Видатні українські вчені у світовій науці
Плющ Василь Левкович (1903-1976), м. Варшава
Видатний український фтизіатр, історіограф української медицини, один із засновників і перший вчений секретар Українського наукового товариства фтизіатрів, доктор мед. наук (1941), проф. вишів Києва, Львова й Братислави. Батько родом з Борзенщини на Чернігівщині. В родині панував патріотизм. Навчаючися в гімназії у Чернігові, яку закінчив 1919 р., вже належав до чернігівського осередку Спілки визволення України. 1921 р. вступає до Київського медичного інституту. Студентом обирає науку, працюючи асистентом проф. В. Радзимовської. Гроші для себе й родини заробляє нічним сторожуванням. По закінченні інституту працює керівником протитуберкульозного диспансеру в Рівнім на Одещині, продовжує наукову працю, виступає на наукових конференціях (1929-1931). Повертається до Києва, працює в Центральнім НДІ туберкульозу та в Інституті вдосконалення лікарів. Його вчителі - провідні вчені-лікарі акад. В. В. Радзимовська, М. Д. Стражеско, Ф. Г Яновський, проф. А. М. Зюков (учень Ф. Г Яновського). У 1930-х рр. опублікував близько 20 наукових праць, написав розділ до підручника «Туберкулёзные санатории и курорты СССР», монографію «Штучний пневмоторакс при туберкульозі легенів». Це була перша фундаментальна праця в цій галузі медицини. Наступна монографія «Клініка гематогенно-дисемінованої туберкульози», що стала вагомим досягненням української фтизіатрії, вийшла 1939 р. Він делегат і член президії Всеукраїнського з’їзду лікарів-фтизіатрів, засновник і відповідальний секретар Всеукраїнського товариства лікарів-фтизіатрів, інспектор відділу науки Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР, декан Народного університету здоров’я. Розробляє плани відкриття у Львові НДІ проблем туберкульозу. Коли почалася війна й фронт наблизився до Києва, він відмовився від евакуації, не бажаючи кидати інститут, очолюючи його, щоб уберегти від пограбування й закриття. Це коштувало неабияких зусиль, як і віднова діяльності Всеукраїнської спілки лікарів. З наближенням визволення Києва від окупації він зрозумів, що залишатися в Києві - приректи себе на загибель. Переїздить до Львова, за рік на Лемківщину, тоді до Братислави, професорує на медичнім факультеті університету. Далі нові мандри: Берлін, Зінґер, Ганновер, Мюнхен. Не полишає лікарської й наукової праці. Виступає з науковими доповідями, пише монографію «Основні форми легеневого туберкульозу. Патогенез, патологічна анатомія. Клінічні картини» й велику працю «Захворювання й смертність від туберкульозу в Україні за роки 19411943», публікує науково-популярні розвідки. 1946 р. з колеґами бере активну участь в організації Медичного відділу УВАН у Мюнхені. Від 1962 р. - незмінний член редколегії «Лікарського вісника УЛТПА». На еміґрації вчений зайнявся історією розвитку медицини на українських землях, що було цілком неможливо за комуністичної влади. Він друкує низку статей про українських вчених-медиків ХVІІІ ст., про розвиток медицини за гетьмана І. Мазепи, за часів Шевченка, про українців - творців медицини в Росії. 1970 р. УВАН видала його велику працю «Нариси з історї української медичної науки й освіти. Від початків української державности до ХІХ століття. Книга 1». Друга книга «Нариси з історії української медичної науки й освіти (дев’ятнадцяте й двадцяте століття)» вийшла в Мюнхені вже по його смерті 1983 р. В. Плющу належать також 3 розділи в першому (1975, Мюнхен) і один розділ у другому томі (1988, Чикаго) «Матеріялів до історії української медицини», які видала українська діаспора. Залишилися неопубліковані його монографія, де подано всебічний аналіз розвитку й стану охорони здоров’я в УРСР, і підручник «Історія української медицини» (500 с.). Він не належав до жодної партії, та був щирий патріот, про що свідчать його публікації: 1954 р. - «З ідеологією чи без неї. До питання про спроби ревізії ідеології українського націоналізму», 1969 р. - «Лікарі - політичні й громадські діячі українського національного руху». Помер у Мюнхені. Похований у США на українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку.
