Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід
Яків Кантор
Яків Кантор (1884 (за іншими даними 1886) — 1964, Москва) прожив довге життя. Нетривалий час він співробітничав із ЦКНМ у харківський період свого багатого на події життя.
Майбутній відомий журналіст, політичний і громадський діяч народився в м. Пінськ Мінської губернії в родині купця. З початку 1900-х рр. — активіст партії сіоністів-соціалістів. Згодом вступив до Бунду. Як журналіст дебютував у віленській єврейській пресі зі статтями на політичну, економічну, літературну і педагогічну тематику, спрямованими на поширення просвітницьких ідей в єврейському середовищі. В цей час він був помітною фігурою єврейського соціалістичного руху Білорусії, зокрема брав участь у підпільній конференції СЄРП у прифронтовому Пінську в 1915 р.
Відповідальний секретар Комзету України (з 1925 р.) у ЦКНМ він опікувався проблемами містечкових євреїв, аграризації, що, врешті, було найтіснішим чином пов’язано з його основною роботою в Комзет. Крім того Я. Кантор активно друкувався в пресі, редагував і готував до видання матеріали Першої всеукраїнської наради по роботі серед національних меншин. Згодом він був відряджений до Москви, де працював в Озет. Там же почав фахово досліджувати проблеми демографії радянських євреїв, сільськогосподарської кооперації, єврейської колонізації та національного будівництва.
Вже на початку 30-х рр. на загальносоюзному рівні доволі чітко окреслилися ознаки відступу від попередньої концепції вирішення єврейського питання в СРСР. У 1930 р. Всесоюзне ТРТ (рос. — ОРТ) було об’єднане з Товариством по землеоблаштуванню євреїв (рос. — ОЗЕТ). На середину 30-х рр. Всесвітнє ТРТ в Радянському Союзі кваліфікувалося не інакше як буржуазна організація. В 1938 р. відносини між Товариством та СРСР були розірвані, що поклало край дослідженню дотичної проблематики. В 1934 р. вийшла друком найбільша праця Я. Кантора «Национальное строительство среди евреев в СССР», в якій автор категорично заперечував припустимість асиміляції громади. Разом із дослідженням тогочасного видатного демографа Л. Зінгера «Национальный состав пролетариата в СССР» (М., 1934) вона підсумувала наслідки здійснення низки соціально-економічних і суспільно-політичних заходів в єврейському середовищі. Після цього на тривалий час дослідження проблематики припинилися.
Тоді основною сферою діяльності Я. Кантора стала журналістика.
В 1928–1937 рр. він був членом редколегії педагогічного щомісячника «Ратнбилдунг». Переважну більшість виданих у міжвоєнний період статей Я. Кантор написав мовою ідиш.
Переживши Великий терор, Я. Кантор відновив дослідницьку працю в часи «відлиги». Друкувався переважно в польській пресі, що виходила мовою ідиш. Остання стаття про результати перепису 1959 р. стосовно єврейської громади СРСР вийшла у варшавському журналі «Блетер фар гешихте» (1962/63, № 15).
Працюючи до останнього, Я. Кантор підтримував тісні зв’язки із давніми споборниками. Гута Маргуліс (у 60-х рр. — пенсіонер союзного значення, учасник підпільного руху в Києві 1919 р., жертва сталінських політичних репресій) у переписці з проф. М. Шац-Аніним писала, що часто зустрічається з Давидом Левіним та Яковом Кантором. Шац-Аніна та Кантора поєднували спогади про буремну революційну молодість і доволі теплі товариські взаємини. В листі, датованому 24 вересня 1956 р., М. Шац-Анін зокрема писав: «Заполнить пробелы в истории еврейского революционного движения — задача, конечно, важная, и с уменьшением числа ветеранов движения эта задача все более осложняется […] На Пинской конференции 1915 года я был и помню, что защищал в своем выступлении позицию В.И. Ленина на Циммервальдской конференции. Впрочем, я определенно знаю, что об этой конференции написал статью Б. Гутман в варшавском сборнике "Дер ройтер Пинск" ("Красный Пинск"), вышедшем после первой мировой войны […] Я считаю очень благодарной задачу собрать у оставшихся в живых ветеранов движения личные воспоминания о конференциях, совещаниях и т.д. Вы сами знаете и Б. Кимельблата, и И. Брегмана, и Д. Левина, и других. Предложите им самим написать воспоминания, а кому трудно самому писать, запишите с их слов то, что они запомнили о революционном движении». Те, що здавалося М. Шац-Аніну справою великого значення, для євреїв — мешканців Москви залишалося тим темним минулим, про яке вони чимдалі дужче прагли стерти згадки, передовсім у спецструктур. Сліпий М. Шац-Анін у своїй напівзакордонній Ризі був занадто далекий від розуміння прагнень і проблем своїх колишніх соратників — персональних і ні пенсіонерів союзного значення. Для них лишати свої згадки про події дорадянської минувшини, коли євреї Росії шукали своє особливе місце в історії (поза всесвітнім пролетарським рухом), все ще було занадто небезпечно.
Переосмислення ролі, відіграної ними в долі російського та радянського єврейства, нині тільки-но розпочинається.
Праці: Что должен знать каждый гражданин о выборах в советы. — Харьков, 1926; Десять лет нац. политики сов. Власти. Харьков, 1927; В помощь переселенцу. — Харьков, 1928; Еврейское население Украины. — Харьков, 1929; Еврейское землеустройство на Украине. — М., 1929; Коллективизация еврейских крестьян на Украине. — М. Харьков–Минск, 1930; Национальное строительство среди евреев в СССР / Под ред. З. Островского. — М., 1934.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України