містифікацію — «Історію русів»?

Де можна знайти відповіді на ці питання або принаймні докладнішу інформацію про загадкового Радкевича? Ми звернулися до фонду директора народних училищ у Чернігівському державному архіві, де сьогодні зберігаються уже опубліковані документи Маркова. Ось що нам вдалося знайти. Згідно зі звітами стародубського училища, Яків Радкевич народився 1763 року. Він почав освіту в Київській академії — вивчав латину, поетику, риторику і філософію. Потім вступив в учительську семінарію в Петербурзі, де навчався «всем математическим наукам, истории, географии и рисовать». В лютому 1789 року Радкевич почав працювати учителем другого класу в головному народному училищі Новгорода-Сіверського і викладав там до 1796-го. Ятченко вступив у це училище близько 1794 року і мав бути одним з його учнів. 1796-го, через рік після відкриття училища у Стародубі, Радкевич перевівся туди.

У Стародубі Радкевич став учителем третього класу — порівняно з Новгородом-Сіверським це був крок угору. Схоже, що він добре працював і, судячи з рекомендаційних листів, поданих шкільному начальству, мав високі зв’язки. Ятченко зміг отримати тільки один такий лист — від директора новгород-сіверського головного училища. Натомість Радкевич заручився підтримкою трьох рекомендаторів, набагато впливовіших за директора провінційної школи. В 1804-1805 навчальному році Радкевич мав у своїй особистій справі рекомендаційні листи від Михайла Головіна, професора математики і фізики в Петербурзькій учительській семінарії і племінника найвидатнішого російського науковця XVIII століття Михайла Ломоносова; двох губернаторів Новгород-Сіверського намісництва — Іллі Бібікова (1785-1792) і Ларіона Алексеева (1795-1796); і губернатора Новоросійської губернії Михайла Миклашевського (1802-1804). Рекомендація Головіна, ясна річ, — результат успішного навчання Радкевича у Петербурзі; Бібікова і Алексеева — його роботи в Новгороді-Сіверському; а Миклашевського — зв’язків, якими він обріс у Стародубі. Радкевич мав освіту, репутацію і зв’язки, про які його стародубські колеги на зразок Ятченка могли тільки мріяти.

Чому тоді він опинився у стародубському повітовому училищі, покинувши кар’єру в набагато престижнішому головному училищі Новгорода-Сіверського? Одна з причин — 1796 року Новгород-Сіверський перестав бути столицею намісництва. Павло І скасовував ініціативи своєї матері Катерини II, анулював намісництва і створив губернії, кордони яких не збігалися з колишніми адміністративними одиницями. Новгород-Сіверський постраждав, мабуть, найбільше від адміністративної реформи Павла. Місто зробили центром повіту. Люди почали масово виїздити з Новгорода-Сіверського. Чиновники перебиралися в Чернігів, столицю нової Малоросійської губернії, куди входили колишні території Гетьманату. Радкевич вирішив переїхати у Стародуб, у тамтешньому двокласному повітовому училищі додали ще один клас.

Якщо одна причина переїзду молодого вчителя була пов’язана з адміністративною реформою Павла, то інша, мабуть, — з родиною. Десь 1789 року, невдовзі по приїзду в Новгород-Сіверський з Петербурга, Радкевич одружився з Докією (Євдокією) Іванівною Занковською. Його дружина походила з козацької старшинської родини, яка володіла землею на Стародубщині. Батько Докії Іван Занковський в 1750-х роках служив осавулом у Стародубському полку. В 1790 році Докія народила першу дитину — сина Андрія. Через шість років у Радкевичів народилася донька Варвара. Молода сім’я, очевидно, хотіла переїхати ближче до родини Докії. Крім того, існувало майнове питання. В 1790-х роках Яків Радкевич став власником чотирьох кріпацьких дворів у селі Артюшково під Стародубом. Найімовірніше, це була частина посагу Докії.

Родина, кар’єрні перспективи, земля і кріпаки — все пов’язувало Якова Радкевича, нової людини на Чернігівщині, де інших Радкевичів не було, зі Стародубом. Через Занковських він увійшов у найкращі стародубські доми. Брат Докії Андрій Іванович Занковський, який почав козацьку службу у скромному чині бунчукового товариша, в 1790-х роках зробив карколомний кар’єрний стрибок і числився «при графе А. А. Безбородке у почтовых дел». Він теж породичався, хоч і ненадовго, з Миклашевськими. Після смерті першої дружини з розгалуженої родини Миклашевських Андрій Занковський одружився з Мариною Лишень, яка походила з іншої старшинської родини. Батько Марини Андрій Лишень у 1740-х роках займався реорганізацією архівів Гетьманату. Її брат Михайло Лишень був поріднений з відомою на Стародубщині родиною Шираїв. Андрій Занковський дослужився до статського радника — п’ятого чину в табелі про ранги. Йому належало двадцять троє селян у селі П'ятовськ за дев’ять кілометрів від Стародуба.

Стародуб не приніс Радкевичу багатства, але що стосується кар’єри — це було не найгірше місце для молодого і очевидно амбітного вчителя. Радкевич просувався по службі з дивовижною швидкістю. Він почав у Стародубі в чотирнадцятому ранзі і лишався на цьому рівні до 1798 року, 1799-го отримав дванадцятий, а 1800-го — вже дев’ятий чин. У січні 1821 року Радкевич отримав свій найвищий (шостий) ранг колезького радника. Начальство вважало його взірцевим учителем, опорою стародубської освіти. У звіті в Чернігів про Радкевича було написано так: «Сверх преподаваемых предметов знает поэзии, риторики и философии, математические все науки и исторические, рисовать и латинской язык. Отменным же прилежанием и ревностию в исправлении своей должности, также честностию и благонравием заслужил всеобщую похвалу и уважение». 1808 року Радкевичу дозволили викладати ще й латину. Він викладатиме також німецьку мову. 1809 року він подав на розгляд начальства збірку завдань з математики і отримав подяку. Липень 1812-го — апогей учительської та адміністративної кар’єри Радкевича: йому доручили організацію шкіл на Стародубщині і призначили директором новостворених шкіл.

За стародубськими мірками Радкевич сягнув найвищого службового рівня. 1814 року місцева влада складала нагородний список стародубських дворян, які відзначилися під час вторгненняНаполеона. Надвірний радник Радкевич (сьомий ранг) значився під номером сімнадцять у складеному за ієрархією списку, який починався з таких місцевих світил, як Михайло Миклашевський і Степан Ширай. Усього в нагородному списку фігурувало 202 стародубських дворян: сімнадцятий — це дуже високо. Радкевич ішов одразу за Іваном Назар’євим, директором стародубського училища і своїм безпосереднім начальником, який також мав чин надвірного радника. Племінник Докії Радкевич, син її впливового брата капітан Ілля Андрійович Занковський стояв у списку під номером 45, а колега Радкевича Єфим Іванович Ятченко — під номером 146. Звісно, офіційний чин вирішував не все: у провінційному суспільстві тих часів так само, якщо не більше, враховували походження і статки, але чин, поза сумнівом, був також не зайвим і, мабуть, допоміг Радкевичу стати своїм у стародубському середовищі.

З метричної книги церкви св. Симеона у Стародубі, до якої належала родина Радкевича, ми дізнаємося, що в січні 1816 року він поховав дружину Докію. Про долю їхнього сина нічого не відомо, але донька Варвара 1819 року вийшла заміж за капітана Якова Хмелевського, якому належало село Хмелівка під Стародубом. Радкевич, як і раніше, жив у своєму стародубському будинку зі слугою Діомидом Возкрянкою, селянином-кріпаком. Він і далі викладав у стародубському училищі. Востаннє Радкевича згадано у шкільних звітах за 1829-1830 навчальний рік. На той момент йому було 67 років, імовірно він уже мав слабке здоров’я. В останні роки роботи Радкевича уроки закону Божого, які він вів кількадесят років, передали місцевому священику, платня зменшилася, а підпис Радкевича зникає зі шкільних документів — їх тепер підписував секретар. Згідно з церковними записами, Яків Радкевич помер 5 травня 1830 року.

Біографія Радкевича додає інтриги до наших пошуків. З неї виходить, що учитель Яків Федорович Радкевич зі Стародуба мав досить освіти та загальнокультурних зацікавлень, щоб перекласти «Літопис Малоросії» Шерера або принаймні зберігати у своїй бібліотеці його російський переклад. Це, своєю чергою, дає підстави додати Радкевича до нашого списку «незвичних підозрюваних», які могли мати стосунок до написання або редагування «Історії русів». Походженням, освітою, професійним досвідом, родинними зв’язками і становищем у стародубському товаристві Радкевич їм не поступається. Але чи витримає він перевірку, якої не пройшли багато інших кандидатів? Чи існують свідчення, що Радкевич мав не тільки відповідну освіту, але й добре володів пером? Існують. Згідно з чернігівськими архівами, влітку 1806 року він створив топографічний опис Стародубського повіту.

Що це за опис і що за ним стояло? На початку XIX століття, замислюючи прогресивні реформи, радники нового імператора Олександра І прагнули зібрати якомога більше інформації про стан справ в імперії. «Топографічні» описи імперії складалися і в минулому, але цього разу процес і результат відрізнялися. До нових описів залучили щойно створену мережу народних училищ. Таку пропозицію висловив Микола Новосільцев, член Негласного комітету при Олександрі І, майбутній представник імператора у Польщі, автор схваленого царем проекту російської конституції.

У 1804 році, будучи попечителем Петербурзького і (тимчасово) Харківського навчального округів, Новосільцев співпрацював з Іллею Федоровичем Тимковським, професором Харківського університету й інспектором Харківського навчального округу. Він попросив Тимковського доповнити звіт про стан шкільництва в Чернігівській і Полтавській губерніях топографічною і статистичною інформацією про міста, повіти, землеволодіння, промисловість, сільське господарство, торгівлю, рух населення і т. ін. у цих двох губерніях колишнього Гетьманату. Збирання відомостей для Петербурга доручили директорам і вчителям місцевих шкіл.

Ілля Тимковський переправив доручення Новосільцева своїм підлеглим. У Чернігові воно лягло на стіл директора місцевої гімназії і начальника губернських народних училищ Михайла Маркова.Марков спустив його директорам повітових училищ, у тому числі й стародубського. Завдання адресувалося директору училища Івану Назарову, але займався справою Яків Радкевич. Улітку 1806 року опис для Маркова і Тимковського був готовий. 27 червня 1806 року Іван Назар’єв відправив «поданное от г-на учителя Стародубского училища Радькевича Топографическое описание Стародубскогоповета» Михайлу Маркову. 4 серпня його отримали в Чернігові. Через чотири дні Марков написав Назарову і попросив його передати Радкевичу свою оцінку проробленої роботи. 14 серпня Назар’єв написав Маркову і попросив його повернути топографічний опис.

«Предписание Вашего высокоблагородия от 8 числа сего месяца под № 415, — писав Назаров, — объявлено от меня г-ну учителю Радькевичу касательно Топографического описания, на что он объявил крайнее желание в оном некоторые места исправить, а другие пополнить, и для того нижайше просить Вашего высокоблагородия о возвращении ему оного; есть ли же невозможно сего учинить, то по крайней мере с отсылкою в университет повременить, о чем Вашему высокоблагородию честь имею донесть». Марков, очевидно, просив Радкевича уточнити інформацію. Той вніс правки та доповнення, і 6 жовтня 1806 року Назаров надіслав Маркову виправлений варіант «Топографическое описание повета и города Стародуба».

Ми не знаємо, про що саме Марков просив Радкевича, але відомо, що через кілька років Марков почне проект не просто «топографічного», а історичного, географічного і статистичного опису Чернігівської губернії. Чернетки окремих розділів цієї праці лишилися в паперах Маркова, які тепер зберігаються у фонді рукописів Російської державної бібліотеки в Москві. Вони виказують глибокий інтерес Маркова до історії регіону, яка Новосільцева, судячи з усього, не цікавила. 1806 року Марков опублікував свій перший історичний твір — відповідь на лист Т. К. (ймовірно, Тимофія Калинського, чернігівського знавця козацької історії і шляхетських прав) про початки історії Чернігова і походження назви міста. Матеріали, зібрані Марковим до історичного й топографічного опису Чернігівської губернії, містили й історичний нарис про Стародуб починаючи від києво-руських часів. Принаймні частину відомостей для цього нарису міг дати стародубський підлеглий Маркова Яків Радкевич.

У жовтні 1806 року, коли прийшов поправлений топографічний опис від Радкевича, Марков часу не гаяв. Через тиждень Назар’єв писав Маркову, що Радкевичу повідомлено про марковські«предписания ... касательно топографического описания». Їхнього змісту ми не знаємо, але через два тижні, 26 жовтня, Марков отримав копію листа за підписом Радкевича, адресованого його безпосередньому начальнику Івану Назарову. В листі було сказано: «Имея надобность дважды отлучиться в село Гринев в дом его сиятельства Графа Ильи Андреевича Безбородка, полагая на обе отлучки не боле осьми дней, покорнейше прошу от Его Высокоблагородия Господина директора училищ [Михайла Маркова. — С. П.] исходатайствовать мне на то позволение. О сем просит третьего класса учитель Стародубского училища Яков Радкевич». За дозволом діло не стало, і 5 листопада 1806 року Радкевичу повідомили, що він може їхати у Гринів.

У Гринівському палаці Іллі Безбородька була добра бібліотека, і подорож Радкевича невдовзі по тому, як він здав топографічний опис Стародубщини, цілком може означати, що він збирався продовжити своє дослідження. Важко уявити іншу причину схваленої начальством поїздки провінційного вчителя в маєток високого посадовця. Навіть якщо припустити, що Радкевич знав Іллю Безбородька завдяки родинним зв’язкам і граф навіщось хотів бачити його — наприклад, порадитися про заснування Ніжинського ліцею, — важко уявити, що Безбородько замість того, щоб просто викликати Радкевича до себе, надсилає йому запрошення, прийняти яке Радкевич може в час, дозволений Марковим. Лист Радкевича Назар’єву показує, що він знав, скільки часу займе справа, але не мав на увазі конкретних дат. Бібліотека — одна з небагатьох речей, які могли цікавити провінційного вчителя у Гриневі і невизначено довго чекати на його приїзд.

Хай там навіщо Радкевич приїздив у Гринів, наявні в нас документи встановлюють дуже важливий зв’язок між одним з кандидатів на авторство «Історії русів» і місцем, де, згідно з даними Олександра Лазаревського, 1828 року було знайдено цю пам’ятку. Якщо Радкевич був бажаним гостем у маєтку, то він міг там бувати і до, і після листопада 1806-го. Можливо, він користувався бібліотекою не тільки для топографічного опису Стародубщини, а й для твору на зразок «Історії русів» і лишив там копію? Або такий твір йому замовили господарі палацу? Ми можемо припускати щось у цьому роді, але неспростовних доказів наявні джерела, зокрема «справи Радкевича» у чернігівському архіві, не дають. Ми, однак, можемо підійти до проблеми з іншого боку і пошукати в тексті «Історії русів» моменти, які вписуються у намальований нами портрет Якова Радкевича. Для цього слід ще раз крок за кроком пройтися по епізодах «Історії русів», у яких могло проявитися авторове походження, виховання, освіта і обставини написання.

Почнімо з питання про походження. Всі без винятку дослідники «Історії русів» вважали, що автор походив з козацької старшини, дворянські права якої могли викликати сумніви. Ми також знаємо, що він недолюблював дворян, які заявляли про своє іноземне коріння. Чи відповідає Радкевич цим ознакам? Зі стародубських шкільних звітів ми знаємо, що він мав дворянський статус і навіть подавав документи на його підтвердження. Але ці папери до нас не дійшли, і невідомо, про які саме докази йшлося: біографічні відомості у шкільних звітах надто лапідарні. Втім, відповідь на ці питання дають архіви Київської академії, де він учився до того, як 1787 року вступив в учительську семінарію в Петербурзі. Звіти про успішність студентів за 1777 і 1780 роки підтверджують чернігівську інформацію про вік Радкевича, навчання в Київській академії і прослухані там курси, але є в них один незвичний момент. В обох київських звітах Яків Радкевич значиться сином Федора Радкевича, священика церкви Різдва Богородиці у селі Новосілках Київського полку. Цікавий поворот. Як же тоді Радкевич претендував на дворянський статус? Документи Печерського монастиря, в юрисдикцію якого входила новосілківська парафія, свідчать, що не тільки батько, а й дід Якова були священиками.

Попри священицьке походження Якова Радкевича, стародубське начальство ніколи не сумнівалося в його дворянському статусі, отже він мав легітимні докази свого дворянства. Це може означати, що до того, як стати священиками, Радкевичі були якимись значними козаками. Ми знаємо принаймні одного старшину на прізвище Радкевич, який служив у війську в останні роки існування Гетьманату. Такий собі Андрій Радкевич числився наказним сотником Лубенського полку в 1768 році. Цей ранг дозволяв претендувати на дворянський статус. Згідно зі списками дворянства кінця XVIII століття, в Лубенському, Переяславському і Миргородському повітах було багато Радкевичів. Серед лубенських Радкевичів були й священики. В 1760-х роках один із них, Олександр Радкевич, учився в Київській академії. Він походив з села Нехристівки на Лубенщині, де священиком служив його батько Федір Петрович Радкевич.

Виглядає, що деякі члени розгалуженої родини Радкевичів поєднували дворянський статус і чин священика. Якщо Яків Радкевич справді був автором «Історії русів», то, може, у тексті твору якось відобразився зв'язок між священицтвом і конвертованою у дворянство козацькою службою? Так і є. Автору «Історії русів» не подобалося, наприклад, духовенство, яке пнулося у дворяни, але він не мав нічого проти дворян, які йдуть у священики. «Шляхетство, по примеру всех народов и держав, — писав анонімний автор, — естественным образом составлялось из заслуженных и отличных в земле пород и всегда оно в Руси именовалось рыцарством [...]. Духовенство, выходя из рыцарства по избрании достойных, отделялось только на службу Божию, а по земству имело одно с ними право».

Лубенські Радкевичі походили з козаків, які згодом претендували на дворянський статус, але їхній родовід не дотягував до козацької аристократії, куди входили гетьмани, генеральна старшина і полковники. Радкевичі, здається, ніколи не піднімалися вище сотенного рівня — для людей, які претендували на дворянство, вони стояли небезпечно близько до рядових козаків. Саме цей прошарок козацьких нащадків вів на початку XIX століття війну з Герольдією за дворянство. Автор «Історії русів», хто б він не був, схоже, був не проти покращити історичні креденції Радкевичів. На сторінках твору нам трапляється цілком фіктивний генеральний осавул Родак, і виникає спокуса побачити в ньому міфічного засновника клану Радкевичів. Додати до його імені суфікси «-ев» та «-ич» — і легко виходить прізвище «Родкевич», тобто «син Родака». Від «Радкевича» його вже відрізняє одна-єдина літера. «Родак» означає «родич» і походить від «роду» — прекрасний початок для респектабельного родинного дерева.

На сторінках «Історії русів» доля Родака тісно переплетена з життям полковника Кіндрата Худорбая, уявного родоначальника сім’ї Худорб. Коли Богдан Хмельницький нібито відправив Худорбая на Сіверщину, Родак з двома іншими полковниками вирушив на Прип’ять до кордону Великого князівства Литовського. Згодом Худорбай об’єднався з Родаком, який зі своєю армією переслідував литовські загони Януша Радзивіла. Вони наздогнали і розбили литовців під містом Городнею. Потім, згідно з «Історією русів», «корпус Родаков с Худорбаем отправился к Новгороду Северскомудля дальнейших поисков над поляками и жидами». Родак виглядає важливішим персонажем, ніж Худорбай. Він не тільки вищий за нього рангом, а й ближчий до Хмельницького і відзначився у краях, дуже важливих для автора «Історії русів», — відбив у поляків Новгород-Сіверський, Чернігів і Стародуб. «Родак, не имев от граждан ни помочи, ни сопротивления по малочисленности их, — писав автор про козацьку облогу Новгорода-Сіверського, — приступил к городу спокойно и, расположась станом при Ярославских потоках или ручьях, повел атаку на город из Зубровского рву, названного так по бывшему тут княжескому зверинцу и содержавшимся в нем зверям, зубрами называемым». Читачі «Історії русів» Родака помітили. Разом з іншими учасниками облоги Новгорода-Сіверського він став героєм вірша Миколи Костомарова «Щира правда». Родак фігурує там під іменем Радан.

Отже, ми порівняли походження Радкевича і автора «Історії русів». А що можна сказати про їхню освіту і життєвий досвід? Чи є якісь свідчення, що анонімний автор вчився у Київській академії і вчительській семінарії у Петербурзі, як Радкевич? Здається, є. Деякі фрагменти «Історії русів» виказують знайомство автора з Київською академією кінця XVIII — початку XIX століття. Наприклад, підсумовуючи діяльність гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, який помер 1622 року, анонімний автор писав, що він відновив Київську академію при Братському монастирі. Академія і монастир справді були пов’язані у другій половині XVIII століття, але не в XVII. Автор у деталях описує, як студенти академії 1744 року вітали імператрицю Єлизавету Петрівну (невдовзі по тому, як вона відвідала Козелець, батьківщину свого коханця Олексія Розумовського), і виказує добре знання київської топографії, особливо Подолу, де розташовувалася академія. Автор згадує, наприклад, що при в’їзді у Київ Єлизавету зустрічав ряджений студент в образі засновника міста князя Кия: «он встретил государыню на берегу Днепра, у конца мосту». Епізод написано так, ніби всі знають, де це місце. Більшість згадок про Київ в «Історії русів» стосуються саме академії та Подолу.

Згадки про історію Київської академії виказують знайомство анонімного автора і з іншими навчальними закладами імперії. На першій сторінці трактату йдеться про «историю преподобногоНестора Печерского и его последователей и предшественников, ту историю писавших, кои все были академики или члены того главного училища, которое во славянах заведено было в городе КиевеКирилом, философом греческим, скоро по введении туда религии». Далі автор згадує «руского избирательного князя или гетмана Сагайдачного и митрополита киевского Петра Могилу, древнюю Академию Киевскую восстановивших». Перенісши початки Київської академії у князівські часи і назвавши її «главным училищем», анонімний автор підставився під критику — деякі дослідники XIX століття сумнівалися в достовірності цих пасажів. Але ці анахронічні заяви вказують на період написання «Історії русів» і дають нам підказки про освіту автора.

Термін «главное училище» походить, імовірно, від «Главного народного училища», заснованого в Петербурзі 1783 року. Три роки, до 1786-го, в його складі функціонувала вчительська семінарія, згодом відокремлена. Професори Головного народного училища і вчительської семінарії були тісно пов’язані з Імператорською академією наук, іншими словами — вони були «академіками», як на першій сторінці «Історії русів». Був пов'язаний з академією і директор учительської семінарії та «головного училища» Федір Іванович де Мірієво (Янковіч Мірієвський), автор першого з часів «Синопсису» 1674 року друкованого підручника з історії Росії. Він став членом академії 1783 року. Те, що професори «головного училища» є водночас «академіками», не було секретом, але люди, незнайомі з петербурзькою освітньою системою, могли цього і не знати.

Є ознаки, що автор «Історії русів» знав також топографію Петербурга. В епізоді арешту наказного гетьмана Павла Полуботка та його соратників у столиці анонімний автор зазначив, що цар велів «квартиру их, бывшую на Троицкой пристани, подле кофейного дому, обнять крепкою стражею». Це могла написати тільки людина, яка бувала в Петербурзі. Слід завважити, що крім Новгорода-Сіверського, Києва і Чернігова, Санкт-Петербург — єдине місто, в якому автор «Історії русів» зазначає точну місцевість. Скажімо, Москва на таку конкретику не здобулася. Те, що автор знає Київ і Петербург, цікавиться історією Київської академії, називає установи вищої освіти «главным училищем», — все вказує на Радкевича як на можливого автора «Історії русів».

Можна встановити також цікавий зв'язок між автором «Історії русів» і людьми, з якими Радкевич учився в Петербурзі. Два роки, від грудня 1786-го до грудня 1788-го, він відвідував одні заняття з Максимом Берлинським, майбутнім автором багатьох творів з історії Києва і України, якого анонімний автор «Історії русів» імовірно вважав своїм опонентом. Берлинський народився 1764 року, у дванадцять років вступив у Київську академію, вивчав богослов'я, разом з братом Матвієм його відправили вчитися в Петербург. 1788-го, після двох років навчання, він повернувся у Київ і викладав у місцевій школі. Київ, як і Новгород-Сіверський, де 1789 року почалася педагогічна діяльність Радкевича, був тоді столицею намісництва. Отже, кар'єри цих двох чоловіків розвивалися спершу в унісон. Їхні життєві дороги розійшлися, коли було скасовано Новгород-Сіверське намісництво і Радкевич переїхав у Стародуб. Берлинський лишився у Києві і почав публікуватися, Радкевич ніколи нічого не видавав. Друзями чи конкурентами були вони у Києві і Петербурзі? Ми знаємо тільки, що вони були знайомі у студентські роки і ймовірно стежили за розвитком кар’єри один одного після повернення в Україну.

У житті Радкевича по закінченні петербурзької учительської семінарії не бракує епізодів, які підкріплюють гіпотезу про те, що «Історію русів» написав саме він. Вісім років, з 1789 по 1796, Радкевич жив і викладав у Новгороді-Сіверському, топографію якого прекрасно знав автор «Історії русів». У цей період він мав усі можливості вивчити міський ландшафт і познайомитися з багатьма членами родини Худорб, які жили в місті та його околицях. Він міг також ознайомитися з рукописом «історії» Худорби — неодмінна умова для будь-якого кандидата на авторство «Історії русів». Переїхавши у Стародуб, Радкевич почав вести уроки історії (він викладав її до 1818 року), ставши єдиним «професійним» істориком у цілому повіті. Стародуб давав також прекрасну можливість познайомитися з легендами про Баликінську ікону Божої Матері: анонімний автор писав про неї у зв’язку із повстанням Мазепи. Згідно з матеріалами, які зібрав Михайло Марков на початку XIX століття, Баликінську ікону показували в одній зі стародубських церков.

Учительська посада Радкевича у Стародубі може пояснити багато інших загадок «Історії русів». Як уже йшлося вище, є підстави вважати, що її автор був знайомий з «Украинским вестником», що його у 1816-1819 роках видавали професори Харківського університету — стародубське училище передплачувало це видання. Полеміка про значення терміна «Україна», опублікована у цьому журналі 1816 року, могла вплинути на погляди автора «Історії русів». Одним з учасників цієї полеміки був ніхто інший, як чернігівський начальник Радкевича Михайло Марков.

Зважаючи на погляди Маркова стосовно походження назви «Україна» (він стверджував, що ця назва почала побутувати після того, як польська влада переселила руське населення у Нижнє Подніпров’я, Побужжя і Наддністрянщину) і на позицію анонімного автора в цьому питанні, неважко уявити, що він, якщо це справді був Радкевич, не хотів підписувати твір своїм ім’ям. На відміну від Маркова, автор «Історії русів» ніколи не вступав у світ академічної науки. Його наратив емоційно заряджений, але процес професіоналізації історії на нього майже не вплинув. Він відтворював минуле на основі здорового глузду, народної пам’яті і порівняно вузького кола історичних джерел. Займаючи позиції, протилежні до Маркова, Берлинського та інших фахівців-істориків, автор змушений був маскуватися, інакше його могли викрити, а то й попросити з посади. Тут варто завважити, що «Історія русів», на першому датованому списку якої стоїть 1818 рік, почала поширюватися тільки після того, як влітку 1819 року наглою смертю помер Марков.

Тут варто згадати, що харківський «Украинский вестник», — а училище Радкевича його передплачувало, — це перше видання, яке опублікувало текст, базований вірогідно на «Історії русів». 1819 року Петро Гулак-Артемовський, харківський літератор, надрукував в «Украинском вестнике» коротку історію з часів гетьмана Дем’яна Многогрішного. Як показав свого часу Володимир Кравченко, в ній є явні текстуальні паралелі з «Історією русів». Чи взяв Гулак цей епізод з «Історії русів» (а свідчень, що він знав інші частини трактату, немає), чи обидва вони з анонімним автором використали однакове джерело, висновок тут один: має існувати якийсь зв’язок між анонімним автором і видавцями «Вестника».

Далеко ходити не треба: такий зв’язок уособлював інспектор Харківського навчального округу, професор університету Ілля Тимковський. Саме через нього 1809 року Радкевич подавав на розгляд начальства збірку завдань з математики. Ми знаємо, що, крім математики і фізики, Тимковський цікавився історичними матеріалами. Його, зокрема, цікавили твори харківського історика-любителя Іллі Квітки, чиї статті потрапили врешті-решт на сторінки «Украинского вестника». Отже, Радкевич не просто читав цей журнал, а й контактував з його видавцями.

Невже ми вистежили невловного автора? Підсумуймо найсуттєвіші докази на підтримку гіпотези, що автором або співавтором «Історії русів» справді був Яків Радкевич. У походженні, вихованні, освіті і кар’єрі Радкевича багато моментів, які роблять його добрим кандидатом на авторство. Він походив зі священицької родини, що посідала дворянський статус, мав добрі зв’язки у старшинському середовищі, належна соціалізація дозволяла йому створити такий твір. Київська академія і вчительська семінарія у Петербурзі дали йому відповідну освіту. В студентські роки він ознайомився з цими двома містами, а їхню топографію добре знав автор «Історії русів». Під час викладання у Новгороді-Сіверському, а потім у Стародубі, він ознайомився з двома іншими місцевостями, які займають особливе місце в «Історії русів». Переїхавши до Стародуба, він опинився в центрі того самого регіону, де з’явилася і почала поширюватися «Історія русів».

Учителювання звело Радкевича з людьми, які мали (або могли мати) прямий стосунок до написання «Історії русів». У Новгороді-Сіверському такими людьми, мабуть, були Худорби. На Стародубщині — Михайло Миклашевський і, можливо, Ілля Безбородько. Ще одне важливе коло людей, з якими Радкевич підтримував контакт, — керівництво Харківського навчального округу і видавці«Украинского вестника». Це, вірогідно, перші інтелектуали, в чиї руки потрапила «Історія русів». Отже, Радкевич мав доступ в обидва ці кола; писав про Стародубщину; їздив у Гринівський маєток, де була багата бібліотека; мав примірник російського перекладу Шерера, відомого анонімному автору, — все це робить його у наших очах важливим, а то й головним кандидатом на авторство.

Звісно, Радкевич не належав до вельможного і заможного прошарку українського дворянства, до якого часом зараховували автора «Історії русів». Але, щоб виражати думки якогось кола, не конче до нього належати, а знайомство Радкевича з людьми на зразок Бібікова,Алексеева, Миклашевського і Безбородька — факт доконаний. Те саме стосується й військової ерудиції автора, яку засвідчує любов до батальних сцен і знайомство з південною Україною — театром воєнних дій російсько-турецьких воєн. Тодішні журнали й газети яскраво писали про війни і битви, а у світських салонах було повно відставних генералів і офіцерів, яким тільки дай розповісти про свої воєнні подвиги.

Чи можна тут поставити крапку? Мабуть, ні. В «Історії русів» є також твердження, які викликають серйозні сумніви в авторстві Радкевича. Одне з них трапляється у передмові, де автор відкидає чиюсь «учебную историйку» (найімовірніше Берлинського). Власне, автор вживає цей вислів двічі. Важко уявити, щоб учитель відкидав підручник, написаний колегою, хай навіть опонентом, у такому зневажливому тоні. Не схожий на заслуженого вчителя Радкевича і закид опоненту, що той нічого не бачив, крім стін своєї школи. Так само важко уявити вчителя історії, який щодня послуговується підручником свого колишнього професора, але уникнув його впливу. Однак текстуального зв’язку між «Історією русів» і підручником з російської історії Федора де Мірієво, засновника і директора петербурзької учительської семінарії, в якій учився Радкевич, немає. Підручник де Мірієво знав кожен учитель історії: його широко використовували у школах імперії наприкінці XVIII — на початку XIX століття.

Крім цього, немає явних текстуальних паралелей між «Історією русів» і одиноким текстом Радкевича, який ми знаємо сьогодні. 1818 року на випускній церемонії у стародубському училищі Радкевич виголосив промову, текст якої відправили чернігівському начальству, і він зберігся у місцевих архівах. З цієї промови видно, що Радкевич і автор «Історії русів» поділяли багато рис просвітницької ідеології, зокрема підкреслювали користь освіти, спільне добро і закони суспільного розвитку. Але російська мова цього тексту надто рафінована для автора «Історії русів». У ній немає жодних характерних прикмет, які дозволяють провести прямі паралелі з «Історією русів».

Схоже, що ми впритул підійшли до розгадки таємниці «Історії русів»! Але поки що слід зберігати обережність. Якщо Радкевич справді причетний до написання «Історії русів», а наше розслідування показує, що це цілком можливо, то йому був потрібен співавтор або редактор. Як і у випадку з попередніми «незвичними підозрюваними», нам нічого не лишається, як тимчасово закрити «справу Радкевича». Ми повернемося до неї, як і до інших наших «незвичних підозрюваних», у наступних розділах. Тепер же нас чекає найважливіший етап розслідування.