Нариси воєнно-політичної історії України

НАСЛІДКИ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ: ДЕЯКІ ДИСКУСІЙНІ МОМЕНТИ (ПЕРЕВОЛОЧНА 1709 РОКУ)

Вже минуло більше 300 років від Полтавської битви - події, що вирішальним чином позначилась на долі багатьох народів Східної та Центральної Європи. Для шведської держави поразка в цій битві означала кінець понад столітнього існування імперії. Для естонського та латвійського народу розпочалась більш ніж двохсотлітня епоха перебування у складі російської імперії - епоха зросійщення та релігійного тиску. Також на два століття було поховано сподівання українського народу на відновлення самостійної державності. Навпаки, перемога російського війська відкрила пряму дорогу для перетворення Московського царства на світову імперію. Якщо до 1709 року Московська держава була державою переважно російського етносу, з нечисленними домішками приволзьких та сибірських народів, то на кінець Північної війни було приєднано прибалтійські землі, створено умови для поглинення українських та польсько-литовсько-білоруських земель, адже Річ Посполита стала іграшкою в руках Петербурга, що підтверджували події 1733-1734, 1756-1763, 1768-1774, 1793-1795 рр. Не забарилася Росія з просуванням до Закавказзя та Середньої Азії.

Полтавській битві за багато років присвячено численну літературу як у Швеції, так і в Росії, помітно менше вивчалась ця подія в українській історіографії, що й не дивно, враховуючи підконтрольне становище як самої України, так і її науки. Незважаючи на це, Полтавська битва продовжує залишатись з погляду об’єктивної науки недостатньо вивченою, адже така подія не могла залишитись осторонь ідеологічної полеміки, що тягло за собою викривлення реальних подій в тому чи іншому напрямку. Проте з Полтавською битвою тісно пов’язана ще одна військова операція, як хронологічно, так і за військовими наслідками.

Події під Переволочною 29-30 червня (за старим стилем) 1709 року спеціально не вивчалися ні в російській, ні в українській історіографії, - лише в контексті Полтавської битви, - а тому залишили більше питань, ніж відповідей.

Офіційна, а тому найбільш розповсюджена, в російській історіографії версія ще з кінця ХVІІІ ст. говорить, що вщент розбита під Полтавою шведська армія панічно тікала на переправу до Дніпра біля містечка Переволочна, а через три доби склала зброю перед значно меншим з’єднанням російських військ на чолі з О. Меншиковим, при цьому шведський король та український гетьман втекли за Дніпро з незначною кількістю своїх вояків, буквально в останній момент уникнувши полону.

У запропонованому розділі автор має на меті здійснити реконструкцію подій під Переволочною з урахуванням сучасних досягнень російської та української історичної науки, спираючись на принципи історизму та об’єктивності й уникаючи політичного тлумачення подій. Автор сподівається проаналізувати вже відомі джерела за допомогою методів історичної реконструкції, ефективно застосованих у працях українського дослідника І. С. Стороженка щодо подій української військової історії початку - середини ХVІІ століття. Крім того, повторне вивчення джерел також дає цікаві результати, що продемонстровано в неоднозначних працях петербурзького історика П.О. Кротова, який цілком переконливо довів літературно-міфологічний характер цілої низки епізодів Полтавської битви, створених автором ХVІІІ ст. П.Н. Крьокшиним, а в нього запозичених пізнішими істориками. Аналогічні критичні висновки щодо іншого авторитетного джерела ХVІІІ ст. - «Оповідань про Петра Великого» Андрія Нартова зроблено сучасним російським дослідником Ю.М. Безпятих.

Запропонована автором версія подій 27 - 30 червня 1709 р. не претендує на остаточне розв’язання спірних питань, але має на меті привернути увагу наукового загалу й висловити свої варіанти означених подій, можливо із залученням додаткових джерельних матеріалів.

Отже, близько 11 години 27 червня шведська армія зазнала поразки на Полтавському полі й залишки розбитих полків почали збиратися у таборі біля села Пушкарівки. Їх переслідування росіянами було символічним і здійснювалося незначними силами іррегулярної кінноти: башкир, калмиків, татар, українських козаків Скоропадського, - загалом навряд чи більше ніж 3-4 тис. чол. (за іншими даними українців було близько 1,5 тис., основна маса калмицької кінноти запізнилась до початку бою, тому їх чисельність була близько 3 тис.).

Приблизно о 14 годині дня шведи зібрались у таборі. Щоправда, до нього від місця бою було менше 10 км, а якщо вірити П. Енглунду, - то трохи більше 5 км. Чому тікаючі залишки шведської армії долали їх аж три години? Можливо, втеча шведів була не такою вже й панічною, адже гвардійська піхота захопила із собою трофейні російські прапори? Скільки ж втікачів зібралося у таборі біля Пушкарівки? Різні автори подають їх різне число. Наприклад, В. Артамонов та М. Павленко в спільній праці обрахували їх у 26-27 тис. чоловік (16 тис. шведів, інші - мазепинці). Але трохи далі вони подають вже інші цифри: 26-28 тис. чоловік, з них 16-17 тис. шведів. За цими даними виходить, що у шведів повернулося з бою менше 10 тис. чол. (понад 12 300 загинуло чи потрапило в полон), в таборі до них приєдналося 6-7 тис. шведів. Однак за даними російського дослідника А. Васильєва в таборі та біля Полтави залишалося 1 160 чол. піхоти та 2 300 кавалеристів, тобто менше 3,5 тис. Як бачимо, різниця складає 2,5-3,5 тис. чол. Пояснення можна знайти у того ж Васильєва - крім цих бійців, 2 250 чоловік у шведів складали поранені і хворі. У такий спосіб можна довести цифру шведів, що не брали участі в бою до 5,7 тис. чол. Правда, 160 чоловік з них загинули під час вилазки полтавського гарнізону.

Отже, Карл ХІІ після 14 години 27 червня зібрав трохи більше 15 тис. чол. (9,7 тис. повернулися з головної баталії, 5,5 були вже в таборі). Кількість українців ніякі джерела не обраховували. У В. Артамонова та М. Павленка виходить, що козаки Мазепи (компанійці, сердюки та якась частина городових (реєстрових) козаків) разом із запорожцями К.Гордієнка нараховували 10-11 тис. Схожі цифри подає і О. Васильєв - 3 тис. мазепинців та 7 тис. запорожців. Д.І. Яворницький кількість запорожців подає у 8 тис., але це на початок червня. Слід пам’ятати, що запорозькі загони активно використовувались під час облоги Полтави, несли втрати, тому цифра, подана А. Васильєвим, здається вірогідною.

Таким чином, після бою у Пушкарівському таборі зібралось 25 тис. шведсько-українських вояків, серед яких було багато поранених. П. Енглунд пише про мінімум 1500 тис. чоловік. Ця цифра не покриває звичайного співвідношення поранених/загиблих в боях ХVІІІ ст. однак загадкова арифметика є темою Полтавської баталії, а значить - за межами запропонованого дослідження.

Нібито розбита вщент армія Карла ХІІ залишилась у таборі за кілька кілометрів від противника, що урочисто святкував першу перемогу над королем шведів. Цілих сім годин (але не менше п’яти) шведи відпочивали, обідали, готували відступ. З собою було взято 28 гармат, до яких практично не було пороху та снарядів, 2900 російських полонених (звідки їх так багато у армії, яка за словами радянських та російських істориків, не знала перемог після липня 1708 р. і ледве відбивалась від всенародної війни українського населення?), досить великий обоз - близько 2000 возів. Лише на вечірній зорі (а 27 червня - це 21 година вечора, чи навіть і пізніше) армія вирушила: спочатку гармати, частина армійського обозу, далі - піхота, в ар’єргарді - кавалерія. Джерела не дають відомостей про порядок відступу українських підрозділів, а це значна сила - не менше чотирьох полків найманого війська І. Мазепи, 38 куренів запорожців були ймовірно об’єднані в полки (як це робилося козаками традиційно), називають навіть імена деяких полковників - Ф. Нестулея та І. Шугайла.

Чому так спокійно і впевнено поводив себе Карл ХІІ? Чому він не боявся російського переслідування негайно після битви? Адже король в перше в житті зазнав поразки. Як буде себе вести переможець, йому було важко уявити. Правда, шведи вже програвали битву Петру І (у вересні 1708 року під Лісною), однак тоді бій тривав понад 7 годин і закінчився фактично у темряві, але зранку Петро послав уздогін шведам зведений загін генерала Пфлуга. В інших боях росіяни теж намагалися переслідувати ворога і в 1705 році в бою при Гемауертгофі через контрудар навіть зазнали поразки. Як поведуть себе тепер переможці годі було передбачити. Ось перша таємниця післяполтавських подій.

Можна припустити, що Карл ХІІ не поспішав, бачачи на полтавському полі великі втрати росіян. Офіційна статистика часів Петра І зараховує до втрат 1335 убитих та 3270 поранених. Однак сучасні дослідження суттєво збільшують цю цифру, вбитими, наприклад, вважають щонайменше 1750 чоловік. Це означає, що загальні втрати вбитими й пораненими у росіян могли перевищувати 6 тис. чоловік, за тією ж пропорцією, що й у офіційних паперах.

Якби там не було, але шведсько-українська армія в 25 тис. чоловік почала відхід у напрямку Дніпра. Російські і радянські історики практично одностайно оцінюють відступ як «панічну втечу», «втечу без оглядки», шведські історики говорять про «відступ, що сильно нагадував втечу». Але не слід забувати, що шведи, як би швидко не відступали, мали два відпочинки - половину ночі з 27 на 28 червня у Старих Санжарах та Кобеляках (це за 68 км від Полтави). Отже, марш мав темп 3,5 км за годину, що цілком відповідало звичайному переходу війська з обозом та пораненими. На наступні 35 км до Дніпра від Кобеляк було витрачено 8 годин (починаючи зі світанку й по обіді), тобто близько 4-4,5 км за годину, що також не дуже схоже на панічну втечу. Усього на 100 км маршу до Дніпра шведсько-українська армія витратила 41 годину (від 21-ї години 27 червня до приблизно 14-ї 29 червня). З цього часу слід вирахувати 3-4 години відпочинку в Старих Санжарах (армія рушила близько 6-ї ранку), та 6-7 годин ночівлі в Кобеляках. Отже, 100 км було пройдено за 30-31 годину, що знову дає цифру 3,5 км за годину. Вказівку М. Павленка та В. Артамонова про те, що шведська армія досягла Переволочної о 8-й ранку 29 червня, слід вважати або помилкою, або віднести її до появи шведського авангарду - кінного загону полковника Сільфер’єльма, який дійсно зранку прибув сюди для організації переправи. Шведський автор Енглунд пише про прибуття головних сил після полудня. Але навіть якщо припустити правоту М. Павленка та В. Артамонова, то й тоді стокілометровий шлях було пройдено за 25 годин, тобто по 4 км за годину. Як це можна вважати «панічною втечею»? Ще за сто років до цього російська армія Д.І. Шуйського напередодні бою під Клушиним пройшла понад 40 км «одним днем». Причому росіяни наступали, намагаючись застати польське військо зненацька. Шведи ж, відступаючи, пройшли за день 48 км від Старих Санжар до Кобеляк. Це таємниця друга.

Під час відступу до головних сил приєдналися застави у Білках, Санжарах та Соколках - разом 1,8 тис. кавалеристів. Кількість відступивших до Переволочної зросла майже до 27 тис. осіб (з них шведів не більше 17 тисяч).

За втікачами було вислано погоню, нібито ввечері 27 червня, коли шведська армія або перебувала в таборі, або щойно виступила звідти. До табору шведів від поля бою було трохи більше 5 км. Для подолання їх кінноті вистачило б максимум годину, але російські історики одностайно твердять, що погоня надійшла до Переволочної лише зранку 30 червня (близько 7 -8 години), причому в достатньо виснаженому стані. Це третя таємниця Переволочної. Напрошується висновок - або погоню відрядили не ввечері 27 червня, а лише пізнього ранку 28 червня, або ж росіяни десь суттєво забарилися - адже погоню склав корволант - кінні полки та піхота верхи без обтяжливого обозу, з кількома легкими гарматами. Відстань до Переволочної вони повинні були пройти годин за 15, якщо взяти до уваги ночівлю, то погоня могла, виступивши вранці 28 червня, вже через добу бути над берегом Дніпра.

Причин затримки могло бути три. Спочатку зранку 28 червня корволант дістався Пушкарівки та покинутого шведського табору. Очевидно, якусь кількість возів з майном полонених та загиблих було покинуто. Росіяни взялися грабувати цей обоз, про що пише О. Сокирко. Тоді ж, зранку, російську погоню зустрів генерал І.А. Мейєрфельд, відправлений шведським королем ніби для перемовин про перемир’я. Він від’їхав від Старих Санжар лише 5км. Хоча російські та радянські автори стверджують, що маневр відволікання Петро І розгадав одразу, проте погоня все-таки чекала наказу царя про продовження і кілька годин згаяла. Ні Боур, ні М. Голіцин не наважилися б на самочинні дії без відома царя. Очевидно, через це Петро І відправив додаткові сили з князем О.М. Меншиковим, не стільки з метою підсилення, скільки з тим аби мати на чолі погоні самостійного рішучого полководця. Третьою затримкою російської погоні стала річка Кобелячка. На світанку 29 червня, тобто пройшовши за добу близько 70 км (якщо погоня вирушила ранком 28-го), а це означало швидкість близько 6 - 7 км за годину чи навіть менше, росіяни зіткнулися зі шведським ар’єргардом і мали бій, деталі якого не відомі. Нібито командував росіянами вже Меншиков, а бій закінчився близько 8-ї ранку цього дня. В донесенні він пише про втрати як незначні, але для Меншикова характерно в звітах не лише викривлювати деталі, але й відверто брехати, як це було згодом у випадку бою під Одуляновим. У будь-якому випадку до Переволочної залишалося 36 км, а переможна російська погоня долала їх цілу добу, та ще й прийшла виснаженою. Шведський автор Енглунд, навпаки, пише, що ар’єргард генерала Крейца відбив наступ росіян.

Четвертою таємницею є склад російської погоні. Широко розповсюджено цифру в 9 тис. вояків у Меншикова, що походить від «Обстоятельной реляции.». Однак у праці М. Павленка та В. Артамонова названо цифру в 12 тис. у М. Голіцина та Р. Боура у складі гвардійської бригади та шести драгунських полків. Зазвичай до складу гвардійської бригади входило два найкращі полки - Преображенський та Семенівський, які були найбільшими в армії й нараховували 7 батальйонів (на початку битви - понад 6,3 тис. чоловік). У шести драгунських полках за штатом 1708 р. повинно було бути 30 ескадронів - 7,2 тис. чоловік, однак реально через високий рівень дезертирства та захворюваності російські полки мали значний некомплект - 20-25 %, отже могли налічувати 5,5 тис. чоловік. Проте той же Васильєв стверджує, що драгунських полків було 10, окрім піхоти на конях, цю ж цифру наводить і «Обстоятельная реляция. ». А це означає, що лише однієї кавалерії могло бути 9 тис. От і виходить, що самих лише регулярних військ мало бути до 15 тис. Не зовсім зрозумілим є склад піхоти. «Обстоятельная реляция.» називає Інгерманландський та Астраханський полки, які іноді включались до складу Гвардійської бригади. П. Енглунд пише про Семенівський полк. Командиром цього полку був М.М. Голіцин, що на першому етапі (до ранку 30 червня) очолював війська переслідування. Протиріччя долається вказівкою тієї ж таки «Обстоятельной реляции.», яка говорить, що з князем О.Д. Меншиковим «.еще несколько полков инфантерии последовало». Цілком можливо, що це й були два вказаних вище полки. Це дає ще п’ять батальйонів піхоти (2,5 тис.). В. Артамонов та М. Павленко пишуть, що з Меншиковим було навіть три полки піхоти та три полки кавалерії. Тобто набирається разом 5 полків піхоти та 13 полків кінноти. Отже, у Переволочній росіяни могли мати по 9 тис. піхоти та кавалерії чи трохи менше, але загалом до 17-18 тис. чоловік. Однак і це ще не все. Дослідники пишуть про участь у погоні іррегулярних підрозділів українських козаків С. Палія та калмицької кінноти. Воно й розумно, бо іррегулярна кіннота в армії Петра І виконувала роль пізніших гусар - розвідка і переслідування відступаючого ворога. Кількість цієї кінноти не відома, але щонайменше тих і інших було чоловік по 500. С. Палій був авторитетним полковником і його послали явно не з сотнею - другою вершників. Таким чином, російські сили під Переволочною щонайменше складали 18 - 19 тис. бійців. Мали вони й гармати. Указується на наявність двох батарей кінної артилерії (тобто 8 стволів), але могла бути й артилерія гвардійської бригади, як це було в бою під Лісною, а вона нараховувала аж 20 гармат. Знаючи ґрунтовне ставлення Петра І до бойових дій як до важкої, відповідальної праці, автор схильний припустити, що Петро І не дозволив би гвардії рухатись навздогін ворогу без своїх гармат. Хоча ймовірно, що не всі гармати армії було взято в переслідування. Й останнє невеличке «але». З донесень Меншикова виходить, що він наздогнав М. Голіцина вже біля Кобеляк, або й раніше і взяв участь у сутичці при переправі через Кобелячку. Однак ранком 30 червня біля Переволочної його не було, і з’явився він дещо пізніше, приблизно на годину - дві. Чому так сталося, джерела мовчать.

П’ятою, і по суті найбільшою, таємницею є доля українських контингентів у складі військ Карла ХІІ. Як зазначено вище, з табору біля Пушкарівки виступило 10 тис. українців. Це якщо прийняти думку, ніби вони не брали участі в головному бою, а отже, втрат не понесли. Дослідники пишуть, що з І. Мазепою та К. Гордієнком через Дніпро перейшла невелика кількість. Якщо Е. Тарле твердить про кілька сотень, то В. Артамоновта М. Павленко збільшують їх до 1,5-2 тис. На кількості у 2 тис. сходяться й більшість інших авторів. А яка доля спіткала решту 8 тис.? Частково можна припустити, що тих, хто потрапив у полон росіяни стратили на місці, тому в офіційних реляціях про них навіть не згадали. Про розправу над полоненими українцями пишуть і П. Енглунд, і сучасна петербурзька дослідниця Т. Яковлєва - Таірова. З досліджень останньої виходить, що таких було 3 тис. Якась кількість запорожців чинили опір, не визнаючи капітуляції шведів, адже Січ була не підконтрольною шведам, а союзницею за угодою в березні 1709 р. Тобто домовленість Левенгаупта з Меншиковим була розцінена ними як сепаратна, що поширювалась лише на шведів. Безумовно, всіх цих козаків було страчено. Питання в тому, чи входили вони в число 3 тис., визначених Т.Яковлевою - Таіровою, чи, можливо, їх слід рахувати окремо. У деяких дослідників є твердження про сотні вояків, що потонули під час переправи. Однак, якщо російські автори твердять про потонулих козаків, то очевидець Д. Крман, навпаки, пише, що козаки здебільшого перепливли Дніпро успішно, а тонули шведи та приватні особи зі шведського обозу. Таким чином, на тих козаків, які втопились припадає невелика кількість (можливо, до 100-200), яка суттєво не впливає на підрахунки. Все-таки залишається суттєвий дефіцит у підрахунках - понад 3 тис. козаків. Автору здається вірогідною така версія. З І. Мазепою в таборі було 4 полки його гвардії: компанійська кіннота - 3 полки та полк сердюцької піхоти. За складом це приблизно 2 тис. У Полтавській баталії участі вони нібито не брали, а значить - втрат не зазнали. Ймовірно, що саме про них пишуть дослідники, називаючи цифру в 2 тис. козаків, що переправилися з гетьманом. Запорожці ж фактично гетьману не підлягали, хоча й уклали угоду. Дуже можливо, що значна їх кількість перепливла через Дніпро з К. Гордієнком, але зберегли автономію, не пішли з Карлом ХІІ та кошовим до Очакова, а залишились на річці Кам’янці, де в 1709-1711 рр. існувала Січ.

Ще однією, відносно незначною таємницею є поведінка керівників 29 - 30 червня 1709 року. Власне, про князя О. Меншикова вже йшлося. Важкопоранений король переправився нібито зранку 30 червня, буквально під носом у росіян. Правда, про це є лише одне свідчення якогось анонімного найманця-волоха у швецькому війську, на яке посилається О. Меншиков у своєму рапорті Петру І. Чому він не подав аналогічних свідчень шведських генералів чи офіцерів? Швецькі дослідники не заперечують даного факту, наголошуючи, що король продемонстрував і мужність, і витримку, до останнього намагаючись налагодити переправу своїх військ на інший берег Дніпра. Чи можна вважати його зусилля ефективними? Адже дві тисячі врятованих шведів в тій ситуації при існуючих плавзасобах не так уже й мало?

Нарешті, третій полководець - гетьман Іван Мазепа. За твердженням радянської та російської історіографії, «переляканий зрадник» ледь не першим переправився через Дніпро зі своїми скарбами ще напередодні, 29 червня. Однак потім гетьман не поспішає покинути берег Дніпра, а чекає завершення переправи швецьких військ і самого Карла ХІІ. Можливо, якраз гетьман керував організацією перепочинку та ночівлі на правому березі кількох тисяч українських та швецьких вояків. Адже у Мазепи були всі шанси покинути знедоленого короля шведів на лівому березі, бо нечисленні човни були під контролем запорожців. Тим не менше, саме вони переправили Карла ХІІ на правий берег й надалі виконували союзницький обов’язок як провідники до Бугу.

Останньою, сьомою таємницею є кількість тих, хто потрапив у полон. У російській літературі співвідношення переможців та полонених завжди подається як неабияка подія. До появи «Обстоятельной реляции...»фігурували цифри у 8 тис., 10 тис., 14 тис. В усякому разі таку кількість подав у своїх доповідях Петру І Меншиков у перші години після перемоги. Але 15 липня 1709 р. в офіційному виданні «Відомостей» було названо цифру «более 15 тыс. войска неприятельского». Ця офіційна цифра була уточнена переліком за родами військ, де названо чисельність у 14 956 чоловік бойового складу та ще 1308 чоловік допоміжного персоналу - візники, лікарі, полкові пастори тощо. Це дає цифру у 16 264 особи, яка надалі й фігурує як остаточна в усіх пізніших російських джерелах та літературі, у тому числі й закордонній, цілком залежній від підцензурного російського джерела, як це встановлено ще півстоліття тому Т. Биковою. Слід додати ще, як мінімум, 1 300 шведів, що дісталися з королем правого берега, то виходить - початково було 17,5 тис., включаючи не бойовий склад, поранених та хворих, але це суттєво більше, ніж було у шведів після бою 27 червня. І це за умови, що шведи не несли втрат по шляху, де нібито загинула якась кількість від спраги та спеки, та ще сутичка на річці Кобелячці. Правда, щодо останньої, то можна допустити, що опір там чинив ар’єргард запорожців і шведи втрат не зазнали. Аби усунути цю суперечність М. Павленко та В. Артамоновзараховують до числа 16 тис. полонених і українців, хоча з «Обстоятельной реляции.» цього не простежується. Припущення вони підтверджують наявністю серед трофеїв 14 гетьманських та запорізьких клейнодів. Однак скільки ж могло бути українців вони не подають. Якщо йти іншим шляхом, тоді доведеться визнати, що число втрат швецької армії у бою 27 червня завищено на 2,5 - 3 тис., і залишити відкритим питання про полонених українців.

В усіх цих викладках автор не враховує, що крім військових до рук росіян потрапили кілька тисяч цивільних осіб (до 5 тис.), що дозволило П.Енглунду стверджувати, що в полон здалося майже 23 тис. чоловік.

Якщо підсумувати драматизм становища Левенгаупта опівдні 30 червня 1709 р., то ситуація суттєво відрізняється від російської версії подій. Проти 18-19 тис. вояків на чолі з О. Меншиковим, М. Голіциним та С. Палієм при близько 20 гарматах шведський генерал міг виставити 12 тис. знесилених, майже без пороху та набоїв бійців, маючи в тилу 2,5 тис. поранених і хворих та 5 тис. цивільних. Можливо, їм могли допомогти близько 3 тис. запорожців, але й тоді перевага залишалася не на їх боці. У сучасній російській літературі чисельність полонених шведів суттєво зменшено - до 13,5 тис. бойового складу, очевидно, разом з пораненими та хворими.

Автор розуміє, що поданий матеріал залишає більше запитань, ніж відповідей, але сподівається, що він спонукатиме до дискусії та пошуку нових джерел.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте наслідки Полтавської битви 1709 р.

2. Які особливості переслідування шведської армії росіянами?

3. Яка доля українського контингенту у складі шведських військ?

4. Узагальніть таємниці Переволочної.