Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

ВСТУП

З’ясування сутності глибинних етнополітичних процесів, які змусили більшовицький провід суттєво скорегувати національну політику в колишніх околицях Російської імперії, зокрема Україні, залишається актуальним науковим напрямком. Його подальше розгортання бачиться нам у площині комплексного дослідження етнонаціонального розвитку післяреволюційної України, українців і етнічних меншин. Прикметною складовою етнополітичної історії УСРР є минувшина спеціальних установ з питань національної політики, яка мало висвітлена в спеціальній літературі, хоча сама по собі яскраво ілюструє і загальні напрямки радянської етнополітики в міжвоєнну добу, і стан міжетнічних відносин в УСРР.

Основні відомості про створення Відділу національних меншин НКВС та ЦКНМ (далі — ЦКНМ) при ВУЦВК, їхню компетенцію, кількісний склад та результати роботи знайшли своє висвітлення у тепер вже хрестоматійній праці Б. Чирка — автора першого у вітчизняній історіографії комплексного дослідження історії національних меншин міжвоєнної України. Характеризуючи діяльність відділу, як малоефективну, Б. Чирко, певне, наслідував схему викладення історії коренізації в УСРР, усталену в працях радянських і партійних функціонерів 20–30-х рр. (зокрема, П. Буценка, Я. Саулевича, М. Василенка). Він зауважив, що вона не могла бути іншою через складну економічну ситуацію в країні, надзвичайну гостроту внутрішніх проблем, які уряду доводилося вирішувати в умовах розрухи та голоду 1921–1922 рр. Початок політики коренізації в УСРР стосовно етнічних меншин дослідник цілком слушно пов’язав з утворенням Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, зауваживши, що компетенція установи, визначена в положенні «Про комісію у справах національних меншостей при ВУЦВК та її місцеві органи» (22 жовтня 1924 р.), була ширшою за аналогічні права Відділу національних меншин НКВС. Простеживши основні етапи формування місцевих органів Комісії, Б. Чирко цілком обґрунтовано відзначив значне зростання їхніх штатів упродовж 1925–1928 рр., що, однак, не означало відсутності проблем у їхній діяльності. Історик зауважив, що спроби місцевих органів влади ліквідувати ОБНМ були не поодинокими. В грудні 1927 р. президія ВУЦВК зобов’язала Першотравненський, Уманський, Полтавський та Роменський окрвиконкоми відновити ліквідовані перед тим ОБНМ та посади уповноважених у справах національних меншин. Після здійснення адміністративно-територіальної реформи 1930 р. посади інструкторів по роботі серед національних меншин ввели до складу деяких районів, унаслідок чого загальна їхня чисельність зросла до 130 осіб. Навесні 1932 р. нацменкомісії з’явилися в складі обласних виконкомів, та вже 1934 р. вони були ліквідовані. Лише при Київському, Вінницькому й Одеському ОВК натомість створили відділи по роботі серед національних меншин (з завідувача та двох інструкторів).

«Центральні органи Комісії у справах національних меншостей активно діяли до середини 30-х рр.», — обтічно зауважив дослідник, не уточнивши, про які «центральні органи» йдеться.

Б. Чирко розкрив загальну динаміку створення мережі національних секцій партійних організацій, які, на його думку, посідали особливе місце в управлінні сферою міжнаціональних відносин. Щоправда в епіцентрі уваги дослідника опинилися не інституційні підвалини їхньої діяльності, а політичні суперечності з польською, німецькою (зокрема — менонітською) та єврейською громадами. Вони послідовно розглядаються в усіх наступних розділах монографії, що цілком відповідає тій ролі, яку відігравали партійні органи в усіх сферах життєдіяльності радянського суспільства міжвоєнної доби.

З часу виходу в світ монографії Б. Чирка історіографія з дотичної проблематики зросла стократ. Втім, слід зауважити, вона стосується передовсім історії окремих етнічних громад чи регіонів. Згадками про існування спеціальних державних установ етнополітичного регулювання рясніє чи не кожна публікація, та далі відомостей про час існування, компетенцію та окремі факти про напрямки їхньої діяльності справа, на жаль, не йде. Перегляд наявної історіографії засвідчує, що і причини створення цих органів, і їхня роль у здійсненні політики коренізації, тим більше — місце в більшовицькій концепції вирішення національного питання, зрозумілі переважній більшості авторів лише у загальних рисах.

Окремі аспекти розробки теоретичних та організаційних засад радянської етнополітики в УСРР упродовж 20–30-х рр. ХХ ст. розкриті в працях О. Антонюка. Науковець дійшов висновку, що курс на коренізацію «був обумовлений падінням престижу інтернаціональних гасел і цінностей в умовах, пов’язаних з переходом до непу, лібералізацією суспільства, зростанням опозиційних настроїв у республіках і регіонах і суто практичної складності управління територіями з іншими мовними та культурними орієнтаціями населення; погіршенням міжнародної обстановки і намаганням розіграти національну карту для виправдання геополітичних домагань». З метою управління процесами реалізації «спеціальних заходів сприяння політичному і культурному розвитку національних меншин», на думку О. Антонюка, були створені спеціальні структури. Йдеться передовсім про нацменвідділ НКВС та ЦКНМ при ВУЦВКу, однак у поле зору науковця потрапили тільки найбільш загальні відомості про їхню структуру та напрямки діяльності.

Піднесені характеристики внеску згаданих інституцій у покращення умов соціально-економічного та етнокультурного розвитку етнічних меншин, передовсім євреїв, знаходимо у монографії В. Орлянського. В ній дослідженню державних органів у справах національних меншин присвячений цілий підрозділ. В останньому, щоправда, компетенція та сфери впливу партійних і радянських органів етнополітичного регулювання практично не розмежовані і, відповідно, не проаналізовані. Необізнані студенти та аспіранти, зважаючи на твердження В. Орлянського, певне, уявлятимуть ЦКНМ билинним богатирем, який самотужки боровся з «русотяпами» та «держиморадами» на просторах України, що лежала розчавлена Голодомором.

Більш поміркованою у своїх судженнях є пізніша за часом оприлюднення стаття В. Орлянського «Центральна комісія національних меншин при ВУЦВК та українське єврейство (1920-і рр.)». На думку дослідника, спонукальним чинником перегляду тактики радянського будівництва став абсентеїзм виборців на виборчій кампанії 1923 р. Своєю чергою «специфічність і непідготовленість усього апарату до реалізації політики коренізації викликала необхідність у створенні якогось спеціального державного органу, що безпосередньо займався б справами національних меншин». Проаналізувавши обставини діяльності відділу національних меншин НКВС, дослідник дійшов висновку, що ЦКНМ стала «принципово іншою структурою». Серед завдань нового державного органу він назвав також (пункт «д») «забезпечення національним меншинам політичних прав і залучення їх до радянського будівництва». Не менш сумнівними, на наш погляд, є й наступне твердження дослідника: «Щоб перебороти небажання місцевих органів влади виділяти штатні одиниці для окружних бюро (ОБНМ), їхні працівники були зараховані в штати ЦКНМ».

Проаналізувавши кількісні показники нацменапарату за 1925 р., В. Орлянський дійшов цілком прогнозованого, але від того не менш необґрунтованого висновку, що «проблеми єврейського населення були якщо не пріоритетними, то, у всякому разі, найважливішими». Наводячи відомості про формування місцевої ланки нацменорганів та його законодавчо-циркулярне супроводження, дослідник, наслідуючи радянські ідеологічні кліше, цілком серйозно зазначив, що «важливим моментом у становленні роботи цього органу [йдеться про ЦКНМ — Авт.] було те, що вона проходила в період здійснення [так у тексті — Авт.] щодо пожвавлення діяльності Рад, залучення до роботи широких мас, причому різних верств населення, розвитку критики, боротьби з бюрократизмом, пропаганди принципів народовладдя. Ця обставина не могла не відбитися на стилі роботи як центрального апарату, так і на місцях». Загалом позитивно оцінивши діяльність ЦКНМ щодо вирішення низки нагальних проблем єврейської громади, В. Орлянський виокремив наступні етапи діяльності установи: 1924–1926 рр. — організаційний, на якому установі «доводилося найчастіше виступати в ролі збудника республіканських відомств і місцевих органів влади задля зацікавлення їх справами національних меншин»; 1927–1928 рр. — етап комплексного вирішення проблем. З квітня 1928 р. — після ухвалення постанови ВУЦВК про посилення роботи серед національних меншин (10.04.1928 р.), на думку історика, розпочався новий етап діяльності ЦКНМ, оскільки «у республіці широко розгорнулася робота з пристосування буквально всього радянського апарату до обслуговування нацменшин, незалежно від їхньої чисельності і місця проживання, — сутність етапу він охарактеризував доволі розлого, — Вихід такої постанови кардинально змінював ситуацію: якщо раніше, до цієї постанови, ЦКНМ і ОБНМ фактично були єдиними, хто предметно займався питаннями реалізації декрету про рівноправність мов, то тепер ці органи стали виконувати роль, координаторів цієї роботи, тому що питаннями реалізації цього декрету були зобов’язані опікуватися тепер всі державні установи й організації. У зв’язку з цим статус державних органів у справах нацменшин значно підвищився». Відомості про заслуховування на засіданнях ЦКНМ звітів ВРНГ, Вукоспілки, Вукоопкредитспілки та інших установ наводяться ним на доказ бурхливого розвою нацменроботи. Щоправда, в статті зазначається, що на етапі адміністративно-територіальної реформи «серйозно ускладнилася робота ЦКНМ, тому що окружні бюро у справах національних меншин були головним реалізатором на практиці політики коренізації. Саме тут, на цьому рівні, були зосереджені основні сили штатних працівників системи державних органів з роботи з національними меншинами».

Підсумовуючи досвід діяльності ЦКНМ упродовж 20-х рр., В. Орлянський зазначає, що «саме наявність цього спеціального державного органу дозволила налагодити реалізацію політики коренізації в повному обсязі за невеликий проміжок часу досягти певних результатів».

Оглядові відомості про історію виникнення та діяльність нацменорганів містить невеличка стаття О. Жуковського. Висвітлюючи передісторію створення нацпідрозділів КП(б)У та КСМУ, дослідник зазначає, що створення нацменсекцій при КСМ було першою спробою «партійних структур нівелювати перепону, з одного боку, між іноетнічним населенням і титульним етносом, а з другого, — між самими етнічними групами, показавши таким чином однакове ставлення партії до всіх. На підтвердження цьому були створені спеціальні підвідділи нацменшин, які пропагували серед своїх етносів правильність політики комуністичної партії шляхом організації мітингів, співбесід, курсів для широких мас та членів партії, партійних шкіл, клубів тощо». Зупинившись на обставинах діяльності партійних та комсомольських осередків, у другій частині публікації О. Жуковський врешті переходить до висвітлення заявленої проблематики і наводить побіжні відомості про відділ національних меншин НКВС та ЦКНМ при ВУЦВКу. Так само в загальних рисах змальована ним історія створення Рандацмену НКО та його органів на Правобережжі. Не менш поверховими та ситуативними виглядають і висновки.

Вибіркові відомості про діяльність загальновідомих, але від того не менш загадкових, органів містить публікація Т. Іванової. Розгляд діяльності більшовиків невмотивовано розпочинається нею з Комісаріату з питань єврейської національності і фактографічно доводиться лише до 1930 р. Це, однак не завадило авторці зробити стандартні висновки про те, що «політика коренізації, що впроваджувалася в регіоні, передбачала залучення в партійний і державний апарат представників компактно проживаючих в республіці національних меншин. Це стало першим кроком по залученню національних меншин регіону до будівництва радянської влади. Показник участі населення національних районів Південної України у виборах до рад всіх рівнів був досить високим. Політика коренізаціі сприяла збереженню культурних надбань представників різних національностей південноукраїнського регіону».

Марними залишаються сподівання відшукати більш докладні відомості у публікаціях, спеціально присвячених ЦКНМ. Серед прикрих необґрунтованих заявок на дослідження проблематики виділяються статті О. Плясецького. В одній із них він, наводячи класичне визначення понять «громадянське суспільство» та «групи інтересів», цілком серйозно намагається розглядати заявлену проблематику на прикладі радянської України, вважаючи, що задекларовані в положеннях про діяльність установи засади її функціонування знайшли беззастережне втілення в реальному житті.

Про те, що дослідникам історії міжвоєнного періоду доведеться витратити ще чимало сил, аби донести до свідомості пересічного читача як базові теоретичні, так й інституційні засади здійснення більшовицької національної політики, свідчить банальність, ба, навіть, непрофесійність низки публікацій, оприлюднених у фахових виданнях. Яскравим прикладом такої псевдонаукової творчості є стаття В. Шабельнікова з претензійною назвою «Формування й організація діяльності системи національного районування у 1920-х роках». Ставлячи за мету дослідити функціонування й організацію діяльності системи національного районування у 1920-х рр., останній зі скепсисом заявляє: «Чомусь дослідники в своїх працях досить спрощено поставились до аналізу цього важливого явища. На нашу думку, в літературі не знайшли належного висвітлення питання історичних і етнографічних особливостей створення національних районів і сільрад», — і це в 2010 році (!). Зверхньо висловившись про роботу своїх попередників, дослідник-початківець своєю чергою полінувався навіть коректно назвати установи по роботі серед національних меншин. Посилаючись на архівний фонд ЦКНМ, він проголошує:

«28 квітня 1924 р. при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті розпочала роботу Центральна Адміністративно-Територіальна Комісія у справах національних меншин [виділення наше — Авт.], та її відділення на місцях за участю фахівців». Нарешті зацікавлений читач має нагоду дізнатися, що постановами «ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про виділення районів Катеринославської губернії з переважаючим німецьким населенням» від 11 червня 1924 р. Раднаркому УСРР «Про виділення національних районів та сільрад» від 29 серпня 1924 р., ухваленими IV сесією ВУЦВК 19 лютого 1925 р. […] встановлювалася ціла низка пільг для створення національних районів, селищ і сільрад». Нагадаємо, йдеться про двократне зменшення норм чисельності населення для створення національних районів і сільрад до 10 тис. та 500 осіб відповідно. З не меншим подивом попередники видатного науковця з’ясують, що Станично-Луганський російський національний район насправді називався Старо-Луганським, а відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 11 червня 1924 р. «Про виділення районів Катеринославської губернії з переважаючим німецьким населенням» передбачалося створення аж п’яти «німецьких національних районів у кордонах деяких округів та у складі окремих колишніх волостей» і називалися вони Молочанський, Терпіннівський, Пришибський, Чернігівський і Петропавлівський (!).

Набавившись досхочу із безсистемно і абияк згрупованими відомостями щодо кількості національних адміністративно-територіальних утворень по різних роках і регіонах, В. Шабельніков апелює до думки Надії Іванівни Мельник, щоправда, вважаючи її чоловіком, і поблажливо зазначає, що і «в історії болгарського населення України, зокрема, його районування, залишаються ще недостатньо вивченими багато питань, особливо економічного характеру та діяльності національних районів і сільрад».

Логічним результатом нестримної дослідницької заповзятості стали прогнозовано «серйозні» висновки: «Протягом 1925–1930 років адміністративно-територіальний поділ України в цілому відбувався з урахуванням національної ознаки. В результаті вже в кінці 1920-х років виділення національних районів і рад надає поштовх культурному відродженню етнічних груп населення, пожвавлює економічне і соціальне життя в них. Але цей процес було перервано встановленням тоталітарної системи влади. «Національний ренесанс» тривав недовго — до кінця 1920-х — початку 1930-х років. У наступний період, приблизно з 1932–1933 років, державна політика в силу названої причини щодо національних меншин різко змінюється. Позитивний досвід, нагромаджений у сфері національної політики, був невиправдано засуджений».

На жаль, фактичні й термінологічні помилки чи неточності перетворилися на візитку публікацій останнього десятиріччя. Вочевидь кількість не автоматично переходить у якість. Перекручення назви ЦКНМ чи невірні тлумачення абревіатури доволі часто зустрічаються навіть у фахових виданнях. Так Є. Іванов у своїй статті «Болгарська діаспора півдня України в контексті болгарсько-українських відносин» зазначає, що ЦКНМ була структурним підрозділом КП(б)У. У списку скорочень, що додається до документального покажчика А. Морозової та Н. Полетун, до речі, виданого за фінансового сприяння Американського Єврейського Об’єднаного Розподільчого Комітету «Джойнт» за програмою «Спадщина», ЦКНМ розшифровується як Центральний комітет національних меншин. Загальновживаним штампом стала фраза про те, що до ЦКНМ входили представники національних меншин. Широкий діапазон думок спостерігається й навколо кінцевої межі існування ЦКНМ. Так, О. Махова зазначає, що комісія припинила свою діяльність у 1938 р., решта дослідників, спираючись на опис фонду ЦКНМ у ЦДАВО України, відносять кінцеву межу існування установи до 1941 р., навіть попри цілковиту відсутність архівних справ.

На щастя, присутні й вдумливі розвідки, що намагаються розбавити загальне задогматизоване середовище свіжими думками. О. Сучкова, зокрема, пропонує власну періодизацію радянської національної політики:

«1921–1923 рр.: організаційний; 1924–1928 рр.: період активного впровадження політики коренізації; 1929–1932 рр.: інерційний, стагнаційний період коренізаційної політики; кінець 1932 р. — перша пол. 1937 р.: курс на зближення націй (намагання уніфікувати культурні та освітні процеси серед українців і представників нацменшин при збереженні національної форми освіти і культури); з другої пол. 1937 р.: впровадження курсу на «злиття націй», русифікація».

Державні органи та громадські структури, створені владою для здійснення коренізації в середовищі національних меншин, передовсім євреїв, дослідниця об’єднала в наступні групи:

І. По державній лінії: 1) Центральна комісія у справах нацменшостей (ЦКНМ) при ВУЦВК та її підрозділи на місцях у структурах: окрвиконкомів — окрбюро (ОБНМ), міськрад — секцій, а потім бюро, райвиконкомів — уповноважених; 2) Державний орган, що координував роботу різних відомств по переселенню євреїв на землю, — Комітет по земельному облаштуванню єврейських трудящих (УкрКОМЗЕТ).

ІІ. По партійній і громадський лінії: 1) Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У та євсекції при окружкомах КП(б)У; 2) Євсекції при ЦК ЛКСМУ та інструктори в округах; 3) Євсекції в профспілкових структурах; 4) Євсекції в кооперативних об’єднаннях; 5) Товариство по землеоблаштуванню єврейських трудящих (УкрТЗЕТ).

IIІ. По адміністративно-територіальній лінії: 1) Виділення єврейських національних районів, селищних і сільських Рад; 2) Створення змішаних районів і сільрад із чітко визначеним положенням єврейського населення в цих утвореннях.

Зазначивши, як і переважна більшість істориків, що «ЦКНМ при ВУЦВК проіснував до 1941 року», О. Сучкова водночас наголосила, що «починаючи з 30-х років його діяльність, як і місцевих структур, була позбавлена будь-якої самостійності та спрямована не на задоволення потреб нацменшин, а на виконання внутрішньополітичних кампаній. Зміцнення політичного режиму перетворювало вказану структуру на формальний придаток до виконавчої гілки радянської влади. Система управління справами нацменшин стала складовою частиною партійно-радянського апарату. Повна ієрархічна залежність низових ланок управління від вищестоящих не дозволила національним процесам зайняти самостійне місце в суспільному житті країни, підпорядковувала національну політику різним політичним акціям. По суті, був демонтований механізм управління національними відносинами, а сам процес їх вільного розвитку фактично загнаний в жорстко централізовані бюрократичні рамки».

Підводячи підсумки опрацювання вітчизняними науковцями історії радянських і партійних інституцій, безпосередньо причетних до здійснення національної політики в радянській Україні, слід зазначити наступне.

Впродовж останнього десятиріччя спостерігається сталий інтерес дослідників до подальшого опрацювання проблем етнонаціональних відносин та державної національної політики міжвоєнної доби. Тисячі публікацій тією чи іншою мірою висвітлюють окремі аспекти проблематики. Однак, лише незначна їхня частина сприяє якісним зрушенням у розумінні цього складного і суперечливого історичного явища. Левова частка публікацій хибує не тільки фактичними неточностями чи помилками, доволі банальна у своїх судженнях і висновках, а й не гребує відвертою компіляцією.

Не менше проблем існує й у російському науковому інформаційному просторі, щоправда вони мають іншу природу. Історія української версії коренізації на загал розглядається в контексті загальної історії СРСР. Для сучасного російського наукового дискурсу тогочасна українська модель радянського будівництва з притаманними їй суспільно-політичними і теоретичними дискусіями, як і раніше, перебуває на далекій периферії російського суспільно-політичного життя. На додаток сучасні потреби зміцнення центральної влади вкотре заважають науковцям поглянути на регіональні версії націобудівництва інакше, аніж під кутом зору сепаратистської загрози. Цілком прогнозовано й український досвід дістає висвітлення лише як ілюстрація боротьби до- і відцентрових сил. В епіцентрі уваги дослідників традиційно перебувають загальнотеоретичні питання, історія центральних органів етнополітичного регулювання, історія окремих громад і регіонів.

В якості позитивних наслідків політики коренізації традиційно відзначаються сприятливіші умови для вирішення низки економічних проблем та господарських завдань, імпульс, наданий політикою, поступальному розвитку культурних і національно-побутових [виділення наше — Авт.] традицій національних меншин. Зазначені узагальнюючі висновки найхарактерніші для історіографії 1990-х рр. із притаманною їм ідеалізацією досвіду політики коренізації. Втім і нині сучасники на загал затято наслідують традиції, закладені свого часу визнаними авторитетами в дослідженні дотичної проблематики — Е. Песикіною, Р. Абдулатиповим, Л. Болтєнковою, Н. Бугаєм, А. Вдовіним, Г. Макаровою та ін.

Водночас останніми роками спостерігається вибухове зростання цікавості російських істориків до досвіду створення та діяльності національних адміністративно-територіальних одиниць. У підоснові його перебувають прагматичні потреби сучасної російської влади стосовно осмислення причин, які спричинили створення вогнищ хронічних конфліктів, що мають виразне етнічне забарвлення. Власне, сучасна російська влада, як ніколи, зацікавлена в науковому аналізі історично апробованих моделей вирішення національного питання.

Сучасне російське інтелектуальне середовище перш за все задається питанням, чому, власне, в 1923 р. з низки можливих історичних альтернатив був обраний національно-територіальний принцип державного будівництва, наслідком якого стала розбудова системи національно-державних та адміністративно-територіальних утворень, в якій низові національні одиниці — національні райони та сільради — були найбільш чисельними. Дослідження проблематики на загал відбувається в контексті розбудови концепції позитивного досвіду вирішення національного питання, скалькованої з радянської історіографічної концепції реалізації більшовицького «бачення національного розвитку держави». Найбільш значущі досягнення російської історіографії узагальнені в ґрунтовному дослідженні О. Кайкової, і резюмувати їх можна наступним чином:

- створення мережі національних адміністративно-територіальних одиниць, з одного боку, стало закономірним наслідком радянського національно-державного будівництва;

- це була специфічна форма самовизначення, яку керівництво держави використало для включення компактних національних груп (що проживали в іноетнічному оточенні) до системи радянської національної державності. З іншого боку, її можна розглядати як один з проявів

«політики поступок націоналам і національним пересудам [«предрассудкам» — Авт.]», якої партійне та державне керівництво дотримувалося до середини 1930-х рр.;

- рішення про ліквідацію мережі національних районів і сільрад не означало, що можливості для їхнього поступового розвитку вичерпані. Передовсім воно свідчило про усвідомлення владою негативних наслідків дроблення території на дрібні й дрібніші адміністративно-територіальні одиниці за національною ознакою. Зокрема, була усвідомлена нелогічність адміністративно-територіального влаштування, при якому тільки незначна частина районів офіційно визнавалася такою, що має національну специфіку, а за переважною їхньою частиною такої специфіки не визнавалося [тут і далі виділення наше — Авт.];

- національні райони та сільради виявилися втягненими в соціально-економічну модернізацію кінця 1920–1930-х рр. Але як форма, що була покликана забезпечити всебічний розвиток етнічних меншин, вони повною мірою не могли продемонструвати свої можливості;

- в результаті впродовж 1920–1930-х рр. не вдалось до кінця вирішити проблему національних меншин шляхом створення національних адміністративно-територіальних одиниць. Можливості вирішення проблеми етнічних меншин у формі створення національних адміністративно-територіальних утворень були реалізовані лише частково. Досвід Радянської держави у вирішенні проблеми національних меншин на основі національно-територіального принципу виявився суперечливим і неоднозначним. З одного боку, розвиток національностей (в тому числі нечисленних та дисперсно розселених) у межах своїх національних утворень сприяв збереженню етнічними групами своєї національної ідентичності. З іншої сторони, поширення виробленої в 1917–1922 рр. моделі національно-державного влаштування на всю територію держави і на всі національності закладало основу для відособлення на національному ґрунті, що приховувало в собі загрозу державній цілісності.

Висновкам О. Кайкової вторять і автори, які найбільш послідовно відстоюють позиції російського етноцентризму. Вони зауважують, що на низовому рівні адміністративно-територіальної структури СРСР повною мірою проявилася неспроможність національно-територіального принципу будівництва держави, «коли переважна частина районів опинялася ніби поза національністю або їм не належало бути національними». Ряд дослідників, які тривалий час фахово займаються історією національних районів, не криючись, демонструють цілковите нерозуміння сенсу в існуванні національних адміністративно-територіальних утворень, як таких.

Отож, для російських дослідників на загал залишається ніби невідомим, що райони, не виокремлені в якості національних, вважалися в такому разі російськими, оскільки ніякими іншими бути просто не могли. Не останню роль у вибудовуванні дослідницьких наративів відіграє й та обставина, що чимдалі більше «національне», як таке, штучно відокремлюється від контексту суспільно-політичного життя СРСР, в якому воно ніколи в радянській історії не було фактором першочергової значущості. Певна ретрансляція попередньої думки міститься у висновках дослідників, які виокремили національне адміністративно-територіальне будівництво в якості атрибуту «національного непу», основним наслідком якого стало невиправдане дроблення території країни за етнічним принципом.

Лише останніми роками в Росії та на пострадянських просторах з’являються праці, що торують шлях новим підходам до наукового осмислення радянської національної політики міжвоєнного періоду. Безперечно сприятимуть подальшому заглибленню в проблематику археографічні публікації останнього десятиріччя, здійснювані в контексті розсекречення російських архівів. Найбільш продуктивні результати отримують науковці, які ставлять перед собою не загальні, а конкретні завдання, такі як, скажімо, вивчення механізмів взаємодії центральної владно-партійної еліти та місцевих національних лідерів; причин еволюції, джерел поповнення та конфліктів інтересів (груп) усередині національного чиновництва; динаміки якісних змін кадрового потенціалу національних автономій тощо. Заглиблення в названі аспекти проблеми коренізації приводить дослідників до якісно відмінних від усталених в історіографії висновків. Для прикладу можна навести дисертаційне дослідження К. Нікульшиної, присвячене національному представництву в місцевих органах влади автономних республік і областей РРФСР 20-х рр. ХХ ст. Дослідниця цілком слушно зазначає, що тривалий час російські історики вважали 20-і рр. «найбільш благополучними і результативними в здійсненні національної політики новою владою. Нині очевидно, що національна політика більшовиків цього періоду та її результати були далеко неоднозначними й дуже суперечливими». Вона констатує, що склад і діяльність місцевої управлінської ланки впродовж непу безпосередньо залежали від здійснюваної центральним більшовицьким керівництвом розбудови централізованої держави та єдиної народногосподарської системи. В дисертації на широкому матеріалі доведено, що місцеві органи влади комплектувалися [принципово важливо розуміти, що вони саме «комплектувалися», а не обиралися, як зазначалося в офіційних документах, законодавчих актах, пресі і, значною мірою, історіографії — Авт.] з таким розрахунком, аби, з одного боку, забезпечити національне представництво в органах влади; з іншого, — очолити й контролювати розпочатий процес радянсько-партійного будівництва. Не менше умотивованими є й наступні два зауваження дослідниці: 1) «Основною причиною протистояння центральних органів влади з керівництвом національних окраїн, що зростало протягом усіх 20-х років, була суперечність між задекларованими самими більшовиками принципами «самовизначення» й децентралізації господарського життя країни (в роки НЕПу), та сталою тенденцією на формування централізованої держави»; 2) «Політика коренізації була спрямована на формування такого складу національних кадрів партійного та радянського апаратів автономій, які б були активними провідниками та беззастережними виконавцями політики партії в регіоні. Тим самим повною мірою забезпечувалося централізоване керівництво з Москви, необхідне для ефективного функціонування радянської держави».

Такі, доволі суголосні з партійними ухвалами Х, ХІІ з’їздів ВКП(б) та решти центральних і регіональних форумів умовиводи, на диво, поки що тонуть в загальному потоці російсько-центричної літератури, яка і далі твердить, що провідною метою коренізації було сприяння національно-культурному розвитку етносів на постімперських просторах. Окремі, найбільш затяті поборники цього більшовицького експерименту, зазначають, що не лише національно-культурному, а й політичному розвитку.

На жаль, відповіді на питання: чим було національне питання для партії, які цілі і завдання ставила вона в сфері національних відносин, як співвідносилися вони із завданнями соціально-економічної модернізації та зміцнення більшовицької влади, якими були мотиви й причини ухвалення доленосних для країни рішень, і дотепер формуються в контексті парадигми історичної прогресивності державної єдності та російського етноцентризму.

Епізодичними залишаються звернення російських істориків до історії здійснення коренізації в найбільшій зі слов’янських братніх радянських республік — УСРР. Найвідомішою серед робіт, присвячених українській версії політики коренізації, залишається монографія Олени Борисьонок, видана ще 2006 р. «Радянська українізація 1920–1930-х рр. була одним із методів більшовицького націобудівництва, що врешті мало визначальне значення для подальшого етнополітичного розвитку Української СРР», — таким чином можна резюмувати це знакове в російській історіографії дослідження. Аналізуючи розвиток української історіографії з проблематики, дослідниця зазначила, що «… українські історики розглядають українізацію як політику в сфері мови, культури, науки, освіти, поза її економічними й соціальними аспектами, що вкупі з потребами розробки концепції національної історії заважає співвіднести тогочасні події в Україні з загальносоюзними тенденціями». Певною мірою відзначене зауваження мало сенс на момент його висловлення. Однак, слід зауважити, що й російські науковці, закликаючи до співвіднесення регіональних процесів із загальносоюзним контекстом, на загал асоціюють загальносоюзні інтереси із загальноросійськими, що вочевидь не є тотожним. Певний час це доволі чітко усвідомлювала й декларувала кремлівська владна верхівка, проте, це стосувалося відносно нетривалого проміжку 1920-х рр.

Названий «незначний» нюанс ігнорується, чи не помічається значним колом сучасних російських істориків. Нездоланною перепоною на шляху переосмислення тогочасного досвіду традиційно залишається так зване «російське питання». Так Г. Костирченко свого часу зазначив, що українізація викликала остракізм службовців з числа росіян та євреїв. Як наслідок виникало цькування українців-комуністів з боку російськомовних членів партії. У такій складній ситуації партійне керівництво змушене було постійно корегувати свій курс. «У подальшому національна політика сталінського керівництва на Україні являла собою емпіричне шарахання із сторони в сторону (від «українізації» апарату до його «деукраїнізації»)», — такого висновку дійшов В. Шишкін. Підпорядковувалася така політика єдиній меті — збереженню централізованого керівництва з Москви.

В цілому спонукальний мотив запровадження коренізації з’ясований російськими колегами доволі давно. Цьому значною мірою сприяла відвертість партійних ідеологів 1920-х рр. Ємно й стисло причини проголошення коренізації висловив на І Всеросійській нараді представників автономних республік і областей та губернських відділів у справах національностей (18–21 грудня 1920 р.) Л. Каменєв. Його тогочасні висловлювання залишають доволі мало місця для маневру сучасним месіанським амбіціям російськоцентристів: «Ми впродовж цієї війни самі навчилися, зрозуміли це, як урок стратегічний: необхідна єдність центру й околиць, як для спасіння центру, так і для спасіння околиць […] стояти сам на сам проти світового імперіалізму, не маючи резервів у мільйонних господарствах, розташованих на окраїнах, ми боротьби з імперіалізмом не витримаємо. Нам потрібні резерви. Ми знаємо, що не можна ці резерви мобілізувати наказом. Вони повинні рости знизу, тобто зростати на основі власного культурного розвитку, користуючись власною мовою, власним судом, послуговуючись тими комуністами, які вийшли з його власного середовища».

Повертаючись до монографії О. Борисьонок, слід завважити, що попри її значущість для інформування російського інтелектуального простору про історію коренізації в УСРР, висвітлення цього базового явища модерної історії українства не можна вважати вичерпним. Про це свідчать, зокрема, специфічні відгуки на монографію з табору лівої російської політологічної думки, яка використовує її фактичний матеріал для спекуляцій навколо проблеми російсько-українських відносин і російсько-українського культурного протистояння. Невелика за обсягом робота, синтетична за своїм змістом, зрозуміло, й не претендувала на всеохоплююче висвітлення проблеми. В ній анонсовані лише найбільш прикметні грані величезного наукового напряму. Висвітленню обставин українізації системи управління присвячений невеличкий підрозділ, в якому згадуються провідні нормативно-правові акти українізації та його кількісні прояви. Якісне ж наповнення українізації, на жаль, лишилося поза увагою дослідниці, так само, як і коренізація в середовищі етнічних меншин. До речі, в роботі помилково зазначено, що ЦКНМ при ВУЦВК була створена у вересні 1923 р.

Не випадково, як нам здається, на перший план у дослідженні вийшла проблема буксування, а згодом і згортання українізації, причини якої авторкою відшукувалися в соціально-економічній та суспільно-політичній царинах. Причинам латентного (і не лише) опору українізації в монографії приділено доволі багато уваги. Дослідниця зазначає, що один із партійних форумів 1926 р. зазначав, що соціальне коріння російського шовінізму «залягає в товщі російського міщанства […] й інтелігентсько-спецівському прошарку». Констатуючи, що взаємини між проукраїнськи налаштованою частиною суспільства і поборниками «великоросійського шовінізму» складалися «вельми напружено, оскільки мова йшла не про відсторонені матерії та ідеї загалом, а й про чисто практичні питання (прийом до вузів, робочі місця й т. і.)», О. Борисьонок водночас не помітила того очевидного факту, що ані російськомовне міщанство, ані інтелігентсько-спецівський прошарок жодного реального впливу на окреслені «практичні питання» українізації не справляли. Серед соціальних прошарків, налаштованих проти українізації, О. Борисьонок називає також чиновництво (останнє, за її висновками, було поголовно російськомовним), старе міське населення, пролетаріат, частину професорсько-викладацького складу вузів. Втім, ця констатація факту, цілком очевидного впродовж 1920-х рр., на наш погляд, мало що дає для продуктивного наукового аналізу заявленої проблематики.

Дослідниця цілком справедливо відзначила, що псевдозацікавлені акції «поглиблення, розширення, прискорення» тощо українізації, періодично проголошувані ЦК КП(б)У в першій половині 1930-х рр., втратили сенс у контексті боротьби за суцільну колективізацію України. Діяльність нового ставленика Кремля П. Постишева засвідчила, що «в українізації та українізаторах більшовицьке керівництво віднині зовсім не мало потреби, але публічно зміна офіційного курсу була проголошена лише в 1938 р.». Загалом тим чи іншим аспектам історії здійснення національної політики в радянську добу присвячена низка праць російських дослідників, втім, навіть у найбільш потужних із них українська лінія простежується лише пунктирно. Зауваження про те, що коренізація спричинила хіба що не дискримінацію росіян у національних провінціях притаманні не лише російській історіографії. Хибують ними й знані закордонні дослідники. Серед них Т. Мартін — автор вітально стрінутої російською суспільно-політичною думкою книги «Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР. 1923–1939.», що в 2012 р., завдячуючи фонду «Президентский центр Б.Н. Ельцина», побачила світ у російському перекладі. В роботі на основі різнорідних джерел розглянуті питання формування й еволюції радянської національної політики у республіках СРСР з 1923 р. до другої половини 1930-х рр. Не поділяючи захвату російських колег цим «висококласн[им] дослідження[м] найбільш складного періоду в історії радянської національної політики», що тим не менше спромоглося стати «класикою в англомовному науковому середовищі», звернемо увагу на наступне.

Дослідницька парадигма Т. Мартіна викристалізовувалася в боротьбі тоталітарної та ревізіоністської шкіл. На розвиток ідей Р. Суні та Ю. Сльозкіна про те, що СРСР упродовж усієї історії свого існування підтримував розвиток національних культур, Т. Мартін висунув концепцію «СРСР — перша в світі імперія позитивної діяльності», підтвердженню якої передовсім і підпорядковане його оглядне дослідження.

«Основна ідея і, власне, новизна роботи Мартіна порівняно з попередньою історіографією вдало підкреслені автором у самій назві книги», — зазначає в рецензії на неї О. Воронович. На наш погляд, якщо й варто говорити про новизну праці, то лише в тому, що стараннями Т. Мартіна концепція «СРСР — імперія зла» трансформувалася в твердження «СРСР — перша в світі імперія позитивної діяльності». Ця лексема добре запам’ятовується і, певне, принесе позитивні [«позитивістські» — Авт.] плоди в напрямі покращення міжнародного іміджу СРСР та більшовицької внутрішньої політики. Завдання це нині доволі актуальне як для Заходу, так і для Росії. Що ж до наукової вартісності роботи Т. Мартіна та відповідності його концепції історичним реаліям, то на цей рахунок виникає низка зауважень, що за сукупною вагою варті майже 700-сторінкової праці Т. Мартіна. Не всі з них мають стосунок до заявленої в нашій монографії проблематики, отож зупинимося лише на частині з них.

Т. Мартін вважає правомірним поширення на СРСР політологічного терміну «Аffirmative Аction Еmpire» (С. 11), поширеного в країнах розвинутої демократії. Він позначає переваги для представників етнічних, расових, сексуальних і/чи гендерних меншин перед представниками більшості, зокрема при прийомі на роботу. «Радянський Союз був першою в світі імперією позитивної діяльності. Нова революційна Росія, першою з традиційних європейських держав здійснила спротив націоналізму, що підіймався, відповівши на нього систематичним сприянням розвитку національної свідомості етнічних меншин й створенням для них багатьох характерних інституційних форм моноетнічної держави» (С. 10). Добре відомому і в радянській, і в сучасній українській/російській історіографії історичному явищу привласнене нове ім’я. Стараннями Т. Мартіна політика коренізації отримала нову міжнародну назву — «політика позитивної діяльності» (ухвалена відповідно в квітні 1923 р. на ХІІ з’їзді ВКП(б)). Остання на його думку включала не лише сприяння національним меншинам [до речі, цей термін у його книзі, як і решта взаємопов’язаних супутніх категорій «нація», «народ» тощо вживаються без визначень і пояснень, що приводить врешті до згадок про такі нації, як лугові та гірські марійці, мігрели тощо — Авт.], а й «антиросійські заходи». Приводом для висунення даної тези стало так само мало обґрунтоване твердження, що «партійне керівництво сприймало росіян із недовірою, почасти навіть бачило в них джерело загрози, і затруднялося визначити їхній статус і роль у новій системі» (С. 11). «П’ємонтський принцип» та намагання зміцнити міжнародний авторитет спонукали більшовиків розробити особливу національну політику, яка передбачала створення національних територій для всіх національностей (аж до сільрад) (С. 14). Як зазначає Т. Мартін, радянські керівники вважали, що кожна національність повинна була отримати хоча б якесь національне територіальне утворення. За рахунок включення до них [знов-таки, з не цілком окреслених мотивів — Авт.] національних колгоспів їхня кількість обчислена дослідником у понад 10 тис. одиниць.

Національні ради з’явилися, на його думку, «ненавмисно» — як результат регіоналізації (районування). На початку вони були чисто економічною ініціативою, а виникли внаслідок маніпулювання з районуванням (С. 52) [під ним маються на увазі адміністративно-територіальні реформи 1923–1926 рр. — Авт.]. Система національних рад була скерована на посилення етнічної сегрегації» (С. 106).

Т. Мартін не приховує, що Україна була обрана ним для ілюстрації власної концепції не випадково. Саме тут «система національних рад набрала кінцевої («окончательной») форми до середини 20-х рр. [це зауваження є явним перебільшенням — Авт.] і далі поступово була розповсюджена на весь Радянський Союз. Противагою українському «показовому випадку» обраний так званий «Радянський Схід». Фактично, зважаючи на те, що ілюстративний матеріал до останнього прикладу незгрупований хронологічно і включає лише найбільш одіозні аспекти коренізації в різних автономних та республіканських територіальних утвореннях (Татарстан, Азербайджан, Туркменістан, Закавказзя і т. і.), що унеможливлює ґрунтовні підсумки, не буде перебільшенням зауваження, що в центрі дослідження Т. Мартіна перебуває саме український досвід здійснення коренізації, а також взаємини між кремлівською та харківською владним верхівками. Слід зазначити, що справді прикметно дослідником висвітлена лише українізація, що ж до коренізації в середовищі етнічних меншин, то остання не дістала скільки-небудь пристойної уваги. Втім, зазначене, доволі штучне, звуження предмету дослідження не завадило науковцю зробити низку принципових висновків.

1) Розвиток ситуації в УСРР відіграв ключову роль у трансформації радянської національної політики в середині 1930-х рр.

2) Попри всі зусилля центральних і республіканських (українських) властей всебічна українізація провалилася, оскільки мала значне коло супротивників в усіх соціальних верствах суспільства. За висновками Т. Мартіна коренізація повсюдно зайшла в глухий кут у 1932 р. Не звертаючи увагу на соціальну складову тогочасної реальності, йдучи в фарватері тогочасних політичних оцінок (зокрема, матеріалів політичних процесів СВУ, Кубанської справи тощо), дослідник зауважує, що в підоснові явища перебували жонглювання «жорсткою» та «м’якою» лініями, внутрішній супротив політиці в самій партії, врешті — критичне загострення невдоволення росіян.

3) «Російське питання» відіграло не останню роль у згортанні політики позитивної діяльності [не чіпатимемо його лише через те, що воно безпосередньо не стосується заявленої нами проблематики — Авт.].

Практично кожен із підрозділів монографії починається з парадоксального питання, розгляду якого присвячується наступний. Фактично для Т. Мартіна вся історія національної політики більшовиків — один нескінченний парадокс, на жаль, — нездоланний за допомогою його дослідницької парадигми. «Ця глава розпочалася з парадоксального питання: як держава, керівництво якої зовсім не намагалося зробити її моноетнічною (воно домагалося зовсім протилежного), прийшло до широкосяжних етнічних чисток? Адже етнічні чистки 30-х рр. не супроводжувалися діями, які сприяли асиміляції, навпаки, вони посилювали примордиальну сутність національностей в Радянському Союзі?» — зазначає він у 4 розділі (С. 463).

Надумана парадоксальність постановки і загальної проблеми дослідження, і її окремих аспектів вочевидь обумовлена банальною відсутністю достатніх знань соціально-економічної та етнокультурної історії Російської імперії та постімперських просторів, притаманною представникам позитивістської школи. Їхню відсутність автор намагається компенсувати введенням до наукового обігу нових категорій та дефініцій. «Нові явища заслуговують і нової термінології. Радянський Союз в якості багатонаціонального утворення краще за все визначити як імперію позитивної діяльності (Аffirmative Аction Еmpire). Я, звісно, позичив цей сучасний американський термін, який використовують для визначення політики надання пільг етнічним групам, що в минулому постраждали від дискримінації. Така політика всюди поширена в усьому світі й відома під різними назвами: «компенсуюча дискримінація», «преференційна політика», «позитивна діяльність», «позитивна дискримінація» […] я віддаю перевагу саме терміну «позитивна діяльність», тому що, як було сказано вище, він точно відповідає саме тій концепції радянської політики, що була обрана: здійснювати позитивну діяльність, а не дотримуватися нейтралітету» (С. 31).

Не менш показними і водночас публіцистичними є й решта нових понять, введених ним в обіг. Ось найбільш прикметні з них: «тотальна українізація» (С. 149), «сталінський соціалістичний наступ» (С. 285), «ортодоксальна політика партії» (С. 335), «трансграничні національні зв’язки» (С. 376), «кампанії терору епохи культурної революції» (С. 402), «українська криза» (С. 442), «тиха коренізація» (С. 505), «перехід від етнічного розмноження до етнічної консолідації» (С. 553) і т. і.

Серед низки питань, що так цікавили дослідника, виділяється наступне: «Скільки ж насправді існувало радянських національних політик — одна чи дві?» Початок 1-ї він бачить у 1923 р., 2-га викристалізовується з 1932 р. Матеріал книги, присвячений відповіді на нього, засвідчує, що для Т. Мартіна історія національних відносин і національної політики в СРСР — це не єдиний динамічний процес, а низка констант, жорстко прив’язаних до законодавчої основи. Дається взнаки особливість мислення людини, яка формувалася як особистість у правовій державі, конституційна основа якої не змінювалася впродовж усієї історії існування. Для неї імовірність того, що в логічній послідовності «явище — закон — діяльність» взаємодія між структурними компонентами може бути цілком відсутньою, є мізерною. Саме цей незрозумілий для представників західної цивілізації нюанс існування радянського ладу часто-густо зводить нанівець їхні намагання зрозуміти сутність подій і процесів радянської історії. Про те, що національні процеси в СРСР не монтуються в загальнопоширені на Заході соціологічні концепції, ще в 1988 р. писав В. Заславськи. Він зазначав, що унікальність радянської системи є такою, що західні соціологічні схеми (зокрема, моделі «внутрішнього колоніалізму», «розподілу праці») можуть пояснити її лише почасти, та й то не завжди. Попри це скільки-небудь суттєвого прогресу в напрямку ґрунтовного переосмислення радянського досвіду здійснення національної політики не спостерігається й нині.

Нас же більше цікавить погляд Т. Мартіна на управлінські аспекти здійснення «політики позитивної діяльності». Дослідник не наводить жодних фахових чи кількісних характеристик радянських управлінців, обмежуючись лише тим, що називає установи, які здійснювали коренізацію. «Організації, що здійснювали «м’яку лінію» [тобто, коренізацію — Авт.], працювали безпосередньо з представниками радянської громадськості, і їхня місія полягала в тому, аби представити радянську політику в максимально привабливому світлі. Такими видами діяльності, здійснюваними в руслі «м’якої лінії», були прийом звернень («прошений») і прохачів, виправлення «перегинів», відновлення в правах, роздача нагород і проведення агітації за масову участь у виборах і радах. А ось організації, що діяли в руслі «жорсткої лінії», спеціалізувалися зі свого боку, на тому, аби зберігати більшовицьку пильність і забезпечити проведення стрижневої політики більшовиків і захист її фундаментальних цінностей. Типовими прикладами діяльності, здійснюваної в руслі «жорсткої лінії», були викриття ворогів, підтримка пильності, прийом наклепів, а також арешти ворогів та їхнє заслання» (С. 38). До органів «м’якої лінії» Т. Мартін відніс ЦВК, Раду національностей ЦВК, ВЦВК РСФРР та його відділ національностей, Наркомпрос РРФСР та Комітет по просвіті національних меншин (Комнац). Органи «жорсткої лінії» були покликані здійснювати нагляд над першими. Це: ОДПУ — НКВС, ЦКК, ЦК ВКП(б) та його структурні підрозділи (нац. сектор, кадровий відділ, оргбюро і політбюро) (С. 38).

Повсякчас згадуваним аспектом діяльності органів «м’якої і жорсткої лінії» є коренізація управлінських структур. «Сталін вважав (і сучасні теорії націоналізму, як правило, підтверджують його думку), що більшість вищих посад (хоча й не всі) на своїх національних територіях повинні займати представники титульних національностей. Проте сучасні нації бажають, як правило, не лише, щоб ними правили співвітчизники, але також щоб їхні керівники відносилися до даної національної культури й любили її» (С. 305–306), — солідаризується з «батьком народів» Т. Мартін. Однак, він замовчує той очевидний факт, що титульні національності, крім усього зазначеного вище, прагнуть права вибору. Саме цей мало значущий нюанс обійдений увагою американського науковця. Для нього не важливо, що радянські управлінці, які опинилися на своїх посадах внаслідок коренізації фактично були маріонетками, позбавленими жодної реальної влади. Такими само відстороненими від реального політичного життя були й обчислені ним 147027915 / 161753175 (С. 566) «особистих національностей».

Повз увагу науковця пройшов і той факт, що в жодній із згадуваних ним країн світу, що практикують політику позитивної діяльності, суспільство не було так системно й безальтернативно позбавлене права приватної власності, безцеремонно відсторонене від реального політичного процесу, позбавлене власної волі і механізмів її реалізації. Вилучення концепції з реального соціально-економічного контексту [автор і не приховував, що в полі його зору перебуватиме переважно політична сторона проблеми — Авт.] привело до створення рафінованої соціологічної схеми, яка є, власне, схемою і, на жаль, мало співвідноситься з історичною правдою.

Не заперечуватимемо, що робота Т. Мартіна, ймовірно, відіграє позитивну роль, спонукавши західного читача до перегляду схем і концепцій, усталених за часів холодної війни та залізної завіси. Що ж до вітчизняної історичної науки, то вона в своїх кращих зразках давно далеко попереду. Не викликає заперечень думка про новаторство радянської національної політики. Не секрет, що державно-політична та соціально-економічна конструкція, створена більшовиками впродовж 20-х рр., не мала світових аналогів. На часі не констатація цього факту, а вивчення цього непересічного періоду людської історії — фактичного нового виду цивілізації (чи, може, псевдо-цивілізації), в якій співвідношення й характер взаємодії таких категорій як «особистість», «суспільство», «влада», «держава», набули, сподіваємось, історично неповторюваних форм.

Загальні аспекти формування принципів національного регулювання модерної доби простежуються в російському перекладі оригінальної роботи Жюльєт Кадіо «Лаборатория империи: Россия/СССР. 1860– 1940» (М., 2010). У великій узагальнюючій праці, що охоплює цілу історичну епоху від Великих реформ до початку Другої світової війни, досліджуються управлінські практики та інструменти владарювання на просторах Російської імперії. На відміну від Т. Мартіна Ж. Кадіо не бачить принципової різниці між імперією Романових та імперією в її радянському варіанті, оскільки «радянська влада використовувала мову, поняття та інститути, що сформувалися в попередній період, перекомбіновуючи їх, і внаслідок цього отримала нові ефекти, однак, їхня зовнішня новизна, на її погляд, не повинна затуляти від нас їхньої наступності».

По суті дослідниця зосередилася не на з’ясуванні відмінностей між відповідними управлінськими системами [і правдиве заглиблення в цю проблему, слід зазначити, привело б її до інших не менш важливих висновків — Авт.], а на відповіді на питання, «яким чином національність перетворилася на новий інструмент державного управління». Дослідницький інструментарій авторки став підосновою доволі цікавих висновків та узагальнень, втім суто історичні здобутки її роботи нечисленні. Не позбавлений певної умоглядності розділ, присвячений радянському періоду, хибує окремими фактичними помилками. Зокрема, Ян Саулевич у ній названий головою ЦКНМ при ВУЦВК.

Найближче до розуміння сутності соціально-економічних та етнокультурних процесів в СРСР, на нашу думку, підійшов проф. Фрайбурзького університету і заступник директора Німецького історичного інституту (м. Москва) Віктор Деннінгхаус. Його остання монографія є напрочуд вдалим концептуальним осмисленням проблеми взаємовідносин більшовицької влади та найбільш розвинених у соціально-економічному, етнокультурному та політичному відношенні національними меншинами, умовно об’єднаними під час теоретичної дискусії 1923 р. в групу «західні національні меншини». Найбільш чисельною і суспільно активною серед них була німецька громада, втім величезний фактографічний матеріал праці дозволяє повноцінно простежити еволюцію в СРСР польського, естонського, фінського, латиського, латгальського та литовського питань.

В дослідженні відзначаються значні суперечності в інтересах і політичних засадах діяльності центральних, республіканських і регіональних органів влади, що здійснювали заходи етнополітичного регулювання. Саме ними обумовлювалися, на думку дослідника, хвилі «українізації», «білорусізації», «полонізації», які то змінювали одна одну, то взаємно нашаровувалися. Значне місце в роботі посідає переосмислення більшовицької концепції національного питання загалом, проблеми національних меншин, трансформацій теорії в конкретній практиці державотворення (Розд.1, С. 32–76). Не випадково чільне місце в ній посіло висвітлення діяльності Наркомнацу, відділу національних меншин НКН та його регіональних відповідників, Ради Національностей ЦВК СРСР, відділу національностей при Президії ВЦВК, Ради в справах просвіти нацменшин Наркомпросу РСФРР та національних секцій ЦК ВКП(б) (Розд. 2, 3). На відміну від решти закордонних дослідників В. Деннінгхаус не обмежується цитуванням широко відомих політичних гравців і навіть не зупиняється на висвітленні мало відомих загалу тогочасних концепцій вирішення національних проблем (С. Диманштейн, А. Досов, А. Мережин). Він нанизує на канву факт за фактом і відтворює багатовимірну картину взаємовідносин влади і національних меншин в усіх сферах життя як такого. Власне, робота В. Деннінгхауса одна з небагатьох, в яких етнополітична історія міжвоєнної доби — це не лише історія здійснення більшовицької національної політики, це історія її корегування в контексті взаємовідносин «влада — суспільство». Так, взаємовідносин не паритетних, багато в чому антагоністичних, але від того останні стають ще більш вагомим викликом владі. В. Деннінгхаус цілком обґрунтовано зазначає, що з початком суцільної колективізації ці відносини вступили в тривалу смугу сталої конфронтації, гострота якої була знята методами індивідуального і масового терору.

Цей принциповий висновок, доволі співзвучний висновкам вітчизняних учених, однак, не завадив В. Деннінгхаусу побачити і відзначити ту величезну організаційну діяльність, що була проведена в той час спеціальними нацменорганами. Для нього це не невирішуваний парадокс (як для Т. Мартіна), а реальне віддзеркалення двоїстості й суперечливості більшовицької влади, її інтернаціональних гасел і практики розбудови унітарної держави. Вони проявлялися з перших днів існування Наркомнацу — координаційного центру здійснення більшовицької національної політики. Впродовж нетривалого, суперечливого і проблемного періоду існування Наркомат перетворився на «посередника між центральними органами радянської влади і неросійськими національностями, полегшуючи російськомовному центру контроль над національними окраїнами. Він був не стільки «представництвом інтересів» національностей, скільки «агітаційним органом» центрального уряду, тобто інструментом централізації. Сутність його полягала в створенні національних адміністративно-територіальних одиниць (республік і областей) і об’єднання їх у межах унітарної держави» (С. 631). Згодом, після ліквідації Наркомнацу, його функції перейшли до низки державних органів, відділів і комісій у національних справах республіканських ЦВК, контрольованих відповідними партійними структурами, однак, мета їхньої діяльності в цілому залишалася незмінною.

Робота В. Деннінгхауса, безумовно, є найціннішим з останніх історіографічних надбань з проблематики, однак, український контекст у ній майже відсутній: Відділу національних меншин НКВС УСРР присвячений красномовний абзац (С. 95), а ЦКНМ при ВУЦВК — одне речення (С. 146). Це ще більшою мірою зміцнило нас у прагненні висвітлити ту сторінку історії етнонаціонального життя народу України, до якої у фахівців з низки причин десятиліттями не доходили руки. Наявність вагомих досліджень, які доволі чітко вималювали загальносоюзне тло етнонаціонального життя в модернізованій більшовиками імперії, безумовно, робить зрозумілішими тогочасні події в УСРР, але не розкриває їхню специфіку, що врешті і приводить низку дослідників до парадоксальних висновків стосовно політики коренізації загалом, соціальної бази спротиву їй та причин формування останньої зокрема. В пропонованій роботі ми намагатимемося простежити саме інституційні засади здійснення більшовицької національної політики в УСРР з усіма найбільш вагомими її організаційними і технічними проблемами. Занурення в цю, так би мовити, «управлінську кухню» спроможне багато прояснити і в причинах повсякчасного буксування політики коренізації, і в причинах її згортання. Зрозуміло, що ми не претендуємо на вичерпне висвітлення історії тогочасних органів етнополітичного регулювання. Це дослідження лише однієї, хоча й доволі важливої і показової, сторінки їхньої діяльності і, водночас, запрошення до спрямування дослідницьких зусиль у цьому напрямку.