КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ
(942-972 рр.)
У 964 р. великокнязівський стіл зайняв Святослав Ігорович. Точно не відомо, коли саме він народився, як не знаємо ми майже нічого і про його дитячі та юнацькі роки. Відповідно до «Повісті минулих літ», син Ігоря та Ольги народився 942 р. у немолодих вже батьків, — княгині Ользі було на той час 42-44 роки. І, очевидно, був він не першою дитиною, у княжій сім'ї були ще діти (можливо, дівчата чи хлопчики, які померли в дитинстві), але на момент смерті Ігоря не було спадкоємців чоловічої статі старших за Святослава. Розповідаючи про похід на древлян, у якому брали участь Святослав зі своїм вихователем Асмудом, літописець наголошує, що у 946 році княжич був ще настільки малий, що не міг як слід кинути списа.
Існує також версія, що Святослав народився близько 935 р., отже, повноліття досяг у середині 50-х років X ст. Підтвердженням цієї версії може бути той факт, що вирушаючи у 969 р. у другий болгарський похід, князь доручив Русь власним синам, двоє з яких вже правили самостійно і були повнолітніми. З літописів відомо також, що свого сина Ярополка Святослав власноручно привів дружину, тобто в 969 р. старший син князя вже був одружений.
Доля молодого Святослава складалася щасливо. Великим князем він став ще ранньому дитинстві, отримавши відповідне виховання. Чудово, володів різними видами зброї, був сміливим та рішучим, любив довго їздити верхи. Дружинники, часто вихідці з різних земель, розповідали княжичу про багаті далекі країни. Покровителями та захисниками цих людей були язичницькі боги, які освячували війну та насильство, захоплення чужих володінь та людські жертви; водночас Перун, язичницький бог-громовержець, був втіленням ідеалів чоловіка-воїна.
Мати Святослава, християнка Ольга, намагалася залучити сина до нової віри, але безуспішно. Вихований у язичницькому середовищі, він категорично відмовлявся хреститися. Як мені одному хреститися? А моя дружина над цим сміятися стане», — казав княжич матері. Більше того, Святослав виріс фанатичним поборником старої язичницької релігії та затятим ворогом християнства. Поки Ольга була жива, він стримував свої настрої, але залишався переконаним противником християнізованого прошарку феодальної еліти, на яку спиралася княгиня.
Присвячуючи весь свій час військовій справі, до управління державою Святослав не відчував особливого потягу, з радістю переклавши політичну долю країни на плечі матері, що старіє. Майже все своє доросле життя князь-воїн провів у походах, війна заради зиску, війна заради слави була сенсом його буття. Легковажне ставлення до внутрішньодержавних проблем викликало невдоволення навіть з боку його оточення. «Ти, княже, чужої землі шукаєш, свою забувши», — дорікали його київські бояри.
Святослав прославився як відважний, хоробрий, досвідчений і талановитий полководець, який ділив зі своїми дружинниками весь тягар виснажливого похідного життя. У «Повісті минулих літ», коли мова йде про початок військової кар'єри князя в 964 р., читаємо: «Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легко ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою не возив, ні котла не брав, ні м'яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, ці він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були». Детальний опис зовнішності Святослава залишив візантійський письменник Лев Диякон: «...Середнього зросту, не надто високого і не дуже низького, з волохатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав шматок волосся - ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком пропорційні... В одне вухо в нього була вдягнена золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу наближених тільки чистотою».
Цікаво, що Святослав попереджав своїх ворогів про початок кампанії: «І посилав він до інших земель послів, кажучи: "Хочу на вас іти"».
Першими, на кого «пішов» Святослав, 964 р., були в'ятичі — слов'янське плем'я, що проживало у верхів'ях Оки та Дону і платило данину хазарам. Хазарський каганат, колись могутня держава, головний суперник Русі у Східній Європі, в епоху Святослава переживав далеко не найкращі часи, але все ще утримував значні східноєвропейські території. Підкорення в'ятичів неминуче спричинило зіткнення з Хазарією і стало початком східної війни 965-966 років. Вогнем і мечем пройшов Святослав землями волзьких булгар, буртасів, ясів і касогів — давніх союзників Хазарії. Під час цієї кампанії було захоплено добре укріплену фортецю Саркел, яку на Русі називали Білою Вежею, розгромлено хозарську столицю Ітіль на Нижній Волзі, а також низку міст на Каспійському узбережжі. Захопивши багатий видобуток, Святослав із тріумфом повернувся до Києва. А Хазарський каганат, отримавши такий нищівний удар, за кілька років взагалі припинив існування.
Важливе значення Святослав надавав проблемам Балканського регіону. Вирішував він їх традиційно за допомогою військової сили. Поштовхом до нового походу стало прибуття до Києва візантійського посла з проханням допомогти у війні з Болгарським царством. Візантійська імперія, керована імператором Никифором Фокою, перебувала у дуже скрутному становищі, їй доводилося одночасно воювати на три фронти, її допомога Києва була б доречною. Свою пропозицію «виступити в похід проти болгар» імператор підкріпив багатими дарами. За свідченням Льва Диякона, Святославу було виплачено 1500 кентинаріїв (близько 455 кг) золота. Проте, скориставшись візантійськими грошима, Святослав вважав за краще «підпорядкувати та утримати країну для свого перебування».
Перший болгарський похід 967-968 років. був успішним. Флот Святослава з 60-тисячним військом розгромив армію болгарського царя Петра у битві під Доростолом (сучасна Сілістра) і, як повідомляє літопис, «захопив міст 80 Дунаєм». Нові землі так сподобалися князеві, що він навіть хотів перенести свою столицю з Києва на Дунай, у містечко Переяславець: «… і сів, князюючи, тут, у городі Переяславці, і беручи дани з греків». Тут він хотів жити, збираючи «від Грек Злато, поволоки (дорогі тканини. — Авт.), вино та овочеві різноособові, з Чех же, з Вугор срібло та комоні». Здійснитись цим планам так і не вдалося.
Розгром Хазарії, яка протягом багатьох років служила досить сильним щитом проти азіатських кочівників, мала несподівані наслідки: на захід кинулась орда печенігів, які швидко захопили степову смугу і розмістилася в безпосередній близькості від Києва. Вже 968 р., скориставшись відсутністю Святослава та піддавшись вмовлянням Візантії, печеніги несподівано напали на місто, де «зачинилася» Ольга із трьома синами Святослава. Над Києвом нависла страшна загроза. Значного військового контингенту у місті не було і витримати довгу облогу Київ не міг. У літописі збереглася розповідь про відважного юнака, який із величезним ризиком для життя пробрався через ворожий табір та попередив Святослава про небезпеку. Отримавши звістку про облогу столиці, князь змушений був терміново повертатися з походу та рятувати сім'ю з біди. Однак далеко печеніги не пішли і до кінця X ст. стояли на Стугні, за 30 км від Києва, створюючи постійну військову загрозу.
Поховавши 969 р. княгиню Ольгу, Святослав стає єдиновладним правителем Русі і нарешті дає волю своїм антихристиянським настроям. Починається період жахливих масових репресій, спрямованих проти християн-іноземців, і християн-русичів. Серед загиблих був князь Гліб, якого вважали за нерідного брата Святослава. Можливо, саме він супроводжував Ольгу у її подорожі до Константинополя і був тим таємничим племінником, що згадується у джерелах. За віру Святослав переслідував як представників еліти, зокрема своїх родичів, і рядових християн: кількість убитих досягла кількох тисяч. Ненависть князя поширилася і на християнські храми, зокрема у Києві було зруйновано церкви Святої Софії та Святого Миколая на Аскольдовій могилі, збудовані Ольгою.
Поквитавшись із християнами і фактично передавши управління Руссю своїм синам, Святослав збирає нове військо і восени 969 р. вирушає до другого болгарського походу. Спочатку кампанія складалася досить успішно: в 970 р. йому вдалося підпорядкувати майже всю Болгарію, захопивши її столицю і «майже дійти до Царюграду». З небаченою раніше жорстокістю князь розправляється із місцевими жителями-християнами. Так, захопивши Філіополь, він винищив 20 тисяч болгар-християн, тобто майже все населення міста. Не дивно, що надалі успіх відвернувся від князя. У битві при Аркадіополі він уперше в житті зазнав нищівної поразки і змушений був відійти і закріпитися в Доростоле. Військова ініціатива переходить до Візантії, яка вирішила покласти край присутності русичів на Балканах.
Весна 971 року ознаменувалася початком наступу військ нового візантійського імператора Іоанна I Цимисхія на болгарську столицю Преслав. 14 квітня вона була захоплена, болгарський цар Борис разом із сім'єю потрапив у полон, а залишкам російського гарнізону довелося тікати до Доростолу, де розміщувалася ставка Святослава. Саме тут розгорнулися найважливіші події болгарської війни. Витримавши майже тримісячну облогу, 21 липня Святослав вийшов на бій під мури міста. Виснажлива битва, в якій загинуло близько 15000 русів, було програно. Великі втрати зазнали й війська імператора. Проте здаватися Святослав не збирався, хоч і розумів безнадійність свого становища — до військових невдач додався голод. Не міг князь відступити на Русь — візантійський флот перекрив гирло Дунаю.
Наприкінці липня імператор нарешті погодився розпочати запропоновані Святославом переговори, які завершилися підписанням вкрай невигідного для Русі мирного договору (текст цієї угоди наводиться у «Повісті минулих літ»). Договір позбавляв Русь майже всіх переваг, здобутих попередніми князями, зокрема, Київ відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму. Чорне море перестало бути "Руським". Разом з тим імператор гарантував дружині Святослава безперешкодний прохід додому і обіцяв надати продовольство на дорогу назад. Відновлювалися також торговельні відносини між державами.
Після підписання договору Святослав ще досить довго перебував на Балканах і лише восени подався на батьківщину. По дорозі російське військо розділилося: одна частина, на чолі з воєводою Свінельдом, рушила суходолом, а сам князь «з малим дружини» і військовою здобиччю поплив Дунаєм і Чорним морем до Дніпра. Однак на дніпровських порогах на нього чекали печеніги, попереджені посланцем Цимисхія Феофілом Євхаїтським про повернення ослабленого супротивника. Святослав не наважився на битву і залишився зимувати у Білобережжі, у гирлі Дніпра. Виснажене голодною і холодною зимівлею руське військо навесні 972 р. все ж таки рушило до Києва, але так і не змогло прорватися через пороги. Святослав загинув у бою від печенізької шаблі, а з його черепа, як повідомляє легенда, хан Куря наказав зробити прикрашений золотом кубок та «п'яху в ньому», сподіваючись перейняти найкращі якості переможеного ворога.
Таким став останній шлях князя Святослава, мужнього воїна та полководця, більше схожого на билинного богатиря, ніж на мудрого та далекоглядного державного діяча.