Нариси воєнно-політичної історії України

НА ЗАХИСТІ ЗУНР: ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСКІЙ ВІЙНІ (ЛИСТОПАД 1918 - ЛИПЕНЬ 1919 РР.)

Героїзмом, хоробрістю, відданістю державницьким і соборницьким ідеалам, драматизмом та жертовністю характеризується Галицька армія в українсько-польській війні 1918-1919 рр. За оцінкою військового історика Л. Шанковського, ГА «була унікальним мілітарним та національним феноменом, який з подивом сприймається як особливе явище воєнної історії наших Визвольних змагань та українського збройного часу».

Вагомий доробок у вивчення означеної проблеми внесли М.Безручко, О.Бойко, В.Гордієнко, А.Каляєв, О.Карпенко, М.Клімецький, М.Козловський, О.Колянчук, М. Кравчук, О.Красівський, А.Крезуб, М.Лазарович, М.Литвин, Г.Лукомський, С.Макарчук, К.Науменко, С.Ріпецький, М.Кротофіл, Б.Савчук, О.Стецишин, П.Ткачук, Л.Шанковський та інші автори, матеріали яких широко використані у даному нарисі.

Автори здійснили спробу простежити будівництво і бойові дії Галицької армії в період польсько-української війни 1918-1919 рр.

Як відомо, 18 жовтня 1918 року у Львові засновано Українську Національну Раду на чолі з Костем Левицьким і Євгеном Петрушевичем, яка проголосила, що Галичина з Лемківщиною, Північна Буковина і Закарпаття мають стати Українською Державою. Завдяки одному з засновників Українського Січового Стрілецтва (УСС), сотнику Дмитру Вітовському, який наприкінці місяця був відряджений загальними зборами стрільців до Львова, вдалося чітко організувати і здійснити «Листопадовий зрив» - повстання українських військових формувань у місті в ніч на 1 листопада. Започаткована ним Листопадова революція призвела до проголошення національної за характером і демократичної за змістом Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). З цього приводу публіцист, політик, учасник державного будівництва та один з перших історіографів ЗУНР М.Лозинський наголошував: «На щастя, ще перед утворенням Української Національної Ради почала працю військова організація, утворена офіцерами Українських Січових Стрільців і українських частин австро-угорської армії. Сій праці треба завдячити, що українська Галичина, заснувши одного дня під Австрією, не пробудилася другого під Польщею».

Водночас, військові загони поляків відразу розпочали кровопролитну боротьбу за встановлення своєї влади у Львові, за приєднання міста і Східної Галичини до Польщі. Розпочалася українсько-польська війна.

Польські історики здебільшого називають її братовбивчою, «домовою», навіть війною «двох патріотизмів». Але, як зауважив сучасний український дослідник М.Литвин, це не було протиборство «польських орлят» і львівських українців, а конфлікт двох новонароджених національних держав за територію, де українці становили більшість (окрім великих міст та частини містечок).

Унаслідок запеклих боїв українські війська змушені були 22 листопада 1918 р. залишити Львів. Так, поразкою ЗУНР і її захисників закінчилася перша фаза цієї війни. Безумовно, це підірвало авторитет держави на міжнародній арені, моральний дух військовиків. Одначе наслідки її не були виключно негативними. Поразка у столиці стала дзвоном на сполох для українців усієї Галичини. Сучасники подій одностайно зазначають небувале піднесення національної свідомості краян. Незважаючи на воєнну виснаженість, галицька провінція ще раз напрочуд згуртовано відгукнулася на заклик політичного проводу йти до національного війська, забезпечувати власну державу хлібом, бути законослухняними громадянами молодої ЗУНР. «Упадок Львова, - згадував військовий діяч ЗУНР С.Шухевич, - зробив на суспільність, так на селянство, як і на інтелігенцію, страшне враження. Немов би хто несподівано ударив селянство по голові... І коли перед тим мало хто йшов до Української Армії, а багато з неї дезертирували, то тепер йшли всі, кого тільки засягнув перший приказ мобілізації». На місцях керівництвом військових повітових команд, а нерідко з власної ініціативи колишніх січових стрільців, старшин і підстаршин австрійського війська формувалися бойові підрозділи, що назагал брали собі за назву місто чи село, де вони виникали.

Поразка у вуличних боях у Львові, аналіз її причин привели керівництво зУнР та її збройних сил до висновку, що українсько-польська боротьба не обмежиться партизанськими випадами сторін, а набере характер справжньої широкомасштабної маневрової війни, для ведення якої необхідно було створити сучасну регулярну армію. Адже в листопаді-грудні 1918 р., як зазначав Л. Шанковський, «Галицька армія була мішаниною регулярних, партизанських або напівпартизанських відділів, які керували здебільше на власну руку на лініях наступу польських військ. Відділи ці мали дуже різнорідний склад і дуже різно себе називали. І доки не була ще організована центральна військова влада, ці відділи не мали зв’язку з вищими командами і дуже рідко мали зв’язок між собою».

Створення армії необхідно було провести в ході бойових дій з напівпартизанських загонів, які після залишення Львова утримували навколо нього оборону. В складних міжнародних умовах, в яких опинився уряд ЗУНР, він мав вирішити цілу низку завдань, пов’язаних з підвищенням обороноздатності республіки та створенням Галицької армії. В першу чергу слід було організувати належний рівень мобілізації, наказ про яку був виданий ще 13 листопада; забезпечити армію зброєю, боєприпасами, одягом та продуктами харчування; розробити організаційно-штатну структуру на основі досягнень світової військової науки; вирішити проблему укомплектування збройних сил офіцерським складом, віддаючи перевагу професійним військовикам, які б мали бойовий досвід і підтримували ідею незалежної України.

Зазначені завдання належали до сфери діяльності виконавчого органу ЗУНР - Ради державних секретарів. Головний тягар роботи з формування Галицької армії припадав на створений 9 листопада Державний секретаріат військових справ (ДСВС), першим секретарем якого став полковник Дмитро Вітовський, а його заступником - Петро Бубела. У його складі діяли такі відділи: мобілізаційний, озброєння, амуніції та артилерії, технічний, санітарний, ветеринарний, інтендантський, військового судочинства, пресовий. Організація збройних сил республіки почалася з переформування тих австрійських підрозділів, де служили українські вояки. Її основою стала формація Українських Січових Стрільців.

Стратегічне керівництво ГА мала здійснювати її Начальна Команда. Вона була створена 8 листопада і стала вищим командним органом Збройних Сил ЗУНР в українсько-польській війні.

Секретаріат розробив схему військової організації Галичини. Ще 13 листопада край був поділений на три області та 12 округ з центрами у Львові, Станиславові та Тернополі. Округа охоплювала 4-7 повітів. Водночас, слід зауважити, що попри тодішнім реаліям, цей поділ залишав за рамками Закарпаття й Буковину, що не могло не позначитися на розвитку подій у цих регіонах.

Постановою ЗУНР було запроваджено обов’язкову військову службу для всього українського населення і мобілізацію в армію чоловіків 1883-1900 років народження. 13 листопада був затверджений текст військової присяги: «Присягаємо торжественно Всемогущому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республіці, її Верховній владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому її Начальству, їх поважати і захищати, їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати, проти всякого ворога... на кожному місці, в кожну пору, в кожнім случаю хоробро і мужньо боротися, наших військ, прапорів, оружжя в ніякому случаю не покидати...».

Для створення Галицької армії з Наддніпрянської України запросили військових фахівців - генерала Михайла Омеляновича-Павленка та полковника Євгена Мішковського, які зайняли найвищі посади - головнокомандувача та начальника штабу (у лютому 1919 року останню посаду обійняв Віктор Курманович). 40-річний генерал походив із старовинної козацької родини й отримав блискучу військову освіту: закінчив Омський кадетський корпус, одне з найкращих у системі підготовки офіцерських кадрів російської армії Перше Павлівське військове училище в Петербурзі. Служив у Волинському полку (його більшість складали українці), брав участь у російсько-японській війні, згодом закінчив Офіцерську стрілецьку школу. У роки Першої світової війни отримав чин полковника й після поранення очолив Петергофську, а пізніше Одеську школу прапорщиків. Повалення царизму й утворення Центральної Ради полковник М. Омелянович-Павленко сприйняв як національно-свідомий українець. До речі, особисто він очолював школу на демонстрації з цієї нагоди під синьо-жовтими прапорами. З цього приводу одна одеська газета відгукнулася наступним чином: «Полковник гвардії, георгіївський кавалер, з перев’язаною пораненою рукою, на чудовому рудому коні вів свою школу під сепаратистським прапором». У серпні 1917р. він перейшов на службу до українського війська, а в грудні наступного року з задоволенням прийняв пропозицію очолити Галицьку армію. Уже в першому наказі по армії він заявив: «Наша мета - звільнити стару столицю України Львів, а потім і всю Західну Україну, від Тернополя до Сяну і від Рави Руської до Коломиї від ворога. З Богом за діло».

36-літній полковник російської армії Є.Мішковський теж був українцем, народився в Києві в родині з прадавнім козацьким та дворянським корінням. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, Миколаївську академію Генерального штабу. Всю світову війну провів на фронті офіцером штабів. За Центральної Ради і Гетьманату займав високі посади у генеральних штабах українського війська. Це був високоосвічений військовик, талановитий штабіст, відданий українській справі. Він став автором і душею докорінної реорганізації галицького війська, а фактично - створив нову сучасну армію. «Першим фаховим начальником генеральної булави (генерального штабу - автори) був полковник Є. Мішковський, - писав Л. Шанковський. - Полковник Мішковський не тільки уклав майбутню схему організації Галицької армії, але й перевів повністю її реорганізацію, сполучаючи в корпуси й бригади різні бойові групи Галицької армії більшої або меншої сили. Організація, переведена полковником Мішковським, виявилася тривкою; вона залишилася незмінна впродовж всього існування Галицької армії».

Крім них, до Галицької армії було зараховано полковника Миколу Какуріна - талановитого штабного офіцера, нагородженого кількома бойовими орденами. Пізніше прибув генерал Олександр Греків. Галицьку армію поповнив і російський полковник Д.Кануков - командир авіасотні УГА (загинув у повітряному бою під Тернополем). Успішно служили й інші російські старшини.

Через панування в Галицькій армії австрійських порядків вони зустріли інше розуміння проблем оперативного та військово-організаційного характеру. Фронтові частини налічували до 30 тис. особового складу, з якого половина була бойового, мали 40 гармат, технічних засобів не було зовсім. Тому такою бажаною була допомога УНР, від якої в грудні 1918 року ГА отримала 20 тис. гвинтівок, 80 млн. набоїв, 80 гармат, а дещо пізніше ще й 20 літаків, щоправда придатними з них для польотів були лише декілька. До речі, командиром першого авіаційного загону, створеного у Красному, став сотник П.Франко, молодий хімік, випускник Львівського університету, син Каменяра.

Забезпечення ГА зброєю, боєприпасами здійснювалося різноманітними засобами. Частину амуніції вона отримала за рахунок реквізування колишніх арсеналів австро-угорської армії, роззброєння австрійських, німецьких, угорських частин, які поверталися додому через Галичину, а також захопленої у боях з поляками. Деяку допомогу, як уже зазначалось, армія отримала з боку Директорії УНР, з якою 14 грудня був підписаний відповідний договір. Тоді ж з’явилась реальна можливість закупити в обмін на нафту значну кількість озброєння в Угорщині, але угода не була підписана через позицію голови уряду ЗУНР С.Голубовича, який вирішив надати військову допомогу Угорській Русі, чим спровокував військовий конфлікт з Будапештом.

У новоствореній ГА зберігалася рангово-посадова система і запроваджувалися нові військові звання: стрілець, старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник, булавний старший десятник, бунчужний, підхорунжий, хорунжий (молодший лейтенант), четар (лейтенант), поручник (старший лейтенант), сотник (капітан), отаман (майор), підполковник, полковник, генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник. Військові звання присвоював Державний Секретаріат за поданням ДСВС.

Створення армії проходило на основі бойових груп «Північ», «Яворів», «Схід», «Старе Село», «Щирець» та інших, які 21 листопада стояли під Львовом, щоб запобігти просуванню поляків на схід.

Організаційно-штатна структура бойових груп була різноманітною і залежала від оперативних завдань, які вони виконували. Так, наприклад, група «Рудки» у січні 1919 р. складалася з двох піхотних куренів і однієї самостійної сотні четаря А.Чайківського (всього 1200 осіб), дніпровської гарматної бригади (500 осіб з 24 гарматами) і панцеропотягу. До її штату входили відділи: інтендантський, закупки худоби, ветеринарний, розвідувальний, польової жандармерії, ліквідаційний, польового душпастирства, станційна команда, команда залізничного вокзалу, телефонна чета і обоз. У залежності від участі у бойових діях групи підсилювались різними частинами, частіше за все найбільш боєздатними куренями бригади УСС.

У листопаді-грудні 1918 р. головною бойовою силою, яка утримувала українсько-польський фронт, були сотні полку УСС.

Після проведеної мобілізації та надходження добровольців ці бойові групи почали перетворюватись у бойові підрозділи та частини Галицької армії. Так, наприклад, групу «Схід», організовану при командуванні УСС у Куровичах, доповнювали вихідці з Перемишлян, Тернопільщини, Золочівщини. Група «Старе Село» під керівництвом стрілецького сотника О.Микитки черпала поповнення з Бібрки, Ходорівщини, Станиславщини, Гуцульщини й Покуття. Південна група «Щирець» набирала людей зі Львова та навколишніх сіл, Стрийщини та Долинщини. Згодом на південному заході виникли групи «Хирівська», «Гофмана»,«Північ».

Галицька армія будувалася за відповідною штатною структурою. Основними структурними одиницями були бригада і корпус, які могли діяти самостійно для вирішення тактичних і стратегічних завдань. Армія складалася з трьох корпусів, кожний з яких мав чотири бригади відповідної структури. Перша бригада була створена на основі полку УСС, її поповнили за рахунок добровольців з усієї Галичини. Січові стрільці дбали про поповнення і пропаганду своїх ідей серед молоді. У вимогах до вступника до Легіону січових стрільців зазначалося: «Головною ідеєю стрілецтва є самостійна Українська народна держава, складена з усіх українських земель, з таким ладом, який вибере воля усіх українських громадян. З цією ідеєю боролися всі січові стрільці, із стрілецьких лав треба викидати кожного, хто не готов вмерти за цю ідею».

У день прийняття військової присяги значна увага приділялась впровадженню традицій січового стрілецтва серед молодого поповнення. Наприклад, 3 грудня в Коломиї відбулася урочиста присяга нової сотні УСС. Окружний отаман Примак виголосив патріотичну промову, а член Національної Ради К.Трильовський розповів про історію УСС і закликав новобранців йти дорогою слави і подвигів стрільців. У «Слові до новобранців» бригади УСС вказувалося: «Товариші січові стрільці! Ви щойно тепер приходите до нас і можете бути щасливі тим, що служите в бригаді УСС. Стрілецька слава - кривава слава, тому шануйте її. Дивіться на своїх старших товаришів і вчіться від них того, що не вмієте. Поводьтесь всюди чесно, в бою хоробро, з ворогом сміло, щоб не принесли ви ганьби своїм попереднім товаришам, що лежать у холодній землі і тим, що з вами рядом борються за наші права. Пам’ятайте, що ніколи не смієте принести неславу українському народові і українській державі».

Інші бригади комплектувалися у відповідних військових округах. Крім порядкового номера, вони мали назву округи: Друга Коломийська, Третя Бережанська, Четверта Золочівська, П’ята Равська, Шоста Сокальська, Сьома Львівська, Восьма Самбірська, Дев’ята Угнівська, Десята Яворівська, Одинадцята Стрийська, Дванадцята Гірська.

Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів», окремі загони на північ від Львова увійшли до складу Першого корпусу на чолі з колишнім полковником австро-угорської армії Віктором Курмановичем, уродженцем Підляшшя, єдиним з галицьких воєначальників, який закінчив австрійську військову академію. До нього також увійшли Сокальська, Яворівська, Угнівська та Равська бригади. Корпус успадкував північне крило українсько-польського фронту від Белзу до Львова.

Другий корпус, до складу якого входили бригади УСС, Бережанська, Золочівська, Коломийська, був сформований із груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія». Його очолив колишній полковник австро-угорської армії Мирон Тарнавський, уродженець с. Барилів на Радехівщині. Цей корпус отримав назву Осадного, оскільки тримав облогу Львова.

Львівська, Самбірська, Стрийська та Гірська бригади, що були сформовані з бойових груп «Хирів», «Рудки», «Крукеничі», «Гофмана» (південне крило українсько-польського фронту), утворили Третій корпус, на чолі якого встав полковник Антон Кравс - буковинський німець, високоосвічений військовик, учасник світової війни, який командував піхотним полком.

Точних даних про чисельність армії немає через те, що не збереглися її архіви. За приблизними оцінками, на початку грудня 1918 р. кількість галицьких стрільців складала майже 50 тисяч осіб, проте не вистачало офіцерів. Відомий дослідник історії УГА Л.Шанковський підрахував, що вона мала лише 55% старшин від необхідної кількості.

Через брак українських старшин, особливо вищої ланки, при формуванні армії довелося користуватися послугами деяких австрійських офіцерів, таких як А.Кравс, А.Шаманек, А.Вольф, А.Єрлє, А.Бізанц та інших. Цей факт поляки часто використовували в антиукраїнській пропаганді для підтвердження тези, що українська справа є «австро-німецькою інтригою», хоча австрійські та німецькі військовики служили і в польському війську. Заради справедливості, однак, слід зауважити, що чимало з вищеназваних старшин іноземцями власне й не були, а належали до галицьких нацменшин - насамперед німців і чехів. Таким, наприклад, був 28-річний командир 2-ї Львівської бригади Альфред Бізанц - уродженець с.Дорифельд (нині Тернопілля Пустомитівського району Львівської області), який виріс у Галичині, добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї. Не випадково в роки Другої світової війни адмірал В. Канаріс призначив його, полковника абвера, відповідальним за зв’язок з ОУН, а згодом скерував до Львова формувати дивізію СС «Галичина». Заарештований радянськими спецслужбами у 1945 р. Помер у таборах ГУЛАГу після 1953 р. Або сотник Генерального штабу ГА, львівський німець Ганс Кох, згодом відомий німецький історик, теолог, громадсько-політичний діяч, українознавець, голова Українсько-німецького товариства.

Отже, як зазначив український військовий історик П. Ткачук, в основу реорганізації були покладені сучасні організаційні схеми, які відповідали характеру маневреної війни. Основною адміністративно-політичною одиницею ставала стрілецька бригада, насичена кіннотою та артилерією, чисельністю 6-8 тисяч вояків. За короткий термін, упродовж півтора місяці, в умовах напружених боїв була сформована нова армія у складі трьох корпусів (по чотири бригади в кожному) та інших частин, яка стала більш боєздатною, добре керованою, з чіткою структурою і підпорядкуванням. «Коли застановимося над цим, яку організаційну працю перевела Н. К. (Начальна Команда - автори). та команди корпусів, у порівняно невеликому для тої справи речинці (від 15 січня до 3 березня 1919р.), то самі дивуємося тій величі духу й енергії та творчій силі, яку виявили в той час молоді фахові сили нашої армії, - зазначав генерал М. Омелянович-Павленко. - За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних бойових операціях, наша армія виростає в поважну, одноманітну, зреформовану бойову силу кількістю 50-60 тисяч і 60 гармат».

3 виведенням український військ з галицької столиці розпочинається якісно новий період польсько-української війни. Враховуючи, що Буковина майже не виявила організованого військового опору, то реальне співвідношення потенціалу супротивних сторін було 1:5 на користь польської. З поширенням фронту на територію Східної Галичини розробляються нові воєнно-стратегічні концепції, зростає зовнішній військово-політичний тиск на конфлікт.

Створення армії проходило у бойовій ситуації, яка склалася не на користь українського війська. Наприкінці листопада - початку грудня 1918 року поляки провели цілий ряд успішних наступів, їм вдалося відсунути підрозділи противника на флангах і опанувати залізничні шляхи Перемишль-Львів, Перемишль-Рава-Руська, Перемишль-Хирів, завдяки чому їхнє командування добилося значної стратегічної переваги.

Тільки під Львовом поляки наштовхнулися на сильний опір січових стрільців, які відбили їх атаки. Групи «Старе Село» і «Схід» зайняли найближчі околиці міста і з флангів загрожували гарнізону противника. У складі цих груп діяв і Перший курінь УСС, який своєю звитягою та стійкістю здобув право називатися «Куренем смерті УСС». Його бійці мали особливі відзнаки - під тризубом на кашкетах вони носили чорний трикутник. Всі сотні куреня очолювалися загартованими в боях офіцерами, котрі пройшли сувору школу Першої світової війни у складі 21-го австрійського корпусу і мали нагороди. Вони розробили навіть свій статут, так званий «Катехизм УСС», який став нормою життя стрільців. Це був, за спогадами учасників, найкращий ударний курінь, який героїчним шляхом йшов з одного переможного бою у другий на найважливіших ділянках фронту.

4 грудня частини полковника А.Кравса перейшли у наступ і визволили Хирів. 9 грудня українські війська, закріплюючи успіх, вийшли під стіни Перемишля. Бригада УСС спільно з Козятинською завдала поразки полякам під Городком та почала бої за Раву-Руську і Белз. Але через відсутність координації бойових дій цей успіх не був належним чином використаний.

Перші успіхи української армії викликали занепокоєння польського командування. 11 грудня на Галицькому фронті було створено двотисячну групу генерала З.Зелінського і перекинуто групу майора І. Модельського, яким вдалося зупинити український наступ.

Стійкість стрілецьких бойових формацій на позиціях навколо Львова та успіхи у перших боях дали можливість українському командуванню розпочати підготовку наступальних операцій для оволодіння містом.

Для підготовки першого загального наступу була створена ударна група чисельністю 4000 стрільців та 1б батарей гармат. Вона складалася з груп «Старе Село», «Щирець», 1-го куреня УСС та Козятинської окремої піхотної бригади.

Безпосередній наступ мали здійснити групи «Старе Село» і «Щирець». З півдня і південного заходу вони повинні були наступати на Львів, щоб оволодіти Головним залізничним вокзалом. Для забезпечення їх дій підрозділ отамана А.Долуда мав вступити у бій в передмісті. Група УСС на чолі з О. Букшованим та група, очолювана О.Микиткою, повинні були прорватися до міста і відтягнути на себе більшість ворожих сил в тойчас, коли група, очолювана полковником І.Омеляновичем-Павленком (молодшим братом першого головнокомандувача), з району Глиняни-Пустомити нанесла б головний удар по залізничному вокзалу.

Група А.Кравса отримала завдання зруйнувати залізничну колію Судова-Вишня - Перемишль, щоб запобігти можливому прориву поляків з боку Перемишля, далі вийти на лінію р. Сян і зайняти оборону.

Група Г.Коссака повинна була забезпечити ударній групі лівий фланг з боку Городка Ягайлонського. Початок операції призначався на 27 грудня. На жаль, її підготовку не вдалося зберегти у таємниці. Дізнавшись про неї, польське командування посилило Львівський гарнізон і нанесло ряд упереджувальних ударів. Так, 25 грудня група Ю.Сопотницького у складі 2400 багнетів, 150 шабель, 24 кулеметів, 10 гармат ударила в напрямі Ставчани й через 2 дні захопила Оброшино, окраїни Рудна та 28 грудня увійшла до Львова. Ці дії поляків значно послабили лівий фланг українських військ та підвищили обороноздатність міста.

На цій ділянці фронту їй могла протистояти щойно прибула з-за Збруча окрема піхотна Козятинська бригада, але вона відмовилася воювати «з поляками-братами за чужу землю». В ході її роззброєння галичанами були вбиті та поранені.

Незважаючи на те, що противник перегрупував свої сили, командування ГА не відмовилося від наступу. 27 грудня групи «Схід» і «Старе Село» почали бойові дії. Станиславівський курінь, який був підпорядкований групі «Старе Село», здобув Сихів, а курінь УСС - Зубру. 28 грудня вони зайняли Міські Пасіки, Сокільники, Боднарівку. В боях за Боднарівку відзначився курінь УСС, який дійшов до Кульпаркова. Козільники і Персенківку взяв Коломийський курінь.

Група «Схід» дійшла до Личакова, а група «Щирець» відбила Любінь Великий, але здобути Ставчани і Оброшино не змогла.

У здобутті Скнилова вирішальну роль відіграли січові стрільці, які стрімкою атакою вибили поляків з позицій. Але ці зусилля виявилися марними, оскільки після їхньої передислокації на інший відтинок на здобуті ними позиції було поставлено Козятинську бригаду, бійці якої, як уже зазначалося, відмовилися боронити їх. Через це наступ українських військ зупинився. Єдиним здобутком цієї операції було те, що група «Старе Село» підтягнула свій фронт до найближчих окраїн Львова. Подальші бої, які тривали ще до кінця грудня, становища не виправили.

Лінія фронту встановилася на рубежі Брюховичі - Рясна Руська-Малехів - Пасіки Міські - Персенківка - Кульпарків - Скнилів - Зимна Вода. На початок 1919 року українці і поляки вступили, як зазначив М.Омелянович-Павленко, в «стадію правдивої полевої війни». Польські війська зайняли 10 із 49 повітів Східної Галичини, де була проголошена ЗУНР. За морально-бойовими якостями галицьке вояцтво перевищувало противника, але поступалося фаховим рівнем командного складу.

Загальні причини невдачі наступу полягали в тому, що командування не мало достовірних даних про чисельність, бойовий стан та розташування українських військ, які знаходилися на етапі формування. За спогадами учасників подій, у бойових групах були полки, самостійні курені, навіть самостійні сотні, чисельність яких була різною, озброєння різноманітним, технічних засобів зв’язку не було. фронтові частини жили за своїми законами, містечкові інтереси стояли на першому місці. Через це бойова вартість цих частин була низькою. На всіх відтинках фронту становище рятували січові стрільці, яких командування кидало з одного напрямку на інший. Крім того, у ході боїв їм довелося роззброювати Козятинську бригаду, бійці якої стали прямою загрозою тилам українських частин. Не слід скидати з розрахунку те, що підготовку до операції не вдалося зберегти у таємниці. На думку деяких дослідників, це сталося через те, що в складі ГА було багато іноземців, які могли передавати інформацію противнику, а також через шпигунську роботу, яку велопольське населення на терені розташування українських частин.

Невдача першого загального наступу на Львів не змогла переконати уряд ЗУНР відмовитися від продовження боїв за галицьку столицю до того моменту, поки ГА буде організована відповідно до розробленогоплану, який майже не втілювався у життя. На початок січня 1919 року армії як такої ще не було, існували лише окремі частини, координувати дії яких було важко.

Між тим уряд наполягав на проведенні ще однієї наступальної операції. Її план, в якому основна роль відводилась групам «Старе Село» і «Щирець», був розроблений командуванням. Але, як і у попередній раз,він став відомий полякам, які здійснили декілька наступів у районі Рави-Руської, Львова, Городка. Так, 6-7 січня група генерала Я. Ромера ударом з Рави-Руської прорвала оборону військ групи «Північ», зайняла Жовкву, Куликів й увійшла до Львова, збільшивши сили його оборонців до 15 тис. осіб, хоча й зазнала при цьому значних втрат і не досягла головної мети - ліквідації Північного фронту української армії. 7-8 січня поляки провели ще два наступи зі Львова на Угнів та Сокаль, але їх атаки були відбиті. У ході нового наступу вони зайняли Рясну-Руську, Домажир, Козичі, Мілану і Суху Волю. 10 січня українські війська групи «Янів» зустрічним ударом відкинули противника у місто.

Другий наступ українських військ під тиском політичного керівництва розпочався 11 січня 1919 р. Блискавичним ударом Другий курінь УСС здобув Лапаївку, Бережанські курені - Сигнівку, Перший і Третій курені - Скнилів, але підтримки з боку груп «Старе Село» і «Схід» вони не отримали. В цей час Коломийська бригада зав’язла у боях під Персенківкою, а Станиславівська - під Пасіками Міськими. Невдача спіткала групу «Схід».

Наступного дня поляки розпочали несподіваний для українського командування контрнаступ зі Львова. Зустрічним ударом вони відбили Скнилів; 13 січня зайняли Боднарівку, Глинцівку, Козельники, але тут їх було вибито із зайнятих позицій групою «Старе Село», частини якої зайняли Козельники і Персенківку. Цього ж дня група генерала З.Зелінського у складі 10 тисяч багнетів, 80 кулеметів, 34 гармат, 400 шабель атакувала Бережанську бригаду в районі Сигнівки і відкинула її курені до Басівки. Тоді ж поляки здобули Любінь Великий і Бартатів і вийшли до залізниці Львів-Самбір. Тут їх зупинив бронепоїзд групи «Хирів», яку очолював полковник А. Кравс. До речі, капеланом цієї групи був отець Василь Опарівський (загинув 22 червня в бою під Рогатином) - батько дружини Степана Бандери.

У цей час дві сотні групи «Хирів», які були призначені для допомоги групі «Рудки», вибили противника з с.Бучачи і Замковичі та здобули Угорці. У цьому бою знову відзначилися січові стрільці: «Сотня кінноти УСС атакувала ворога, - повідомляла газета «Стрілець» 17 січня. - На нашу Гуцульську сотню у Хирова чотири сотні поляків зі скорострілами повели наступ. Славні гуцули підпустили поляків і зразу перейшли на багнети. Поляки не видержали і пустилися втікати і залишили нам два скоростріли».

На цьому бойові дії припинилися: другий наступ на Львів закінчився також невдало. Це зумовлювалося тим, що частини Галицької армії ще не були готові для ведення наступальних операцій у зв’язку з продовженням процесу комплектації та трансформації окремих військових підрозділів у штатні одиниці. Наступальна операція проводилася без належної підготовки, за вимогами політичних лідерів, які відновленням української влади у Львові сподівалися підняти авторитет і міжнародний престиж ЗУНР та досягти успіхів на переговорах з країнами Антанти. На думку військових істориків, для здобуття галицької столиці перш за все необхідно було провести широкий стратегічний маневр і перерізати залізницю Перемишль-Львів, аби позбавити противника постачання із Польщі, але командування кинуло на цей напрямок недостатні сили.

Після другого наступу лінія підльвівського фронту встановилася через Брюховичі - Лису гору - Липахів - Ляшки Муровані - Солонку - Лисинічі - Чортову скелю - Пасіки - Сихів - Козельники - Сокільники - Басівку. Українські курені Янівської групи закріпились у селах Рясна Руська, Кожичі, Домажир.

Невдача другого наступу на Львів примусила державне та військове керівництво стати обличчям до армії, стан якої був жалюгідним. Характеризуючи його, командувач М.Омелянович-Павленко відмітив, що на посади командирів частин бракувало кадрів, в той час, коли значний відсоток офіцерів часто відсиджувався у тилу, запаси австро-угорської армії були витрачені, відчувався брак важкої польової артилерії. Зв’язок в державних та військових структурах забезпечували поляки, які діяли майже безконтрольно, що давало їм можливість передавати розвідувальну інформацію.

Командний склад виявився не підготовленим до ведення маневрової війни: необхідно було позбутися моральних стереотипів, закладених довголітньою «окопною» Першою світовою війною.

Усе це вимагало реорганізації армії та приведення її у відповідність з розробленою організаційно-штатною структурою. Здійснені у цьому напрямку заходи були закінчені до середини лютого. На цей момент у Галицькій армії, за деякими даними, було 45 куренів, 40 батарей, кілька сотень кавалерії. Загалом - 25 000 багнетів, 600 шабель, 150 гармат, літунська сотня і два панцеропотяги.

Політична ситуація навколо воєнного конфлікту залишалася складною. Польські дипломати досягли певного успіху на міжнародній арені, де вони представили Галицьку армію як більшовицьку, що загрожує Європі. Ця вигадка розповсюджувалася й західною пресою. Так, лондонська газета «Таймс» писала: «Небезпека більшовизму є ніби хмара, яка насувається на Польщу. Польща є коридором, через який більшовизм може проникнути в самий центр Європи». Тогочасна бурхлива ідеологізація міжнародних відносин сприяла тому, що наймоднішим і найприйнятнішим прикриттям загарбницьких планів та силової підтримки їх реалізації став мотив боротьби з більшовизмом і червоною Москвою. Це дало змогу полякам отримати допомогу для боротьби з українським більшовизмом. 21 січня країни Антанти погодилися направити на Східний фронт шестидесятитисячну армію, очолювану недавнім командиром польського легіону у франції генералом Ю. Галлером і сформовану тут з військовополонених поляків з колишніх австрійської та німецької армій, а також з польських емігрантів на Заході.

Загальна ситуація на фронті була обговорена на Ходорівській нараді керівництва ЗУНР та командування ГА, яка відбулася 12 лютого. Начальник штабу полковник В.Курманович доповів про становище в армії, яка після закінчення реорганізації нараховувала 60 тис. вояків, але її технічні засоби та озброєння потребували вдосконалення. Група офіцерів на чолі з полковником А.Кравсом запропонувала завдати головного удару на Перемишль, тим самим заблокувати Львів і не витрачати сили на штурм добре захищеного міста з п’ятнадцятитисячним гарнізоном. Але президент ЗУНР знову відстояв свою точку зору, згідно до якої напрям головного удару наступальної операції було спрямовано на Львів з метою набрання дивідендів для вирішення українсько-польського питання на Паризькій мирній конференції. Тому головний удар наступу спрямувався на найменш небезпечний для поляків напрям - Любінь Великий і далі на Львів.

Командування Галицької армії передало для підсилення групи «Гофмана» Першу бригаду УСС, два курені з груп «Хирів» та «Щирець». Всього на цьому напрямку було сконцентровано 6 тисяч військовиків, 60-80 кулеметів, 32 гармати.

Однак підготовка до нового наступу проходила дуже повільно, що дало можливість противнику посилити свої війська на відтинку Родатичі-Вовчухи, Судова Вишня - Городок на 1,5 тис. багнетів та 15 гармат. Причинами цього польські історики вважають не тільки відсутність нормальних шляхів та транспорту, а й те, що «українцям бракувало ясно визначеної мети та сконцентрованої волі». Крім того, з’ясувалося, що польська розвідка знову отримала інформацію про плани галичан і напрям головного удару.

Третій наступ на Львів, який увійшов в історію під назвою «Вовчухівська офензива», планувалось здійснити у три етапи. У ході першого етапу війська Третього корпусу повинні були перерізати залізницю Перемишль-Львів. Під час наступного - Другий корпус мав заволодіти Львовом. На третьому - планувалося здобути Перемишль і вийти на рубіж ріки Сян. Операція почалась 16 лютого артилерійським обстрілом позицій польських військ у районі Судова Вишня - Городок - Львів. Наступного дня бойові частини Сьомої бригади оволоділи Любінем Малим і Дубовою Долиною. Другий корпус зайняв Збоїська і Лапаївку під Львовом. Група «Рудки» захопила Вовчухи і Бар.

Янівська група звільнила Гартфельд, а Яворівська зруйнувала залізничний шлях в районі Заріччя і оволоділа Бортячином.

18 лютого група «Рудки» увірвалася до Довномостиська, зруйнувала залізничне полотно в районі Братковичів. Група «Крукеничі» здійснила наступ на Медику.

Наступного дня поляки провели контрнаступ і відбили Вовчухи і Бар, а 20 лютого, розвиваючи наступ, нанесли удар з Вовчухів на Долиняни і Добряни. Тут вони наштовхнулись на Перший курінь бригади УСС, який розбив лівий фланг військ противника і зайняв висоту 307 неподалік від Вовчухів. Поляки безперервно атакували позиції усусівців. Як згадують учасники подій, «від самого ранку гриміли всі батареї, засипаючи гранатами підрозділи УСС...та сотні «Куреня смерті» видержували мужньо кожну спробу удару сильнішого противника».

Невдачею закінчилися контрнаступи польських військ 21 і 23 лютого на Попелі і Стоділки. Практично українська сторона у ході боїв забезпечила собі успіх для закінчення першого етапу наступальної операції.

Війська Другої Речі Посполитої перебували у катастрофічній ситуації. Уже 18 лютого з Парижа, а з 20-го зі Львова місія Антанти під керівництвом французького генерала М.Бертелемі надіслала М.Омеляновичу-Павленку під загрозою суворих санкцій вимогу припинити бойові дії для проведення переговорів. За наказом президента Є.Петрушевича вогонь припинили, і 22 лютого командувач армії у своїй ставці в Ходорові зустрів посланців з Парижа. «Голова місії стукав по столу кулаками, вимагав негайно припинити наступ на усьому фронті», - писав генерал у спогадах «Українсько-польська війна 1918-1919». «Ми просили вас припинити вогонь, а ви відповіли генеральною битвою на всьому фронті, - накинувся на галичан англійський генерал А.Картон. - Це що, виклик Антанті? Вимагаємо припинити генеральну битву. На відповідь даємо п’ять хвилин». 24 лютого за вимогою Антанти на фронті встановилося перемир’я, пов’язане з приїздом М.Бартелемі, який відкрито висловлював прихильність до поляків. До речі, у поїзді, яким він прибув до Львова,було таємно перевезено 14 тис. гвинтівок із боєприпасами на підмогу оточеним польським військам, а до Парижа передавалася суб’єктивна інформація про ЗУНР. Незважаючи на перемир’я, поляки провели низку воєнних акцій, завдяки чому Вовчухи знову перейшли до них.

Комісія запропонувала встановити лінію кордону між Польщею та ЗУНР, яка увійшла в історію як «лінія Бартелемі». 27 лютого до Ходорова прибув Головний отаман УНР С.Петлюра з наміром примирити уряд ЗУНР з поляками, щоб спрямувати ГА проти Червоної армії, чого вимагало становище Директорії.

Під час роботи комісії, з 25 лютого по 1 березня, бойові дії на фронті не велися. Згідно «лінії Бартелемі», Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини відводилися Польщі, а тому уряд ЗУНР не погодився на таке рішення.

С.Петлюра болісно переживав невдачу свого плану і звинувачував передусім у цьому командувача М.Омеляновича-Павленка. Він вважав, що зрив переговорів - це катастрофа. «Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, було б знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була б прийнята черга на Львів. Тоді ми могли б зайняти Східну Галичину», - висловив він свої міркування у розмові з командиром Золочівської бригади С.Шухевичем. Але, на думку останнього, якщо б командування в той час погодилось би на запропоновану демаркаційну лінію, то становище на фронті стало б надто небезпечним.

28 лютого генерал М.Омелянович-Павленко від імені уряду і Начальної Команди звернувся до особового складу збройних сил з відозвою: «На третій день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка-Струмилова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей на захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі...До зброї, товариші команданти, старшини, стрільці і козаки. Хай нас розсудить залізо і кров».

3 березня бойові дії відновилися. Через два дні у Львові від артилерійського обстрілу загорілися та вибухнули склади з боєприпасами. Населення і вояків Львівського гарнізону охопила паніка. Дізнавшись про це, командири наступаючих бригад просили дозволу атакувати окраїни міста, але командування не бажало ризикувати, хоча цей ризик був виправданим, адже, на думку польських військових істориків, в цей час українці могли б взяти Львів, оскільки головна частина військ місцевого гарнізону була перекинута до Городка і Судової Вишні.

6 березня генерал М.Омелянович-Павленко здійснив часткову реорганізацію, розподіливши війська Південного фронту на чотири бойових групи: «Городок», «Бригада УСС», «Судова Вишня» та загін поручника Г.Голинського.

Вранці 7 березня поляки наступом з Вовчухів і Черлян зайняли Долиняни та Стоділки. В цей же день українські війська чотирма групами (всього 6000 багнетів, 60-80 кулеметів, 32 гармати) розпочали контрнаступ, у ході якого відбили усі втрачені позиції, повернули Вовчухи, Родатичі, Бар і Довгомостиськ. 8 березня бригада УСС здобула Братковичі і продовжила наступ, маючи на меті проломити польську оборону над Верещицею. В діях січових стрільців намітився успіх, противник був ослаблений, а його контратаки позитивних результатів не принесли.

Яворівська бригада зайняла Бортячин і Годиню, група «Крукеничі» вела активні бої в районі Медики. Повністю була зруйнована залізниця від Городка до Княжого мосту. В ході наступу була розгромлена група Бекера, внаслідок чого у польській обороні утворився глибокий пролом, який відкривав шлях на Судову Вишню і далі на Перемишль. Але командування ГА не внесло відповідних змін у план операції. Українці не змогли скористатися плодами попередніх перемог і підготувати наступ на Перемишль, а тому задовольнилися опануванням залізничного шляху між Городком і Судовою Вишнею.

Восьмого березня розгорілися бої на відтинку Городок Ягайлонський - Судова Вишня. Курені Першої бригади УСС перейшли широким фронтом залізничну колію біля Братковичів, приступом взяли це село та узгір’я на північ від залізничного шляху та знищили мости і далі просунулися до с.Бурталь. 10 березня вони зайняли Галичанів, Бурталь і вдерлися на Черлянське передмістя. Другий курінь УСС зав’язав бій за цегельню в Городку і разом з Гуцульським куренем наступного дня зайняв перші позиції, але далі просунутись не зміг.

Становище поляків під Городком стало загрозливим. Вони втратили майже 300 осіб убитими і пораненими, понад 400 дезертирували з поля бою. Здобич українських військ була значною - тільки один з куренів Першої бригади УСС захопив у ворога 24 кулемети.

Таким чином, 11 березня українські частини мали під Городком максимальний успіх. Напередодні Начальна Команда висловила подяку всім частинам Третього корпусу, які брали участь у боях, а його керівництво у своєму наказі вшанувало січових стрільців за їх мужність та бойову майстерність.

Під враженням успіхів ГА польське командування, за спогадами учасників подій, вже думало про ліквідацію Львівської групи військ, але генерал Т.Розвадовський, якому належали значні маєтності в цьому краї, заявив по телефону начальнику Генштабу С.Шептицькому (братові митрополита Андрея), що «краще загине, ніж опустить Львів».

Через те, що провід ГА невірно обрав напрямок головного удару, бої затягнулись, а тим часом з Польщі до Перемишля надійшли резерви у складі групи генерала Ф.Александровича (2973 чол. особового складу, 37 кулеметів, 13 гармат) і Познанської групи (приблизно 3000 чол. особового складу), на які не звернула уваги Начальна Команда.

Полковник А.Кравс, довідавшись про підхід до Судової Вишні свіжих частин противника, запропонував підтягнути туди більше сил, але зробити це йому не тільки не дозволили, а й усунули з посади командира Восьмої бригади. За його планом, війська повинні були повернути на Судову Вишню і об’єднатися з групами «Хирів» і «Крукеничі», розбити там поляків, завдяки чому можливо було взяти Львів у кільце. Але командувач Третього корпусу Г.Коссак відмовився виконувати цей план, а Начальна Команда залишилася у цьому питанні бездіяльною. Крім того, невідомо з яких причин, з ударної групи було вилучено два курені бригади УСС, що могли б відіграти значну роль, як найбільш боєздатні підрозділи армії.

Помітивши помилку українського командування, поляки з метою забезпечення своїх комунікацій та скорочення фронту вирішили провести низку наступальних операцій. Для цього було необхідно зайняти лінію Самбір - Рудки; очистити від українських військ простір між Городком-Перемишлем-Ярославом-Равою-Руського і вийти на лінію Рава-Руська-Немирів-Яворів.

16 березня Перша бригада УСС була знята з позицій під Городком і розпорошена по різних напрямках. Третій курінь (всього 350 стрільців) вислали під Судову Вишню проти групи Ф.Александровича, а два сильніших куреня відправили у різні боки: один - під Янів, другий - за Бортятин.

Досягнувши успіху під Судовою Вишнею, поляки продовжили наступ. Для порятунку ситуації провід ГА спрямував у цей район новосформований Четвертий курінь УСС під командуванням поручника Струця та курінь поручника Тарнавського з метою відбити позиції, котрі до того втратили чотири курені групи «Судова Вишня». Безумовно, це було нереальне завдання, оскільки поляки мали тут чисельну перевагу, а Четвертий курінь УСС до того ж не володів жодним кулеметом. 17 березня ці курені почали наступ на Довгомостиськ. З боями стрільці пробилися до середини села, але під загрозою флангового удару противника були змушені відійти. В цьому бою вони втратили 40 осіб убитими, а поляки - близько 90 вбитими і пораненими. Після цієї невдачі командування перекинуло у цей район три курені Першої бригади УСС, але у різні напрямки, через що бригада як бойова одиниця втратила свою вартість.

18 березня поляки нанесли удар двома групами військ генералів Ф.Александровича і Д.Конаржевського вздовж залізниці у напрямку на Городок. Незважаючи на відчайдушний опір частин ГА, противнику вдалося захопити Вовчухи та Бар і розгромити українські війська в цьому районі. Галицька армія зазнала відчутної поразки: одні частини були розгромлені повністю, інші втратили боєздатність. Найбільших втрат зазнали курені бригади УСС, які знаходились у центрі подій і через безглузде використання їх у боях опинились у катастрофічній ситуації.

19 березня ворог прорвав облогу Львова. На північному крилі фронту йому вдалося зайняти Яворів і Янів. З великими труднощами українським частинам вдалося його зупинити.

Вовчухівська операція ще раз виявила неспроможність Начальної Команди координувати дії корпусів, оскільки фактично в даній операції активно діяли тільки війська Третього корпусу. Підсумовуючи її результати, учасники бойових дій, пізніше відомі стрілецькі історики Б.Гнатевич і О.Думін писали: «Так трагічно покінчився найбільший чин української зброї за час чотирьох з половиною місяців змагань, діло, що коштувало багато крови й великого зусилля. Українські стяги виповнили своє завдання блискуче, і коли їх змагання не увінчались успіхом, то завинив у цьому у 100 відсотках провід армії, Начальна Команда. Вже, захопивши залізничний шлях, вона повинна була звернути зараз головні сили проти заходу, щоб здобути Перемишль і лінію Сяну. Львів був би скапітулював, заки покінчилася би була акція проти Перемишля. Начальна Команда утретє зробила ту саму помилку тим, що намагалася захопити Львів безпосередньою акцією проти нього...»

Навіть після цієї невдачі уряд ЗУНР не вжив рішучих заходів щодо заміни або зміцнення керівництва армії та перегляду стратегічних планів ведення війни. Він сліпо вірив в ідею необхідності здобуття Львова як вирішального чинника війни.

Між тим активність українців під галицькою столицею викликала занепокоєння польського уряду та країн Антанти. Остання остерігалася, що ЗУНР може піти на союз з Радянською Україною. 19 березня країни Антанти надіслали телеграму командувачам обидвох армій з вимогою припинити бойові дії, а через два дні було прийняте рішення відправити армію генерала Ю.Галлера у Польщу. В цей же час радянський уряд запропонував командуванню ГА об’єднати збройні сили для боротьби з Польщею. Є.Петрушевич вирішив залишити цю пропозицію без уваги, оскільки сподівався, що Захід не дозволить знищити українську державність у Східній Галичині.

Невдача Вовчухівської наступальної операції значно погіршила становище ЗУНР та її армії, оскільки показала противнику, що він може перемогти у війні. Останній частіше став перебирати ініціативу в оперативних акціях. Галицька армія перейшла до пасивної оборони. На захист 300 км фронту не вистачало військ. Тридцять сім тисяч стрільців з 553 кулеметами та 200 гарматами не могли забезпечити надійну оборону. Їм бракувало боєприпасів, обмундирування, продуктів харчування.

Такі умови змусили уряд здійснити декілька кадрових змін у командуванні корпусів, що, проте, не поліпшило становище на фронті. В цей період поляки прорвали оборону під Любінем, Самбором і почали масований наступ. 26-28 березня українська сторона втратила Краківець, Яворів, Янів, Брюховичі, Бірки, Сокільники, Глинну, Міклашов, Дубляни. Жорстокі бої тривали у районі Городка і Любіня Великого, де утримували оборону бійці бригади УСС.

Успіх польських військ і тяжкий моральний стан українських військ змусили уряд ЗУНР звернутись до офіційної Варшави з пропозицією про перемир’я, у зв’язку з чим збройні сили республіки були відведені на «лінію Бартелемі» та припинили бойові дії. Але поляки навіть в умовах замирення не припиняли боїв і відбивали зручні позиції.

13 травня провід ЗУНР погодився на умови комісії Мирної конференції на чолі з генералом Л.Ботом і чекав реакції польської сторони. Ці умови були прийнятними для українців, оскільки залишали їм Борислав і Дрогобич. Але наприкінці квітня на Галицький фронт з Франції прибула армія Ю.Галлера.

Навесні 1919 р. вона була одним із найбільш організованих і могутніх збройних формувань у Східній Європі (60 тис. бійців, 200 гармат, 900 кулеметів). Поєднавши її з військами Т. Розвадовського, поляки мали на Галицькому фронті 100 тис. вояків. План операції передбачав у короткий строк розгромити противника, зайняти Східну Галичину і сполучитися із союзною Румунією. Галлерівські війська мали наступати на схід від лінії Любачів-Яворів-Львів-Ходорів (всі пункти включно) у загальному напрямі Сокаль-Красне-Бережани-Бучач. Справа, у напрямі Самбір-Дрогобич-Стрий-Бучач, наступала армійська група генерала В.Івашкевича.

Тогочасній Галицькій армії, навпаки, не вистачало військ, боєприпасів, обмундирування, продуктів. Понад 300-кілометровий фронт тримали всього 37 тис. стрільців, які мали 553 кулемети і 200 гармат. «Стрілецтво було обдерте і босе, - згадував пізніше колишній старшина Самбірської бригади І.Карпинець, - без відповідального озброєння, перемучене, часто голодне і без надії на краще. Ніхто ним не журився, ані уряд, ані суспільство».

30 квітня Юзеф Галлер прибув до Львова, де його урочисто зустріло польське населення. Наступного дня під час прийому мало не просльозив: «Як птахи з далеких країн, прилетіли ми до Львова, щоб у вашому місті звити гніздо, з якого підемо далі на схід...».

Мужньо обороняючись, завдаючи противнику дошкульних контрударів і водночас деморалізовані невдачами, втрачаючи дисциплінованість, українські частини відступали, здаючи ворогу позиції.

Швидкий відступ призвів до поспішної евакуації як державних установ, так і військового майна. Завдяки цьому до рук поляків потрапило багато зброї та боєприпасів, що значно знизило боєздатність ГА. 6 червня її війська зібралася у трикутнику за лініями: Устечно-Ягольниця - на заході, Збрись-Черконінці-Шманьківчики - на півночі і ріки Збруч - зі сходу.

У такій критичній ситуації Є.Петрушевич проголосив себе 9 червня диктатором - в його руках зосередилась уся влада. Відбулася і зміна командувача - замість обвинуваченого у військових невдачах М.Омеляновича-Павленка призначили генерала Олександра Грекова, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, Московське юнкерське військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу, брав участь у російсько-японській і світовій війнах, був деякий період військовим міністром УНР. Цілий ряд змін відбувся в державному та армійському апаратах.

Відсутність плану і швидкий відступ Збройних сил ЗУНР привели до послаблення зв’язків між наступаючими частинами поляків: лінія фронту стала нестабільною і виник певний розрив між передовими частинами і тиловими. Галицька армія опинилася перед загрозою оточення та повного знищення, але спромоглася на наступ, аналогів якому мало знайдемо не лише в українській, а й у світовій воєнній історії. Він відомий під назвою «Чортківська офензива». Це був четвертий, останній похід на Львів. Підтриманий майже усіма командирами корпусів і бригад, О.Греков зумів переконати уряд в необхідності наступальної операції, спираючись на високий моральний дух галицького стрілецтва.

Ще напередодні, 5 червня, начальник штабу ГА В.Курманович надіслав командирам корпусів і бригад розпорядження, в основі якого лежав не лише патріотичний порив, а й ретельний аналіз оперативної ситуації на фронті. «Нехай всі жовніри разом і кожний з них зокрема скаже, чи дійсно є ще у них народна і жовнірська честь, чи готові вони боронити до останньої краплі крові сей останній клаптик рідної землі, чи рішені розпочати на ново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, матерів і сестер, - зазначалося в ньому. - Перекажіть їм, що я, пригадуючи присягу, зложену ними рідній Вітчизні, наказую сей час всякий дальший відворот зостановили, а приказую натомість готовитися до рішучого наступу удару».

Чортківська офензива, як зауважив М.Литвин, була останньою відчайдушною спробою визволити окуповані землі і врятувати незалежність ЗУНР. Вона засвідчила перед світом незламну волю українського народу обороняти свою Батьківщину. У ході травневої офензиви поляків ГА зазнала великих втрат у людях та озброєнні. За два тижні її чисельність скоротилася на 10-12 тис. Внаслідок міжнародної ізоляції у травні-червні повністю припинилося надходження вояків, зброї і боєприпасів з Австрії та Чехословаччини. Втягнута у запеклу і важку боротьбу з більшовицькою Росією, УНР не змогла реально допомогти братній республіці, бо сама опинилася в критичній ситуації. Свою роль відіграли й інші фактори, які визначили перевагу збройних сил Польщі кількісно і якісно, зокрема, в укомплектуванні армії рядовим, підофіцерським, офіцерським і генеральським складом (нагадаймо хоч би те, що у війні брали участь більше двох десятків польських генералів, тим часом як в ГА їх налічувалися одиниці). Польська армія була набагато краще озброєна новими зразками французької, англійської, німецької та американської зброї і бойової техніки, в той час коли Галицька задовольнялася здебільшого малоефективною австрійською і в кращому випадку російською зброєю. Супротивнику сприяла наявність розвинутих комунікацій на його території, яка дозволяла маневрувати кіннотою (її у нього було в кілька разів більше), панцерними потягами та автобронетехнікою, швидко зосереджувати їх на напрямках головних ударів або для контрударів. Отже, навіть за найсприятливіших умов сподіватися на повний успіх операції було б надто оптимістично.

Початком загального наступу став переможний бій за Ягільницю 7 червня. Наступного дня дивізія В.Сікорського зазнала серйозних втрат і відступила до Бучача. Частини Другого корпусу захопили 200 полонених, 52 кулемети, багато військових трофеїв. Ця перемога викликала велике патріотичне піднесення в особового складу ГА.

На думку багатьох істориків, операція почалася стихійно і тільки після здобуття частинами Другого корпусу Ягольниці Начальна Команда спланувала і провела операцію зі звільнення Чорткова. Її здійснили бригади Другого корпусу. Завдяки вмілим діям стрільців та координації між бригадами, місто було визволено 8 червня. Цей день внесений яскравою сторінкою у літопис визвольних змагань. Новопризначений головнокомандувач О.Греков 9 червня видав свій знаменитий «Наказ військам», в якому наголошувалося: «...Від сьогодні ми будемо знати тільки слово «Вперед!» і боєм та хоробрістю здобудемо назад всю нашу землю...».

У зверненні до армії Є.Петрушевич писав: «Ви за два дні свого походу вперед визволили великий шмат втраченої землі... Далі вперед, українські діти! Ждуть Вас замучені польською неволею українські села і міста, чекають Вас там Ваші родини, благословить Вас на послідній бій і на славну побіду весь український нарід!».

Звільнивши Чортків, ГА продовжила свій наступ. Другий корпус рушив на Бучач, Перший - на Теребовлю, Третій - на Монастирську.

Перша бригада УСС була перекинута на допомогу Першому корпусу під Теребовлю, де вирішувалась доля наступу. Саме тут польське командування силами комбінованої дивізії В.Сікорського планувало нанести удар по правому флангу наступаючих й примусити їх повернути назад. Але під Ласківцями і Вербицями січові стрільці у нічному бою розгромили підготовлену до контрудару групу. Їхня кіннота на чолі з четарем Д. Коржинським і хорунжим М.Петруняком захопила багато трофеїв.

11 червня бригада УСС підійшла під Теребовлю і взяла участь у зведеному штурмі, що закінчився перемогою. 15 червня був звільнений Тернопіль. Таким чином, удар бригади УСС по лівому флангу ворога допоміг Першому корпусу виконати своє завдання. Велику хоробрість та військову майстерність у ході операції проявили три курені УСС (1300 крісів, 120 шабель, 40 кулеметів, які в запеклих боях протягом 14-15 червня зірвали намагання дивізії В.Сікорського окружним маневром розчленувати Галицьку армію.

Так, 15 червня бригада УСС зустрілася у бою з ударною групою ворога, очолюваною полковником Л.Бербецьким (один полк піхоти, дві сотні уланів, три батареї гармат), яка намагалась розсічним ударом розділити фронт наступаючих частин ГА в районі Купчинці-Денисів. У цьому бою курені бригади УСС витримали шалений наступ поляків, провели маневр, зайшли в тил, розгромивши 7-8 куренів ворожих військ, зайняли Городище і спинили підхід їхніх резервів. Цим подвигом усусівці зірвали плани противника і ще раз врятували становище. За хоробрість багато з них отримали різноманітні відзнаки, більшість офіцерів були підвищені у військових званнях.

Одна з найбільших битв українсько-польської війни розгорнулася 17-21 червня за Бережани. Саме тут, в районі Бережани-Зборів-Золочів, ворог зосередив основні сили, щоб зупинити наступ ГА на Львів. Після артилерійського обстрілу стрільці бригади УСС багнетами зламали дві лінії оборони противника поблизу Гиновичів. У бою відзначилась артилерійська група Я.Воєводки та 2-й курінь УСС В.Білинкевича, який біля Нараєва перекрив полякам шлях відступу. Завзята боротьба йшла в районі Гиновицького цвинтаря, де наступ вів 3-ій курінь УСС.

Після здобуття Бережан усусівці переслідували ворога у Перемишлянському напрямі. Здобувши блискучу перемогу під Дунаєвом, вони зупинилися під Перемишлянами.

На півночі бригади Першого корпусу здобули Підкамінь, Лукавець, Луків, Золочів. Польські частини відійшли на лінію Ожидів-Скварява-Гологори, з якої 15 червня провели декілька контрнаступів. У зустрічному бою війська ГА відбили останні, захопили Ожидів, Белзець, Бурштин та закріпилися на цьому рубежі. Під час контрнаступу галичан ворог зазнав відчутних втрат: 2121 особа, з них 156 вбитими, 222 полоненими і 1743 пораненими. Генерал Галлер бомбардував Варшаву благальними телеграмами, лякав непередбаченими наслідками, якщо не отримає допомоги. Вона надійшла - 26 червня до Львова прибув і сам Ю.Пілсудський. Відтак польські бойові ряди зросли до 38613 багнетів, 2144 шабель, 797 кулеметів і 207 гармат. А в їх супротивника на той час було лише 24300 багнетів, 400 шабель, 367 кулеметів і 144 гармати.

П. Ткачук звернув увагу на те, що вже в ході стратегічної наступальної Чортківської операції, попри існування плану нової реорганізації ГА у перспективі переходу останньої до стратегічної оборони на широкому фронті, командувач О.Греков під впливом її успішного розвитку повернувся до попередніх організаційних схем полковника Є.Мішковського. Основним вищим тактичним з’єднанням ставала бригада у складі чотирьох піхотних куренів, кінної сотні, гарматного полку, сотень саперів, зв’язку тощо. За його наказом, від 14 червня розгортається формування 4-го корпусу генерала Володимира Генбачова і 5-го корпусу полковника Григорія Коссака - по чотири піших бригади кожному. У складі Начальної Команди утворено Оперативний штаб для керівництва бойовими діями, а також Головний відділ фронту. Внаслідок нової реорганізації НК ГА стала гнучкішою й відповідала вимогам війни. Оголошено було штатну кількість особового складу збройних сил згідно з новою організацією: старшин у бойовому стані - 2585, інших - 285, всього - 2870; підстаршин і стрільців - відповідно 66970, інших - 18935, всього - 85905. У Галицькій армії, згідно планами, мали служити 88775 старшин і стрільців. Кожний з корпусів мав особового складу 17775 осіб, і також 2308 коней і 416 кулеметів. Кожна піхотна бригада мала 4346 вояків, з них старшин - 138. Курінь складали 1039 старшин і стрільців, сотню - 5 старшин і 115 стрільців. Тим же наказом було впроваджено тимчасові відзнаки належності вояків до корпусів і бригад.

Тим часом затримка операції під Бережанами, невиправдано повільні темпи наступу лівого крила ГА, припинення Червоною армією боїв проти поляків дало можливість останнім підтягнути значні резерви і серйозно посилити війська Галицького фронту. Співвідношення сил різко змінилося на їхню користь. До того ж безперервні бої вкрай виснажили людей. А головне - бракувало боєприпасів. 28 червня по всьому фронту від Бродів до Калуша поляки перейшли у рішучий наступ. Галицька армія була змушена відступити до Збруча на з’єднання з Дієвою армією УНР. На подальший наступ вона не мала сил. Відчувалася нестача озброєння, обмундирування. Її провід навіть не зміг забезпечити зброєю добровольців, які бажали вступити до лав збройних сил у дні Чортківського наступу. З дев’яноста тисяч з них до війська потрапило лише 15-17 тисяч. Командування стверджувало, що «оружжя і амуніції є досить», але до його збирання потрібно залучити населення. Воно закликало до здачі зброї - по 20 гривень за кріс, а її приховування оголошено злочином. Однак, це не дало бажаних наслідків. Згідно розпорядження Є.Петрушевича, зі збройних сил були звільнені неукраїнці, яким закидалися різноманітні зловживання. Разом з тим був сформований «Пробойовий курінь Першого корпусу Галицької армії», що став більше відомим під назвою «Жидівський курінь ГА», який за дуже короткий час уже налічував 1200 вояків-євреїв. Очолюваний поручником колишнього 15-го австрійського полку Соломоном Ляйнбергом, він хоробро воював за українську державу. Крім цього, негативне військово-політичне значення мав укладений С.Петлюрою 16 червня, якраз під час розгортання Чортківської офензиви, договір з Польщею про обопільне припинення воєнних дій. Згідно нього, ЗУНР втрачала основну частину своєї території. Правда, Є.Петрушевич його не визнав, що відображало настрої українського населення Східної Галичини й особового складу збройних сил.

15 липня уряди Директорії УНР і ЗУНР підписали умову про перехід ГА за р. Збруч і влиття її до складу Дієвої армії УНР.

Наступного дня Начальна Команда під проводом генерала М.Тарнавського (5 липня диктатор Є.Петрушевич звільнив генерала О.Грекова з посади Начального вождя) та уряд переїхали до Кам’янця-Подільського - ставки С.Петлюри. 16-17 липня стотисячна маса галицьких вояків і цивільних громадян перейшла Збруч в районі Гусятина та Скали і стала ударною силою українських військ в наступному періоді визвольних змагань українського народу. Під час відступу було полонено 6,5 тис. стрільців. «Висловом того глибокого зворушення та тих тяжких настроїв, що переживало в той драматичний період галицьке стрілецтво, була одна з найкращих пісень Р.Купчинського «Ой та зажурились», складена ним у серпні 1919р.: «Ой та зажурились Стрільці Січовії, як Збруч річку проходили.». Як бачимо, ГА опинилася за межами батьківщини на Поділлі в трикутнику річок Збруч і Дністер на території, яку поки що контролювали війська С.Петлюри, затиснуті тут військами Радянської України.

Так закінчилася українсько-польська війна, що тривала вісім з половиною місяців. В ній на теренах Східної Галичини загинуло близько 15 тис. українських і 10 тис. польських вояків.

Таким чином, військово-політичне керівництво ЗУНР зуміло створити боєздатні збройні сили, які у край несприятливих міжнародних і внутрішніх умовах упродовж майже дев’яти місяців відстоювали її суверенітет, протистояли значно сильнішому ворогу. Проти 3,5 млн. галицьких українців виступила 18-мільйонна Польща, а на Галицький фронт була кинута 60-тисячна армія Ю.Галлера, озброєна Антантою для боротьби з більшовиками, яка зуміла переломити хід війни на користь Другої Речі Посполитої.

Незважаючи на поразку, Галицька армія вкрила свої знамена славою в ім’я Батьківщини і довела всьому світові, що український народ має історичне право на створення своїх збройних сил та власної держави.

Питання для самоконтролю:

1. Які причини українсько-польської війни?

2. Як створювалась Галицька армія?

3. Розповісти про Вовчухівську операцію.

4. Що ви знаєте про «Чортківську офензиву»?

5. Які уроки можна винести з українсько-польської війни 1918-1919 рр.?



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.