Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 12

Козацькі аристократи

У грудні 1991 року Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич зібралися в заповіднику Біловезька пуща і підписали угоду, яка констатувала смерть Радянського Союзу. Мало хто з членів російської делегації вірив тоді у те, що виникнуть справді незалежні держави. На заміну покійній радянській імперії одразу виникла Співдружність Незалежних Держав (СНД), і багатьом здавалося, що тісні політичні зв’язки Росії, Білорусі і України невдовзі буде відновлено. Так думав і Олександр Коржаков, довірена особа Єльцина і начальник його охорони. Згодом він згадував, що російська делегація вважала, ніби створює нову державу, в якій колишні республіки матимуть розширені права.

Російська політична й інтелектуальна еліта усвідомила справжні наслідки Біловезької угоди тільки пізніше, 1992-1993 року, коли українське керівництво наполягло на тому, що СНД — не держава, а міждержавна організація, покликана допомогти колишнім радянським республікам розділити активи СРСР і утвердити свій суверенітет. Російські еліти раптом зіткнулися з новою незалежною країною-сусідом і не дуже розуміли, що тепер з цим робити, — вони вважали, що Україна і Росія нерозривно пов’язані історичним досвідом і традицією ще з часів києво-руських князів і козацьких гетьманів.

У пошуках нової ідентичності російські інтелектуали, так само як і їхні українські колеги, звернулися до творів дореволюційних і емігрантських авторів. Втративши старі радянські міфи, вони почали відчайдушно шукати нові — за іронією, в імперській спадщині Росії. 1996 року московське видавництво «Індрик» надрукувало книжку російського історика-емігранта Миколи Ульянова «Происхождение украинского сепаратизма». В пострадянській Росії вона викликала великий інтерес. Ця книжка вперше вийшла у Нью-Йорку 1966 року, а її перевидання ініціював Володимир Волков,директор Інституту слов’янознавства Російської академії наук. Він спеціалізувався на дипломатичній історії Східної Європи XX століття і після розпаду СРСР мусив «перекваліфікуватися». Інституту слов’янознавства раптом дісталася нова сфера дослідження — Україна і Білорусь. Раніше ними займалися академічні установи, які вивчали історію і культуру народів СРСР. Тепер Україна і Білорусь стали «ближнім зарубіжжям», і Волкову з колегами довелося в рекордно короткі терміни організовувати нову галузь — влада потребувала експертів і пропагандистів, і то негайно.

Волков чув про книжку Ульянова про походження українського сепаратизму задовго до того, як зміг її опублікувати. Він шукав її в університетських бібліотеках у Північній Америці (в пострадянській Росії книжки не знайшлося) і нарешті дістав примірник, відвідавши вдову автора у Сполучених Штатах. Волков отримав у неї дозвіл на перевидання книжки у Москві. В роботіУльянова, який емігрував після Другої світової війни, директор академічного інституту знайшов потрібну інформацію і джерело натхнення. У передмові до перевидання Волков писав:«Предлагаемая вниманию читателя книга Николая Ивановича Ульянова “Происхождение украинского сепаратизма” — единственный научный труд во всей мировой историографии, специально посвященный этой проблеме». З погляду видавця книжка мала великий успіх. її ще раз перевидали 2007 року, текст було викладено на багатьох російських сайтах. Публіці, шокованій блискавичним розпадом СРСР, книжка Ульянова пояснювала, що в катаклізмі винний український національний рух. Цей рух не мав окремої етнічної бази (росіяни і українці, заявляв автор, — один народ) і був вигаданий зловорожими інтелектуалами.

Корінь цього зла, за Ульяновим, — «Історія русів». Він присвятив цій книжці цілий розділ. Ульянов трактував «Історію русів» не як історичну пам’ятку, яку треба було досліджувати, а як ідеологічний текст — об’єкт дискредитації і заперечення. Тут він ішов услід за Геннадієм Карповим, критиком «Історії русів» XIX століття. Розділ про «Історію русів» Ульянов назвав«Катехизис», а саму пам’ятку схарактеризував як «Коран в истории сепаратистского движения». Ульянов закидав анонімному автору свідоме перекручення фактів. «Его извращения — результат не невежества, а умышленной фальсификации», — писав він. Ульянов слушно вважав, що виражене в «Історії русів» незадоволення пов’язане з небажанням імперської влади визнавати дворянський статус старшини, але виступав проти того, щоб соціальні проблеми козаків видавали за національні. В цьому й полягає, за його словами, хибна настанова автора «Історії русів»

«Все, чем казачество оправдывало свои измены и “замятии”, свою ненависть к Москве, оказалось собранным здесь в назидание потомству», — писав Ульянов. «И мы знаем, что “потомство” возвело эту запорожскую политическую мудрость в символ веры. Стоит разговориться с любым самостийником, как сразу обнаруживается, что багаж его “национальной” идеологии состоит из басен “Истории Русов”, из возмущений “проклятой” Екатериной II, которая “зачипала крюками за ребра и вишала на шибеници наших украинських казакив”. Казачья идеология сделана национальной украинской идеологией».

Незважаючи на відмінність стилю, міркування Ульянова нагадують погляди його опонентів, українських письменників-шістдесятників, які теж вважали, що автор «Історії русів» був свідомим поборником української ідеології. В одному таборі автора вважали героєм, в іншому — лиходієм. Перевидання і переклад «Історії русів» в Україні після 1991 року і перевидання книжки Ульяновав Росії утвердило ці протилежні погляди. Повернувшись у 1991-му з вимушеної еміграції, «Історія русів» стала бажаним гостем по один бік російсько-українського кордону і шкідливим самозванцем по інший.

З багатьох російських сайтів, де викладено книжку Ульянова, один функціонує у Стародубі, теперішньому райцентрі Російської Федерації. На початку 2000-х років сайт почав викладати матеріали про історію і культуру цього важливого регіону колишнього Гетьманату. Книжку Ульянова виклали на сайті, присвяченому історії Стародуба, з таким застереженням веб-майстра Михайла Рощина: «Хотя Стародуб упоминается в ней всего раз ю, я все равно советую прочесть ее всем и считающим себя малороссиянами и россиянами. Я советую прочесть ее всем, кому не безразличны попытки некоторых политиков разделить наши братские народы, посеять вражду и ненависть».

Історична ідентичність та російсько-українські стосунки лишаються дражливим питанням на Стародубщині, єдиному районі Росії, де є пам’ятки козацького бароко. Після розпаду Радянського Союзу пошуки історичного коріння стали для стародубських істориків проблемою, адже їм доводиться якось узгоджувати російську регіональну ідентичність з українською історією краю. Один з варіантів розв’язати цю колізію — прийняти українську національну парадигму і підкреслити українське коріння регіону. Таку візію пропонує серія публікацій на українських веб-сайтах, розміщена користувачем під ніком «Вірний зі Стародубщини». Інший варіант обрав веб-майстер стародубського історичного сайту: він використовує дореволюційну термінологію і називає стародубських козаків малоросами. Таку саму стратегію використовує В. М. Пусь, автор численних статей про історію стародубських поселень, викладених на офіційному сайті міста.

Але жоден варіант не розв’яже суперечності, яку створює той факт, що на стародубському історичному сайті книжка Ульянова, де «Історія русів» — це джерело «українського націоналізму»,«вражды и ненависти» до Росії, сусідить з біографіями стародубської старшини, яка цінувала цей твір дуже високо. Серед них і біографія Михайла Миклашевського, генерал-губернатора і сенатора, з маєтку якого вперше виходить докладна звістка про існування «Історії русів». Ця суперечність стає ще глибшою, якщо припустити, що «Історію русів» не тільки читали й поширювали, а й створили стародубці. Як імперські кар’єри і лояльності людей на зразок Миклашевського могли мирно співіснувати з текстами типу «Історії русів»? Уважніший погляд на стародубську аристократію початку XIX століття, причетну до поширення пам’ятки, допоможе відповісти на ширше питання про характер імперської і національної ідентичностей в Російській імперії.

Чи було простим збігом обставин те, що перші новини про існування «Історії русів» походили саме з маєтку Миклашевських у Шнурівці? З одного боку, очевидно так. Зрештою, «Історія русів» існувала до того, як її восени 1825 року «відкрив» Олександр фон Бріген. З другого, «збіг» — невдале слово для позначення зв’язку між Миклашевськими й «Історією русів».

На початку XIX століття маєтки українського дворянства на взірець Шнурівки стали розсадником опозиції імперській владі. Саме тут, у домах нащадків козацької старшини, стара автономістська традиція Гетьманату поєдналася з новими течіями суспільно-політичної думки, пов’язаними з декабристським рухом, і виник несподіваний альянс проти самодержавної політики Петербурга. «Батьки», яких усунули від влади і позбавляли решток регіональних привілеїв, об’єдналися з бунтівливими «синами», що прагнули конституційних і ліберальних реформ. Історія, особливо козацький міф, стала спільним інтелектуальним і емоційним ґрунтом, на якому могли зійтися «батьки» і «сини».

Михайло Миклашевський, власник Шнурівки, був важливою постаттю стародубської сцени у першій половині XIX століття. Він народився 1757 року в родині, яка вела початок від стародубського полковника Михайла Андрійовича Миклашевського, і почав військову кар’єру у сімнадцять років, записавшись в Ізмайловський лейб-гвардії полк у Петербурзі. У 1780-1782 році, будучи дипломатичним кур’єром, Михайло Миклашевський-молодший побував у європейських столицях, зокрема в Лондоні і Парижі. 1792 року він перейшов служити в лейб-гвардії Семеновський полк. Брав участь у першій російсько-турецькій війні і відзначився при облозі Очакова (1788). Наступного року полковнику Миклашевському дали в командування Стародубський карабінерний полк, який входив до складу армії Суворова. Він відзначився в битві при Римніку (1789) і Мачині (1791). Миклашевський командував Стародубським карабінерним полком до 1792 року. Під час третього поділу Польщі в 1795-му він командував трьома полками, які зайняли Волинь. 1797 року Миклашевського призначили волинським, а потім малоросійським губернатором.

Імперська кар'єра Миклашевського, як і багатьох інших стародубських дворян, була тісно пов'язана з долею князя Олександра Безбородька. Молодого Миклашевського представив впливовому придворному перший командир Стародубського карабінерного полку Іван Максимович. Безбородько заохотив молодого співвітчизника лишитися на службі і здобувати воєнний досвід. У грудні 1786 року він писав своєму протеже: «Востри саблю, уладь мушкет на весну, ступай на войну; в твоем месте я бы плакал, если бы меня не пустили, я на всё бы плюнул, чтобы только поглядеть на драку». Новини, що Миклашевський дослухався до порад, потішили Безбородька. «Радуюсь, что ты, наконец, к войне привыкаешь, — писав Безбородько наступного року. — Молодому человеку ни лучше, ни приятнее упражнения быть не может».

Безбородько охоче представив молодого офіцера Катерині II під час поїздки імператриці у Крим в 1787 році. Імператриця навіть заночувала в домі Миклашевських у селі Нижньому неподалік Понурівки. В жовтні 1797-го, напередодні весілля Миклашевського, Безбородько писав своєму протеже, на той момент уже волинському губернатору: «Ежели я вам советовал в женитьбе держаться правила, в писании святом преподанного Иакову: да не поймеши себе жены от сынов чуждых, то я еще двойную причину имею одобрить вознамереваемый вами брак на моей племяннице». Миклашевський брав за дружину не просто українку, а племінницю всесильного канцлера Настасію Бакуринську. Він породичався з Безбородьками і за якийсь місяць отримав призначення губернатором Малоросії, куди входила вся територія колишнього Гетьманату.

Не дивно, що смерть Олександра Безбородька у квітні 1799 року вплинула на життя і кар’єру Миклашевського. Українська старшина зі Стародубщини втратила потужного покровителя і оборонця. Інші групи й аристократичні партії відтерли стародубців від імперського престолу. У травні 1800 року, через рік після смерті Безбородька, імператор Павло відправив Миклашевського у відставку нібито за нехтування обов’язками. Олександр І повернув на службу людей, «несправедливо» відставлених, як-от Миклашевського, але вони вже ніколи не мали того впливу, що в епоху Безбородька. У 1802 році Олександр І призначив Миклашевського цивільним губернатором Новоросії — гігантської, але слабо заселеної губернії на півдні України. Вона складалася з колишніх запорозьких земель і новозавойованих територій Кримського ханства. Потім Новоросійську губернію розділили на три частини і Миклашевський очолив одну з них — Катеринославську губернію. Він подав у відставку 1804 року, пославшись на здоров’я. Провівши два роки в Понурівці, Миклашевський повернувся на імперську службу під час російсько-турецької війни 1806-1812 років — він командував катеринославським ополченням. Невдовзі його призначили в Сенат, але вплив Миклашевського в Петербурзі ніколи не був такий сильний, як в останні роки попереднього століття.

Сенатор Миклашевський добре розумів інтереси і проблеми малоросійських дворян. Найважливішою справою вони вважали збереження козацьких полків. Це звільняло місцевих землевласників від обов’язку давати кріпаків в імперську армію і дозволяло самим дворянам проходити військову службу, не полишаючи своїх маєтків. 1812 року Миклашевський підготував меморандум, у якому доводив потребу відновлення козацьких полків. Подібні пропозиції висловлював також Василь Капніст. 1791 року він їздив у Пруссію шукати союзників на випадок повстання проти Росії, яке могло спалахнути в разі, коли імперський уряд скасував би козацькі формування. 1812 року, напередодні вторгнення Наполеона, російський уряд дозволив набирати козацькі загони, які зіграють важливу роль у війні з французами. Як уже згадувалося вище, козакам, які записувалися в ці загони, обіцяли збереження привілеїв після війни. Тих, хто 1815 року повернувся додому (а понад чверть козаків полягли у битвах), чекало розчарування. Наступного року всі їхні права і привілеї було скасовано, що викликало велике незадоволення не тільки у самих козаків, а й у місцевого дворянства.

Немає сумнівів, що старий Миклашевський поділяв загальне незадоволення. Наживши ворога в особі члена царської родини, він 1818 року подав у відставку і повернувся в Понурівку. Навряд чи вимушена відставка викликала в його серці прихильність до уряду. У 1810-1820-х роках Миклашевський був найвидатнішою постаттю на Стародубщині. В серпні 1825 року, за кілька місяців до того, як фон Бріген написав з Понурівки Рилєєву про «Історію русів», Миклашевського відвідав сам імператор Олександр І. Він зупинився у Миклашевського дорогою в Таганрог, де невдовзі й помер. Імператора вразив розпис на стелі палацу. Його начебто виконав один з найкращих художників і архітекторів імперії Джакомо Кваренґі. Повстання декабристів через півроку стало для родини Миклашевських катастрофою. У змові брали участь не тільки Олександр фон Бріген, а й син Миклашевського Олександр. Фон Бріген пережив арешт і заслання, а Олександра відправили воювати на Кавказ, і 1831 року він загинув. Старий Миклашевський нічим не міг полегшити долю сина і зятя. Він помер у вересні 1847 року; його поховано там, де він заповідав — між «своїми людьми» у Понурівці.

Враховуючи те, що нам відомо про Михайла Миклашевського, нас не здивує, що в його маєтку знали і читали такий твір, як «Історія русів». Те саме можна сказати і про «історію» Худорби — Архип Худорба у 1780-х роках служив під командуванням Михайла Миклашевського у Стародубському карабінерному полку. Нема сумніву, що Миклашевський належав до кола, в якому поширювалися, читалися, обговорювалися і, можливо, створювалися ці тексти. Але наші міркування про зв’язок Миклашевського з «Історією русів» будуть неповні, якщо не подивитися, як на сторінках пам’ятки виведено його родину. Велику увагу приділено тут прадіду Михайла Миклашевського, стародубському полковнику Михайлу Андрійовичу Миклашевському (?-1706). Його згадано двічі. Службу Миклашевського «Історія русів» описує позитивно, мало того, у тексті фігурують деталі, яких немає в інших історичних джерелах.

Під час кампанії 1702 року Миклашевський, згідно з «Історією русів», «совокупясь с польским войском партии короля Августа, бывшим в команде рейментара их, Халецкого, разбил войска противные и загнал начальника их, Бельцыневича, в город Быхов; потом, сделав на город сей приступ, взял его штурмом и, полонив Бельцыневича, с другими при нем чиновниками, отослал их к гетману в Батурин». Стародубський полковник жив як герой і помер як герой. «Миклашевский, — писав анонімний автор про події березня 1706 року, — сражавшись с неприятелем под Несвижем и не могший преодолеть многолюдства, пробился сквозь неприятеля в замок Несвижский и там отбивался пять дней, а наконец, изнемогши от усилий неприятельских, был ими изрублен со всем полком».

Вину в загибелі Миклашевського автор «Історії русів» покладав на Івана Мазепу: «...очищая временно тот путь, по коему вела его излишняя отвага и крайнее ожесточение в неизмеримую пропасть, [Мазепа] удалял от себя всех подозрительных ему людей, неспособных к подражанию в его предприятиях, а иным из таковых искал и самой смерти». Полковник Миклашевський постає зі сторінок «Історії русів» сміливим командиром, жертвою мазепинських інтриг, ідеальним козацьким героєм — нащадки на високих імперських посадах могли ним пишатися.

Миклашевські — не єдина стародубська фамілія, яка мала усі підстави захоплюватися «Історією русів» через те, що в ній описано подвиги її предків. Це стосується також Гудовичів, шанованої стародубської родини, яка зайняла помітне становище при дворі ще до злету Безбородька. Генеральний підскарбій Гетьманату Василь Гудович (t 1764)» Що зажив на сторінках «Історії русів» особливої слави, мав багато синів, деякі зробили в Російській імперії приголомшливу кар’єру. Принаймні три брати Гудовичі — Андрій, Василь і Петро — жили на Стародубщині.

Першим на імперську службу влаштувався Андрій Васильович Гудович (1731-1808). Він отримав освіту в Німеччині (учився у Кенігсберзькому університеті) і став близьким товаришем майбутнього імператора Петра III. Коли 1762 року Петро зійшов на трон, Андрія Гудовича призначили ад’ютантом імператора, у 31 рік він отримав чин генерал-майора. Вбивство Петра III і сходження Катерини II поклало край кар’єрі Гудовича. Після нетривалого арешту Андрій поїхав за кордон, а потім повернувся у свій маєток на Стародубщині — його володіння суттєво зросли за рахунок старообрядницьких сіл, пожалуваних Петром III. Самотнє заслання Андрія Гудовича тривало протягом усього правління Катерини II. Смерть імператриці у 1796 році відродила надії Гудовича на тріумфальне повернення у столичну політику.

Павло І дав йому звання генерала, ходили чутки, що його призначать намісником Малоросії, в яку ввійшли усі території колишнього Гетьманату. Гудович поїхав у столицю, але кар’єра не склалася: намісником його не призначили, керувати краєм доручили родичам Безбородька, зокрема Михайлу Миклашевському. Сходження на трон Олександра І успіху Гудовичу теж не принесло. Він помер у своєму стародубському маєтку 1808 року, надії на кар’єру і життєвий успіх так до кінця і не реалізувалися. Навряд чи Гудовича задовольняло таке становище, але про його погляди чи ставлення до влади під час довгого стародубського заслання ми нічого не знаємо.

Не менш драматично, але набагато успішніше склалася доля молодшого брата Андрія Гудовича Івана (1741-1820). Початку Іванової кар’єри сприяв тісний зв’язок старшого брата з Петром III. Іван Гудович, як і Андрій, теж став ад’ютантом імператора. Потім була змова 1762 року, і Петра III убили. Після сходження на престол Катерини II Івана разом з братом ненадовго заарештували. Вийшовши на свободу, Іван повернувся на службу і уславився під час двох російсько-турецьких воєн, які випали на тривале правління Катерини II. Іван Гудович завоював Російській імперії Хаджибей (майбутню Одесу) і Анапу, велику турецьку фортецю на Кубані. Павло І пожалував Гудовичу графський титул і призначив військовим губернатором у Київ. 1800 року, після смерті Безбородька, Павло зняв Івана Гудовича з цієї посади, але 1806 року Олександр І повернув його на службу і призначив командувати російською армією на Кавказі. В наступні кілька років Гудович завоював Дербент і Баку. Він втратив у боях око і заслужив звання фельдмаршала. Кілька років Гудович був командувачем московського гарнізону, членом Державної ради і сенатором. 1812 року, цього разу остаточно, Гудович подав у відставку і повернувся у свої маєтки на Правобережній Україні.

В який спосіб Гудовичі — Андрій, Іван чи хтось інший з великої родини — могли бути пов'язані з «Історією русів»? Тут варто звернути увагу на винятково позитивний образ Василя Гудовича, патріарха родини і генерального підскарбія Гетьманату, змальований на сторінках «Історії русів». Анонімний автор приписує Гудовичу патріотичну промову, яку він нібито виголосив у Петербурзі 1745 року. В цій промові відлунюють центральні мотиви «Історії русів», зокрема заперечується думка, що українці нелояльні до царів:

«Что касается до усердия к России, — отвечал депутат Гудович, — то никто к ней из вольных народов не был так привержен и усерден, как малороссияне. И сие доказывается самым тем, что они, бывши свободны, отбившись от Польши, предпочли Россию всем другим народам, в протекцию свою их зазывавшим, а избрали ее одну к тому, по однородству и единоверству своему, в чем они навсегда устояли и никогда не поколебались, отринув и презрев многие соседние лыцения и страхи сильных держав, и даже недавние шведские, ко искушению самые удобные. А что касается до некоторых гетманов, то об них кстати служить может известная пословица: Якых створылысте, такых и маете. Ибо то неоспоримо, что только те гетманы были неусердны к правительству российскому, которые им избраны, или избраны по настоянию сего правительства».

Анонімний автор вклав в уста Гудовича те, що сам хотів сказати і не раз говорив на сторінках твору. Він нагадував, що Україна пішла під руку царя добровільно, стверджував, що малоросійський народ лояльний до монархії, і підкреслював етнічну й релігійну близькість малоросів і великоросів. Подібні погляди, що їх автор трактату приписував Василю Гудовичу, сповідували багато стародубських поміщиків початку XIX століття, їм, мабуть, симпатизували і члени клану Гудовичів — численні діти і внуки Василя. Попри те, що Іван Гудович заробив для них усіх графський титул, його нащадки мусили поділяти опозиційний настрій, який домінував у високому стародубському товаристві.

Тут варто зазначити, що родина Гудовичів була пов’язана з Михайлом Миклашевським. Генеральний підскарбій Василь Гудович, засновник династії, породичався з Миклашевськими. Він був одружений з Марією Степанівною Миклашевською, внучкою стародубського полковника мазепинських часів Михайла Андрійовича Миклашевського. В родинному дуеті Гудовичів і Миклашевських саме Гудовичі займали вище становище. Поки Іван робив імперську кар’єру, решта братів або жили на Стародубщині, або часто туди наїздили. Всі вони протягом сорока років відігравали важливу роль у політичному і суспільному житті Стародубщини, а в стародубських колах ходили історії Андрія Гудовича про старі добрі часи Петра III. Автор «Історії русів», наприклад, прихильно ставився до Петра III, убивство якого означало кінець кар’єри Андрія Гудовича і прирікало його на самотні дні в родинному маєтку.

Унікальний погляд на життя клану Гудовичів і козацької аристократії в цілому дають мемуари французького лікаря Домініка де ля Фліза. Під час наполеонівського походу 1812 року він потрапив у російський полон і майже увесь 1813 рік провів у статусі полоненого, фактично почесного гостя місцевих поміщиків. У той час як стародубські козаки пройшли пів-Європи і принесли російський прапор у Париж, цей французький офіцер відвідував будинки стародубської еліти і насолоджувався наїдками, добрим вином і розмовами. Завдяки професії лікаря його радо вітали місцеві дворяни. Де ля Фліз мав гострий погляд і, на щастя, лишив замальовки їхнього життя.

Під час свого «полону» де ля Фліз відвідав іменини генерал-лейтенанта графа Василя Гудовича, брата Андрія й Івана Гудовичів. Серед гостей були Іскрицькі і Маркевичі, вихідці з давніх козацьких фамілій і родичі Василя Гудовича. «Перед полуднем наїхало багато сусідів, — згадував де ля Фліз, — з них дехто дуже заможні люди. Я запам’ятав кілька прізвищ: два брати Покорські, Ляшкевич, Савицький, Соколовський, Губчиць, Рославець (три сімейства), пани Скорупи. Словом, наїхало до бо осіб. Усе це товариство, попри певну строкатість, були люди доброго тону». Схоже, що стародубське товариство берегло спогади про «старі добрі часи» і не дуже шанувало нові порядки. В будинку одного з гостей Гудовича, такого собі Покорського, французький лікар бачив портрети імператора Павла І і генералісимуса Олександра Суворова. В палаці Завадовських де ля Фліз бачив портрети Катерини II. Йому ніде не трапився портрет правлячого імператора Олександра І.

Крім очевидної ностальгії за старими добрими часами, увагу де ля Фліза привернула ще одна риса стародубської аристократії — виразний антипольський сентимент. Нащадки українських козаків і польської шляхти, традиційних ворогів і конкурентів, стали сусідами, адже після поділів Польщі колишній Гетьманат опинився поруч з колишньою Річчю Посполитою в рамках однієї імперії. Землі Стародубського полку якраз лежали на цьому, тепер внутрішньому, кордоні. Польська католицька шляхта, на відміну від своїх православних ворогів-козаків, зазвичай не мала проблем з доведенням свого дворянства у православній імперії. Мало того, Олександр І загравав з ідеєю польської автономії і надав польській шляхті чимало прав і привілеїв на прикордонні, що дратувало колишню старшину, якій лишалося тільки мріяти про відновлення козацької автономії. 1812 року поляки стали на бік Наполеона, і стародубські поміщики охоче скористалися нагодою поквитатися з успішнішими ворогами. Де ля Фліз описував епізод, в якому брав участь один з братів Гудовичів Петро.

1812 року командувач місцевого ополчення Петро Гудович скористався воєнним хаосом і пограбував маєток такого собі Галецького, заможного польського поміщика в сусідній Могильовській губернії. «Але щойно молодший Гудович вступив зі своїм військом у Литву, — писав де ля Фліз про Петра Гудовича (його старший брат Василь командував цілим чернігівським ополченням), — як почав грабувати польських поміщиків, обдираючи їх геть-начисто і відправляючи награбоване у свій маєток за Мглином. Тут було все: зброя, срібло, меблі, екіпажі, припаси харчів, горілка, отари, заводські коні, полотно й фабричне сукно і т. д. Між іншим вкрали дорогу, оздоблену діамантами шаблю в бо тисяч рублів, подарунок Петра Великого діду Галинського. ...приводом для грабунку став намір не залишати нічого на здобич французам і завадити полякам допомогти супротивнику; але ж Галинський був відданий імператору Олександру і четверо його синів служили у гвардії; зрештою, всі його дії у важкому становищі, у якому перебували поляки, котрим загрожували і французи, і росіяни, не виявили і тіні зради з його боку».

Судячи з опису балу в маєтку Шираїв у селі Гордіївці, на якому також побував де ля Фліз, після війни стосунки старшини і шляхти не стали кращі. Серед гостей були українці (де ля Фліз називав їх росіянами) і поляки, відчувалося сильне напруження. Обидві сторони танцювали полонез і краков’як, але на цьому взаєморозуміння закінчувалося. «Поляки були у відчаї, що потрапили під ярмо ворогів, яких зневажали, але не сміли виказувати своєї злості, тим більше швидкого визволення не передбачалося», — писав де ля Фліз.

Зовні вони, навпаки, виказували бажання зблизитися. В цьому товаристві відбувалася ніби комедія, у якій кожен грав яку-небудь роль, бо в усіх їхніх взаємних гречностях не було і тіні правди. Росіяни дивилися скрива на поляків за те, що ті мали перевагу у світському тоні й освіті, не подобався їм і костюм польський, який різко підкреслював їхню національність. ...Між дамами обох націй відбувався такий самий розлад. Найбільше гнівалися російські маменьки на своїх синів і їхніх молодих товаришів за те, що ті упадали за польськими дівицями. ...Польські матері, своєю чергою, скрива поглядали на свою молодь, якщо вона захоплювалася російськими красунями і зумисне говорила з ними російською. Кожне слово цією ненависною мовою, дійшовши до їхнього вуха, викликало їхній гнів.

Спостереження лікаря-француза одразу нагадують антипольський дух «Історії русів». Не дивно, що цей твір, хай там хто його написав, зажив популярності у місцях, де побував де ля Фліз.

Стародубське панство жило в особливому світі, оберненому в минуле. У новоспечених російських дворян нерідко були ті самі вороги, що й у їхніх батьків і дідів — козацьких старшин. Старі релігійні і культурні суперечки лишалися актуальними і в нових політичних обставинах. Французька революція принесла нові принципи легітимності і нову мову для вираження старої ненависті і підозр. Однак сподівання, симпатії і тривоги стародубського дворянства не обмежувалися своїм закутком. Вони відлунили у високих столичних кабінетах — наприкінці XVIII століття стародубські аристократи укладали міжнародні угоди і формували політику Російської імперії, як внутрішню, так і зовнішню стосовно традиційних сусідів України. Між Стародубом і Петербургом існував тісний зв’язок, немислимий сьогодні.

Доля Гудовичів і Миклашевського відображала злет і присмерк української чи то пак стародубської партії при імперському дворі, їхні кар’єри уможливило піднесення Олександра Безбородька і Петра Завадовського, двох протеже головного «ліквідатора» Гетьманату малоросійського губернатора Петра Рум’янцева-Задунайського. Першим помітного становища у столиці сягнув Завадовський, короткий час він був коханцем Катерини II, але Безбородько невдовзі перевершив співвітчизника. За винятком недовгого періоду, вони були близькими друзями і союзниками. Безбородько сприяв кар’єрі Дмитра Трощинського, ще одного петербурзького українця, який 1793 року став статс-секретарем імператриці. Всі ці три українські вельможі підтримували земляків і лобіювали інтереси малої батьківщини — через імперські реформи і дух Просвітництва вони хотіли покращити її становище, не жертвуючи занадто правами і привілеями, успадкованими з козацьких часів. Брат Олександра Безбородька Ілля казав, що на його петербурзькому будинку пора робити вивіску «Малоросійський готель» — так багато земляків зверталися до нього по допомогу, і в цьому жарті була чимала доля правди.

Перший рік правління Павла — це апогей українського впливу при дворі. Безбородько в останні роки Катерини II дистанціювався від імператриці, при Павлі вдавав жертву катерининської опали і став ще впливовіший, ніж раніше. Українці становили потужну групу при дворі і вживали владу не тільки на користь собі і кар’єрам своїх протеже, а й на добро малій батьківщині: прагнули відновити адміністративну цілісність і деякі традиційні інститути краю. Михайло Миклашевський став цивільним губернатором «возз’єднаної» Малоросії і зіграв важливу роль у проекті «відновлення батьківщини». Все обірвала смерть Безбородька у квітні 1799 року. Завадовського відправили під нагляд у його маєток Ляличі на Стародубщині. Миклашевського та Івана Гудовича зняли з посад.

Приниження від Павла стало перевагою, коли неврівноваженого імператора убили, і на престол зійшов його син Олександр І. Українці швидко повернулися на імперську службу. Завадовський став першим міністром освіти в Російській імперії, Трощинського призначили міністром юстиції, а Миклашевського — сенатором. Гудович дослужився до фельдмаршала. Але українська партія вже не мала при дворі того статусу і впливу, як у часи Катерини і Павла. Малоросію знову поділили на кілька губерній, а всі губернатори — Олексій Куракін, Яків Лобанов-Ростовський і пізніше Микола Рєпнін — були великоросами, відданими передусім імперській столиці. Всі вони породичалися з місцевою аристократією, але не стали її частиною. Місцеві дворяни скаржилися іншим вельможним українцям у Петербурзі, наприклад протеже Безбородька графу Віктору Кочубею — він був міністром внутрішніх справ при Олександрі І, головою Державної ради і Комітету міністрів при Миколі І. Але скарги мало чим допомогли. Стародубським аристократам нічого не лишалося, як оплакувати долю і згадувати «старі добрі часи» — епоху козацької автономії і правління імператорів, які її зруйнували.

Популярний російський поет тієї епохи Олександр Грибоедов нарікав на відсталість чиновників-ветеранів у знаменитій п’єсі «Горе от ума» (1823). У ній ідеться про покоління, яке брало участь у російсько-турецьких війнах і не сприймало ліберальних подихів XIX століття:

А судьи кто? — За древностию лет

К свободной жизни их вражда непримирима,

Сужденья черпают из забытых газет

Времен Очаковских и покоренья Крыма;

Всегда готовые к журьбе,

Поют всё песнь одну и ту же,

Не замечая об себе:

Что старее, то хуже.

Грибоєдовська оцінка старого покоління зашкарублих чиновників була, мабуть, справедливою стосовно столиць, але ситуація в Україні суттєво відрізнялася. Відтерті від двору українські ветерани знайшли спільний ґрунт з грибоєдовським поколінням. Ідеї, які циркулювали в маєтках стародубських аристократів на початку XIX століття, не дуже відрізнялися від тих, що побутували в колі Дмитра Трощинського, соратника Безбородька і Завадовського, поборника інтеграції прикордоння в імперію, який згодом змінив свої централізаторські погляди. Вийшовши 1817 року у відставку, Трощинський жив у своєму маєтку в селі Кибинцях Лубенського повіту Полтавської губернії, де зібрав бібліотеку у 4500 томів. Його часто навідували місцеві «антикварії» на взірець Андріана Чепи і Василя Ломиковського, які вперше зустрілися там улітку 1811 року. В його домі збиралися також місцеві вільнодумці.

Російський генерал Олександр Михайловський-Данилевський, чий корпус квартирував у тих краях 1824 року, записав про коло Трощинського у спогадах:

Я заметил еще, что при каждом удобном случае малороссияне осуждали правление Александра и выхваляли царствование Екатерины. К распространению сего мнения способствовал преимущественно живший недалеко от Лубен бывший министр юстиции Трощинский, старик лет восьмидесяти, почитавшийся в Малороссии оракулом. Свойственно пожилым людям вспоминать с удовольствием о своей молодости и веке, в котором они действовали, равно министрам, находящимся в удалении от двора, превозносить то время, когда они были в силе. Сие самое происходило и с Трощинским, который на счет царствования Александра безмерно выхвалял правление Екатерины, а малороссияне, между коими он считался почетнейшим помещиком, служили ему отголоском, забывая, что на Екатерину они могли бы роптать за уничтожение старинных привилегий своих.

Ще одне спостереження Михайловського-Данилевського підтверджує те, що ми знаємо з інших джерел про ставлення стародубців до росіян. За словами генерала, лубенське дворянство, дуже гостро налаштоване до правління Олександра, ще критичніше ставиться до росіян, чи то пак «москалів» загалом. «Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, — писав Михайловський-Данилевський, — выгодно к России расположенного. Во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: “он всем хорош, да москаль”, то есть русский и следственно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии; от упадка кредита и промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная». Михайловський-Данилевський одразу зв’язав ностальгію Трощинського за минулим та його думки про сучасність із планами і мріями декабристів: «дом Трощинского служил Малороссии средоточием для либералов; там, например, находились безотлучно один из Муравьевых-Апостолов, сосланный впоследствии на каторгу, и Бестужев-Рюмин, кончивший жизнь на виселице».

Між Кобринцями Трощинського і Понурівкою Миклашевського на початку XIX століття було багато спільного. Власники цих маєтків знали і поважали один одного. 1812 року Трощинський підтримав пропозицію Михайла Миклашевського відновити козацькі полки; він регулярно контактував з Миклашевським та обговорював з ним місцеву і столичну політику. Вони явно поділяли однакові погляди на багато моментів історії і сучасності. Згадка Михайловського-Данилевського про декабристів знову нагадує про змовників, які долучилися до «відкриття» «Історії русів»: Олександра фон Брігена, Кондратія Рилєєва і, можливо, сина Михайла Миклашевського Олександра. Цей несподіваний, з точки зору грибоєдовської поезії, альянс старого і нового являв собою небезпечну для імперії суміш спогадів про козацьку автономію та планів на ліберальне і конституційне майбутнє.

Невже існував «стародубський патріотичний гурток», подібний до гуртка, начебто знайденого Оглоблиним у Новгороді-Сіверському? Навряд. Але все вказує на те, що існувало коло заможних стародубських поміщиків, поєднаних родинними зв’язками і спільним досвідом на імперській службі. Вони обросли зв’язками у столиці та інших частинах Гетьманату і мали всі підстави любити, читати й поширювати «Історію русів», яка відображала їхні погляди і, крім того, розповідала про їхніх родичів і предків у винятково доброму ключі.