Видатні українські вчені у світовій науці

Голобуцький Володимир Олексійович (1903-1993), с. Великий Бір, Чернігівщина

Видатний дослідник історії українського козацтва й української економіки. Кандидат іст. наук (1937), доктор іст. наук (1948), проф. (1949), лауреат Державної премії УРСР 1980 р. З родини священика й громадського діяча. Мати шляхетського роду. Навчався після сільської школи в Новгород-Сіверськім духовнім училищі. Усе це стає на заваді майбутньому вченому - історику.

1921 р. завершує середню освіту на дворічних курсах для дорослих і працює в хаті-читальні с. Безуглівка біля Ніжина. Читає лекції селянам з землеустрою, літератури, історії. Інтерес до героїчної історії українського народу почав формуватися зі шкільних років під впливом творів М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Кропивницького. 1925 р., діставши фальшиву довідку про походження з сільської бідноти, що давало право на вищу освіту, переїздить на Кавказ, де працює в хаті-читальні адигейського аулу й постійно займається самоосвітою. 1926 р. вступає на природничий відділ Кубанського педагогічного інституту, та потяг до історичної науки змушує його перевестися на історико-економічне відділення Північно-Кавказького університету (Ростов-на-Дону). 1934 р. вступає до аспірантури кафедри історії СРСР Ленінградського педагогічного інституту, де його керівником був видатний вчений-історик Б. Д. Греков. Після захисту дисертації їде на Кубань вивчати архів Чорноморського козацького війська. Знайдені там матеріали лягли в основу його докторської дисертації «Чорноморське козацтво». Друга світова війна застала його доцентом Педагогічного інституту в Ленінграді, куди він повернувся з Краснодара. Навесні 1942 р. його, напівживого від голоду й недуг, евакуювали з блокадного Ленінграда до Татарстану. 1943 р. його призначають зав. кафедри історії СРСР Казанського університету. 1947 р. здійснилася його мрія повернутися на батьківщину - він завідує кафедрою в Чернівецькім університеті. Того ж року його запросили до Інституту історії АН України, він досліджує архів запорозького козацтва. 1949 р. переїздить до Києва за направленням до Київського університету. Але історичний факультет не прийняв його. Працюючи в Інституті історії, якийсь час викладав у Київському педагогічному інституті, але й звідти звільнили. Неприйнятні для влади були його дослідження. 1952 р., коли почали готувати відзначення 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, пише листа Сталіну про некоректність терміна «возз’єднання». На партійній «розбірці» О. Корнійчук вимагав його жорстокого покарання. По смерті Сталіна справу припинили. Та підозра в нелояльності до режиму відбилася на подальшій його праці. Його не обирають чл.-кором АН УРСР 1958 р. Найінтенсивніші його дослідження історії українського козацтва були під час «хрущовської відлиги» 19581961 рр. Та з Інституту історії звільняють. У 1961-1973 рр. змушений займатися історією економіки України, завідуючи кафедрою в Київському інституті народного господарства. Лишив величезну наукову спадщину - монографії «Визвольна війна українського народу під керівництвом Хмельницького», «Дипломатична історія визвольної війни українського народу 1648-1654 років», тритомовик «Запорізьке козацтво», «Запорозька Січ в останні часи свого існування», «Чорноморське козацтво», підручник з історії економіки України, понад 150 брошур і статей.