Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

РОЗДІЛ ІІІ

ЦКНМ ТА ЇЇ МІСЦЕВІ ОРГАНИ

Історія діяльності нацменустанов у першій половині 20-х рр. засвідчує, що спонукальним чинником їхнього виникнення була потреба влади в існуванні мережі органів професійного відстежування настроїв етнічних громад та їхніх національних рухів з метою здійснення дієвих упереджувальних заходів, спрямованих на збереження цілісності країни рад. Мотив цей був вирішальним і в РСФРР і в УСРР. Російський дослідник А. Шалигін, зокрема, наводить такий факт. В липні 1924 р. (тобто на підйомі коренізаційних гасел) виконком Ягідної Поляни Саратовського повіту просив перевести діловодство на німецьку мову, однак отримав відмову. Причини відмови мотивували так: сільрадам було заборонене паралельне діловодство, оскільки повітові органи влади боялися спричинити розрив між центом і місцями. Поряд називалася й інша причина — згадана ніби пунктирно — відсутність «твердого політичного надзору за волостю». Відмовка, розрахована на притлумлення національних почуттів німецьких колоністів, була типовою для постімперських просторів — губвиконком дозволив звітні доповіді німецькою мовою, виписки з протоколів нарад та з’їздів, які були розраховані на поширення в середовищі колоністів; декрети, циркуляри, розпорядження та відозви до населення мали оголошуватися двома мовами. Тобто все, що відбувалося в німецьких (і не тільки) поселеннях мало бути цілком прозорим і зрозумілим вищим органам. У країні тотальної неписьменності на нацменоргани була покладена місія щоденного контролю за національними громадами, їхніми прагненнями та своєчасним їхнім спрямуванням у офіційне річище. Однак, мірою розгортання і поглиблення коренізації, розробки і практичного запровадження низки соціально-економічних реформ і довгострокових програм, суттєво зростало коло завдань, що поставали перед нацменорганами і змушено змінювалися форми і методи їхньої роботи.

Багатонаціональність України у сукупності з економічною руїною початку 20-х рр. визначили надзвичайну складність і внутрішню суперечливість розвитку соціально-економічних процесів. Коренізація в Україні розпочиналася на тлі міжетнічної конфронтації, безпосередньою підосновою якої було катастрофічне погіршення умов господарювання й економічного відтворення всіх етнічних громад республіки.

Соціально-економічні і культурні заходи 1922–1924 рр. викликали подальші трансформації традиційної соціальної структури й суспільної організації етнічних меншин. Після виходу з голоду раніше замовчувані, проблеми актуалізувалися з новою силою, критично підвищивши рівень конфліктності повсюдно в Україні. Надалі уряд республіки мав якось реагувати на них. У цих умовах проголошення політики коренізації виявилося напрочуд своєчасним і в різних соціальних верствах було сприйняте як можливий перехід до якісно нового етапу в соціально-економічній та етнічній історії країни.

Втім радянська влада вкладала свій зміст у лібералізацію внутрішньої й національної політики. Особливістю більшовицької етнополітики був її наступальний (у трактуванні партійних лідерів — творчий) характер. Вона мала на меті не стільки регулювання реальних етносоціальних й етнополітичних процесів, скільки їхнє моделювання а, відтак, докорінну переорієнтацію відповідно до завдань пришвидшення соціально-економічного розвитку країни. Створеним у той час спеціальним державним структурам, що мали опікуватися справами етнічних меншин, відводилася непересічна роль у тактичних планах правлячої партії. Що ж до особливостей та наслідків їхньої діяльності, то вони й досі не втрачають свого значення не лише в контексті вивчення історії радянської державності, а й у контексті дослідження комплексу соціально-економічних, культурних та етнонаціональних чинників, які супроводжували процес консолідації української нації в міжвоєнну добу. Окреме місце серед них посідає Центральна комісія у справах національних меншостей (далі — ЦКНМ) при ВУЦВК.

Зважаючи на досягнення сучасної історіографії, ми намагатимемося визначити причини створення ЦКНМ, роль і місце установи в структурі органів радянської влади, окреслити мету і завдання її діяльності, охарактеризувати найбільш важливі наслідки її роботи. Чільне місце в дослідженні мають посісти проблеми організаційного становлення Комісії та її місцевого апарату. Важливим є також з’ясування крайніх дат існування інституції як такої.

Як зазначалося вище, 19 березня 1924 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про відділ нацмен при НКВС», згідно з якою передбачалося «замість відділу нацмену НКВС утворити при ВУЦВКу комісію нацмену». 27 березня 1924 р. спеціальна нарада за участю Г. Петровського, Рейхеля, Зоріна та Дубова затвердила проект положення «Про комісію у справах національних меншин при ВУЦВК та її місцеві органи (Бюро) при губернських та окружних виконкомах».

20 квітня 1924 р. «Вісті ВУЦВК» повідомили про створення при ВУЦВК тимчасової комісії національних меншин у складі Совцова (голова), Й. Гафтеля, Ойлевича, І. Сударського. Зазначалося, що правовий статус комісія мала отримати після проведення 1 серпня 1924 р. Всеукраїнського з’їзду національних меншин та її обрання на ньому. Кілька років поспіль дебатована необхідність скликання всеукраїнського з’їзду національних громад, час від часу проголошувана на міжвідомчих нарадах нацменпрацівників по окремих етнічних напрямках, знову постала в епіцентрі політичної активності вищих ешелонів більшовицького проводу. Не будучи відразу відкинутою, вона доволі швидко показовим чином трансформувалася. Одразу ж після першого засідання тимчасової КНМ — 29 квітня 1924 р. — Мала президія ВУЦВК (протокол 21/157) розглянула внесення ЦКНМ «Про скликання Всеукраїнського з’їзду нацмена». Нагадаємо, що питання про скликання з’їзду комісія винесла на розгляд українського радянського уряду, практично ще не приступивши до роботи, не маючи не лише власного приміщення, а й жодного уявлення про поле своєї діяльності. Ставлення вищої урядової інстанції виявилося набагато прагматичнішим за піднесений порив новопризначеного голови комісії. Заслухавши доповідь Совцова, президія відклала рішення про скликання форуму, натомість поставивши перед ним низку конкретних завдань: «Зібрати всі дані про стан питання з нацменшинствами, вияснивши питання про норму представництва на з’їзд. Намітити, як проект, порядок денний з’їзду, підготувати організаційну схему роботи й пропонувати написати в пресі низку статів для ознайомлення з працями Комісії Нацмена й майбутнього з’їзду. Знестись з губвиконкомами й пропонувати їм скласти кошториси на переведення Губерніальних з’їздів нацменшинств і їх міркування по цьому питанню й пропонувати Губвиконкомам там, де ще немає апарату, зорганізувати його. Прийняти за правило, що всі зносини Комісії Нацмена з Губвиконкомами по питанням директивного характера повинні бути обов’язково підписані Секретарем ВУЦВКу, а зносини, що вимагають від ГВК обов’язкового виконання того чи іншого питання, повинні бути підписаними Головою ВУЦВКу. В тижневий термін закінчити перевід з НКСправ відділа Нацменшинств до ВУЦВКу». Водночас була залагоджена й практична сторона питання. Тов. Зорін отримав наказ надати для роботи Відділу нацменшин один кабінет і одночасно приступити до підготовки відповідного помешкання для занять Нацмена.

Перше засідання Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК відбулося 3 травня 1924 р. Взявши до уваги постанову Великої президії ВУЦВК «Про роботу ЦКНМ» від 29 квітня 1924 р., члени комісії ухвалили невідкладно приступити до роботи, для чого вже на наступне засідання передбачали «надати всі статистичні відомості про національні меншини на місцях». Безпосереднім виконавцем рішення призначили колишнього голову відділу національних меншин НКВС І. Сударського, який, як ми бачили, впродовж двох років безуспішно намагався налагодити нацменроботу в республіці. Останній виявився чи не найпалкішим прихильником ідеї скликання всеукраїнського нацменз’їзду.

Як засвідчує архівний фонд, ЦКНМ взяла активний старт. Проте відсутність положення про комісію досить відчутно позначалася на її діяльності. Спочатку до складу комісії згідно з не цілком вірним повідомленням газети «Пролетарський путь» увійшли представники єврейської, польської, німецької, російської та молдавської національностей, очолені членом президії ВУЦВК Совцовим.

Травень місяць пройшов під знаком з’ясування засад праці установи, меж її компетенції та принципів комплектування. Значний вплив на усталення організаційних принципів роботи та визначення пріоритетів установи справляло політичне минуле та тогочасні погляди її членів. Найбільш активною фігурою, як видно з матеріалів 413 фонду ЦДАВО України, був І. Сударський, названий в одній з інтернет-публікацій «крайнє лівим комуністом». З низки запропонованих «незручним» колишнім головою відділу національних меншин при НКВС заходів вимальовується доволі суперечливий політичний портрет цього колоритного нацменпрацівника. З одного боку, це він упродовж 1921–1923 рр. послідовно втілював ідею встановлення жорсткого адміністративного та негласного нагляду за діяльністю національних організацій, перш за все — партій. З іншого, аж до вересня 1924 р. саме він настійливо педалював ідею скликання всеукраїнського з’їзду національних меншин та зовсім не партійний принцип комплектування самої ЦКНМ. За відсутністю інших розлогих джерел звернемося до протоколів засідань комісії.

23 травня 1924 р. відбулося друге засідання комісії за присутності заступника голови ЦКНМ Власова, І. Сударського, Громицького та Й. Гафтеля. Постанова за наслідками розгляду третього питання порядку денного («Про план скликання з’їздів та порядку їхнього проведення») доволі важлива для відтворення ймовірних сценаріїв розвитку нацмен справи в Україні, отож розглянемо її: «Принципиально считать желательным созвать всеукраинский съезд межу 20 июля и 1 августа.

Губсъезды между 1 и 20 июля.

Комиссия считает необходимым следующий модус представительства на всеукраинский съезд: немцев — 50 делегатов, поляков — 50, евреев — 75, молдаван — 26, болгар — 12, татар — 8, греков — 5, белорусов — 8, чехов — 7, латышей — 6, литовцев — 2, армян — 2, итого — 250 человек.

… просить президиум ВУЦИКа утвердить следующий порядок дня:

1. О международном и внутреннем положении республики.

2. Национальная политика Соввласти.

3. Культурно-просветительная работа среди национальных меньшинств.

4. Земельная политика Соввласти.

5. О Красной Армии.

6. Выборы в Центральную Комиссию. (sic!)

По национальным секциям:

1. Культурно-просветительная работа.

2. Сельское хозяйство и землепользование.

3. Кооперация, коллективизация и кредит.

4. Переселение.

Комиссия считает желательным следующий количественный состав Губсъездв: Одесской губ — 150 ч., Киевской, Волынской, Подольской, Донецкой, Екатеринославской — по 120, Харьковской — 100, Полтавской — 60, Черниговской — 70. Количество делегатов по национальным группам распределяется на местах.

[…] Пленум Центральной Комиссии составляется: евреев 15, поляков 9, немцев 9, молдаван 5, белорусов 2, татар 2, греков 1, латышей 2, литовцев 1, болгар 2, чехов 1, итого 49 членов Центральной Комиссии».

Отож, початкові проекти щодо розбудови комісії та її місцевих органів були грандіозними. Не важко помітити, що запропонована на той час інституційна модель багато в чому перегукувалася із загальносоюзною моделлю. Якби вона була запроваджена в життя, ЦКНМ стала б аналогом союзної Ради Національностей з тією лише різницею, що союзна інституція комплектувалася з делегатів союзних і автономних національно-територіальних утворень, а ЦКНМ — із делегатів адміністративно-територіальних одиниць [нагадаємо, що про створення національних районів і рад тоді ще не йшлося — Авт.]. На тлі традиційно повторюваних диспропорцій у кількісному представництві громад, вражає масштаб проекту, який при його втіленні в життя спроможний був створити ілюзію масового громадського підйому нацменгромад в радянській Україні. Існуючі в нашому розпорядженні джерела не називають автора цього амбітного проекту, втім давня близька дружба І. Сударського з провідними московськими євсеківцями дозволяє припустити, що він належав саме колишньому завідувачу Відділу національних меншин НКВС. Він же доклав руку й до розробки проекту штатного розкладу ЦКНМ, що передбачав існування при комісії секретаріату, і, водночас, здійснення технічних робіт через оргвідділ ВУЦВК.

У доволі різкій, притаманній І. Сударському, манері була сформульована постанова щодо персонального складу підрозділу: «Констатувати, що ухід одного товариша (т. Саулевич) з Польсекції, тривала відсутність голови та відсутність представника від молдован, підривають роботу комісії». Останнє зауваження стало підосновою звернення до оргбюро ЦК із запитом щодо виділення постійних представників від польської та молдавської національних меншин, а також заступника голови комісії (бажано заворгвідділу ВУЦВК).

Втім, ВУЦВК не пішов на поводу намагань І. Сударського надати установі ознак універсальності, докорінно змінивши принцип комплектації установи та внісши корективи, які зводили нанівець ініціативу місць. 5 червня 1924 р. Мала президія ВУЦВК розглянула доповідь ЦКНМ (доповідач Совцов), а також питання про скликання з’їзду. Рішення президії було доволі розлогим: «а) Визнати за необхідне скликати всеукраїнський з’їзд нац. меншостей в складі [нерозбірливий текст — Авт.] більше 125 представників.

Модус представництва на з’їзді прийняти 1 чоловік від однієї тисячі населення, яке має право брати участь у виборах, згідно з конституцією.

б) У запропонованій комісією кількості делегатів Губз’їздів число скоротити наполовину, а саме визначити для:

Одеської губ. 75 ч.; Київської; Волинської, Подільської, Донецької, Екатеринославської [так у тексті — Авт.] губ. 60 ч.; Харьковської 50; Полтавської 30; Черниговської 35 ч.

в) днем Всеукраїнського з’їзду Нацмену намітити 20 серпня, запитавши ГВК про доцільність скликання з’їзду в цей день, приймаючи на увагу польові роботи.

г) доручити Комісії Нацмену на протязі тижня скласти кошторис на утримання апарату Комісії Нацмену, як в центрі, так і на місцях погодивши кошторис з Наркомфіном й представити на затвердження РНК.

д) визнати, що апарат, який має обслуговувати нацменшости України, не повинен бути більше 40 чоловік, з яких 36 працюють на периферії й 4 чол. в центрі. [виділення — Авт.]

є) доручити Комісії Нацмену в зазначений вище термін намітити також порядок денний з’їзду, який представити на затвердження Президії ВУЦВКу.

ж) доручити т. Совцову за засіданні Комісії Нацмена погодити справу про заступника голови комісії».

В цитованому документі унаочнена специфіка політики коренізації в її тогочасному варіанті. Не важко помітити, наскільки далекими від реальності були уявлення ВУЦВК про кількісний склад етнічних громад. Власне, попри чотирирічний досвід запровадження так званої національної програми, більшовики практично нічого про це не знали. Інакше неможливо пояснити затверджений модус представництва: 1 особа від

1 тисячі виборців. За винятком росіян (яких на той час нацменшиною ще не вважали) номінальна чисельність нацменвиборців на всю республіку мала становити 150 тис. осіб. Таку величезну невідповідність неспроможна була компенсувати навіть практика масового позбавлення виборчих прав містечкових євреїв та німецьких колоністів.

Проекти щодо характеру представництва етнічних меншин на державному рівні через ЦКНМ перебували в стадії опрацювання. Ідея про скликання Всеукраїнського з’їзду національних меншин вочевидь мала на меті створити достойну альтернативу доволі ще пам’ятним спробам Центральної Ради та Директорії задовольнити вимоги національних меншин шляхом створення громадських органів самоуправління та загальнодержавних органів міжетнічного порозуміння. Не меншою мірою в ній унаочнилася інерція першого етапу більшовицької етнополітики, на якому завдання скликання всеукраїнського нацменз’їзду порушувалося нацменсекціями ЦК КП(б)У та Відділом НМ НКВС з такою само настирливістю, з якою відхилялося ЦК та ВУЦВК.

Реанімація ідеї скликання Всеукраїнського з’їзду національних меншин була не випадковою. Вона, як зазначалося вище, посідала чільне місце в політичній дискусії 1917–1920 рр., проте, слід зазначити, була цілком ворожою загальному змістові поточного політичного моменту. Для влади не було жодного сенсу скликати з’їзд представників етнічних меншин, оскільки за задумом більшовиків ЦКНМ повинна була складатися не з «представників від єврейської, німецької, польської, болгарської і молдавської (тощо) національностей», а радянських працівників (котрі водночас були членами ВКП(б)), які, хоч і були неукраїнцями за національністю, проте представляли не певні етнічні меншини, а більшовицьку пролетарську владу та її концепцію вирішення національного питання в УСРР. У цьому ми бачимо принципову відмінність, яка фактично позбавляла етнічні меншини статусу національних меншин у сучасному значенні цього слова разом із можливостями реального безпосереднього впливу на формування етнополітики радянської держави. У подальшому цей вплив переважно носив опосередкований характер: влада певним чином корегувала свою політику, але не внаслідок прямого волевиявлення громад чи в тісному контакті із ними, а лише реагуючи на латентний чи відкритий опір останніх. Етнічні громади, таким чином, із суб’єкта суспільно-політичного життя перетворилися на об’єкт державного впливу.

Оскільки ця основоположна політична істина була очевидною вищому радянському керівництву УСРР, то ідея скликання з’їзду в якості форуму, покликаного легітимізувати діяльність установи, дуже скоро була відкинута. Втім, інформаційне середовище підносило цей суттєво «підкорегований» крок як досягнення якісно нового рівня етнонаціональних відносин. А інакше й не могло бути. Рівень суспільного протистояння й очікувань тоді був таким високим, що влада мала зважати на це. Проголошення політики коренізації реанімувало окремі сподівання етнічних громад, висловлювані в епоху революційних змагань національними політичними формуваннями. Проте умови політичного життя в першій половині 1924 р. докорінним чином відрізнялися від тих, у яких проходила робота українських урядів 1917–1920 рр. Хоча становище більшовицької влади, як і раніше, ще не уявлялося в світі як непохитне (що, власне, й змусило більшовиків запроваджувати коренізацію), вона у внутрішньополітичному житті вже заклала доволі міцний фундамент свого монопольного політичного впливу. Ліквідувавши на той час усі легальні національні та опозиційні партії, більшовики майже завершили створення монопартійної політичної системи, і сфокусувавши в своїх руках усю повноту політичної влади, отримали можливість вирішувати основоположні проблеми політичної перебудови країни на власний розсуд. Вони, власне, не збиралися скликати реальний представницький форум, а воліти лише створити ілюзію участі національних меншин у започаткуванні центральної урядової установи, що мала втілювати політику коренізацію в їхньому середовищі. Подібним віртуозним обманним маневром свого часу вони докорінно змінили політичну систему колишньої Російської імперії, замінивши Установчі збори з’їздом Рад. Втім цей нюанс на той час був зрозумілий далеко не всім. Попри свої «крайнє ліві» переконання не помітив його і близький соратник московських євсеківців М. Фрумкіної та М. Литвакова Іцхок Сударський. Втім у нього на той час і без того вистачало клопоту.

7 червня 1924 р. (на п’ятому засіданні) співробітники ЦКНМ намагалися врегулювати внутрішні справи підрозділу та облаштувати побут. Зокрема, комісія звернулася до президії ВУЦВК з проханням врешті затвердити членами комісії І. Сударського та Й. Гафтеля, зобов’язала Я. Саулевича (затвердженого перед тим представником польської громади) приступити до роботи в комісії, а також просила президію виділити для комісії двох технічних працівників (секретаря та машиніста-статистика). Досить прикметним був пункт «д» протоколу: в ньому засідання в складі фактично ще не затверджених членами комісії І. Сударського й Й. Гафтеля, а також Власова та Савцова [так у тексті — Авт.], занотувало наступне: «Зобов’язати голову комісії тов. Савцова приділяти щодня, як мінімум, одну годину для роботи в комісії». Днем проведення засідань був обраний понеділок, часом — 9-та година ранку.

Доволі прикметно, що водночас розглядалося питання про літній відпочинок членів комісії. Відпустка голови комісії [попри те, що він і однієї години на день не виконував своїх посадових обов’язків — Авт.] передбачалася аж на півтора місяці (з 15 липня по 1 вересня), І. Сударський мав відпочивати з 15 липня по 15 серпня, що ж до Й. Гафтеля — комісія клопотала про надання йому санаторного лікування. На щастя, літні канікули не позначилися на роботі установи: доволі активно до праці заступив Я. Саулевич, а залучення до співпраці низки позаштатних працівників дозволило розпочати обстеження етнічних громад. Врешті І. Сударський, Й. Гафтель та Я. Саулевич склали міцний кадровий кістяк установи.

14 липня 1924 р. комісія знову запросила ВУЦВК про можливість поповнення штату секретарем та статистиком (заст. секретаря), а також забезпечення машиністкою. Впродовж літа 1924 р. установа працювала навмання — без усталеного апарату та відповідного юридичного супроводження. 16 липня 1924 р. Мала президія ВУЦВК, вкотре розглянувши проект положення про КНМ та про штати комісії (доповідав Совцов), доручила Совцову та М. Скрипнику скласти новий проект положення про Комісії нацмен і подати його на затвердження РНК. Грандіозні плани І. Сударського щодо комплектування установи розбилися в друзки. Врешті, штатний розклад комісії ухвалили в складі 5 членів комісії, технічного секретаря і статистика. Водночас, як свідчить протокол засідання (П №32/168) на той час особовий склад комісії був фактично відсутнім (з питання докладав Г. Петровський). Тільки 16 липня голова вже розрекламованої в пресі установи Совцов отримав доручення «подати т. Петровському список особистого складу ЦКНМ для оформлення відповідним порядком». Тоді ж Мала президія висловила принципову згоду на залучення до праці в ЦКНМ представника від болгар і дозволила представнику від молдаван І. Діку співпрацювати з установою на підставах сумісництва. І. Сударського призначили заступником голови ЦКНМ.

29 липня 1924 р. персональний склад ЦКНМ врешті був затверджений: до неї увійшли Совцов, І. Сударський, Й. Гафтель, Я. Саулевич, Перванов, І. Дік. Невдовзі, 5 серпня 1924 р. комісія просила збільшити кількість приміщень для своєї роботи до 3-х кімнат.

Перший рік існування ЦКНМ зі зрозумілих причин виявився найбільш проблемним. Особовий склад формувався повільно і зі значними перешкодами, оскільки навіть у центрі катастрофічно не вистачало відповідних кадрів. Впродовж 1924 р. через комісію пройшли Власов, Совцов (обидва нетривалий час очолювали установу); Буганов, Бочаков, С. Міцев, Перванов (Парванов) — опікувалися справами українських болгар; Й. Гебгард й Й. Гафтель — займалися німцями; І.Сударський та Альтшулєр — євреями, Громицький та Я. Саулевич — поляками. Як видно з переліку прізвищ, склад установи рекрутували із Совнацмена НКП, агітпропу ЦК КП(б)У та розформованого відділу національних меншин НКВС. Найбільш представницькою була болгарська секція, сформована з болгарських політемігрантів. Політемігрантами за походженням були також інспектори по німецькій лінії, і лише українські поляки та євреї набули кураторів, народжених в кордонах колишньої Російської імперії: Я. Саулевич походив з латиських поляків, І. Сударський — білоруських євреїв.

І. Сударський, вочевидь не міг адаптуватися в установі, перебуваючи на других ролях, хоча тривалий час (з 10 червня 1924 р.) обіймав посаду заступника голови комісії й опікувався справами євреїв, караїмів, сирійців, татар.

З ЦК КП(б)У до комісії прийшли Йосип Гафтель (Гафтел), який з 1921 р. обіймав посади секретаря німсекції та тимч. вик. справами завнімсекцією ЦК КП(б)У, а також Гебгард (Гебгардт), який до грудня 1924 р. був завнімсекцією ЦК.

До 30 грудня 1924 р. обов’язки зав. болгбюро при ЦК КПУ виконував Серафім Міцев, згодом він узяв на себе обов’язки болгарського інструктора ЦКНМ і став одним з її старожилів.

24 жовтня 1924 р. до складу комісії ввели Альтшулєра — перед тим — інструктора єврейської секції ЦК КП(б)У, а 28 жовтня Мала президія ВУЦВК прийняла рішення про поповнення ЦКНМ Левицьким з особливим формулюванням: «З виплатою йому платні на основній посаді».

Спочатку майже всі члени ЦКНМ працювали як сумісники, однак досить скоро навала завдань змусила їх волати про звільнення від додаткових навантажень. Так, 30 липня 1924 р. про звільнення від обов’язків члена приймальної комісії Харківського інституту сільського господарства ім. Раковського попросив Я. Саулевич.

24 вересня 1924 р. відбулося прикметне засідання ЦКНМ, яке позначило курс на українізацію установи — в цей день протокол вперше було складено українською мовою. Втім його якість не лишає сумнівів — українізація на той час була завданням непідсильним для більшості політемігрантів. 27 жовтня 1926 р. спеціальна комісія з українізації при РНК УСРР надала ЦКНМ відстрочку для вивчення української мови до 1 січня 1927 р., однак і надалі опанування державною мовою залишалося для членів комісії проблемою — переважна більшість внутрішніх матеріалів установи до початку суцільної колективізації оформлена російською мовою.

Основним завданням, що постало перед співробітниками установами від початку її створення, стало дослідження становища етнічних громад у зв’язку із підготовкою до здійснення національного адміністративно-територіального будівництва. Проблема загострення міжнаціональних суперечностей внаслідок прорахунків адміністративно-територіальної реформи 1923 р., як видно з матеріалів НКВС, турбувала вже Відділ національних меншин при НКВС. Він у робочому плані на 1923 р. поставив завдання з’ясувати, чому в деяких місцях були роз’єднані німецькі, польські та єврейські волості, та яким чином це розмежування вплинуло на відносини між етнічними групами регіонів. Не коментуючи рівень компетентності тогочасного керівництва Відділу НМ НКВС щодо «єврейських волостей», зазначимо лише, що воно було свідоме існування гострих міжнаціональних конфліктів і висловлювалося за «перерайонування відповідно до вказівок Нацвідділу».

Невеликий штат комісії швидко розробив план роботи на 1924 рік і впродовж літа, здійснюючи водночас обстеження становища німецького та молдавського населення республіки, сфокусував свої зусилля на розробці проекту положення, яке повинне було визначити статус і завдання установи. За основу було взяте Положення про відділ національних меншин НКВС УСРР (25.10.1922 р.), яке було розширене і конкретизоване в частині, що визначала завдання та функції комісії, і зазнало суттєвих змін у тій частині, що визначала структуру установи.

Так, мета установи залишилася фактично незмінною: «розвиток і закріплення мирного співмешкання й братського співробітництва всіх національностей, що живуть на території УСРР і широке сприяння матеріальному й культурному розвиткові національних меншостей». Натомість була вилучена специфічна для НКВС функція нагляду за проведенням в життя національної політики радянської влади.

На розширення компетенції установа отримала право законодавчої ініціативи (Відділ НКВС міг лише розробляти проекти заходів та постанов у галузі національної політики та вносити їх до Колегії НКВС для подальшого розгляду в установленому порядку) (Ст. 2, п. «а» та Ст. 2, п. «а» відповідно); положення надало комісії можливість широкої участі в роботі комісаріатів по справах, що стосувалися нацмен (ст. 2, п. «в»), порушувати клопотання про перегляд невідповідних постанов і рішень центральних і місцевих органів (Ст. 2, п. «г»); «приймати й розглядати скарги на діяльність радянських органів щодо ламання ними інтересів національних меншостей і робити подання до відповідних установ по суті згаданих скарг» (Ст. 2, п. «д»). Не змінилися повноваження комісії щодо вивчення становища етнічних меншин, скликання нарад нацменпрацівників та трудящих нацмен, а також інструктування та керування місцевим апаратом комісії. Щоправда з кола повноважень було вилучене право видавати свій періодичний орган (яким, слід зазначити, Відділ нацменшин НКВС так і не спромігся скористатися (Ст. 2, п. «з»)). З проекту був вилучений також пункт про участь у попередньому схваленні при реєстрації статутів об’єднань національних меншин (Ст. 2, п. «д»), адже на той час їхнє існування стало вже неможливим. Були певні втрати й стосовно впливовості установи. Відділ НКВС міг корегувати законодавство і розпорядження наркоматів з метою дотримання інтересів національних меншин, а останні зобов’язувалися погоджувати свої розпорядження з Відділом (Ст. 2 п. «б», «в»; Ст. 3). На відміну від нього, ЦКНМ могла брати участь, з правом дорадчого голосу, в роботі центральних установ при обговоренні питань, що стосувалися етнічних меншин (Ст. 2 п. «б»).

Докорінно змінилася структура Комісії. Нагадаємо, що Відділ складався з завідувача, Ради національних меншин (Раднацмен), секретаріату, національних підвідділів та інформаційно-статистичного підвідділу (Ст. 4). Завідувач Відділу призначався НКВС (Ст. 5). До складу Раднацмену входили завідувач Відділом (голова) та завідувачі національними підвідділами (Ст. 6): єврейським, польським і німецьким (Ст. 7)). ЦКНМ натомість складалася з голови, якого призначав ВУЦВК з числа членів своєї Президії (Ст. 3, 4), та членів ЦКНМ, призначуваних Президією ВУЦВК з представників єврейської, німецької, польської, болгарської та молдавської національностей (Ст. 3). Члени ЦКНМ розподіляли між собою роботу серед етнічних меншин, які не мали представництва в Комісії (Ст. 6). При Комісії діяв спеціальний технічний апарат (Ст. 5), сама ж вона утримувалася за кошторисом ВУЦВК (Ст. 7).

Окремі аспекти функціонування ЦКНМ та її місцевих органів додатково уточнювалися вже після ухвалення положення про ЦКНМ. Не всі з них набули чинності й запроваджувалися в життя. Приміром, Мала Президія ВУЦВКу 26 травня 1925 р. ухвалила проводити раз на рік нараду ЦКНМ, у майбутньому ж передбачувані періодичні планові наради (пленуми) не відбулися жодного разу. Те ж засідання Президії ВУЦВКу призначило членам ЦКНМ оклад у 140 руб. на місяць, водночас ухваливши «перенести утримання ОБНМ у номенклатуру видатків округового бюджету» і висловившись проти додаткового утримання місцевих робітників ЦКНМ й суміщення обов’язків. Незважаючи на це, сумісництво працівників БНМ було звичайною справою. Скажімо, у Маріупольському ОБНМ у листопаді 1925 р. голова комісії був також завідувачем адміністративного відділу, членом президії ОВКу і декількох комісій.

Згідно з положенням місцевий апарат Комісії мав будуватися з губернських і окружних бюро нацмен, що створювалися при президіях відповідних виконкомів за призначенням їхніх президій, при обов’язковому затвердженні ЦКНМ (Ст. 8). При губерніях замість бюро могли створюватися посади уповноважених, порядок призначення яких був аналогічним згаданому вище. БНМ та уповноважені входили до складу апарату виконкомів і керувалися як виконкомами, так і ЦКНМ. Субординація місцевого нацменапарату будувалася за вертикальним принципом (Ст. 10, 11). Питання про необхідність створення БНМ та посад уповноважених у губерніях і округах вирішувала Президія ВУЦВК за поданням ЦКНМ (Ст. 9).

ЦКНМ була підзвітною РНК УСРР та ВУЦВКу.

Комісія вимушено розпочала свою роботу із з’ясування етнічного складу УСРР, виявлення регіонів компактного розселення етнічних меншин, обстеження їхнього соціально-економічного та культурного становища. Слід зазначити, що до Всесоюзного перепису населення 1926 р. ЦКНМ, а в її особі й уряд України, мали в своєму розпорядженні епізодичні, нерідко суперечливі відомості про етнічні громади, їхні соціально-економічні та етнокультурні проблеми. Протягом 1924–1925 рр. вона здійснила спеціальні обстеження німецького, польського, болгарського, єврейського, грецького, молдавського, чеського і татарського населення України в місцях етнічної концентрації.

15 жовтня 1924 р. комісія заслухала доповідь по наслідках обстеження молдавських населених пунктів України. 25 мобілізованих партією студентів Комуністичного університету народів Заходу разом із представником ЦКНМ обстежили 64 населених пункти, провівши в них 134 мітинги «на різні теми». Уповноважений ЦКНМ констатував, що до його приїзду жодної роботи в середовищі молдован не проводилося, а місцева влада зустріла нацпрацівників «не дуже привітно». Як з’ясувалося під час аналогічних звітних доповідей решти членів комісії, ситуація, власне, була типовою. Саме це спонукало ЦКНМ прискорити розбудову мережі нацменустанов на місцях.

На розвиток положення «Про комісію у справах національних меншостей при ВУЦВК та її місцеві органи» вже 24 листопада 1924 р. РНК УСРР ухвалила постанову «Про штати губернських комісій у справах національних меншостей». Згідно з директивою у восьми губерніях республіки були створені 34 посади нацменпрацівників для роботи серед євреїв, німців, поляків, молдаван, греків і болгар. Проте складний і трудомісткий процес розбудови губернського нацменапарату, як часто це бувало, виявився марним: набирала обертів адміністративно-територіальна реформа, що ліквідувала губернії і встановила триступеневий принцип адміністративного структурування.

Те, що сталося далі з тільки-но створеними губернськими нацменосередками красномовно відображає низка листів до ЦКНМ, наведемо лише один з них.

«17.04.1925 р.

Донецкий губ. ИК В[есьма]. Срочно в ЦК Нацмен при ВУЦИКе

г. Харьков В связи с переходом на 3-х-степенную систему управления Президиум Губисполкома на заседании своем от 12.04. с.г. (протокол № 76) постановил немедленно расформировать Губбюро Нацмен.

Имея в виду, что с расформированием Губбюро, функции последнего должны быть переданы округам, где до сих пор Окружные комиссии Нацмен еще не организованы, Бюро Нацмен просит сообщить, как поступить в данном случае, ждать ли руководящих указаний ЦК, или же провести в жизнь постановление Президиума ГИКа…

Кроме того Бюро Нацмен ставит в известность, что Президиумом ГИКа намечены штаты для окружных комиссий в числе 1 человека на каждый округ, с своей стороны Нацмен считает работу окркомиссий при таком штате немыслимой и полагает необходимым для Мариупольского, Сталинского и Артемовского округов, дать хотя бы еще по одному хорошему техническому работнику.

Зав. Губбюро нацмен Ангер»

Навесні 1925 р. ЦКНМ накрила злива листів від колишніх нацменінструкторів зі скаргами та проханнями про допомогу. 1 червня 1925 р. датована доповідна записка на ім’я тоді ще заступника голови комісії І. Сударського від співробітника Уманської комісії національних меншин М. Хреанського, в якій малописьменний нацменпрацівник живописав умови своєї праці: ОВК утримання не виплачує, технічних працівників немає, грошей на відрядження не виділяють, становище нацменпрацівників невизначене.

Всі складності тогочасного того періоду діяльності ЦКНМ та її місцевої мережі вичерпно викладені в напрочуд компетентному звіті (за 1.01.–1.09.1924 р.) завідувача Катеринославського губернського бюро нацмен Петруши. «С начала организации и до февраля 24 г. Бюро Нацменьшинств находилось в ведении НКВД; при Губуправах и Окруправах существовали подотделения Нацмен; с февраля 24 г. работа по линии Нацмен перешла в ведение ВУЦИКа и при Губисполкоме остался один Зав. Бюро, а по округам упразднены были и подотделы нацмен при Окруправах. Таким образом, бывшие вначале в округах, хотя и слабые аппараты — были упразднены, а указания относительно конструкции новых в течение восьми месяцев, то есть до последнего времени, отсутствовали.

[Работа проводилась через аппарат Губкома и — Авт.] имела явновыраженный агитационно-пропагандистский и политпросвет уклон. Советская работа носила случайный характер, так как находилась в зависимости от аппарата нацмен Губкома и инстукторов нацмен при ГубОНО… Руководство по вертикали почти совсем отсутствовало в виду отсутствия штатов в округах и партработников национальных меньшинств в селах. Несмотря на вышеуказанное, в связи с некоторыми местными частными заявлениями с мест, по постановлению Президиума ГИКа была организована Комиссия по рассмотрению ненормальных явлений и противозаконных действий местных представителей Соввласти в немецких колониях. Выявление указанных ненормальностей, ввиду запуганности населения, боявшегося жаловаться, было проведено при содействии Нацмен Союзов: «Колонист» и «Голландских выходцев (меннонитов)», при чем поступило свыше 250 дел, из которых подавляющее большинство по земельному вопросу, неправильному обложению продналогом и незаконной национализации домостроений. Почти все заявления были основательны и разрешены в соответствующих инстанциях и учреждениях, при чем … заявления на ненормальности в землепользовании были положены в основу ходатайства об упорядочении землепользования в немколониях, которое нашло свое окончательное разрешение в постановлении ВУЦИКа от 26/VII-24 г.».

Загрозливі повідомлення з периферії надходили і надалі, песимістичними залишалися й звіти місцевих КНМ. 26 травня 1925 р. ЦКНМ розглянула звіти Волинського губбюро та Бердичівського окрбюро нацмен. Оцінка діяльності першого була незадовільною. У відповідній постанові зазначалося, що треба зміцнити керівництво й зв’язок з ЦКНМ. Однак, принаймні до кінця 1925 р. намагання налагодити роботу в регіонах залишалися без наслідків.

В контексті висловленого вище виникає кілька принципово важливих зауважень: 1) перші два роки діяльність ЦКНМ та її місцевих органів відбувалася в стані хронічної пропасниці, яку спричинила зміна адміністративно-територіальної мапи республіки як внаслідок переходу на триступеневу систему управління, так і розбудови національних адміністративно-територіальних одиниць; 2) створення установи було життєво необхідним кроком українського уряду, підштовхуваним дражливими проблемами в місцевій ланці управління. Власне, уряд вчасно усвідомив, що незадоволення низки етнічних громад сягнуло межі переходу у відкриту форму конфронтації, яка загрожує більшовицькій владі, як такій. У такій ситуації на ЦКНМ та її місцеві осередки було покладене завдання гармонізації міжетнічних відносин у поліетнічних регіонах та усунення небезпеки антибільшовицьких виступів на цій підоснові. Цій меті було підпорядковане й унормування становища нацменорганів у контексті нової адміністративно-територіальної конфігурації. 30 травня 1925 р. РНК УСРР ухвалила нову постанову «Про штати окружних комісій національних меншостей», яка з правової точки зору оформила становище нацменустанов у новій структурі виконавчих органів влади. Зважаючи на положення постанови, комісія розпочала розбудову місцевої мережі своїх осередків, тим більше, що водночас із цим вона мала відпрацювати проекти національного адміністративно-територіального будівництва.

Згідно з планом роботи ЦКНМ на 1924–1925 рр., формування місцевого нацменапарату планували завершити до 1 січня 1925 р. Паралельно впродовж 1924–1925 рр. передбачалося здійснити виділення німецьких, чеських, польських, болгарських, грецьких сільрад і районів, а також Молдавської республіки.

Навесні 1925 р. загострилося питання обслуговування нечисленних етнічних громад. Оскільки коло співробітників комісії залишалося мізерним, кожен із них змушений був «вести» додаткові напрямки. І. Сударський відстежував справи караїмів, ассирійців, татар; Й. Гафтель — греків, китайців, корейців; Я. Саулевич — чехів, білорусів, латишів і литовців; С. Міцев — молдаван і литовців. 21 вересня 1925 р. ЦКНМ, зваживши обсяг завдань, просила ЦК КП(б)У надіслати двох інструкторів, які б знали німецьку, єврейську та польську мови, проте наслідків це клопотання не мало.

1925 рік співробітники ЦКНМ провели у відрядженнях, особисто здійснюючи обстеження етнічних громад і намагаючись налагодити роботу місцевих осередків. За рік відбулося 22 відрядження по єврейській секції, 15 — по польській, 6 — болгарській, 15 — німецькій. З розрахунку — пересічно 10 днів на відрядження — загалом: 580 днів відряджень на рік. Крім того: для звітування до Харкову викликали 13 разів працівників по єврейській лінії, 7 — по німецькій, 3 — по польській, 3 — по болгарській.

Поволі зростала місцева мережа. На 1 жовтня 1925 р. в регіонах працювали 29 працівників по єврейській лінії, 11 — німецькій, 8 — польській, 3 — болгарській, 4 — молдавській і 2 — грецькій, загалом — 47 осіб. 16 посад інструкторів були вакантні. В 1925–1927 рр. при ОБНМ числилися 31 співробітник у справах євреїв, 13 — німців, 8 — поляків, 4 — молдаван, 3 — болгар, 2 — греків і 1 — росіян. На 1928 р. штати співробітників ОБНМ зросли до 140 осіб, проте кількісне зростання місцевого апарату ЦКНМ жодною мірою не віддзеркалювало перипетії цього зростання, інертність місцевих працівників та якість їхньої роботи.

Хоча у 1925 р. місцеві БНМ були створені в більшості губерній та округ, вони переважно не діяли. В звітних матеріалах ЦКНМ за 1925 — першу половину 1926 р. повсякчас відзначається, що окружні бюро фактично не існують (не працюють). Згідно з повідомленням Одеського ГВК від 24 січня 1925 р. в усіх округах губернії (Одеській, Херсонській, Миколаївській, Зінов’євській, Першотравненській) вже були сформовані КНМ, проте «зв’язок із ними був не цілком налагодженим». 2 лютого 1925 р. ЦКНМ заслухала звіт Донецького ГВК про роботу ОБНМ. З інформаційного повідомлення співробітників Й. Гафтеля та І. Сударського з’ясувалося, що роботи не було.

В звіті ЦКНМ за 1.10.1924 р.–1.04.1925 р. відзначалося, що «... не повсюди БНМ перебувають на висоті свого становища: це пояснюється тим, що не повсюди відповідний склад робітників, з одного боку; і недбале ставлення до роботи нацмен з боку місцевих органів влади, з іншого боку. Особливо енергійно і цілком задовільно провадять свою роботу Київське та Одеське губернські бюро». В звіті також зауважено, що Комісія досить часто стикалася з випадками неправильного підходу місцевих органів влади до інтересів нацменшин, господарських та культурних потреб останніх.

Зважаючи на зазначені вище прикрі факти про перші кроки політики коренізації стосовно етнічних меншин, важливо розуміти, що вони були не лише ознакою радянського діловодства, а характерним симптомом хворобливості радянської системи. Досвід діяльності комісії за перші два роки був підсумований обтічною фразою одного з тогочасних звітів:

«Комісії у своїй роботі приходилося доволі таки часто натикатися на випадки неправильного підходу органів місцевої влади до інтересів ЦКНМ, а також на недостатньо уважне ставлення до господарських і культурних потреб національних меншин». На ділі йшлося про факти кричущого свавілля місцевих властей, які в умовах неоголошеного «бєспрєдєла» першого радянського п’ятиріччя поставили низку громад поза законом.

Сумнозвісний вислів Й. Сталіна «кадри вирішують все» безпосередньо стосувався роботи радянських установ усіх рівнів. Невігластво, низька професійна кваліфікація, обмежений виднокіл, непоказний рівень загальної культури вкрай негативно впливали і на діяльність радянських установ, і на їхній суспільний авторитет, тим більше, що проблеми та завдання, що поставали перед інституціями були колосальними. Матеріали ЦКНМ свідчать, що кадрове питання надзвичайно гостро стояло протягом усього періоду її існування, а в особливості на початковому етапі, коли її завдання і субординація в структурі радянських установ були не визначеними.

Розпорядження ВУЦВК про створення в складі окрвиконкомів БНМ захопило ОВКи зненацька. Їхні апарати не мали на той час жодної уяви про національний склад округ, про те, що мають робити ОБНМ і, головно, яким чином. Об’єднане засідання Маріупольського ОВКу, скликане [в пожежному порядку у зв’язку із приїздом до округи урядової комісії для обстеження становища грецького населення — Авт.] 19 липня 1925 р., розглянуло наступне питання: «Про відрядження до Харкова до БНМ ВУЦВКу члена бюро з питань про грецьке населення та й взагалі по всіх питаннях, що стосуються національних меншин по Маріупольській окрузі. — Ухвалили. Відрядити члена БНМ т. Пернакія для вирішення всіх питань по національних меншинах, особливо з питання грецького населення, доручивши отримати всіляких директив та інструкцій по національних меншинах Маріупольської округи». Протокол засідання Маріупольського ОБНМ (до речі, того ж дня створеного) яскраво ілюструє розгубленість місцевих працівників, їхню цілковиту безпорадність та необізнаність у питаннях етнонаціонального буття та етнополітики.

21 вересня 1925 р. (вже під час роботи згаданої вище комісії в Сталінській та Маріупольській округах) ЦКНМ, розглянувши звернення члена Маріупольської ОБНМ І. Пернакія про дозвіл приїхати до Харкова з доповіддю про становище грецького населення, ухвалила заслухати доповідь по завершенні роботи урядової комісії. Та все ж вона була заслухана раніше — на засіданні ЦКНМ 1 жовтня 1925 р. — завдячуючи настійливим наполяганням І. Пернакія. За її наслідками ЦКНМ визнала, що «ОБНМ при Маріупольському ОВКу сконструйоване, за винятком представника від грецького населення, з товаришів, які працюють у Бюро за сумісництвом, що суперечить штатам, затвердженим РНК; бюро ще не вийшло зі стадії організації і працює без плану; відсутнє відповідне керівництво роботою бюро з боку ОВКу, що позначається як на роботі бюро в цілому, так і на роботі серед грецького населення зокрема». ЦКНМ прохала Секретаріат ВУЦВКу дати Маріупольському ОВКУ вказівку про заповнення штатів бюро, не припускаючи сумісництва членів, а також розглянула питання про введення І. Пернакія до складу ЦКНМ в якості представника від греків.

Наприкінці місяця, 31 жовтня 1925 р. урядова комісія звітувала ЦКНМ про наслідки своєї роботи, згодом до складу ЦКНМ був введений Сава Ялі, який очолив її грецьку секцію. Пізніше з’ясувалася й причина неприродної активності І. Пернакія, який намагався у такий спосіб переїхати з Маріуполя до Харкова. 18 січня 1926 р. Маріупольська окружна КК, яка розшукувала колишнього інспектора Маріупольської окрнаросвіти «... для розбору його діла по обвинуваченню у шантажі, авантюрі та знасилуванні дівчини, користуючись своїм службовим становищем», надіслала до ЦКНМ запит. ЦКНМ своєю чергою повідомила, що І. Пернакій зник у невідомому напрямку, прихопивши із собою архів бюро щодо справ грецького населення. Історія перших кроків роботи Маріупольського БНМ схожа на анекдот, втім, вона є досить сумною через те, що практично в кожній окрузі мали місце подібні прецеденти.

Попри браві заяви більшовицького проводу, налагодження роботи місцевих представництв ЦКНМ виявилося вкрай складною справою і засвідчило, що місцевий апарат виконавчої влади був не пристосований для неї. Не останню роль в ускладненні умов роботи БНМ відіграла етнічна строкатість низки регіонів УСРР, що з технічної точки зору перетворювала БНМ на «болюче місце» виконкомів. Ряд проблем виникав у зв’язку із розкиданістю етнічних громад по теренах округ. У низці багатонаціональних місцевостей бюро самотужки прийшли до думки про необхідність створення нацменкомісій при райвиконкомах і селищних радах. Одеське ОБНМ зокрема вважало, що лише зі створенням районних і сільських комісій можна було очікувати позитивних зрушень у нацменроботі.

Формально в 1924–1925 рр. існувала й переважно більшість ОБНМ. Причин цього було багато. Основними були формалізм ОВКів, фінансова та організаційна невлаштованість, відсутність технічного забезпечення БНМ. Обмеженість бюджету комісій унеможливлювала роботу на периферії округи, закупівлю необхідної літератури, оплату елементарних послуг тощо. Місцеві осередки ЦКНМ своєю чергою були цілком свідомі фіктивності свого становища, яке впродовж 1926 р. зсунути з мертвої точки зору не вдалося. Ось що з цього приводу 13 січня 1926 р. занотовано в протоколі засідання Маріупольського ОБНМ: «Вважати цілком слушною думку як Паркому, так ОВКу про непрацездатність нашого бюро[...]». 18 жовтня 1926 р. президія Одеського ОВКу визнала, що робота районних нацменкомісій «мала в відомій мірі випадковий характер» і пропонувала надати їй систематичного планового характеру.

Складності перших двох років існування ЦКНМ відображені в звіті про діяльність установи за період з 1 квітня по 1 жовтня 1925 р., завізованому П. Буценком. У ньому найголовніші проблеми відображені без прикрас: апарат як у центрі, так і на місцях не можна вважати стабілізованим; у самій комісії не заповнені три штатні посади, пошук підходящих кандидатур триває; слід було б ввести до складу комісії працівника по російській лінії, розпочавши обстеження та обслуговування останнього; у 18 округах створені нацменбюро (мають 2–4 працівника), в 13 округах працюють самі лише уповноважені; загалом — в 31 окрузі виділені 57 посад нацменпрацівників, з них — 16 вакантні. Далі читаємо нищівне резюме: «Слід констатувати, що в цьому відношенні (становище ОБНМ в апараті ОВК) не завжди і не всюди є благополучним. У багатьох округах БНМ ніби не є органічною частиною апарату ОВКу, а якимсь чи то дорадчим, чи то ходатайським органом при ньому. В багатьох ОВКах національні бюро ігноруються і ставляться в таке становище, що працівники втікають».

Водночас, бачачи виразні плоди запровадження коренізації в середовищі етнічних меншин, передовсім — позитивну динаміку виборчих кампаній і покращення клімату міжетнічних взаємин, готуючись до наступу на рештки національних організацій, зокрема, кооперативних, партійний провід республіки чимдалі виявляв більшу зацікавленість у закріпленні отриманих результатів. На відміну від місцевих партійних осередків, для яких коренізація була, наче кістка в горлі, він доволі швидко оцінив можливості, які вона відкривала. Єдине, що турбувало ЦК КП(б)У насправді — це гальмування політики коренізації місцями. Він же своєю чергою намагався надати їй сталої керованості. Про це йшлося в таємному обіжнику, адресованому всім, тоді ще губернським нацменкомісіям, окружним комісіям та головам ГВКів, датованому 2 березня 1925 р.

«Минулі вибори до рад були початком дійсного втягнення працюючих лав національних меншин до радянського будівництва. Вже маємо досить значні наслідки. Велику ініціативу в роботі виявили Київський та Одеський ОВКи. Про наслідки цієї роботи свідчить ціла низка зрушень та активна участь селянства, яку воно приймало у виборах до рад, зростання диференціації по селах національних меншин (німецькі, польські та др.) зниження рівня специфічного впливу духівництва, а також відмежування католиків-поляків від діяльності ксьондзів на користь Польщі, зменшення впливу сіоністських елементів на єврейські працюючі лави населення, зростання національної довіри та зниження національної відокремленості». Відзначивши, що розбудова нацменроботи просувається невідповідно інтересам партії, ЦК підкреслив: «Саме головне, про що слід пам’ятати, це те, що робота серед національних меншин це не якась особлива функція, частина всієї радянської роботи й бюро нацмен, як такі, не є якимись відокремленими органами, а — апаратом виконкомів, які мають завдання полегшити обслуговування з боку губернських, окружних та районних виконкомів тих національних меншин, які мешкають в межах їх роботи. [...] До цього часу не зверталось належної уваги на економічний розвиток нацмен, що також викликає необхідність певних організаційних заходів. Забезпечення цього розвитку закріпляє політичний зв’язок з робітниче-селянською державою».

Наприкінці 1925 р. — 30 грудня — підвідділ нацмен агітпропу ЦК КП(б)У назвав нацменроботу однією з важливих галузей партійної роботи і розіслав місцям пропозиції (а, вірніше, директиви) по роботі серед національних меншин. Найбільш прикметними серед них були наступні: попереджати тенденції майоризування нацменшин у виборних радянських органах, добиваючись їхньої належної участі не тільки в радах, але й на з’їздах рад та у виконавчих органах; особливо обережно здійснювати антирелігійну агітацію в їхньому середовищі; прискорити й здешевіти випуск нацменлітератури; зважаючи на цілковиту українізацію, поширити на російське населення всі заходи, що застосовуються до решти національних меншин (створення національних адміністративно-територіальних одиниць, судів, шкіл тощо); особливу увагу приділити радянізації прикордонного польського населення, оскільки це впливає на революціонізування закордонних поляків; перейти до систематичної роботи з нечисленними етнічними громадами.

Партійні настанови, безумовно, визначали вектор спрямування зусиль виконавчої гілки влади, однак не враховували тих проблем, що виникали повсякчас на їхньому шляху. Гасло паралельного розгортання прискореної українізації та коренізації щодо національних меншин перетворило життя окр- і райвиконкомів на пекло. Нереальні темпи українізації, з одного боку, система партійних і посадових стягнень щодо відстаючих, з іншого, стали підосновою чергового кадрового колапсу. Мізерна платня, явно невідповідна обсягові робіт і рівню відповідальності, перетворювала місцеві осередки ЦКНМ на свого роду прохідний двір: мало хто з інструкторів затримувався на посаді надовго. Левова частка політемігрантів, які посідали вакансії, була просто-напросто не спроможною ударними темпами опановувати навіть розмовну, а тим більше — письмову українську мову. Ось чому 24 червня 1926 р. ЦКНМ, зважаючи на загрозу втрати працівників, які володіли мовами місцевого населення, ухвалила (стосовно Одеського ОВКу) «від нацменпрацівників у нинішній час [...] вимагати лише розуміння української мови, але не досконального її знання».

Попри боротьбу ЦКНМ за зміцнення місцевих органів, становище залишалося вкрай складним. 5 жовтня 1926 р. Мала президія ВУЦВКу розглянула подання ЦКНМ стосовно скорочення ОВКами нацменробітників та необхідності поповнення штатів БНМ у деяких округах. У закритій постанові Малої президії ВУЦВКу (протокол ч. 71/276) фактично йшлося про дозвіл (всупереч Положенню про ЦКНМ) заповнювати штати ОБНМ сумісниками. Це було рішення, викликане об’єктивними обставинами. Паралельне запровадження в життя низки соціально-економічних програм та розгортання національного адміністративно-територіального будівництва робило життя місцевих органів влади в національних адміністративно-територіальних одиницях нестерпним.

Красномовним зліпком поточного моменту стала рукописна доповідна записка завідувача Уманського ОБНМ, датована 7 квітня 1926 р.

«Центральной Комиссии Национальных Меншинств при ВУЦИКе Неоднократно мы уже ставили в известность о том, что в нашем округе организовано 5 евсельрад и 2 поселковых совета, из них один нацпоселковый совет. Про работу же этих советов у нас нет никаких положений и инструкций, а существующие положения про сельсоветы ни в коем случае нельзя приспособить к работам нацсельрад.

Также трудно нам разрешить вопрос о штатах Поселковых советов ибо поселсоветы одним секретарем не охватят всей работы посколько им приходится обслуживать и еврейское, украинское и др. нац. население — необходимы Ваши указания и директивы Окрисполкому по этому вопросу.

Не лучше обстоит вопрос и с жалованием работникам нацсоветов. — как в нацсоветах, так и в поселковых советах необходимы были такие работники, которые владеют хорошо и еврейским и украинским языком, — а жалования полагается всего 20 рублей. Хотя вопрос пока урегулирован, все же мы считаем, что работники нацрад ни в коем случае не могут быть приравнены к работникам сельрад, ибо в последних работники имеют наделы земли, являющиеся для них источником существования, в то время, когда работники первых в большинстве случаев являются рабочими, служащими или кустарями, не имеющими ни наделов земли, ни своих усадеб, ни своих квартир. К тому же им приходится бросать свои основные работы из-за того, что работа в советах требует специально освобожденных людей. А жалование в 20–25 рублей ни в коем случае не может обеспечить их.

Однако же до сего времени этого не почувствовали, но по нашему мнению, нужно им установить ставку минимального прожиточного минимума. [...] Просим все затронутые, довольно наболевшие вопросы, рассмотреть и о результатах нас поставить в известность».

Доповідна записка доволі оперативно (14 квітня 1926 р.) була розглянута ЦКНМ, Й. Гафтель та Л. Урбах отримали доручення скласти відповідну записку до Наркомату праці, однак, слід завважити, жодне з чисто організаційних рішень було неспроможне вирішити проблеми, викликані до життя створенням національних адміністративних одиниць. Вони наростали, наче сніжний ком, і впродовж усього періоду коренізації залишалися найбільш копіткою ланкою докладання зусиль ЦКНМ.

Змальовуючи складнощі, що супроводжували розбудову місцевого апарату ЦКНМ, не слід забувати, що й робота самої Комісії відбувалася у досить непевних умовах, як організаційних, так і політичних. З організаційної точки зору найбільш складним був перший рік, протягом якого кілька разів змінювалися представники по роботі серед етнічних меншин, а також керівництво. Підбір співробітників, які б володіли мовами етнічних меншин, мали задовільний рівень освіти, відповідали професійним вимогам і пройшли сувору партійну перевірку, виявився надзвичайно важкою справою.

На початок 1925 р. практично цілком оновлена Комісія на своєму засіданні 9 січня 1925 р. (протокол № 25) після відповідної доповіді І. Сударського «Про голову ЦКНМ», винесла ухвалу в доволі жорсткому формулюванні: «В зв’язку з тим, що т. Совцов через свою перевантаженість роботою, не може звертати увагу на роботу в Комісії, і через це гальмує роботу самої Комісії, прохати про необхідність призначення другого товариша на посаду Голови ЦКНМ».

27 січня Мала президія ВУЦВК, зважаючи на «... перевантаженість роботою голови ЦК Нацмен т. Совцова по лінії ЦК металістів», затвердила т. в. о. голови ЦКНМ Михаїла Лобанова — тимчасово виконуючого обов’язки секретаря ВУЦВК, кандидата в члени президії ВУЦВК. Зрештою діяльність установи пожвавилася і почала приносити вагомі результати. Водночас із питанням про очільника комісії досить гостро стояло кадрове питання як таке: ВУЦВК заперечив можливість відрядження з установи Я. Саулевича. 14 березня 1925 р. Мала президія поповнила склад комісії Серафімом Міцевим, який заступив на місце попереднього працівника по болгарській лінії — Бучакова.

9 березня 1926 р. Мала президія ВУЦВКу затвердила наступний склад ЦКНМ: голова Комісії — М. Лобанов, заступник голови від польського населення — Я. Саулевич, від єврейського населення — Левін, німецького — Й. Гафтель, болгарського — Міцев, грецького — С. Ялі, без визначення — Я. Кантор. Окрім основного навантаження члени ЦКНМ вже традиційно опікувалися ще й низкою етнічних громад, що не мали персонального представництва в Комісії. Окресленими силами установа впродовж 1926 р. нарощувала свою активність і вибудовувала мережу нацменорганів на периферії.

«УССР. ВУЦИК. Центральная Комиссия Национальных Меньшинств. Харьков, площадь Тевелева» — під таким грифом ЦКНМ розсилала свої циркуляри. Циркулярно супроводжувалися всі виборчі кампанії. Завчасно до окрвиконкомів розсилалися агітаційні матеріали, гасла та газети національними мовами, причому місця їхнього розповсюдження регламентувалися доволі жорстко. Окремо регламентувалося поширення в середовищі етнічних громад наглядної агітації українською мовою: в категоричній формі комісія вимагала від райвиконкомів розклеювати їх у людних місцях нацменпоселень.

Важливе місце в діяльності установи впродовж 1925 р. посіла підготовка Всесоюзного перепису 1926 р. ЦКНМ (Протокол № 40 від 20.05.1925 р.) зайняла принципову позицію щодо внесення до особової картки поряд із пунктом «національність» пункту «розмовна мова», а також уточнення до пункту про письменність — «письменність рідною мовою». ЦКНМ зазначала, що проведення перепису в низці нацменгромад вимагатиме спеціального підходу, що слід розробити додаткові інструкції для переписників, які працюватимуть у середовищі двомовного населення (того, що використовує у побуті дві мови), населення з невизначеною етнорелігійною ідентифікацією («поляк-католик», «німець-меноніт»), і, нарешті, в громадах, які вважають себе представниками однієї нації, але розмовляють мовами інших (приміром, маріупольські уруми).

Впродовж 1925 р. в загальних рисах викристалізувалися підходи щодо діловодства місцевих осередків ЦКНМ. Слід зазначити, що місця самі досить активно виступали із закликами уніфікувати й спростити звітність, не меншою мірою, певне, сподіваючись на пом’якшення вимог до себе.

Відкритий лист заступника голови Катеринославського ОБНМ «Про звітність та роботу Бюро Нацмен на місцях», датований 8 грудня 1925 р., живописав і перебіг коренізації в Україні, і психологічний стан нацменпрацівників, і ті неподоланні перепони, що поставали у їхній роботі внаслідок катастрофічного браку загальної, спеціальної освіти та фактичної багатомовності. — Бурканд зокрема писав: «Находясь около 4-х лет на работе среди национальных меньшинств, зная эту работу с технической и практической стороны по опыту, я нашел в работе самих работников Нацмен много недостатков, как отсутствие учета и особенно показательного учета работы, отсутствия уменья подойти к работе, к разрешению тех или иных сторон работы, что усугублялось еще формальным, а порою враждебным отношением, а в крайнем случае презренному отношению к работникам Нацмен со стороны различных учреждений, начиная с технических работников и кончая, руководителями их.

Много в этом виновато было неумение работника показать свою работу и частично от недостаточного знания государственного языка. Обе недостатки могли быть в большинстве устранены, если б имелась одна форма отчетности, по которой работник в большинстве мог свою работу демонстрировать цифрами и, таким образом, запутаться в отчете из-за малого знания гос. языка, и, коме того, форма ставила бы перед ним известные требования по работе. [...] Вся осложняющаяся работа Нацмен, требующая от работников в первую очередь точного учета работы, точное намечание всех работ, выдвигает вопрос в довольно острой форме о рационализации работы Нацмен и ее работников. Вопрос этот невозможно разрешить «с налета», а необходимо изучить. [...] Может быть, мои предложения не во всех отношениях приемлимы, и не полны, но я, как работник и заведывающий бюро Нацмен, чувствую во всей остроте необходимость перехода на единую отчетность, т.к. каждый раз «сочинять» отчеты при перегруженности работой довольно затруднительно, но и отчеты получаются или запутанными или, наконец, таким топорным «неохочим» языком написаны, что самому после трудно разобраться. Да и ЦКНМ вероятно не имеет терпения прочитывать, а тем более конкретизировать и учесть эти махровые отчеты [...] [мова оригіналу — Авт.]».

Врешті під тиском місць комісія змушена була йти на поступки.

1 квітня 1926 р. ЦКНМ у своєму обіжнику за № 15 ч. 23/510 поінформувала осередки та уповноважених про зміну форми звітності. Замість квартальних та позачергових звітів вводилося звітування щопівроку. Звіти окружних нацменорганів мали складатися за схемою ЦКНМ і охоплювати всі етнічні громади. ЦКНМ водночас нагадувала «про необхідність якомога скорішого представлення відчиту за перше півріччя 1926/27 року (не пізніш 15 квітня б. р.).» Наголошувалося, що у «відчиті слід звернути особливу увагу на перевиборчу кампанію, економічні заходи та кількісний стан шкільної та політосвітньої мережі в окрузі в біжучому бюджетовому році (кількість по окремих національностях установ, комплектів шкіл, учнів, вчителів і т. інш.) — поза як цих відомостей немає ще ні в НКОсвіти, ні в ЦСУ, — та на стан і роботу районових органів нацмен».

Зважаючи на катастрофічну нестачу нацменкадрів та непоказний фаховий рівень існуючого апарату, 1925 р. комісія започаткувала новий напрямок діяльності — щорічні курси підготовки секретарів національних сільрад, у роботі яких члени ЦКНМ брали безпосередню участь. На час відряджень членів комісії встановлювався принцип обов’язкового представництва секцій шляхом заступництва. (До речі, принцип обов’язкового представництва меншин мав витримуватися й під час літніх відпусток членів комісії. Приміром, 6 червня 1925 р. засідання ЦКНМ (прот. № 43) ухвалило «погодитися з відрядженням т. Міцева на курси в якості викладача. На час його відсутності заступником його по ЦКНМ затвердити т. Георгієва»).

Згодом зазначений напрямок діяльності ЦКНМ перетворився на один з найбільш послідовно відпрацьовуваних і найбільш прикладних. Обіжник комісії, датований 11 січня 1926 р., підкреслював його важливість у контексті розгортання мережі національних адміністративно-територіальних одиниць. «В связи с предполагающимся расширением сети национальных советов перед нами встает серьезная задача обеспечения их отвечающими по своему назначению секретарями, отчего в значительной степени зависит успешность работы национальных советов.

Заботу о подыскании соответствующих секретарей для намеченных к открытию советов никоим образом нельзя откладывать до момента выборов, а необходимо заранее подготовить кандидатуру секретаря, так как желательно, чтобы секретари нацсоветов, по возможности, избирались бы, а не назначались.

Эту задачу тем более необходимо предвидеть и заблаговременно поставить перед собой еще и потому, что подыскание секретарей для нацсоветов во многих случаях упирается в вопрос о материальном положении секретарей.

Совнарком УССР в заседании от 22 декабря 1925 г. подчеркнул громадное значение в работе нацсоветов, в смысле их укрепления и оживления работы, наличия квалифицированных секретарей. Из этого можно заключить принципиальное мнение Совнаркома о том, что это обстоятельство местами должно учитываться. В пределах ваших бюджетных и иных возможностей Вы должны и этот вопрос перед собой поставить.

Если кандидат в секретари советов намечается Вами не из местных жителей, то желательно за некоторое время до выборов направить его в населенный пункт для того, чтобы он ознакомился с условиями того пункта, где ему придется работать и для того, чтобы население могло бы ознакомиться с ним и избрать его в совет.

О намечаемых Вами шагах в этом направлении и, вообще, о Ваших предложениях просим сообщить незамедлительно».

З 1926 р. короткотермінові курси секретарів стали регулярними і, слід зазначити, відіграли помітну роль у житті національних сільрад і районів. У масштабах України вони були малобюджетним, а, проте, доволі ефективним заходом. Кошторис короткотермінових курсів для секретарів польських сільрад при ЦКНМ у січні–лютому 1926 р. у Києві, приміром, включав: жалування завідувачу адміністративно-господарською та учбовою частинами курсів — 50 руб. 40 коп. на місяць, секретарю — 43,40 руб на місяць, лекторам — 3 руб. за годину, сторожу — 19,60 руб. на місяць, оренда 3 класних кімнат — по 25 руб. на місяць за кімнату, гуртожиток — 50 коп. за добу на особу.

І програми кусів і рівень знань, які вони давали курсантам були типовими. Упродовж 20-х рр. вони залишалися єдиним більш-менш доступним засобом оптимізації сільської ланки управління та надання їй певних ознак універсальності, що врешті спрощувало роботу всієї управлінської вертикалі. З 1925 р. ЦКНМ зробила регулярними планові заслуховування звітів центральних і регіональних державних установ, обласних БНМ, національних культосвітніх закладів. Вони певною мірою дисциплінували регіональні осередки Комісії, та все ж не спроможні були досягти якісних змін, оскільки вирішальну роль у гальмуванні коренізаційних процесів відігравав задушливий кадровий голод. На момент введення до штату ЦКНМ працівника по грецькій лінії (наприкінці 1925 р.) великі прогалини залишалися й у місцевих осередках комісії. Загалом інтереси багатомільйонної нацменлюдності України представляли 47 посадових осіб, з них — 7 працювали безпосередньо в ЦКНМ.

Невеликий штат ЦКНМ, явно невідповідний обсягові робіт установи, змушував встановлювати розподіл навантаження. Так, у червні 1927 р. обов’язки між її співробітниками розподілялись наступним чином: Я. Саулевич обслуговував росіян, поляків, білорусів, литовців, чехів; Левін — євреїв, вірмен, караїмів; С. Міцев — болгар, молдаван, албанців; С. Ялі — греків, татар, циган, ассірійців; Й. Гафтель — німців, шведів, латишів, китайців і корейців. Робота в галузі співробітництва з іншими радянськими установами розподілялася так: Я. Саулевич представляв ЦКНМ на засіданнях президії ВУЦВКу, РНК, Підготовчої Комісії, Переселенського Комітету, Спілки «Геть неписьменність»; Левін — Оргінстру, ВУЦВКу, ЦАТК, Центрвиборчкому, Кустарно-промислової кооперації, КВС; Й. Гафтель — КНЗему, Підготовчої Комісії, кооперації при Вукораді, Сільського Господаря, КНС; С. Міцев — НКЮ, НКЗдоров’я, періодичного й неперіодичного видавництва; С. Ялі — НКО, Комітетів Краєзнавства й Сходознавства, Фізкультури та суспільних організацій; Я. Кантор — переселення євреїв.

Територіально УСРР поділялася між ними наступним чином: Я. Саулевич курував Волинську, Проскурівську, Харківську, Луганську, Старобільську округи; Левін — Кам’янецьку, Тульчинську, Херсонську, Київську, Уманську, Бердичівську, Черкаську, Полтавську, Ровенську, Прилуцьку; Й. Гафтель — Коростенську, Одеську, Миколаївську, Артемівську, Конотопську, Запорізьку, Дніпропетровську; С. Міцев — Мелітопольську, Першотравненську, Зінов’ївську, Лубенську, АМ СРР; С. Ялі — Маріупольську, Сталінську, Сумську, Глухівську, Ніжинську; Я. Кантор — Чернігівську, Криворізьку, Вінницьку, Шепетівську, Могилівську, Кременчуцьку.

Як і раніше вагому частину робочого часу члени ЦКНМ проводили у відрядженнях, обстежуючи становище національних сільрад і районів, координуючи та консультуючи роботу їхніх виконавчих органів. За матеріалами обстежень складалися аналітичні зведення з найрізноманітніших питань (соціально-економічне становище етнічних громад, робота національних адміністративно-територіальних одиниць, колективізація, становище установ освіти та охорони здоров’я, поточних національно-культурних проблем і проектів тощо). Важливою складовою роботи ЦКНМ були супроводження й координування зусиль відомств і установ щодо вирішення земельних суперечок та подання висновків по них до Особливої колегії вищого контролю по земельних суперечках Наркомзему.

До кола обов’язків членів ЦКНМ, крім того, входила популяризація радянської політики щодо етнічних меншин. Вони були постійними дописувачами радянських видань, зокрема г. «Вісті» та ж. «Радянська Україна», а також преси, що виходила національними мовами. Найбільш активно писали про роботу ЦКНМ та становище етнічних меншин Я. Саулевич, А. Глинський, А. Гітлянський, Я. Кантор та Д. Мац. Загалом на тривалий час в установі затримувалися саме ті працівники, які були спроможні підвищувати авторитет партійної лінії в широких колах громадськості. Виступи не лише в пресі, а й на усіляких форумах, зборах, читання лекцій розглядалися як обов’язкове безоплатне навантаження. Втім, такого роду універсалів, спроможних відповідати високому рівню професійних і суспільно-політичних вимог, було небагато. Серед них слід назвати Саву Ялі, для якого посадовий обов’язок переріс у щире захоплення історією власного народу.

Цілком заслужено вагомий внесок «добровільного співробітника»

«Кабінету для вивчення національних меншин Всеукраїнської Академії наук» С. Ялі відзначив у своїй доповіді в. о. його керівника проф. Є. Рихлік на засіданні ЦКНМ при ВУЦВК (3 листопада 1930 р.). Внесок цей дійсно був наочним: саме С. Ялі свого часу розробив програму з історії греків України, що стала основою для її викладання на курсах для грецьких нацменпрацівників; цикл статей, у яких вона власне й була відображена, та написав першу в історії радянських греків монографію, що з марксистсько-ленінських позицій виклала історію маріупольських греків — етнічної спільноти, яка на той час була цілковитою білою плямою як для науковців, так і для радянських функціонерів.

Члени ЦКНМ мали ненормований робочий день і безліч громадських навантажень. Досить складними залишалися їхні побутові умови: прибувши до Харкова, переважна їхня частина не мала власного житла. Скажімо, Д. Мац більше двох років з родиною з 5 осіб мешкав у готелі.

Звичною проблемою установи впродовж років була постійна нестача техпрацівників. У листопаді 1925 р., наголосивши, що за квартал обсяг роботи зріс у кілька разів, комісія просила президію ВУЦВКу ввести до штату установи посаду діловода. 24 червня 1926 р., зазначивши постійно зростаючий обсяг завдань, ЦКНМ увійшла з проханням до президії ВУЦВК стосовно збільшення штатів комісії на 4 посади: інструкторів по польській та російській лініях, діловода та машиністки-кореспондентки, яка б володіла єврейською, німецькою та польською мовами. Крім того керівництво установи просило прирівняти платню інструкторів ЦКНМ до платні інструкторів оргінстру ВУЦВК. Повторне звернення ЦКНМ про розширення складу комісії датоване 30 серпня 1926 р.

Зважаючи на зазначене вище, слід визнати, що працівники ЦКНМ цілком відпрацьовували 140 руб. своєї зарплатні. Відпустка членів ЦКНМ в 1926 р. складала повний календарний місяць, секретаря — 22 дні. Навала посадових обов’язків, постійні тривалі відрядження, паралельне навчання у вишах, викладацька та лекційна діяльність, низка громадських навантажень, побутова невлаштованість вимагали неабиякої самопожертви і компенсувалися хіба що безоглядною відданістю партії та високим званням «член уряду Української СРР».

Значно менш сприятливим було становище співробітників місцевої мережі нацменорганів. Згідно обіжника Наркомпраці УСРР (13 жовтня 1925 р. № 1458) платня співробітників ОБНМ становила 120–108 крб. у І-му поясі, 108–96 крб. — у ІІ-му та 96–85 крб. — у ІІІ-му. Проте ОВКи порушували розпорядження Наркомпраці і самовільно встановлювали ставки членам ОБНМ. 30 серпня 1926 р. ЦКНМ настійливо рекомендувала ОВКам дотримуватися ставок платні для членів ОБНМ та уповноважених у розмірі, встановленому НКПраці. Однак, незважаючи на чітке визначення порядку оплати нацменпрацівників, на місцях і в подальшому припускалися порушення циркуляру, внаслідок чого БНМ фінансувалися за залишковим принципом, а зарплатня їхніх співробітників була нижчою за оклади відповідних категорій працівників.

У найбільш складному становищі перебували працівники районного рівня. 7 травня 1926 р. ЦКНМ адресувала об’ємну доповідну записку НК праці УСРР. У ній зазначалося, що секретарі національних сільрад (як правило вихідці з міста) перевантажені роботою, яка вимагає високої кваліфікації, знання кількох мов. Додаткових доходів вони позбавлені, оскільки не мають земельних ділянок, а зарплатня така мізерна, що не дозволяє говорити про заповнення місцевих вакансій. Зважаючи на зазначене, ЦКНМ просила наркомат підвищити оклади секретарів національних сільрад на 50%, а для голів та секретарів селищних рад встановити їх на рівні не менше 40 руб. на місяць.

Проте, суттєвих змін на краще в оплаті праці сільського та селищного апарату не відбулося, то ж він і надалі залишався найбільш уразливою ланкою нацменроботи. Щоправда, згодом ЦКНМ домоглася низки пільг для своїх працівників, які зробили ці посади більш привабливими для колишніх містян — вихідців з дрібнобуржуазних верств. 11 листопада 1926 р. РНК УСРР на розвиток відповідної ухвали 3 червня 1926 р. схвалив постанову «Про надання пільг при прийомі до вузів, профшкіл та шкіл соцвиху дітей спеціалістів та кваліфікованих робітників, що працюють в національних районах». До цієї категорії працівників віднесли вчителів та викладачів національних шкіл та вузів, лікарів, лікпомів, акушерок, провізорів, агрономів, землевпорядників, меліораторів, бухгалтерів райвиконкомів і, нарешті, техніків міськкомгоспів.

Питання про неприпустимість защемлення фінансових інтересів інструкторів живо обговорювалися делегатами І Всеукраїнської наради по роботі серед національних меншостей, що свідчило про хронічні негаразди в роботі місцевого нацменапарату. Представник Миколаївської округи Верле висловився з цього приводу гранично відверто: «Ми є вкрай небажаним явищем при ОВКах (голоси: — “Правильно”. Аплодисменти). Коли виступаєш по принциповому питанню, по питанню запровадження завдання по лінії партії, завжди дорікають або шовінізмом, або ж хіба що не звинувачують у контрреволюції». Судячи з гарячої підтримки слів промовця залою, це було типовим явищем в республіці.

Представник Оргінстру ВУЦВКу Шведов підтвердив, що зневажливе ставлення окрвиконкомів до ОБНМ було звичайною справою, «... що національні бюро існують як нахлібники..., по роботі серед нацменшин дуже мало працівників — 3–4 особи в окрбюро, а окрвиконком великий і з ним воювати дуже складно». Негативізм щодо нацменроботи був характерною ознакою місцевих виконавчих органів усіх рівнів, а його переборення впродовж 20-х рр. залишалося чи не найбільшою перешкодою в розгортанні роботи ЦКНМ.

Латентний конфлікт інтересів ЦКНМ та місцевої ланки виконавчої влади, що підживлювався реальним конфліктом між суспільними верствами стосовно бачення шляхів вирішення національного питання в радянській Україні, перетворився на визначальний фактор здійснення політики коренізації. На перешкоді активізації нацменроботи стояла не стільки обмеженість фінансових можливостей окрвиконкомів, скільки фактичний саботаж радянських працівників. Найчастіше існуючі ресурси не використовувалися належним чином. Так, у багатонаціональній Мелітопольській окрузі із затверджених на 1924–1925 рр. трьох штатних одиниць діяла лише одна — працівник по німецькій лінії. І це в той час, як ЦКНМ справно перераховувала гроші на утримання інструкторів по болгарській та єврейській лініях. У ставленні окружних комісій до нацменроботи досить чітко проявлялась регіональна специфіка. Найбільш інертними були виконкоми східних та північно-східних регіонів, натомість у пістрявих в національному відношенні південно-східних та окремих західних округах виконавчі комітети виявляли неабиякий ентузіазм у запровадженні коренізації стосовно етнічних меншин.

ЦКНМ, вже починаючи з кінця 1925 р., цілком усвідомлювала не тільки інертність, а й опорність низки окружних виконкомів. Запроваджені в повсякденну практику періодичні доповіді голів окружних нацменкомісій дозволяли ЦКНМ не тільки оперативно відстежувати «самодіяльність» найбільш проблемних ОБНМ (зокрема, Одеського, Зінов’євського), а й директивно впливати на їхніх членів через виконкоми. Однак, ситуація, як і раніше залишалася погано керованою. Саме ця обставина привела ЦКНМ, а в її особі й ВУЦВК до думки про необхідність врешті скликати перший всеукраїнський з’їзд нацменпрацівників, але вже в геть іншому форматі, аніж той, що пропонувався в 1924 р. І. Сударським.

19 березня 1926 р. сьомим питанням порядку денного ЦКНМ заслухала доповідь Я. Саулевича про необхідність скликання наради нацменпрацівників. «Совещание назвать 1-м Всеукраинским Совещанием по работе среди нацменьшинств и приурочить его ко времени окончания 3 сессии ВУЦИКа. На совещание созвать не только работников нац. Бюро, а также привлечь к работам Совещания часть нацсудей, нац. культпросветработников, райуполномоченных нацмен, некоторых председателей нацсельсоветов и РИКов, а также членов ВУЦИКа националов. Поручить т.т. Саулевичу, Левину и Мицеву выработать проект состава совещания, а также повестку совещания, представив его, по согласовании с соответствующими учреждениями, на утверждение следующего заседания Комиссии», — такою була ухвала комісії по його доповіді.

Повторно питання розглядалося на засіданні 1 квітня 1926 р. Після доповіді Я. Саулевича про порядок денний і склад Першої всеукраїнської наради по роботі серед нацменшин занотовано: «Выработанный порядок дня и состав совещания в основе принять и, по согласовании с соответствующими учреждениями, внести на утверждение Президиума ВУЦИКа. Ускорить проработку материалов к Совещанию (тезисы, проекты законоположений и т.п.), а также выработать порядок секционных занятий Совещания. Задачи Совещания осветить в общей и национальной печати. Оплату суточных, стоимости проезда и помещения в Харькове принять за счет ЦКНМ только в отношении работников ниже окружного масштаба. Окружным работникам предоставить лишь помещение за счет ЦКНМ».

12 травня 1926 р. 81-ше засідання ЦКНМ ухвалило перенести нараду на кінець бюджетного року (вересень), кінцево узгодивши час наради з президією ВУЦВК. Втім, раз за разом то з організаційних, то з фінансових міркувань дата проведення наради відкладалася впродовж усього 1926 р. Не узгодженим залишалося також питання про принципи комплектації делегатського корпусу.

7 грудня 1926 р. відбулися чергові консультації з приводу скликання наради. Врешті члени ЦКНМ дійшли згоди в тім, що варто викликати на нараду лише фактичних нацменпрацівників, забезпечивши представництво на нараді від всіх національностей. При складанні списку учасників наради погодилися мати на увазі «культурно відсталі національності», яким потрібно було також забезпечити представництво на форумі. Скласти проект представництва на нараді окремих національних меншостей у черговий раз доручили Я. Саулевичу. Опісля передбачалося скликати позачергове засідання Комісії для затвердження цього проекту.

Відстрочуване з місяця на місяць скликання наради врешті було підлаштоване до контексту ювілейного 1927 р. За часом воно співпало з черговим загостренням суперечностей у самому ВУЦВКу. В другій половині грудня 1926 р. керівництво ЦКНМ зазнало докорінних змін.

18 грудня в якості новопризначеного голови Комісії засідання ЦКНМ розпочав П. Буценко. Для присутніх п’ятьох членів ЦКНМ (Я. Саулевич, Левін, Й. Гафтель, С. Міцев та С. Ялі) та кандидата в члени президії ВУЦВК М. Лобанова він виголосив розлогу доволі симптоматичну промову:

«Комиссия по сие время работала в специальных условиях. Зачастую комиссии приходилось давать толчки, будировать местные и даже центральные органы по вопросам, касающимся наших нацменьшинств.

Нам нужно сейчас от общих мероприятий, от тех толчков, которые мы делали в прошлом (и это было вполне правильно), перейти к конкретным задачам в области обслуживания национальных меньшинств. Первая задача, которая встает перед нами в настоящий момент — это вопрос о большем удовлетворении нужд мелких национальностей. Далее — вопрос о большем вовлечении в советскую работу селян[...]

Вторая, не менее важная задача[...] есть проверка всей той работы, всех тех планов, всех тех задач, которые мы ставили перед собой на советских и партийных съездах в плоскости практического разрешения их в определенные сроки[...]».

Поставивши в якості першочергового завдання перевірку мережі місцевих органів влади та діяльну участь членів комісії у Всесоюзному переписі населення, П. Буценко висунув принципово новий напрямок роботи ЦКНМ, який, як ми бачили раніше, кволо, втім, послідовно лобіювався з середини 1926 р. Це було так зване російське питання.

Погляд новопризначеного керівника ЦКНМ на проблему був доволі прикметним, незважаючи на його цілковито українське прізвище:

«[...] Относительно русских. Мы знаем, что украинцы иногда называют себя либо малороссами, либо просто русскими, потому что они так привыкли себя называть под давлением царского гнета. Русские же, наоборот, под влиянием провокации, пущенной среди русских рабочих и крестьян, что «мол, не-украинцы будут высылаться из пределов Украины» — сплошь да рядом называют себя украинцами. Должен обратить ваше внимание на то, что в отношении русской национальности мы и по линии административно-территориальной и по линии культурно-гуманитарной обслуживания сделали чрезвычайно мало. В этом мы должны признаться. Я считаю, что на очередном Всеукраинском Совещании представителей национальных меньшинств нужно будет заострить вопрос о полном обеспечении русских рабочих, русских пролетариев и крестьян условиями для развития культуры и хозяйства.

Ненормальности, наблюдавшиеся до сего времени в отношении русских, должны быть изжиты, и наша задача должна свестись к тому, чтобы через Центральную Комиссию и местные комиссии нацмен было оказано содействие местным органам власти в отношении выделения русских административно-территориальных единиц, а также в отношении культурного их обслуживания — снабжения литературой и законодательными материалами».

Вкрай амбітно виглядала й решта завдань, поставлених новим керівником перед своїми п’ятьма підлеглими, — опрацювати всі визначені ним напрями упродовж 1927–1928 рр.

Врешті новопризначений голова чітко висловив і напучування підлеглим: «Я хочу призвать членов Комиссии к творческой работе. [виділення — Авт.]

У нас каждый товарищ обслуживает какую-нибудь определенную национальность, но в то же время этот товарищ является членом комиссии Нацмен при ВУЦИКе и, выступая по линии своей национальности, он в то же время должен выступать от имени комиссии в целом в защиту всех национальных меньшинств Украины в целом, под углом зрения большего их сплочения вокруг идей советской власти и коммунистической партии, под углом зрения большего вовлечения национальных масс в повседневную практическую творческую работу советов и исполкомов, во всю нашу хозяйственную, культурно-социальную и политическую работу. Лишь при этих условиях мы на этом большом политическом фронте сможем выполнить заветы Ильича и оправдать доверие, оказанное нам коммунистической партией, представителями трудящихся национальных масс и представителями рабоче-крестьянского правительства. (аплодисменты — виділення — Авт.)».

Призначення керівником комісії впливового апаратника, без сумнівів, надало їй нової потуги, підживлюваної власним авторитетом П. Буценка. Врешті, його загальноосвітній рівень та ерудованість значно перевищували попередників. Водночас і стиль керівництва установою набув іншого, значно жорсткішого, характеру, що справило вирішальний вплив на всі сфери її діяльності і, що важливо, на всіх ланках.

Наприкінці 1926 р. ЦКНМ зміцнилася в думці про невідкладність скликання всеукраїнської наради нацменуповноважених з метою координації та активізації їхньої діяльності. Перша всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин була скликана в ювілейному 1927 р. (хоча, нагадаємо, положення надавало ЦКНМ право скликати такі наради щорічно). Одним з її центральних завдань було досягнення рішучого перелому в ставленні місцевих виконкомів до нацменроботи. Нагадаємо, що на 1927 р. комісія не лише не мала свого апарату в Харківській, Куп’янській, Сталінській і Сумській округах, але й відзначала небезпечну тенденцію в низці округ до реорганізації чи повної ліквідації ОБНМ. Форуму відводилася непересічна роль в уніфікації та узгодженні нацменроботи на Україні. Опублікований за її наслідками стенографічний звіт є неоціненним джерелом для дослідження історії ЦКНМ та історії міжетнічних взаємин у республіці на десятому році радянської влади.

Скликавши нараду, керівництво комісії планувало не лише «завинтити гайки», воно водночас перебувало на певному емоційному підйомі в очікуванні плідної творчої роботи. Виразні оптимістичні нотки звучали в аналізі поточного політичного моменту: «[Период], в который мы уже вступили, должен дать в результате мероприятий длительного порядка (связанных с экономическим развитием советских республик), изживание фактического неравенства в экономической, социальной структуре, быте и культурном уровне отдельных национальностей, образовавшихся в результате национального гнета в прошлом». Передювілейний настрій просякав наскрізь виступи керівництва ЦКНМ, втім, тоді він ще був органічною складовою свідомості переважної частини її працівників.

Очевидні зомбуючі інтонації були притаманні виступам партійних босів, які намагалися підлаштувати реалії суспільного життя до розмірковувань партійних теоретиків. В. Затонський у промові до делегатів наради наголосив: «Ми зараз переживаємо цікавий момент, тут на Україні зокрема, і в Союзі в цілому. Ми, поза сумнівом, вступаємо до смуги загострення національного питання [...] Оскільки зараз ми відчуваємо воскресіння й оживлення буржуазної ідеології, приватницької ідеології в різних сферах життя, ми, безперечно, відчуватимемо загострення національного питання, адже саме націоналізм є характерною ознакою буржуазної ідеології». У його доволі плутаному й непослідовному виступі випукло проступала позиція войовничого угруповання, яке було оточене ворожим середовищем і перегруповувало сили в очікуванні переможного наступу. На початку січня 1927 р. ВКП(б) ще доволі гостро відчувала хиткість свого становища і вміло використовувала українізацію та коренізацію для його зміцнення. Цю мету наслідувала й скликана нарада.

Із звітною доповіддю ЦКНМ виступив Я. Саулевич, який окреслив основні напрямки діяльності установи:

1. забезпечення правового становища національних меншин і втягнення його трудящої частини до радянського будівництва (організація органів влади, що працюють національними мовами; створення національних адміністративно-територіальних одиниць; обстеження та інструктування національних рад; перепідготовка секретарів сільрад);

2. сприяння економічному та культурному розвитку національних меншин (притягнення євреїв до землеробства та промисловості; реорганізація СГВ і втягнення менонітів до загальної кооперації; зростання мережі КНС і КВП; врегулювання земельного питання у колоніях; переселення надлишкового населення національних меншин);

3. організація апарату з обслуговування національних меншин.

Стосовно останнього заступник голови комісії констатував, що на четвертому році існування ЦКНМ структура її місцевих органів залишалася нестабільною, місця висували низку пропозицій щодо її розбудови і наближення до населення. Деякі міськради утворили при собі національні секції. Щодо останніх співробітники ЦКНМ не склали спільної думки (частина вважала, що вони не тільки непотрібні, а й шкідливі). Стосовно наближення нацменапарату до рівня сільрад установа зайняла принципово негативну позицію. На звістку про створення нацменкомісій та виділення посад уповноважених при сільрадах Одеської, Вінницької і Волинської округ, комісія відповіла засудженням не лише через можливість провокування «національних антагонізмів», а й через неспроможність «охопити роботу цих національних секцій належним чином». ЦКНМ виступила також проти створення Кременчуцьким, Шепетівським, Бердичівським, Вінницьким і Проскурівським окрвиконкомами дублюючих органів при установах (так званих національних столів), вважаючи, що задоволення прав національних меншин повинне відбуватися не шляхом виділення спеціальних «столів», а шляхом переведення роботи установ на мови національних меншин.

Я. Саулевич цілком вмотивовано зауважив, що найкращим чином робота була поставлена стосовно тих меншин, що мали представництво у ЦКНМ. Отже, формальне існування нацменсекцій у ЦКНМ врешті безпосередньо впливало на якість радянізації окремих етнічних громад. На час Першої всеукраїнської наради свого представництва в нацменорганах не мали росіяни і низка дисперсних меншин.

Нарада констатувала, що порушення Положення про ЦКНМ та її місцеві органи набули загрозливого вигляду. Всупереч положенню, місцеві бюро залучали до співпраці позаштатних і неоплачуваних працівників на постійну й тимчасову роботу; в Одеській та Херсонській округах були створені великі колегії, а не бюро; в Луганській окрузі комісія конструювалася не за секційним принципом, а за участю в комісії відомств; у низці регіонів ОБНМ були ліквідовані взагалі, замість них при ОВКах створили наради чи періодичні колегії з позаштатних працівників. Вкрай складними залишалися й умови праці нацменпрацівників. Через непристосованість установ до роботи з етнічними меншинами ОБНМ часто-густо виконували функції тлумачів незрозумілої кореспонденції. Приміром, Уманське ОБНМ упродовж року отримало 396 скарг єврейською мовою до установ і структур окрвиконкому, які, попередньо переклавши, розіслало адресатам.

Резюмуючи складне становище своїх периферійних органів, ЦКНМ водночас не мала ані найменшого бажання знижувати планку вимог до них. Власне, це було неможливо. Опинившись у епіцентрі низки соціально-економічних, суспільно-політичних та етнокультурних проектів більшовиків, цей координуючий орган не мав жодної можливості знизити темп. На опрацюванні в установі перебували проекти створення грецьких і єврейських районів, запускалася загальнореспубліканська програма переведення шкіл на мови меншин, паралельно здійснювалися перші в новітній історії етнологічні дослідження та проекти як реформування мов, так і створення писемності для тих етносів, що її не мали. Щоденної підтримки потребували вже існуючі національні адміністративно-територіальні одиниці і т. д., і т. д. Працюючи самі на межі можливостей, харківські посадовці очікували того ж від місць. Тим часом до останніх було забагато зауважень:

1. неузгодженість і відокремленість роботи членів БНМ («кожен пише власний звіт»);

2. обслуговування лише тих національних меншин, що мають представництво;

3. відсутність звітності (Бердичівське ОБНМ);

4. відсутність зв’язку між ОБНМ та ЦКНМ (так званий, «сепаратизм всередині органів нацмен»);

5. епізодичність засідань ОБНМ (Київське, Волинське, Криворізьке, Маріупольське ОБНМ у 1926 р. збиралися понад 10 разів, решта — «рідко або майже зовсім не скликають своїх засідань»).

На тлі безініціативних, безликих звітів нацменуповноважених попередніх років, виступи делегатів виглядали як емоційна, проте суголосна дискусія однодумців. Найбільш зацікавлено делегати наради обговорювали питання, пов’язані з розбудовою місцевих нацменорганів та необхідністю їхнього наближення до населення. Думка про бажаність створення районних та сільуповноважених виникла в зв’язку із неспроможністю окружних бюро фінансово забезпечити регулярні відрядження на місця. Обговорення виявило полярність настроїв з цього приводу. Так, представник Одеського ОБНМ Попов захищав ідею створення сільуповноважених у справах національних меншин наступним чином: «... Існує Центральна Комісія у справах нацменшин, окружні бюро, районні, хто ж повинний зв’язати нас з масами у практичній роботі? Кожен з нас розуміє, що треба мати якийсь осередок ... для практичної роботи, а цим осередком можуть бути ці уповноважені, які, безумовно, цікавляться роботою і беруть за основу інтереси національних меншин... І якщо підбір відповідних товаришів є вдалим, то завжди можна сподіватися, що з самого основного осередку ми маємо можливість черпати справжні матеріали для запровадження в життя тих чи інших заходів, в бік покращення постановки нашої роботи».

Представники інших округ, зокрема, Зінов’євської (Кафталь) зазначали, що апарат РВКів не пристосований до обслуговування національних меншин, значна частина райвиконкомів не розуміє необхідності виділення штатних посад нацменпрацівників, і саме ЦКНМ повинна законодавчо підтримати створення районних нацменустанов. (Завважимо, що на час наради в 24 округах кількість районних уповноважених зросла з 27 до 112 осіб. Втім були й ексцеси. Так, Коростенський окрвиконком категорично заперечував необхідність створення районних БНМ).

Іншою стороною проблеми була перевантаженість окружних уповноважених технічною роботою, внаслідок якої виникали нездоланні «паперові завали». Підсумовуючи досвід роботи Одеського ОБНМ, Попов наголосив, що бюро всіх рівнів складалися зі службовців, зайнятих на іншій основній роботі. Вихід з замкненого кола представникові Одеського бюро вбачався у забезпеченні БНМ технічними працівниками.

«Нам треба ввести технічний апарат, — зауважив Попов, — для обслуговування як районної комісії нацмену, так і в частині виділення уповноважених по сільрадах, яких потрібно буде зв’язати з нацменом на місцях. Ось тоді ми матимемо реальну роботу».

Втім, навіть за умови задоволення існуючих БНМ технічними працівниками залишалася безліч організаційних проблем і суперечностей, що дезорганізували роботу на місцях. Серед них окремо слід виділити створення відомчих бюро нацмен та пагубну практику призначення на посади членів комісій сумісників.

Радянський виконавчий апарат, як видно на прикладі нацменапарату, проявляв сталу тенденцію до постійного розростання, яке держава не спроможна була забезпечувати ані фінансово, ані кадрово, ані технічно. Виступи місцевих працівників на нараді засвідчили, що робота БНМ упродовж перших трьох років існування ЦКНМ мала переважно випадковий характер. Просте порівняння звітів ОБНМ ілюструє цілковиту залежність якості діяльності бюро від рівня освіченості, обізнаності, компетентності, врешті, зацікавленості, нацменпрацівників. У виступі П. Буценка засвідчено, що переважна більшість керівництва виконкомів на час наради складалася з осіб із початковою освітою. Останні, за висловом В. Затонського, майже не знали граматики та чотирьох правил арифметики. Зрозуміло, чому місцевий апарат потрапляв у залежність від розпоряджень центральних установ, постійно очікуючи вказівок і тлумачень — сам він був не здатний приймати жодних більш менш зважених самостійних рішень.

Одеська делегація Першої всеукраїнської наради підняла найбільш гострі на той час організаційні проблеми: необхідність формування бюро з оплачуваних уповноважених, введення посади технічного секретаря для обслуговування населення нацменмовами у райвиконкомах змішаних районів, наближення нацменапарату до населення. Представник одеського бюро Цесля досить гостро критикував ЦКНМ за так званий «секційний сепаратизм» [хоча правильніше було б говорити про неузгодженість роботи ЦКНМ по обстеженню окремих національних меншин з окружними бюро — Авт.]. Нарікання місць викликала відсутність інструкцій, покликаних регулювати права і обов’язки окружних нацменорганів, що позбавляло останні можливості впливати на роботу ОВКів і спричиняло різнобій у роботі та побудові місцевого апарату по округах. На думку Цеслі це пояснювалося тим, що «...не було твердих організаційних правил, які б могли поставити роботу окружних органів у відповідні рамки». Він гаряче відстоював необхідність введення посади штатного співробітника до складу райвиконкомів, а також нацменсекцій чи уповноважених при сільрадах, вважаючи застереження ЦКНМ та ЦК КП(б)У невмотивованими. Екзальтованим віддзеркаленням міжетнічних суперечностей у багатонаціональній Одеській окрузі стало висловлення Цеслі щодо підоснови проблеми створення нацменсекцій при міськрадах (в антитезу виступові секретаря Агітпропу Лазоверта та інших представників вищої партократії): «Я від імені всіх національностей Одеської округи, з цієї трибуни заявляю, що така точка зору в корні невірна і неправильна [...] Коли товариші євреї ставлять питання так, то їхня точка зору цілком зрозуміла. Вони мають багато своїх членів у різних секціях міськради, і зрозуміло, що для них це недоцільно [...]».

Оскільки ОБНМ, як правило, були найслабшою ланкою ОВКів, стосунки останніх із ЦКНМ складалися непросто, часто набуваючи ознак конфліктності. Раптові перевірки ОБНМ та фронтальні обстеження становища етнічних громад свідчили про значні недоліки в роботі місцевого виконавчого апарату. З іншого боку, наявні ресурси останнього позбавляли нацменпрацівників можливості справляти відчутний вплив на перебіг соціально-економічних та етнокультурних процесів. Тертя між ЦКНМ та її місцевим апаратом на ґрунті організаційної невизначеності набули затяжного характеру. Виявом останніх, власне, й була позиція одеської делегації на Першій всеукраїнській нараді. Як небезпідставний закид у бік ЦКНМ пролунали слова Балюкевича: «Ми, представники з місць, гадали, що тов. Саулевич у своїй доповіді врахує той величезний досвід, що мається по окремих округах і досвід роботи самої комісії національних меншин при ВУЦВКу, повідомить нам точні наслідки всього зробленого та, разом з тим, на підставі цих наслідків, надасть нам якнайконкретніші директиви стосовно нашої подальшої роботи. Нажаль, доводиться сказати, [...] що весь цей досвід не підсумований».

Повертаючись до виступу Цеслі, слід зауважити, що останній, на нашу думку, був симптоматичним і віддзеркалював суперечності між двома різноспрямованими таборами нацменпрацівників України. Одні, щиросердно сприйнявши гасла коренізації, спромагалися найефективніше розгорнути політику, вважаючи її дійсним знаряддям побудови нового суспільства в традиційному середовищі етнічних меншин. Напрямок її розгортання, на їхню думку, пролягав через залучення ініціативи низів і використання творчості останніх з метою вдосконалення та якісного покращення клімату міжетнічного спілкування. Другі, репрезентовані на нараді вищими ешелонами партійної та радянської бюрократії, прагнули керованого й жорстко регламентованого розвитку коренізації, метою якої була прискорена радянізація етнічних меншин.

Вже на Першій всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин перші були в меншості. Що ж до Другої всеукраїнської наради по роботі серед національних меншин (1930 р.), то на ній не лишилося жодного натяку на політичні чи організаційні дискусії, просту наявність особистих думок у місцевих нацменпрацівників. Вона засвідчила, що серед людей, які за родом своєї діяльності на той час опікувалися проблемами захисту прав національних меншин, був уже сформований згуртований осередок, цілковито заангажований більшовицьким керівництвом і не зацікавлений у відстоюванні інтересів етнічних меншин, зокрема, нацменівського селянства.

Повертаючись до Першої всеукраїнської наради, слід зауважити, що ініціативи Одеського БНМ були виразно підтримані представниками низки багатонаціональних округ, зокрема Шепетівської. Її представник Альшер також вважав створення нацменбюро при райвиконкомах виходом з глухого куту організаційних проблем. Центральні відомства, як правило, висловлювалися проти. Єдності думок щодо структури і змісту роботи нацменорганів не було й у самій ЦКНМ. Поруч із позицією «конструктивістів», існував погляд, висловлений Л. Урбахом: «Думати про те, що ми при кожному РВК будемо мати цілий штат працівників, які б могли обслуговувати всі національності — нам не доводиться, и це було б величезною помилкою [...] основне завдання повинне полягати в тому, щоб довести роботу серед нацменів до такого рівня, аби не потрібний був би ані районний, ані окружний спеціальний апарат [...] аби наші райони, і окружний апарат, і навіть сільради могли б виконувати цю роботу самі».

Підсумовуючи дебати, Я. Саулевич кваліфікував практику створення нацменбюро при сільрадах та міськрадах як хибну і назвав її «створенням національних у роботі рад курій». Він наголосив, що «ради є первинними радорганами, де [...] різні національності повинні призвичаюватися до тісного співробітництва», отож розвиток нацменроботи повинний був, на його думку, відбуватися в напрямку розширення представництва національних меншин у радах та їхніх президіях, переведення діяльності та зовнішніх атрибутів рад (вивіски, печатки, друк тощо) на мови місцевого населення.

Члени ЦКНМ добре усвідомлювали конфлікт з місцевими нацменбюро, а ще очевидніше — з апаратами ОВКів. Захищаючи комісію від критики місцевих представників, Й. Гафтель висловився наступним чином: «Наш апарат — це найбільш хворе місце. За винятком деяких округ, ми не маємо того апарату, який був передбачений нашим положенням. Кожна округа будувала цей апарат на свій розсуд, деякі ОВКи створили при собі хіба що не маленькі національні парламенти. Одні створювали комісії при секретаріаті, інші — при оргінстрові ОВКу, а деякі — включили в ці комісії хіба що не прокурора. Для чого, ми самі не могли зрозуміти [...]».

——————

* З представників усіх найчисельніших меншин місцевості.

Непохитність позиції ЦКНМ та ВУЦВКу виявилася в тім, що, незважаючи на думку більшості, пункт про необхідність створення власного технічного апарату ОБНМ не був включений до проекту «Положення про ЦКНМ», а передбачався лише відповідною інструкцією. Рішення про створення нацменсекцій при міськрадах, де в цьому була потреба, було прийняте 45 голосами проти 28.

Якщо виступи нацменпрацівників у цілому носили принциповий конструктивний характер, то промови представників офіційних партійних і радянських органів — здебільше загальнотеоретичний. Основною їхньою метою було утримання учасників наради від нерозважливих міркувань і надмірної самостійності думок у питаннях нацменроботи та національної політики. Своєрідним ляпасом стала промова Г. Петровського, який необґрунтовано, цілком у дусі епохи, нашив ярлика колишньому голові ЦКНМ М. Лобанову. У виступі останнього наводилися відверто анекдотичні випадки з практики коренізації в УСРР. «Ті «дрібниці», про які пише Ларін і говорить Лобанов, абсолютно нічого не говорять, але вони небезпечні, тому що саме внаслідок своєї дріб’язковості, може бути, й спроможні викликати національну чвару [...] дивно, що тов. Лобанов, який тривалий час був головою ЦКНМ — зійшов з правильного ленінського шляху в принциповому питанню про національну політику нашої партії».

Втім, якими б різкими не видавалися міжособистісні чвари партійнорадянської верхівки, підвищення уваги уряду республіки до національних меншин було очевидним і проявлялося хоча б у тім, що головою ЦКНМ було призначено секретаря ВУЦВКу П. Буценка. Він обіцяв зміцнити становище нацменпрацівників і забезпечити уважне ставлення до них з боку апарату виконкомів. Делегати наради зустріли обіцянки нового голови з піднесенням. Етнічні меншини республіки зі свого боку очікували рівноцінної уваги до власних проблем та їхнього адекватного вирішення. Як показав час, їхні очікування виявилися необґрунтовано завищеними. Помітний ажіотаж навкруг ЦКНМ та коренізації підігрівався передовсім загостренням російського питання на фоні розгортання українізації та закріплення за росіянами статусу національної меншини. Отож, і надалі нечисленні етнічні громади залишалися в затінку більш пафосних проблем.

Робота наради попервах дійсно прислужилася активізації роботи місцевого апарату ЦКНМ. У висновках ЦКНМ до «Інформаційного зведення відчитних відомостей про роботу КНМ» за перше півріччя 1926–1927 р.» (2 вересня 1927 р.) відзначено: «Що до роботи окружних комісій, то слід підкреслити, що вони вже себе знайшли і виявили; це виявляється з того, що відчити набули систематичного і здебільшого уніфікованого змісту. Хиби роботи окрапарату майже скрізь можна віднести за нестаток техробітників. Районовий апарат скрізь хворів через відсутність штатних робітників; через всі відчити червоною ниткою проходить одна скарга: через завантаженість райнацуповноважені, що працюють по сумісництву, не мають змоги провадити планової, правильної роботи й Окрбюро всіма силами намагаються утворити штатний райапарат. Досвід тих округ, яким удалося це зробити, доводить, що ці обставини мають величезне значення; в роботі цих райуповноважених є плановість, ув’язка з роботою ОБНМ; загальною лінією нацполітики, зв’язок з населенням, і деякі хиби, найбільш організаційного характеру слід віднести за рахунок непідготованості відповідних робітників. Авторитет ОБНМ видимо піднесено».

Здавалося, з’явилися вагомі підстави дивитися у майбутнє з оптимізмом. Саме з таким настроєм у червні 1927 р. представники ВУЦВК М. Скрипник та П. Буценко виголосили на засіданні Ради Національностей ЦВК СРСР повний піднесення звіт про наслідки роботи в середовищі національних меншин. Проте позитивні зрушення не були закріплені і доволі швидко становище БНМ та якість їхньої роботи знову погіршилися.

Активізувати роботу окружних і районних нацменсекцій мали наступні заходи: зміцнення зв’язків із ЦКНМ, скликання не менше разу на рік окрнарад по роботі серед національних меншин, участь нацменпрацівників у колегіальних органах установ і організацій, притягнення до роботи в комісіях позаштатних працівників, покращення технічних умов роботи. І проект «Положення про ЦКНМ та її місцеві органи», і проект інструкції «Про роботу комісій та уповноважених у справах національних меншин при окружних та районних виконавчих комітетах» (які ухвалила Перша всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин) детально визначали напрямки, форми роботи та компетенцію БНМ, проте очікуваного покращення їх діяльності не відбулося.

Серед звітів Сталінського ОБНМ за 1927–1928 рр. знаходимо таку нотатку: «Цікаво зауважити ще, що серед греків половина всього населення [...] своєю рідною мовою вважає турецько-татарську». В зауваженні не було б нічого дивного, якби член ОБНМ не зробив його на другому році запровадження еллінізації, що свідчило про його цілковиту необізнаність у сутності і змісті етнокультурних процесів однієї з найчисельніших етнічних громад округи.

Не набагато кращими були справи в сусідній Маріупольщині. Засідання ЦКНМ від 29 січня 1927 р. (тобто, через три тижні після Всеукраїнської наради), заслухавши повідомлення Маріупольського ОБНМ, констатувало, що його матеріали «цілковито минають справу національних взаємин».

Проблема непрацездатності місцевого апарату залишалася перманентно загостреною. 16 липня 1928 р. ВУЦВК розіслав ОВКам обіжника «Про посилення керівництва роботою серед національних меншин». У ньому між іншим зазначено: «В цілій низці округ до цього часу не утворено БНМ за новим положенням, а там, де вони є, не введено до них російських робітників та робітників малокількісних нацменшин». Це свідчило про те, що форуми, з притаманними їм голосними заявами урядовців та їхніх партійних наставників, існували в тогочасній дійсності окремо від повсякденної реальності.

Причини насправді були банальними — кадри вирішували все, а їх катастрофічно не вистачало. Як видно з «Висновків по обстеженню роботи серед німецького населення мішаних районів Маріупольської округи» (1928 р.) загальноосвітній рівень нацменінструкторів залишав бажати кращого. Відсутність повноцінної освіти з лихвою компенсували нашвидкоруч набута «політична освіта» та апломб, з яким нацменпрацівники використовували в’їдливі політичні ярлики на зразок: «единый национал-клерикальный фронт», «немецкий шовинизм», «немофобство», «украинский шовинизм», «русотяпство» тощо. Застосовувані в довільних конфігураціях, вони перетворювали звіти нацменінструкторів на зведення з місць воєнних дій і надавали особливої значущості постаті уповноваженого.

Кадровий голод надзвичайно гостро відчувався й у самій ЦКНМ. 1927 р. вона неодноразово входила із проханнями ввести до свого складу принаймні ще одного польського інструктора. Попри постійність звернень до ВУЦВКу справа не рушила з місця; власне, до початку 30-х рр. кожен комуніст, який більш-менш володів національними мовами, перебував на спеціальному обліку, але для заповнення всіх вакансій спеціалістів катастрофічно не вистачало. Не була винятком і центральна установа по роботі з етнічними меншинами — за відсутності підхожих кандидатур комісію «зміцнили» у своєрідний спосіб — у жовтні 1927 р. до складу комісії був введений представник НКВС Гаврилін.

Слід констатувати, що впродовж 20-х рр. крихітним штатом ЦКНМ був здійснений колосальний обсяг робіт у середовищі етнічних меншин. Що ж до окружних бюро, то за незначними винятками, вони лише імітували бурхливу діяльність, яка періодично жвавішала під час перевірок центральних відомств.

Ось що, приміром, з’ясував член ЦКНМ С. Ялі під час обстеження роботи серед нацменнаселення Маріупольської округи (27–30 жовтня 1928 р.): «Слід відзначити нечіткість, невизначеність відносин ОБНМ, вірніше членів його з Оргінстром ОВКу [...] З 1 січня 1928 р. до жовтня, за десять місяців проведено 10 засідань ОБНМ [...] при чому кидається в очі їхня нерегулярність і несистематичність, скликання їх від випадку до випадку[...] Виконання директив уряду і вказівок ЦКНМ цілком незадовільне[...]».

Стан справ у Маріупольському ОБНМ не був винятковим, більше того — це бюро вважалося одним із кращих в УСРР. Найбільше проблем у ЦКНМ виникало в східних і північно-східних округах, що відверто саботували звернення комісії.

Не дивно, що намагання згорнути нацменроботу стало її супутницею від самого початку політики коренізації. Нагадаємо, що вже в квітні 1925 р. член ЦКНМ Й. Гафтель терміново виїздив до Донецького ГВКу для врегулювання питання про розформування ГБНМ. На початку 1927 р. питання про ліквідацію місцевих органів ЦКНМ піднімалося на загальнореспубліканському рівні. Ця думка на Першій всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин була визнана передчасною і неправильною, але сам факт завидної періодичності спроб згорнути нацменроботу впродовж існування як Відділу національних меншин при НКВС, так і ЦКНМ красномовно характеризував рівень усвідомлення національних проблем місцевими виконавчими органами. 30 квітня 1927 р. за результатами обстеження роботи Маріупольського ОБНМ Комісія ухвалила: «Звернутися до ОВКів з вказівкою, що в багатьох округах помічається ще недбайливе відношення до нацменроботи з боку ОВКів, зазначивши, зокрема, що при переведенні [...] раціоналізації апарату й скорочення штатів майже в першу чергу це скорочення відбивається на апараті Комісій нацмен».

Тим часом чимдалі робота ЦКНМ та її осередків набувала все більш замкненого, секційного характеру. Контроверсійність місцевих виконкомів, з одного боку, і постійна напруга в низці громад, з іншого, змушували ЦКНМ діяти в обхід і перших, і других. На початку своєї діяльності ЦКНМ та її осередки заходилися використовували право скликати конференції трудящих національних меншин для виявлення настроїв окремих громад і популяризації заходів радянської влади. Одним із завдань цих нарад було створення видимості народної підтримки ліквідації національних організацій, зокрема німецьких сільськогосподарських кооперативів. Надалі, як зауважували партійні документи, «у зв’язку із кампанією оживлення рад» (а фактично через неспроможність керувати безпартійним середовищем і добиватися від нього бажаних ухвал) уряд рекомендував відмовитися від скликання безпартійних конференцій національних меншин аби «[...] не відволікати населення національних меншин від загальної роботи рад і тим самим не применшувати роботи по оживленню рад, замінюючи конференції районними нарадами активу з членів рад, КНС, КВП, кооперації і т. і.». У такий спосіб створювався міф про цілковиту підтримку радянської влади всіма народами УСРР. Знаючи про реальний рівень підтримки основних заходів більшовицької влади громадами, ЦКНМ і БНМ практично не користувалися своїм правом скликати нацменнаради, тим більше що у їхньому фінансовому забезпеченні виникали великі труднощі.

З часом не менш епізодичними ставали й наради управлінців. Прикладів скликання загальних і відомчих нарад у питаннях нацменроботи після Першої всеукраїнської наради по роботі серед національних меншин історія знає не багато. — 30 травня 1927 р. ЦКНМ увійшла до Президії ВУЦВК із проханням дозволити скликання при ЦКНМ наради по боротьбі з антисемітизмом, йшлося перш за все про необхідність державного реагування на зростання побутового антисемітизму в місцях єврейської сільськогосподарської колонізації. Однак гострота проблеми була такою, що вирішення її не стали виносити на рівень колективного обговорення, обмежившись виступами партійних ідеологів у партійній пресі. 12 жовтня 1927 р. відбулася нарада членів ВУЦВКу та нацменпрацівників у справі радянського будівництва серед національних меншин (гол. Я. Саулевич, секретар — Ю. Піотрович). Я. Саулевич зробив доповідь про обслуговування національних меншин радянськими органами. 28 березня 1928 р. ЦКНМ запропонувала НКЮ УСРР скликати Всеукраїнську нараду робітників національних судових установ, включивши витрати на її проведення до кошторису означеного наркомату на 1928/29 р., але з технічних та фінансових проблем остання не відбулася.

Думки про необхідність регулярного проведення окружних нарад по роботі серед національних меншин і, навіть, по окремих національностях, висловлювалися ЦКНМ неодноразово, зокрема, й після заслуховування непоказного звіту Сталінського ОБНМ у березні 1928 р.

9 травня 1928 р. шляхом опитування членів ЦК КП(б)У П. Буценка, Доненка і Маркітана було відхилене прохання ЦКНМ про дозвіл скликати нараду робітників національних адміністративно-територіальних одиниць «у зв’язку із недоцільністю».

30 травня 1928 р. питання про скликання всеукраїнської наради робітників серед нацмен було узгоджене з Буценком і Доненком, які визнали за доцільне запланувати проведення наради на другу половину серпня 1928 р. Врешті, 10 липня відбулася невелика за представництвом оргнарада по роботі серед національних меншин, яка обмежилася заслуховуванням доповіді Я. Саулевича «Про радянське будівництво серед національних меншин».

Всеукраїнські наради нацменпрацівників за весь час існування ЦКНМ скликалися двічі, хоча згідно з положенням мали відбуватися щорічно. Випадковий характер носили також окружні наради. В 1924–1927 рр. правом скликати окружні наради нацменпрацівників скористалися лише Одеська, Запорізька, Шепетівська, Уманська та Чернігівська ОБНМ, причому, відбулися вони переважно у перші роки існування ЦКНМ. Проаналізувавши досвід проведення цих нарад, а також конференцій позапартійного селянства, зваживши на всі їхні негативні наслідки, ВУЦВК перевів розгляд найпекучіших проблем етнонаціонального життя республіки в закритий режим, повсякчас приймаючи ухвали про обережне ставлення до них та неприпустимість безконтрольного скликання масових форумів. Вирішення нагальних проблем етнічних громад, вироблення тактики й стратегії їхнього вирішення було перенесене до відомчих кабінетів і ЦК ВКП(б). Це цілковито відповідало внутрішній логіці розвитку політичного життя в СРСР, у якому власне етнічні громади розглядалися лише як об’єкт регулюючого державного впливу.

Поволі унаочнюється й тенденція неухильного зниження активності самої ЦКНМ. Якщо в 1924–1926 рр. відбувалося близько 70-ти засідань на рік, то в 1929 р. — близько 40, на кінець жовтня 1931 р. було проведено лише 11 засідань установи, а до листопада 1932 р. — 15. Прикметно, що в 1932 р. протоколи 13 засідань ЦКНМ цілком успішно розмістилися на 26 аркушах паперу.

Натомість постійно зростала питома вага закритих засідань ЦКНМ з питань, які не підлягали суспільному обговоренню. 30 червня 1928 р. відбулося закрите засідання ЦКНацменшостей (Протокол № 18/т) за головуванням П. Буценка та участю чл. ЦКНМ — т.т. Саулевича, Ялі, Кантора та Малчева, заст. зав. АПВ ЦК КП(б)У — т. Лазоверта, заст. голови Раднацмену НКОС — т. Мишковського та інструктора Оргінстру ВУЦВКу — т. Шведова. На порядку денному перебувало питання «Про факти загострення національних антагонізмів» (доп. т. Саулевич). Йшлося, власне, про факти антисемітизму по відношенню до єврейських переселенців. Учасники засідання ухвалили дати відповідь через пресу на запитання групи робітників-росіян з Арматресту про переселення до Біро-Біджану. Скласти відповідь доручили Я. Саулевичу та Кантору.

Робота комісії впродовж усього періоду її існування відбувалася під постійним наглядом та за безпосередніми вказівками ЦК КП(б)У, який залишався «куратором» ЦКНМ. Слід відзначити, що в 1920-і рр. діяльність ЦК КП(б)У в галузі національної політики була ситуативною, значна частина рішень ухвалювалася, що називається, на злобу дня. ЦК не стільки переймався ставленням нацменгромад до радянсько-партійних заходів, скільки намагався упередити чи нейтралізувати їхні негативні зовнішньополітичні наслідки. Тоді, під страхом міжнародного розголосу, йшли в хід усі можливі заходи реагування на проблему: від надання кредитів та відстрочок по платежах до «посилення через ДПУ обслуговування села», як це було з колонією Старошведська під час загрози масової еміграції її мешканців до історичної батьківщини. Заходи невідкладного реагування подавалися і розглядалися ЦК під грифом

«Таємно», «Цілком таємно», «Зовсім таємно». ЦКНМ у таких випадках, як і решта профільних установ, виступала безпосереднім виконавцем заходів замирюючого характеру і такою собі «паличкою-виручалочкою», що мала забезпечити недоторканість більшовицької влади та незаплямованість парадних шат пролетарського інтернаціоналізму.

Поспіхом, практично цілком апаратно, під залізним керуванням П. Буценка відбулося «поглиблення» роботи в середовищі російської меншини. 30 травня 1927 р. засідання ЦКНМ після виступу голови ухвалило в місячний термін здійснити законодавче оформлення Путивльського, Каменського, Петровського, Сорокинського, Ст. Луганського, Терпінівського, Олексіївського, Старовірівського та Чугуївського російських районів.

Колегіальність у роботі комісії потроху вихолощувалася, замінюючись відвертим командуванням, і це, зважаючи на загальну політичну обстановку в країні та низку соціально-економічних проблем, йшло не на користь справі. Період стабілізації регіональних нацменосередків виявився короткочасним, а з літа 1927 р. намагання низки окрвиконкомів скинути з себе непідсильний тягар політики коренізації припинили приховувати. 6 вересня 1927 р. ЦКНМ, заслухавши інформацію про ліквідацію нацбюро в Запорізькій окрузі й зважаючи на аналогічні явища в Кам’янецькій, Полтавській округах та АМСРР (прот. № 110), вкотре у категоричній формі заперечила можливість ліквідації окружних нацменкомісій.

Низка проблем, зокрема фінансових та технічних, супроводжувала повсякденне існування й самої ЦКНМ. Найгострішим серед них був низький рівень оплати технічного персоналу, який не давав можливості надати роботі установи усталеного характеру. 13 липня 1927 р. комісія спеціально звернулася до цієї проблеми: «Констатуючи, що теперішня платня секретареві ЦКНМ по ставці «Технічного секретаря» ні в якому разі не відповідає ні характеру виконуваної роботи, яка покладена на нього, а також ураховуючи те, що завдяки великому навантаженню роботою, секретар змушений працювати неурочно, — прохати секретаріат ВУЦВКу перейменувати посаду технічного секретаря ЦКНМ на відповідального секретаря, встановивши й платню як відповідальному секретареві. Оскільки зарплатня статистика ЦКНМ є нижча від платні статистиків інших відділів ВУЦВКу, в той час як характер роботи статистика ЦКНМ майже складніший і крім того від статистика ЦКНМ вимагається уміння картографії, — прохати Секретаріат ВУЦВКу встановити для статистика ЦКНМ платню нарівні з платнею статистика інших відділів ВУЦВКу». Не обійшлося без констатації побутової невлаштованості, притаманній на той час низці харківських радянських установ. У протоколі окремо відзначено, що приміщення комісії вимагають капітального ремонту.

Попри всі фінансові, організаційні й побутові негаразди голий ентузіазм співробітників ЦКНМ приносив свої плоди: упродовж 1928 — середини 1929 рр. установа ще доволі плідно працювала і зробила багато корисного в справі сприяння культурному розвитку етнічних громад та їх наукового дослідження. Для низки малобюджетних установ звернення до ЦКНМ часто було останнім шансом для отримання фінансової та організаційної підтримки своєї діяльності. 24 червня 1926 р. до установи звернувся український комітет краєзнавства. Клопотання комісії добре прислужилися справі розгортання наукових досліджень у середовищі етнічних меншин: завдяки її сприянню мобілізувалися місцеві культпрацівники; виділялися кошти для краєзнавчої роботи з державного бюджету. Визнанням величезної ролі інституції в розгортанні краєзнавчої роботи було введення представника ЦКНМ (ним став С. Ялі) до складу Комітету краєзнавства. Представники ОБНМ увійшли до місцевих краєзнавчих організацій. Надалі краєзнавчі студії в середовищі етнічних громад відбувалися в тісній співпраці краєзнавців та нацменінструкторів.

25 травня 1928 р. до ЦКНМ звернувся Український державний туберкульозний інститут, який просив комісію взяти участь у фінансовій підтримці відповідних досліджень у селах етнічних меншин. Врешті установа не лише підтримала починання, а й зробила все можливе для досягнення позитивних зрушень у оздоровленні болгарських, грецьких та гагаузьких сіл, найбільш уражених цією недугою.

Крім того комісія безпосередньо організовувала святкування всіляких історичних і пам’ятних подій, намагаючись перетворити їх на справжнє свято торжества ленінської національної політики. Скажімо, 1928 р. вона втілювала в життя рекомендації ЦК КП(б)У про агітаційно-пропагандистське супроводження 150-річчя переселення греків до Приазов’я та створення грецьких національних районів.

І все ж основним напрямком роботи установи лишався суто державницький, нагальність якого в епоху розгортання національного адміністративно-територіального будівництва із цілком зрозумілих причин постійно зростала. Перетворення національних районів і сільрад із доволі екстравагантного атрибуту радянської адміністративно-територіальної конструкції на життєспроможні організми вимагало неабияких зусиль. В повсякденні національних районів і рад виникала безліч проблем. Забезпечення керованості соціально-економічних та суспільно-політичних акцій у національних радах і районах, власне, поволі перетворювалося на основне завдання ЦКНМ. Здійснюючи постійну ревізію національних адміністративно-територіальних одиниць, акумулюючи й аналізуючи відомості про всі найдрібніші деталі їхнього існування, члени комісії, перебували на сторожових баштах більшовицького режиму. Найменша небезпека оформлення опорних, не те що рухів, — думок нівелювалася ними в зародку. В цьому сенсі рівень їхньої компетентності та професійності значно перевищував російські відповідники. Єдине, що не давало ЦКНМ підстав для самозаспокоєння — неспівставність наявних ресурсів із масштабами проблем, що наростали, як сніговий ком. Фактично, попри формальну наявність місцевої мережі, ЦКНМ не було на кого опертися при запровадженні жодного заходу.

10–12 липня 1928 р. ЦКНМ провела другу Всеукраїнську оргнараду по роботі серед національних меншин. У доповіді «Про радянське будівництво серед національних меншин» Я. Саулевич зосередився на завданні досягнення соціального розколу в етнічних громадах, зменшення представництва заможних шарів нацменселянства у радах. У кінцевому слові Я. Саулевича була наведена неоднозначна оцінка організаційних проблем ЦКНМ, які фактично ізолювали її і звели нанівець спроби вивести нацменроботу на якісно новий рівень. «Не всі ще ОВКи належно оцінюють важливість нацполітики. Це видно хоча б з того, що за останні два роки лише 14 Окрвиконкомів слухали доповіді про роботу серед національних меншин, а оргнаради в цій справі скликали лише 12 окрвиконкомів. На пленумах лише Коростенський та Шевченківський ОВК слухали доповідь про роботу серед національних меншин».

Членів ЦКНМ, а особливо їхніх партійних кураторів, латентний саботаж окрвиконкомів турбував, що називається, не від любові до чистої науки. Вище партійне керівництво, потроху впроваджуючи низку соціальних обмежень стосовно селянства, готувало країну до масштабної соціально-економічної акції, яка докорінним чином змінила історію постімперських просторів. Посадовці ЦКНМ усвідомлювали, що суцільна колективізація не за горами. Для її здійснення в нацменселі вони прагли мати розгалужений, і, що важливо, добре керований, апарат на місцях у той час, як ці місця, потерпаючи від безкінечного потоку всіляких громадсько-політичних та економічних акцій, намагалися зменшити тиск центру.

28–29 серпня 1929 р. ЦКНМ скликала розширений пленум, на якому були присутні голова комісії М. Василенко, Я. Саулевич, Д. Мац, А. Дівіджієв, Й. Бітнер, Планівський, а також представник Маріупольського ОБНМ — П. Богадиця (якого планували ввести до складу ЦКНМ для обслуговування українських греків). Заслуховувалися всього два питання:

«Про чергові завдання роботи серед національних меншин» (доповідав Я. Саулевич) та «Про обслуговування національних меншин по лінії органів юстиції» (доповідач — Гохман). Співробітники установи були цілком свідомі того, що проголошення курсу на прискорену індустріалізацію, соціалістичну перебудову села та виконання першої п’ятирічки, знову загострить низку проблем у відносинах влади та етнічних громад, міжетнічні взаємини як такі. Саме через це пленум намагався підійти до очікуваних потрясінь добре озброєним. Зважаючи на поточну політичну ситуацію, учасники пленуму ухвалили впродовж 1929–1930 рр. провести перевірку виконання закону про рівноправність мов і домогтися рішучого перелому в цій справі. Не менш важливим вважалося організаційне зміцнення нацменроботи. «В роботі виконавчих комітетів, міських та селищних рад, їх відділів та інспектур, а також у роботі кооперативних і громадських установ робота серед національних меншин ще досі не займає відповідного місця та не стала органічною складовою частиною в роботі цих органів», — констатувала постанова пленуму і тут же, заглядаючи у перспективу, наголошувала, — «приймаючи на увагу випадки неуважного ставлення до цієї роботи, перекладання цієї роботи виключно на нацоргани, що тягне за собою неправильне уявлення ролі нацорганів та невиконання обов’язків щодо всього населення з боку цих органів влади та організацій, майже повну непристосованість апарату до живого обслуговування національних меншин, вважати за необхідне домагатись рішучого перелому в цьому відношенні в загальних органах влади та кооперативних і громадських організаціях. Оскільки це питання зараз набуває особливого актуального значення, просити Президію ВУЦВК дати по цьому питанню вичерпуючі директиви».

З 15 листопада комісія зосередилася на підготовці до виборчої кампанії. Не було секретом, що саме на новообрані сільради ляже весь тягар запровадження суцільної колективізації. Серед конкретних рекомендацій, що були розіслані ОБНМ, були наступні: проявляти особливу пильність при складанні виборчих списків, при цьому надавати можливість голосувати молоді, яка позбулася економічної залежності від своїх декласованих батьків; домогтися введення до складу виборчих комісій представників етнічних меншин; звітну та масову агітаційну кампанії проводити національними мовами; терміново приступити до висвітлення стану національних меншин у місцевій пресі, передовсім, у стінних газетах; зважаючи на брак часу, видати національними мовами в централізованому порядку лише найважливішу літературу в справах перевиборів (виборчі картинки, інструкцію), а «також по одній брошурі на кожній окремій мові».

Восени 1929 р. розпочалася авральна підготовка ЦКНМ до «Великого ривка». Співробітники ЦКНМ були цілком свідомі того, що перехід до суцільної колективізації спричинить шок і відсіч у національному селі.

З початком суцільної колективізації її агітаційно-пропагандистське супроводження стало їхнім пріоритетним завданням. 6 грудня 1929 р. вузьке за представництвом засідання ЦКНМ другим у порядку денному розглядало питання, що не відносилося, здавалося, до її компетенції: «Про підготовку до весняної засівної кампанії серед нацменнаселення». Втім, це лише здавалося: на той час колись чисто господарська проблема вже перетворилася на політичну і стала предметом опікування всіх державних структур. Роль, яку відіграла в його вирішенні ЦКНМ, цілком відповідала генеральній меті установи — сприяти соціально-економічному розвитку національних меншин засобами й методами, що відповідали соціально-економічній стратегії влади. Розгортання колективізації не могло стримати ніщо, навіть її суспільна непідготованість і економічна безглуздість. Попри те, що засідання відзначило «майже повну відсутність кадрів соціалістичної перебудови сільського господарства в нацрайонах і селах при наявності в цих районах великого темпу соціалістичної колективізації», його ухвали цілковито були витримані в дусі епохи. Амбіційні й абсурдні водночас, вони віддавали селянство на глум більшовицькій партократії. Зважаючи на відсутність спеціальних кадрів, комісія визнала за можливе переадресувати відповідальність на інші відомства (НКО та НКЗем), пропонуючи їм «розробити на протязі місячного терміну конкретний план підготовки спеціалістів середньої й вищої кваліфікації для великого усуспільненого господарства в російських, німецьких, польських, болгарських, єврейських, грецьких районах і селах».

На межу 20–30-х рр. припав найбільш складний період у діяльності самої ЦКНМ, пов’язаний із кадровими змінами та надзвичайним ідеологічним і політичним тиском, який вона на собі відчувала. Все це врешті невпізнанно змінило і обличчя установи, і якість її роботи. В серпні 1929 р. до складу президії ЦКНМ був введений Афанасій Дівіджієв, який замінив Планівського.

20 грудня 1929 р. ЦКНМ підвела підсумки міжокружної наради греків Маріупольської та Сталінської округ. За відсутності наступника нещодавно звільненого С. Ялі комісія намагалася спрямувати життя українських греків в річище колективізації, що насувалася з невідворотною руйнівною силою. Вона ухвалила популяризувати нараду, а особливо ухвалені нею договори соціалістичного змагання між греками обох округ щодо розгортання суцільної колективізації. Тим часом втілювати в життя названі ухвали не було кому. Розглядаючи Монмара як можливого наступника С. Ялі, ЦКНМ ухвалила відрядити його до Москви, Ростова та Сімферополя у справах роботи серед греків. Кандидатура виявилася провальною, і греки УСРР втратили персонального куратора в ЦКНМ. На початку 1930 р. комісію залишив ще однин з найбільш кваліфікованих спеціалістів. — Я. Саулевич був відкликаний ЦК КП(б)У з роботи в ЦКНМ й спрямований на «ділянку прориву» іншого «фронту соціалістичного будівництва» — до апарату Наркомзему УСРР, де очолив відділ скотарства. З 11 квітня 1930 р. обов’язки заступника голови ЦКНМ перейшли до А. Глинського — майстра псевдонаукового фразерства та політичного нищення. Він активно взявся до роботи: в циркулярі ЦКНМ до райвиконкомів та міськрад, розісланому в розпал колективізації — напередодні осінньої виборчої кампанії (16 листопада 1930 р.) в суцільному хаосі, який супроводжував руйнування усталеної адміністративної системи та місцевих осередків ЦКНМ, новий ідейний натхненник політики коренізації в середовищі етнічних меншин напучував: «У зв’язку з ліквідацією округ, особливого значення набуває допомога міста селу під час такої важливої кампанії [...] Міськрадам треба зараз же намітити певну кількість товаришів з активу національних меншин, яких треба надіслати до села для участі й допомоги у виборчій кампанії. Надсилання активу, робітничих бригад фабрик та заводів, студентів — все це мусить стати дійсною формою змички міста з селом... стати за стимул ще більшого закріплення спілки пролетаріату, батрацьких та бідняцьких мас з середняком в боротьбі з капіталістичними елементами — непманом і куркулем».

13 жовтня 1930 р. п’ять інспекторів ЦКНМ вкотре розподілили між собою навантаження. За кожним був закріплений певний напрямок роботи та відповідні національні райони. «Зони відповідальності» виглядали наступним чином:

– А. Глинський — культурне будівництво й преса, Мархлевський (польський), Мангуський (грецький), Високопільський (німецький), Терпінянський (російський) райони;

– А. Гітлянський — радянське будівництво й адміністративно-територіальне будівництво, Ізлучистий (єврейський), Вільшанський (болгарський), Пулинський (німецький), Олексіївський (російський) райони;

– Д. Мац — реконструкція соціального складу й кадри, Калініндорфський, Ново-Златопільський (єврейські), Сартанський (грецький), Люксембурзький (німецький) райони;

– Ф. Бітнер — господарсько-економічні питання, Молочанський, Карллібкнехтівський, Спартаківський, Фрідріхенгельсівський (німецькі) райони;

– А. Дівіджієв — кооперативний, промисловий і колективний сектори, Коларівський, Благоєвський (болгарські), Велико-Янисольський (грецький), Путивльський (російський) райони.

Випадково чи ні, впродовж 1930 р. сталося повне переформатування і персонального складу, і внутрішніх принципів організації її діяльності. Оновлена комісія відмовилася від принципу етнічної спеціалізації. За винятком Бітнера, всі інспектори, так би мовити, перетворилися на «багатоверстатників». Це цілком відповідало загальноукраїнським тенденціям. З 1930 р. хронічний кадровий голод в Україні, перетворився на кадрову задуху, яка, зважаючи на латентні чистки та репресії в середовищі управлінців та активу низки національних районів, в першій половині 30-х рр. стала визначальним фактором їхнього існування. В цей час не був виконаний жоден набір на курси секретарів національних сільрад, місця фактично ігнорували звернення ЦКНМ.

Вже в листопаді 1930 р. С. Гулько [тоді — представник НКП на Другій всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин — Авт.] відверто визнав, що відсутність кадрів є визначальною проблемою здійснення накреслених напрямків національної політики стосовно етнічних меншин: «Штати є, а робітників немає», — виголосив він з трибуни форуму. Більше того — наявні кадри, працювали переважно за примусом. З часом ситуація тільки погіршувалася, заводячи нацменроботу, як окремий напрямок радянської роботи, у глухий кут.

Слід зауважити, що низка радикально налаштованих комуністів сприйняла перехід до суцільної колективізації як сигнал до затвердження нової моделі державного управління загалом, галузі етнонаціональних відносин, зокрема. На початку 1930 р. їм уявлялося, що до омріяного комуністичного раю — рукою подати, безкласове суспільство — за сусіднім рогом і практично завтра, якщо не всі, то переважна більшість державних структур відімруть за непотрібністю. В угарі чи то ейфорії, чи то істерії почалося згортання низки державних і партійних структур, на яких у попередні роки трималася справа коренізації. Перші тривожні відомості з місць ЦКНМ почала отримувати вже влітку 1930 р.: не чекаючи остаточної ліквідації округ, низка ОВКів згорнула нацменкомісії і відрядила їхніх співробітників на інші ділянки роботи — переважно колективізувати село.

Стурбований лист т. в. о. голови ВУЦВК М. Василенка, розісланий 11 жовтня 1930 р. всім райвиконкомам та міськрадам, у цілому адекватно відобразив наслідки першого року комуністичного штурму в національному селі: «Відомості, що є в розпорядженні ВУЦВК дозволяють стверджувати, що після ліквідації округ робота серед національних меншин в містах та районах значно підупала.

РВК і міські ради, які несуть повну відповідальність за обслуговування національних меншин на їх рідній мові, за втягнення національних меншин в радянське будівництво, за розвиток пролетарської радянської культури — майже зовсім не займаються й не цікавляться цією роботою.

Вся масова робота серед національних меншин переводиться переважно українською мовою. Діловодство національних рад в багатьох випадках ведеться також не рідною мовою. Більш того, частішають випадки, коли діловодство рад з рідної мови переводиться на українську (наприклад, польські сільради Козятинського району). Самі райвиконкоми не виконують декрету Уряду про рівноправність мов, і все листування з національними радами ведуть українською мовою.

Відсутність уваги з боку райвиконкомів і міськрад до роботи серед національних меншин привела до зриву курсів підготовки та перепідготовки польських та німецьких політосвітробітників, що їх було призначено відкрити 28 вересня: з 150 курсантів — було надіслано лише 10 чоловік.

Стан нацменколгоспів (особливо польських) через відсутність керівництва, дуже кепський, часто вони засмічені чужим елементом, і з’являються іноді лже-колгоспами.

Є навіть випадки явного порушення радянських законів щодо національних меншин. Наприклад: одна сільрада ухвалила прізвища всіх поляків, що живуть в даному селі, перейменувати на українські (змінити кінцівки). Цю постанову, за протестом польського населення, було відмінено загальними зборами (справу передано до прокуратури для притягнення сільради до права).

Всі ці факти змушують ВУЦВК поставити перед президіями райвиконкомів і міськрад зо всією гостротою питання про потребу негайно посилити роботу серед національних меншин і підкреслити, що райвиконкоми і міськради повнотою відповідають за стан цієї роботи».

Передбачаючи близький колапс ввіреного йому напрямку роботи, М. Василенко пропонував терміново запровадити посади спеціальних нацменінструкторів і утворити нацменкомісії при міськвиконкомах. Та, як і раніше, ця думка не дістала достатньої підтримки. В 1930 р. ліквідуються спочатку євсекції, а згодом й інші нацменсекції при ЦК КП(б)У. Наслідки цього недалекоглядного кроку далися взнаки доволі скоро.

Стрімкий занепад нацменроботи та світоглядна криза, що охопила нацменпрацівників у зв’язку із запровадженням суцільної колективізації, вочевидь проявилася на Другій всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (27–30 листопада 1930 р.). Вона, слід наголосити, відбувалася фактично в умовах напіввоєнного стану: після невдалого весняного наступу на капіталістичний сектор у селі та відновлення суцільної колективізації наприкінці літа 1930 р., адміністративної реформи жовтня 1930 р. і викликаного нею розмивання місцевого апарату по роботі серед національних меншин. Доповіді учасників форуму повнотою відбивали стан ідеологічного чаду та істерії. Нараду скликали напередодні виборів рад за ініціативою ВУЦВК та ЦКНМ. У ній узяли участь делегати з України, які репрезентували рештки місцевих осередків ЦКНМ та виконкоми національних адміністративно-територіальних одиниць; були присутніми також представники союзних республік. Центральне місце в роботі Наради посіли доповіді А. Глинського «Про стан нацменроботи та її перспективи», Гірчака «Про культурне обслуговування національних меншин» та Григор’єва «Про колективізацію сільського господарства серед національних меншин».

Зовсім не випадково першу доповідь проголосив С. Диманштейн.

Змалювавши тривожну картину антирадянських заколотів з метою порушення територіальної цілісності СРСР, він намагався переконати делегатів, а разом з ними й республіку загалом, що збереження СРСР — єдиний можливий шлях задоволення потреб націй і народів, їхнього процвітання і культурного зростання. Згадавши задля острашки недавні процеси «Промпартії», «Султан-галіївщини» та призабутий — СВУ, представник Кремля твердив, що коло ворогів радянської влади шириться, треба щільніше змикати ряди, не забуваючи про безпечність кордонів. У езопівській промові Диманштейна вочевидь проступала постать значно більш небезпечного для більшовиків внутрішнього ворога: у викладі останнього — кровно зацікавленого в паплюженні ленінської національної політики. «Они раньше мирились с советской властью именно потому, что считали, что советская власть пойдет по пути демократизма, что советская власть пойдет по пути национализма, что там будет установлена не пролетарская диктатура, а кулацкая национальная диктатура, что там будут проводить те национальные принципы, которые им желательны [...] Когда они видят, что к власти приходит батрак, комсомолец, коммунист, идет освобождение женщины, издаются газеты, развивается национальная культура на родном языке, они становятся на дыбы и начинают контрреволюционную работу[...]». Поміж засаленими політичними штампами у промові провідного євсеківця проглядали реальні проблеми: на місцях були випадки нав’язування інтернаціональних за складом колгоспів, і це спричинило різкий опір колективізації під національними гаслами; знов критично загострилися проблеми єврейського містечка; вкотре підіймалася хвиля антисемітизму; повсюдно нехтувався закон про рівноправність мов.

Втім, проблем у Країні Рад було вдосталь на всіх фронтах, але виставляти їх на форумах було не прийнято. Парадна картинка зборів яскраво розквітчувалася типовими візитівками більшовицької епохи: піднесеними вітаннями харківських піонерів, харківського німецького клуба, єврейського машинобудівельного технікуму, 9 єврейської трудшколи, трудящих китайців, вірмен і т. і. У дусі всієї цієї парадної показухи один із помітних працівників ЦКНМ Д. Мац виголосив у відповідь привітальне слово, чомусь єврейською мовою, далеко не всім із присутніх зрозумілою. На другому вранішньому засіданні 28 листопада з очікуваною промовою виступив голова ЦКНМ — М. Василенко. Вона не випадково називалася «Чергові завдання перевиборів рад серед нацменшин» — нарада, власне, мала мобілізувати нацменактив на їхнє проведення. Введення делегатів у курс справи було прямолінійним, секретар ВУЦВК відразу ж охарактеризував суть моменту: «Избирательная кампания советов этого года [...] будет первой кампанией перевыборов органов пролетарской диктатуры в условиях, когда мы вступили непосредственно в полосу социализма. Эта особенность и определяет ее основные задачи».

Другим за важливістю посилом М. Василенка (щоправда, так і не усвідомленого переважною більшістю делегатів) був заклик до «приведення до тями» міських осередків ЦКНМ. Останні, як видно з його виступу, були найслабшою ланкою, яка, за іронією історії, після здійснення адміністративної реформи перетворилася на вузловий пункт запровадження всіх більшовицьких соціально-економічних і політичних програм. «Если городской совет отстает от выполнения промфинпланов, если не мобилизует всех своих сил, не использовывает всех возможностей для полного и своевременного выполнения производственных задач, — мы по всем линиям начинаем нажимать на него, подгонять и добиваемся нужных результатов. А когда городской совет не вовлекает трудящихся нацменьшинств в свою работу, в процесс социалистического строительства, мы не в достаточной степени с него за это спрашиваем». На підкріплення тези голова ЦКНМ виголосив розгромну критику Луганської міськради: «В связи с увольнением нацменработника, нашего представителя на нацмесовещании не будет», — телеграфирует председатель городского совета Крутько. Только потому, что нет работника, а он у них был, только один, представителя горсовета не будет». Втім, це був не єдиний прецедент ігнорування ЦКНМ на місцях — Зінов’євськ також відмовився надіслати делегата.

Виступи представників регіонів лише підсилювали тривоги очільника комісії: поволі крізь бадьорі заяви про безперечну перемогу колективізації вимальовувалася картина безпроглядної руїни. Преставник Коларовського району Михайлов розповів, що район до виборів не готовий. Однією з найбільших перешкод був, за його словами, кадровий голод.

«[...] Нам после ликвидации округов остались, как гласит русская пословица: «рожки да ножки». Мы получили всего-навсего трех работников, из них один болгарин, а два русских, а район сам по себе является одним из больших болгарских национальных районов».

Справжнє становище з кадрами, сам не бажаючи того, охарактеризував представник тільки-но створеного Сталіндорфського району Гершенбейн. Штатно згадавши про великі досягнення в новоствореній єврейські адміністративно-територіальній одиниці, він «бадьоро» змалював доволі сумну картину: «К нам в район к началу организации должно было приехать из округа 16 человек, а приехало всего шесть работников. Отсутствуют на сегодняшний день агроном, плановик, инспектор доходов, инспектор бюджета, райздравинспектор, санврач, следователь и целый ряд других работников». Не дивно, що двері районних установ повсякчас були зачиненими — жменька посадовців самовіддано здійснювала плани колективізації новостворених колоній. «У нас имеются села по 15–20 хозяйств, одно село от другого на расстоянии 3–4 верст, а когда собираемся устроить школу и ставится вопрос об ассигновании на перевозку детей в школу из соседних поселков, то говорят, что это роскошь возить детей в школу; интернат для семилетки тоже считают роскошью.

Платных работников в сельбудах не имеем. В районе нет библиотек, и когда внесли 2,5 тысячи на библиотеку, то эту сумму исключили. Просто НКФин подошел бюрократически, шаблонно к утверждению нашего бюджета.

Мы имеем районную газету, выходит уже 17-й номер. Газета

«Эмес» прислала нам машину, временного редактора, наборщиков и организовали у нас газету. Сейчас мы готовим смену наборщиков. Для нашего района эта газета составляет большую ценность. И в это же самое время комитет по делам печати в Харькове не знает о существовании этой газеты и вычеркивает 2,5 тысячи, включенные нами в бюджет.

Тоже насчет милиции. Думают — евреи, мол, люди мирные, тихие, им милиция не нужна. И когда нам нужно купить тачанку для выездов милиционера в район, купить лошадь, обмундирование, то вычеркивают намеченные ассигнования. Доходит просто до курьеза.

Зданий у нас нет, живем мы в маленьком селе в 110 дворов и все расселены по селянским хатам. Мы собираемся строить дом для РИКа в другом селе, куда думаем перенести центр района в связи с предполагающимся расширением нашего района, а сейчас нам необходимы средства для отремонтирования имеющегося здания, но нам ничего не отпускают».

Можливим шляхом виходу з кадрової задухи А. Гітлянський назвав висуванство: «Я считаю, что одной из причин слабой нашей работы является то, что товарищи на местах боятся выдвинуть из самой толщи, из самой массы трудящихся нацменьшинств активистов, необходимых работников. Почему Калининдорфский район мог себе позволить выдвинуть заместителем председателя райисполкома почти безграмотного селянина, бывшего батрака, но вместе с тем прекрасного товарища, который отличился, как председатель артели, лучшей во всем районе постановкой работы артели».

Списавши проблеми повсякденного існування національних районів на відсутність секретарів та членів активу, які б володіли національними мовами, представники місць кривили душею. Той надрив, з яким у той час працювали національні адміністративно-територіальні одиниці обумовлювався не відсутністю кадрів, а антинародністю політики, яку вони були змушені запроваджувати. Суцільну колективізацію в національному селі держава здійснила шляхом найжорстокішого адміністративного ґвалтування як селянства, так і органів місцевої влади. Коли сільради виявлялися не керованими, їх просто розпускали, як це було у Високопольському районі за відмову виконувати план хлібозаготівель. Тотальні чистки і пертурбації низової ланки управління врешті перетворили її на безвідмовного виконавця розпоряджень центру водночас, з професійної точки зору, вкрай ослабивши її. Постійна зміна місцевих кадрів перетворилася на універсальну управлінську технологію більшовицької влади. За її рахунок досягалася певна дистанція між так званими органами влади на населенням, що забезпечило високий рівень керованості соціально-політичними процесами за рахунок застосування методик політичного та адміністративного терору. Не випадково розгортанням колективізації в національному селі на загал керували прийдешні радянсько-партійні працівники, що не мали кровного зв’язку з місцевим населенням.

Це, якщо не цілком суперечило базовим установкам політики коренізації, то внесло в неї низку коректив. Втрачання набутих у попередні роки досягнень (маємо на увазі наближення радянських ідей та органів влади до нацменнаселення) чимдалі ставало очевиднішим. Більшою чи меншою мірою про це йшлося в низці виступів. Представник Сартанського району Тадуров закликав нараду категорично висловитися про необхідність укомплектування національних районів робітниками, які залишилися після розформування округ. Практично ту ж ідею тиражував Іванов з болгарського Ольшанського району. — Вона, що називається, витала в повітрі і була близькою всім. Затримка була за малим — їх, тобто кадрів, не існувало.

Наприкінці другого засідання, вислухавши виступи делегатів, М. Василенко взяв заключне слово і висік представників місцевих осередків березовими різками: «В выступлениях было мало самокритики. Нам нужна самокритика не по форме, а по существу, самокритика в постановке общего вопроса. Я прямо скажу, что кроме жалоб на отсутствие кадров, о чем мы знаем, ничего не было сказано. По этому вопросу мы писали докладные записки, по этому вопросу ведем борьбу, но не так легко разрешить вопрос о кадрах вообще, в частности о нацменкадрах. Но об условиях и об отношении к нацменработе нам очень важно было бы сигнализировать на нашем совещании и после совещания. Вчера постановлением Секретариата Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета по материалам обследований наших инструкторов был записан такой пункт, что на местах, в райисполкомах нет достаточного внимания и нет подготовки к тому, чтобы они обеспечили политическое, организационное руководство перевыборами нацменсоветов. Это мы записали по нашему общему докладу по линии Секретариата […] Если вам поверить на слово, то кроме отсутствия кадров, как будто бы, все благополучно. Я с этим не согласен. Это было бы ошибкой, если бы мы рассчитывали только на армию нацменработников.

Вопрос заключается в ответственности всех райисполкомов и соответствующих органов за исход перевыборной кампании».

Намагаючись налаштувати виконавців на потрібний лад, заступник голови ЦКНМ А. Глинський у своїй доповіді (одній з найдовших) зосередився на необхідності боротьби з великоросійським шовінізмом, українським націоналізмом, антисемітизмом та націоналістичними проявами в середовищі національних меншин, «правоопортуністичними ухилами» и «лівими загинами». Лейтмотивом доповіді стало підтвердження правильності загального курсу національної політики щодо національних меншин в Україні (на прикладі поляків, євреїв, німців, греків тощо) та нездатності буржуазних країн вирішувати їхні проблеми. Щодо хиб нацменроботи в республіці, доповідач зупинився на двох: 1) ліквідаторських настроях виконкомів щодо нацменкомісій, недооцінці ними нацменроботи; 2) відродженні націоналістичних тенденцій серед національних меншин і загостренні на цьому ґрунті (за рівнем гостроти) єврейського (антисемітизм, емігрантські настрої), російського (незадоволення українізацією), німецького (емігрантський рух релігійних громад, створення так званих «куркульських колгоспів»), польського (польсько-український антагонізм) питань. Нарадою вперше було публічно анонсоване існування «єдиного фронту національних меншин» як організаційної форми протистояння політиці колективізації. З огляду на останній перед делегатами було поставлене цілком конкретне завдання: досягнути на виборах соціального розколу в селах національних меншин, як єдино можливого методу запровадження більшовицьких перетворень у сільськогосподарському секторі виробництва.

Є. Гірчак виголосив маловиразну доповідь про надбання політики коренізації в галузі народної освіти та культури.

Як завжди, принципові, хоча і не безспірні, зауваження містилися у виступі М. Скрипника. На той час найбільш дискутованим у партійних кулуарах стало питання про недоцільність існування національних адміністративно-територіальних одиниць як таких. М. Скрипник зауважив, що український досвід не має аналогів у межах СРСР. Це дійсно було так. Правдою було й те, що досвід цей створив безліч юридичних, соціально-культурних прецедентів, проблем та курйозів. Місця не приховували свого роздратування з приводу кількості додаткових ускладнень, які спричиняла в їхньому житті коренізація. Саме тому вони активно дебатували можливість хоча б часткового згортання цієї незручної й витратної політики. Не менш активно в культурних колах обговорювалася проблема безперспективності намагань більшовиків побудувати національні пролетарські культури ізольовано від закордонних культурних центрів.

В контексті зазначеної проблеми нарком освіти згадав польського письменника Ясенського. Критика його давнішнього виступу цілком очевидно екстраполювалася на все національне адміністративно-територіальне будівництво і мала на меті «всколихнути» відповідальних за похибки. «Безумовно, це вірно, що повне й широке розгортання пролетарської культури, польської за формою і пролетарської за суттю буде лише тоді, коли пролетарська влада забезпечить її для цілого пролетарського народу в основних осередках, — зазначив Микола Олексійович. — Але, товариші, таке твердження уже невірне, коли дає установку підождати, аби весь польський народ підняв завдання будувати польську пролетарську культуру. Ми переводимо будівництво української пролетарської культури розгорненим широким шляхом, але товариство, ще значна кількість українського народу знаходиться поза межами пролетарської республіки, під владою капіталу на українських землях у Польщі, Румунії і Чехо-Словаччині. Це ускладнення робить наше завдання більш складним, більш трудним,» — продовжував Микола Олексійович, — «Однак, завойована пролетаріатом в одному місці пролетарська влада забезпечує можливість виконувати велике завдання будування української національної за формою і пролетарської по суті культури в нас, у нашій республіці, як невід’ємну частину соціалістичної перебудови країни. [...] Коли на нашій території проживає невелика кількість даної національності, а значна кількість, 99,9 відсотків, цієї національності живе поза нашими кордонами під владою буржуазії, і тому питання, повного розгорнення будівництва національної за формою і пролетарською за суттю культури даної національності стане лише після утворення пролетарської влади на всій широкій території, то це тільки ускладняє наше завдання тепер, але його не знімає. [...] За тими умовами, що маємо історично ускладненими [...] ми мусимо зараз це завдання, важливе для кожної трудящої людини нашої країни, в кожному нац. районі здійснювати. Ми мусимо забезпечити його виконання; по-перше: пролетарська влада в цілій країні, в республіці, в Союзі, подруге — державні радянські одиниці в формі національних сільрад цієї національності дбають про це».

Кінцева мета політики коренізації, зокрема, в освітянській царині була висловлена М. Скрипником гранично просто: «Установи наших національностей мусять бути органами переведення державним шляхом за допомогою пролетарської держави комуністичної пропаганди, — в цьому суть нашої освіти, в цьому суть нашої культури».

Теоретичні та ідеологічні настанови М. Скрипника, як видно з наступних виступів, подіяли, але ненадовго. Представник Сорокинського (російського) району спростував думку Наркомпросу про те, що російська школа була забезпечена підручниками. Він зазначив, що школи на третьому місяці занять не мали навчальної літератури, і поцікавився, чи когось коли-небудь притягали до відповідальності за постійну відсутність підручників у національних школах.

І все ж основним на форумі стало питання, яке на той час перетворилося на вісь суспільно-політичного та господарського життя країни, — здійснення суцільної колективізації. На нараді рівень колективізації фактично став критерієм оцінки якості нацменроботи: якщо він наближався до 100%, значить, коренізція перебуває на належній висоті. Центральне місце на Нараді посіла доповідь Григор’єва «Про колективізацію сільського господарства серед національних меншин», зроблена в характерній для часу манері ура-патріотичного, фактично ж антинародного піднесення.

Присмак всеохоплюючого страху чимдалі більше відчувався в усіх промовах і репліках. Перші ознаки близької розправи з інакодумством досить рельєфно проявилися при обговоренні шляхів розбудови польської пролетарської культури: тільки-но про опортунізм Домбаля згадав Скрипник, як його тезу підхопив і тиражував Теодор [представник редакції г. «Серп» — Авт.], згодом усі «псевдополяки» теревенили про шкідництво при створенні польського словника Домбля та Б. Ясенського [дехто Політур із Києва — Авт.], та, вихрестивши його на поважне звання «домбалізма», почали відшукувати його прояви в усіх сферах культурного життя польської меншини.

Нарада ухвалила низку резолюцій, які 12 грудня 1930 р. були затверджені Секретаріатом ВУЦВК. Резолюція «По доповіді т. Глинського «Про стан нацменроботи та її перспективи» поставила завдання законодавчо оформити змішані ради, розробити положення про міськради та утворення при них нацменкомісій, завершити національно-державне будівництво в Україні, контролювати виконання Постанови «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу в розвиткові української мови», стимулювати розвиток промисловості в нацменрайонах, завершити переселенський рух, вирішити так звану «містечкову проблему». Ухвала «По доповіді Наркомосвіти УСРР «Про культурне будівництво серед національних меншин», визнавши низку технічних проблем, як то: відсутність навчальної літератури мовами національних меншин та педагогічних кадрів, назвала завданням номер один здійснення в 1931 р. загального обов’язкового початкового навчання. Резолюція наради «По доповіді «Про колективізацію сільського господарства серед національних меншин» зазначала, що «успішний розвиток колгоспного руху в нацменівских районах є наслідком правильної політики комуністичної партії і радянської влади, [...] торжеством правильного здійснення правильної національної політики», і поставила завдання в основному завершити суцільну колективізацію нацменрайонів до весни 1931 р.

Нарада яскраво віддзеркалила збочення нацменроботи, втрату конструктивності й здатності до саморозвитку національної політики в Україні. Підпорядкування нацменроботи меті здійснення суцільної колективізації знецінило її попередні досягнення і позбавило підтримки величезної частини людності етнічних меншин. Жоден з делегатів наради не висловився проти колективізації. З іншого боку, їхні виступи яскраво віддзеркалюють розгубленість й ідеологічний ажіотаж; фінансову кризу, спричинену колективізацією та адміністративною реформою; нежиттєздатність більшості економічних, соціальних і культурних проектів наради, які з фінансової точки зору нічим не підкріплювалися й носили суто декларативний політичний характер.

Крізь виступи всіх без винятку нацменпрацівників, особливо представників місцевої сітки, червоною ниткою проходило «некоторое уныние» [вислів представника Мархлевського району — Авт.]. В обставинах очевидного для всіх адміністративного хаосу, кадрового колапсу, за мізерної оплати праці нацменпрацівники мали впродовж року колективізувати найбільш консервативні громади, забезпечивши водночас безперебійне хлібопостачання індустріалізованого міста. Районні активісти отримали зброю і пішли в національне село, аби колективізувати його під гаслами коренізації. Рік лихоманливого існування в колективізаційному цейтноті довів, що хвороблива квазіідея недолугих радянських марксистів, якщо і буде насильницьки запроваджена в життя, то лише в формі певної пародії на марксизм. Що ж до державної машини, то за окреслених обставин йшлося не про її відмирання, а про граничну централізацію та зміцнення її неподільного та всеохоплюючого контролю над усіма сферами життя.

Вигуки з місць (зафіксовані у стенограмі) засвідчують, що попри стан політичного терору, привнесений колективізацією, критичність думок нацменпрацівників все ще мала місце. Так, коли Гулько зазначив, що національну школу відвідували 65% українських дітей, 90% євреїв, німців і болгар, а далі підсумував: «Це є наслідок нашої правильної політики», — почувся голос — «Качество». Врешті, ці «голоси» (переважно російською мовою) не давали українським просвітянам «заливатися солов’їними трелями», вихваляючи величезні здобутки ленінської національної політики. Втім, значно більш в’їдливі «голоси» лунали з-за кордону. Саме вони не дозволяли радянським функціонерам почивати на лаврах. Проголошуючи полум’яні промови, вони краще за всіх розуміли і нереальність поставлених завдань, і хиткість свого становища.

На межі 20–30-х рр. вони ще робили спроби врешті врегулювати організаційну сторону діяльності ЦКНМ та її осередків. Підмогою для них мала стати інструкція ЦКНМ «Про роботу комісій і постійних нарад в справах національних меншостей при райвиконкомах, міськрадах, підпорядкованих безпосередньо ВУЦВК, та при миськвиконкомах, міських, селищних та сільських радах районів». Згідно з нею голова комісії призначався з числа членів президії, членів комісії президія мала призначати з різних національностей району, членів райвиконкому або міськради. Кількість їх визначалася відповідно до випадку. До складу комісії з дорадчим голосом могли входити представники зацікавлених організацій. Постійні наради в справах національних меншостей могли створюватися за потреби при міських, селищних та сільських радах районів, на території яких проживало не менше двох національностей. Їхнє конструювання відбувалося за поданням нацменкомісії РВК або міськради вищими виконавчими органами. Діяли новостворювані місцеві осередки в межах повноважень, встановлених для ЦКНМ у відповідному положенні. На місцевому рівні вони дублювали завдання та права ЦКНМ.

Попри сподівання М. Василенка ані згадана інструкція, ані наступні помітного впливу на становище не справили і, об’єктивно говорячи, справити не могли. Самі по собі жодні додаткові інструкції чи циркуляри на той час вже не спроможні були надати життєдайного імпульсу справі, яка, що називається, на ладан дихала.

Епохальні соціально-економічні та суспільно-політичні кампанії початку 30-х рр. невпізнанно змінили і суспільство і державу. Вони спричинили очевидний занепад нацменроботи і прискорили деградацію місцевої мережі ЦКНМ. Нагадаємо, що місцеві органи ЦКНМ, упродовж усього часу свого існування постійно реорганізовувалися під впливом адміністративно-територіальних змін, зокрема і внаслідок створення національних адміністративно-територіальних одиниць. Потужного удару по місцевому апарату ЦКНМ завдала адміністративно-територіальна реформа початку 30-х рр., яка, співпавши з суцільною колективізацією, практично зруйнувала його. Для ілюстрації її впливу на стан нацменорганів можна навести приклад Сталінської округи. З 12 нацменпрацівників Сталінської ОБНМ після реорганізації окружних установ лише п’ять залишилися на попередньому місці роботи, причому посади, які вони обіймали, не відігравали помітної ролі в суспільному житті (голова кустартілі, національний інспектор РВК, нарсуддя). Решта — семеро отримали нові призначення, переважно на партроботу та до райвиконкомів.

І все ж, реалізувати утаємничені прагнення значної частини більшовицької бюрократії і врешті-решт згорнути обтяжливу галузь радянської роботи на піку колективізації не вдалося. Повернутися до напрацювань попередніх років республіканське керівництво змусило критичне загострення політичної ситуації в низці місцевостей. Відродження міжнаціональних суперечностей, поширення конфліктів на етнічному ґрунті та зростання рівня антисемітизму в суспільстві переконливо свідчили, що до злиття націй в очікуваній комуністичній ідилії ще далеко.

Укрупнення та розукрупнення колгоспів (які часто-густо прикривали неспроможність колективних об’єднань прогодувати своїх членів), перманентні розкуркулення, перетрушування управлінських кадрів, необхідність запровадження в життя нелогічних абсурдних розпоряджень місцевого керівництва вкрай дезорієнтували селянство, заводячи його у світоглядний глухий кут. Щоправда в цей час скарги нацменів до ЦКНМ про защемлення національних прав ще не виняток. По інерції часів коренізації партійці-нацмени (навіть уже виключені з партії за «націоналістичні перекручення») пишуть до інституції, сподіваючись на її оперативне й дієве втручання. Причини звернень тривіальні — методи господарювання колгоспної та сільрадівської верхівки викликають у них думки про «ненависть до німецької нації», бажання знищити німецькі селища як такі. Не менш радикальні й висновки місцевої влади на непоступливість і принциповість комуністів: «Німецькі колонії повинні перетворитися з куркульських фортець [виділення наше — Авт.] на справжню опору інтересів всіх трудящих, в тім числі німців».

Купа проблем виплила назовні в польських населених пунктах.

Голова Калантирської польської національної артілі ім. Дзержинського Леонард Лучинський, потрапив до бупру, захищаючи рахівника об’єднання, засудженого сільрадівською верхівкою до розкуркулення та виселення за межі України. На зауваження голови артілі про те, що в селі доволі справжніх куркулів, а висилають лише одного активіста-поляка, голова районного відділу ДПУ «посміявся [...] в очі, наказав мовчати і сказав, що він з поляками розправиться [...]. Для більшої переконливості він наніс мені два удари у вухо, чим зовсім оглушив мене. Вичікавши, поки я прийду до тями, він із погрозою подальшого побиття вимагав, аби я підписався, що я не поляк, а українець, говорячи, що на Україні поляків бути не може». Скрупульозно виписуючи єврейські та українські прізвища міліціонерів та розкриваючи їхнє підозріле соціальне походження, молодий поляк Леонард, власне, описував застарілий міжетнічний конфлікт, що критично загострився саме в контексті колективізації та розкуркулень, що її супроводжували. Кожна етнічна група пильно приглядалася до перебігу цих страхітливих акцій у середовищі сусідів, і будь-які відхилення кваліфікувала як дискримінацію за національною ознакою. Правда й те, що тягар репресивних акцій управлінці за можливості дійсно перекладали на представників чужих етнічних громад. У останніх цілком умотивовано складалося враження, що в «районі не радянська влада, а пром-партія, здатна на що завгодно, і у них метою було затлумити національне питання, зробити з мене українця і без перешкод розправитися зі мною, як їм сподобається».

Величезна кількість архівних джерел свідчить про те, що емоційний стан етнічних громад, зокрема й у тому, що стосувалося відчуття громадянської захищеності, набув пограничного характеру. Тотальна наруга над селянством закріплювала настрої тотальної тривоги, яка будь-якого моменту могла набути неочікуваного повороту. Згадку про одну з таких доволі курйозних ситуацій знаходимо в офіційному запиті ЦКНМ до Плисківського РВК та Прокуратури республіки від 13 липня 1931 р. У ньому йшлося про те, що голова сільради Бондарець вирішив заохочувати мешканців містечка Дзюнківка до участі в польових роботах за допомогою штрафів. Бригада молодиків без попередження обходила будинки євреїв і вимагала штраф, у рахунок якого забирали подушки та інший домашній скраб. Віз, навантажений майном, у супроводі кінноти просувався містечком. Водночас промайнула чутка: «Грабують жидів». Приголомшені євреї (як видно, ментально цілком готові до погрому) знялися з обійсть, наспіх позачиняли помешкання і втікали до річки (!). Перевірка з’ясувала: наказ голови сільради про штрафування євреїв був безпідставним — перед тим ним же по містечку був оголошений санітарний тиждень: євреї мали привести до ладу вулиці, двори й будинки.

Не кращі наслідки давало довільне змішування вихідців з різних етносів у трудових колективах, найбільше сільськогосподарських. У листопаді 1930 р. представницька комісія (за участю члена ЦКНМ) розслідувала факти антисемітизму в Ново-Іванівському радгоспі, перед тим поповненому через харківську біржу більш як 70-ма позбавленцями-євреями. Останні складали 60% від 120 нових радгоспівських працівників, і саме їм у провину ставилися розхлябаність, халатність, умисне шкідництво. За це частина їх була заарештована радгоспною адміністрацією. Дехто з робітників та керівників радгоспу, не криючись, називав новоприбулих «жид», «жидівська морда» тощо, а найбільш завзяті (Миронов і Шабанов) — напали з ножем на групу євреїв, що прямували до гуртожитку, з криками: «Всіх вирізати жидів». Перевіривши обставини, описані в колективній скарзі, на місці, комісія дійшла цілком відповідного часові висновку про «перенесення класової ненависті до групи позбавленців на національний ґрунт». Причина ж такого ганебного інциденту полягала в тому, що «робітничий комітет під час літніх робіт не провів серед робітників роз’яснювальну роботу про національну політику партії». Формальність висновків комісії не лишає підстав сподіватися, що решта з десятків звернень і скарг представників етнічних менших про переслідування та защемлення прав на національному ґрунті, набула скільки-небудь вагомого реагування з боку місцевих органів влади та управління.

Звіти ЦКНМ поволі перетворювалися на зведення з переднього фронту воєнних дій. Партійно-радянський провід не приховував, що селом котиться хвиля жорстко вмотивованого терору, йде війна з дрібнокапіталістичною свідомістю, зі старим світом, врешті, з селянством, як таким. Ціна питання — виробничі потужності сільськогосподарського сектору та право вирішувати, куди і яким чином розподіляти валовий продукт колективної селянської праці. Як на будь-якій війні, тут була своя лінія фронту. Щоправда, вона не була відмаркована на республіканських мапах. По одну сторону — неозброєне, чи озброєне вилами селянство, яке затялося у відвертому саботажі, наївно гадаючи, що такий спосіб опору зможе зупинити більшовицький уряд. По іншу сторону — більшовики, які, проводячи превентивні заходи, постійно змінюючи кадри місцевої ланки управління, розпалюючи соціальні конфлікти і тваринні інстинкти, ладні були йти на крайні заходи, аби втлумачити селянству — «Хто не працює, той не їсть» — у буквальному сенсі. Село поволі наближалося до катастрофи.

Не безпідставна стурбованість ЦКНМ знайшла свій вияв у таємній доповідній записці голови комісії до ЦК КП(б)У. В ній М. Василенко писав: «Теперішній стан на місцях якщо його не буде змінено, без сумніву приведе до різкого зниження рівня роботи серед національних меншин. У той же час ряд процесів, що помічаються серед нацменшин (еміграційні настрої серед німців, тяга німців переселитися з українських до німецьких сіл та районів; події, що мали місце в болгарському Вільшанському районі тощо), все це вимагає посилення уваги нацменроботі». Після низки подань ЦКНМ 15 січня 1931 р. президія ВУЦВК ухвалила постанову «Про заведення до штатів деяких райвиконкомів посад інструкторів по роботі серед національних меншин». Згідно з нею нацменінструктори мали з’явитися в тих районах, де національні меншини становили понад 10% населення. Однак, на нашу думку, поквапливі часткові кроки радянських управлінців вже неспроможні були вплинути на загальний хід справ.

Нарада при культпропвідділі ЦК КП(б)У про роботу серед нацменшин, що відбулася 18–19 травня 1931 р. у Харкові, просто-таки била в набат, підсумовуючи наслідки адміністративно-територіальної реформи та огляду нацменустанов. Головуючий наради О. Карпеко зазначав:

«Здавалося би, що після реорганізації, коли спеціальний сектор нацменівської роботи по всій парт. мережі ліквідовано і замість того поставлено в обов’язок кожному відділу кожного сектора, кожній окремій особі, що сидить на парт. роботі, всю свою роботу провадити під таким кутом зору, щоб обов’язково була повністю забезпечена й робота серед нацменів, здавалось би, що після такої реорганізації слід було б почати колосальне розгортання цієї роботи, ми мусимо мати факти, коли в цілому взяти цю роботу серед нацменів, а не лише повалити її на плечі однієї особи інструктора, здавалось би, що так слід було би. А насправді ми бачимо, що по деяких місцях ліквідовано інструкторів нацменівських, або спеціальний сектор роботи серед нацменів, і розташовано цю роботу серед інших людей, що займаються загальною роботою, і почали забувати всю нацменівську роботу, завантажені, як пояснюють, іншою роботою».

Виступи решти присутніх змалювали доволі неприглядну картину. Ахмедзян и Мюллер відзначили антагонізм між росіянами і татарами, німцями та українцями/росіянами, німцями та німецькими спеціалістами на шахтах Донбасу [йшлося про бійки — Авт.]. Представник Одеси Меламед, характеризуючи становище в регіоні, сказав буквально наступне: «Это есть самый явный открытый оппортунизм на практике, [...] это есть аполитичность на практике. Это есть непосредственная помощь русификаторским тенденциям, господствующим среди мелкобуржуазных слоев нашей партии [...] И тут не только надо дать правильную квалификацию этому явлению, надо притягивать за бездействие. Пока мы этого не сделаем, никто не подтянется».

У виступі представників Південної Пальміри проглядалася наскрізна туга за секціям, що зникли, зокрема, при партійних комітетах. «Это отжившая форма, которая ушла в историю, — констатували вони, — Но дело в том, что эта работа не замещена никем, нет повседневной заботы и контроля, и учета имеющейся работы [...] нет учета опыта пройденного этапа. Не только низовые парторганизации, не только местные фабрично-заводские парткомитеты, но и в целом гор и райпарткомитеты этому вопросу уделяют внимание время от времени, от совещания до совещания, но никоим образом не уделяют необходимого внимания этому вопросу в повседневной р-те».

У властивій лише йому манері виступав А. Хвиля: «Товариші, зрозуміла річ, що нацменробота зараз перебуває у нас в такому стані, який повинен викликати тривогу у ЦК партії. Для того, щоб дійсно по-більшовицьки перебудувати роботу наших місцевих парторганізацій, й не лише місцевих парторганізацій, а і роботу центральних установ, й роботу свого апарату, апарату ЦК, для того, щоб в найскоріший час ті завдання, які стоять перед нами в нацменроботі на загальному шляху соціалістичного будівництва, щоб ці завдання виконати.

Мені, товариші, довелось чути приблизно такі думки з боку окремих тт., що зараз, коли перед нами стоїть основне питання — робота в Донбасі — зараз, коли перед нами стоїть основне питання — розгортання суцільної колективізації, зараз, коли ми розгортаємо цілим фронтом наступ проти класового ворога, зараз, низка питань другорядного порядку хоч і важливих питань, не можуть стояти в центрі уваги тої або іншої парторганізації,» — далі втлумачувалися типові настанови бойового більшовицького пропагандиста, — «Той, хто не розуміє, що успішність загального соціалістичного наступу, що переможний соціалістичний наступ залежить від того, оскільки ми всю працюючу людність, людність всіх національностей організуємо, культурно озброїмо, розгорнемо культреволюцію в ланках нашої великої інтернаціональної армії, що від цього буде залежати соціалістичний наступ. Той, хто цього не розуміє, той не тільки недооцінює, дуже тендітно висловлюючись, цю помилку, такі тт. дійсно праві опортуністи, які в формі чи великодержавного шовінізму, чи в формі шовінізму якогось іншого ллють воду на млин класового ворога [...] Це значить, що вони допомагають класовому ворогові, тому або іншому національному табору розгортати націоналістичну роботу серед цієї нацменшости проти нас, проти комуністичного суспільства, проти нашої пролетарської держави».

Заступник голови ЦКНМ А. Глинський, підсумовуючи наслідки всесоюзного огляну політпросвітроботи, що за його словами «на перших своїх порах перетворився на суто відомче обстеження національної політики», констатував занепад останньої. Особливий прорив відзначався, на його думку, у ставленні керівників всіх рівнів до ідейних засад політики коренізації. На підтвердження управлінського нігілізму він навів вислів голови союзу шевців Кравцова (Донбас): «Мы национальным делячеством не занимаемся и ведем работу на общепонятном языке».

Різка принципова критика звучала у нервовій промові А. Дівіджієва. Її сентенція містилася в словах: «Говорить об успехах в области культурного строительства на этом партийном совещании не приходится, нужно будет больше говорить о недочетах в этом культурном строительстве и в работе НКО». Зміна пріоритетів національної політики, на його думку, безпосередньо позначилася на ставленні до проблеми національних меншин з боку керівництва НКО. Допоки в апараті НКО існувала Рада національностей, здійснювалася відповідна робота. Після реорганізації апарату НКО робота в середовищі національних меншин виявилася деперсоніфікованою, а «руководство культстроительством среди нацменьшинств осталось в воздухе». Наслідки такого ставлення не заставили на себе чекати: національні райони загалом, національні школи, зокрема, практично залишилися без фінансування; у бюджеті не були закладені витрати на будівництво шкіл у новостворених національних районах; не була врахована вища, порівняно з українськими, собівартість підручників для національних шкіл.

Випади проти Наркомосу (див. виступ Кіпера) знайшли підтримку у головуючого наради. Характеристика апаратників наркомату була безсторонньою: «За небольшим исключением этот аппарат можно охарактеризовать как безинициативный аппарат, в значительной мере бюрократический, и мы часто наталкиваемся на явления, когда аппарат НКПроса не только не проявляет инициативу в постановке вопроса, но когда эта инициатива приходит извне, нам приходится чрезвычайно трудно добиваться решения вопроса, которое принято по партийной линии».

Представник Наркомосу Кузьменко намагався захистити честь відомства: «Коли б я почав вам розказувати зараз конкретно, в якому стані зараз апарат НКО, скільки там не вистачає людей, то ви б тоді зрозуміли, що в таких умовах треба проявити героїчні зусилля для того, щоб хоч як-небудь справитися з керівництвом такою величезною справою, як народня освіта. По всіх секторах у нас не вистачає багато людей і ми не можемо їх найти (З місця — а скоротити апарат не можна?). Там нема куди скорочувати. Ми не охоплюємо надзвичайно багато ділянок і людей не можемо дістати. Скільки ми обивали порогів всюди, людей зараз нема, дістати кваліфікованих робітників з якої-небудь організації або установи НКОсвіти не може, це питання стоятиме і на політбюро і всюди. Потім умови столичні такі, що іноді можна було б взяти з периферії належного робітника, але тут стоїть питання про житло, нікуди його дівати. І зараз є люди, які більш року сидять без квартирі, відповідальні робітники ходять як зайці, ночують у різних товаришів. В таких умовах важко працювати». Важливо усвідомлювати, що змальована Кузьменком картина була характерною для життя управлінської вертикалі зверху донизу, а на місцях ситуація ставала просто-таки катастрофічною.

Наслідки руйнівного смерчу 1930–1931 рр., який розметав сітку нацменустанов, описані в серпневій (1931 р.) аналітичній записці ЦК КП(б)У з лаконічною назвою «Кадри». «Как общее правило при ликвидации округов из так называемой двадцатки в нацрайоны не попало ни одного работника, даже специальные ответственные работники по линии нацмен, которые работали в окружных отделах, при ликвидации округов уходили на общую работу, в районы попало незначительное количество работников менее ответственных, а самое главное, при направлении работников в нацрайоны, комиссии по ликвидации округов не учли необходимости направления в район людей, знающих язык большинства населения данного района и часто направляли в немецкие, болгарские и греческие районы работников совершенного не владеющих соответствующим языком». Не можна сказати, що відповідні установи взагалі перестали зважати на проблему: постійні річні курси (70 осіб) були відкриті Укрколгоспцентом у Люксембурзькому районі, по національних районах через короткотермінові курси колгоспників-животноводів пройшли 528 осіб, 525 осіб пропустили через курси відділу кадрів ВУЦВК. Однак, це були спеціалізовані курси, метою яких було прискорення суцільної колективізації: до природного життя етнічних громад вони не мали жодного відношення, до того ж, безперервна кадрова чехарда 1930– 1933 рр. зводила результативність всіх цих заходів нанівець. Нові нацрайони, що створювалися з політичних міркувань, до початку 30-х рр. були дотаційними, а з початком суцільної колективізації потрапили у вкрай скрутне становище через недофінансування. В згаданій вище записці йшлося про те, що адміністративні центри районів були новими, позбавленими належної інфраструктури, як правило знаходилися далеко від транспортних магістралей. У деяких із них не було їдалень, бань, радіо та кіноустановок. Врешті, низка селищ і сіл була свого роду «ведмежими закутками», куди відповідальні нацменпрацівники намагалися за будь-яких обставин не потрапляти, а потрапивши — тікали при першійліпшій нагоді.

Руйнування напрацьованого неймовірними зусиллями кадрового фонду неймовірно швидко відбувалося й на його вищих щаблях. Нагадаємо, що в 1931 р. при партійних органах були ліквідовані євсекції: маса нацменпрацівників була перекинута на здійснення суцільної колективізації в національних районах. А. Дівіджієв, колишній болгарський політемігрант, за іронією долі був відряджений курувати колективізацію в польських сільрадах. Референт Н. Ліко, який певний час розцінювався як потенційний працівник по грецькій лінії, згідно з розпорядженням Раднаркому УСРР був відряджений секретарем Сартанського РВК. Останнім кадровим надбанням ЦКНМ став А. Гітлянський, який змінив апаратну роботу в Калініндорфському райкомі партії, на посаду члена комісії.

За часів суцільної колективізації перманентна кадрова криза стала постійним супутником діяльності установи. ЦКНМ мусила йти на співпрацю з сумісниками. Так, 16 жовтня 1931 р. вона просила секретаріат ВУЦВК затвердити позаштатним співробітником установи А. Гітлянського, зважаючи на його перехід на навчання до Науково-дослідного інституту радянського будівництва й права. Того ж дня чотири члени ЦКНМ, з яких один (А. Гітлянський) фактично був сумісником, намагалися закрити «грецьку лакуну» і увійшли з проханням затвердити нештатним співробітником С. Ялі.

Слід зважати також на обставини, в яких відбувалося життя тогочасної столиці радянської України. Масовий психоз у купі з прискореною мілітаризацією та політизацією усіх сфер суспільного життя перетворював діяльність державних установ на передову. Безкінечні відрядження, засідання, наради, зльоти, виступи в засобах масової інформації, участь у масових політичних акціях перетворювали життя нацменпрацівників на безкінечну фатальну гонку. Не випадково співробітники установи намагалися хоча б частково полегшити тягар загально поширених у столиці громадських навантажень. Так, референт ЦКНМ Ю. Піотрович отримав довідку по те, «що він, як робітник з ненормованим робочим часом, буває зайнятий по своїй основній роботі у вечірні години і крім того навантажений громадсько-професійною роботою, а тому відвідувати учбовий пункт ПВО у вечірні години не має змоги».

Складними залишалися побутові умови службовців. Катастрофічно не вистачало житла. 24 травня 1931 р. ЦКНМ звернулася до Харківської міськради з проханням допомогти отримати квартиру своєму співробітнику Давиду Мацу, якому після двох років проживання з родиною з п’яти осіб у готелі загрожувало виселення. Квартирне питання залишалося найгострішим аж до перенесення урядових інституцій з Харкова до Києва.

Що ж стосувалося роботи, то її було забагато для трьох постійних співробітників: впродовж 1931 р. комісія опрацьовувала питання завершення районування в середовищі греків (виділення чотирьох національних районів у Приазов’ї); курувала й проводила низку всеукраїнських та всесоюзних оглядів; брала участь у організаційних нарадах; організовувала діяльність короткотермінових курсів підвищення кваліфікації; постійно моніторила місцеві органи влади та управління; врешті, члени комісії брали безпосередню участь в інспекційних та агітаційних поїздках в національні райони на підтримку колективізації, виборчих кампаній, а згодом — посівних та збиральних. Під прикриттям проведення всесоюзного огляду культпросвітустанов національних республік і областей, власне, відбувалося тестування національних культустанов і нацменорганів на лояльність гаслам епохи «Великого ривка», і водночас — докорінна перебудова форм і напрямків їхньої діяльності. Під набридливими й мало чого вартими формально виголошуваними установками (на кшталт:

«Добитися, аби культробота стала дійсним знаряддям у боротьбі за здійснення генеральної лінії ВКП(б)»; «Прискорити перебудову культроботи обличчям до виробництва» тощо) камуфлювалася кампанія перетрушування особового складу з точки зору ідеологічної витриманості установ, які розглядалися лише як знаряддя прискорення суцільної колективізації.

Паралельно і, що важливо, постійно, впродовж 1930–1932 рр. Україною котилася хвиля тривалих інспекційних перевірок національних сільрад і районів, міських нацменкомісій та виконкомів, національних навчальних закладів та культосвітніх установ, видавництв, музеїв, архівів, творчих колективів. Власне, члени ЦКНМ жили у відрядженнях. Обсяги завдань були такими, що установа вимушено залучала до обстежень своїх колишніх співробітників. Останні ставилися в надзвичайно складні умови, оскільки контролювалися відразу кількома урядовими інституціями, партійними органами та силовими структурами.

1930–1931 рр. стали часом запровадження регулярних заслуховувань звітів виконкомів національних районів у ЦКНМ. Вони відбувалися водночас зі співдоповідями інструкторів установи: спочатку інструктори обстежували стан національних адміністративно-територіальних одиниць, згодом райвиконкоми та навіть голови сільрад звітували ЦКНМ та секретаріату ВУЦВК. Спільною проблемою виконкомів після запровадження адміністративної реформи стала катастрофічна нестача саме національних кадрів, яка рік за роком віддаляла райони від здобутків політики коренізації, тим більше, що кадрова політика часів суцільної колективізаційного штурму приводила до так званих національних РВКів масу випадкових людей. Спільною хибою виконавчих органів всіх рівнів була непристосованість апаратів для обслуговування нацменгромад.

Тим часом наступав не просто черговий рік в історії країни, розпочиналася нова епоха в житті нацменсела — колективізація закладала підвалини страшної руїни. Штурмівщина, силовий тиск, примусова комунізація нацменівських селищ, здійснювані відповідно до плану створення в національних районах «суцільної комуни», стали причиною системної кризи. Стихійні виступи селянства відбувалися повсюдно. 12 березня 1930 р. в с. Широке (Хортицький район) 600 селян зійшлися на мітинг на захист розкуркулених, який відбувся під гаслом ліквідації ТСОЗів. Найбільшого розмаху набули селянські виступи в місцях розселення польської меншини. В селі Козлові Шаргородського району після несправедливого обкладення в п’ятикратному розмірі селянина-середняка жінки стали на захист скривдженої родини, вимагаючи від реквізиційної комісії припинення безчинств. Селянський сход села Вишнепіль Бердичівської округи вимагав припинити насильницьку колективізацію і, фактично, засудив бандитські методи її запровадження. Виступи під гаслом «Геть колективізацію і радянську владу» відбулися в Тульчинській, Кам’янець-Подільській, Могилів-Подільській та інших округах, більшість із них було придушено силою.

Перший неминучий суспільний вибух у нацменівських селах випередила березнева лібералізація щодо колгоспного будівництва. Після оприлюднення 2 березня 1930 р. статті Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів» розвал колгоспів етнічних меншин пішов так само швидко, як перед тим відбувалося їхнє створення. Вже на 18 березня в с. Урзуф (Маріупольщина) вийшли з комуни і розібрали усуспільнений реманент 218 господарств. Перетворення комуни на артіль не зупинило її розвалу. 30 березня одноосібними стали ще 74 господарства. В результаті в артілі залишилося 121 господарство (21,2% господарств сільради), що було на 8,8% менше рівня кооперування в селищі наприкінці 1929 р.

Перший наступ колективізації, що завершився до травня 1930 р. провалом, показав, що нацменівське село, як і Україна загалом, не було готове до подібної «соціалістичної перебудови сільського господарства». Зустрівши запеклий опір селянства, влада змушена була відступити. Проте це був лише тимчасовий маневр, і певна лібералізація в питаннях колгоспного будівництва впродовж літа 1930 р., спрямована на збереження досягнутого навесні рівня колективізації, теж була тимчасовою.

У директивному листі ЦК ВКП(б) «Про колективізацію» (вересень 1930 р.), а пізніше — на пленумі ЦК КП(б)У (9–13 грудня 1930 р.) йшлося про необхідність відновлення суцільної колективізації. Об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) (17–21 грудня 1930 р.) ухвалив усуспільнити в 1931 р. не менш як 80% господарств степової смуги України. Ставилося також завдання до весни 1931 р. в основному «завершити колективізацію більшості нацрайонів, особливо тих, де будуються і вже є МТС».

Темпи колективізації в національних районах перевищували середньоукраїнські. Так, у єврейському Калініндорфському районі на той час було колективізовано 83,3% господарств, у німецьких Молочанському й Спартаківському — 73%, болгарському Благоєвському — 51%. Надшвидкі темпи колективізації пояснювалися тією обставиною, що переважна більшість національних районів розміщувалася в Степу. Відставання польського національного району заступник голови ЦКНМ А. Глинський обґрунтував розповсюдженням у місцях розселення поляків «суцільної хутірської системи й величезної «мозаїчності» ґрунтів», що з технічної точки зору вкрай ускладнювало об’єднання господарств, передовсім — земельних ділянок. На 1 листопада 1930 р. було усуспільнено лише 10% площ Мархлевського району. Та не тільки поляки пасли задніх у переведенні сільського господарства на соціалістичні рейки. Вражали відомості про стан колективізації в російських районах, що спростовували гегемоністські силкування партії.

Долаючи протидію селянства, тиск і репресії робили свою справу, — соціалістичний сектор зростав, ніби на дріжджах. За даними інформаційної групи Укрколгоспцентру в Україні (станом на грудень 1931 р.) у місцях компактного мешкання національних меншин було 2 322 колгоспи, які об’єднували 171 455 господарств (з яких: 898 російських колгоспів (78 450 господарств); 629 німецьких (40 215); 325 єврейських (19 338); 225 польських (10 145); 107 молдавських (10 033); 81 болгарський (7 523); 38 грецьких (4 375); 15 чеських (1 212); 2 циганських (48);

1 вірменський (35) та 1 шведський (85)). З них понад півтори тисячі були розташовані в національних районах. На 10 травня 1931 р. у болгарських районах було 210 колективних господарств, грецьких — 147, єврейських — 236, російських — 695, німецьких — 390, польському — 49.За даними оргсектору Наркомату землеробства УСРР рівень колективізації в національних районах і в подальшому був дещо вищим, ніж у середньому по республіці. Якщо в цілому по Україні на 20 березня 1931 р. було колективізовано 54,7% господарств та 58,8% орної землі, то в національних районах відповідно 58,8% та 68,3%. Вже через два місяці (на 10 травня 1931 р.) середній рівень колективізації в національних районах досяг 71,7% господарств та 77,9% ріллі (по єврейських районах — відповідно 95,0% та 94,6%, болгарських — 78,5% та 77,7%, грецьких — 74,2% та 76,8%, німецьких — 71,7% та 77,9%). Виняток становив Пулинський німецький район, рівень колективізації в якому дорівнював 27,6% по господарствах та 50,9% — по землі. В російських національних районах щабель колективізації (на 20 березня 1931 р.) був нижчим, ніж пересічно по республіці — 49,4% господарств та 55,8% орної землі. У травні ці показники стали вищими за середньо-українські — 63,6% та 70,0%, проте по окремих районах рівень колективізації суттєво коливався. Так, в Олексіївському районі на 10 травня 1931 р. було колективізовано 90,4% господарств, а в Путивльському — лише 31,2%.

До осені 1931 р. колективний сектор об’єднав майже всі господарства грецьких селищ (скажімо, в Сартанському районі було усуспільнено 98% господарств). У Молочанському (німецькому) районі рівень колективізації сягнув 95% вже в квітні 1931 р. Отже, стрімке розгортання колективізації було явищем, типовим для всіх національних районів УСРР і свідчило, на нашу думку, про штучність цієї політики.

В суспільній свідомості послідовно насаджувалася думка, що національні райони саме тому йдуть у першій шерензі колгоспного будівництва, що правильне здійснення ленінської національної політики стало підосновою їхньої швидкої радянізації та укорінення соціалістичних ідей. Сьогодні вже, здається, прийшов час остаточно розвіяти облудні концепції тогочасних урядовців та господарників, використовуючи їхні ж матеріали. Напрочуд змістовним є зведення (№ 57) групи інформації Оргсектору НКЗС на чолі з Левіним «Колгоспний рух у нацрайонах», датоване 5 квітня 1931 р. Аналізуючи відомості про поступ колективізації в 25 національних районах, група зробила наступні висновки. По-перше: рівень колективізації по нацрайонах вищий за пересічно українські покажчики. На 21 березня 1931 р. по Україні було колективізовано 54,7% господарств та 58,7% ріллі, а по нацрайонах 58,8% господарств і 68,9% землі селянського користування. По-друге: «Цілком протилежна картина з співвідношенням рівня колективізації у рямцях окремих природно-економічних районів: рівень колективізації національних районів у межах окремих природно-економічних районів нижчий, ніж пересічно український». По-третє: останніми місяцями «темпи зростання колгоспного сектору в національних районах відстають від пересічно-українських темпів як в цілому по всіх районах, так і в межах окремих природно-економічних районів, за винятком Лівобережжя». У четвертому висновку група відзначила нерівномірність колективізації окремих етнічних меншин. П’ятий висновок групи стосувався характеристик переважаючих форм усуспільнення і констатував «відставання якісних покажчиків колгоспного руху по нацменрайонах від пересічно-українських покажчиків», що виявилося в меншій питомій вазі артілі, порівняно з іншими формами колгоспів. Тоді як в середньому по УСРР артіль охоплювала 83,2% колгоспів, по нацрайонах — 77,1%. Колгоспи етнічних меншин були на загал менш численними. Якщо середньостатистичний колгосп на той час включав 83 господарства, то в нацменрайонах — лише 58, при значно вищій забезпеченості землею (10 га на одне колективізоване господарство проти 6 га на колективізоване господарство в середньому по УСРР).

Цитований документ спростовує урядові заяви про те, що національні райони перебували в авангарді колективізаційного руху. Та обставина, що переважна більшість нацрайонів розміщувалася в Степу (19 з 25, тобто 76% від загальної кількості) — регіоні першочергової колективізації, дала змогу урядовим установам маніпулювати статистичними показниками, особливо з єврейських районів, і підносити їх як свідчення досягнень ленінської національної політики. В майбутньому ці явні невідповідності, як і переважна більшість висновків аналітиків щодо колективізації селянства нацменшин, свідомо перекручувалися чи замовчувалися, аби спотворити й міфізувати обставини здійснення суцільної колективізації в нацменселі. Очевидно, що вищі посадовці УСРР були цілком свідомі в своїх діях, достеменно знали про проблеми, реальний стан справ і бачили руйнівний вплив колективізації на виробничі сили села. Колективізація перетворилася на катастрофу такої нищівної сили, яку неможливо було відвернути. Одночасно в найвіддаленіших закутках величезної країни селянство було стиснене залізними лещатами, які, здавалося, вичавлювали рештки живого в наївній душі землероба. Методика будівництва комуни на селі тиражувалася без змін на просторах СРСР. Вона була невибагливою, але напрочуд дієвою. А. Діль згадував про те, яким чином проходив запис у колгосп у поволзькому с. Семенівка: «Під час проведення колективізації головою було сказано: «Сьогодні ми маємо урочисту ніч. Справа йде або ж до життя, або ж до смерті. [виділення наше — Авт.] Хто до ранку не вступить до колгоспу, піде через гори до льодяного моря». Ми бачимо, що нам життя не буде й записалися до колгоспу».

В низці місцевостей мали місце селянські повстання по типу виступу колоністів Марієнфельда Каменського кантону (зима 1930 р.), які розігнали сільраду, партячейку, кілька разів відбивали спроби міліції захопити село й заарештувати «зачинщиків». Щоправда й наслідки таких повстань були типовими: їх придушили за допомогою загону ОДПУ, заарештованих селян згодом розстріляли. Планомірно влада, ігноруючи суспільство як таке, селянство зокрема, й не рахуючи втрат, йшла до поставленої мети. В 1931 р. місцеві органи влади доклали неймовірних зусиль для пришвидшення колективізації національних районів Правобережжя. Вже на 1 травня 1931 р. у 9 польських сільрадах Волочиського району було колективізовано 78,2% бідняцько-середняцьких господарств. Незважаючи на надзвичайний адміністративний і економічний тиск, малоземельне польське селянство відчайдушно пручалося. Скликаний у червні 1931 р. в Житомирі Всеукраїнський зліт представників польських колгоспів констатував, що села української полонії, як і раніше, відстають. Тоді, як рівень колективізації по Україні пересічно становив 70%, у польському національному районі вона ледь дотягувала 25%. На серпень 1931 р. Мархлевський район було колективізовано на 26%. Звіти для внутрішнього користування ЦК КП(б)У не приховували, що відсоток колективізації по польських селах коливався від 2 до 27. Село М. Радовище Заславського району повністю саботувало колективізацію. Врешті наприкінці 1933 р., долаючи шалений опір поляків, місцеві управлінці довели показники колективізації до 32%. Втім, це були далеко не ті цифри, які були потрібні Кремлю для вибудовування ідеологеми про радянську батьківщину для поляків усього світу. В запеклому опорі польського селянства колективізації міцнішала підоснова подальшої конфронтації більшовицького проводу та польської меншини. Якщо на Другої всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин відставання польського села від загального поступу колективізації пояснювалося превалюванням хутірської системи господарювання, то з 1931 р. запанувала думка про куркульсько-клерикальний антирадянський заколот. Згодом, вже після депортації польського та німецького селянства, на XIV з’їзді М. Хрущов підсумував причини гальмування наступним чином: «Труднощі, які пережила Україна при колективізації були організовані за завданням Пілсудського і німецьких фашистів».

Цитоване твердження втратило свою достовірність вже при його виголошенні. Проте й досі дивує, що польські та німецькі селяни Правобережжя змогли так довго і доволі ефективно опиратися колективізації, не маючи для цього жодних політичних чи громадських організацій, будучи політично й територіально розосередженими. Звичайно, господарські особливості польського й німецького селянства Правобережжя відіграли непересічну роль у гальмуванні колективізації в регіоні, проте останні успішно усувалися режимом в ході ліквідації хутірської системи землекористування, отже, не були визначальними. — Попри більшовицькі ідеологічні кліше про історичну місію колективізації в справі усуспільнення перш за все бідняцько-середняцьких шарів і виведення їх у такий спосіб на вищій щабель виробничої ефективності, насправді впродовж 1931–1935 рр. першими до колгоспів вступали міцні середняки і так звані куркулі, оскільки для них це було єдиним шляхом упередження господарського розорення, згодом — політичних репресій і давало надію на порятунок. Бідне та маломіцне селянство повсюди запекло опиралося колективізації. Саме через свою незаможність воно мало можливість ігнорувати агітацію та загрози місцевих урядовців. Маломіцність селянства Правобережжя певною мірою гарантувала від зарахування до категорії куркулів і підкуркульників, і, відповідно, від репресій, які обумовлювалися цим. Врешті ця обставина розтягнула здійснення суцільної колективізації на Правобережжі більш як на п’ять років. Проте вона не убезпечила місцеве селянство від агресії влади, що, будучи боляче враженою у своїх незадоволених амбіціях, необґрунтовано перевела пасивний опір селянства із соціальної площини до національної й далі — політичної. Не будучи спроможною визнати, що колективізація докорінно суперечила господарським і суспільним інтересам бідного селянства, влада перейшла до нападок на окремі етнічні групи селянства, кваліфікуючи їх як ворожі радянському ладу.

На середину 30-х рр. національні райони стали районами майже стовідсоткової колективізації. В Спартаківському, Калініндорфському й Високопільському районах було усуспільнено 100% господарств, у Зельцському, Карл-Лібкнехтівському, Ново-Златопільському — 99,2%, Сталіндорфському — 99,8%, Молочанському — 98,7%, Люксембурзькому — 95,7%, В. Янисольському — 95,5%, Коларівському — 97,8%, Вільшанському — 96%, Благоєвському — 94%. Лише два національні райони — Пулинський та Мархлевський ганебно відставали. В них було колективізовано 61,3 та 69% господарств відповідно. Втім суцільна колективізація селянства етнічних меншин України завершилася.

В другій половині 1931 р., коли форсований наступ колективізації було відновлено, «національна карта» знову пішла в діло. Районні виконкоми отримали розгорнуті директиви щодо створення ілюзії посилення турботи влади саме про етнічні громади, села яких перебували в епіцентрі руйнівної колективізаційної стихії. Приміром такої, скажімо відверто — штучної, запопадливості може слугувати пакет соціалістичних зобов’язань президії Велико-Янисольського району, прийнятих 19 грудня 1931 р., щодо «покращення виконання національної політики в районі». Вони варті уваги, враховуючи, що в попередні роки цей напрямок роботи перетворився на суцільний прорив. Чи випадково грецький райвиконком вперше за майже два роки зобов’язався зробити низку доповідей національною мовою про рішення пленуму ЦК та ХІІ Всеукраїнського з’їзду рад; перевести на національні мови вивіски установ; те ж саме зробити в червоних кутках та сільрадах із гаслами; ліквідувати неписьменність національними мовами в середовищі активу; перевести діловодство Богатирської, Першотравненської, Улаклицької та Комарської сільрад на тюрко-татарську мову; дав вказівку місцевій пресі постійно висвітлювати національне питання; ухвалив скликати найближчим часом спецнараду з питань національної політики (!)?

Поквапливість, з якою райвиконком ухвалював роками ігноровані питання, пояснювалася доволі просто — влітку з району хліб вивозили зпід молотарки, розкуркулювали й розпродавали маєтки всіх, хто опирався колективізації, селяни почали голодувати, а райвиконкомівці — створювати спецроздільники та їдальні для обраних. Отож, назріла необхідність розтлумачити потенційним голодуючим і репресованим, що все це відбувається не на національному ґрунті, що національна політика СРСР, як і раніше, залишається найпередовішою в світі. Цей цинізм (адже райвиконкоми, склад яких «шерстився» кожні кілька місяців, не збиралися виконувати жодну з ухвал, окрім завершення суцільної колективізації та вивезення хліба) був тотальним. Свого апогею він досяг влітку 1932 р., коли всі південні міськради, наче прокинувшись від тривалого летаргічного сну, почали наперебій звертати увагу на національні меншини та створювати нацменкомісії. Так, 22 червня 1932 р. доволі представницька (7 членів, 2 кандидати) нацменкомісія була створена при Сталінській міськраді, яка відразу ж ухвалила низку рішень і вирішила в місячний термін обстежити національні сільради та заслухати їхні звіти.

Взимку 1932 р. в такому саме авральному порядку відбувалося нарощування активності ВУЦВК в особі ЦКНМ по інспектуванню стану нацменроботи на місцях, яке, щоправда, мало цілком відчутні наслідки. Фронтальні ревізії з’ясували катастрофічний стан національних адміністративно-територіальних утворень, який неспроможні були камуфлювати жодні чергові фрази про нечувані досягнення національної політики. 27 лютим 1932 р. датована доповідна записка до секретаріату ВУЦВК про стан запровадження закону про рівноправність мов серед національних меншин. Висновки з чотирьох сторінок документу секретаріат зробив цілком відповідні поточному моменту: «1. За порушення положення ВУЦВК та РНК УСРР про забезпечення рівноправності мов від 6.07.1927 р., що виявилось в тому, що не було вжито жодних заходів щодо переведення роботи сільрад на мову відповідної національності притягти до судової відповідальності, організувавши показовий суд, [виділення наше — Авт.] голів національних сільрад: польської — Городнявської сільради, Шепетівського району Зайончковську та греко-татарської Староігнатівської сільради Старо-Каранського району — Тотая. [...] 3. За невжиття належних заходів щодо втілення закону про рівноправність мов головам національних сільрад: греко-татарської Старо-Каранської Старо-Каранського району Шмуклеру та молдавської Ново-Ігнатівської того ж району Худобинко — оголосити сувору догану. 4. За невжиття відповідних заходів щодо переведення всієї роботи національних сільрад на рідну мову (масова робота, діловодство), до підготовки національних радянських кадрів для цього — президіям Райвиконкомів Ємільчанського, Шепетівського та Старо-Каранського районів — оголосити догану».

Втім, як говориться, риба гниє з голови. Cаме тому жодні партійні чи адміністративні стягнення з місцевої ланки управління були неспроможні змінити становище на краще, тим більше, що країна перебувала в стані хронічної адміністративно-територіальної реформи, а місцеві виконавчі органи — кадрової чехарди та пропасниці. Суцільна колективізація та форсована індустріалізація стали політичною платформою унітаризації адміністративної моделі УСРР. Адміністративно-територіальна реформа 1930 р. не випадково була здійснена в розпал суцільної колективізації. Вона запровадила безпосереднє підпорядкування районів центру. Метою цього заходу було посилення контролю центру над колективізованим селом. Партійні боси неодноразово підкреслювали, що реформування мало відбуватися таким чином, аби не защемити права, надані національним утворенням (автономним областям, національним районам і сільрадам). Однак, реорганізація округ насправді призвела до дезорганізації управління і практично паралізувала роботу серед етнічних меншин. Це визнала вже нарада по реорганізації округ (1930 р.). Делегати від національних районів на Другій всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (27–30 листопада 1930 р.) на загал приховували неспроможність районів, не укомплектованих керівними кадрами та технічним персоналом, відповідати вимогам, що поставила перед ними реформа.

До осені 1930 р. на Україні діяли 503 адміністративні одиниці (з них 484 сільські райони), що керувалися безпосередньо з центру. Ідея досить швидко дискредитувала себе організаційно. В лютому 1932 р. український уряд отримав згоду Кремля на створення п’яти областей, які за площею значно перевищували дореволюційні губернії. В Україні з’явилися Київська, Харківська, Дніпропетровська, Одеська та Вінницька області. Це був початок переформатування адміністративно-територіальної карти відповідно до нових політичних та соціально-економічних реалій.

Завеликі області неодноразово розукрупнювалися. В Донбасі, де спочатку зберігалося пряме підпорядкування центру, 2 липня 1932 р. була створена Донецька область (до її складу увійшли 17 районів прямого підпорядкування, 13 районів Харківської та 5 районів Дніпропетровської областей). 15 жовтня 1932 р. шляхом розукрупнення Київської та Харківської областей була сформована Чернігівська область. У вересні 1937 р. з’явилася Миколаївська область. У червні 1938 р. були сформовані Сталінська та Ворошиловградська, а на початку 1939 р. — Запорізька та Кіровоградська області.

Перманентні загальнореспубліканські зміни безпосередньо позначалися на адміністративно-територіальному підпорядкуванні, кількості національних районів та їхній території. Внаслідок змін 1932 р. Карл-Лібкнехтівський, Фрідріх-Енгельсівський, Спартаківський німецькі райони увійшли до складу Одеської області; Високопільський, Люксембурзький, Молочанський були віднесені до Дніпропетровської; Пулинський увійшов до Київської області. В контексті адміністративно-територіальних реформ 1934–1935 рр. на теренах Сталінської (Донецької області) внаслідок розукрупнення однойменної адміністративно-територіальної одиниці з’явилися грецький Старо-Караньський район, а на початку 1935 р. — останній з німецьких — Ротфронтівський (Вальдгеймський) район. У вересні 1937 р. після чергового розукрупнення Фріц-Геккертівський (Високопільський) район перейшов до складу Миколаївської області. В січні 1939 р. до складу утвореної Запорізької області були передані Молочанський, Ротфронтівський, Люксембурзький німецькі та Коларівський болгарський райони. Безперервні зміни кордонів районів, приєднання та від’єднання сільрад та населених пунктів загалом відігравали дезорганізуючу роль у житті національних адміністративно-територіальних одиниць.

Упродовж 1930–1935 рр. неодноразово укрупнювалися та розукрупнювалися російські національні райони. Значні зміни відбулися також у території єврейських та болгарських районів. Постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про реорганізацію районів УСРР» від 3 лютого 1931 р. призвела до ліквідації російського Старовірівського району (його територія була приєднана до Олексіївського району). Тоді ж за рахунок приєднання 12 сільрад та 14 населених пунктів Нікопільського, Криворізького, Апостолівского, Софіївського та Солонянського районів більш як удвічі зросла територія Сталіндорфського (Ізлучистого) єврейського району.

1935 р. у тільки-но усталених адміністративно-територіальних формуваннях знову розпочалася кампанія розукрупнення. Згідно з постановою президії ВУЦВК «Про склад нових адміністративних районів Донецької області» від 13 лютого 1935 р. розукрупнили російський Верхнє-Теплівський район, внаслідок чого з’явився новий російський район — Косіорівський. Відповідно до постанови президії ВУЦВК «Про склад нових адміністративних районів Дніпропетровської області» (17 лютого 1935 р.) від німецького Молочанського району відбрунькували останній з німецьких районів України — Ротфронтівський (Вальдгеймський). Наслідком подібної постанови щодо Одеської області стало збільшення території болгарського Вільшанського та єврейського Калініндорфського районів. Аналогічна постанова, що стосувалася Харківської області, привела до розукрупнення російського Олексіївського району та повторного виокремлення російського Старовірівського району в складі 11 сільрад. Наприкінці серпня 1936 р. внаслідок часткових змін районних меж Дніпропетровської та Донецької областей укрупнилися єврейський Калініндорфський та німецький Спартаківський райони Одещини, натомість суттєво зменшилася територія грецького Велико-Янісольського району на Донеччині.

Отже, з початку 30-х рр. національні адміністративно-територіальні одиниці існували в режимі хронічної пропасниці. Низка національних районів, поспіхом створених перед тим із політичних міркувань, ледь зміцнівши організаційно, поспіхом ліквідовувалися без ґрунтовних причин. У контексті здійснення адміністративно-територіальної реформи 1930 р. з карти України зникли німецький Хортицький район, російський Петропавлівський (приєднаний до Станично-Луганського району), болгарський Ботіївський (приєднаний до Коларівського району), тоді ж змінилися межі грецьких Мангуського та Сартанського, російських Терпінянського, Велико-Писарівського, Старовірівського і Чугуївського районів. В 1930–1935 рр. чисельність національних адміністративно-територіальних одиниць зменшувалася переважно під приводом удосконалення адміністративно-територіального устрою республіки та переходу спочатку на 2-х, а згодом — 3-х-ступеневу форму управління. Значні зміни розмірів, назв, підпорядкування національних адміністративно-територіальних районів відбулися відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР «Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління» від 2 вересня 1930 р., яка втратила чинність вже 20 травня 1931 р. Згідно з нею до літа 1930 р. мав бути ліквідований і переданий у відання Запорізької міськради Хортицький німецький район; об’єднані Петропавлівський та Станично-Луганський райони (створений на їх основі новий російський район отримав назву Верхнє-Теплівського); ліквідовувався Ботіївський район з віднесенням його території до болгарського Коларівського району. Велико-Писарівський район отримав статус національного російського.

1932 р. в республіці діяли 23 національні райони, 1 112 сільських і 65 селищних національних рад. Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу республіки змінилося підпорядкування районів. У складі Одеської області перебувало 3 німецькі райони (Зельцький, Карл-Лібкхнехтівський, Спартаківський), 2 болгарські (Благоївський, Вільшанський) та єврейський Калініндорфський район. Дніпропетровській області підпорядковувалися 3 німецькі райони (Високопільський, Люксембурзький, Молочанський), 2 російські (Кам’янський, Терпінянський), 2 єврейські (Сталіндорфський, Ново-Златопільський), Коларівський болгарський і Велико-Янисольський грецький. У Харківській області було 5 російських районів (Велико-Писарівський, Верхньотеплівський, Олексіївський, Путивльський, Чугуївський), у Київській області — польський Мархлевський та німецький Пулинський райони, а в Донецькій області — російський Сорокинський район. У травні 1933 р. припинив своє існування російський Терпінянський район. Врешті — станом на 15 грудня 1935 р. в Харківській області нараховувалося 4 російські райони (Велико-Писарівський, Олексіївський, Старовірівський, Чугуївський); Донецькій — 3 російські (Верхнє-Теплівський, Косіоровський, Сорокинський) та 2 грецькі (Велико-Янисольський, Старо-Караньський); Дніпропетровській — російський Кам’янсько-Дніпровський, 4 німецькі (Високопільський, Люксембурзький, Молочанський, Ротфронтівський), 2 єврейські (Новозлатопольський, Сталіндорфський) та болгарський Коларовський; у Чернігівській — російський Путивльський; в Одеській — 3 німецькі (Зельцький, Карл-Лібкнехтівський, Спартаківський), Калініндорфський єврейський, 2 болгарські (Благоївський і Вільшанський), разом — 24 національні райони.

Виклавши в загальних рисах перипетії змін адміністративно-територіальної мапи України в її етнонаціональному аспекті, ми намагалися донести до читача надзвичайно складні обставини, в яких відбувалося повсякденне життя тих етнічних громад, що мали «власні» райони і сільради. Перша половина 30-х рр., власне, перетворилася на епоху потрясінь і невимовних страждань. Випробування тієї доби були тим більш страшними, оскільки місцеві управлінці в умовах катастрофічної адміністративної нестабільності, системної кризи, цілковитої залежності від центру, повністю втратили важелі впливу на ситуацію. Голодомор, власне, докорінним чином змістив акценти їхнього існування. Про будь-яку нацменроботу впродовж 1932–1934 рр. можна говорити лише у фігуральному сенсі.

Не менш проблемним було тогочасне буття ЦКНМ, яка часто-густо виконувала не свої безпосередні обов’язки, а здійснювала агітаційно-пропагандистське супроводження колективізації. Мізерний апарат установи, власне, ледь встигав за безкінечними пертурбаціями. Більше того — мало-помалу інституція втрачала не лише авторитет та впливовість, а й правові гарантії свого існування, оскільки юридичні основи її діяльності були прописані відповідно іншої структури виконавчої гілки влади.

23 квітня 1932 р. ЦКНМ затвердила проект Положення про обласні комісії в справах національних меншин при облвиконкомах. Згідно з ним місцевий апарат комісії складали Обласні КНМ, які своєю чергою мали підпорядковані їм комісії національних меншин при райвиконкомах та міськрадах, підлеглих облвиконкомам. Проект положення являв з себе адаптовану до нового адміністративно-територіального поділу республіки версію Положення про ЦКНМ 1928 р. Примітка до П.5 закріплювала практику входження до ОБНМ позаштатних працівників і представників зацікавлених партійних, радянських, профспілкових і громадських організацій.

Втім, запропонований ЦКНМ проект не був втілений у життя.

30 квітня 1932 р. датована постанова ВУЦВКу «Про утворення при обласних організаційних комітетах ради фізичної культури, комісії національних меншостей, комісії земельного впорядження трудящих євреїв і комісії сприяння держкредитові та ощадній справі». Нові комісії у справах національних меншин повинні були складатися з голови (водночас члена обласного організаційного комітету), його заступника і двох членів.

Невдовзі (1934 р.) комісії в справах національних меншин при обласних виконкомах, так і не зміцнівши організаційно, були ліквідовані. Лише при Київському, Вінницькому та Донецькому облвиконкомах були натомість утворені відділи по роботі серед національних меншостей, що складалися з завідувача та двох інструкторів. При Харківському і Чернігівському обласних виконкомах виділили посади інструкторів по роботі серед національних меншин. Фактично, справа коренізації в середовищі етнічних громад перетворилася на фікцію, яка ані організаційно, ані фінансово, ані кадрово не підкріплювалася. Голодомор в Україні знекровив і спотворив суспільне життя в регіонах. Протягом двох років людність республіки перебувала на межі фізичного існування. Ця обставина справила вирішальний вплив на діяльність усіх радянських установ, зокрема, й центральних.

Для ілюстрації того страшного етапу в житті нацменлюдності наведемо витяг з додатків до протоколу засідання бюро РПК Старо-Каранського (в скорому майбутньому — грецького) району, датованого 26 листопада 1932 р. Воно без прикрас показує, на якому місці впродовж допущеного владою голодомору перебувало національне питання.

«[…] 2. Бюро РПК особо обращает внимание всех партячеек на то, что полное выполнение хлебозаготовок колхозами, МТС и единоличниками является их основной обязанностью перед партией и рабочим классом, первоочередной задачей, которой должно быть подчинено выполнение всех других задач в колхозах, и в том числе — задач по созданию разного рода колхозных натуральных фондов: семенного, продовольственного и др.

3. Обязать фракцию РИКа, секретарей партячеек и уполномоченных РНК немедленно запретить расходование каких бы то ни было натурфондов в колхозах, неудовлетворительно выполняющих планы хлебозаготовок, организовать строжайшую проверку сохранения этих фондов, взять на учет действительность их размеров, выделить по каждому колхозу ответственные лица за их сохранность, и представить фамилии выделенных лиц и действительный размер засыпанного фонда в РНК. […]

4. Поручить фракции РИКа, уполномоченным РНК и секретарям партячеек полностью прекратить каких бы не было выдач натуравансов по всем колхозам, неудовлетворительно выполняющих план хлебозаготовок и раздавших сверх установленных натуравансов хлеба в порядке общественного питания, дополнительной выдачи различного рода озадков, последов, отходов и т. п. — немедленно организовать возвращение незаконно розданного хлеба и обратить его на выполнение плана хлебозаготовок.

5. Во всех селах и колхозах организовать изъятие от отдельных колхозников хлеба, разворованного у колхозов и совхозов при уборке, при молотьбе, при перевозке из амбаров и пр., особо имея ввиду при этом рвачей и лодырей, не имеющих трудодней, но имеющих запасы хлеба.

Председателей колхозов, как коммунистов и б/п, разбазаривших незаконно колхозный хлеб, привлекать к строжайшей ответственности за растрату колхозного хлеба с изъятием неправильно выданного хлеба — в первую очередь у членов правления колхозов и административно-служебного персонала (счетоводов, кладовщиков и т.д.).

При проведении этого мероприятия необходимо опираться на колхозников-передовиков в работе на поле, на молотьбе и во всей колхозной работе, не допуская применения массовых обысков у колхозников и единоличников.

7. В колхозах, неудовлетворительно выполняющих план хлебозаготовок, в отношении колхозников, имеющих посевы зерна на приусадебных землях, полностью засчитать все полученное ими в счет натуральной выдачи по трудодням, с изъятием излишне выданного хлеба на выполнение плана хлебозаготовок.

8. За абсолютно неудовлетворительные темпы хлебозаготовок, проявления явно кулацкого саботажа со стороны правления арт. «Восход» Куз. Михайловского с/с и арт. «Ленина» Михайловского с/с и за растаскивание колхозного хлеба колхозниками занести на ЧЕРНУЮ ДОСКУ таковые.

Поручить фракции РИКа применить к этим колхозам постановление СНК в части взыскания досрочно всех кредитов, запрещение колхозной торговли колхозу и колхозникам и применить штраф мясозаготовки 15-месячного плана с 1./12 — колхозам и колхозникам. Облбюро утвердить это постановление. Поручить фракции РНС прекратить торговлю по потрекооперациям и все наличие товаров перебросить в передовые с/с […]».

Через два тижні інший додаток до засідання бюро 13 грудня 1932 р. стосовно комуни ім. Сталіна (предкомуны Терещенко, секретарь партячейки Лукаш) зобов’язав правління комуни організувати переобмолот соломи, перевіювання полови, припинити видачу хліба на їдальню та повернути «незаконно розданный натураванс». Секретарі партійних осередків та голови сільрад отримали догану за те, що вони, виконавши згадані вище адміністративні санкції стосовно голодуючого селянства, не зганяли після того голодуючих на загальні збори, аби обговорити каральні ухвали судів з метою поглиблення політико-масової роботи в середовищі колгоспників. Кінець 1932 р. в голодуючих нацменколгоспах пройшов під гаслами подолання ганебного відставання у виконанні планів хлібозаготівель, боротьбі із розбазарюванням хліба на продовольчі потреби, зменшенні хлібних пайків, масовій мобілізації партійців та комсомольців на переобмолот та перевіювання (біля кожного агрегату виставлялася охорона для нагляду за стовідсотковим вилученням решток зерна).

Тоді, як національне село, здавалося, доживало останні дні, в Україні розпочався новий етап в історії коренізації. Відряджений Кремлем до республіки П. Постишев не тільки «боровся» з голодом, а й рятував народ України від попередніх «перекручень» націонал-комуністів. ЦК КП(б)У та його інструктори затято розвінчували нещодавній курс українізації та коренізації, знаходячи несчисленні недоліки, прорахунки, прояви недалекоглядності, а найчастіше — злісного опортунізму в діяльності попереднього керівництва республіки. А розгулятися для критиканів було де: поспішність низки реформ попередніх років дала врешті багатий ґрунт для нападок опонентів скрипниківщини, починаючи від констатації явних провалів (таких, як новий болгарський правопис та реформування димотики), завершуючи формальністю досягнень коренізації в низці громад.

Як свідчать документи ЦДАГО України, П. Постишев планував перетворити знищення М. Скрипника на широку політичну кампанію, підвівши під неї розлоге ревізійне підґрунтя. Україною мала прокотитися хвиля інспекцій, яка б викрила всі раніше замовчувані проблеми. Документ під назвою «Проект перевірки (обстеження) стану нацкультбудівництва областей та районів України» в загальних рисах визначив принципи та методику запланованих перевірок:

«[…]3) за об’єкти дослідження і перевірки стану національно-культурного будівництва на Україні, потрібно взяти відповідні міста й райони, в яких саме було перекручення політики партії в галузі національно-культурного будівництва з одного боку, та з другого — саме ці міста й райони, що характерні мішаним складом населення (міста та нацменівські райони).

До таких місць слід віднести: Харків, Київ, Одеса, Сталіно. Щодо районів: взяти російські райони на Харківщині, Одещині й Донбасі; німецькі райони: на Одещині і Дніпропетровщині; польський район: на Вінниччині; єврейський район на Одещині; грецький район — в Донбасі […]

6) Перевірка повинна охопити практику національно-культурного будівництва за останні два роки (1931, 1932–33 роки), так в напрямку перевірки лінії партії в галузі шкільництва, радянського апарату, преси, політосвітньої роботи, преси, театру, мистецтва, видавництва тощо.

Основним завданням обстеження повинна бути перевірка в цілому того, оскільки національно-культурне будівництво було знаряддям зміцнення диктатури пролетаріату та випадків його використання класовим ворогом в своїх інтересах, а саме: як здійснювалась лінія партії щодо національно-культурного будівництва, як забезпечене обслуговування широких мас даної національності обслуговуванням їх школою, пресою, театром, мистецтвом, літературою, кіно, клюбом, колгоспним будинком культури, професійною роботою, роботою громадянських організацій і т. д. їх рідною мовою; як підбирались і висовувались, за якими ознаками нові пролетарські кадри на керівну роботу на фронті національно-культурного будівництва; які були збочення і перекрученнях в цих питаннях».

Про механіку антискрипниківської кампанії, яка докорінним чином змінила конфігурацію політики коренізації в Україні та відповідальних за її здійснення установ, можна скласти уявлення, ознайомившися з запискою П. Постишева до Н. Попова (4 квітня 1933 р.): «Посылаю, как мы условились, текст постановления Коллегии по вопросу обеспечения культпотребностей нацмен (пока в части школы соцвос и ликнепа).

Основное, что в отмену объективно синтаксических признаков «родного языка» устанавливается принцип самоопределения (субъективный).

Мы не пишем здесь инструкции, как это делать в деталях (ясно, что взрослые самоопрееделяются сами (ликбез), детей 8–9 лет определяют родители).

На практике надзор придется осуществлять партийным органам,

поэтому полезно будет дать ко времени приема директиву от ЦК. Сейчас важно установить принцип и отменить все, что было напутано той скрипниковской “объективностью”.

Перечня постановлений не даю, так как нет возможности перерыть архивы, к тому же последние совершенно не систематизированы.

Основной источник вдохновений для НКО это статьи М.О., на которые он ссылается в «нарисах підсумків».

Имени его упоминать не стоит понятно (и без этого ясно). Лучше ограничиться пока принципиальным решением, чтобы вправить мозги нашей периферии [виділення — Авт.] […]».

Далеко не безсторонній, але доволі об’єктивний підсумок чотирирічного періоду фактичного руйнування нацменроботи в Україні (принаймні, стосовно польського населення) містила розлога доповідна записка М. Кіллєрога на ім’я Косіора, датована 25 червня 1933 р. Методично і неквапливо інструктор ЦК КП(б)У змальовує картину тотального занепаду полонізації по всіх її напрямках: «[…] Замечается значительное ослабление, а в отдельных районах полный упадок работы среди польских трудящихся масс. Это ослабление работы характеризуется: упадком партийно-массовой работы на родном языке в польских селах и колхозах; неудовлетворительным состоянием работы польских культпросветучреждений, в частности школ и необеспеченностью их педагогическими кадрами; дезорганизацией учебных заведений, готовящих польские педагогические кадры; катастрофическим падением тиража польских газет и ограничением за последнее время всей издательской работы на пол. языке в основном изданием только учебников и незначительного количества брошюр по хозяйственно-политическим кампаниям; почти полным отсутствием работы среди рабочих поляков, которых на Украине имеется по данным профсоюзной переписи 1929 г. — 32 238 челов. (Харьков, Одесса, Киев, Бердичев, Днепропетровск, Каменское и др., сахарные и стекольные заводы Правобережья, железнодорожники).

Постановление ЦК КП(б)У от 17.09.32 г. о работе среди польских трудящихся почти не выполнено. […] До последнего времени не было обеспечено руководство этой работой и в аппарате Культпропа ЦК КП(б)У. Общий нацменинструктор КПО ЦК культпропработой среди польского населения не руководил. В связи с этим в Культпропе нет сейчас подробных разработанных материалов о состоянии работы на местах, о кадрах польработников. Данные, приводимые в докладной записке, собраны в течение последнего месяца.

Кадры

Польский партийный актив растерян, товарищи, имевшие опыт в работе среди пол. населения, отошли от этой работы, а новые работники не привлечены. Как по линии центральных организаций, так и по линии областных и районных польработников нет, а там, где они есть, они чрезвычайно слабы и требуют значительного укрепления.

Ряд крупных работников, могущих работать на той работе, как Янковский, Скарбек, Громицкий, Розвадовский, Саулевич, Кльоц, Совинская, Стефанский и другие работают сейчас на общепартийной и советской работе».

Непоказним був стан мережі освітніх установ. Всупереч хвалебним виступам у пресі провідних радянських діячів, М. Кіллєрог зауважував:

«[…] По Мархлевскому району из 113 учителей района 59% всех учителей с низшим образованием, по существу полуграмотные; 33% учителей со средним и незаконченным средним образованием и только 8% с высшим и незаконченным высшим образованием; по педагогическому стажу: 37 чел. со стажем до 1 года, 27 — со стажем до 2-х лет, 25 — до 3-х лет, 11 — до 4-х лет и только 13 чел. со стажем свыше 13 лет.

Из 113 учителей Мархлевского района только 2 члена партии и 32 комсомольца. Однако, по своему политическому развитию и выдержанности большинство из них, ничем не отличаются от общей массы учительства. Более того, во время задержки выплаты зарплаты учителям в Мархлевском районе, эти члены партии — учителя (Савицкий) были инициаторами попытки организации забастовки и коллективных выступлений учителей […]

Имеется огромный дефицит польских учителей, исчисляемый на 33/34 г. до 500–550 чел. Меры для подготовки необходимого количества учителей Наркомпросом не принимались. [підкреслено олівцем — Авт.]

Педагогические польские учебные заведения

[…] Польский педагогический техникум в Киеве фактически в этом году был разрушен [підкреслено олівцем — Авт.], ибо всех студентов второго и третьего курса Наробраз послал на год — на учительскую работу, ввиду недостатка учителей. В техникуме осталось только 27 чел. Техникум лишен помещения, лабораторий, общежития.

Польский педагогический техникум в Проскурове, организованный в этом году, находится без помещения и не в состоянии развернуть работу. Новый набор в техникум находится под угрозой полного срыва, в связи с отсутствием помещения как для техникума, так и для общежития.

Польский педагогический техникум в Мархлевске[підкреслено олівцем — Авт.], который должен был быть организованным согласно постановления ЦК КП(б)У от 31.11.31 г. — до сих пор не организован.

[…] В Киеве существовал польский техникум механизации сельского хозяйства [підкреслено олівцем — Авт.], дававший польским колхозам квалифицированные кадры. С организацией областей Наркомзем совместно с Киевским обкомом, вопреки директивам ЦК КП(б)У об усилении подготовки кадров для польских колхозов, решили перебросить этот техникум в Проскуров, реорганизовав его в польский сектор украинского техникума. Техникум фактически ликвидирован [підкреслено олівцем — Авт.].

Техникум зерновых культур, существовавший в М. Клитенке Махновского (?) р-на, также намечался Наркомземом к реорганизации на польский сектор при украинском техникуме. В связи с протестом Винницких областных организаций, этот проект Наркомзему осуществить не удалось».

За конструктивною критикою йшов типовий набір рекомендацій по виправленню становища, який мав доволі формальний характер, оскільки тиражувався з року в рік, не викликаючи жодних реальних зрушень:

«Для усиления работы среди пол. трудящегося населения соответственно огромному политзначению этой работы, необходимо:

Созвать в июле–августе партийное совещание по вопросам работы среди польского населения;

Укрепить участок работы среди польского населения не менее 50 крепкими партийцами, сняв их с общепартийной и советской работы;

в первую очередь укомплектовать штаты польработников в ЦК Нацмен ВУЦИКа, НКПросе, ВУКах профсоюзов;

Провести по всем отраслям работы тщательное изучение кадров польработников [підкреслено олівцем — Авт.];

Обязать ЛКСМУ, Киевский и Винницкий обкомы ЛКСМУ установить специальные штаты польработников;

В аппарате политсекретариата НКЗема УССР ввести штат нацменинструктора, а в аппарате политсекторов Киевского и Винницкого ОблЗу — штаты польинструкторов;

Предложить фракции ВУЦИКа созвать широкое совещание по работе среди польских трудящихся [підкреслено олівцем — Авт.], проверить осуществление декрета о равноправии языков, привлекая к суровой ответственности за его нарушение;

После проведения партийного и советского совещания созвать Всеукраинский слет ударников-колхозников, а по линии профсоюзов — слет ударников-рабочих поляков».

Завважимо, що переважна більшість тих пропозицій лишилася на папері. Та чи могло бути по-іншому? У необізнаного читача може скластися оманливе уявлення, що 1933 р. ЦК КП(б)У та уряд нарешті прозріли і побачили коренізацію без прикрас: національна школа існує, але катастрофічно не вистачає викладачів; викладачі мають неприпустимо низьку кваліфікацію; навчальні посібники та приладдя національними мовами відсутні, або вкрай низької якості; намагання реформувати (шляхом спрощення) мови й правопис етнічних громад надали їм ознак глибокої провінційності, викликавши зверхні насмішки закордоння та відразу етнічних громад України. Врешті, усвідомивши гостроту існуючих проблем, здавалося, можна було припинити займатися шапкозакидайством і перейти до реальної копіткої праці. Втім, ілюзія якісного прориву в методах управління республікою, яку за наказом Кремля створював у пресі П. Постишев, мала на меті інше — камуфлювати знищення українського субцентру влади з усіма його «непідсильними теоретизуваннями» та інтерпретаціями марксизму. Попри щирі сподівання перестрашених голодом та колективізацією українських функціонерів на те, що врешті політика коренізації набуде очікуваної конструктивності, поміркованості, а її темпи співвідноситимуться з дійсними культурними можливостями громад і наявними ресурсами українського апарату, новий республіканський партійний провід пропонував не новий етап національної політики, а чергову політичну бульбашку, єдиною метою якої було розрядження суспільної напруги.

Низка тогорічних виступів В. Затонського в пресі не мала на меті нічого іншого, як донести до українського народу основоположний месидж Й. Сталіна про перетворення 1933 р. на останній рік труднощів. — Народу намагалися втлумачити, що найстрашніше й найтяжче позаду. Попереду багате колгоспне життя, економічне піднесення міст, а разом з тим — повноцінна семирічна освіта для українців і національних меншин, культурні вчителі, нові прекрасні книжки. Зазначаючи «всі [...] труднощі були подолані. Ми підручники зараз уже виготовили», — В. Затонський брехав. Нічого прекрасного попереду не було.

Аби відволікти увагу від страшних наслідків голоду та докорінної зміни попереднього радянсько-партійного керівництва Кремль затіяв перенесення столиці республіки з Харкова до Києва. У ході структурних і кадрових змін, що супроводжували цей захід були ліквідовані різні установи та їхні підрозділи, в тому числі й ЦКНМ. Не пізніше осені 1934 р. вона була реорганізована у Відділ національних меншин при ВУЦВК (з 1935 р. — при ЦВК УРСР). Змінилася не лише назва установи, а й зміст її роботи та ті суспільні й політичні обставини, в яких вона відбувалася. Кількох співробітників Відділу з родинами оселили в готелі «Дніпро», за адресою бульвар Т. Шевченка б. 3., де переважна їхня більшість, заклякаючи щоночі від страху, в 1937–1938 рр. дочекалася свого арешту.

Та то був епілог процесу, який правдиво розпочався на початку 30-х рр. Близький кінець політики коренізації діагностувала ліквідація польського та німецького районів Правобережжя наприкінці 1935 р. Причини різкого повороту Кремля від пієтету до нищівних нападок були доволі прозорими. Надшвидкі темпи колективізації викликали господарський занепад низки етнічних громад, найбільш виразним він був у колись благополучних німецьких колоніях. Репресивні методи досягнення поставлених партією показників усуспільнення спричинили безгосподарність та апатію селянства, що стали однією з підоснов майбутнього масового голоду. Смертність від нього в німецьких колоніях була значно нижчою від аналогічних показників в українських та російських селах лише завдяки допомозі закордонних благодійних організацій «Фаст та Брилліант», «Центральний комітет допомоги німцям Причорномор’я», яка почала поступати з квітня 1933 р.

Німецькі райони не випадково розглядалися органами безпеки як осередки німецького куркульського опору політиці колективізації. Так, Молочанський район і після ліквідації СГВ залишався центром релігійного єднання менонітських громад СРСР: тут у к. Шензеє діяв «Всесоюзний комітет менонітів з церковних справ». Комітет припинив свою діяльність внаслідок розкуркулення його членів. Голова Едінгер вимушений був виїхати з району, секретаря Мартенса вислали на Північ. Загалом із 150 менонітських проповідників були репресовані понад 110. Молитовні будинки зачинили й використовували під господарські потреби колгоспів. У 1934–1935 рр. репресії поширилися й на осіб, які роздавали матеріальну допомогу голодуючим. Надалі переслідування набули організованого характеру: в 1936 р. вони відбувалися в контексті сфабрикованої справи «Національного Союзу німців України», в 1937– 1938 рр. — так званої повстанської організації. За матеріалами останньої були репресовані редактор районної газети, помічник секретаря райкому КП(б)У, завідувач школою та лікар. Сфабриковані НКВС справи твердили, ніби створені арештантами 10 штурмових загонів та диверсійна група мали здійснювати бактеріологічні диверсії у воєнний час.

Молочанський район не був винятком. Упродовж 1934 р. у Зельцькому та Спартаківському районах органами ДПУ були ліквідовані 40 «фашистських осередків». За сфабрикованими справами проходили 110 осіб, 56 з них були ув’язнені. Фальсифікатором дійсності за публікацію відмостей про продовольчі труднощі була названа районна газета «Koollektivwirschaft», її редакція зазнала переслідувань.

1934 р. співробітники ДПУ викрили «диверсійні осередки» в Карл-Лібкнехтівському районі. Тут була ліквідована «фашистська група німців та австрійців». За матеріалами справи були репресовані політемігранти, які стояли у витоків розбудови національного району. Серед них: К. Іванчич — голова Карл-Лібкнехтівського райвиконкому, М. Гольцгофер — директор ландауської МТС, К. Вольгуні — інспектор наросвіти, Ф. Таллєр — директор школи та ін. В контексті так званої «справи німців-ксьондзів», сфабрикованої органами НКВС, в 20-х числах травня 1935 р. в Карл-Лібкнехтівському районі відбулося відкрите виїзне засідання обласного суду. Зважаючи на похилий вік звинувачуваних (генерального вікарія римсько-католицької єпархії в Україні прелата Крушинського (67 років) та настоятеля Зельцьської католицької церкви Лорана (63 роки)) засуджені були вислані до Казахстану. Решта священиків отримали по 10 років позбавлення свободи. Загалом по Україні було репресовано 31 пастора. В. Балицький за наслідками діяльності очолюваного ним відомства у Карл-Лібкнехтівському районі пафосно зазначав, що в 1935 р. практично всі господарські та радянські працівники району були репресовані як «фашистські посібники».

За подібним сценарієм розгорталася операція упокорення опорності населення в решті німецьких адміністративно-територіальних одиниць. У 1930–1931 рр. у Високопільському (з травня 1936 р. — Фріц-Геккертівському) районі ДПУ ліквідувало 13 так званих контрреволюційних угруповань (загалом засуджено 67 осіб). 1932 р. «за суцільний куркульський саботаж» репресували 94 колоніста. Показники суцільної колективізації та хлібозаготівель не в останню чергу зростали внаслідок того, що за цей час правління 14 німецьких колгоспів (53 особи) засудили за саботаж хлібозаготівель. Голову колгоспу «Ейнігкейт» приговорили до розстрілу. Загалом упродовж 1934 р. у районі були репресовані 35 осіб, в 1935–34, 1936 р. — 26. Пересічні колоністи поплатилися за перешкоджання планам хлібозаготівель, отримання закордонної допомоги під час голодомору, розповсюдження антирадянських настроїв, спроби емігрувати з СРСР.

Справжній фронт розгорнувся в Пулинському районі. Виношувані радянсько-партійним активом плани перевлаштування життя району на соціалістичні рейки не справдилися. Колективізація наразилася на педантичний опір місцевого населення, який був доволі стійким завдяки розповсюдженню хутірської системи землекористування. Перший натиск колективізаційної кампанії був відбитий: упродовж першої половини 1932 р. рівень колективізації в районі знизився з 80 до 35%. Місцеві органи влади при виконанні планів хлібозаготівель масово застосовували метоли соціального та фізичного примусу до непокірного одноосібного селянства. Відомості про голодування селян були зафіксовані вже в 1931 р., оскільки хлібозаготівлі виконувалися за рахунок посівного матеріалу. Селяни натомість розпродавали худобу та майно та безслідно зникали з району, або ставали на шлях організованої протидії заходам влади чи індивідуального терору. Так, у Пулинському та Черняхівському районах Г. Мерк і Ф. Лаговський спільно з односельцями організували для розправи з комуністами групу з 30-35 осіб. Активізувалися спроби добитися легального виїзду з СРСР. Загалом на Волині впродовж 1932 р. 70 колоністів були засуджені за спроби отримати німецьке громадянство. Щомісячно кілька десятків осіб затримувалися при спробі нелегально перейти радянський кордон.

Навесні 1933 р. німці Волині вкотре дали серйозний привід для занепокоєння у вищих урядових колах України. В квітні місяці вони почали масово зніматися з місць, прихопивши майно і родини, і концентруватися в районі залізничної станції «Житомир». З огляду на відсутність уваги колгоспної верхівки, нестерпний тиск на одноосібників, відібрання кращих угідь військовими частинами, начитавшись газетних дописів про сите та заможне життя південноукраїнських німців, вони вирішили переселитися на південь. Після того, як у Житомирі скупчилося понад 200 німців, які мали на руках білети на транзитні поїзди, та внаслідок завантаженості останніх не могли виїхати кілька днів, переселенці з криками «ріжте наших дітей» перекрили залізничні рейки.

«Принятыми мерами эта демонстрация была ликвидирована», — зазначалося у повідомленні ДПУ УСРР, однак, всеохоплюючого бажання німців виїхати з Пулинського німецького національного району та решти районів Київщини й Вінниччини це не применшило. Вони масово записувалися у вербувальні списки, намагаючись у будь-який спосіб покинути радянську Волинь. Не давали позитивних наслідків і «мероприятия разложенческого характера».

Докладне вивчення ситуації привело партійний провід України до невтішних висновків: чотири роки колективізаційної вакханалії привели район до економічного краху. Стихійна втеча переважно до Криму та Херсонщини розпочалася з серпня 1933 р. (як видно німці були цілком не в курсі тих проблем, що очікували на них в охопленій голодомором Південній Україні), співпавши з масовим отриманням Нотгільфе. Загалом за підрахунками ЦК КП(б)У з 1 серпня 1933 р. по 15 березня 1934 р. із загальної чисельності понад 6 тис. господарств зникли в невідомому напрямку 826 (537 одноосібних, 289 колгоспних), тобто — близько 14%. Разом із тими, хто виїхав з району під час паспортизації, втрати склали 1 045 господарств (!). В окремих сільрадах втеча, за висновками офіційних документів, набула катастрофічних масштабів. Так, Габровська сільрада зменшилася на 60% одноосібних та 20% колгоспних господарств, Пулино-Гутська — на 25 та 16% відповідно, Видумська — на 30 та 10%, Солодверська — 32 та 16%. «Утікали головним чином середняцькі господарства, забираючи коней, корів, рухоме майно, кидаючи гарні будинки, що стоять нині значною мірою без нагляду, руйнуючись», — такими були наслідки колективізації в Поліссі.

Невеличка ремарка аналітичного документу перекреслювала всі попередні зауваження стосовно причин масової еміграції («бездушне ставлення до колгоспників та одноосібників, злочинне порушення радянської законності, збиткування, масові репресії») — «[...] виїжджають та очолюють виїзд окремі голови сільрад та колгоспів, запасаючись безпідставно отриманими чи просто підробленими документами» (!). Отож, німецька громада загалом, а не окремі її представники, не криючись, голосувала за політику більшовицької влади, що називається «ногами». Слід зазначити, що підстави для формування такої позиції були більш ніж вагомими: колись квітучі обійстя волинських німців, загнаних силоміць у колгоспи, стояли на межі катастрофи: врожайність була мінімальною, оскільки поля не удобрювалися; за часів колективізації припинилися меліоративні роботи (відповідно до недолугих розпоряджень маріонеткових районних властей аби не заважати роботі тракторів, були засипані всі дренажні канали, що своєю чергою спричинило заболочення полів і вимокання посівів). Праця кількох поколінь німецьких колоністів по окультуренню поліських земель була зведена нанівець! За найскромнішими підрахунками для відновлення 9 000 га потрібні були близько 2 млн. руб. Як наслідок, і заробітки німецьких колгоспників Полісся були одними з найменших у республіці: у грошовому еквіваленті — 31,5 коп. у 1931 р., 42 коп. — у 1932 р., 32,5 коп. — у 1933 р.; у вигляді натуроплати — 745 гр. у 1931 р., 565 гр. — у 1932 р., 1 150 гр. — у 1933 р. Становище колгоспної маси стане цілком зрозумілим, якщо зауважити, що розрахунок із ними не був проведений навіть за 1932 р. Загальна сума заборгованості колгоспникам становила 260 тис. руб. Своєю чергою колгоспи були винні державі та організаціям понад 380 тис. руб.(!), тобто фактично були банкротами. Цілком умотивованим було вперте небажання німців вступати до цих злиденних об’єднань, рівень колективізації вперто тримався на позначці 48,7% господарств. 60% населення виживало за рахунок так званої «Гітлерівської допомоги». В Олександрівському районі на запізнілу допомогу голодуючим дітям у вигляді гарячих сніданків частина школярів відреагувала зі зневагою, промовляючи: «Ми не потребуємо більшовицького хлібу, Гітлер нам достатньо допомагає». Саме неконтрольоване зміцнення прогітлерівських настроїв у середовищі поліських німців та катастрофічний стан сільськогосподарського сектору змусили радянський провід зробити останню спробу зміцнити власні позиції у Пулинському районі.

На наступний рік, крім традиційного в таких випадках перетрушування керівних кадрів, були заплановані ударні соціально-економічні заходи (будівництво будинку рад, зразкової школи, звукового кіно, лазні, квартир, колодязів загальною вартістю 971 тис. руб., повний розрахунок із колгоспниками впродовж місяця (!), завершення меліорації району впродовж 1935 р., термінове прокладання доріг, телефонізація та радіофікація, забезпечення району насінням льону з обласних фондів (140 тон), створення в 1934 р. нової МТС). Вони мали вдихнути нове життя в конаючу національну адміністративно-територіальну одиницю. Те, що жодні лазні та школи, агітаційно-пропагандистські бригади, радіо та кіно неспроможні навернути волинських німців до більшовицьких ідей, влада з’ясує в трагічному 1935 р. і вкотре докорінним чином змінить своє ставлення до громади.

Голод 1933 р. та прихід до влади в Німеччині нацистів співпали в часі. В популістських виступах нацистів активно розігрувалася антирадянська карта. Відбулася низка дипломатичних демаршів: у Москві та Берліні розповсюджували відомості про «митарства німецьких колоністів» і домагалися дозволу на надання радянським німцям продовольчої допомоги. В березні 1933 р. в публічних виступах керівники ІІІ Рейху звинуватили Кремль у замовчуванні голоду. В червні 1933 р. у Берліні була влаштована виставка листів голодуючих, яка викликала сплеск стихійного руху звичайних громадян, суспільних та релігійних організацій для збору пожертв на користь голодуючих. Низка жорстких демаршів радянської дипломатії й таємні домовленості режимів дещо притлумили ситуацію: надалі й Німеччина закривала очі на становище етнічних німців в СРСР, й радянські енкаведисти дещо поблажливо ставилися до арештованих підданих Німеччини, які переважно висилалися за межі країни. Гострішими були польсько-радянські взаємини: на те, що ІІ Річпосполита надавала прихисток біглим радянським громадянам, Кремль відповідав різкими дипломатичними заявами, а згодом — розпочав політичні репресії проти української полонії.

Тактика боротьби з еміграційним рухом набула універсальності в межах СРСР. Партійні боси вважали, що треба будь-яким коштом ізолювати маси від ідеологів емігрантського руху, малися на увазі перш за все релігійні проповідники. Зокрема, секретар Славгородського РК ВКП(б) зауважував: «Самі лише заходи виховного порядку — переконування, поза адміністративно-судовим впливом, є безсилими». Вбивство Кірова розв’язало руки прибічникам силових методів перевиховання непокірних етнічних меншин. Хвиля репресій прокотилася теренами СРСР, в пресі відрито педалювалася тема знищення класово ворожих елементів за національною ознакою. Вихід з голодомору розв’язав руки партійним босам — тепер усі сили репресивної системи без шкоди загальній справі можна було перекинути на національну ділянку.

Тільки-но з’явилися перші ознаки продовольчої стабілізації, національні райони України спіткала інша біда — розпочалися фронтальні зачистки керівного складу виконкомів та партійних осередків. К. Сухомлин цинічно писав: «Притуплення класової пильності і неуважність до підбору та висування кадрів особливо виявилося в національних районах — німецьких, болгарських, єврейських (Спартаківський та Лібкнехтівський, Зельцівський, Калініндорфський, Вільшанський), що полегшило місцевим націоналістичним елементам і особливо фашистській агентурі проводити свою контрреволюційну роботу».

Першою ластівкою, яка унаочнила подальшу долю практично всіх більш-менш помітних працівників в нацменсередовищі, став Ян Домінікович Саулевич, який у 1924–1929 рр. завідував у ЦКНМ роботою в середовищі поляків. На початку 1930 р. він, як згадувалося вище, був відкликаний ЦК КП(б)У з роботи у ЦКНМ й спрямований на «ділянку прориву фронту соціалістичного будівництва» — до апарату Наркомзему УССР. В розпал суцільної колективізації (в листопаді 1930 р.) його призначили членом Колегії Наркомзему. На цій посаді він працював до травня 1934 р. Коли Колегію ліквідували, його призначили заступником начальника управління скотарства НКЗ УРСР. Тут він затримався на якихось два тижні, оскільки 13 червня 1934 р. був позбавлений не лише партійного квитка під час чергової «чистки» лав КП(б)У «за втрату більшовицької пильності» й недонесення на колег-«контрреволюціонерів», а й посади. Особисте знайомство з начальником Саратовського крайового земельного управління дозволило Я. Саулевичу з 26 жовтня 1934 р. обійняти посаду начальника відділу скотарства Саратовського КрайЗУ.

Хвиля арештів у сфабрикованій ДПУ — НКВС УСРР справі так званої «Польської Військової Організації» (ПОВ) наздогнала Яна Саулевича у віддаленому поволзькому місті. 13 грудня 1934 р. оперуповноважений Особливого відділу Управління НКВС по Саратовському краю Ширгін, розглянувши телеграму Особливого відділу НКВС УРСР з проханням здійснити арешт громадянина Саулевича Яна Домініковича, який працював й мешкав у Саратові, ухвалив затримати його й відправити спецконвоєм до м. Києва у розпорядження НКВС УРСР. Через кілька місяців підійшла черга найбільшої справи його життя — єдиного в УРСР польського національного району. Ця адміністративно-територіальна одиниця, вчорашня агітпропівська гордість, існування якої всіляко експлуатувала совєтська пропаганда припинила своє існування за апаратним рішенням ЦК. 17 серпня 1935 р. члени Політбюро ЦК КП(б)У опитом ухвалили постанову «Про Мархлевський і Пулинський райони». Польський Мархлевський і німецький Пулинський райони Київської області розформовувалися «в зв’язку з економічною слабкістю», «незручністю обслуговування МТС колгоспів, а також адміністративною черезполосицею». 3 жовтня 1935 р. це рішення «провели у радянському порядкові» — постанову з аналогічною назвою («Про Мархлевський та Пулинський райони Київської області») та ідентичного змісту ухвалила президія ВУЦВК.

8 червня 1935 р. у судовому засіданні Спецколегії Київського обласного суду Я. Саулевич був визнаний винним й засуджений до десяти років таборів. 22 вересня 1937 р. позасудовим рішенням наркома внутрішніх справ М. Єжова та Прокурора СССР А. Вишинського (протокол № 34) Я. Саулевич у числі 44 «польських контрреволюціонерів» на підставі відповідного подання центрального апарату НКВС УРСР був засуджений до вищої міри покарання й невдовзі розстріляний.

Тоді, як Я. Саулевич доживав останні дні в радянській тюрмі, відповідні органи вже збирали компромат практично на всіх його колишніх колег. Липмана Зелмановича Урбаха, заарештованого 5 жовтня 1937 р., розстріляли після блискавичного «розслідування» згідно з вироком закритого судового засідання виїзної воєнної колегії верховного суду СРСР 26 грудня 1937 р. Саву Георгійовича Ялі заарештували 15 грудня 1937 р., розстріляний він був, після більш як року знущань, у Харкові 28 квітня 1938 р. Серафіма Івановича Міцева забрали з родини 11 лютого 1938 р. Постановою Особливої Трійки УНКВС по Харківській області від 28 жовтня 1938 р. він також засуджений до ВМП, до речі, разом із сином — 25-річним студентом. Дівіджієв Афанасій Іванович потрапив за грати 2 березня 1938 р., за рішенням Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР (від 1 жовтня 1938 р.). 7 жовтня розстріляний.

Серед тих, хто пережив Великий терор кінця 30-х рр. було кілька осіб. — Мац Давід Мойсейович, заарештований 9 квітня 1938 р., відбувся засудженням до 8-ми років перебування у виправних таборах Сибіру. Іоффе Зінаїда Борисівна була забрана від дітей напередодні Нового Року — 30 грудня 1937 р., і після єдиного допиту 5 лютого 1938 р. рішенням Особливої Наради при НКВС СРСР, як член родини зрадника батьківщини, була приговорена до ВТЛ строком на п’ять років. Гітлянського (Прозументера) Авраама Самоїловича заарештували 28 квітня 1938 р. Це єдиний, принаймні відомий нам, випадок, коли в’язень — колишній нацменпрацівник республіканського рівня — через більш як рік утримання в тюрмі та безкінечних допитів «с пристрастием» вийшов на волю (19 червня 1939 р. звільнений з-під стражі в Київській тюрмі), більше того — домігся відновлення в лавах партії та поновлення в правах. Втім, це був виняток, який доводив правило — за межею 1939 р. не лише в межах України, а й серед живих годі було шукати осіб, які закладали свого часу теоретичні та практичні засади політики коренізації в її українському варіанті.