Первісна історія України

Розділ 7. Походження індоєвропейців

Сучасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений досягненнями європейської цивілізації. Її фундаторами й творцями були насамперед народи індоєвропейської мовної сім'ї. Культурна, економічна, мовна та демографічна експансії індоєвропейців багато в чому визначали світовий історичний процес протягом останніх 5 тис. років. Розквіт європейської цивілізації припав на другу половину нашого тисячоліття, чим певною мірою пояснюється індоєвропеїзація Північної та Південної Америки, Австралії, Сибіру. Отже, годі й говорити про наукову значущість вивчення проблеми походження індоєвропейців та пошуків їх прабатьківщини.

Таємниця походження народів індоєвропейської мовної сім'ї ось уже два століття хвилює вчених різних країн. Головна складність тут полягає насамперед у комплексності та міждисциплінарності проблеми, тобто необхідне залучення різних наук — лінгвістики, археології, первісної історії, етнології, палеогеографії, зоології, ботаніки, антропології та ін. Існує велика кількість літератури, написаної багатьма мовами народів світу щодо питань, звідки споріднені народи 5—4 тис. років тому заселили гігантські обшири між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні.

Не маючи ілюзій щодо остаточного вирішення проблеми, спробуємо дати критичний аналіз сучасних наукових поглядів на походження індоєвропейців з позицій археології, з'ясувати роль стародавнього населення України в індоєвропеїзації Євразії.

Двісті років тому член верховного суду індії у Калькутті сер Вільям Джонс, читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Рігвейду, дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов — санскриту, давньоперської, латини, давньогрецької, кельтської, готської. Цю справу продовжили лінгвісти. Глибоко досліджувалися як сучасні, так і мертві індоєвропейські мови. До найдавніших пам'яток індоєвропейської писемності належать священні гімни

Ріг-веди середини II тис. до н. е., записані пізніше санскритом, гімни Авести рубежу II—І тис. до н. е., протогрецька мова стародавніх Мікен XVI ст. до н. е., клинописи хетів Анатолії початку II тис. до н. е., тохарські священні тексти західного Китаю, готський переклад Біблії середини І тис. н. е.

Результатом столітніх зусиль лінгвістів була класифікація індоєвропейських мов наприкінці XIX ст. Індоєвропейська сім'я мов складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови:. . 1. Германська: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, ісландська, а також готська.

2. Балтійська: литовська, латиська, а також прусська.. . 3. Слов'янська: польська, чеська, словацька, російська, українська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська, македонська.

4. Кельтська: ірландська, бретонська, гелльська, валлійська, а також галльська.. . 5. Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, а також латина, умбрійська, оскська.

6. Індійська: хінді, уруду, мертва мова санскрит.. . 7. Іранська: перська, афганська, таджицька, осетинська, мертві мови — давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська.. . 8. Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.

9. Фрігійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фрігійська, батьківщиною яких було Нижнє Подунав'я (на карті не позначено).. . 10. Іллірійська: албанська, мертва мова іллірійська.

11. Вірменська.. . 12. Тохарська.. . 13. Анатолійська: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська.

Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов учені пояснюють єдиним генетичним корінням — індоєвропейською прамовою. Близько 6 тис. років тому в якомусь обмеженому регіоні Євразії проживав народ, від мови якого походять усі індоєвропейські мови. Перед наукою постало завдання відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських народів та прослідкувати шляхи їх розселення.

Індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти вважають регіон, який займали носії індоєвропейської прамови до її розпаду в IV тис. до н. е. Він повинен відповідати природно-географічним, соціально-економічним та культурно-історичним характеристикам, відтвореним з допомогою лінгвістичного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов.

Методом так званої лінгвістичної палеонтології ученим вдалося реконструювати етапи формування індоєвропейської прамови. Спираючись на розробки Ф. Сосюра та А. Мейє, М. Д. Аидрєєв [7] висловив припущення про три послідовні стадії її формування: бореальну, ранньоіндоевропейську та пізньоіндоевропейську.

Бореальна прамова була генетичною основою як індоєвропейської, так і алтайської та уральської мовних сімей. Її базовий словник свідчить, що носії бореальної прамови проживали у помірній зоні серед хвойних лісів,

річок та боліт; були знайомі як з гірською місцевістю, так і з рівнинами, вкритими степовою рослинністю; вели рухливе мисливське господарство, полюючи на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування; знали рибальство та збиральництво їстівних рослин.

Бореальну прабатьківщину М. Д. Андреєв розміщує у широкій зоні Євразії, що тягнеться вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Пізніше на бореальному субстраті між Рейном та Дніпром сформувалися індоєвропейці, між Дніпром та Уралом — народи уральської сім'ї мов (угро-фіни), між Уралом та Алтаєм — алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи). Важко погодитися з датуванням М. Д. Андрєєвим бореальної спільноти пізнім палеолітом, оскільки як природно-кліматичні, так і культурно-господарські реалії відповідають мезоліту (VIII—VI тис. до н. е.).

Ранньо-індоєвропейська мова свідчить, що її носії проживали у помірній зоні з різкоконтинентальним кліматом — холодними зимами і теплим літом. Жили як у гірській, так і в рівнинній місцевості, серед рік, боліт та хвойних лісів. Полювання із собакою, рибальство, збиральництво відігравали важливу роль у забезпеченні продуктами харчування. Чітко простежуються ранні форми землеробства та скотарства. Серед домашніх тварин фігурували корова, бик, вівця, коза, свиня. Спочатку їх утримували у загороді, потім з'явилося відгонне скотарство. Зароджується мотично-підсічне землеробство. Вирощували зернові. Носії ранньо-індоевропейської прамови жили відносно осіло, знали човен, волокушу і навіть глиняний посуд. Це дає підстави датувати цю епоху неолітом (VI—V тис. до н. е.), на відміну від М. Д. Андрєєва, що відносив її до більш раннього, мезолітичного часу.

Пізньо-індоєвропейську прамову на етапі, що передував її розпаду в IV тис. до н. е. на окремі мовні групи, реконструювали Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Іванов [32] на основі аналізу спільної індоєвропейської пралексики.

Економіка праіндоєвропейців на час розпаду спільноти мала виразний скотарсько-землеробський характер з переважанням скотарства м'ясо — молочного напряму. Серед домашніх тварин фігурували кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології. Праіндоєвропейці володіли досконалими методами обробки продуктів тваринництва: шкіри, вовни, молока.

Досить високого рівня досягло землеробство. Відбувся перехід від мотичного до ранньої форми орного землеробства, що характеризувало застосування рала чи сохи. Останню тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мололи зерно терками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (яблуня, вишня, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колісний транспорт. У візки запрягали коней та биків. їм було відоме вершництво.

Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою. Він характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, мілітарністю. У суспільстві вирізнялися три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники — пастухи, землероби, воїни. Мілітарний дух відбився у будівництві перших укріплених поселень — фортець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога — воїна та пастуха. Поклонялися зброї, коню, бойовій колісниці, сонцю — колесу (свастика), вогню.

Важливий елемент Індоєвропейської міфології — світове дерево. Це свідчить, що їх прабатьківщина була лісистим краєм. Точніше локалізувати її допомагають назви рослин і тварин, відтворені лінгвістами у пізньо-індоєвропейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, дикий кабан, олень — лось, дикий бик, заєць, змія, бобер, миша, риба, птиця, орел, журавель, ворона, тетерев, дятел, гуска — лебідь, барс-леопард, лев, мавпа, слон. Останні чотири екзотичні тварини не типові для європейською фауни, хоча леви та барси проживали на Балканах ще 2 тис. років тому. Слова, які позначають барса, лева, мавпу та слона, до індоєвропейської прамови потрапили з Близького Сходу, ймовірно від афразійців (32, с. 506, 510).

Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає помірній зоні Європи. Це дало підстави переважній більшості сучасних дослідників розміщувати її між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні (213; 217; 221; 219; 225; 218; 230; 214; 237). Із цим регіоном збігається архаїчна індоєвропейська гідронімія (32, с. 945). Виняток становлять лише східні території між Дінцем та Волгою, де індоєвропейські гідроніми невідомі.

Точніше локалізувати прабатьківщину дають можливість виявлені в індо-європейських мовах сліди контактів з фінно-уграми, картвелами та людністю Близького Сходу (прахаттами, прахуритами, прасемітами, шумерами, еламцями). Лінгвістичний аналіз свідчить, що фінно-угри до їхнього розпаду в III тис. до н. е. запозичили у індоєвропейців значну кількість сільськогосподарської термінології (свиня, порося, коза, зерно, сіно, молот-сокира, золото та ін.). Різноманітна індоєвропейська лексика присутня у картвельських мовах (грузинській, менгрельській, сванській) [32, с. 877]. Особливо важлива наявність у мовах індоєвропейців лексичних паралелей з мовами народів Близького Сходу:

Лінгвіст В. М. Ілліч-Світич [77] відзначав, що певна частина аграрної і тваринницької лексики була взята у прасемітів та шумерів. Як приклад таких запозичень із прасемітської дослідник називає слова: tauro — бик, gait — коза, agno — ягня, bar — зерно, крупа, dehno — хліб, зерно, kern — жорно, medu — мед, солодкий, sekur — сокира, nahu — посудина, корабель, haster — зірка, septm — сім, klahu — ключ та ін.

З мови шумерів індоєвропейці запозичили, за В. М. Іллічем-Світичем, слова: kou — корова, reud — руда, auesk — золото, akro — иива, duer — двері, hkor — гори та ін.

Однак особливо багато термінології тваринництва та землеробства, назв продуктів харчування, предметів побуту тощо індоєвропейці запозичили у прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких розміщувалася в Анатолії та у верхів'ях Тигру та Єфрату. С. А. Старостін [177, с. 112—163] вважає, що наведені В. Іллічем-Світичем корені klahu, rnedu, akro, bar та деякі інші є не прасемітські чи шумерські, а хатто-хуритські. Крім того, він наводить численні приклади хатто-хуритської лексики в індоєвропейських мовах. Ось лише деякі з них: ekuo — кінь, kago — коза, porko — порося, hveiena — вовна, auig — овес, hag — ягода, rughia — жито (рожь), lino — льон, kulo — кол, спис, gueran —жорнов, sel — село, dholo — долина, arho — простір, ареал, tuer — сир м'який (творог), sur — сир, bhar — ячмінь, penkue — п'ять та багато інших. Аналіз цих лінгвістичних запозичень свідчить, що відбулися вони в процесі безпосередніх контактів праіндоєвропейців з розвинутішими прахатто-хуритами не пізніше V тис. до н. е. [177, с. 112—113, 152—154].

Характер мовних паралелей між праіндоєвропейською, праугрофінською, пракартвельською та мовами народів Близького Сходу переконливо свідчить, що вони є результатом безпосередніх сусідських контактів праіндоєвропейської спільноти з прафінно-уграми лісостепів між Верхнім Дінцем та Уралом, пракартвелами Кавказу та вихідцями з Близького Сходу, тобто відшукувана прабатьківщина знаходилася десь між цими народами.

Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсотрічну історію [154]. Відразу після відкриття Вільяма Джонса прабатьківщиною була проголошена Індія, а санскрит Рігведи — мало не батьком усіх мов. Вважалося, що завдяки м'якому клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і індоєвропейське населення розселялося на захід до Європи та Західної Азії.

Однак незабаром виявилося, що мова іранської Авести не набагато молодша за санскрит, і пращури усіх індоєвропейців могли мешкати й у Ірані.. . У 30—50-ті роки XIX ст. індоєвропейців виводили із Середньої Азії, яку тоді вважали "кузнею народів". Ця версія живилася історичними даними про міграційні хвилі, що періодично котилися із Центральної Азії до Європи протягом останніх двох тисяч років. Це сармати й тюрксько-монгольські племена гунів, болгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар, калмиків та ін. До того ж у цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії, оскільки розпочалася її колонізація росіянами з півночі та англійцями з півдня.

Бурхливий розвиток лінгвістичної палеонтології у середині XIX ст. виявив невідповідність Азії природно-кліматичним реаліям прабатьківщини. Реконструйована індоєвропейська прамова свідчила, що прабатьківщина розміщувалася у регіоні з помірним кліматом з відповідною флорою (береза, осика, сосна, бук тощо) і фауною (тетерев, бобер, ведмідь та ін.). Крім того, виявилося, що переважна більшість індоєвропейських мов локалізувалася не в Азії, а в Європі. Між Рейном та Дніпром концентрувалася переважна більшість давніх індоєвропейських гідронімів.

Більшість дослідників з другої половини XIX ст. вважають, що батьківщина розміщувалася в Європі. Вибух німецького патріотизму у другій половині XIX ст., зумовлений об'єднанням Німеччини Бісмарком, не міг не вплинути на долю індоєвропеїстики, адже переважна більшість фахівців з цієї проблеми були на той час етнічними німцями.

Посилаючись на встановлений лінгвістами помірний клімат прабатьківщини, її починають локалізувати саме в Німеччині. Додатковими аргументами є північноєвропеоїдна зовнішність найдавніших індоєвропейців. Світле волосся і блакитні очі — ознака аристократичності як у арійців, за Рігведою, так і у стародавніх греків. Крім того, німецькі археологи твердили про безперервний розвиток на території Німеччини — від археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки V тис. до н. е. до сучасних німців.

Апогеєм цих досліджень стала книга німецького археолога Г. Косини "Походження і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час", що вийшла друком 1926 р. і була використана нацистами як наукове обгрунтування своєї експансії на схід. Автор називає індоєвропейців індогерманцями і простежує за археологічними матеріалами добу неоліту та бронзи "14 колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню Європу до Чорного моря". Ця псевдонаукова, заполітизована версія розселення індоєвропейців зазнала краху разом з Третім Райхом.

Разом із центральноєвропейською концепцією походження Індоєвропейців народилася і південноруська. Прихильники цієї концепції вважали прабатьківщиною степи від Нижнього Дунаю до Волги. Її фундатором по праву вважають видатного німецького вченого О. Шрадера. Його численні праці, що вийшли друком між 1880 та 1920 p., називають "енциклопедією індоєвропеїстики". Заслуга дослідника полягає в тому, що він не лише узагальнив досягнення лінгвістів, а й проаналізував та розвинув їх із залученням нових археологічних матеріалів зі степових курганів Східної Європи. Лінгвістична реконструкція скотарського суспільства стародавніх індоєвропейців була блискуче підтверджена археологією. О. Шрадер вважав праіндоєвропейцями скотарів східноєвропейського степу III—II тис. до н. е. Оскільки індоєвропейські мови поширені в Європі та Західній Азії, тому, на думку О. Шрадера, прабатьківщина повинна була розміщуватися десь посередині, а саме — у степах Східної Європи.

Г. Чайлд у книзі "Арійці" істотно розвинув концепцію О. Шрадера. На основі нових археологічних даних він переконливо показав, що найдавніші індоєвропейські скотарі з'явилися у східноєвропейських степах і саме звідси пішов імпульс до індоєвропеїзації усієї Євразії. Пізніше його погляди розвивали Т. Сулемирський, М. Гімбутас, Д. Меларі та ін.

У наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвропейською прабатьківщиною: Центральна Європа між Рейном та ВІслою (Є. Мейєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Д'яконов) та лісостепова і степова зони між Дністром і Волгою (Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас, Д. Мелларі, Ю. Павленко, Л. Залізняк). Частина дослідників об'єднують у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами до Волги на сході (А. Хейслер, В. Георгієв). Яка з цих версій вірогідніша?

Концепція походження індоєвропейців з Центральної Європи, а саме з територій між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, набула особливого поширення в першій половині XX ст. серед націоналістично налаштованих німецьких учених. Важливу роль у цьому відіграв факт збігу основного регіону індоєвропейської гідрономії з територіями поширення кількох археологічних культур (лінійно-стрічкової кераміки, лійчастого посуду, кулястих амфор та шнурової кераміки), що з V до початку II тис. до н. е. послідовно змінювали одна одну в Центральній Європі.

Індоєвропейський характер культур шнурової кераміки не викликає сумніву. їх генетичними посередниками, за останніми даними, були культури лійчастого посуду та кулястих амфор. Однак ми не маємо підстав називати індоєвропейською культуру лінійно-стрічкової кераміки, оскільки в ній відсутні реконструйовані лінгвістами визначальні індоєвропейські риси: скотарський напрям економіки, домінування чоловіка в суспільстві та мілітарний характер його, наявність військової еліти, фортець, культу війни, поклоніння зброї, бойовій колісниці, коню, сонцю, вогню тощо. Носії традицій лінійно-стрічкової кераміки належали неолітичній протоцивілізації Балкан, неіндоєвропейський характер якої описано вище.

Розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі суперечить наявність в індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами Кавказу. Більшість сучасних учених вважають Центральну Європу батьківщиною шнурових культур III—II тис. до н. е., що були пращурами північної гілки індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов'ян. Однак батьківщиною всіх індоєвропейських народів цей регіон не може бути через те, що неможливо вивести від шнуровиків ні археологічно, ні лінгвістично індоєвропейців півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців). Шнуровики III тис. до н. е. не могли бути легендарними праіндоєвропейцями ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з'явилися раніше — наприкінці V тис. до н. е. (середньостогівська та ямна культури) .

Близький Схід не міг бути прабатькіщиною індоєвропейців, тому що був батьківщиною неіндоєвропейців — хуритів, шумерів та семітської сім'ї народів [32, с. 880]. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей регіон був південною периферією їх поширення. Індоєвропейці (хети, лувійці, палайці, вірмени) з'являються тут досить пізно — близько 3 тис. років до н. е., тобто вже після розпаду праіндоевропейської мови в IV тис. до н. е. На відміну від Європи тут майже відсутні індоєвропейська гідронімія, половина рослин і тварин, що фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб, липа, верес, бобер, тетерев, рись та ін.). Водночас в останній немає типових представників близькосхідної фауни та флори (кипарис, кедр тощо). Що стосується лева, барса, мавпи та слона, то вони виявилися запозиченими з прасемітської. Якби ці тварини були типовими для індоєвропейської прабатьківщини, то навіщо було запозичувати їх назву у південних сусідів? Праіндоєвропейці не могли мешкати на Близькому Сході й тому, що сильний вплив їх мови простежено у праугрофінів, а це вимагало тісних сусідських контактів з пращурами угро-фінів, батьківщина яких учені впевнено розміщують у лісостепах між верхів'ями Уралом.

Припустивши, що індоєвропейці походять з Балкан, ми проігноруємо лише їх лексичні зв'язки з угро-фінами, а й з картавелами Кавказу. Не можливо вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців — індоіранців. Індоєвропейські гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж ї; маса поширена за межами регіону, між Рейном та Дніпром. Походження їх від балканських неолітичних землеробів суперечить і той факт, що поява перших індоєвропейців на історичній арені в IV—III тис. до н. е. збігається з аридизацією клімату, виділенням скотарства в окрему галузі та поширенням його на гігантських просторах Євразії і нарешті з колапсом самого землеробського неоліту Балкан. Що ж дає підстави деяким дослідникам вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейців?

Колін Ренфрю вважає, що грандіозному лінгвістичному феномену поширення індоєвропейських мов повинен відповідати не менш масштабний соціально-економічний процес. На думку американського вченого, таким глобальним явищем у первісній історії континенту була неолітизація Європи. Мається на увазі розселення з Близького Сходу найдавніших землеробів та скотарів.

Факт міграції частини ранньо-землеробського населення з Близького Сходу на Балкани і далі в Європу не викликає заперечень. Однак чи було воно індоєвропейським, адже археологія свідчить, що з перших осередків на півдні Анатолії, у горах Загросу та в Палестині виростають не індоєвропейська, а хуритська, шумерська, еламська та прасемітська цивілізації. Саме в останніх мають прямі паралелі матеріальна та духовна культура, економіка неолітичних землеробів Балкан. їх антропологічний тип близький до неолітичних жителів Близького Сходу і суттєво відрізняються від антропології достовірних індоєвропейців, що проживали в III тис. до н. е. у Центральній Європі (культури шнурової кераміки) та в лісостепах між Дністром і Волгою (середньостогівська та ямна культури). Якщо неолітичне населення Балкан та Близького Сходу належало до південноєвропейського, або середземноморського, антропологічного типу (тонкокісні, низькорослі європеоїди), то згадані вище індоєвропейці були масивними, високими північними європеоїдами. Глиняні статуетки з Балкан, як правило, зображають людей з великим носом специфічної форми (мал. 39), який є визначальною рисою східносередземноморського антропологічного типу, за В. П. Алексеєвим [2, с. 224—225].

Прямим нащадком неолітичної протоцивілізації Балкан була мінойська цивілізація, що склалася на Кріті близько 2 тис. років до н. е. За М. Гімбутас, мінойське лінійне письмо, а походить від лінійного письма неолітичних землеробів Балкан VI тис. до н. е. Дешифровка текстів мінойців показала, що їх мова належала до групи семітських [219; 32, с. 912, 968; 234, с. 50]. Оскільки мінойці — нащадки балканського неоліту, тому останній ніяк не міг бути індоєвропейським. Як археологи, так і лінгвісти дійшли висновку, що до появи перших індоєвропейців у Греції в II тис. до н. е. тут проживали неіндоєвропейські неолітичні племена.

Отже, культурно, лінгвістично, антропологічно та генетично балканський неоліт був тісно пов'язаний з неіндоєвропейською неолітичною цивілізацією Близького Сходу. Схоже, що велика кількість сільськогосподарських термінів близькосхідного походження у праіндоєвропейській мові пояснюється інтенсивними впливами балканських землеробів, генетично пов'язаних з Близьким Сходом, на сусідні мисливсько-рибальські племена праіндоевропейців.

Деякі наукові дані, насамперед археологічні, дають підстави впевненіше говорити про генетичні зв'язки балканського неоліту, зокрема його українського прояву — трипільської культури, з конкретними неолітичними спільнотами Близького Сходу. Однак для цього необхідно коротко зупинитися на складних етнокультурних процесах, які розвивалися на Близькому Сході у IX—IV тис. до н. е. В умовах тісних культурних контактів тут розвивалося кілька етноісторичних спільнот, які першими перейшли до відтворюючого господарства і принесли його в сусідні регіони Азії, Європи, Африки. Маються на увазі афразійська, хаттська, хуритська, еламо-дравідійська та інші етнічні спільноти [204, 80].

Найдавніші афразійці археологічно фіксуються в X—IX тис. до н. е. по всьому Східному Середземномор'ю: на Сінайському півострові, в Палестині, Сирії, середній течії Євфрату. Поряд з мисливством, розвиненим рибальством ці люди займалися ускладненим збиральництвом і почали вирощувати ячмінь, пшеницю та розводити кіз і овець. Ця людність відома з розкопок пам'яток натуфійської культури.

У VII—VI тис. до н. е. афразійці просуваються через Суецький перешийок до Півиічно-Східної Африки і започатковують берберську, чадську, єгипетську, кушитську групи народів. Від афразійців, що розселилися з Палестини на південь в Аравію, веде свій початок арабська гілка семітів. У цей час перші землероби та скотарі Сирії та Палестини мігрували на схід у Месопотамію та на захід на о. Кіпр [204, с. 67, 77]. Нащадками найдавніших афразійських фермерів були біблійні семітські племена (ханаани, аморитяни, моавітяни, амонітяни та ін.), аккадці, що завоювали 2370 р. до н. е. Шумер у Месопотамії, фінікійці, а також сучасні євреї та араби.

На схід від річки Тигріс у передгір'ях Загросу розміщувався ще один центр зародження відтворюючого господарства. На його базі постала еламо-дравідійська етнічна група. В VI—IV тис. до н. е. людність Загроських гір просунулася на схід. Вона заселила південь Середньої Азії, Іран та схід Індії [204, с. 99]. У басейні Інду ці прибульці із заходу започаткували Харапську цивілізацію. їхніми далекими нащадками є носії дравідійських мов, зокрема тамільської Південно-Східної Індії.

У Закавказзі та у верхів'ях річки Тигріс розташований ще один центр доместикації тварин та рослии. На його грунті сформувалася хуритська група народів, відома з пам'яток халафської культури V тис. до н. е. та куро-аракського енеоліту Закавказзя IV—III тис. до н. е. Стародавнім хуритам належать урартійські старожитності початку І тис. до н. е. Нащадками хуритів є сучасні чеченці, інгуші, лезгини та деякі інші народи Північно-Східного Кавказу.

Автохтонами Центрального Кавказу є картвели, коріння яких, за археологічними даними, сягає IV тис. до н. е. До картвельскої групи народів належать грузини, свани, менгрели, які населяють у наш час Центральний та Західний Кавказ.

Північно-Західний Кавказ населяють абхази, адигейці, кабардинці, абазинці, які є далекими пращурами корінної людності Анатолії хаттів. Її переселення зі своєї батьківщини на схід у Кавказькі гори сталося досить пізно. Головною причиною був тиск на хаттів із заходу з боку войовничих індоєвропейських племен, які в III—II тис. до н. е. хвилями котилися з Балканського півострова до Малої Азії. Так, у III тис. до н. е. до Анатолії прийшли лувійці, потім палайці. У XVII ст. до н. е. хаттів підкорили хети. Хетську державу зруйнувала у XIII ст. до н. е. нова хвиля індоєвропейців з Балкан — вірмен. За ними із заходу йшли фрігійці, які у І тис. до н. е. створили в центрі Анатолії свою державу [79, с. 124]. Індоєвропейська експансія із заходу зумовила переселення частини хаттів на схід у район Кавказу.

Батьківщиною хаттів був південь Малої Азії, або Анатолії. Південноанатолійський центр зародження відтворюючого господарства відіграв провідну роль у неолітизації Європи. У попередньому розділі згадувалося про дві хвилі ранньонеолітичних мігрантів, які в VII—VI тис. до н. е. прокотилися з Малої Азії на захід островами та узбережжям Середземного моря до Гібралтару, несучи протонеолітичну техніку обробки кременю, кераміку з імпрессо орнаментом, доместикованих кіз та овець. Пізніше, в

IV—II тис. до н. е., нащадки цих найдавніших переселенців з Південної Анатолії стали будівничими мегалітичних споруд Західного Середземномор'я та Атлантичного узбережжя Західної Європи. Серед мегалітів найпоширеніші дольмени, які відомі не лише у Західній Європі, а й на Північно-Західному Кавказі (119, с. 261—264, 292—294, 325).

До VI тис. до н. е. прахатти Анатолії та прахурити верхів'я Євфрату та Закавказзя становили єдину мовно-культурну анатолійсько-кавказьку спільноту. Мовна спорідненість сучасних басків та їхніх античних пращурів іберів Піренейського та етрусків Апеннінського півостровів з північно-кавказькими нащадками хаттів та хуритів (абхазами, адигейцями, чеченцями, інгушами та ін.) є результатом походження усіх цих народів від спільних анатолійсько-кавказьких пращурів VIII—VII тис. до н. е. [72, с. 216].

Отже, внаслідок міграції з Південної Анатолії до Середземномор'я найдавніших землеробів і тваринників у Південній Європі склався споріднений із стародавньою анатолійсько-кавказькою спільнотою етномовний пласт. Ця людність була творцем мегалітичної культури Європи IV—II тис. до н. е. і зійшла з історичної арени внаслідок експансії кельтів (ібери Піренейського півострова) та латинян (етруски Апеннін) у І тис. до н. е. Однак нащадки іберів — баски збереглися у передгір'ях Піренеїв до наших часів.

Провідний фахівець із стародавньої історії Передньої Азії І. М. Д'яконов (57, с. 16) вважав археологічно доведеним, що починаючи від неоліту до ранньої бронзи суспільство Балкан було типологічно подібне до гірськопериферійних суспільств стародавнього Близького Сходу. Аналіз господарства, домобудівництва, матеріальної та духовної культур, орнаментів, скульптури неолітичних культур Балкан, Нижнього Подунав'я, Правобережної України (Караново, Хамаджія, Боян, Гумельниця, Кукутені, Трипілля тощо) вказує на виразні малоазійські паралелі [190; 219; 154; 204; 127]. Про південноанатолійські генетичні корені Балканського неоліту свідчить його набір культурних рослин [204], типологія найдавнішої балканської кераміки [190], деякі дані гідронімії.

Отже, генетичний зв'язок балканського неоліту, а через нього і трипільської культури з південноанатолійським центром неолітизації дає підстави для припущення, що вищезгадані найдавніші землероби Балкан, Нижнього Подунав'я та Правобережної України в етномовному відношенні були споріднені з прахаттами. Само цими зв'язками пояснюється наявність у Балкано-Дунайському регіоні архаїчної малоазійської гідронімії, яку виявили Т. Гамкрелідзе та В. Іванов [32, с. 862—863]. Про це свідчать також сліди лінгвістичних контактів праіндоєвропейців з прахаттами, які, на думку цих авторів, мали місце не пізніше IV тис. до н. е. Індоєвропейці під впливом балканського неоліту отримали деякі сільськогосподарські хатто-хуритські терміни [177, с. 152—154] разом з навичками землеробства і тваринництва.

Однак, як показав В. Ілліч-Світич [77, с. З—12], у праіндоєвропейській мові є значний пласт сільськогосподарської лексики й інших близькосхідних народів — прасемітів, шумерів, еламців. Ця близькосхідна термінологія перейшла до індоєвропейської прамови також із балкано-дунайського неоліту. Тому останній не був монолітно хаттським в етномовному розумінні. Напевно, було декілька різноетнічних хвиль неолітичних мігрантів з Близького Сходу на Балкани, що зумовило певну культурну строкатість балканського неоліту. Останній, мабуть, був започаткований і розвивався під впливом кількох споріднених близькосхідних етносів, серед яких домінували прахатти Південної Анатолії, але, вірогідно, мали місце прахуритські, афразійські, шумерські, еламські впливи. Це певною мірою стосується й трипільської культури Правобережної України як крайнього північно-східного прояву балканської енеолітичної протоцивілізації. Під впливом останньої формувалися найдавніші праіндоєвропейці лісостепів Східної України.

Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах отримують погляди О. Шрадера (1883) та Г. Чайлда (1926, 1950), які вважали, що перший імпульс до європеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північнопричорноморських степів та лісостепів. Пізніше цю гіпотезу фундаментально обгрунтували та розвинули Т. Сулемірський [237], В. Даниленко [47], М. Гімбутас [219, 220], Д. Мелларі [230].

За цією версією, яка, на нашу думку, найбільш переконлива й аргументована, найдавніші індоєвропейці виникли на півдні України внаслідок складних історичних процесів, що привели до відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки. У загальних рисах вони розглядалися у попередньому розділі. Там же показано, як внаслідок аграрної колонізації балканських землеробів були вичерпані резерви мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючої економіки у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату, що вела до кризи землеробської економіки Балкан.

Виокремлення скотарства із змішаної землеробсько-скотарської економіки у самостійну галузь сталося на півдні України на кордоні зайнятих мотичними землеробами родючих чорноземів Правобережжя Дніпра та євпропейських степів, що з цього часу стали домівкою рухливих і войовничих скотарських народів. Отже, у IV тис. до н. е. територія України стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу. Це визначило її історичну долю на майбутні 5 тис. років — до XVIII ст.

Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост — трипільську культуру — безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів — мисливців та рибалок лісостепових басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не лише навички відтворюючого господарства, а й близькосхідну сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами у мові праіндоєвропейців. їх локалізація у степах та лісостепах між Дністром та Нижнім Доном добре узгоджується з трьома головними напрямами праіндоєвропейських лінгвістичних контактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями близькосхідної лексики, на північному сході — угро-фінської, а на південному сході — картвельської (див. мал. 35, 38).

М. Гімбутас розміщує прабатьківщину скотарства та його інодоєвропейських носіїв у Середньому Поволжі, з чим важко погодитись, адже скотарство народилося від землеробства в процесі виокремлення в самостійну галузь первісної економіки, тобто це могло статися тільки в умовах безпосередніх і тісних контактів з великими землеробськими спільнотами, такими як Балканський ранньо-землеробський центр близькосхідної цивілізації. Нічого подібного в Поволжі немає. Найближчий центр землеробства знаходився за 800 км. на південь від Середнього Поволжя, за великим Кавказьким хребтом у басейнах Кури та Араксу. Якби перші скотарі запозичили відтворююче господарство разом із сільськогосподарською термінологією звідси, то остання була б картвельською. Однак значна кількість загальноіндоєвропейських скотарсько-землеробських термінів не кавказького, а близькосхідного походження, тобто вони були запозичені праіндоєвропейцями у безпосередніх нащадків близькосхідних землеробів — неолітичного населення Балкан, зокрема трипільців.

Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець пересувалися у пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало швидке поширення колісного транспорту, а також приручення у IV тис. до н. е. коня. Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами та мілітаризації суспільства. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є головною фігурою в сім'ї та роді, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах та воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта. Мілітаризація зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів верховного бога — воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця — колеса, вогню.

Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх за так званим поховальним степовим комплексом. Найважливішими елементами такого комплексу є курганний насип, покладення небіжчика на спині з підгнутими ногами, посипання його червоною вохрою. В могили нерідко клали зброю (кам'яні бойові молоти та булави, грубі глиняні горщики, орнаментовані наколами та відбитками шнура, кам'яні антропоморфні стели). Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена конярів, що проживали у IV тис. до н. е. між Диіпром та Доном 1186]. Від них походить ямна археологічна культура, носії якої просунулися з Північного Причорномор'я по степовій зоні на захід у Подунав'я, на південь у Передкавказзя та на схід у Поволжя, північний Казахстан і навіть далі до Алтаю.

Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на безкраїх степових обширах пояснюється їх рухливою скотарською економікою та наявністю колісного транспорту, тяглових тварин (кінь, бик), вершництва. Східна гілка ямників з часом трансформувалася в інші степові культури. Поступово поширюючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, під іменем аріїв вдерлися в середині II тис. до н. е. до Індії та Ірану (або Айріян, що означає "країна аріїв"). Тут їх священні гімни були записані у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті, з вивчення яких 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми 161).

Аридизація клімату та навала причорноморських скотарів наприкінці V—IV тис. до н. е. зумовили колапс землеробського неоліту Балкан. Він стояв на порозі цивілізації і характеризувався домінуванням землеробства, осілістю, немілітарним матрилінійним суспільством з високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, що дістало відображення у досконалій та вишуканій кераміці та пластиці. Типовий приклад цієї високорозвиненої культури дають трипільські пам'ятки Правобережної України.

У IV тис. до н. е. на зміну миролюбним землеробам північних Балкан з Надчорномор'я приходять войовничі та рухливі племена скотарів з патрилінійним суспільством та відносно примітивною культурою [187]. У Подунав'ї археологи знаходять типові степові підкурганні поховання зі скорченими і посиланими вохрою кістяками. Антропологічні дослідження свідчать, що кочовики, які прийшли зі сходу, були високими на зріст, масивними північними європеоїдами. Антропологічно вони були споріднені з північно-надчорноморськими степовиками і в середньому на 10 см. були вищі від місцевих південних європеоїдів Подунав'я [230, с. 240]. Осіле населення ховається за стінами фортець.

В результаті контактів місцевих розвинених землеробів з войовничими кочовиками у Подунав'ї виникла синкретична культура зі значною роллю скотарства в економіці й відносно примітивною культурою войовничих кочовиків (культури Баден, Усатове, Коцофені, Єзеро, Троя). З Подунав'я це населення просувалося у трьох основних напрямках: по Дунаю на захід рушили пращури кельтів, іллірійців, італіків, германців, балтів, слов'ян, на південь Балкан — предки греків, на південний схід в Малу Азію — палайці, лувійці, хети. Процесам розселення праіндоєвропейців з Південної України з IV—II тне. до н. е. присвячений наступний розділ.

Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України не дає пояснення, чому основний масив індоєвропейської гідронімії лежить у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не в'яжуться з Південною Україною і такі реалії прабатьківщини, як наявність, крім лісів та степів, гір і боліт, поширення осики, буку, тису, вересу, тетеруків та бобрів. Ці елементи природи властиві прохолоднішим і вологішим регіонам Європи.

Позбутися цих суперечностей дає змогу припущення, що Україна була східним крилом індоєвропейської батьківщини. Напевно, найдавніші індоєвропейці сформувалися в IV тис. до н. е. у лісостеповому Подніпров'ї на основі культурної спільноти, що, судячи з поширення гідронімії, охоплювала помірну зону Європи від Дніпра до Рейну. Про виникнення такої єдності у V тис. до н. е. внаслідок міграції північних європеоїдів із Західної Балтії через Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніпра свідчать дані археології (див. попередній розділ).

До цього північноєвропейського антропологічного типу належать найдавніші індоєвропейці IV—III тис. до н. е., що на сході виростають з дніпро-донецької культури (середньостогівці, ямники), а на заході — з культури Ертебеле (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки). Однак у останніх так само, як і у середньостогівців та ямників, простежується деяка грацілізація кістяка (потоншання кісток) порівняно зі своїми неолітичними пращурами. Це свідчить про формування найдавніших індоєвропейців з місцевої мисливсько-рибальської людності VI—V тис. до н. е. в умовах культурних впливів та деякого припливу більш грацильного неіндоєвропейського населення із землеробських центрів Нижнього та Середнього Подунав'я.

Археологічні дані про північноєвропеоїдний антропологічний тип ранніх індоєвропейців доповнюють письмові джерела та міфологія, які свідчать про світлу пігментацію індоєвропейців II тис. до н. е. Так, у Рігведі арійці характеризуються епітетом "Svitnya", що означає "світлий, білошкірий". Герої арійського епосу "Махабхарати", як правило, мають очі кольору "синього лотосу". За ведійською традицією справжній брахман повинен мати каштанове волосся й сірі очі. В "Іліаді" Гомера усі ахейці золотоволосі (Ахілес, Менелай). Ахейські жінки і навіть богиня Гера світловолосі. На єгипетських рельєфах часів Тутмоса IV (1420—1411 pp. до н. е.) хетські колісничі (маріану) мають нордичну зовнішність, на відміну від їхніх вірменоїдних зброєносців. У середині І тис. до н. е. до перського двору з Індії приходили світловолосі нащадки аріїв [105, с. 33].

Отже, можна припустити, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. У VI—V тис. до н. е. ці обшири були заселені масивними північними європеоїдами з Прибалтики. В V тис. до н. е. на генетичній основі їх формується група споріднених неолітичних культур, що перебували під сильним впливом землеробської протоцивілізації Балкан, генетично пов'язаної з Близьким Сходом. Наслідком контактів з такою цивілізацією стала трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське рухливе мілітаризоване суспільство. Виокремлення скотарства у самостійну галузь спочатку відбулося на південно-східному крилі праіндоєвропейц'ів, тобто в лісостепах та степах України. Тому перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії походить саме звідси.

Рухливі скотарі мігрують по степовій зоні як на схід до Азії, так і на захід на Балкани і в Центральну Європу. Разом з ними поширюється не лише праіндоєвропейська мова, а й весь ранньоскотарський культурний комплекс: відгонний тип скотарського господарства м'ясо — молочного напряму, колісний транспорт, тяглові тварини, вершництво, патрілінійний мілітаризований суспільний устрій, військова еліта, відповідні культи, степовий поховальний обряд, антропоморфні стели тощо.

Однак цей процес не можна ототожнювати з прямим завоюванням північнонадчорноморськими скотарями степової зони Євразії і народів, що проживали там. З проникненням на територію сусідів агресивні номади змішувалися з місцевим населенням. Так, для середньодунайських курганів характерний степовий обряд поховань, однак знайдена у них кераміка істотно відрізняється від посуду з курганів півдня України. Відомо, що горщики ліпили жінки, тобто жіноча частина суспільства степовиків, що прийшли, дуже швидко поповнювалася місцевими представницями прекрасної статі. Це змінювало антропологічний тип, хоча мова та культура населення, що прийшло, залишалися панівними.

Ранньоскотарський культурний комплекс поширюється у Центральній Європі дещо пізніше, ніж у Північному Надчорномор'ї. Це дає підстави припускати можливість стимуляції процесу індоєвропеїзації Центральної Європи і формування культур шнурової кераміки певним імпульсом, що надійшов через Подунав'я з Північного Надчорномор'я. Справа полегшувалася спорідненістю північнонадчорноморських номадів з праіндоєвропейцями території Німеччини, оскільки генетичною основою обох значною мірою була єдина культурно-антропологічна постмаглемезька спільнота V тис. до н. е.

Особливо велику роль відіграли північнонадчорноморські номади IV— III тис. до и. е. у формуванні східної гілки індоєвропейців — індоіранців. Дещо менше вони вплинули на генезу південних індоєвропейців (греків, іллірійців, албанців, хетів, вірмен), ще меншою мірою вони взяли участь у формуванні північних індоєвропейців (кельтів, германців, балтів, слов'ян).

За К. Ренфрю [234, с. 148—150], в результаті розселення мотичних землеробів з Балкан на зайнятих ними теренах автохтонне мисливське населення зникало практично безслідно. Це пояснюється вищим рівнем розвитку прибульців порівняно з аборигенами Європи, щільність яких була в 100 разів нижча. Тому регіони поширення близькосхідного за етнокультурними характеристиками балкано-дунайського неоліту слід виключити з територій зародження індоєвропейців. Останні мають глибоке європейське коріння, яке сягає мезоліту середньоєвропейських низин. За М. Д. Андрєєвим [7], цьому періоду формування праіндоєвропейців відповідає бореальна стадія розвитку праіндоєвропейської мови. На середньоєвропейських низинах історичний розвиток аборигенів Європи ніколи не переривався вторгненням неолітичних мігрантів з Балкан та Подунав'я.

Стосунки між неолітичною протоцивілізацією Балкан та аборигенами-мисливцями середньоєвропейських низин дещо нагадували відносини між розвиненою греко-римською цивілізацією та її варварською периферією. Аборигени розвивалися під потужним впливом цивілізації. Пізніше варвари захопили її терени, змішалися з її прямими нащадками, творячи синкретичні культури та етноси.

Інакше кажучи, індоєвропеїзація Карпатського басейну, Подунав'я, Балканського півострова в IV—II тис. до н. е. дещо нагадувала своєрідну реконкісту: витіснення автохтонами Європи балканських колоністів, які були нащадками близькосхідної неолітичної протоцивілізації. Згодом вони відіграли роль етнокультурного субстрату, на якому формувалися за участю індоєвропейських прибульців з півночі пращури греків, фракійців, іллірійців та інших народів Південної Європи.

Отже, праіндоєвропейці сформувалися на основі корінної північноєвропейської мисливсько-рибальської людності в умовах тісних культурно-генетичних контактів з північно-західною периферією близькосхідної цивілізації — неолітом Балкан. Колапс землеробської економіки стимулював небувале за розмахом поширення відгонних форм скотарства разом з індоєвропейською культурою їх перших носіїв.

Проблема індоєвропейської батьківщини далека від остаточного вирішення. Зазначене вище є, на нашу думку, найбільш аргументованою, але не єдиною сучасною науковою версією походження індоєвропейської сім'ї народів. Окремі позиції запропонованої концепції уточнюватимуться та змінюватимуться при надходженні нових фактів та залученні даних нових наукових дисциплін та методик.