Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Зміст проблем етнічних меншин у контексті коренізації

На початку 20-х рр. УСРР перебувала в стані глибокого економічного шоку, що паралізував усі сфери життя країни. Голод 1921–1922 рр. став адекватним відображенням стану виробничих сил держави й вимагав невідкладних заходів по її спасінню. Більшовицький уряд, його місцеві та закордонні критики констатували катастрофічне становище економіки в минулому однієї з найбагатших країн Євразії, щоправда, кожен шукав винуватців у таборі своїх політичних супротивників. Більшовики намагалися перекласти вину на «тяжкий спадок царського імперіалістичного уряду» та війни першої чверті ХХ ст. Світове співтовариство й політична еміграція звинувачували в економічному занепаді країни більшовиків. Українська політична еміграція підкреслювала згубність колоніальної політики Москви щодо України і спричинений нею конфлікт між містом і селом.

Безперечно, всі вони мали рацію, а ситуація набула критичності саме внаслідок взаємодії означених факторів. Стрімка господарська деградація в першу чергу обумовлювалася тим, що більшовицький переворот повністю зламав попередню систему виробничих відносин, суспільного розподілу праці, фінансового регулювання, функціонування внутрішнього ринку й товарно-грошових відносин. Заяви найближчого оточення В. Леніна про світову пролетарську революцію та невідкладне запровадження комунізму в світовому масштабі виявилися політичним блефом. Що ж до ймовірності побудови соціалізму на теренах колишньої Російської імперії, виявилося, що розробивши і втіливши досконалу програму політичного перевороту, більшовики на початку 20-х рр. не мали жодної чіткої програми соціально-економічного будівництва. Далекими від реалій виявилися й їхні уявлення про стан господарства, що вони успадкували.

Добре відомо, що Україна була однією з найбільш промислово розвинених республік СРСР, але рівень цього розвитку не слід переоцінювати. За загальновідомими даними в 1926 р. в сільськогосподарському секторі було зайнято 87,33% населення республіки, в дрібній і кустарній промисловості — 2,29%, на будівництві — 0,34%, залізничному транспорті — 0,99%, інших видах транспорту — 0,35%, у торгівлі — 1,35%, в закладах — 1,91%, інших галузях — 1,85%, фабрично-заводській промисловості — 3,59% населення. Сумарна частка осіб, які могли б вважатися безпосередньою соціальною базою нових суспільних взаємин, становила близько 5%, що обіймало мізерну частину виробничо активної людності республіки. Отже, на початок політики коренізації УСРР за основними соціально-економічними показниками залишалася аграрною країною, в якій селянство, становлячи близько 76% населення, було основним виробничим класом. Як зазначалося вище, селянською за соціальною структурою була й переважна частина етнічних меншин УСРР. Нижчим за український показник питомої ваги селянства в структурі етносу був у росіян (селянство становило 46%), євреїв (6,2%) та дисперсних нечисленних етнічних громад (татари, ассірійці, вірмени, грузини, латиші, литовці, естонці тощо). Окреме місце в системі соціальних взаємин у республіці посідали роми.

На тлі промислового занепаду початку 20-х рр. центр виробничого життя республіки, як соціально-економічного цілого, перемістився в село. Воно ж своєю чергою перетворилося на поле жорстокого соціального бойовища. В 1922 р. завершилося запровадження земельної реформи в УСРР. Аграрна політика влади визначала зміст і повсякденні проблеми життя майже 4/5 її населення. В її контексті впродовж 1922–1923 рр. відбувся другий після часів комуністичного штурму етап перевладнання на нових соціально-економічних засадах комплексу виробничих відносин в аграрному секторі. Він більшою, або меншою мірою видозмінив усі складові виробничого й суспільного життя, його соціальну структуру.

1920–1923 рр. стали критичними для селянства України як класу. Особливої гостроти селянському питанню надавала та обставина, що революційні за своїм змістом соціально-економічні перетворення в сільськогосподарському секторі виробництва розпочалися на етапі економічного занепаду 1917–1920 рр. і продовжувалися на тлі голоду початку 20-х рр. Внаслідок аграрного реформування 1922–1923 рр., на думку В. Калініченка, переважна більшість селянства УСРР покращила умови господарювання, збільшивши коштом внутрішньо-республіканського перерозподілу земель свої земельні ділянки. Проте в цілому становище сільського господарства залишалося критичним і визначалося кількома факторами, що нашаровуючись один на одного, погіршували ситуацію. По-перше, впродовж політики воєнного комунізму була зруйнована система товарно-грошових відносин й схеми товарно-грошового обміну між містом і селом. Наслідком цього були натуралізація селянського господарства й стале зниження його товарності. В часі ця тенденція вела до стагнації й занепаду селянського виробництва, яке було не зацікавлене в розширеному відтворенні й виробляло лише необхідне для власного споживання. Тенденція активізувалася й зміцнювалась особливостями соціальної політики більшовицького уряду на селі, його ставкою на декласоване селянство, сільський пролетаріат і бідняцькі верстви. В умовах упередженого ставлення влади до середняка та послідовної соціально-економічної війни проти так званого куркуля нарощувати обсяги виробництва було не просто не вигідно, а й безглуздо. Селянство, втративши економічні й суспільні стимули інтенсифікації роботи, маючи лише землю, не було ані спроможним, ані зацікавленим піднімати сільське господарство. По-друге, повсюдно в Україні були ліквідовані великі товарні виробництва сільськогосподарської продукції, як поміщицько-капіталістичні, так і колоністські. Величезну частку сільськогосподарського товаровиробника становив дрібний виробник, який навіть в умовах сприятливої господарської кон’юнктури був не спроможний повністю задовольнити потреби внутрішнього ринку УСРР у сільськогосподарській продукції та сировині. За підрахунками В. Калініченка, лише незначна частина міцного середняцтва і так звані куркулі мали реальні товарні надлишки виробництва. Сподівання більшовиків створити альтернативу у вигляді комун і радгоспів провалилися. Колективний сектор жодного помітного впливу на виробниче життя села в першій половині 20-х рр. не справляв і мав скоріше агітаційно-пропагандистський, аніж виробничий характер. Проївши фуражні та насіннєві резерви, переламавши реквізований реманент і будівлі, комунари вели нужденне життя в націоналізованих поміщицьких обійстях, задихаючись у борговій кабалі Сельбанку. Замість того, щоб годувати країну, вони, власне, самі на загал були її утриманцями. По-третє, виробниче життя села відбувалося в умовах постійних земельних переділів, неврегульованості поземельних відносин, заплутаності й занедбаності землекористування, черезполосиці й дрібноземелля, які всі разом вкрай ускладнювали процес сільськогосподарського виробництва з технічної точки зору.

Отже, незважаючи на такий, безумовно, позитивний наслідок аграрної революції, як підвищення пересічних норм землекористування, в цілому розвиток виробничого життя селянства УСРР відбувався у вкрай складних умовах. Незацікавленість селянства в нарощуванні виробництва привела врешті до неспроможності аграрної країни себе прогодувати, яскравим свідченням чого були голод загальнореспубліканський 1921– 1922 рр. і регулярні подальші рецидиви голоду в регіонах. Хронічний кризовий стан в основному виробничому секторі економіки накладав негативний відбиток на господарське життя країни в цілому, знекровлював культурне буття, спотворював галузь міжнаціональних відносин.

У середовищі етнічних меншин земельне питання, як і аграрна політика в цілому, набули особливої гостроти, викликавши низку соціально-економічних проблем. Найболючішою серед них, безумовно, була проблема втрати колишніми колоністами значної частки громадських земель, які були підосновою їхнього колишнього процвітання й неодмінною умовою запровадження інтенсивних методів господарювання. Відомо, що внаслідок внутрішньо-республіканського перерозподілу землі приблизно 10% селянських господарств втратили лишки, 60% господарств отримали землю, в 30% господарств землекористування залишилося без змін. Середня площа отриманої в ході аграрної революції землі з конфіскованого фонду, складала по Україні 3,7 дес. на двір, у тому числі на Правобережжі — 2,0 дес., на Поліссі — 2,7 дес., на Лівобережжі — 3,4 дес., у Степу — 6,0 дес. Землезабезпеченість селян — членів комнезамів збільшилась майже втричі: у 1917 р. вони мали пересічно по 1,83 дес. на двір, а в 1925 р. — по 5,01 дес. За відомостями Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції СРСР всі безземельні господарства України отримали земельні наділи. Група, що мала до революції до 2 дес. на двір, на 76% у Лісостепу, Поліссі і на 100% у Степу збільшила землекористування. Група із землезабезпеченістю від 2 до 4 дес. на 40% у Лісостепу та Поліссі і на 85,7% у Степу перейшла в більш землезабезпечену групу. Частково збільшили своє землекористування господарства, які мали до революції від 4 до 16 дес. Разом із тим групи селян, які до революції мали 8–16 дес. на двір, у 47% випадків у Лісостепу, на Поліссі і в 21,6% випадків у Степу втратили лишки землі й перейшли до менш землезабезпеченої групи. Що стосується господарств, які мали до революції понад 16 дес. землі на двір, то 60,4% таких господарств у Степу і 95,6% у Лісостепу та на Поліссі перейшли до менше забезпеченої землею групи.

Розглядаючи статистику результатів внутрішнього республіканського перерозподілу земель, слід пам’ятати, що вона безпосередньо стосується змін соціально-економічного потенціалу етнічних меншостей. Не випадково питома вага степових господарств, що втратила значні земельні ресурси, співпадає з питомою вагою етнічних меншин у населенні Південної України. На відміну від українського, російського, білоруського, почасти польського селянства, колишні іноземні колоністи (німці, болгари, гагаузи, греки, чехи, шведи, євреї) не набули, а втратили від аграрної політики більшовиків. Як свідчать архівні джерела, проблеми земельного голоду, несправедливої конфіскації земель, зловживань місцевої влади при проведенні землевпорядження надзвичайно гостро стояли в місцях компактного мешкання названих етнічних громад. Зрозуміло, що перерозподіл земельних фондів відбувався з метою покращення становища величезної групи малоземельного та безземельного селянства і за своїм змістом був заходом соціальної справедливості. Але для етнічних меншин він перетворився на етнічну й особистісну трагедію, підірвавши основи господарської стабільності, негативно вплинувши на етнокультурний потенціал. Запровадження в життя цієї складової аграрної політики відбувалося з низкою зловживань національного характеру, що стало основою загострення міжетнічних відносин у регіонах. Недбале ставлення уряду до сфери міжнаціональних відносин своєю чергою перетворювало регіональні міжетнічні конфлікти на універсальний чинник політичної дестабілізації.

Дуже тісно з земельним питанням була пов’язана проблема непомірного оподаткування етнічних меншин. В історичній літературі міцно затвердилася думка, що введення продподатку, а згодом і єдиного сільгоспподатку (ЄСГП), зменшило тиск на сільськогосподарський виробничий сектор, у цілому сприяло відродженню селянського господарства в умовах непу. Стосовно етнічних меншин ця складова внутрішньої політики набула суперечливого, переважно негативного змісту. Найбільш гостро проблема стояла в селищах колишніх іноземних колоністів та містечкового єврейства. Попри суттєве зменшення землекористування та спричинені ним згортання виробництва і господарський занепад перші потерпали від надмірного оподаткування. Ще більш складним виявилося становище містечкових євреїв. Намагаючись вижити за рахунок приміських городів, вони підпали під подвійний податковий прес: їх обклали податками і як міських мешканців, і як селян. Проблема подвійного оподаткування євреїв в цілому була вирішена на середину 20-х рр. і не отримала безпосереднього виходу на сферу міжнаціональних відносин. Надмірне ж оподаткування колишніх колоністів перетворилося на могутній фактор суспільної дестабілізації поліетнічних регіонів і не втрачало своєї актуальності аж до початку суцільної колективізації.

Етнічні громади не приховували свого обурення податковою політикою місцевих органів влади, які з огляду на їхню відносну заможність та нерозробленість методики визначення соціального статусу селянського господарства, відносили переважну більшість колоністських господарств до категорії куркульських і перекладали в такий спосіб податковий тягар в багатонаціональних регіонах на громади меншин. Оподаткування в середньому на 2-3 категорії вище, ніж у сусідніх українських і російських селах, було типовим явищем в місцях компактного розселення німців, болгар, греків, чехів, шведів і гагаузів. Скарги земельних громад з приводу несправедливого оподаткування складали величезний пласт листування Наркоматів земельних справ, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ. Вони зафіксували картину безкарного свавілля й деспотизму сільських та районних виконкомів, що безконтрольно плюндрували основні нормативні акти радянської влади на місцях. 1921–1925 рр. були часом безперервних тяжб між представниками етнічних громад і центральними державними відомствами щодо зменшення податкового тиску.

Негативні наслідки не забарилися. Перші фронтальні обстеження становища етнічних меншин, здійснені ЦКНМ у 1924–1925 рр., констатували катастрофічне зниження їхньої господарської спроможності, незадоволення колоністів загальною лінією податкової політики та її негативний вплив на клімат міжетнічних взаємин, погіршення ставлення меншин до радянської влади. Зокрема, в доповіді члена ЦКНМ Й. Гафтеля за результатами інспектування німців Волині в жовтні 1924 р. читаємо наступне: «Колоністи страшенно обурені, що вони завжди стояли на 2 категорії вище, ніж сусідні українські села, незважаючи на однорідність господарств і такий самий врожай. За словами членів РВКу досить мати в районах німецькі колонії, й СГП [сільськогосподарський податок. — Авт.] накладають вищий за інші райони. Слід зауважити, що колоніст не скаржиться на високий податок взагалі, він цілком свідомий того, що держава потребує зараз грошей, а також свідомий, що податок легший за торішній, але він обурений саме тим, що з нього беруть більше, ніж з інших сіл».

Надзвичайно деструктивним фактором, що нашаровувався на згадані складові соціально-економічної політики на селі і вкрай загострював їх, була практика позбавлення виборчих прав. До початку коренізації в нацменселах частка так званих позбавленців сягала не менш як 1/5 потенційних виборців. У середовищі німців, особливо менонітів, за спостереженням Шварца, позбавлення виборчих прав набуло масового характеру. Останній, зокрема, зауважував: «Є колонії, де з правом голосу залишилося 8–10 осіб, усі решта вважаються контрреволюціонерами. В одній колонії Шидлова є 96 осіб позбавлених права голосу, серед них і колишні червоноармійці. Обґрунтування, що батько не має права голосу, значить і син позбавляється. Інші позбавлені права голосу за те, що їхній батько найняв колись батрака». Аналогічну характеристику доступу німців до участі в створеній більшовиками суспільно-політичній системі містив також річний звіт про діяльність Союзу німецьких колоністів Катеринославської губернії «Колоніст» (за вересень 1923 — вересень 1924 р.): «Колоністи без розбору були проголошені куркулями, цілі громади були позбавлені права голосу, були відлучені від участі у виборах та управлінні [...]».

Масовий характер позбавлення виборчих прав у сукупності з непідсильним податковим тиском, націленим на розорення найбільш міцних господарств; одержавленням земельних фондів, вкрай необхідних для інтенсивного господарювання; доселенням на них українських та російських селян зміцнювали в середовищі меншин небезпідставні думки про дискримінацію за національною ознакою. Проголошувані більшовиками гасла про рівноправність народів істотного впливу на них не справляли, адже в повсякденному житті меншини мали безліч прикладів, що дисонували із законодавчими актами. Ситуація ускладнювалася тим більше, що страждали не лише середняцькі й заможні шари національного села, а і його бідняцька частина. Навіть у болгарських селах, де практично не застосовувалася наймана праця, тобто господарства носили не дрібнокапіталістичний, а трудовий характер, частка позбавленців (як куркулів) була непропорційно великою. В низці болгарських колоній були зафіксовані випадки, коли голова сільради (росіянин за походженням) зараховував до куркулів і контрреволюціонерів незаможників, що спричинило їх повне розорення.

Подібні ситуації, закладаючи фундамент погано маскованої конфронтації між громадами етнічних меншин і місцевими органами влади, постійно виникали в селищах усіх етнічних громад. На показ демократичний характер радянської влади не виключав вкрай шовіністичних і брутальних методів «роботи» низових органів влади, що застосовувалися одночасно з виголошенням гасел пролетарського інтернаціоналізму. Обстеження 1924–1925 рр. констатували заляканість етнічних меншин від західних до східних кордонів республіки. Виняток становили лише росіяни.

Найбільш тривожна ситуація склалася в польських і німецьких селищах. Форми відвертої конфронтації набули стосунки німецьких громад і райвиконкомів на Запоріжжі. Під час підготовки до виділення Хортицького німецького національного району, з’ясувалося, що окружний і районні виконкоми були налаштовані категорично проти районування за національною ознакою. Згідно з матеріалами ЦКНМ, «Хортицький РВК провадив по всіх колоніях кампанію проти районування. Представник РВК т. Козловський заявив на загальному сході, що у випадку створення району він власноруч розстріляє 100 німців. У таких умовах ухвалювалися резолюції, що населення проти районування».

Подібні методи «вирішування національного питання» були не винятком, а радше правилом у роботі низової гілки виконавчої влади повсюдно в місцях розселення етнічних меншин. Так, Одеський губпідвідділ національних меншин відверто визнав, що в 1923 р. його діяльність «звелася до вирівнювання роботи ОВКів у сенсі національної політики». Не викликає сумнівів, що разючі прецеденти радикалізму сільських і районних виконавчих органів влади створювала передовсім незважена кадрова політика першої половини 20-х рр. Низова гілка влади була найслабшою ланкою радянської конструкції: сформована за рахунок малоосвічених, часто — випадкових осіб, вона неспроможна була працювати інакше, аніж методами псевдореволюційного терору і беззаконня. Недовіра влади до нацмен громад змушувала її надсилати до нацменселищ «наглядачів», які тримали «контрреволюціонерів» у «їжакових рукавицях». Годі намагатися знайти район у тогочасній Україні, де б керували місцеві мешканці. Такі адміністративно-територіальні одиниці становили виняток із правила. Радянську владу у болгарських, грецьких, гагаузьких тощо селах розбудовували етнічні росіяни та українці. Євреї на загал обіймали керівні посади в місцях розселення німців та менонітів. Німецькі політичні емігранти, натомість, керували шведською сільрадою, вороже налаштованою проти «німецького засилля».

Тотальне ігнорування місцевою гілкою влади національних особливостей спричинило на середину 20-х рр. вибухонебезпечну ситуацію в сфері соціально-економічного життя значних за територією та вагою у виробничому житті республіки регіонів Західної, Східної та Південної України, з яких останній був всесоюзною житницею. Розорення значної маси селянства, натуралізація господарств укупі з його суспільною напівправністю знекровлювала господарсько-виробниче і суспільно-політичне життя важливих у стратегічному відношенні регіонів, вела до стагнації сільськогосподарського виробництва, що з часом послаблювало країну в цілому.

Другою за гостротою суперечностей стала проблема суспільної активності етнічних меншин і характер їхніх взаємин із радянською владою. Уряд УСРР на початку і впродовж політики коренізації розглядав проблему в її вузькому значенні, як питання недостатньої виборчої активності етнічних меншин. Одним з основних завдань уряд вважав радянізацію етнічних громад, тобто збільшення їхнього представництва в органах радянської влади, поширення комуністичного світогляду шляхом створення та розбудови партійних, комсомольських, піонерських та жінвідділівських осередків.

Однак проблема адекватної суспільної реалізації етнічних меншин, незважаючи на їхню формальну рівність, була ширшою та охоплювала принаймні кілька напрямків життєдіяльності суспільства. Серед них найважливішими були наступні: затвердження й становлення радянської моделі державності в буквальному розумінні слова (що стосувалося безпосередньо етнічних меншин — формування сільських, районних і містечкових рад, як низової ланки державної влади в УСРР); формування рівня політичної культури та освіченості, необхідних для свідомої участі населення в політичному процесі; відповідність внутрішньої політики більшовиків політичним інтересам етнічних меншин та справі захисту їхніх прав; імовірні форми суспільної активності етнічних меншин у державі диктатури пролетаріату; відповідність офіційно дозволених суспільних рухів та організацій етносоціальним та етнокультурним потребам і прагненням етнічних громад; врешті, особливості і форми реалізації корпоративної свідомості етнічних меншин у відносинах «влада — громада».

Особливість початкового етапу радянського державного будівництва в УСРР полягала у невизначеності компетенції, напрямків і методів діяльності, джерел фінансування і кадрового забезпечення місцевих органів влади, що при відсутності у населення жодної уяви про основи радянського будівництва створювало безпрецедентне переплетіння традиційних для села установ і посадових осіб, наділених на думку селян владними функціями, та нових радянських інституцій.

Формально сільради становили первинну ланку державної влади в УСРР, основоположну цеглину, з множини яких складалася вся будівля радянської держави. На початок політики коренізації в Україні лише в майбутньому національних нараховувалося 379 російських, 102 єврейських, 157 польських, 228 німецьких, 80 молдавських, 30 грецьких, 46 болгарських сільрад, вибори до яких здійснювалися щорічно на загальних зборах сільських громад. Загальні збори, як правило, за заздалегідь укладеними списками затверджували склад сільради, з якого згодом призначалися голова сільради і голови комісій (господарської, адміністративної, землевпоряджувальної тощо), які відповідали за конкретні напрямки роботи ради. Разом із ВРК та КНС, що формально не були органами виконавчої влади, проте завдяки сприянню й заохочуванню з боку райвиконкомів, значно перевищували свою компетенцію суспільних організацій, вони здійснювали пролетарську диктатуру на селі, автоматично й бездумно запроваджуючи в життя розпорядження райвиконкомів.

Формально сільради були органами представницької демократії, через які селянство на місцевому рівні мало вирішувати широкий спектр власних проблем, від господарських до культурних. Реально ж у першій половині 20-х рр. внаслідок низки взаємообумовлених факторів, таких як: продовольчі труднощі; недовіра комуністичного уряду до селянства в цілому, й селянства етнічних меншин в особливості; різке зниження громадсько-політичної активності й культури етнічних меншин; стереотипи волюнтаристських методів управління часів воєнного комунізму тощо, сільради в селах етнічних меншин залишалися напіввоєнними органами комуністичної диктатури.

Ситуація навкруг обрання і діяльності сільрад, а особливо їхніх голів, у селах етнічних меншин у вказаний період складалася суперечлива, підчас скандальна, що дискредитувало ідею рад як таку. Категорично не відповідав уявленням про демократію той факт, що величезна більшість голів сільрад призначалася з представників інших національностей, які не знаючи мови й культури виборців, специфіки сільського буття, будучи, як правило, пролетарями за походженням, маючи лише початкову освіту, методами часів воєнного комунізму насаджали своє бачення нового ладу, вчили селян господарювати, обкладали їх податками, закривали церкви тощо.

Невідповідні, вкрай напружені, або й ворожі взаємини між селянами та сільрадівським активом були звичайною практикою суспільного життя національного села в першій половині 20-х рр. Ось як вони змальовані завнімсекцією Донецького губкому КП(б)У: «Уповноважений сільради Мартініс відіграє роль ляльки, окрім нього є ще обраний від суспільства, так званий “шульц” (голова) якийсь Янсен (при старому режимі він також був старостою). У нього вирішується доля колонії та проводяться загальні збори, а уповноважений сільради лише запроваджує в життя пропозиції та накази сільради, а в цілому жодного впливу не має».

Стан сільрад у болгарських селах зафіксований під час обстеження болгарського населення УСРР членом ЦКНМ Бугановим (1924 р.). У його звіті читаємо: «В кожному болгарському селі мається болгарська самостійна сільрада. В минулому році більшість голів сільрад не лише не підтримувала зв’язку з громадянами, але цього зв’язку не мала навіть з членами сільради. В більшості випадків голова спільно з 2–3 своїми наближеними членами сільради вирішували «нишком» суспільні питання, абсолютно не інформуючи навіть сільраду та населення».

Не відрізнялася на краще діяльність сільрад у селах греків. Під час обстеження Новоселівського й Старокримського райвиконкомів, проведеного в травні-червні 1923 р., було виявлено ряд недоліків у їхній роботі. Найсуттєвішими з них були формалізм і замкненість роботи сільських рад, відсутність контакту з населенням. Зазначалося, що «фактично працюють голова і секретар».

Уряд України шукав шляхів виходу з даної ситуації. Важлива роль у пожвавленні діяльності низових органів влади відводилася районуванню 1923 р., яке почасти скоректувало незручності, викликані розривом волостей з нацменшинами. Спочатку реорганізація дійсно викликала пожвавлення громадського життя в селищах етнічних меншин, що, зокрема, зазначав П. Буценко. Проте позитивні зміни не були закріплені. Неодноразові обстеження роботи сільрад спеціальними комісіями, відомості ЦКНМ (1925 р.) відбивають їхній кепський стан. Так, на засіданні губернської виборчої комісії при Донецькому ГВКу 22 листопада 1924 р. зазначалося: «По Маріупольському округу участь у роботі й керівництво були зовсім слабкими, видно лише зовнішню сторону роботи, а широкі селянські маси до неї зовсім не втягнені».

На початок політики коренізації навколо низового радапарату склалася надзвичайно складна й дратівлива ситуація. Коріннями вона сягала не лише в новаторський характер радянської моделі державності, що саме по собі тягло низку ускладнень суто технічного плану, а в суперечності, закладені під час затвердження радянської моделі державного управління. З одного боку, ради проголошувалися органами влади трудящих. З іншого, шляхом відповідного скеровування виборчих кампаній, обмеження виборчих прав значних соціальних верств, насадження виборчих списків, призначення головами сільрад осіб іншої національності та соціального походження, величезна частина трудящих відсторонювалася від реальної участі в державному управлінні, штучно обмежувалася в своїх можливостях впливати на вирішення життєво важливих для себе питань. Особливо болючим у селах етнічних меншин було штучне запроваджувався певного цензу для допуску до відповідної соціальної реалізації. Для того, щоб обійняти будь-яку посаду в радянській державі треба було бути незаможним, отож у розумінні колишніх колоністів, гірший працівник набував вищого суспільного статусу.

Пересічно вищий добробут етнічних меншин став основою відсторонення від участі в державному житті значної частки їхнього населення. Практика призначення головами сільрад українських і російських пролетарів, як більш політично розвинених, провела глибоку роздільну межу між сільрадівським активом і громадами етнічних меншин. Найбільш небезпечним у цій ситуації було те, що надто великі маси народу були відсунені від вирішення найгостріших місцевих проблем. Складалася наднародна мережа органів місцевого державного управління, яка здійснюючи соціально-економічну політику, що не відповідала інтересам селянства, з органів народної влади перетворювалася на органи партійної диктатури.

Надзвичайно дражливим з точки зору як спеціальних державних установ, що займалися етнічними меншинами, так і радянських органів влади було питання рівня політичної активності та культури, форм суспільної активності етнічних меншин. Партійний загал вважав етнічні меншини суцільною відсталою масою з низьким рівнем політичної свідомості, заскорузлою у власних національних забобонах, запаморочену клерикальним дурманом.

Втім, реальною була не проблема низького рівня політичної свідомості й культури етнічних меншин, а їхня невідповідність стратегічним і тактичним завданням правлячої в Країні Рад політичної партії. Теза про політичну відсталість етнічних меншин, мусована в тогочасній офіційній літературі, виглядає доволі сумнівною й некоректною. Суцільні масиви архівних матеріалів заперечують культурну відсталість, політичну в тому числі, євреїв, поляків, компактних селянських етнічних громад, підтверджуючи її хіба що стосовно циган та дисперсних етнічних меншин (переважно азійських та кавказьких біженців). Підставою формування цього радянського історіографічного штампу, з одного доку, стали мовний бар’єр, що ускладнював взаємне розуміння й дієвість комуністичної агітації та пропаганди; з іншого, — значна громадська й політична активність етнічних меншин, але не в середовищі шарів, на які робила ставку ВКП(б), і не в очікуваних нею формах.

Високий рівень суспільно-політичної активності та конфліктності був притаманний єврейській громаді. Соціально-економічна агонія єврейського містечка, відсутність реальних можливостей забезпечити існування сотень тисяч єврейської декласованої бідноти у сукупності з давніми традиціями політичної боротьби й общинної самоорганізації визначили самостійність політичного думання та широкий спектр політичних партій національного характеру. Єврейська громада республіки протягом непу постачала кадри як для більшовицької, так і для низки опозиційних їй партій. Євсекції, створені 1918 р., починаючи з 1921 р. стали складовою Агітпропу ВКП(б) і були центром офіційної активності євреїв, виконуючи функцію «встановлення диктатури пролетаріату на єврейській вулиці».

Незважаючи на вагоме представництво євреїв у лавах більшовицької партії та комсомолу, величезна частка єврейства не вважала їх дійсними представниками думки громади. В першій половині 20-х рр. значно більшим політичним впливом у ній користувалися численні сіоністські партії та організації. Сіонізм розглядався як єдино можливий політичний шлях збереження етнічної автентичності єврейського народу не лише в СРСР, а й у світі. Втім, у стані єврейства, орієнтованого на збереження національної ідентичності, не було єдності стосовно шляхів досягнення мети. Нагадаємо, що доктрина сіоністського руху, визріла в другій половині ХІХ ст., ґрунтувалася на ідеї створення національної єврейської держави в Палестині і збирання свідомих єврейських сил розсіяння. В 20-і рр. єврейські колонії Палестини, заручившись протекцією Англії, робити перші досить складні кроки на Землі Обітованій, становище колоністів було скрутним і хитким. До того ж сіоністи мали різні погляди на форму майбутньої державності, отож, сіоністський рух, як такий, складався з великої кількості організацій та партій, від поміркованих до ліворадикальних. На початок 20-х рр. організаційна структура сіоністського руху в межах колишньої Російської імперії виглядала наступним чином: Алгемейн-сіоністи (ліберальне крило сіоністського руху); «Мізрахі» (організація релігійного характеру); «Цеірей-Ціон» (організація сіоністського робочого руху поміркованого соціалістичного толку); «Поалей-Ціон» (з 1923 р. ЄКРП) (близька до меншовиків сіоністська соціалістична партія); «Гашомер-Гацоїр» (юнацька організація); «Геголуц» (суспільна організація, що опікувалася соціально-економічними проблемами підготовки єврейської колонізації Палестини); «Тарбут» (культурна та просвітянська організація для розвитку освіти на івриті) тощо.

Всупереч більшовицькій пропаганді переважна більшість соціалістичних єврейських партій в першій половині 20-х рр. не перебувала на антирадянських позиціях. Навпаки, вони активно виступали за розбудову радянської системи і наповнення її справжнім демократичним змістом.

1924 р. Сіоністсько-соціалістична партія, зокрема, писала: «Наша партія визнавала і визнає величезне значення радвлади для справи визволення трудящих усього світу, але значення радвлади втоптується в бруд і зводиться нанівець нічим не оправданим, найпідступнішим, все зростаючим терором ». Вістря політичної критики єврейських партій спрямовувалося не проти влади рад, а проти влади більшовицької диктатури, яка ототожнювала себе з радянською владою. В цьому сенсі позиція сіоністів була послідовною і найбільш непримиренною щодо євсекцій, які на їхню думку узурпували право висловлення інтересів єврейства в СРСР. Відозва ЦК «Югенд Цеірей-Ціон» у липні 1923 р. наступним чином охарактеризувала обличчя євсекцій: «Євсекція, що висить над головою євр[ейських] трудящих, як Домоклів меч, що наслідує своєю діяльністю не задоволення національно-класових інтересів, а лише ліквідацію всякої євр[ейської] трудової громадськості... — не продукт руху євр[ейських] трудящих, а кучка доктринерів, інтелігентів, відірваних від мас, з нею потрібно боротися [...] диктатура євсекції є продуктом диктатури компартії на всеросійській вулиці».

В першій половині 20-х рр. сіоністські організації попри переслідування уряду виросли у досить значну і впливову політичну силу, яка являла з себе всесоюзну організацію в підпіллі. Так, скажімо, «Геголуц» на той час розпався на ліве і праве крила, обидва з яких мали ЦК у Москві, республіканські осередки в Гомелі та Києві, а також підпорядковані їм окружні організації. Організаційна структура єврейських партій та молодіжних організацій практично не відрізнялася від ВКП(б) та ЛКСМ, вони так само скликали конференції й з’їзди, мали ЦК і мережу місцевих осередків окружного та районного рівня.

Значно меншу активність виявляли колишні колоністи. Рідкісні відомості перших років радянського будівництва глухо фіксують загальний політичний клімат у селищах етнічних меншин, відразу виводячи формулу: бідне село — підтримують радянську владу, заможне село — ворожі їй, або маскують свою ворожість. Таким способом, зокрема, змальоване політичне становище в грецьких та німецьких селах у доповіді про організацію радянської влади в Маріупольському повіті за 1920 р. Нотатки члена Маріупольської повітової організації КП(б)У по окремих селах є класичним прикладом більшовицького аналізу поточної політичної ситуації. Стосовно грецького села В. Каракуба занотовано:

«Більшість населення заможна, майже 1/3 частина куркулі. Ставлення до радянської влади таємно вороже, ведеться пропаганда проти Рад і радянських працівників. Хоча сільрада обрана в присутності повітового інструктора, більшість депутатів в сільраді — куркулі. Виконком увесь складається з куркулів і Миколаївських служак. Голова виконкому — багатій-мироїд, який розпродав завчасно більше сорока корів за спекулятивними цінами і гроші заховав. Товаришем голови обраний колишній волосний старшина. Під впливом куркуля-голови другий повітовий інструктор, якого посилали для перевиборів сільради, до організації перевиборів не був допущений і, склад сільради, згідно постанови всього сходу, залишився без змін». У селі Ст. Крим картина протилежна:

«В населенні переважають середняки й бідняки. Ставлення до Радянської влади добре. Куркулів майже нема. Рада обрана за сприяння повітового інструктора. Увійшли головним чином представники бідноти». Певний проміжний варіант знаходимо в записах про с. В. Каракуба: «Населення поділене на два ворогуючих табори: куркулі та біднота, виразно більшовицьки налаштована. [На виборах до сільради] боротьба завершилася на користь куркулів, і в раді переважають куркулі та їхні посіпаки. До Радянської влади ставляться ніби приязно, але розуміють цю владу по-своєму [виділення — Авт.]».

Наведені уривки, хоча й стосуються греків Приазов’я, цілком адекватно відображають зміст політичних проблем у відносинах владних структур та етнічних меншин загалом. Найвиразнішою серед них був номінальний характер радянської демократії. Як видно з цитованих джерел, диктатуру пролетаріату не цікавило волевиявлення населення як таке, не випадково будь-які прояви політичної самодіяльності мас кваліфікуються не інакше як антирадянськість, чи принаймні — політична відсталість («розуміють цю владу по-своєму»). Захопивши владу на місцях, більшовики скерували свої зусилля на забезпечення видимості загальної підтримки селянства. В разі невідповідності соціального складу сільради тактичним інтересам ВКП(б) він послідовно доводився до бажаного шляхом повторних перевиборів. І, якщо на початковому етапі радянського будівництва селянство, спираючись на власні збройні ресурси, мало змогу відстоювати легітимність обраних сільрад (як це було у В. Каракубі), то після його роззброєння контроль райвиконкомів над виборчими кампаніями став неподільним.

Пізніші за часом матеріали лише конкретизують проблеми, що виникали перед інструкторами РВКів під час підготовки й проведення виборчих кампаній у селах етнічних меншин. Загальною перепоною на шляху ухвалення пропонованих райвиконкомами списків кандидатів у члени сільрад була пасивність власне більшовицького електорату — бідняцтва та сільського пролетаріату. Середняки ж, а ще більше заможні селяни, виявляли виборчу активність. Очевидною була залежність рівня політичної активності й уміння вести політичну гру відповідно заможності. Інструкторів виборчкомів і дратувала й непокоїла метикуватість куркульства, яке, навіть позбавлене виборчих прав, примудрялося через незаможне селянство репрезентувати власні інтереси на виборах.

Боротьба за електорат, таким чином, ставала основною проблемою у перспективному визначені політичного спрямування села й через те визначала складні й суперечливі стосунки між державою та етнічними меншинами. Гостроту цих стосунків яскраво унаочнював той факт, що в більшості сіл населення різко заперечувало можливість голосування за списки кандидатур від райвиконкомів. Очевиднішими ставали не лише опозиційність селянства некоректній поведінці райвиконкомів та його намагання надати виборам прозорого характеру, а й нежиттєвість нав’язаних селянству органів влади в умовах відсутності справжньої підтримки мас. На 1924 р. у цій галузі життєдіяльності суспільства склалася вибухонебезпечна ситуація, що характеризувалася наднародністю низових органів радянської влади, які замість забезпечення реальних інтересів трудящих нав’язували їм незрозумілі соціально-економічні, політичні й культурні програми.

Окреслені процеси були характерними й надзвичайно гострими не лише у внутрішніх стосунках етнічних меншин УСРР та її уряду. Наївним було б твердження, що злам у методах комплектування і роботи рад, як органів диктатури пролетаріату на селі, відбувся лише внаслідок загострення суперечностей у селищах етнічних меншин. Звичайно, вони були лише відбитком надзвичайно глибоких суперечностей у так само недемократичних і неконструктивних взаєминах між центром і національними республіками. Запекла боротьба на ХІІ з’їзді ВКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно-державного будівництва, визначила «оксамитову революцію» згори, що дістала назву політики коренізації. Вона, безумовно, була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети — побудови соціалізму в радянській державі. Значна частина комуністичної номенклатури і в союзному центрі й на місцях тоді вже розуміла, що альтернативою розширення суспільної бази рад шляхом політики коренізації є відстрочуваний з дня на день суспільний вибух, здатний рознести весь СРСР і кожну з його державних складових. Політика коренізації була вкрай своєчасною та життєво необхідною для оздоровлення внутрішнього життя суспільства, опанування думками і сподіваннями суспільно активних громадян на якісно новому рівні в нових історичних умовах.

Ця мета була надзвичайно актуальною стосовно етнічних меншин.

Етап неприхованої боротьби з націоналістичними та дрібнобуржуазними організаціями в республіці доходив кінця. Протягом 1920–1923 рр. ВЧК та її наступник Наркомат внутрішніх справ знищили всі організовані прояви антирадянського руху в межах УСРР. Віхами діяльності установ стали ліквідація махновщини й місцевого політичного бандитизму, Польської організації військової та заборона сіоністського руху. Проте до фактичного опанування суспільно-політичною свідомістю етнічних громад було ще далеко. Надзвичайно повільно в їхньому середовищі поширювалися радянські форми громадської активності: комуністичний, комсомольський, піонерський рухи.

Більшовицькі партійні осередки, які з перших років радянської влади поширювалися теренами УСРР, поступово захоплювали провідне місце в скеровуванні та організації місцевого суспільного життя. Оскільки для заповнення керівних посад на селі катастрофічно не вистачало місцевих членів партії, їх заступали переважно надіслані з міст робітники. Влучну характеристику партійця-сільрадівця початку 20-х рр. навів, запозичивши її з радянської преси, Б. Кравченко: «Привозили його з міста, як кота в мішку, і випускали, і він залишався близько п’яти місяців, а потів давав драла, прихопивши з собою до міста п’ять корів чи повну кишеню грошей». Одна цитата, хоча й найавторитетнішого тогочасного джерела, звичайно, не є підставою для висновків щодо сільрадівського активу загалом, проте й інші документи свідчать, що за особистісними та професійними характеристиками переважна частка партійців-керівників була не лише чужою селянству, а й не відповідала жодним вимогам загальнолюдських взаємовідносин. Ліворадикальні, схильні до насильства комуністи задавали тон суспільно-політичному життю в селі. Своєю діяльністю вони поглиблювали прірву між урядом і етнічними громадами.

Обстеження стану етнічних меншин, здійснені ЦКНМ у 1924–1925 рр., констатували, що майже п’ять років радянської влади процес «радянізації» в місцях компактного розселення етнічних меншин тупцював на місці. На грудень 1924 р. на весь Донбас (опорний пункт радянської влади в УСРР) у німецьких селах нараховувалося три німецькі осередки ЛКСМУ та два змішані. В менонітських селах партосередків та комсомольських організацій практично не було. На болгарське населення Мелітопольщини, що сягало 52 тис. осіб, припадало 5 партійних осередків з 22 членами. Стосовно них зауважувалося: «Осередки ці, самі нежиттєві, безумовно, не здатні скеровувати радапарат і суспільні організації. Є випадки, коли окремі партійці компрометували як партію, так і владу». Подібні характеристики знаходимо в матеріалах ЦКНМ стосовно партійного та сільрадівського активу в грецьких селах. Відомості про пияцтво, рукоприкладство, моральний розклад, лиходійство сільрадівської верхівки були не поодинокими. До влади потрапила значна частина осіб, які поводилися наче «підпанки», використовували службове становище для особистого збагачення.

Життя міського населення етнічних меншин певною мірою відрізнялося на краще. Найвищий показник політичної активності засвідчило єврейство, що 1925 р. становило 11,8% членів КП(б)У. Значною була частка євреїв, поляків, греків, німців серед членів профспілок, особливо невиробничих. Проте радянська активність міської частини населення етнічних меншин внаслідок її відносної нечисленності якісного впливу на загальну картину не справляла. Величезна частина етнічних меншин УСРР — селянство та містечкові євреї — залишалася поза впливом радянських суспільних організацій.

Протягом 20-х рр. більшовики послідовно запроваджували в життя ленінську концепцію монопартійності й жорсткими заходами (заборона, переслідування, репресії) обмежували можливості альтернативного політичного думання і волевиявлення народів країни. 20-і рр. лише з певними застереженнями можна назвати часом відносної політичної лібералізації. Цей час дійсно на краще відрізнявся від політичного терору 1918–1921, 1930–1934, кінця 30-х рр., проте і тоді провідний напрямок розвитку політичних процесів визначало переслідування всіх альтернативних політичних партій та суспільних рухів. Це своєю чергою деформувало політичне життя, як таке, позбавляючи широкі суспільні верстви, зокрема етнічні громади, можливостей відповідної реалізації.

Прикладом типового алгоритму політичного знищення альтернативних/позапартійних більшовицькій організацій може слугувати історія «Геголуцу» — молодіжного сіоністського руху, який опікувався підготовкою єврейської сільськогосподарської колонізації загалом та військової підготовки потенціальних переселенців до Палестини, зокрема. Оскільки одним з напрямків діяльності організації було притягнення євреїв до продуктивної праці та соціальна реабілітація декласованої єврейської бідноти, більшовики вимушено «терпіли» «Геголуц». Водночас характеристики організації з боку євсекцій були досить промовистими і відбивали основоположні суперечності організації з більшовицьким режимом. У січні 1922 р. в Харкові були заарештовані учасники 3-ї конференції, що привело до розколу. «Ліві» вважали за можливе співробітничати з владою і були готові готувати кадри виключно для комун (кібуців). «Праві» закликали до переходу на нелегальне становище та збереження позапартійного, національного характеру руху. В серпні 1923 р. «лівий» «Геголуц» отримав дозвіл на діяльність у РСФРР, і водночас був заборонений в Україні та Білорусі. Подальша практика політичної боротьби з геголуціанством ґрунтувалася на тезах Г. Бройдо (1922 р.): «Тією мірою, як ми не будемо чинити опір роботі «Геголуцу», тією мірою ми лише закріплюватимемо симпатії радянській владі численних кадрів єврейських ремісника, кустаря, дрібного торгівця та декласованої бідноти, поглиблювати розкол в лавах єврейської буржуазії й послаблювати натиск єврейських партій і угруповань за кордоном проти радянської влади».

Починаючи з 1923 р. серед мотивів переслідування «Геголуцу» переважають міркування про неприпустимість прецеденту існування організації як такого. Доповідна записка секретаря ЦБ євсекції ЦК РКП(б)

А. Мережина зазначала: «Питання про легалізацію євр[ейських] дрібнобуржуазних і націоналістичних організацій тісно зв’язане з питанням про легалізацію і неєврейських, особливо українських і білоруських націоналістичних організацій з петлюрівським та балахівським забарвленням. Але, оскільки це питання вирішується негативно [...], то й перше питання має бути вирішене негативно. Відмінне вирішення цих питань поставить наші місцеві органи влади у неможливе становище [...] «Геголуц» прагне також створити євр[ейську] національну с.-г., промислову й кредитову кооперацію. Цією своєю роботою він неминуче викличе також національну кооперацію у росіян, українців і білорусів, що розколе кооперативний рух за національною лінією, викличе національну гризню і, особливо в українських умовах, деморалізує всіх і вся».

Активним переслідувачем «Геголуцу» був секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг. Він послідовно боровся з організацією, яка, на його думку, здійснювала найшкідливішу націоналістичну пропаганду проти визнання єврейськими трудящими Радянської Республіки своєю батьківщиною.

У жовтні 1922 р. уряд УСРР оголосив про ліквідацію осередків міжнародної єврейської громадсько-господарської спілки «Геголуц». Розгром спілки розпочався з одеського осередку в березні 1923 р., в травні того ж року арешти знищили київський, харківський і кримські осередки, у вересні — білоцерківський. У липні 1924 р. були заарештовані й вислані до Сибіру та Палестини рештки членів організації в містах і містечках Правобережжя. До початку 1925 р. організація була розгромлена, її майно роздали колгоспам республіки. Незважаючи на спроби єврейства зберегти організацію, більшовицький уряд в особі головного бюро євсекцій ЦК КП(б)У в жовтні 1925 р. проголосив «Геголуц» легалізованим прикриттям сіонізму і категорично заперечив можливість відновлення його діяльності. Переслідування в Україні та політичний тиск зробили свою справу: наприкінці 1925 р. в обох фракціях «Гехолуцу» в СРСР нараховувалося 14 тис. осіб. Легально діяльність організації була припинена в січні 1928 р. відповідною постановою НКВС СРСР.

Зрозуміло, що вакууму в сфері виявлення громадської активності етнічних громад у повному розумінні цього слова не могло бути. Навіть в умовах монопартійності етнічні меншини тривалий час намагалися віднайти вихід своїм політичним і громадським амбіціям. Реалізувати їх в умовах описаної вище політики стосовно національних організацій і рухів було досить проблематично. Німці та євреї УСРР до 1924 р. були виключенням з загального правила. Перші мали три сільськогосподарські союзи, інші — Союзи допомоги голодуючим. Проте ставлення органів влади до них було вимушено стриманим, чи, скоріше, приховано ворожим.

Жодна з інших етнічних громад не отримала дозволу на організацію принаймні подібних організацій, хоча час від часу вони зверталися до НКВС, ВУЦВК та РНК з проханнями зареєструвати чи затвердити проекти статутів організацій етнічних меншин. Серед них слід згадати Союз південноросійських еллінів і громадян грецької раси Маріупольського повіту, Спілку біженців і уродженців з Бессарабії «Геть руки румунських загарбників від Бессарабії» тощо. Всеукраїнське об’єднання караїмських національних товариств 31 жовтня 1924 р. було зареєстроване центральною міжвідомчою комісією у справах про спілки та союзи при НКВС, однак із промовистим зауваженням: «в) З огляду неповної ясності мети спілки визнати за необхідне встановити за діяльністю цієї спілки пильний нагляд з боку НКВС та ДПУ (п. «в» оголошенню не підлягає)». Не дивно, що доволі скоро її діяльність зійшла нанівець.

Проблема невідповідної громадської реалізації етнічних меншин зберігала свою актуальність протягом усієї першої половини 20-х рр. Голод та економічні труднощі до певної міри послаблювали її гостроту, проте не знімали як таку. Вона ж своєю чергою мала один вкрай негативний наслідок — меншини не мали можливостей формулювати й висловлювати свої специфічні сподівання в жодній іншій формі ніж радянська, що розповсюджувалася в їхньому середовищі надто повільно. Нелегальні та напівлегальні форми національного руху, такі як, скажімо, сіонізм, проблеми не вирішували.

Нагадаємо, що окреслені проблеми існували одночасно, ускладнюючи як базові галузі життя суспільства, так і культурний поступ народів України та їхнє етнокультурне відтворення. Чим далі становище освітніх установ у місцях проживання етнічних меншин ставало все жахливішим. У сільській місцевості в 1921/22 навч. р. функціонувало не більше третини шкіл від дореволюційної чисельності. Працювали вони у непридатних приміщеннях, без необхідного приладдя та навчальних посібників. До середини 20-х рр. національна освіта, як така, в Україні була представлена грецькою школою в Одесі (150 учнів), сільськими німецькими та містечковими єврейськими школами.

Стосовно духовного життя етнічні меншини УСРР протягом 1917– 1920 рр. були відкинуті на кілька десятків років назад. Далися взнаки тотальне руйнування мережі освітніх і культурних закладів під час революції та воєнних дій, еміграція значної частини етнічних культурних сил, господарський занепад громад, які стали неспроможні власним коштом утримувати початкову освіту та забезпечувати висхідний культурний поступ етносу. На початку 20-х рр. рівень культурних запитів етнічних меншин був невисоким і сягав лише задоволення потреб у початковій освіті. В цій галузі вплив уряду був неподільним і визначальним. 1920 р. ВУЦВК та Наркомос затвердили постанову, яка заборонила існування недержавних навчальних закладів на теренах республіки. Курс більшовиків на централізацію керівництва освітньою галуззю та створення єдиної державної системи навчальних закладів з історичної точки зору був, безумовно, прогресивним. Водночас, на початку 20-х рр. здійснення цього заходу зіткнулося з низкою економічних, технічних, світоглядних та етнокультурних проблем.

Згідно з законодавством викладання в початкових школах повинно було здійснюватися мовою місцевого населення. Але запровадження проголошених принципів у життя наштовхувалося на відсутність у окремих етнічних громад (чехів, греків, болгар, албанців, гагаузів тощо) усталених традицій національної освіти, навчальної й методичної літератури національними мовами, кваліфікованих учителів. Уряд, декларуючи національну початкову освіту в УСРР, не вповні був свідомий змісту проблем, не мав фінансових і технічних можливостей забезпечити проведення декларацій у життя. Місцеві ІНО повідомляли про занепад шкільної мережі (зокрема, недостатність шкільних приміщень або їхню невідповідність санітарно-гігієнічним нормам), нестачу вчительства, яке б відповідало ідеологічним і професійним вимогам Наркомосу, вкрай низький рівень учительської заробітної платні. Окреслені проблеми були типовими для шкіл в місцях компактного розселення етнічних меншин, але на них нашаровувався етнокультурний фактор.

Одним із провідних напрямків комуністичної шкільної реформи було запровадження принципу відділення церкви від держави й, відповідно, від освіти, як базової галузі громадського виховання. Для більшості етнічних меншин його здійснення означало підрив основоположних засад етновідтворення, поза як у їхньому середовищі нашарування етнічних і релігійних складових буття створювало, власне, етнокультурне обличчя етнічної громади як такої. Релігійна приналежність для неправославних етнічних меншин впродовж віків була визначальним фактором збереження ними своєї автентичності в багатонаціональній Російській імперії. Централізація важелів управління початковою освітою в руках радянської держави, відсторонення церкви від прямого впливу на виховання підростаючого покоління болюче вдарили по становищу їхніх закладів освіти. Найбільш гостро проблема раптової освітньої та світоглядної кризи постала в релігійно орієнтованих етнічних громадах, таких як: німці (передовсім меноніти), євреї, поляки. У контексті радянської освітньої реформи на теренах України поступово, але послідовно згорталася мережа релігійних освітянських установ (хедерів, приватних училищ, «Талмуд-Тор», єшив). Традиційна єврейська духовна освіта вимушено пішла в підпілля. Органи освіти та спецструктури докладали безліч зусиль для виявлення та закриття підпільних шкіл, однак вони існували аж до середини 30-х рр. Єврейська громада не тільки приховувала осередки збереження й передачі прийдешнім поколінням сакральних знань і мови (іврит), фактично забороненої в СРСР, вона ще й періодично організовувала масові акції на підтримку запровадження івриту в радянську школу, офіційного затвердження Суботи та юдейських релігійних свят. На супротив традиційних громад секуляризації та демократизації освіти радянські освітяни та органи управління відповіли систематичною агітаційно-пропагандистською обробкою школярів та їхніх батьків, яка карбувала фантом радянської школи мовами нацменшин: найдемократичнішої та найпередовішої в світі.

На проблему ідеологічної перебудови шкільної справи накладалися й суто технічні. Найгострішою серед них була та, що реквізувавши весь ідеологічно не витриманий інвентар у школах, місцеві органи влади та освіти не дали натомість жодного іншого. Регулярні запевнення інструкторів ІНО про тимчасовість труднощів були неправдивими, український уряд та Наркомос не мали в 1921–1924 рр. нової радянської літератури і не могли забезпечити нею школу. І, якщо час від часу відбувалися певні ін’єкції російськомовної навчальної літератури, то в сфері задоволення навчальною літературою українською, а тим більше — мовами етнічних меншин, ситуація залишалася катастрофічною. На час прийняття закону «Про заходи забезпечення рівноправності мов» (1 серпня 1923 р.) національна школа в УСРР була химерою, що існувала лише в офіційних паперах Наркомпросу. Насправді з року в рік у місцях розселення етнічних меншин збільшувалася лише кількість російських шкіл, що на фоні ліквідації дореволюційних форм освіти сприймалося як наступ на основоположні релігійні та національні засади буття етнічних меншин.

Таким чином, відтворення мережі шкільних установ хоча б на довоєнному рівні правило за першочергове завдання в низці заходів по нормалізації культурного життя УСРР. Гостроти йому додавали об’єктивні економічні труднощі. Значною проблемою на шляху культурного відтворення етнічних громад, який, зрозуміло, обумовлювався не одним лише станом початкової освіти, був загальний рівень національної свідомості, освіченості та толерантності на всіх рівнях суспільства. В даній царині протягом першої половини 20-х рр. склалася вкрай суперечлива ситуація. Народи країни успадкували від часів революції, громадянської війни та воєнного комунізму критичний рівень міжнаціональних суперечностей та упередженості. Попри виголошувані гасла інтернаціонального єднання й братерської співдружності, міжнаціональні тертя не пом’якшувалися, а підсилювалися внаслідок названих вище соціально-економічних і політичних факторів. Через безвідповідальну діяльність місцевих органів виконавчої влади страшні рани, отримані етнічними меншинами під час погромів та проявів етнічної дискримінації початку 20-х рр., не загоювалися, а ятрилися. Не останню роль у цьому відігравав інформаційний вакуум у сфері висвітлення міжнаціональних взаємин у цілому та особливостей етносів, зокрема. Навіть центральні державні установи, спеціальні інституції, які за безпосереднім напрямком своєї діяльності мали справу з етнічними меншинами, занадто мало знали про етнічні громади, їхню історію в Україні, особливості соціально-економічного й суспільного життя, культури, ментальності тощо. Крайній дилетантизм у цих питаннях був притаманний посадовим особам усіх рівнів влади. Іншою його стороною ставала безмежна самовпевненість і зарозумілість у визначенні напрямків і методів роботи з нацменами.

Джерела першої половини 20-х рр. зберігають красномовні, підчас курйозні, свідоцтва про стан суспільної та корпоративної свідомості. Очевидним було взаємне нерозуміння етнічних громад і представників владних структур, упередженість і зверхність останніх у ставленні до національних традицій. Зокрема, часто-густо стосовно маріупольських греків представники райвиконкомів використовують характерне словосполучення «цей східний дух», висміюють традиційне свято «панаїр», безрезультатно намагаються призвичаїти грекинь відвідувати загальні збори, відкривати обличчя в присутності незнайомців, агітують їх працювати в полі. Нехтування етнокультурної специфіки виявлялося у вкрай обурливих формах, зокрема — антирелігійних акціях під час релігійних свят.

Недалекоглядний радикалізм і дилетантизм були притаманні не лише пересічним радянським працівникам, а й співробітникам нацменструктур. Так у звіті завідувача болгарською секцією Катеринославського губкому КП(б)У Іванова «Про результати обстеження роботи серед болгарського населення Бердянської округи» (10.12.1924 р.) знаходимо характерний відгук про традиційні болгарські «седянки» [аналог українських вечорниць (досвіток) та російських «посідєлок» — Авт.]. Занотовано буквально наступне: «На відміну від українських досвіток, які перетворюються часто на оргії, на «седянки» дівчата збираються виключно для рукоділля та спілкування, парубки обходять всі «седянки», знайомлячись у такий спосіб із дівчатами. Враховуючи цілком пристойний характер «седянок», Іванов пропонував використовувати їх для радянської роботи серед дівчат. Приводячи цей майже анекдотичний прояв корпоративної свідомості нацменпрацівника, ми маємо на меті окреслити надзвичайно складні умови, в яких розпочиналася політика коренізації в Україні. Вкрай ускладнювали її запровадження не сам факт багатонаціональності країни як такий (за висловом одного з сучасників — «вавілонські умови»), а низький рівень толерантності на всіх рівнях суспільства, мізерні знання в галузі етнокультурної специфіки, нездатність представників різних етносів не лише виголошувати гасла пролетарського інтернаціоналізму, а й керуватися ними в повсякденному житті.

Реальна етнонаціональна ситуація була далекою від ідеальних пропагандистських замальовок братерського миру і злагоди. Низка джерел, зокрема доповідь М. Ареф’єва, свідчать про ворожість у стосунках між менонітами й німцями інших конфесій, що стало на заваді створення єдиного німецького району на базі Пришибського (заселеного католиками й лютеранами) й Молочанського (з менонітським населенням) районів. Значні суперечності існували у стосунках поляків і так званих українців-католиків, греків-еллінів і греко-татар Маріупольщини. Що ж стосується взаємин етнічних меншин із титульною нацією й росіянами, то джерела першої половини 20-х рр. одностайно відзначають бажання меншин максимально обмежити втручання у внутрішні справи громад, перш за все — етнокультурні. Так, М. Ареф’єв констатував намагання німців «лукаво, дуже вміло використовуючи всі формальні зачепи», захистити меншість від нав’язливої культурної політики держави та її ідеологічного тиску. Під час обстеження грецької меншини комісією ЦКНМ (1925 р.) греки відверто висловили своє прагнення до ізоляції (й не лише культурної) у декількох питаннях, звернених до комісії, а в її особі — й до уряду: «1) Чи визнали греків за окрему національність; 2) чи будуть їм надані права й пільги Катеринінських часів; 3) невтручання українців і росіян у земельні справи греків.

До початку коренізації більшою або меншою мірою конфліктність у стосунках з оточуючим українським і російським населенням, прагнення відокремитись були притаманні всім етнічним громадам. Соціально-економічні причини явища були розкриті вище, що ж стосується духовних основ суперечностей, то їх слід шукати як в усталених сторіччями механізмах етнозбереження національних меншин, так і в значному підвищенні тиску на них російської та української культур.

Протягом 1917–1923 рр. у країні точилася перманентна, часом — надзвичайно жорстка боротьба між двома формами революційної активності мас: українською і російською. Змагання українського і російського напрямків революційно-демократичного руху на теренах України за вплив у її культурному просторі, врешті, — за форму створюваної на руїнах імперії Романових державності, справляли вирішальний вплив на етнокультурне життя народів країни. Лише з початком запровадження закону «Про заходи забезпечення рівноправності мов» (1 серпня 1923 р.) процес повсякчасного «перетягування канату» між українською й російською мовами в культурній царині набув певної стабілізації. Попри те, що верстви власне українського суспільства поволі доходили консенсусу щодо вектору подальшого культурного поступу країни, етнічні меншини в своїй переважній масі зустріли українізацію вороже, всіма засобами опиралися її запровадженню, особливо в освітянській царині.

Переведення початкової освіти на національні мови, що розглядалося урядовими колами як складова коренізації стосовно етнічних меншин і було покликане пом’якшити опір українізації з боку меншин, до середини 20-х рр. цієї своєї місії ще не виконувало. Найменш ефективним воно виявилося в місцях мешкання тих етнічних громад, які до революції не мали національної школи. Греки, чехи, болгари, гагаузи послідовно бойкотували українізацію початкової школи. Показовою в цьому відношенні була постанова загальних зборів у с. Стила, яка виголошувала: «Перші два роки викладання в школах вести грецькою мовою [...] Діловодство тимчасово залишити російською мовою, але ні в якому разі не українською».

Перспектива українізації освітньої галузі та вимог щодо опанування українською радянськими службовцями, вихідцями з громад етнічних меншин, врешті перетворилася не лише на жупел етнокультурного й етнополітичного життя республіки, а й безпосередньо впливала на долю кожного пересічного громадянина, який мав дітей шкільного віку. Для етнічних меншин, найбільше ж росіян, питання українізації набуло дратівливого характеру, сприймалося як наступ українців на віками усталені привілеї та переваги.