НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ (друга половина 60 — перша половина 80-х років)

ПРОМИСЛОВІСТЬ

У вересні 1965 р. відбувся черговий пленум ЦК КПРС. На ньому були скасовані реформи М. Хрущова в галузі управління промисловістю. Пленум санкціонував ліквідацію рад народного господарства і відновив галузеву систему управління промисловістю через союзні і союзно-республіканські міністерства. В Україні була відновлена діяльність 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств. Сім ліквідованих раднаргоспів передали загальносоюзним міністерствам 499 підприємств, союзно-республіканським — 5986, республіканським міністерствам — 587, місцевим радам депутатів трудящих — 36 підприємств. Переважна частка промислового потенціалу України знову була підпорядкована центральним відомствам.

Вересневий пленум ЦК КПРС прийняв також постанову «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». В ній визначалися основні принципи реформи методів планування та економічного стимулювання. Реформа спрямовувалася на розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах і створення ефективної системи стимулювання.

На початку жовтня 1965 р. були опубліковані два урядові документи, підготовлені на основі рекомендацій групи економістів, що працювала під керівництвом харківського професора О. Лібермана, про поліпшення планування та стимулювання виробництва і про державне виробниче підприємство. Радянський уряд засвідчував бажання наділити підприємства широкими правами в господарській діяльності. Кількість обов'язкових показників істотно скорочувалася.

Показник валової продукції зберігався тільки як статистичний. Основним плановим показником ставав обсяг реалізованої продукції. Якщо продукцію реалізувати не вдавалося, вона не зараховувалася як вироблена. Такий порядок спонукував підприємства скорочувати випуск продукції, яка не користувалася попитом.

Частину доходів підприємств тепер залишали в їх розпорядженні. Замість зовсім невеликого фонду підприємства утворювалися три самостійні фонди — розвитку виробництва, матеріального заохочення і соціально-культурних заходів та житлового будівництва. Величина цих фондів визначалася за суворими нормами, щоб перешкодити директорам підприємств добиватися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам — вилучати більше доходів, ніж треба.

На нові методи планування та економічного стимулювання підприємства переводилися поступово. У 1966 р. реформа охопила перші сто українських підприємств. У 1970 р. кількість підприємств, які працювали по-новому, зросла до 8,2 тис., що становило понад 80 відсотків загальної кількості. На них припадало 92 відсотки обсягу промислової продукції.

Восьма п'ятирічка (1965—1970 рр.) була найуспішнішою серед усіх радянських п'ятирічок. Обсяг промислового виробництва збільшився в Україні наполовину. Дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок зростання продуктивності праці. Однак статистика певною мірою прикрасила результати реформи: високі звітні показники нерідко досягалися завдяки прихованому підвищенню цін.

Основна причина труднощів з реформою полягала в тому, що розширення прав підприємств не супроводжувалося звуженням прав міністерств і комітетів (Держплану, Держпостачу, Держкомцін тощо). Економіка була командною, нею розпоряджалися не виробничники, а чиновники. Чиновники не мали заінтересованості в тому, щоб брати на себе ініціативу, виходячи з конкретної ситуації.

Госпрозрахунок, тобто порівняння витрат виробництва і одержаних економічних результатів, завжди був лише ерзацом ринкового підходу до господарювання. Госпрозрахунок на реформованих підприємствах назвали «повним». Проте він залишався бюрократичним витвором, який не мав нічого спільного з господарюванням в умовах ринкової економіки.

Економічна реформа була доведена до кінця, тобто поширена на всю промисловість завдяки зусиллям О. Косигіна. Л. Брежнєв ставився до неї з підкресленою байдужістю. Міжвідомча комісія при Держплані СРСР, що проводила реформу, завдяки опозиції керівників багатьох міністерств і відомств, які входили до неї, виявилася майже паралізованою. Не бажаючи поступатися своїми правами, міністерства ігнорували положення про державне виробниче підприємство і поступово поверталися до жорсткого директивного планування. Продуктивність праці, собівартість продукції, а згодом також інші показники знову стали директивними. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекали на нього в наступному році, оскільки міністерства і планово-фінансові органи визначали більш жорсткі нормативи утворення фондів стимулювання. Згортання економічних і посилення адміністративних методів управління зменшило стимулююче значення премії. Вона стала по суті незначним додатком до заробітної плати.

Партійні органи, як і раніше, на всіх рівнях активно втручалися в економіку, не поділяючи господарської відповідальності за власні рішення. У самому виробництві не знаходилося людей, здатних провести у життя рішення, які відповідали б інтересам підприємства.

Економіка командного типу була приречена залишатися витратною, екстенсивною, ірраціональною. Реформа «пішла в пісок», а на плакатах під портретами Л. Брежнєва друкували вислів її головного могильника «Економіка має бути економною».

Прищеплення елементів ринку командній економіці було принципово неможливим Чехословацькі події допомогли компартійно-радянській олігархи зрозуміти або план переможе ринок, або ринок переможе план, директиву, радянську владу. Після «празької весни» розмови про ринковий соціалізм, колективну власність, прямі зв'язки з іноземними фірмами, орендні відносини стали вважатися політично шкідливими У пресі розпочалася інспірована компартійними ідеологами полеміка з економічними концепціями «ревізіоністів».

Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні чинники економічного зростання, відігравали другорядну роль Радянська промисловість розвивалася переважно екстенсивним шляхом, за рахунок залучення додаткових кількостей сировини і робочої сили, створення нових потужностей. Інтенсивним шляхам розвитку перешкоджала несприйнятливість виробництва до науково-технічного прогресу. Новітню техніку доводилося «впроваджувати» силовими засобами. Відсутність конкуренції призводила до стагнації виробництва. Оскільки можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили поступово вичерпувалися, темпи промислового зростання скорочувалися.

Ця закономірність була характерною для всієї радянської промисловості. В Україні падіння темпів було особливо помітним в результаті зменшення її частки в загальносоюзних капіталовкладеннях. Починаючи з 70-х років для Держплану СРСР стали пріоритетними східні регіони країни Виняток становила електроенергетика, у тому числі атомна. Нові електроенергетичні потужності споруджувалися в Україні з розрахунком на задоволення потреб сусідніх країн РЕВ.

За 1970—1985 рр. видобуток залізної руди зріс із 111 до 120 млн т., виробництво прокату чорних металів — з 32,7 до 37,7 млн т., електроенергії — з 138 до 272 млрд кВт год. Зменшилося видобування вугілля Донбас давав щороку до 200 млн т. вугілля в дев'ятій п'ятирічці, 190 млн т. — в десятій, менше як 180 млн т. — в одинадцятій п'ятирічці. З кожною п'ятирічкою собівартість вугілля зростала. Для того щоб видобути паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари або йти глибше під землю. Недостатня технічна оснащеність позначалася не тільки на продуктивності, а й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їхньому життю.

Відірваний від ринку, директивний механізм господарювання грунтувався на нормативах, які доводилися до підприємств як обов'язкові. Для значної частини ресурсів норми раціонального використання палива, сировини і матеріалів не визначалися через технологічні труднощі. У багатьох випадках перегляд норм не встигав за змінами з технічному рівні виробництва. Сам по собі перегляд мільйонів нормативів був надзвичайно трудомісткою справою. Часто директивні нормативи не виконувалися через відсутність прямої матеріальної зацікавленості у цьому з боку виробничників. Масові громадські огляди економії ресурсів були пропагандистськими заходами і не могли істотно вплинути на показники виробництва.

Матеріаломісткість продукції зростала. Навпаки, фондовіддача, тобто вироблений національний доход у розрахунку на карбованець виробничих фондів (задіяні у виробництві устаткування, сировина, паливо, матеріали), неухильно знижувалася. Всупереч заклинанням компартійних ідеологів радянська економіка не бажала бути економною.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.