НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ (друга половина 60 — перша половина 80-х років)

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

В Україні воно було традиційно розвиненим Республіка давала більш як половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. Частка капіталовкладень у сільське господарство істотно підвищилася порівняно з попереднім періодом. У дев'ятій, десятій і одинадцятій п'ятирічках вона становила в Україні 27—28 відсотків від загального обсягу капіталовкладень. Це знаходило матеріалізоване відображення у зростаючому споживанні сільським господарством електроенергії (на виробничі й побутові цілі), мінеральних добрив, гербіцидів, використанні техніки. Споживання селом електроенергії зросло порівняно з другою половиною 60-х років у 1981—1985 рр. в 3,6 раза, поставки мінеральних добрив збільшилися в 2,6 раза. Істотно зросли поставки тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів.

Однак ці ресурси використовувалися нераціонально. Темпи зростання виробництва продовольчої продукції були помітно меншими, ніж фондоозброєності села. Віддача кожного карбованця використаних у сільському господарстві України основних і оборотних фондів фондовіддача) зменшилася в одинадцятій п'ятирічці порівняно з восьмою (1965—1970 рр.) майже на 60 відсотків. Колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача, незважаючи на те, що держава витрачала на них усе більше коштів. Зменшення фондовіддачі пояснювалося неефективністю самої системи колгоспного виробництва, яка була позбавлена реального господаря.

У 1982 р. була запроваджена в життя широко розпропагована продовольча програма. Практично щодня з року в рік засоби масової інформації висвітлювали хід її виконання. Програма розглядалася як свідчення турботи Комуністичної партії про матеріальний добробут радянських людей І справді, керівники КПРС, починаючи від Л. Брежнєва, були щиро зацікавлені в тому, щоб з повсякденного життя населення зникли проблеми, пов'язані з продовольством. Саме тому сільське господарство стало пріоритетною галуззю у державній політиці капіталовкладень.

Однак продовольча програма ганебно провалилася. У середині 80-х років у багатьох промислово розвинених регіонах СРСР почалися серйозні утруднення з поставками продовольства. Вони були відчутними навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою.

У Радянському Союзі було багато розмов про науково-технічну революцію, проте вони майже не реалізувалися на практиці. Справді досконалою технікою володіли підприємства воєнного відомства та поодинокі заводи і фабрики, цілком закуплені за кордоном. Тим часом масштаби виробництва зростали передусім у добувних галузях. Зростання масштабів використання недосконалої техніки і технології призводило до погіршення екологічної ситуації. Це особливо гостро відчувалося в Україні.

Республіка була перевантажена підприємствами важкої промисловості, особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів. Вони розвивалися практично безперервно, за винятком воєнних періодів, з дореволюційних часів. У 80-х роках територія України забруднювалась відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 раз інтенсивніше, ніж СРСР в цілому. Щорічне вилучення з надр більш як 1 млрд т. корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд т. гірничих порід.

У сільському господарстві електрифікація, хімізація, меліорація та механізація були оголошені магістральними напрямами розвитку. Проте технократичний підхід до виробництва не рятував становища. Безвідповідальність партійних і радянських інстанцій, які приймали рішення, та економічна незаінтересованість відчужених від засобів виробництва безпосередніх виробників призводили до тяжких наслідків. Найродючіша в світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів. Меліоровані грунти засолонювалися або заболочувалися. Насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров'я.

Не маючи змоги добитися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80 відсотків проти 25 у США. Надмірна розораність призводила до активізації ерозійних процесів. Щороку втрачалося до 0,5 млрд т. родючих грунтів. Взагалі чорноземні грунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані.

Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблока на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були обурливо низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки.

Показник	П'ятирічка
	восьма	дев'ята	десята	одинад­цята
Валовий суспільний продукт	6,7	5,6	3,4	3,5
Національний дохід	6,7	4,6	3,4	3,7
Капітальні вкладення	6,8	6,4	2,1	3,1
Продуктивність праці	6,1	4,1	3,0	3,8
Промислова продукція	8,4	7,2	3,9	3,5
Сільськогосподарська продукція	3,2	3,0	1,6	0,5

Наведені дані свідчать про те, що можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, проте не давало належної віддачі.

Органічні вади неринкової економіки призводили до бюджетного дисбалансу. Прибуткова частина державного бюджету зростала повільніше, ніж видаткова, хоч у звітах кінці з кінцями завжди зводилися. У видатковій частині постійно збільшувалися витрати на воєнно-промисловий комплекс і міністерство оборони, які одержували фінансові ресурси за потребами. Для того щоб врівноважити видатки і прибутки, держава вдавалася до небезпечних у соціальному та економічному відношенні заходів.

Починаючи з 1923 р., коли було встановлено державну монополію на продаж спиртних напоїв (раніше їх виробництво і споживання були заборонені), ця стаття доходів відігравала в бюджеті велику роль. Проте саме з 70-х років спостерігається стрімке форсування реалізації горілки. Суспільство дедалі більше відчувало на собі негативні наслідки поширення алкоголізму. Споживання алкоголю набуло таких масштабів, що почало загрожувати генофонду населення. Однак медичні й моральні наслідки колосального поширення алкоголю через державну торговельну мережу замовчувалися.

Поряд з прибутком, сукупність якого в масштабах усього народного господарства становить національний дохід, у прибуткову частину бюджету могла штучно включатися частина витрат виробництва собівартості продукції), а саме амортизаційні відрахування, які призначались на повне відтворення засобів виробництва. Кошти амортизації нагромаджували в банках, щоб з часом купити на них нову техніку і вилучити з експлуатації спрацьоване устаткування. Проте держава як єдиний власник усіх засобів виробництва використовувала цю частину амортизаційних відрахувань не обов'язково за місцем створення. Вона могла перекидати їх в інші галузі або використовувати на інші цілі. Пограбовані підприємства користувалися тільки тією частиною амортизаційних коштів, яка була на їх рахунках і призначалася для поточного відтворення засобів виробництва, тобто фізично або морально застаріла техніка постійно відновлювалася ремонтами і залишалася у виробництві. Це негативно позначалося на якісних показниках.

Подібна практика набула великих масштабів саме з 70-х років Наприклад, кошти амортизації перекидалися союзним відомством з неперспективного Донбасу, де була висока собівартість вуглевидобутку, у перспективний Кузбас У галузях, де масштаби нового капітального будівництва були невеликими, оновлення машин та устаткування майже не спостерігалося. Особливо низький технічний рівень був властивий легкій і харчовій промисловості, які фінансувалися за залишковим принципом. На цукрових заводах України школи працювали машини, виготовлені ще в XIX ст.

Енергетична криза 70-х років, яка спалахнула в усьому світі, допомогла компартійно-радянській олігархії обходитися без назрілих, але політично небезпечних реформ у сфері виробничих відносин. Колапс радянської економіки відстрочила злива «нафтодоларів». Коли ціни світового ринку на енергоносії піднялися на порядок, радянське керівництво організувало стрімке нарощування їх видобутку і будівництво нафто- та газопроводів від Західного Сибіру до кордонів з країнами Європи. У неосвоєному, малопридатному для життя регіоні були сконцентровані величезні матеріальні й трудові ресурси, у тому числі сотні тисяч будівельників України. Виручена за енергоносії валюта використовувалася для масової закупівлі закордонної техніки і продовольства.

Демографічна ситуація в Україні невідворотно погіршувалася.

Протягом 30 років, від перепису 1959 р. до перепису 1989 р., населення республіки збільшилося на 9,6 млн чол. і дійшло до 51,7 млн чол. Україна перебувала на шостому місці в Європі за кількістю населення після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. Однак зіставлення переписів свідчить про те, як разюче зменшувався приріст населення, тис чол.

1959—1970 рр — 5258,

1970—1979 рр — 2248,

1979—1989 рр — 1862

Певну роль у динаміці народонаселення відігравав механічний приріст, тобто різниця між чисельністю прибулих на постійне проживання і кількістю вибулих Україна належала до небагатьох регіонів СРСР з позитивним балансом міграції. Проте вирішальну роль у динаміці населення відігравав природний приріст, тобто різниця між народжуваністю і смертністю. Природний приріст неухильно і різко скорочувався внаслідок зниження народжуваності і зростання смертності населення. У 80-х роках приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. Це означало, що Україна опинилася під загрозою депопуляції — абсолютного скорочення чисельності народонаселення.

Причини зниження народжуваності і збільшення смертності населення були різноманітними, проте найбільшою мірою на погіршення демографічної ситуації впливала економічна незабезпеченість населення.

Аналіз приросту населення у міжпереписні періоди по найбільш численних національностях наведено в табл 2

Таблиця 2

Приріст населення у міжпереписні періоди, тис. чол.

Роки	Національність
	українці	росіяни	євреї	ІНШІ
1959—1970	3126	2035	-63	160
1970—1979	1205	1346	-148	74
1979—1989	930	884	-147	195
Усього за 30 років	5261	4265	-353	429

Національний склад населення змінювався внаслідок дії двох основних чинників внутрісоюзних міграційних процесів і відтоку єврейського населення за кордон. Під тиском іззовні, який ставав тим ефективнішим, чим глибше СРСР потрапляв у технологічну і продовольчу залежність від країн Заходу, правлячі кола країни дозволили під фальшивим приводом «возз'єднання сімей» еміграцію євреїв. Привід став необхідний, щоб пояснити, чому через «залізну завісу» випускають тільки євреїв Заборона вільного пересування через державні кордони була однією з основоположних рис радянського способу життя.

Навпаки, для міжреспубліканської міграції створювалися найсприятливіші умови. Політична безправність республік загрожувала у майбутньому спалахом масового національно-визвольного руху Мос-ковський центр бажав відвернути цю загрозу, підриваючи соціальну базу національного руху штучно створеною багато національністю республік.

За 30 років частка українців у республіці зменшилася з 76,8 до 72,7, тоді як частка росіян зросла з 16,7 до 22,1 відсотка У 70-х роках, коли міграційні процеси досягли максимуму, приріст населення України був забезпечений більшою мірою за рахунок росіян, ніж українців. Цей вражаючий факт не міг би трапитися у незалежній державі.

Таблиця З

Співвідношення між основними національностями в розрізі регіонів Ук­раїни, відсоток до загальної чисельності населення.

Регіон	Національність
	українці	росіяни	євреї	ІНШІ
Наддніпрянська Україна
перепис 1959 р.	88,9	6,1	2,5	2,5
перепис 1989 р.	86,4	10,0	1,3	2,3
Слобідська Україна
перепис 1959 р.	76,0	20,7	2,2	1,1
перепис 1989 р.	69,8	27,0	1,1	2,1
Приазов'я і Донбас
перепис 1959 р.	63,3	31,2	1,5	4,0
перепис 1989 р.	58,5	36,8	0,7	4,0
Причорномор'я і Крим
перепис 1959 р.	63,1	26,5	2,8	7,6
перепис 1989 р.	57,1	33,9	1,3	7 7
Західна Україна
перепис 1959 р.	87,2	5,2	1,9	5,7
перепис 1989 р.	89,2	5,1	1,6	4,1

Отже, в усіх українських регіонах, за винятком західного, частка росіян істотно збільшилася (табл. 3). У південних регіонах наприкінці 80-х років вона перевищила третину. Такі зміни у національному складі республіки створювали сприятливі можливості для цілеспрямованої політики русифікації українського населення. У східних і південних областях все більше українців переходило на російську мову в навчанні і щоденному спілкуванні. Внаслідок цього російськомовне населення стало переважаючим. Однак переписи свідчили про те, що, навіть забуваючи материнську мову, українці здебільшого не змінювали національної самосвідомості, тобто не називали себе росіянами.

Компартійні ідеологи доби «застою» підвели під політику русифікації теоретичну основу Радянський народ став розглядатися як «нова історична спільність». У порівнянні з попередніми історичними спільнотами (плем'я, народність, нація) вона проголошувалася вищою, більш зрілою. Це була смілива спроба поставити сукупність громадян СРСР в один ряд з історичними спільнотами світового класу У своєрідній формі тут відбивалася планетарна агресивність комуністичної доктрини, спрямованої на позбавлення людей власності, релігійних почуттів і національних ознак.

Положення про радянський народ як нову історичну спільність з'явилося в тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня народження В. Леніна (1970 р.) і в доповіді Л. Брежнєва на XXIV з'їзді КПРС (1971 р.). З того часу ця сумнівна новація увійшла до теоретичного арсеналу КПРС і стала активно впроваджуватися у свідомість населення.

Пролетарсько-інтернаціоналістське за змістом положення про радянський народ як нову історичну спільність сполучалося у компартійній пропаганді з наполегливим підкреслюванням етнічної єдності трьох східнослов'янських народів — росіян, українців і білорусів. Прагматична спрямованість підкреслювання єдності трьох народів була очевидною. Швидке зростання мусульманського населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації призводило до зменшення частки росіян у складі населення СРСР. За переписом 1979 р., вона скоротилася до 52,9 відсотка. Перепис 1989 р. показав, що в загальносоюзному населенні залишилося 50,8 відсотка росіян. Перетворення не росіян в чисельно переважаюче населення стало справою найближчого майбутнього. Стурбована цим компартійно-радянська олігархія бачила тільки один шлях до віддалення цієї загрози — асиміляцію українців і білорусів. Саме тому спрямовуваний органами державної партії асиміляційний тиск на «молодших братів» набрав у часи Л. Брежнєва потворних розмірів.

Прискорений розвиток індустріальних галузей і неможливість інтенсифікації виробництва в умовах директивного господарювання зумовлювали постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х їх частка підвищилася до 60 відсотків. Темпи зростання чисельності робітників у 80-х роках помітно скоротилися внаслідок вичерпання трудових ресурсів.

Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На підприємствах воєнно-промислового комплексу і новобудовах важкої індустрії вони були кращі, а в технічно занедбаній сфері виробництва товарів народного споживання — набагато гірші.

У цілому близько 40 відсотків промислових 1 до 60 відсотків будівельних робітників працювали вручну. Гострий дефіцит робочої сили міг бути пом'якшений скороченням частки ручної праці. Однак капіталовкладення здебільшого спрямовувалися в сферу нового будівництва їх не вистачало на виведення з експлуатації застарілого устаткування і механізацію праці.

Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 крб в 1960 р. до 155 крб в 1980 р. Внаслідок підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі на користь останніх не перевищувала 10 відсотків, а в деяких галузях промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав. Спостерігалася зрівнялівка в заробітках високо- та низько кваліфікованих робітників.

Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965— 1985 рр. в 2,7 раза (до 134 крб.), у радгоспах — в 2,3 раза (до 163 крб.). Розрив в оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Однак держава як господарюючий суб'єкт однаково погано платила робітникам і селянам. За часткою фонду оплати праці у національному доході СРСР набагато поступався країнам ринкової економіки. Україна, як і весь Радянський Союз, за рівнем життя перебувала в групі слаборозвинених країн, які займали у світовому реєстрі місця після п'ятдесятого. Ця статистика ретельно приховувалася від радянських громадян.

Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального і аграрного секторів, сільське життя залишалося непрестижним. Умови праці і побуту на селі були несприятливі, а культурна інфраструктура — нерозвиненою. Однак держава, спонукувана дефіцитом робітників в індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів. їх зрівняли з міськими жителями у видачі паспортів. На відміну від паспорта, який видавався громадянам будь-якої країни під час перетину державного кордону, радянський внутрішній паспорт з усіма своїми позначками (соціальне походження, національність, прописка тощо) був унікальним документом — своєрідним ошийником, напнутим тоталітарною державою на підневільних членів суспільства. Проте після отримання паспорта селяни дістали змогу переїжджати в міста, якщо вони цього бажали.

Роки «застою» характеризувалися стрімким зростанням міського населення. За 1960—1985 рр. воно збільшилося в Україні з 19,9 до 33,2 млн чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш як на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, внаслідок чого вікова структура самодіяльного сільського населення вкрай погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн чол.

Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення України, то в 1985 р. — тільки третину. Продуктивність праці в сільському господарстві за цей час майже не зросла. Третина сільського населення за існуючої продуктивності праці не спромоглася нагодувати дві третини міського населення. Такою була об'єктивна основа продовольчої проблеми, що раптово виникла у багатьох регіонах країни і перетворилася на грізну небезпеку.

Переважна більшість робітничого класу працювала в галузях групи «А». Це були підприємства воєнно-промислового комплексу або галузі, що постачали йому свою продукцію, або галузі, від яких залежало існування підприємств-постачальників ВПК та ін. Спільною ознакою цих підприємств була відірваність їх від населення. Галузі групи «Б», які орієнтувалися на задоволення потреб населення, залишалися малорозвинутими. Продукція їх завжди була в дефіциті.

У спробах звести кінці з кінцями в перенапруженому бюджеті держава час від часу випускала в обіг не забезпечені товарною масою гроші. За 1971—1985 рр. грошова маса в обігу збільшилася в 3,1 раза, а виробництво товарів народного споживання — у 2 рази. У ринковій економіці невідповідність товарної маси грошовій проявилася б у вигляді інфляції, тобто знецінення грошей (зростання цін). У командній економіці з фіксованими цінами інфляція набула придушеної форми і проявлялася у вигляді дефіциту.

Тривале очікування, коли товар «викинуть» у продаж, і довгі черги за дефіцитом стали найхарактернішою рисою побуту 70—80-х років.

Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних професій. Престижними стали професії людей, які мали відношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї у придбанні дефіцитних товарів. Як завжди, у найбільш сприятливому становищі була номенклатура. Почала зростати мережа закритих магазинів, у яких за помірними цінами номенклатурні працівники одержували продукти харчування, виготовлені в спеццехах, а також овочі і фрукти, вирощені у спецгосподарствах без застосування хімічних добрив. Поширилася практика закупівлі за рубежем дрібних партій високоякісних товарів, призначених виключно для керівної еліти.

Масштаби, яких надав житловому будівництву М. Хрущов, були майже збережені в добу «застою». За 1965—1985 рр. в Україні з'явилося 7305 тис. нових квартир. Чисельність осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн.

Проте проблему житла не вдалося розв'язати повністю. Темпи урбанізації виявилися надто високими, і сотні тисяч чоловік продовжували стояти у чергах на отримання квартири. Якість безплатного житла була вкрай низькою, а квартири — надто скромними за площею. Тільки у небагатьох новоселів кожний член сім'ї мав окрему кімнату.

З метою пропаганди підкреслювалося, що за чисельністю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу займають перші місця у світі. Це справді було так. Однак пропагандисти не згадували, що охорона здоров'я фінансується за залишковим принципом і невигідно відрізняється від інших країн слабкою технічною оснащеністю. Нестача коштів у цій сфері призводила до того, що країна «розвинутого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря в 10 раз менше коштів, ніж високорозвинені держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах непристосованих до лікарняних вимог приміщень. Проте медустанови, що обслуговували номенклатуру, розміщувалися у нових, спеціально спроектованих для цієї мети будівлях, які зводилися у парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом.

У середині 80-х років можливості розвитку командної економіки в її нереформованому вигляді підійшли до крайньої межі. Вона неухильно позбавлялася здатності підтримувати матеріальні потреби суспільства навіть у тих обмежених розмірах, які були встановлені державою.

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ДОБИ «ЗАСТОЮ»

Два десятиріччя «застою» характеризуються стрімким наростанням русифікації в усіх сферах культурного життя. Русифікація ніколи не проголошувалася метою держави, зважаючи на цілковиту її суперечність офіційним гаслам національної політики КПРС. Проте з часів В. Леніна визнавалася прогресивність так званої «природної» асиміляції. Державні чиновники ретельно маскували свої продумані методи та засоби русифікації, наголошуючи на об'єктивності й прогресивності асиміляційних процесів. Найбільш підступними були ці дії в галузі народної освіти. У своїй русифікаційній політиці Л. Брежнєв та його оточення приділяли особливу увагу молоді, дітям.

ОСВІТА. У 70-х роках відбувся перехід до загальної середньої освіти. Положення про обов'язкову середню освіту було внесено до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. У цей час абсолютна більшість тих, хто закінчував восьмий клас, продовжувала навчання або в старшій школі, або в середніх спеціальних навчальних закладах типу технікумів.

Перехід до загальної освіти був справді великим культурним досягненням. Він потребував значних коштів, і держава знаходила їх, незважаючи на всі інші пріоритети. Щоправда, таке завдання полегшувалося скороченням за два десятиріччя учнівського контингенту в Україні більш як на 1 млн. Це було викликане падінням природного приросту населення.

Прагнення виконати директиву про обов'язкову середню освіту за всіх умов нерідко призводило до погіршення якості навчання. Хоча не всі палали бажанням вчитися у старшій школі, держава наполегливо підстригала учнівський контингент під один гребінець. Освітянські управлінці у гонитві за цифрою, яку від них вимагали у парткомах, змушені були займатися окозамилюванням. Учнів переводили з класу в клас, майже нікого не залишаючи на повторний курс навчання у попередньому. Штучно розширювалася мережа закладів вечірньої освіти і заочних форм навчання. Вчитися у вечірній або заочній школах змушували всіх, хто не мав середньої освіти у віці до 45 років. У цій освітній мережі спостерігалося особливо багато приписок і формалізму.

З найбільшими труднощами перехід до обов'язкової середньої освіти відбувався на селі. У більшості сіл працювали тільки початкові або неповні середні школи, як правило, малокомплектні. Вони ставали філіями середніх шкіл, розташованих по сусідству. Учні старших класів змушені були ходити на навчання за десяток кілометрів у сусіднє село. В цій ситуації істотно зросла мережа шкіл — інтернатів. Вони виявлялися найбільш зручним типом навчального закладу у сільських умовах.

Трудове виховання у школі вважалося пріоритетним. Значна частина витрат, пов'язаних із запровадженням уроків праці, покладалася на шефів — близько розташовані підприємства. На селі основні витрати несли колгоспи або радгоспи. Практика показувала, наскільки важко було налагодити повноцінне професійне навчання в окремо взятій школі. Тому органи народної освіти віддавали перевагу міжшкільним навчально-виробничим комбінатам, які створювалися на базі школи з розвиненою матеріальною базою. Наприкінці 70-х років у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах навчалося близько 2 млн учнів — трохи менше третини загальної чисельності їх. Профіль комбінату визначався залежно від економічної спеціалізації великого населеного пункту а°бо сільського району.

У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи». Цей документ розроблявся з початку 80-х років в апаратних структурах партійних комітетів, а потім був винесений на широке обговорення освітянської громадськості. Реформа не вносила надто великих змін у систему освіти і запроваджувалася в життя поступово.

Зокрема, було затверджено єдиний тип середньої школи з одинадцятирічним терміном навчання. Професійно-технічні училища (ПТУ) різних типів також було максимально уніфіковано. Тепер усі ПТУ давали поряд з професією повну середню освіту, їх випускники могли вступати до вищих навчальних закладів. Запроваджувалося навчання дітей у школах починаючи з шести років (за бажанням батьків). «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи» потребували істотного посилення ідеологізації навчання.

Попередня шкільна реформа, що здійснювалась під безпосереднім патронажем М. Хрущова, розпочалася в Україні у квітні 1959 р. і посилила започатковану ще в 1938 р. повзучу русифікацію навчання.

За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис. Наприкінці 70-х років у обласних центрах України частка українських і українсько-російських шкіл зменшилась до 28 відсотків. У Кримській області і в Донецьку не залишилося жодної української школи.

31 червня 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», якою розпочався новий наступ на національну школу. Через рік, у травні 1979 р., у Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР». У рекомендаціях конференції, які стали обов'язковими для керівників народної освіти, пропонувалося негайно, уже з 1979 р. «завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя». У старших класах загальноосвітньої школи і ПТУ заохочувався перехід на російську мову викладання (у тому числі через підвищення заробітної плати учителям). Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою.

Найбільш продумано і комплексно здійснювалося витіснення з школи української мови. У середині 80-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п'ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до. 70 відсотків лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті ім. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.

Русифікація швидко поширювалася і на інші сфери культурного життя столиці України. У бібліотеках міста книги українською мовою в середині 80-х років становили не більш як чверть читацького фонду. 3 11 київських театрів тільки один давав усі свої вистави українською мовою. Обсяг власних передач республіканського телебачення поділявся у мовному відношенні навпіл. Відчутна перевага національної мови спостерігалася тільки в радіомовленні. Переважна більшість абонентів радіомережі була сільською, а завдання русифікації села через явну безперспективність не ставилося.

Переважна більшість газет і книг, які читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в республіці, більшість була російськомовною. За 1981—1985 рр. було надруковано 42,3 тис. назв книг і брошур, з них українською мовою — тільки 10,3 тис. назв (одна чверть). У республіканському прокаті налічувалося в середині 80-х років 17 тис. копій художніх фільмів російською і менш як 2 тис. — українською мовами. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (за кількістю назв), проте більшість періодичних видань українською мовою становили малотиражні районки. За кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу.

Кількісні показники системи освіти і засобів масової інформації в роки «застою» швидко збільшувалися. Незважаючи на формалізм і приписки, рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів перевищували показники розвинених країн Заходу. Однак за якісними показниками навчання радянська система середньої і вищої освіти відставала. Витрати на підготовку тих, хто навчався, були набагато меншими, ніж на Заході, що істотно позначалося на засвоюваному обсязі знань. Якість знань була гіршою також внаслідок постійного втручання тоталітарної держави в навчально-виховний процес. Низький ступінь гуманітаризації навчання і суцільна ідеологізація суспільствознавства та інших дисциплін гуманітарного профілю істотно знецінювали освіту. Уніфікація навчання не давала повної можливості виявити себе найбільш здібним учням.

Агресивна русифікація в містах починалася з дитячого садка. Велика частка українців змушена була навчатися в російських школах, а потім майже всі вони потрапляли у вищі навчальні заклади з російською мовою викладання. Так у громадян України з дитинства формувався стереотип неповноцінності української мови. Вся система освіти закладала підвалини для масштабної денаціоналізації молодого покоління.

НАУКА. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі надавали, як і в часи М. Хрущова, великого значення. В державному бюджеті на фундаментальну і прикладну науку, особливо пов'язану з воєнними потребами, виділялися десятки мільярдів карбованців. Тому науково-технічна революція не оминала радянські республіки стороною.

Проте практичне застосування наукових досягнень відбувалося у набагато менших масштабах, ніж у країнах ринкової економіки. Якщо в усьому світі здобутки науково-технічної революції все більше й більше змінювали життя людей, в СРСР вони помітно впливали тільки на технічний рівень галузей воєнно-промислового комплексу. Нерідко розробки радянських учених спочатку використовувалися у зарубіжній промисловості, а потім поверталися в СРСР у вигляді високоякісних промислових товарів.

Наукові дослідження здійснювалися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування і певною мірою у вищих навчальних закладах. В Україні головну роль у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. Наукових установ, підпорядкованих управлінським структурам ВПК, було небагато. На відміну від Росії, тут не виникло великої кількості засекречених міст — комплексу заводів, проектно-конструкторських організацій, дослідних виробництв і наукових інститутів з десятками тисяч працівників у кожному. Тому Україна відставала від Росії за чисельністю науковців у розрахунку на 1 тис. чол. населення.

Разом з тим відбувалося прискорене зростання наукових кадрів. Чисельність науковців на початку 80-х років перевищила в республіці 200 тис. чол.

У галузях науки, які не потребували унікального технічного оснащення, ефективність досліджень була високою. Там, де досягнення наукових результатів пов'язувалося з використанням експериментальної бази унікальних характеристик, становище було набагато складнішим. Інститути, які могли використовувати кошти ВПК, не мали фінансових перешкод для розвитку своєї матеріально-технічної бази. Проте однієї наявності коштів було замало. Устаткування для научних цілей світового класу радянська промисловість здебільшого виробляти не могла, а імпорт його наражався на величезні перешкоди. Спеціалізовані органи НАТО тримали під невсипущим контролем міжнародну торгівлю найбільш досконалими зразками техніки і устаткування, забороняючи їх закупівлю країнами радянського блоку.

До початку 60-х років в СРСР не існувало управлінського органу, який би відповідав за діяльність наукових установ різних систем підпорядкування. У 1961 р. такий орган з'явився — Державний комітет з координації науково-дослідних робіт. У 1965 р. його наділили більшими правами і перейменували на Державний комітет з науки і техніки. По суті, було централізовано управління всією наукою, у тому числі академічною.

В Україні виникли також регіональні центри управління наукою. У 1965 р. було створено Донецький науковий центр у складі чотирьох установ АН УРСР і Донецького університету. У 1971 р. виникла ціла мережа центрів: Північно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Через десять років було утворено Північно-Західний центр, який об'єднав наукові установи і великі вузи шести областей. Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і орієнтації її на розв'язання регіональних проблем. У 60—70-х роках наукові дослідження провадили півтори сотні вузів, 90 відсотків робіт виконувалося за госпрозрахунковими договорами вузів і підприємств.

АН УРСР перетворилася на колосальну наукову структуру, порівнянну за своїм матеріально-технічним потенціалом і чисельністю науковців з найбільшими академіями світу. Чисельність науковців в АН УРСР зросла з 4,4 тис. у 1961 р. до 15,3 тис. у 1985 р., тобто в 3,5 раза. Чисельність докторів і кандидатів наук в їх складі збільшилася за цей час в 5,5 раза.

В Україні роки «застою» позначені динамічним розвитком нових академічних установ. Було створено за два десятиріччя шість з дев'яти наявних у 1985 р. інститутів відділення математики, механіки і кібернетики, п'ять з десяти інститутів відділення фізики і астрономії, сім з дев'яти інститутів відділення наук про землю, три з шести інститутів відділення фізико — технічних проблем енергетики.

Здійснювалися успішні дослідження з провідних напрямів фізичної науки — ядерної фізики, фізики твердого тіла і низьких температур, радіофізики, фізики напівпровідників, теоретичної фізики. У відділенні фізико — технічних проблем матеріалознавства виникло тільки дві нові установи з шести наявних. Однак воно перетворилося на найбільш потужне у складі АН УРСР завдяки стрімкому зростанню інститутів електрозварювання ім. Є. Патона, проблем матеріалознавства і проблем лиття. Очолюваний з 1953 р. Б. Патоном Інститут електрозварювання став найбільш відомим у світі центром науки про зварювання металів на землі, під водою і в космосі. У жовтні 1969 р. на кораблі «Салют-6» було здійснено неможливе в земних умовах зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.

Велику наукову роботу здійснювали 25 інститутів аграрного профілю, які входили в систему Всесоюзної академії сільськогосподарських наук. Найвагоміші здобутки мав колектив Миронівського інституту селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В. Ремесла. Виведеними в Миронівці сортами засівалося до 8 млн га.

У галузі суспільних наук найбільш помітним явищем стало видання 26-томної «Історії міст і сіл УРСР». Цю грандіозну працю створювали тисячі авторів. Десятки тисяч краєзнавців, серед яких переважали вчителі історії та інших гуманітарних дисциплін, допомагали авторам у пошуку документів.

З'явилися також інші багатотомні видання, створені колективними зусиллями працівників АН УРСР, вузів, музеїв, архівів, наукових бібліотек. Серед них найбільш помітними були «Історія української літератури», «Історія української мови», «Археологія Української РСР», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія українського мистецтва». Обов'язкові ідеологічні штампи і вимушене замовчування багатьох прізвищ і фактів з української історії істотно знецінювали ці фундаментальні праці. Однак за своєю фактичною основою вони неперевершені й досі.

Науковці були відгороджені «залізною завісою» від спілкування з світовою наукою. Проте започатковані в добу М. Хрущова наукові контакти з навколишнім світом набрали певної динаміки. Зокрема, чисельність співробітників АН УРСР, які побували за рубежем у наукових відрядженнях, зросла з 272 в 1965 р. до 1106 в 1985 р. Щоправда, у так звані «капкраїни» вчені виїздили рідко (в 1985 р. — 257 відряджень). їм дозволяли відрядження переважно до країн РЕВ.