"Русь" - "Мала Русь" - "Україна"

Частина II

Східноєвропейські історично-географічні реалії другої половини XIII - XVII ст.

1. ДЖЕРЕЛА ПОСТДАВНЬОРУСЬКОГО ПЕРІОДУ

У передмові до даної праці ми вже відзначали, що для висвітлення піднятого тут питання будуть залучені традиційні літописні списки, в яких найбільш повно охарактеризовані події як домонгольської епохи — часів існування Київської Русі, так і післямонгольських часів (останні свідчення с найбільш цікавими для нас у контексті даного дослідження). Йдеться про Іпатієвський (далі ІЛ) перших десятиліть XIV ст, Лаврентієвський (ЛЛ) 80-х років XIV ст. та Новгородський перший (НПЛ) (старшого ізводу — XIII—XIV ст., молодшого ізводу — 40 роки XV) літописи. А завершають для нас постдавньоруський період “Список руських міст далеких і близьких” кінця XIV ст. та польська “Велика хроніка” XIII — другої половини XIV ст. (Додатки №№ 1-5).

Почнемо з ІЛ, що все ж найповніше зберіг південноруське літописання. В ньому викладені й дані про події середини — другої половини XIII ст. Серед наявної інформації найбільше свідчень про самоназву населення південно-західних земель та похідних від неї: “Роусь”, “Роуси”, “брань Роуская”, “крепость Роуская”, “обычаю Роускоу”, “обычаемь Роускимь”, “устремленье Роуское”, “Роуская рать” (тут і далі літописні тексти виділені нами. — О. М.). Про те, що йдеться про карпатський регіон, окрім свідчень про самі місцеві події, вказує і принцип “ми — вони” в етнічному відношенні, котрий використовувався у багатьох випадках: “Роусь и Оугры и Ляхы”, “на Оугры. и на Роусь”, “Ляхы. а Роуси”, “гнаша Роусь. и Ляхове”, “Роусь. и Половци”, “Роусь и Ятвязе”, “Немцы и Роусь” (у деяких випадках такі сполучення зафіксовані під різними роками по кілька разів).

Аналогічна картина вимальовується і у відношенні характеристики “сильних світу цього”: “Бысть снемь. Роускимъ княземъ. и с Лядскимь княземь”, “князи Русции”, “поидоша князи Роусции на Литвоу” Втериторіальному відношенні про даний регіон йдеться як про “земли Русции”, де знаходиться “митрополье Рускои” і котрий відмежовується від сусіднього. В цьому випадку говориться вже про “землюРоускоую и Лядьскоую”.

Говорячи ж про територію одних із вищезгаданих сусідів, яких іменують “Ляхы” (сучасні поляки), то щодо жителів східної зони їхнього розселення, під 1268 р. вказується на цікаве найменування — “Ляхове Оукраиняни” (тобто окраїнні). Іноді сусіди перераховуються разом. Так трапилося в 1279 р, коли “Голод быс. по всей земли. и в Роуси и в Ляхох. и в Литви и въ Ятвязехъ”. А “окраїнні” назвитрапляюьться під час опису діянь вже наступників Данила Галицького — князів Лева та Володимира. В першому випадку під 1280 р. повідомляється: “Посем же Левъ восхоти соби части в земли Лядскои. города на Вкраини”. А в другому, 1282 р., “вспомяноу Володимиръ. оже преже того Лестко. пославъ Люблиниць взялъ бяшеть оу него, село на Вкраини именемь Воинь”

Без сумніву, всі вищеперераховані події, а також географічні назви й самоназви автохтонного населення (як східнослов’янського, так і іншого), стосуються району західного порубіжжя колишньої давньоруської держави. Вони віддзеркалюють реальний стан речей у перші післямонгольські десятиліття на сторінках ІЛ, вказують на те, що в той час глобальні територіальні питання відійшли на другий план, мало хвилювали людей у порівнянні з нагальними проблемами в цій частині східнослов’янської ойкумени.

І лише в одному випадку, коли 1246 р. князь Данило Галицький рушив у ставку до Батия, літописець згадав про велич і простори Русі. Але звернення його було у минуле: “О злие зла. чсть Татарьская. Данилові! Романовичю. князю бывшоу великоу. обладавшоу Рускою землею. Кыевомъ и Володимеромъ. и Галичемъ. со братомъ си иними странами, ныни сидить. на колиноу. и холопомъ называется. и дани хотять. живота не чаеть. и грозы проходять, о злая чсть Татарская, егож отць би царь в Роускои землию иже страны все”.

Дещо іншою вимальовується картина на сторінках ЛЛ. Звичайно, згадуються самоназви автохтонного населення — “Русы”, “Руси”, “Русском языце”; даються територіальні характеристики: “Рускои земли”,“приказаша Олександрови (Невському. — О. М) Кыевъ. и всю Рускую землю. а Андрии сиде в Владимери на столи”, “всю землю Рускую” Тут правлять “князи Рустии” зі своїми “воеводамї”

Та зафіксована й суттєва, у територіальному відношенні, новина — зміщення “руської” назви далі на північний схід, у поволзький регіон, тобто поширення її в цьому напрямі. Вперше це трапилося в 1238 p., якраз під час монголо-татарського погрому Поволжжя й поховання загиблих місцевих князів: “а иным же княземъ Бъ повели жити члколюбиемъ своимъ в Рускои земли хрстыяньского ради языка” Тобто в даному випадку “Русь” — це й північно-східні райони зони східнослов’янського розселення, хоча їх традиційне найменування — “Залісся” — ще певний час зберігалося.

Пізніше таке використання назви конкретизується вже під 1293 р., коли “Татарови же взяша Володимерь. Переяславль. Москву. Волокъ. и всихъ городовъ... и много зла створиша в Рускои земли” Далі ця тенденція поступово розвивалася. Так, в 1327 p., “приидоша изо Орды рать на Русь... и плени град Твирь и всей земли много зла створися”; в 1382 р.: “того же лета црь Токтамышъ приде ратью на великого князя Дмитреа Ивановича (Донського. — О. М.) и на всю Рускую землю” в 1409 р “ида к Москви. съжже градъ Серпоховъ. а люден множество изсиче. а иных в полонъ поведе, и приде к Москви... и ста оу города, а воя распусти по всей земли Рустии. они же град Переяславль пожгоша а в Ростови и въ Юрьеви. и по всимъ погостомъ и по селомъ, крестыяномъ много зла створиша”

Така “зміна вектора” вплинула в територіальному відношенні і на церковні справи. В 1381 р.. “прииде изъ Цряграда на Русь, пресвещенныи Киприянъ митрополит на свою митрополью на Москве” З цимцерковнослужителем пов’язані й інші події: 1389 р. “Кипріянъ митрополитъ всея Руси и преста мятежь в митрополии, и быс едина митрополья Кысвъ. и Галичь и всея Руси...”; 1407 р.: “нреставися пресщенныи митрополит Киприянъ Кыевкыи. и всея Руси” А через певний час, в 1410 р., “выиде пресщеныи митрополит Фотеи, Кысвскыи и всея Руси, изъ Цраграда на Кысвъ. и приде на Москву в Великъ днь”.

Тож у даному літописному списку початок “руського руху” на схід вимальовується вже досить чітко.

Аналогічний стан речей прослідковується і в НПЛ. Традиційно в цьому літописі північна зона розселення східних слов’ян в часи середньовіччя продовжує вимежовуватися, як і в домонгольські часи, із всієї ойкумени цієї спільноти з доповненням тих іноетнічних груп населення, які в адміністративному відношенні були підпорядкованими Новгороду Великому: “всю область Новгородскую”; “волость Новгородскую”; “Новгородъ вся волость Новгородская, пльсковичи, ладожане, Корила Ижера, Вожане”; “вся волость новгородскаяи пльсковичи, ладожане, рушане, Корила, Ижера, Вожане”, “волость новгородскуюи Волокъ, Бежици, Вологду” і т. д. Відрізняють себе новгородці й від інших народів і племен. 1240 p.: “на волость Новгородскую наидоша Литва, Нимци, Чюдь”.

Але вже в кінці XIV ст. нові московські господарі майбутньої Росії зробили спробу підпорядкувати собі ці території. В 1398 p.: “новгородця же рекоша своєму господину отцю архиепископу владыци Ивануи не можемъ, господине отче, сего насилья терпити от своего князя великого Василья Дмитриевича, оже отнялъ у святии Софьи и у великого Новгорода пригороды и волости, нашю отчину и дидину” А завершився цей процес аж через вісім десятиліть — у 1478 р. Як відзначав М. М. Карамзін: “Так Новгород підкорився Іоанну (Третьому. — О.М.), більше шести століть відомий у Росії та Європі як держава народна, або республіка”.

Ототожнюються жителі східнослов’янської півночі з населенням інших руських земель у територіальному відношенні лише при характеристиці князя Олександра Невського в повідомленнях 1263 р. на сторінках старшого та молодшого ізводів: “дай, господи милостивыи, видити еме лице твое в будущий вике, иже потрудися за Новгородъ и за всю Рускую землю”, а далі “и за Новъград и за всю Рускую землю живот свой отдавая”.

Але в більшості випадків і в післямонгольський час, “Руська земля” (назва в літописному тексті повторюється багато разів) розташовується поза новгородськими територіальними межами. Тож розглянемо основні події, коли була зафіксована така ситуація.

Спочатку зупинимося на повідомленнях старшого ізводу. В 1257 p.. “Приде весть изъ Руси зла, яко хотять Татарове тамгы и десятины на Новгород; и смятошася люди чересъ все лито”; в 1316 р.: “поиде князь Михаиле изъ Орды в Русь, ведыи с собою Татары, оканьнаго Таимеря. Услышавше же новгородця съ княземъ Афанасиемъ, изидоша к Торжку” Без сумніву, даний пункт — це край Новгородщини (якраз донього й дійшли війська Батия в 1238 р., а потім повернули назад). В 1326 р. “на ту же зиму приде рать татарская множество много, и взяша Тферь и Кашинъ и Новоторжьскую волость, и просто рещи всю землю Рускую положиша пусту, только Новъгородъ ублюде богъ и святая Софья” Як бачимо, поняття “моя хата з краю” з’явилося задовго до появи сучасних українців.

Набагато більше аналогічних випадків зафіксовано на сторінках молодшого ізводу цього ж літопису. Вже під 1245 р. відзначалося: “Уби цесарь Батый в Орди князя Михаила Черниговского и воеводу его Федора... Бысть нахождение поганых Татаръ на землю Рускую” (звичайно, тут йдеться про південноруські райони). 1335 р.: “Того же лита, по грихомъ нашим, бысть пожар в Русии погори город Москва, Вологда, Витебьско; и Юрьев нимечкыи всь погори” 1379 р.

“поидоша Татарове на Рускую землю, на князя великого на Дмитриа (Донського. — О. М); князь же поиде противу их” Оконтурює певною мірою “нову Руську землю” повідомлення 1382 р. про похід хана Тохтамиша, який “много попустюши земли Рускоии взя град Москву и пожже, и Переяславль, Коломну, Серпохов, Дмитровъ, Володимиръ, Юрьевъ... И кто нас, братнє, о сем не устрашиться, видя таковое смущение Рускои земли”.

Виокремлюються північні території та поволзькі землі і в 1399 р, коли литовський князь Вітовт “хотил пленити Рускую землю и Новъград и Пьсковъ” Ще раз перераховуються “руські” пункти післямонгольських часів у повідомленні 1408 р.: “То же зимы прииде Едигии, тесть Шадибига цесаря татарскаго, ратью со многою к Москви... и стоя под Москвою самъ цесарь, а вон свои распусти на Рускую землю. И взяша город Переяславль, Ростовъ, Нижнии Новъгород, Серпухов... и воеваша и до Клина, до тферьскаго рубежа, и все крестианъ сикуще, аки траву, а с города Москвы взяша окупа 3 тысяце рублев; и идуще из Рускои земли, взяша город Рязань” За цим текстом важко однозначно констатувати, чи останнє із названих міст розташовувалося на кордоні, чи вже за межами Руської землі у поволзькій зоні.

Від “руської” назви маємо й похідні: “князь великыи рускыи Михаилъ”, “руских князей”, “побиша Русь новгородцовъ много и ладожанъ”, “сгоре Нимець в полатах 2000 и 500 и 30, а Руси 4 человика”, “князи рускыя и воеводы”.

Традиційною для цих часів є й церковна термінологія. 1270 р.. “И приела митрополитъ грамоту в Новгородъ, река такои “мни поручилъ богъ архиепископию в Руской земли, вамъ слушати бога и мене”; 1311 р.. “святого благовирного Владимира, крестивъшаго Рускую землю”; 1326 р.. “преставися митрополитъ Петръ всея Руси на Москве” 1334 р.. “прииха митрополит Феогнастъ в Русь, быв въ Цесариграде и в Орде”, 1343 р.: “митрополит Фегнастъ Гричинъ ходи в Орду... и выиде на Русь здравъ”; кілька разів згадується “митрополит всея Руси” або “митрополит Рускои земли”.

З церковними подіями в НПЛ пов’язані й згадки про одну з південноруських земель. 1331 р.: “Приехаша послове от митрополита из Волынской земли... зовуще на постановление... поиха Васильи на владычество ставиться в Волынскую землю... и приихаша в Володимиръ волынский” “поиха посрамленъ от митрополита из Волынской земли на Киевъ” Ще одна звістка про цей край зафіксована під 1349 р.. “Прииде король краковьскии со многою силою, и взяша лестью землю Волынскую и много зла крестианомъ створиша, и церкви святыя претвориша на латынское богомерзькое служение”.

Але взагалі південноруський минулий державний центральний осередок викликав в ці часи досить слабкий інтерес на східнослов’янській півночі, що, правда, було характерним і для попередніх століть. Та окрім висвітлення власних, місцевих проблем та подій, “нова поволзька Русь” відносно часто фігурує в розглянутому північному літописі.

На перший погляд розглянуті матеріали ІЛ, ЛЛ, НПЛ дають змогу відтворити ясну історичну картину: в післямонгольські XIII—XIV ст. тенденція виокремлення територій півдня, півночі та північного сходу східнослов’янського світу “набирає обертів”

Далі слід звернутися до “Списку руських міст далеких і близьких”, котрий у літописах та збірниках XV—XVII ст. зазвичай розміщується у вигляді окремої статті під назвою “А се имена всем градом Руским дальним и ближним” Перерахунок населених пунктів у ньому ведеться в певному порядку з півдня на північ у такій послідовності: 1) болгарські й волоські міста; 2) подільські чи польські міста; 3) київські міста; 4) волинські міста; 5) литовські міста; 6) смоленські міста; 7) рязанські міста; 8) заліські міста, а в Новгородсько-Софійському збірнику показані ще й тверські міста, котрі відсутні у більш ранніх списках. Усього зафіксовано 358 пунктів, але, враховуючи розгляд у даному випадку подій на південноруській території в післямонгольський час, нас найбільше цікавлять три перші групи серед названих міських центрів (Рис. 21—23).

Тож із першого міського блоку “Списку” “руськими” можна вважати лише два пункти — Коломию й Хотин, жителі котрих мали відношення до східнослов’янського світу. Всі інші гради були “не наші”.

В той же час до “наших” належить група подільських або польських міст. Вона складається з 11 населених пунктів: Каменець, Іловеч, Брасаль, Солеч, Звенигород, Черкаси, Черлен, Новий городок, Веничя, Скала, Бакота.

Набагато більше зафіксовано київських міст. Перелік їх ведеться з півдня на північ, причому спочатку йдеться про міста, що розміщені ближче до Києва, а далі про чернігівські. Закінчується цей перелік іншими містами Середнього Подніпров’я та басейну Прип’яті (всього 71 пункт): Дверен, Корсунь, Треполь, Канів, Глинеськ, Переяславль Руський, Юр’їв, Пересічен, Василів на Стугні, Білгород, Чернгород, Київ, Вишгород, Мирославиці, Тмуторокань, Остречський, Чернігів, Омельники, Сновеськ, Брянеськ, Ростовець, Унеятин, Новгород Сіверський, Трубчеськ, Путивль на Сеймі, Рилеськ, Куреськ, Коршов, Сніпород, Скнятин, Грошин, Чемеєов, Утешков, Синеч, Кляпеч, Ромен, Ковила, Ворона, Сал, Псові кості, Хотин, Ніяч, Городище, Лощиці, Бірин, Жолваж, Хотмишль, Чечереськ, Тетерин, Попова гора, Пропошеськ, Дроков, Гомій, Речиця, Могилев, Бихов, Лучин, Рогачів, Стрешин, Любеч, Навоз, Чорнобиль, Копил, Мозир, Переров, Смідин, Туров, Іванів на Метлиці, Вручий, Житомель, Кореч.

Рис. 21. Болгарські та волоські міста (за М. М. Тихомировим)

Наступна група — це волинські міста, до яких належить і галицький регіон. У ній виділяються три підгрупи: міста власне волинські, далі — галицькі, і ще далі — міста навколо Пінська і Берестя. Всі вони перераховані в такому порядку: Степань на Горині, Остро, Хоробор, Лучеськ Великий на р. Стир, Іван на Ікві, Кременець, Белз, Дубичі, Теребовль, Зудичів, Холм, на річці Салої Ізборско, Львів Великий, Волинь, на Бузі Володимир, Дорогобуч, Перемишль, Перемиль, Галич, Самбор, Четвертня, Чорторийськ, Пінеськ на Піні, Воробееськ на Струмені, Берестій, Бринеськ, Коливань, Серенськ, Свинеськ — усього 30 міст.

Рис. 22. Волинські міста (за М. М. Тихомировим)

Окрім того, в “Списку” міститься інформація про “литовські”, “смоленські”, “рязанські” та “заліські” міста, про які теж вже згадувалося. Але в контексті даної праці ми їх розглядати не будемо. Що ж стосується вищеперерахованих, то їхня загальна кількість — 114. У порівнянні з літописними градами на території південноруських земель у домонгольський час — 205 пунктів (Рис. 24) — їхнє число зменшилося майже вдвічі. В першу чергу, це можна пояснити тим страшним “геноцидом”, котрий проводився під час монголо-татарської навали відносно жителів давньоруських міських осередків і відповідним зменшенням населення у цьому східноєвропейському регіоні.

Рис. 23. Київські міста (за М. М. Тихомировим)

Рис. 24. Літописні гради на території південноруських земель (за А. В. Кузою):

1 — Берестій, 2 — Кобрипь, 3 — Здитов, 4 — Пінеськ, 5 — Верещин, 6 — Андріїв, 7 — Володава, 8 - Рай, 9 - Щекарів, 10 - Стовп, 11 - Угровеськ, 12 - Холм, 13 - Комов, 14 — Ухань, 15 - Сутейск, 16 — Любомля, 17 — Турійськ, 18 — У етилу г, 19 — Володимир, 20 — Волинь, 21 — Грубешів, 22 — Червен, 23 — Ряиюв, 24 — Всеволож, 25 — Шеполь, 26 — Мельниця, 27 — Небль, 28 — Чернен — Городок, 29 — Чорторийськ, 30 — Жидичин, 31 — Лучеськ, 32 — Давид — Городок, 33 — Туров, 34 - Стенань, 35 — Санок, 36 — Перевореськ, 37 — Ярославль, 38 — Перемишль, 39 — Любачів, 40 — Вишня, 41 — Телич, 42 — Белз, 43 — Львів, 44 — Пере миль, 45 — Лубен, 46 — Муравиця, 47 — Бужеськ, 48 — Голі Гори, 49 — Пліснеськ, 50 — Звенигород, 51 — Галич, 52 — Дубровниця, 53 — Дорогобуж, 54 — Пересопниця, 55 — Кремянець, 56 - Стожек, 57 — Данилов, 58 — Мильськ, 59 — Сапогинь, 60 — Голеко, 61 — Корчеськ, 62 — Тихомль, 63 — Шумеськ, 64 — Гнойниця, 65 — Семоць, 66 — Ізяславль, 67 — Полоний, 68 — Микулші, 69 — Збараж, 70 — Теребовль, 71 — Деревин, 72 — Каменець(?), 73 — Колодяжин, 74 — Волохів, 75 — Губин, 76 — Білобережжя, 77 — Корбут(.?), 78 - Чернятин, 79 — Межибіжжя, 80 — Кудии, 81 - Божський, 82 - Возвягль, 83 — Уиіеськ, 84 — Іскоростень, 85 — Вручий, 86 — Малин, 87 — Тисмениця, 88 — Коломия, 89 — Василів, 90 — Онут, 91 — Кучелмин(?), 92 — Бакота, 93 — Ушиця, 94 — Каліус, 95 — Мозир, 96 — Лучин, 97 — Речиця, 98 — Рогачов, 99 — Брягин, 100 — Чорнобиль, 101 — Давидова Боженка, 102 — Мичеськ, 103 — Котельниця, 104 — Ярополч, 105 — Ростовець, 106 — Володарів, 107 — Кучар, 108 - Білгород, 109 — Здвижень, ПО — Мутижир, 111 — Вишгород, 112 — Київ, 113 - Звенигород, 114 - Новгород — Малий, 115 - Чернів, 116 — Василів, 117 - Мунарів, 118 - Пересічені), 119 - Треполь, 120 — Полсшвин, 121 - Неятин, 122 - Тумащ, 123 - Вмпачів, 124 — Халеп, 125 — Чучин, 126 — Юр'їв, 127 — Саков, 128 — Богуславль, 129 — Полспгвин, 130 — Корсунь, 131 — Торчський, 132 — Товаров, 133 — Родень, 134 — Канів, 135 — Заруб, 136 — Устя, 137 — Житомель, 138 — Вщиж, 139 — Чицерськ, 140 — Гомій, 141 — Коломна, 142 — Вороб'їн, 143 — Дебрянськ, 144 — Корачов, 145 — Домагощ, 146 — Спаш, 147 — К ром, 148 — Мценськ, 149 — Стародуб, 150 — Росу сь, 151 — Синій Міст, 152 — Трубецьк, 153 - Радощ, 154 - Ропеськ, 155 — Новгород — Сіверський, 156 — Севськ, 157 — Любеч, 158 — Оргощ, 159 — Сновськ, 160 — Листвен, 161 — Чернігів, 162 — Моровійськ, 163 — Гуричів, 164 — Березий, 165 — Блестовит, 166 — Хоробор, 167 — Сосшця, 168 — Глухів, 169 — Воргол, 170 — Путивль, 171 — Рилеськ, 172 — Ольгов, 173 — Куреськ, 174 — Лутава, 175 — Городець Вострьский, 176 — Носов, 177 — Унежеж, 178 — Всеволож, 179 — Бахмач, 180 — Біла Вежа, 181 - Глебль, 182 — Вир, 183 - Русотиш, 184 - Льто, 185 — Баруч, 186 — Переяславль, 187 — Прилук, 188 — Переволока, 189 — Ромен, 190 — Пирятин, 191 — Бронькняж, 192 — Полкостень, 193 — Пісочен, 194 — Синець, 195 — Коснятин, 196 — Лубен, 197 — Сніпород, 198 — Горошин, 199 — Лукомль, 200 — Римові), 201 — Желні, 202 - Воїнь, 203 — Малютин, 204 — Лутава, 205 — Донець.

Важко у такій ситуації зробити порівняння археологічних залишків навіть усіх укріплених пунктів домонгольських і більш пізніших хронологічних періодів. Якщо на сьогодні кількість першої групи досягла 670, то у відношенні другої у нас немає повного банку даних (Рис. 25). Створення його є одним з пріоритетних завдань вітчизняної медієвістики, як вже відзначалося у вступній частині цієї праці.

Стосовно польської “Великої хроніки” слід констатувати, що на її сторінках цікавої для нас у даному випадку інформації набагато менше. В ній лише згадується, що війська Батия, пройшовши Русь, увірвалися до Угорщини; що у “руського короля” Данила були син Роман та брат Василько, а також племінник Шварн. Окрім того, повідомляється про смерть того ж Данила Галицького, спустошення “Руської землі”, перемогу поляків над русами в одному з військових протистоянь.

Рис. 25. Городища VIII — XIII ст. між Сяном і Сіверським Дінцем (за М. П. Кучерою).

Але й така коротка інформація все ж дає змогу плавно перейти до того блоку джерел, котрі висвітлюють взаємовідносини між різними групами населення на сусідніх теренах в більш пізніші часи та визначають тогочасні історично-географічні реалії.

2. ДЖЕРЕЛА ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ ТА ЗАХІДНИХ СУСІДІВ

Як вже відзначалося у вступній частині даної праці, до найбільш важливих з джерел північно-західних та західних сусідів нами віднесені Літописи білорусько-литовські XV — першої половини XVI ст., Літопис Яна Бінвільського середини XVII ст., Хроніка Литовська і Жмойтська XVIII ст., а також праці Боплана та Шевальє 30—60-х pp. XVII ст. (Додатки №№ 6-10).

До складу першого із названих зводів, у свою чергу, входять кілька літописів — Нікіфоровський, Слуцький, Археологічного товариства, Красинського, в котрих зберігається цікава для нас інформація (в декількох інших з цієї ж збірки вона лише повторюється).

Зокрема в останньому із вищеперерахованих згадуються старі давньоруські часи, коли в цьому європейському регіоні відбулися кардинальні зміни: “повъстав царь Батый и пошол на Рускую землю и всю землю Рускую завоевал, и князей руских многых постииал, а иных в полон повел, и столець всее Руское земли Киев съжог и пуст вчинил. А князь великии киевскии Дмитреи, боячеся великое силы и моци его, збег с Киева в город Чернигов, и потом доведался, што город Киев скажен и вся земля Руская спустошена. А въслышав, ижь мужики мешкають без господаря а зовутся дручане. И от, собравшися злюдми, пошол ко Друцку, и землю Друцкую посел, и город Друческ зарубил, и назвался князем великим друцким. А в той час доведался князь великии Монтивил жомоитскии (Мингайло. — О. М.), иж Руская земля спустела и князи рускии розогнаны, и он, давши войско сыну своему Скирмонту, и послал с ним панов своих радных”

Літописець сплутав статус згаданого Дмитрія — він був воєводою Данила Галицького, а не великим князем. Напередодні безпосереднього наступу татаро-монгольських військ столиця Київської Русі взагалі залишилася без князя-оборонця. Але для нас у даному випадку важливим є інше:

в литовському середовищі пам’ятали стару назву до того могутньої східнослов’янської держави і згадували її окремих історичних діячів.

Взагалі “Русь’’/“Руська земля” в цих літописах в широкому значенні згадується півтора десятка разів: на ці землі з Орди в 1313 р приходить митрополит Петро; 1380 р. Мамай пішов на великого князя Дмитрія Івановича “и на всю Рускую землю”; 1430 р. “князь великій Жидимонт (Сігізмунд. — О. М) събра всю силу свою литовскую и посла сына своего князя Михаила на Русь”; 1440 р. литовці “взяли зЛяхов Казимира королевичь на великое княженье Литовское, и посадиша его с честию на столичнемь городи на Вилии, на всей на Рускои земли”; кілька разів відзначалося, що татари приходили на “Руську землю” й чинили багато зла її мешканцям.

Іноді в територіальному відношенні “Русь” виокремлюється з сусідніх утворень. Так, під 1430 р. відзначається: “Сии князь велики Витовт, бяше же ему дръжаще великое княжение Литовьское и Руское, иныи многыи земли, спроста реку вся Руская земля. Не токмо же Руская, но еще государь Угоръскои земли” Окрім того, “Велике князівство Руське”, як окрема структура, згадується ще двічі у цьому літописному джерелі.

Згадавши про Вітовта, не можна не звернути увагу на цікавий історіографічний факт, котрий відображає взаємовідносини Литви та Золотої Орди в ті часи. Форма їхнього співпорядкування була вкладена в уста цього князя у повідомленні 1398 р.: “И похваляся на орду Витовт и глаголаше: “Пойдем, плиним землю Татарскую, побидим царя Темур-Кутлуя и возмем царство его, и посадимъ царя Тактамыша (Тохтамиша. — О. М), а он мя посадить на всей Рускои земли и на том на всим”

Похідною від “Русі” є “руська” назва, що була зафіксована в багатьох випадках. Вона використовується під час характеристики тогочасних зверхників у східнослов’янському середовищі, коли згадуються “князи рускыи” (близько десяти разів). Але в багатьох випадках трапляються і уточнення — коли додаються свідчення, кого ж під цією назвою слід розуміти конкретно: це князі суздальські, ростовські, ярославські, дрюцькі, луцькі, київські, московські. Тричі згадується київський князь-воєвода, а ще тричі — князі руські разом з боярами; одного разу також згадуються спільно руські князі, бояри і земля. Ще в одному випадку відзначені руські князі з руськими ратями, а “руска сила” — двічі.

Тричі події відбувалися в “городех руских”, а в багатьох випадках маємо й конкретні поточнення. Так, у 1306 р.: “Поставлен бысть Петр митрополит в Рускую землю, и приеха на Суздаль”; 1318 р.: “Выиде Кончай на Русь и повиси 100 и 20 человекь у Костромы, и шед ратью, взя Ростов и пожже”; 1410 р.: “Приде из Цареграда Фотеи митрополит, поставлен на Киев и на всю Рускую землю... приде на Москву”

Але не лише східні райони східнослов’янської ойкумени сприймаються як “руські” 1416 р. “князь великий Внтовт умыслившю ему по своєму хотинию, собрав епископы рускыя, иже в области его живущи” Доїх числа увійшли владики полоцький, чернігівський, луцький, володимир-волинський, туровський, які й поставили митрополитом київським болгарина Григорія Цамвлака. А при описі походів Свидригайла та його сина Михайла 1430 р. згадуються руські міста Полоцьк, Смоленськ, Вітебськ; пізніше (двічі) Мозир, Чернігів, Стародуб, Карачев, Пінськ та Туров; ще одного разу — Мстиславль.

Тож можна констатувати, що в часи Великого князівства Литовського щодо його східних слов’янських сусідів використовувалася лише стара “руська” назва — як для означення окремих територій (або в цілому), так і конкретних населених пунктів, а також і під час розповіді про тамтешніх зверхників.

Дещо відрізняється від вищенаведеної термінологія в літописному трактаті Яна Бінвільського, що є частиною більш обширного компендіуму. В ньому, окрім традиційної “русі”, згадуються серед інших народів ще й “черкаси”, “москва”, “литва” При цьому у повідомленні “О давних богах руских и московских” можна виокремлювати західні та східні регіони східнослов’янського світу. А під час опису походів Скирмонта відзначається, що він “тигнул до Сиверского (Новгорода Сіверського. — О. М), земли за Днепр, где поперед Мозир, взял през подане. Потом Стародуб, Чернигов, Карачов и все места столечные княжат руских в землы Сиверской побрал... з войском у поле посполу из инъшими ксонженътами рускими и поразылы татарей”.

Ще одне термінологічне поєднання зафіксоване у повідомленні про те, що “Иоанн Васильевичь, великий князь московский, нашол причину на Литву, иж Александер, княжа литовское, дочце его Елени,которая была за ним, не збудовал церкви руское на Виленском замку, к тому же менил мет (право) на руские країни, аж по реку Днепр, а по Березине... с которіми пошли до Брянска, до Сиверской земли.А кгди притегнули йод Бряньск, пре(з) зраду Брянск взяли. Также тие замки на тот час москве достали в рукии Чернигов, Стародуб, Новгород Сиверский” У цьому тексті також згадується про захоплення “москвою” Путивля, Дорогобужа, Торопця. Слід вказати й на повідомлення 1340 p., коли польський король Казимир, прийшовши “до руских земьли, напрод Илвов, столицу рускую, облег и взял место Илвов през подане, где много сребра, золота, перел, шат дорогих до Полски побрано”.

Треба відзначити й існування титулу “руское земли гетман полний литовский” і те, що Ягайло “всю землю Литовскую, Жмоитскую и часть Руси до Коруни Полское вернул”.

Із вищесказаного, зокрема, випливає, що у свідомості західних і північно-західних сусідів східних слов’ян “русь” та “москва” в ті часи були різними частинами тогочасного східноєвропейського світу і перші з них безпосередньо розташовувалися поблизу давніх етнічних теренів польського та литовського народів. Хоча поволзькі зверхники вже почали готувати ідеологічне підґрунтя для майбутніх об’єднавчих зазіхань на землі колишньої Південної Русі.

Повертаючись знову до литовських джерел, треба відзначити, що у Хроніці Литовській і Жмойтській виявилося набагато більше цікавої для нас інформації.

На її сторінках назва “Русь” трапляється більше 40 разів, а “Руська земля” — 8; одного разу зафіксована “земля Российская” А ще одного згадується “змешаная Русь”, коли йдеться про київських, переяславських, брянських та луцьких володарів, які 1322 р. брали участь у бойових діях проти литовського князя Гедеміна. Після протистояння останній рушив “през мисто и замок Киевский, побрал тежь и иншии местаи Билгород, Слиповрон, Канев, Черкасы, добыл теж Бранска Сиверскаго и Переяславля, замку столечного княжат руских. И так за идиным звытязством монархию Киевскую, Волынские и Тверские князства аж до Путивля за Киевом на 50 миль и далий опановал, и до Литовского панства прилучил, на Киеви и инших мистах преложил старшим намистником своим Мендовга князя Голштадского Алигимонтовича, кревного своего, который патым окрестился в виру рускую и пановал на Киеви аж до Владимира Ольгердовича”.

Із сторінок Хроніки відомі й чисельні похідні “руської” назви: “народ руский”, “русаки”, “княжата киевской земли Руской монархии”, “люд руский”, “король руский... король всей России”, “король руский Черной и Белой Руси”, “русский князи и ріцари”, витязи руские , паны и княжата руские , пан рускии — всі перераховані назви трапляються по одному разу; “монарх руский” (як і “монархкиевский”, а також “киевская монархия”), “князь руский новгородский” (тобто новогрудський. — О. М.), “панята руские” — по два; а “княжата руские” — аж 18 разів; “князи руские” — 8; “руске панство” — 4.

Тричі Данило Галицький характеризується як “король руский”, а його син Лев — по одному разу — як “королевич руский” та “князь руский” В окремих випадках руси виокремлюються від інших груп: “княжата руские и московские”, “шляхта литовская и руская”, “полская и руская шляхта”, “вся шляхта руская, подольская”, “княжата, паны и бояре литовские и руские”, “паны полские, литовские и руские”, “паны литовские и руские”, “русь и греки”, “руские и немецкие панята”, “русь и венгры”, “русь и татары” Доволі цікава форма зафіксована 1298 р.: “Мишколт нимец, пан Руский”.

Але, звичайно, в даному литовському джерелі найчастіше згадуються характеристики двох людських спільнот. Так “Русь и Литва” разом відзначені в 17 випадках, “князство Руское и Литовское” — у двох, “панства руские и литовские” — чотири рази, “великим князем жомойтским и литовским и руским” — двічі, “княжество Литовское, Жимойтское и Руское” — кілька. По одному разу відомо проприсутність “литовских и руских князей”, а також вирази “Польша, Русь, Мазовша и Прусы”, “в Польши, в Руси, в Литве и инных краинах прилеглых”, “литва, русь и татары”, “Литва, Русь и Польша”, “з русы и жимойди и литвы”, “волынцы и русь”, “на князовство Жомойтское на Руси с повинности братерской выделити”.

Використання слова “руське” відоме і в інших випадках: “литеры руские”, “переписать по-руску”, “жона руска, дочка князя тверского”, “вера христианская руская”, “церква руская”; у 4 випадках відзначена “руская вира”, а також “волости руские”, “руские панства” Багато разів “руська” назва згадується при характеристиці військової справи тих часів: “жолнеры руские” — двічі; “войскаруские” — сім разів; “войско литовское, жомойтское и руское” — тричі; “войско литовское и польское” — теж тричі (як і “руские и татарские войска”); “руское и литовское войско” — сім разів; “полки руские” — тричі; “замки руские” — двічі (а “украинские” — одного разу). По одному разу згадуються “войско псковское и новгородское, и русь”; “войско литовское и русь новгородская”; “рыцерство руское”; “руское воинство”; “воевода смоленский с руским воинством”; “воевода руский”; “войско полске, литовске, руское, пруское и жимоитское”.

У 10 випадках наявна назва “руские князства”, а ще в кількох йдеться про більш конкретні території — “Полоцкое и иншие князства руские”, “места множнийшие руские — Новгород Великий, Псков и Полоцко” Коли говорять про “Сиверское земли и Руской за Днипр”, то перераховуються Мозир, Стародуб, Карачев і Чернігів. Хоча відомі і “князства руские и сиверские”.

Але слід навести й більш розширені цитати, коли відзначаються “руські” територіальні межі.

Так, після битви на Куликовому полі 1380 р. (у Хроніці вона чомусь “перенесена” майже на десятиліття назад — до подій 1371 p.), московський князь Дмитрій мовив: “Зличите ся братия, колико князей иит и воєвод, и колико нит старых и молодых воинов”. Отповидил ему Михаил Александровичъ, боярин московскийи “Нет вел[икий] князю, у нас четыредесять бояринов московских, двенадцети князей билозерских, тридцети посадников новгородских, дведцети бояринов коломенских, четыредесят бояринов серпоховских, двадцети бояринов переяславских, двадцати пяти бояринов костромских, тридцети пяти бояр владимерских, осми бояр суждальских, четыредесят бояр муромских, двадцети трох бояр дмитровских, тридцети бояр ростовских, шестидесят бояр можайских, тридцети бояр звенигородских, пятнадцети бояр тверских, пятнадцати бояр углецких, семдесяти бояр ярославских, тридцети начальников литовских, а от всих полков всей дружины воинской, положивших головы своя за честь божию и за тебе, князи своего, и отчество свое, двисти пятьдесят и три тысячи”. Тогды великий князь Дмитрий из глубины сердца своего вздохнул и, обернувшися до гробов побитых российских воинов, со слезами, великим плачем молвил: “Братия моя вселюбезнейшая, князи, бояре, воеводы и сви витязи старые и молодии, сынове рускии... где положили есте богатырский свои головы за виру христианскую и за землю Рускую, вам будет вичная память” У цьому літописному фрагментіявно виокремлюються межі тогочасної “руси московской” (за ще одним літописним формулюванням).

Інший “руський вимір” дається під 1392 p., коли “Ягейло, за старанем Кейстутовым на панство отцевское вступивши, великие войны с русью, поляками и крыжаками (хрестоносцями. — О. М) инфляндскыми и прускими мивал... аж Ягейло против Руси Полоцкой поднесл... А по малом теж часи Кестут Новгородок и Сиверское князство опановал на Руси... Потым Кейстут войско собрал з руси и жимойт, а Ягейло с пруских, инфлянтских крыжаков, а гды ся войска ку соби юж до бою зближи, ним до битвы пришло... А потом Ягейло Витолтови Волынь весь и Подолье, краины руские, отдал на панованье”.

Ще через певний час — 1397 р.: “Потым Скыргайло и Витолт тягнули до Полоцка... а осадивши замок Полоцкий рыцерством литовским и всю Русь Полоцкую, Лукомскую, Витебскую, Оршанскую, Смоленскую, Мстиславскую, з оных бид успокоили и до послушенства князства Литовского привели”.

Майже через століття — 1492 р. “Иван Васильевичь, великий князь московский, маючи час в погоду за нового панованя Александрового, на початку весны поднесл войну на панство Литовское и взял Вязму, Холопен, Мещерск, Любечск, Серпохов и инные замки руские сиверские, Литви от Олгерда и Витолта служачие, и инших волостей много в коротком часи опановал” Тож “територіальний маятник” почаврухатися в інший бік.

А вже рівно через століття — 1497 р. “Стефан, воевода волоский, хотячи помститися кривды своей и невинности поднесеня войны против себе от Яна Ольбрыхта, короля полского, зобрал войско великое зволохов своих, мултанов, турков, татар и вторгнул на Подоле и до Руси, и вси волости, села, мистечка без опору сплюндровал, Перемышль, Радомл, Преворско, Ланцут спалил... люду обоей плоти в неволю турки, татаре, и волохи вывели... татаре бранцами рускими и полскими наполнили были” Ще через певний час — 1509 р. той же Стефан “збройною рукою вторгнул до Руси, Лвов зрабовал, отколь немало скарбов выбрал, Рогатин поддался ему... Так в той час Литва и Русь з княжат Глинских были очищены”

Територіальні поточнення відомі й під іншими роками. 1524 р.. “Турки и татаре Лвовскую, Сълуцкую, и Подольскую землю окрутне звоевали и неоплаканую шкоду на всей Руси Подгорской учинили, а поляки стертися з ними не смили, памятуючи Сокальскую поражку свою от татаров” А 1527 р. “Татаре, гды великие шкоды починали в Полщи, в Руси, и в Литви частыми своими утарчками, зараз пановелитовские и руские зобралися против них охотне з рыцерством своим, литовским, руским, волынским, а литва и русь з волынцами сщасливе наголову всех поразили, а полону звязаного христианского обоих станов з Руси, Подоля и Подгоря 80000 отгромили издобычи отняли”.

Під 1375 р. знаходимо повідомлення, що князь Ольгерд “Тылко живность вшеляку войску у москалей брал” А 1416 р. “Витолт видячи, же тое москал за фрашки соби обернул, зобрал свои войска литовские и руские, тягнул до столицы московской, палячи, стинаючи, а князь Василий московский, видячи в панстви своей немалую шкоду от литвы, послал до Витолта, просячи покою” Ще раз, після протистояння московитів та литовців й перемоги останніх, відзначалося, що “москаль сидил тихо з того часу” Як бачимо, цей термін початково означав лише жителя Московії, а пізніше ще й солдата російського війська.

Тричі було зафіксоване у Хроніці козацьке найменування. Першого разу під 1401 p., коли Свидригайло у протистоянні з родичами “взявши войска от мистра пруского, и бояр руских, также Козаков многозбунтовавши, тягнул до Витебска, которого прутко добыл” Другого разу вони були згадані під 1578 p., коли “козаки литовские и руские, упередивши все войско, замки три московские, Косяну, Красное и Ситъно, несподеване убигли и спалили, а кроль, гды с трох сторон мисто Полоцк августа 2 дня, назавтрее мисто добре оборонное перекопом, палом и стенами, также баштами, венгрове кролевскии и люд пишнй канцлера коронного Яна Замойского, также и литовские гайдуки и козаки руские запалили и москвы велмы много побили, а другие москали до замку утекли” 1582 р. “кролевские козаки зараз замок той оправили и оттамтоля шкоду великую москви чинили, що было на руку королеви”

На закінчення аналізу подій, зафіксованих у розглянутій Хроніці Литовській і Жмойтській, слід зупинитися ще на одному цікавому для нас терміні. Так, під 1263 р. повідомляється, що Заволзька татарська орда перебралася у Подніпров’я “на звоеване и плюндроване руских краев”, а після смерті Радзивіла, його син Михайло “вступил на князство Новгородское (Новогрудське. — О. М.) и Подляское, также и вси краины руские от Вилны аж до жродел Неменовых” Згадуються також часи хана Батия “котрый в той же час пришедши Рускую краину през Руские панства, Полскую, Куявскую, Шлионскую землю, Муравскую и Венгерское панство орутие были сплендровали”.

Слід вказати і на “краины московские” у відношенні до рязанських територій; “краины Руские с Подол ем”; “краины полские, межи Саном и Вислою риками лежачие” І на те, що “Ягейло Витолтови Волынь весь и Подолье, краины руские, отдал на панованье”. А також згадку про московського князя Івана Васильовича, котрий “поднесся на вси краины князства Руского и Литовского мысли свои обернул”.

З вищенаведеного випливає, що назва “країна” ще не була закріпленою за певним східноєвропейським районом. Лише 1517 р. “Иоанн, великий князь московский, волости литовские украинские, от границы своей воевал, а король Жигмонт (Сігізмунд І. — О. М.) против ему выправил Константина Острожского, гетмана литовского, з войском литовским и руским”.

Але в цілому територіальне розмежування між “Московією” і “Руссю” прослідковується все чіткіше. В Литві, а пізніше і в Польщі, під останньою розуміли території, що увійшли до складу їх держав, котрі обєдналися в Річ Посполиту. Та “українська тема” тоді ще не була актуальною для зверхників цього утворення.

Інформація якраз про українські території кардинально змінюється в позитивному відношенні під час розгляду повідомлень Гійома Левессера де Боплана і П’єра Шевальє — двох французьких спеціалістів з військової та дипломатичної справи, які в 30—60-ті роки XVII ст. перебували безпосередньо на сучасних українських теренах чи поблизу них й передавали свої свідчення королю до Варшави. Тож їхні праці, як вже відзначалося у передмові до даної роботи, також можна вважати частиною блоку польських джерел.

Перший із них у своєму “Описі України, кількох провінцій Королівства Польського, що простягаються від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способами життя і ведення воєн” називає ці землі “великим пограниччям”, “великою провінцією України”.

Далі Боплан повідомляє, що “Київ [Kiov], званий колись Кізовіею [Kisovie], був раніше одним із найдавніших міст Європи... Серед руїн цих храмів донині знаходять поховання кількох князів Русі [Russie]” Відзначає, що місцеві жителі “сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською [Rus]”, що руська шляхта дуже нечисленна і наслідує польській. Окрім того, перераховує окремі географічні оріснтири — річки Ворсклу та Псел, такі населені пункти, як Трахтемирів, Переяслав, Канів, Черкаси, а також називає київський Печерський монастир. Для цього автора правий берег Дніпра є “руським” або “українським”, а лівий — “московським” Звертас особливу увагу на район дніпровських порогів: “Томаківка [Tomahowka] — це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий... Він розташовується ближче до Русі, аніж до Татарії” “Каїр [Каіг] — це довгий острів на 5—6 льє... коли [основний рукав] русла проходить під руським берегом, то острів стає ширшим зі сторони Татарії”. “Носаківка [Nosokowka] — це довгий безлісий острів... Між цим островом і Руссю розташований канал, який називається Космаха” Не оминув згаданий автор у своїх описах і більш південні райони сучасної України. “Крим [Crime] — це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії”. А про тамтешнє населення повідомляє: “Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію... а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах” Нагадує, що “На рівнинах, які лежать між Буджнаком і Україною [l'Ocraine], перебуває зазвичай від 8 до 10 тис. татар” Окрім того, характеризує автохтонів як “русинів, або козаків”.

Цікаво, для нас у першу чергу, що русько/українська та московська межа в даному випадку проведена по Дніпру, що в основному відповідало реальній фіксації зон інтересів двох провідних на той час східноєвропейських держав в цьому регіоні європейського півдня.

А в “Історії війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар” П’єр Шевальс відзначає, що “Козаки... це були добровольці з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі” їх появу він пов’язує з діяльністю Стефана Баторія: “Король Стефан Баторій, якому Польща завдячує багатьма хорошими законами, розуміючи, наскільки ці волоцюги можуть прислужитися йому щодо охорони кордонів Русі та Поділля, яким завжди загрожували напади татар, створив з козаків військо”. У відношенні вищенаведеної “доброзичливої” характеристики їх, то треба враховувати, що писав все ж таки француз, який перебував при польському королівському дворі і мав власне суб’єктивне бачення появи цієї соціальної групи в місцевому середовищі.

Далі, 1596 p., після заборони козакам проводити військові операції на Чорному морі, вони рушили “на Русь та Литву” — тобто Запорожжя тоді не усвідомлювалося як одне ціле з більш північними українськими територіями. Важливим є і зауваження Шевальє, що “козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав”.

“Українська” назва і надалі часто присутня на сторінках його твору: “Через два роки татари рушили походом, зайшовши дуже далеко в глибину України й пограбувавши Переяславщину, Корсунщину та околиці Вишнівця, до яких вони перед реформою козацького війська зазвичай не наближалися”; “Козаки теж набрані і завербовані з Русі, Волині та Подолії, вони мають багато вольностей та привілеїв, вони так само зобов’язані вирушати туди, куди їм скомандують”; “Пороги — це руський термін, який означає кам’яні скелі... Ось причина, яка заважає судноплавству і позбавляє Україну можливості збагачуватися”.

Але щодо поступового ствердження української самоназви цієї території та і власне самої її появи доволі важливими є такі свідчення згаданого автора:

“Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводства...

Україна є дуже родючою країною, так само як Русь та Поділля” (Русь тут слід розглядати як підкарпатський регіон — О. М.).

І далі: “Головні ріки — це Дніпро, або Борисфен, Дністер, або Тірас (що тече вздовж кордону Валахії), Десна, Рось, Горинь, Случ, Стир і багато інших менших річок та проток, велика кількість яких свідчить про добру якість Ґрунту.

Найвидатніші міста та фортеці, які займають козаки, — це Київ, центр воєводства і митрополії грецької церкви, Біла Церква, Корсунь, Костянтинів, Бар, Черкаси, Чигирин, Кодак, Ямполь над Дністром, Брацлав над Бугом — центр воєводства, Вінниця, Умань, Чернігів, Переяслав, Лубни, Паволоч, Фастів”.

Але в достатній кількості присутні й руські назви: “а тим часом Кривоніс, другий козацький ватажок... пустошив Русь та Поділля... Князь Ієремія Михайло Вишневецький вирушив із-за Дніпра на прикордоння Русі з кількома загонами, до яких приєдналися загони київського воєводи Януша Тишкевича і полк гвардії покійного короля... інакше Кривоніс був би вдерся всередину королівства разом з цією юрбою руських”; “Козаки, залишивши Львів, подалися під Замостя... це місто було на той час захистом руської шляхти, вигнаної з своїх земель повсталими селянами”; “при цьому загинув Оссолінський з багатьма шляхтичами з Руського воєводства”; “Бог виявився прихильним як на Русі, так і в Литві, де він, як кажуть, своєю рукою витягнув обидва польські війська з небезпеки, в якій вони, за всіма людськими припущеннями, мали б загинути”.

В усіх вищеприведених випадках під Руссю слід розуміти сучасні західноукраїнські терени, в ті часи підпорядковані Польщі. Окрім того, слід навести й повідомлення про те, що “Турецькі міністри запевнили Хмельницького щодо покровительства султана, а також обіцяли, що Оттоманська імперія дасть йому Русь у ленне володіння” Це трапилося після перших перемог великого гетьмана над поляками, коли його прихильності шукало багато тогочасних володарів.

Але, слідуючи за тектом Шевальє, треба знову повернутися до української термінології: “Тим часом на Україні з шляхтою поводилися так погано, начебто війна ще тривала”; “Тим часом Хмельницький грішми втихомирив хана і визволився з його рук (після битви під Берестечком 1651 р. — О. М)\ “він повернувся на Україну, щоб заспокоїти дух народу, який був дуже збурений останньою поразкою та його відсутністю”; “пошесть забрала в цвіті літ князя Михайла Корибута-Вишневецького, який дав доказ надзвичайної хоробрості і діяльності протягом усієї війни, що позбавила його прибутків з усіх його маєтків, розташованих на Україні”.

Основні свідчення з “Історії” Шевальє, все ж стосуються територіального визначення України — середньодніпровського регіону, котрий тоді знаходився “на краю” європейської землеробської цивілізації. Далі розпочинався Великий степ кочівників.

Але якщо ж робити короткі узагальнення із усіх вищепроаналізованих польсько-литовських матеріалів, то можна зазначити, що для представників еліт їхнього “світу” в останні століття середньовічної епохи в основному існувала лише одна руська назва для всіх східнослов’янських, і в першу чергу пов’язаних з ними, територій. І лише ті, хто тоді хоча б якийсь час безпосередньо перебував на півдні Східної Європи, починали сприймати й використовувати нову українську назву. Далі на північному сході у їхньому розумінні знаходилася “Московія”- “Мала Росія”/“Малоросія” для них була взагалі не відома як географічна реалія або ж політична структура.

3. ДЖЕРЕЛА ПІВНІЧНО-СХІДНИХ СУСІДІВ

До аналізу, в контексті даної праці, залучені Єрмолінський (друга половина XV ст ), Типографський (кінець XV — початок XVI ст.), Патріарший або Никонівський (перша половина XVI ст.) та Воскресінський (середина XVI ст.) літописи, котрі, з нашої точки зору, найбільше відповідають висвітленню піднятої в даній роботі теми.

В першому із них цікава для нас інформація розміщена вже під 1248 p., коли князь Олександр Ярославич “выиде отъ Кановичь на Киевъ и на свою Рускую землю, Андреи, брат его, седе вь Владимери на столе” Тож тут Подніпров’я і Поволжя територіально розділені, як це було в домонгольські часи, а другий із названих регіонів не належить до “руської зони” А “вся Русь” згадується двічі, тоді як “Руская земля” одного разу. Слід відзначити й повідомлення 1480 p., коли “един же царевичь хотя ити за Оку имати Украйну, князь же великии посла по братию свою, дву князевъ Андреевъ, и услыша Татарове и побегоша, и тако избави Богъ и Пречистая Рускую землю от поганыхъ”.

Похідними, в першу чергу, слід вважати “города Русские и волости”, котрі в окремих випадках більш конкретизовані. Так, уже 1319 р серед них названо Москву. Це ж місто, як і Коломна, Переяславль,Нижній Новгород належить “всемъ землям и городомъ Рускимъ” у 1365 р. Ширше список руських міст представлено в повідомленні 1408 p., коли хан Едигей приходить на “Русскую землю... Того же слішав, князь велики йде на Кострому, а на Москви остави князя Володимера Андреевича, братью свою Андрея, Петра, и князи Ивана Юрьевича, с ними же многое множество народа; посадъ же пожгоша сами. А Едигеи, пришедъ, ста въ Коломеньском, декабря 1, и распусти по всей земли вой, и взяша градъ Переяславль и огнем сожгоша, и Ростовъ, и Дмитровъ, и Серпоховъ, и Новгород Нижнеи и Городець” А під1425 р. повідомляється, що “Бысть моръ великъ во Пъскове, и въ Новегороде Великомъ, и в Торжку, и въ Твери, и на Волоце, и въ Дмитрове, и на Москве, и въ всехъ городехъ Русскыхъ, и влатехъ, и селехъ”.

До історично-географічної ситуації мають відношення й згадки про руських князів. У першому випадку, під 1375 p., повідомляється: “Князь же велики разосла по вон свои, а самъ йде къ Волоку, и ту придоша къ нему вси князи Рустии князь Дмитреи Костянтиновичь, князь Во[ло]димеръ Андреевичь, князь Андреи Федоровичь Ростовски, князь Василеи, Александр Костянтиновичь, Иванъ Васильевичъ Смоленски, Василеи Васильевичь Ярославски, князь Романъ Васильевичь брат его, князь Федоръ Романовичь Белозерски, Василеи Михаиловичь Кашиньски, Федоръ Михаиловичь Моложьски, Андреи Федоровичь Стародубьски, Романъ Михаиловичь Дбрянски, Романъ Семеновичь Новосильски, Костянтинъ Семеновичь Оболеньски и брат его Иванъ Торусски, и прочий князи со всеми силами своими”.

А в другому випадку, під 1500 р. під руку великого князя приводять таких руських князів: “князя Семена, княжь Иванова сына Андреевича Можайского, да князя Валильа (мабуть, Василя. — О. М), княжь Иванова сына Дмитриевича Шемякина, и съ ихъ городыи за князем Семеномъ Стародубъ да Черниговъ да Гомии, а за княземъ Васильем городъ Северскии (мабуть, Новгород Сіверський. — О. М.) да Рылескъ. И князь великии пожаловалъ, придаль имъ к тем их городомъ: князю Семену Почапъ да Мглинъ да Дроковъ да Попову Гору, а князю Василью Путивль да Радогощь да Северскую землю”.

Тож неважко зафіксувати у повідомленнях цього літопису процес поступової концентрації руських територій навколо Москви, який охопив і окремі південноруські землі. В першу чергу, це Дніпровське Лівобережжя, а Київ згадується лише одного разу — ще за часів Олександра Невського (який туди так і не перебрався), тобто безпосередньо після навали орд Батия.

Лише одного разу це місто згадують і в Типографському літописі під 1328 p., коли на Русь приходить митрополит Феогнаст, за національністю грек, але який “на Киеви не бывал”.

Взагалі “Руська земля” в цьому літописі відзначена 15 разів, а термін “Русь” — 25. При цьому титул “князь великий Иван Васильевичь всея Руси” зафіксований під 1492 р. А князі руські, як соціально-етнічна група, відзначені в семи випадках. В контексті даної праці доцільно навести й інформацію про поставлення руських єпископів на Ростов, Суздаль, Чернігів, Брянськ, Рязань, Туровтоді, коли до Москви у 1390 р. приходить митрополит Кипріан.

Двічі виокремлюються Орда і Русь у територіальному й політичному вимірах.

У кількох випадках зустрічаємо такі назви, як “русские полки”, “кони роускиа”, “торговци Русские”, “люди Роускиа”, “святые чудотворця Роуские”, “сынове Роустии” В багатьох повідомленнях говориться взагалі про руські міста, а в кількох називаються конкретні гради — Твер (тричі), Володимир, Нижній Новгород, Кострома, Ростов. Але все ж найчастіше згадується Москва, котра“богатствомъ и славою, превзыде же все грады Роусстий земли честью многою” Так місто характеризується під 1382 р., коли на Русь приходять війська Тохтамиша. “И не единъ же токмо сей градъ плененъ бысть, но ини мнози грады и страны; къ Володимерю граду шедше, поплениша Татарове, а людей иссикоша, а иныхъ в полонъ поведоша, а инии ходиша къ Звенигороду и к Можайскоу, и тимъ такоже створися,а инии, шедше, Переяславль взяша и пожгоша его... а инии к Юрьеву шедше, пограбиша и пожгоша и инии мнози гради и власти и села и монастыри повоеваша и пожгоша и много зла земли Роусстий створиша. А царь отъ Рязани поиде къ Орди и отпусти на Русь посолством шурина своего Шахомата”

А ще раніше, в 1375 р., великий князь Дмитрій Іванович розпочав новий похід на свого супротивника князя Михаїла Тверського. “Пришедшю ему на Волокъ, и ту придоша к нему вси князи Рустии, кыйждо с силою своею. И поиде с Волока мисяца июля въ 29 день, а с ним тесть его Дмитрей Костянтиновичь Соуздальский, князь Володимер Андриевичь, князь Борись Костянтиновичь, князь Семенъ Дмитриевичь, князь Андрий Феодоровичь Ростовскый, князь Василей Костянтиновичь, брат его князь Александръ Костянтиновичь, князь Иванъ Васильевичь Смоленскы, князь Василей Васильевичь Ярославскы, князь Романъ Васильевичь, князь Феодор Романовичь Белозерьскый, князь Василей Михайловичь Кашиньскы, князь Федоръ Михайловичь Можайскый, князь Ондрий Федоровичь Стародубьскы, князь Романъ Михайловичь Дебрянскый, князь Роман Семеновичь Новосилски, Семенъ Костянтиновичь Оболенскый, брат его князь Иван Костянтиновичь Торускы, и вси князи Роустии, кыйждо съ своими полкы, начаша воевати волости Твирские... Егда приидоша близь Твири и слышаша великого князя Дмитреа Ивановича стоаша под Твирию съ всими князи Роусскими съ многою силою, оубояшеся Литва побегоша назадъ”.

Цікава для нас інформація міститься і під 1380 p., коли відбувалася Куликовська битва: “И возгорди окаанный Мамай и мня ся яко царя и сътворив злый съвитъ съ князи своими ткмными, река: “Поидемъ на Роусскую землю и поплинимъ ю, якоже и при Батые было, хрестьянство погоубимъ, а церкви ихъ огнем попалим”, гневаше бо ся люти злочестивый о избьеныхъ князехъ его на реци на Вожи... И приде на Коломноу, собравъ вой своихъ 10000 и сто, опроче князей Роускихъ и воевод местныхъ. От начала бо такова сила не бывала князей Рускихъ, якоже в се время... “Не ходи, понеже оумнозишяся врази наша, не токмо Татарове, но и Литва и Рязанци”. Мамай же, слышавъ приходь великого князя с всими князми Роускими и съ всею силою к реци к Доноу Сиа же изрекъ и посемъ же рече братоу своемоу, князю Владимеру, и всим княземъ Роускым и воеводам... Великий же князь Дмитрей повели всимъ княземъ Роусскымъ и воеводамъ съ всими полкы своими поити за Дон в далние части земли. И переидоша вскори Донъ люто и великимъ сверепстъвомъ напрасно, яко и земли подвизатися отъ множества силы Русские... Се бо всташа нань три земли и три ратии Татарскаа, Литовскаа, Рязанскаа... И начаша съижджатися Роустии полци и Татарские... И се поиде великаа рать Мамаева и вся сила Татарская, а князь великий поиде противу съ всими княз[и] Роусскими и съ всими ратьми своими на поганыа... И бысть сича велика и брань крипка и трусь великъ зило, яко отъ начала не бывала такова сича княземъ Роусским... И бяше видити Роусинъ за Татарином гоняшеся, а Татаринь Роусина достигаше, смятоша бося и смесишася, кыйждо бо искаше своего противника побидити... съ всими князи Роусскими и с воеводами и с прочими боляры и съ всими вой... А Мамай тогда не во мнози оубежа и побеже в землю свою... еще всхоти изгономъ ити на Роусь... Царь же Тактамышь, шед, Орду взя Мамаеву... Потом же поусти послы своя на Русь к великому князю Дмитрею Ивановичю и къ всимъ княземъ Роусскымъ, поведаа имъ свойприходь, како силе на царстве... Князи же Роусские посла его отпустиша с честию и съ дары”

І ще одне цікаве для нас повідомлення розміщене під 1462 p., коли “преставися велики князь Василей Васильевичь... бысть бо сей князь великий Василей единовластець в Руси и дасть сыну своему Иваноу великое княжение, а князю Георгую дасть Дмитровъ, Можаеск, Серпоховъ, Мендынь, а князю Андрию Оуглече Поле, Звенигородъ, Бижиский Връхъ, а князю Борису Волокъ Ламский, Ржеву, Рузу, а князю Андрию Меньшому Вологду, Коубену, Заозерье. И сидоша по своимъ вотчинамъ, и бысть промежи ими миръ и любовь. А великой княгини Марье дасть Ростовъ да Романовъ” Одного разу “Русь” пов’язувалася з Вороніжзькими лісами, а двічі згадувалася й “Україна” Першого разу це була вже відома з попереднього розглянутого літопису “оукраина” за Окою (1480 p.), а вдруге під 1512 p., коли “приходил [и] Крымскаго дети на оукраиноу, на Московские, плениша Воротынские и Одоевские и Коломноу и Вълокъ”.

А в цілому на північному сході східнослов’янської ойкумени процес “обрусіння” території тривав, хоча зафіксовано було одну цікаву деталь — Рязанська земля ще не входила тоді до “Поволзької Русі” і навіть часто протистояла московським зверхникам разом з Ордою та Литвою.

Розглядаючи пізніші середньовічні писемні джерела північно-східної Русі, слід перейти до Патріаршого або Никонівського літопису — одного із найбільш значних серед праць московських книжників. Вважається, що на його сторінках зберігається найбільше відомостей, котрі відсутні у “Повісті минулих літ”. Але в даному випадку нас у першу чергу цікавлять події і процеси післямонгольського періоду.

На сторінках цього компендіуму, де висвітлюються діяння в цікаві для нас у даному випадку століття, “Русь” в широкому значенні згадується тричі, а “земля Руская” — дев’ять разів. У кількох випадках руська назва пов’язується з територією конкретного князівства — Володимирського (двічі) і Тверського (одного разу).

Слід окремо відзначити такі цитати як “царь же Амуратъ отпусти князя Ивана Билозерского на Русь, а сь нимь посла своего Иляка съ тридцатию Татарины съ ярлыки ко князю Дмитрею Констянтиновичю навеликое княженіе Володимерское; и пришедшимъ имь в Суздаль” (ІЗбЗ р.); “Они же стритоша Василіа Тупика, ведуща язык къ великому князю, яко неложно идеть царь на Роусь, совокупяся со Олгом княземРязанскимъ и съ Ягайломъ княземь Литовскимъ и еще не спишить царь, но ждеть осени, да совокупиться съ Литвою” (йшлося про дії Мамая 1380 р. — О. М.). А дещо раніше, 1365 р., “Тагай князь Ординский... всхоти воевати Русь, и собрався со всею силою своею и со всею страною Нарочадскою и поиде ратью многою на Рязанскую землю; и пріиде тайно и безвистно на Рязань, и взя градъ Переяславль Рязанскій и сожже, а около его плини все власти и села”.

Кілька разів Руська земля згадується в 20-ті роки XV ст., коли впродовж декількох років прокотилася страшна й обширна епідемія: “Моръ бысть силенъ зило по всий земли Русстий, наипаче же на Костроми, и въ Ярославли, и въ Юрьеви, и въ Володимери, и в Суздали, и въ Переяславли, и въ Галичи, и на Плеси, и въ Ростови” (трапилося це 1420 p. — О. M)\ “Того же лита въ Нимцихъ, и въ Литви, и во Пскови, и въ Новегороди, и во Тфери, и на Москви, и во всей Руской земли нача моръ быти” (1424 р.); “А с Троицина дни моръ великъ бысть на Москви, а пришелъ отъ Нимець во Псковъ, а оттоли въ Новъгородъ Великій, и во Твери и на Москву доиде, и на всю землю Рускую; по всихъ мистехъ моръ бысть великъ зило” (1425 р.); “Нача моръ преставати в Новигороди въ Великомъ, и паки возста силенъ зило во Пскови, и въ Новгороди Великомъ, и в Торжку, и во Тфери, и на Волоци, и в Дмитрови, и на Москви, и во всихъ градихъ Русскихъ, и во властехъ, и въ селехъ по всей земле; и бысть туга и скорбь веліа въ людехъ” (1426 р.).

Один раз літописець формулює назву як “отчина, земля Руская”, безсумнівно, патріотичну за змістом. Тут слід нагадати, що “отчиной” або “отчизной” спочатку називали наслідувані сином володіння батька, уділ (удільне князівство) або ж місце народження: так би мовити, “малу батьківщину” — своє місто, село. Дещо ближчим до такого розуміння є давньоруське “отечество, отечествие” Сучасне розуміння Вітчизни (як Руської землі в цілому) з’являється не раніше останньої чверті XIV ст. Повністю уявлення про “Отечество” в Московській Русі закріпиться лише в роки Смути, коли щезне не лише Золота Орда, але й більшість її фрагментів, а північно-східні території об’єднаються в Російську державу.

Але в двох випадках зафіксовані ситуації, досить несприятливі з точки зору такої романтичної тези про загальнослов’янське об’єднання перед обличчям зовнішнього ворога (чого в реальному житті звичайно не було) й нездоланне волелюбство автохтонів у всі часи. 1380 р. “царь Мамай въспріа дары съ любовію, и грамоты разслушавъ, и послы чевствовавъ отпусти, и написа Ягайлу, князю Литовьскому, и къ Олгу Рязанскому сицеи “Елико хощете улуса моего, земли Рускіа, тимъ всимъ жалую вас, моих присяжниковъ и улусниковъ” Ще раз Русь в невигідному відношенні представлена в 1384 р., коли “Тахтамышь царь Воложскій и всихъ ордъ высочайшій царь пожаловалъ князя Михаила Александровича Тферского его отчиною и дидиною выликымъ княженіемь Тферскимъ, рек ему сицеи “азъ улусы свои самъ знаю, в кійждо князь Русскій на моемъ улуси, а мне служить правдою, и язъ его жалую; а что неправда предо мною улусника моего князя Дмитреа Московского, и азъ его поустрашилъ, и онъ мне служить правдою, и язъ тебе жалую”.

Подібну терпимість з боку слов’янських зверхників, вірогідно, можливо пояснити таким чином: “Система правління в монгольських улусах на диво вдало “лягла” на “модель” деспотичної монархії, котра вже кілька десятиліть “апробовувалася” на Північному Сході нащадками Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського (тут йдеться про ситуцію в середині XIII ст., але вона “спрацьовувала” й пізніше. — О. М). Реальна влада надалі залишалася в руках своїх князів, хоча вони й отримували нині ярлики на велике княжіння з рук монгольських ханів. Зате життя — там, де воно взагалі залишилося після нашестя, — було колишнім, хоча й більш тяжким. “Звичайно, це зовсім не означає, що монгольське іго можливо уявляти у вигляді ідилічного симбіозу Русі зі Степом. Завоювання є завоювання. А поневолення завжди залишається поневоленням”. І хоча про це вже говорилося вище в першій главі, слід ще раз вказати на специфіку взаємовідносин цих двох сил.

Згадавши вище про Твер, слід відзначити, що під 1375 р. і в цьому літописному списку повідомляється про похід Дмитрія Івановича Московського (пізніше Донського) на Михайла Олександровича Тверського на чолі коаліції руських князів (ще раз повторювати її склад тут не будемо — це було вже зроблено під час розгляду інформації Типографського літопису).

Про самих московських зверхників йдеться у кількох випадках, коли їх величають такими характеристиками: “собиратель Руских земель” як того, хто тримає “скипетра державы Руския земли”; він є“страж земли Руской”, “Рускихъ земель государь” або “государь земли Руской” Пізніше титулатура ускладнюється: “великий князь Иванъ Васильевичь Владимерскій и Московскій и Новгородский и всея Русисамодержець” (двічі згадується); “превысокий князь Василий Васильевичь Московскій и всеа Руси великий царь”; “благочестивый нашъ царь и великій князь Иванъ Васильевичь, всего царства Русскаго и Казаньскаго и Азтароханского (Астраханського — О. М.) государь и самодержец”.

Вже під 1399 р зустрічаємо повідомлення такого змісту: “и то будеть все наше и царь нашь, а мы не точію Литовскую землю и Полскою владити имамы, и Сиверою, и Великимъ Новгородомъ, и Псковомъ, и Нимци, но и во всими княженіа Русскими, а со всихъ великих князей Рускихъ учнемъ дани и оброкы имати” Далі йде перелік цих князів: “князь великій Андрий Олгердовичь Полоцкій, князь велики Дмитрей Олгердовичь Брянскій, брать ихъ из двоюродных князь Михайло Евнутьевичь, внукъ Гедеминовъ, князь Иванъ Дмитриевичь Кандырь, князь Андрий Дмитриевичь пасынок, князь Иванъ Евлашковичь, князь Иванъ Борисовичь Кіевский, князь Глебъ Святославичь Смоленскій, князь Левъ Коріадовичь, князь Михайло Васильевичь, да братъ его князь Семенъ Васильевич, князь Михайло Подберезскій, да братъ его князь Александръ, князь Дмитрий Даниловичь Волынскій, князь Федоръ Патрекиевичь Рылский, князь Андрий Дрютский, князь Вспытка Краковскій, князь Монтъ Толунтовичь (можливо, в той час обидва перебували уякійсь тимчасовій залежності? — О. М.), князь Иванъ Юрьевичь Белскій, князь Дмитрей Коріадовичь, князь Ямонтъ Смоленскій намистник; всихъ князей именитыхъ славных 70 и 4”.

Одного разу зафіксовано титул “князь велики Владимерскій и Великого Новгорода и всея Руси” (1425 р.), а ще по одному разу — “князи Руские” та “княженіа Русские”.

Щодо вищих церковних ієрархів, то про них повідомляється в кількох випадках. 1383 р.: “прибываше Кипріянъ митрополитъ въ кіевскихъ странахъ”; 1387 р.; “прііде Пиминъ митрополитомъ на Русь изо Царяграда, не на Кіевъ, но на Москву такмо; а пріиде безъ неправы, понеже на Кіеви бе Киприанъ митрополитъ, а на Москви Пиминъ митрополитъ” Під 1389 р. згадується компромісний варіант в найменуванні церковного глави: “митрополитомъ на Кіевъ и на всю Русь” Ще раз в подібному відношенні це місто називається під 1441 р. А 1484 р. — вже в зовсім іншому сенсі, коли кримський хан Менглі Гірей “градъ Кіевъ взя и огнемъ сожже... и землю Кіевскую учиниша пусту”.

“Грады Русские” в загальному розумінні зафіксовані один раз, а у кількох випадках перелічені окремі із них — Муром, Володимир (тричі), Переяславль, Коломна (двічі). Але найчастіше все ж згадується Москва (п’ять разів). Зокрема 1389 p., характеризуючи діяльність великого князя, літописець повідомляє, що той “славный градъ свой Москву, стинами чюдными каменми огради... возрадовася вся земля Руская... страхомъ господьства его огради всю землю Русскую; от востока и до запада хвалю бысть имя его, отъ моря и до моря, отъ рикъ и до конца вселенныя превознесеся честь его... велікий князь Дмитрій Московский себе именуетъ Русской земли царя и паки чеснийшу тебе славою су противности твоему царству”.

Також в окремих випадках згадуються волості та області московські, а у трьох найменування їх жителів — "москвичи”.

Одного разу “Москва” дистанцюється від “Татар” і “Литви”, а під 1414 р. перелічені руські єпископи “литовської зони” і називаються серед них чернігівський, полоцький, луцький, володимир-волинський, галицький, смоленський, холмський, червенський, туровський владики. 1440 р. характеризується “земля Литовъская и грады Руськіа Литовскіа державы”, коли зверхником Великого князівства Литовського обирали королевича польського Казиміра.

Для нас, безперечно, вельми цікавими є згадки українських назв. Перша з них належить до 1382 р.: “и постигоша его на украинахъ Рязанской земли. А князь Олегъ Рязанскій срити царя Тахтамыша на украинахъ своея земли Рязанскіа и добы ему челомъ, дабы не воевалъ земли его, и обведе его около своея земли и бысть ему помощникъ на победу Руси и поспешникъ на пакость крестіанскомъ, и ина никая словеса изнесе о том, како пленити землю Рускую и како безъ труда взяти камеи градъ Москву и како побидити и изимати великаго князя Дмитріа Ивановича. А въ то время николисіа едва пріиде висть къ великому князю Дмитрію Ивановичю, возвищающе рать Татарсьскую; аще бо и не хотяще Тахтамышь, дабы кто принесъ висть на Рускую землю о его приходе, — того бо ради вси гости Русскіа поимани быша и погребены и удержани, дабы не было висти на Руси, — но обаче суть ниции доброхоты на предидехъ Ординскихъ, на то устроени, поборницы суще земли Рустей” Окрім цього випадку “украины Рязанекіе” згадуються у повідомленнях 1388,1402 та 1426 pp. і завжди пов’язані з татарськими нападами на ці території.

В цілому ж слід відзначити, що подальший процес консолідації північно-східних земель слов’янської ойкумени навколо Москви тривав, як і звеличення її володаря. На підтвердження цього ще раз вкажемо на вищецитоване повідомлення 1389 p., коли слава його, начебто, вже поширювалася “від моря до моря, від річок до кінця Всесвіту” Одночасово виокремлюються московські області та Київська земля. Остання, начебто, вже й не належить до власне Русі, як, можливо, в той час і Рязанська земля, зверхники якої іноді явно виступали проти нового московського центру.

І ще один, доволі важливий у контексті даної праці літопис, — це Воскресінський. В цілому він повторює загальну інформацію попередніх розглянутих джерел, але й надає певну нову й важливу щодо деяких деталей.

“Земля Русская” в широкому значенні у ньому повторюється 35 разів. Серед таких повідомлень трапляється й згадка про надання влади у Києві та всій Руській землі Олександру Невському, а його брату Андрієві — у Володимирі на Клязьмі. Окрім того, маємо декілька згадок, що стосуються до церковних справ: “архиескопия въ Руской земли”, “Петр митрополит Киевский и всея Руссии” (двічі); також згадується “митрополит Киевский и всея Руси Максимь”, як і те, що “Приде Сидоръ [митрополит] на Русскую землю, в благоспасаемый градъ Москву”.

Під 1263 р. “земля Русская”, “Новгородъ” і “Псковъ” відділені один від одного. Аналогічна ситуація відзначена й під 1358 р., але вже щодо південно-східного району східнослов’янської ойкумени: “Того же лета вийде изъ орды посолъ, царевъ сынъ, именемъ Маматъ Хожа, на Резанскую землю, и много тамо зла створи, и къ великому князю Ивану Ивановичю прислалъ о разъезде земли Резанской; князь же великий не впусти его в свою отчину въ Рускую землю” А 1541 р. повідомляється “О приходе Крымского царя Сафа Киреа на Русскую землю къ Оке на берегъ”.

Одного разу зафіксовано вираз “все страны Руские”, коли йшлося про православних християн в цілому (1396 p.).

В кількох випадках вказані більш конкретні орієнтири. 1382 p.: “Великий же князь Дмитрей Ивановичь и съ княгинею и зъ детми бысть на Костроме, а братъ его князь Володимеръ Андреевичь на Володе, а мати его и княгини его въ Торжку, а владыка Герасимъ Коломенский въ Новегороде. Елма же царь распусти вой по всей земли Руской воевати княжение великое, овии шедше къ Володимерю много людей посекоша и въ полонъ поведоша, а инии ходиша къ Звенигороду, и инии к Можайску, а друзии къ Волоку, а инии къ Переяславлю... а инии къ Юриеву шедше... много зла створиша земли Руской” 1408 р.: “И бысть тогда въ всей Руской земли всемъ христианомъ туга велика, и плачь неутешимъ, и рыдание и кричание; все бо земля пленена бысть, начень отъ земля Рязанскиа и до Галича и до Белоозера” 1422 р.. “Гладъ бысть силен по всей земли Руской, на Москве оковъ ржи по рублю, а на Костроме по два рубля, а въ Новегороде въ Нижнемъ по 200 алтын оковъ ржи” 1425 р.: “почать быти моръ на Москве; а пришелъ отъ Немець въ Пьсковъ, а оттоле въ Новъгородъ, также доиде и до Москвы, и на всю землю Русскую”.

Термін “Русь”, теж у широкому значенні, згадується у дещо меншій кількості випадків — 25, а ще одного разу — “Русь и Татарове” Під 1284 р. ця назва має не лише географічне значення, але й етнічне: “Два оны бесерменина, ихъ остави Ахматъ, идоста изъ свободы во свободу, въ неделю Фомину, а Руси с ними боле 30 человекъ. Слышав же то Липецкий князь Святославъ, и ста на пути съ мужи своими, стерега ихъ; егда же поидоста она, и тогда удари на нихъ разбоемъ, и уби ту Рускихъ 25 да два бесерменина... а веси обычай Татарской, а и въ насъ въ Руси лихо есть разбой чинити... но остался еси въ Руси, въ лесехъ Воронежских”.

У восьми випадках згадуються “Рустии князи”, а ще в одному маемо поточнення — названо московського, переяславського та тверського володарів. Під 1375 р. зустрічаємо повтор з попереднього літопису про похід на Михайла Тверського об’єднаних сил на чолі з Дмитрієм Івановичем (до коаліції увійшло більше десятка удільних володарів). Такий самий повтор знаходимо під 1382 p., коли на боці Тохтамиша проти Москви і всієї Руської землі виступив Олег Рязанський.

А 1341 р. до Орди направляються “вси князи Рустии... князь Семенъ Ивановичь съ братьею, и князь Василей Давыдовичь Ярославьский, и князь Костянтинъ Тверский, и князь Костянтинъ Васильевичь Суждальский и прочий князи Рустии... Тое же осени выиде изъ орды на великое княжение князь Семенъ Ивановичъ, и съ ним братиа его Иоанъ и Андрей, и все князи Рускиа подъ руце его даны, и седе на столе въ Владимери”.

Неважко побачити у цьому тексті ще певне протистояння Володимира на Клязьмі і Москви. Але виокремленість прослідковується і щодо північних східнослов’янських територій — це зафіксовано у двох випадках. Так, під 1329 р. читаємо: “И поиде князь великий Иванъ Даниловичь на Псковъ ратью, а съ нимъ Тверские князи Костянтинъ и Василей Михаиловичи, и князь Александръ Суждальский, и прочий князи Рустии и Новгородци, и сташа на Опоках” А 1386 р. “великий князь Дмитрей Ивановичь събравъ воя многы, и поиде зъ всеми князи Рускими на Новъгородъ Великий, волости и села воюючи и жгучи, дръжа гневъ на Великий Новгородъ”.

Все це відображало процес поступової концентрації влади якраз у руках московських зверхників — “на великом княжении, на всей Руской земли” (1400 р.); “Приходил изъ орды на Русь посолъ, царевичь.

Ентякъ, и быль на Москве” (1403 p.). А серед інших руських міст, що згадувалися ще тричі, названі ті ж Володимир, Муром та Твер.

Похідними стали назви “русские полкы”, “кони Русские” (двічі), “силы Руские”, “торговци руские”, “сыны Русские” Двічі зафіксовані повтори українських назв з більш раннього літопису — 1480 р. про бажання одного татарського “царевича” мати за Окою у своєму володінні “Україну”, а 1512 р. — про похід кримчан на “великого князя украйну”.

Але в широкому східноєвропейському масштабі південноруські терени тоді московських правителів та літописців ще конкретно не цікавили як бажані для підпорядкування території (лише в церковних справах іноді згадувався Київ). Процес викристалізації основних меж молодої Російської держави вимагав характеристики подій (та привертав до них увагу) на більш близьких до Москви землях. Особливо це стосувалося східнослов’янської півночі (Новгородщина) та південного сходу (Рязанщина), реальні володарі котрих “зі скрипом” та поступово переходили під руку нового могутнього государя.

4. УКРАЇНСЬКІ ДЖЕРЕЛА

Для аналізу українських джерел в контексті даної праці використаємо такі з них: Острозький літописець (30-ті роки XVII ст.), Львівський літопис (30—40-ві роки XVII ст.), Густинський літопис (перша половина XVII ст.), Літопис Самовидця (друга половина XVII ст ), Літопис Грабянки (початок XVIII ст.) і Літопис Величка (теж початку XVIII ст.) (Додатки №№ 15—20). Три останні в історіографії отримали назву “козацьких”.

4.1. Літописи пертої половини XVII сг.

У першому із вищеназваних літописів маємо лише три, але важливі для нас повідомлення. 1607 p., коли татари грабували “Україну коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода”; Ібіб р. згадувалося про те, що шляхтич Корецький просив іноків переправити його з полону “до Руської землі”, тобто на батьківщину в широкому розумінні цього терміна; 1636 р. згадуються якісь “руські чари”, котрі проявилися над церквою в Острозі.

Значно більше цікавої інформації міститься на сторінках Львівського літопису. У семи випадках згадується назва “Русь”, а по одному разу — “русь і поляки”, “шляхта руська і польська”, “руське панство”, “воєвода руський” В одному випадку з Руссю пов’язується Львів. А ще в кількох розкриття інформації вимагає цитування літописних повідомлень для більш повного їх усвідомлення.

Так, під 1605 р. дізнаємося, що “цар московський [Лжедмитрій І. — О. Б.] ся явил і ве Львові бул. Мнішко, воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на панство і осадил его бул. Єднав же ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати”. А під 1630 р. зафіксовано, що “Жолніре до Києва приїхали с тим інтентом, аби впрод козаков, а затим во вшесткой Україні русь вистипати аж до Москви [тобто до кордонів Російської держави. — О. Б.]... По дорозі людей невинних, буде би толко русин бул, забивали”

Розмежування руських та українських теренів відзначено у повідомленні 1637 p., коли під час бойових операцій “много міст погорілои Сокаль, Крилув, Белз, Самбур, у Вишні передмістя, у Яворові, і ве Львові передмістя Галицькеє вшистко і костелов два, і третьому ся достало. Не досить ту але і Україна о тих же огня роскошах мають що повідати”.

“Україна” згадується ще в двох випадках, але слід виділити ще й опис подій 1648 p., коли “Король Владислав четвертий перед вознесенієм умер, по котрого смерті в тиждень войско польскоекварцяноє, которое на козаки було пошло скоро на весну на Україну... А же Хмельницький разослал был полковников на всі сторонии на Білу Русь, на Сіверщизну, на Поліссе, на руську Подоллю, на Волинь з козаками” І далі під тим же роком сповіщається: “А Хмельницький і от Замостя дань взявши, отступил і посли до сенату виправил, вотуючи на короля Казимира, которого і Корона вся, хотя нехотя обрали, котрий на тих міст писал до Хмельницького през посла своего і уступити жадал їм на Україну, обіцуючи їм то все пробачити, що поробили, і щоб просили, даровати на коронації своїй. Іуступил Хмельницький за всім войском на Україну, упоминаючи шляхту універсалом своїм, аби русі, подданих своїх, не губили, що і кроль мандатом своїм подтвердил бул”.

З українським найменуванням пов’язаний ще один випадок 1638 p.: “А на Україні козаки броїли і ляхом доспекти чинили, німцюв як мух били, міста палили, жидов різали, як кур, мніхов у костелах палили едні, а другії гумна молотили, їздячи стада займовали, м’ясо до бочок солили, живность собі готовали” Сама назва “козаки” згадується кілька разів, а по одному — “війська козацькі” та “місто козацьке”.

А під 1649 р. були зафіксовані західні межі їхньої держави: “аби козаки по Горинь і Случ і Припіть далей не заходили і залоги свої міли і по Каменець-Подольський, а поляци з сего боку ку нім не переходили, русі теж аби по містах і по селах не губили; що єднак не сполним поляци, бо многих і духовних і світських, винних і невинних на паль повбивали, і погубили таємне і явне, і наїзди чинячи, і каждий в своїй маєтності шляхтич. Що гди донесло Хмельницького, не схотіл покою і згоди жадної, любо бул пункта послал до кроля, аби воєвода київський завше русин бул, і каштелян, і митрополит в сенаті аби засідал, і унія аби повсюду знесена була. Вшак же і того венцей не домагаючися, годиться отмовил для дотримання слова і тиранства над руссю лядського строгого... Вишневецький Єремія Корибут, з руського покоління лях”.

Характеризуючи Зборовську угоду того ж 1649 р, згаданий літописець зокрема зафіксував такі пункти:

“2. Аби Чегрин, отчизна Хмельницького, 30 всім обестем своїм в околиці при булаві Войска Запорозького вічними часи зоставал.

3. Аби от Дніпра по Браслав і інші міста, просто лежачії до Дніпра аж от Дніпра до границь Московських, все козаки були, где нігди жовнір стояти не мас.

4. Аби воєвода київський завше русин бул і всі урядникове в Київськом, Браславськом і Чернігівськом воєводствах русь були”.

Неважко зробити короткий висновок із вищеприведеної інформації, поданої обома авторами із сучасних західноукраїнських теренів: якщо Україна з козаками для них розміщена на Дніпровському Правобережжі, то Русь розташовується західніше цього регіону. В етнічному відношенні руссю є всі східні слов’яни незалежно від місця їхнього проживання (на тих територіях, котрі згадуються в текстах). Вельми цікавою є характеристика Єремії Вишневецького як “як руського покоління ляха”.

Набагато повнішим в інформативному відношенні є Густинський літопис. До того ж він певною мірою в термінологічному та хронологічному плані відрізняється від попереднього.

В ньому події після монголо-татарської навали описуються, починаючи з повернення Данила Романовича з родичами на батьківщину — Руську землю. Але вже з 1245 р в тексті з’являється новий термін, котрий неодноразово використовується й під більш пізніми роками: “Ярославъ Всеволодовичъ Московский князь, поиде во орду ко Батію царю Татарскому, поддаваяся ему, и моли его, да не плинить болие, земли Московской земли и над Кіевомъ. Ярославъ же возвратися в Москву, а надъ Кіевомъ постави воеводу своего Дмитра Ейковича. Потомъ же и иные князи Московскіе ходиша ко Батиеві', поддающееся ему; он же оставляше ихъ коегожо на своемъ отечестви” Практично вже після цієї події “Данилъ Романовичь Галицкій поиде ко Батіеви чрезъ Кіевъ, поддаваяся ему и моля, да не пленить болие державы его; в Кіеви же тогда би Дмитро Ейковичь, воевода Ярослава Всеволодича Московского” Цей московський князь помер в наступному 1246 р., а на “княженіи Московскомъ” сів його брат Святослав.

Наступний цікавий для нас блок повідомлень зафіксовано під 1249, 1252 та 1263 pp. і пов’язаний з ім’ям Олександра Невського. І хоча про нього часто згадувалося і в інших, вже розглянутих літописах, нова термінологія змушує нас процитувати ці повідомлення ще раз. В першому випадку: “Сартакъ Батьивичъ, царь Татарскій, даде Кіевъ и Рускую землю Александру Ярославичю Кіевскому, внуку Всеволода Московского, а брату его Андрею Володимеръ и Московскую землю” У другому: “Александеръ Ярославичь, внукъ Всеволодовъ, Московскій, пойде во орду къ Сартаку царю Татарскому, и упроси соби княженіе над всею Рускою и Московскою землею, и надъ всими князи, и возвратися со великою честию, и прійде ко Володымерю граду столному Московскому” А у третьому з перерахованих вище випадків йдеться про те, що “Преставися Александеръ Ярославичь, великій князь Московскій и Киевскій, пострижеся вь схиму; и сиди по немъ на княженіи Московскомъ Ярославъ Ярославичь Тверскій, брать его”.

“Московська земля” в ті часи згадується ще двічі, але використовується й традиційна назва “Русь”, щоправда, лише щодо південно-західних територій східнослов’янського світу. До кінця XIIІ ст. Руська земля фіксується біля Литви, Польщі (зокрема Сандомирської “страны”, а також Мазовії); під час опису суперечок між Левом Даниловичем і Войшелком — литовським князем, який передав свою владу над країною не йому, а його брату Шварну (всього шість разів). Як приклад можна навести повідомлення 1286 p.: “Татаре же сотворивше Лядскую землю пусту, возвратишася со великою користію и полономъ; егда бо диляхуся, самыхъ безмужныхъ дивиць обритеся в плени двадесятъ тысящъ и едка. Много же зла тогда сотвориша и Руской земли, возвратишася, еще не мечемъ и не огнемъ, понеже Русь помогаху имъ, но чарами своимии иземше бо сердце человическое мочаху во яди аспидномъ и полагаху въ водахъ, и отъ сего воды вся въ ядъ обратишася, и аще кто отъ нихъ піяше, абіе умираша; и отїсего віликій млръ бысть по всей Руской земли”.

Поєднання кількох термінів знаходимо у статті 1362 p., коли “Дмитрий, князь Московскій, согна изъ Галича Московского князя Димитрія, а изъ Стародуба Іоана. Въ сіє лито Олгерд победи трехъ царковъ Татарскихъ и зъ ордами ихъ, си есть, Котлубаха, Казчея, Дмитра; и оттоли отъ Подоля изгна власть Татарскую. Сей Олгерд и иныя Рускія державы во свою власть пріятъ, и Кіевъ под Феодоромъ княземъ взятъ, и посади въ немъ Володимера сына своего; и нача надъ ними владити, имъ же отци его дань даяху”

В широкому значенні “Русь” згадується 14 разів, а “Руская земля” — 5. Ще у кількох випадках територіальні межі можливо більш конкретизувати, як і під час опису подій XIIІ ст.

1340 р.: “Прійде зъ орды Симеонъ Ивановичь на великое княженіе Московское. Въ сіє лито Казимеръ, король Полскій, собрався и пойде на Русьи вопервыхъ прійде, мисяцаіа апреля, подъ Лвовъ н обляжеего... И потомъ собравъ еще болшую силу, пойде на Русь и взятъ, в самую жатву, Володымеръ, Премышль, Галичь, Ловичь, Санок, Луковъ, Трембовлю и проч. А потом сей Казимеръ кролъ собравъ сеймъ, на немъ же Рускую землю на повиты и воеводства раздили, и шляхту Рускую единою волостью зъ Поленими волностями совокупи и утверди, а потом Лвовъ муромъ обмурова; и оттоли сія плвиты даже доныни при Лядзкихъ королях неотступни зоставають”.

1399 р.: “Тамерлянъ, царь Татарскій, пойде на Рускую землю, изыде же противу ему Витолтъ со всею силою своею и со всими Литовскими князи, и снійдеся съ Тамерланомъ на рици Ворскли, но побиденъ бысть зли... А Татаре, подиливши христіанъ, пойдоша в Рускую землю, плиняюще огнем и мечемъ Волынь и Литву, а Кіевъ окупися тысячею червоныхъ, а Печерский монастырь тридесятій) червоных”.

Ще у кількох випадках знаходимо більш коротку, але не менш важливу, інформацію з цього приводу. 1416 р.. “Едика, гетьманъ Тамерлановъ царя Татарского, поплини Рускую землю, и Кіевъ и Печерскіймонастырь сожже и со землею соровна” 1433 р.: “Татаре же, пришедше, поразумиша силу Ляховъ и Литвы, сего ради не идоша на Литву и въ Ляхы, токмо землю его Рускую поплиниша, около Кіева и Чернигова” 1469 р. “Въ ту же зиму сами лито Татари Заволжскіе прійдоша въ нашу Рускую землю, и раздилишася натроеи едины пойдоша въ Подоле друзіи же идоша въ Литву... около Житомиря, Кремянця,Володымера; третій же пойдоша до Волохъ” i486 p.: “Татаре Подоле и Рускую землю безъ милости плинили, аже презъ три лита, безъ жадного отпору” 1507 р. “В то же лито прійдоша Татаре въ Рускую землю, и собрася на нихъ шляхта, и постигше ихъ за Межибожемъ у Вормова поразиша и полонъ отъяша”.

Ще у кількох випадках зафіксовані етнічно-територіальні сполучення: Русь і Ляхи; Русь, Литва, Ляхи; Ляхи, Поділля, Русь; Москва, Литва, Русь; Поділля і Руська земля (двічі). Відомі й різні похідні — “Рускіе князи” (згадуються тричі), “руская шляхта”, “обычай Руский”, “панове Рускіе” (по одному разу).

У кількох випадках руська тема прослідковується щодо церковних справ (як і в багатьох інших літописних списках). 1355 р.: “Посвященъ бысть на митрополію Кіевскую Алексий Русинъ отъ Филофея патриархи”; 1374 р.: “Преставися Алексий митрополитъ Кіевский, его же святые мощи лежатъ в Москви”; 1591 р.: “приложи же и се, “яко мы русь, виры Греческой, и церкви наши многія пакости отъ Ляховъ поносят” Але особливо слід відзначити повідомлення під 1589 p., коли патріарх Іова “По не малимъ же часи возвратися зъ Москвы в Русь, и повели Михаилу митрополиту Киевскому собрати соборъ”.

Не менш важливою е в контексті даної праці звістка 1516 р.: “Въ сіє лито почашася на Украйни козаки, о них же откуду и како начало свое пріяша ничто речемъи Аще и отъ начала своего сей нашъ народъ Рускій бранми всегда употребляшеся, и отъиисперва въ них сіе художество би, оружіе и брани, якоже вышше пространние речеся въ глави той, откуду изыйде народъ Словенскій; посемъ егда начаша князи быти, наста въ нихъ лучшее строеніе и обычаи пріятнийшыи въ земли нашойи но единаче сей народъ нашъ бранилюбный не преста строити брани, аще не со околными народы, си есть, Греки, а потом Половци, Печениги, то сами межи собою, яоже въ семъ Литописци есть видити, донели де презъ Батіа Татарского царя, иже землю нашу Рускую пусту сотвори, а народъ нашъ умали и смири, ксему же еще и отъ Ляховъ, и Литвы, и Москвы, такожде и междособыми браими зило озлоблены и умиленны быша, а потомъ и князи въ нихъ оскудиша; тогда сей нашъ народ мало успокойся”.

Основною ж особливістю даного літопису с те, що на його сторінках в нових історичних умовах вимальовується тенденція виокремлення Московської та Руської земель, причому остання, з точки зору цього літописця, в основному розміщується на Дніпровському Правобережжі (плюс Чернігівщина) аж до кордонів з Польщею та Литвою.

4.2. Козацькі літописи

Переходячи до розгляду найбільш важливої в даному випадку групи літописних джерел, спочатку слід зазначити: не викликає жодних сумнівів теза, що багато з етнонімів знайшли відображення в географічних назвах-топонімах. І це цілком зрозуміло: в різні часи велику роль відігравало розмежування окремих етнічних територій, виокремлення певних груп населення із середовища сусідів. Повною мірою це стосується й сучасних українських теренів в часи пізнього середньовіччя, коли ще використовувалася стара “руська” назва, але поряд з нею вже фігурували нові — “малоруська” та “українська”.

Спочатку звернемося до двох козацьких літописів — Самовидця і Григорія Грабянки, хоча до цієї групи писемних пам’яток належить ще й Літопис Самійла Величка (про нього докладно будемо говорити далі).

Та спершу слід зазначити, що в українській історіографії другої половини XVII—XVIII ст. виразно окреслюється група творів, котрі утверджували постлітописний напрям її генези. Нова історична парадигма задавала “історичний”, тобто в своїй основі літературно-фактографічний стиль (або метод) письменництва.

В першому із вищеназваних творів — Літописі Самовидця, написаному, вірогідно, Р. Ракушкою-Романовським між 1672 і 1702 pp., простежується поєднання, а також певною мірою дифузія літописного й “історичного” жанрів. Він хронологічно доведений до згаданого 1702 р. Його автор осмислював факти минулого в категоріях буденної свідомості і не виходив за подієвий рівень відображення історичного буття. Вважається, що Самовидець користувався власноручними короткими нотатками про події 1648—1672 pp. в Україні, невеликими реєстрами, хроніками та іншими документальними матеріалами, а також спирався на розповіді очевидців і безпосередніх учасників подій, усні перекази. Усе це надає повідомленням літопису характеру унікального історичного джерела. Наведені в ньому факти часто відсутні в інших джерелах або ж трактуються в них по-іншому.

Окрім того, існує думка, що Самовидець мало дбав про точне відтворення змісту документа, обмежуючись його переказом на рівні чуток. Але в даному випадку це для нас не є принципово важливим — навряд чи у такому творі автор ставив би перед собою завдання вводити нову понятійну географічну термінологію. Вірогідно, назви в основному все ж бралися з реального життя.

Але самих назв у контексті літопису зафіксовано не так вже й багато і всі вони належать лише до українського блоку.

У п’яти випадках згадується назва “Україна” у широкому територіальному значенні, а ще в одному — більш конкретно. А саме, під 1666 р. повідомляється, що гетьман І. Брюховецький, повернувшись із Москви, “отдал Україну” й зробив цареві суттєву поступку: “А зараз приболшено воєвод по городах внови в Прилуку, Дубні, Гадяч, Миргород, Полтаву, в Батурин, Глухов, Сосницю, Новгородок, Стародуб до тих воєвод, котріез оставили в Кіеві, в Переяславлю и Нижені” Тут українська територія — Дніпровське Лівобережжя. А щодо згадки про Київ, то слід нагадати, що з 1654 р. сотенним містечком Київського полку був лівобережний Козелець, а з 1669 р. тут розміщувалася і його полкова канцелярія (така “київська ситуація” трапилася після заключения Андрусівського договору між Росією і Польщею 1667 р.).

Два рази згадуються “городи українскіе, московскіе”, а одного разу повідомляється, що “в городах українских были в Києві, в Чернігові и инних” московські військові контингенти.

“Московское войско” згадується один раз; ще раз повідомляється, що “На початку войска велікіе їх царского величества 30 всей Москви и панств приналежных до нас рушили... стягоючись в слободахмосковских коло Сум, Криги, Котельви и инних” А ще раз у зв’язку з тим, що “од того часу Москва стала у Чигирині по указу его царского величества” Без сумніву, це було зроблено для відокремлення московського іноетнічного елементу від автохтонного середовища.

У зв’язку зі згадкою про Чигирин слід вказати на одну географічну форму, котра в цілому не прижилася у вітчизняній територіальній термінології, а була зафіксована під 1676 p.: “А Дорошенкові постановили, а напотим приказали, жеби уступил з Чигирина на Задніпра на мешкання; щоб і учинити мусіл, которому дано мешкання у місті Сосниці”.

Та значно більше цікавої для нас інформації міститься на сторінках твору Г. Грабянки.

Заголовок-анотація цього літопису звучить так: “Грабянка Г. Дийствія презильной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, съ поляки, за Найяснийших Королей Полскихъ Владислава, потомъ и Казимира, въ року 1648, отправоватися начатой и за литъ десять по смерти Хмельницкого неоконченной, зъ розных литописцовъ и изъ діаріуша, на той войни писанного, въ гради Гадячу” Він був закінчений 1710 р. і належить до найвидатніших пам’яток української історіографічної прози другої половини XVII—XVIII ст. За ним, як і за Літописами Самовидця та Величка, що вже відзначалося, закріпилася назва “козацькі літописи”.

Але дослідники вважають, що Грабянка як історик пішов далі, ніж автор першого із вищеназваних творів, хоча й не досяг рівня другого з них. Порівняно з останнім він був менш вправним у “техніці” використання джерел, значно скромнішою була й добірка вивчених ним документів. Найбільше, чого досяг Грабянка, — це усвідомлення ролі тексту писемної історичної пам’ятки як такого, що посилює строгість авторських висновків.

Водночас, оскільки і Грабянка, і Величко тяжіли до барокової риторичної школи історіографії, обидва перебували під впливом подібних розумових стереотипів. А це породжувало ефект дзеркальності у виборі істориками способів викладення і використання фактичного матеріалу. Сам Грабянка дотримувався вибіркового, конспективно-узагальнювального відтворення їхнього змісту засобами авторської стилістики.

Та новий ґрунтовний текстологічний аналіз згаданого Літопису не є темою досліджень в даному випадку. Ще раз підкреслимо: основним завданням для нас є розгляд історично-географічного аспекту української проблеми. Вважаємо, що в цьому відношенні Г Грабянка навряд чи також (як і Самовидець) робив якісь значні відхилення від загальновизнаних на той час реалій. Найбільш вірогідно, що існуюча тоді термінологія використовувалася ним практично автоматично, а певний можливий авторський суб’єктивізм міг проявлятися лише у ширшому чи вужчому використанні окремих найменувань, як самим гадяцьким полковником, так і його безпосереднім оточенням, яке використовувало найбільш адекватні для нього поняття в розмаїтті географічних назв тих часів.

Тож почнемо із першого з названих термінів. “Русь” на сторінках цього літопису згадується шість разів, але не щодо давніх київських часів, а щодо сучасних для Г Грабянки історичних відрізків буття: “Русь” козаки мають за велике багатство (сам Б. Хмельницький — “воїн руський”); “Русь” — в плані етнічної східнослов’янської приналежності — повинна мати свою академію (де викладати можуть не лише польські, але й “руські навчителі”); іноді нак називається й сучасний автору західноукраїнський регіон, що перебував тоді під владою Польщі. Похідними від цієї назви є: “народ руський” — згадується тричі; “люд руський”, “громадяни руські”, “руський монарх”, “воєвода руський”, “руські землі”, “військо руське”, “містечко руське”, “руські владики”, “греко-руська віра”, “руські пісні”, “духовенство руське”, “пани руські” — по одному разу кожна із назв; “руські князі” — двічі.

Окрім того, угорський князь Ракоцій, в разі здобуття польського королівського трону, обіцяв за підтримку його в цій справі зробити Б. Хмельницького “удільним князем київським по обох берегах Дніпра, князівство ж це — Руссю”, котре повинно було все ж підкорятися Польщі. В той час народ величав цього гетьмана “рятівником всієї Русі” Дещо пізніше, під час переговорів з угорським послом, Хмельницький ще раз підтвердив свою згоду стати “удільним князем на Русі з столицею у Києві” Все це відбувалося після перших перемог козацьких військ над польськими, коли до України на переговори приїхали посланці з багатьох країн. Ще одного разу, під час переговорів під Гадячем, згадувався “гетьман Великого князівства руського українського”; а ще раз — “гетьман народу руського”.

Наступний термін — “Мала Росія”, або ж “Малоросія” Перший варіант згадується вісім разів; ще в двох випадках у тому сенсі, що з лівобережної Малої Росії можна було переїжджати на проживання до Великої Росії; а ще в одному називається “Мала Росія, окрім Києва, Чернігова і Ніжина” На північному сході малоросійські межі окреслювалися Стародубщиною — далі вже розташовувалися великоруські міста. Другий варіант назви зафіксований тричі. Один раз відзначено територіальне розмежування Запорожжя і Малої Росії. А ще один раз лівобережна Сосниця (куди було заслано гетьмана П. Дорошенка) характеризується як малоросійське місто. Від перелічених назв маємо і похідні: “люд малоруський” (згадується тричі); “малоросійський народ” (теж тричі); “гетьман малоросійський”, “малоруські міста”, “малоруські справи”, “народ малоросійський”, “малоросійське духовенство”, “малоросійське гетьманство”, “малоросійський гетьман”, “малоросійські полковники”, “малоросійські чиновники” — всі по одному разу. Також двічі відзначені “малоросійські полки”, а вісім разів — “малоруське військо” В етнічному відношенні у двох випадках наводяться поточнення: “народ малоросійський, прозваний козаками”, “і стільки їх козаків, стільки на Малій Русі люду”.

Як про малоруські території говориться про Полтавщину, Миргородщину та про землі Гадяцького полку; в цілому Малу Росію називають разом з Військом Запорозьким та Києвом, хоча “Черкаси і Малу Росію” все ж, мабуть, слід вважати належними до правобережних та лівобережних територій, як, безсумнівно, і вираз “по обидва береги Дніпра по всій Малій Росії” Можна навести у цьому контексті й інформацію про переселення за Дніпро, в Малу Росію, жителів пороського Корсуня. Та найбільш поетично звучить загальна назва “матір своя Мала Росія” А тоді, коли “Дорошенка покликали з України на Малоросійське гетьманство”, йшлося, без сумніву, знову про два береги згаданої річки.

Крапку над “і” в “малоросійському територіальному питанні” поставив ще Б. Хмельницький, який після укладання Переяславської угоди 1654 р. у зверненні до царя малоросійські кордони окреслив таким чином: “від гирла Дніпра до верхів’їв Дністра, а від верхів’їв Дністра до верхів’їв Горині, від Горині до Прип’яті і через Прип’ять до Бихова через Дніпро понад рікою Сож до Смоленського повіту під Рославль; а також від Чорного моря від гирла Дністра на Очаків до лиману, щоб Дніпром та Дністром вільно могли виходити в море малоросійські торгові люди”.

Розгляд “малоросійського питання” в географічному плані дає змогу зробити такий висновок: ця назва використовувалася щодо всіх земель, що увійшли до держави Б. Хмельницького. Але, пізніше й поступово, вона частіше все ж згадується при розгляді подій на Дніпровському Лівобережжі, або ж просто означає цей регіон сучасної України. Тож до використання якраз цієї другої назви в ті часи ми і переходимо.

На сторінках Літопису Грабянки “Україна” згадується аж 75 разів у широкому територіальному значенні (яке в основному охоплювало центральні та лівобережні райони) поліської та лісостепової зон сучасних вітчизняних територій. Ще одного разу зафіксована форма “Вкраїна” Але все ж запорозький південь тоді ще власне “українським” географічно не був. Це зафіксовано уже в 1608 p., коли під час бойових операцій польський король Жигмонт, не викликаючи на підмогу навіть “війська запорізького... зібрав на Україні козаків”; пізніше в літописному тексті “Україна і Запоріжжя” теж територіально розмежовуються, як і у випадку “Україна та сила запорожців” А про польсько-українську виокремленість свідчить вислів одного із Богданових наближених — полковника Ф. Джеджелія, який після повернення гетьмана з-під Замостя мовив: “У вас с Польща, а Україна нехай козацькою буде” За славного гетьмана початковою межею між країнами встановлювалася р. Горинь. Та пізніше, в часи польсько-турецького збройного протистояння, коли “султан переніс кордони до Коростишева і Львова, загарбавши Поділля і Україну”, така межа була зафіксована ще раз. У відповідь, для захисту власних інтересів в Україні, поляки в певний момент залишили свої гарнізони у таких фортецях і замках, як “Могилівський, Браславський, Немирівський, Ладижинський, Рашківський”. “Турки були вигнані з України”, коли стало відомо про визволення від них Бару, Рашкова, Могилева.

Про українських гетьманів Грабянка згадує двічі, а про “гетьмана на обох берегах України” один раз. Далі, про перше місто України — Чигирин, теж згадується один раз, як і про повернення вищезгаданого гетьмана якраз сюди — “в Україну в Чигирин” Ще раз йдеться про “Київ та міста українські”; тричі — про “міста України” Як і про “Умань, Ладижин та інші українські міста” Українська “прив’язка” відома і для лівобережних центрів: “Україна до Лубен”, “Україна до Ромен”, “Україна під Глуховим” Із Запорожжя до українського Гадяча рухається військовий контингент під час одного із чисельних конфліктів. Двічі в українському розумінні згадується і Переяслав, а вся лівобережна “сьогобічна Україна під владою царської величності” — один раз.

Відзначені також “Україна по обох берегах Дніпра”; “Україна, за винятком трьох полків — Переяславського, Ніжинського та Чернігівського”; “переселення з України у внутрішню Польщу — з козацької землі аж по Горинь, Бреслав та Чернігів” Ще раз Б. Хмельницький визначає межі України до Сяну і Вісли.

Але існує ще більш конкретна інформація з цього приводу. Так, після перемоги 1649 р. під Збаражем та Зборовом, Б. Хмельницький поставив “по всій Україні” своїх полковників: “у Чигирині став полковником сам, в Черкасах — Воронченко, в Переяславі — Лобода, в Каневі — Кутак, в Браславі — Нечай, у Білій Церкві — Гиря, в Умані — Стьопка, в Корсуні — Мороз, у Калничу Остап, у Гадячу — Бурляй та по інших містах” А щоб прихилити войовничого гетьмана на свій бік, польський король надає привілеї, встановлює чисельність Війська Запорізького у кількості 40 тисяч і пропонує реєстр “уладити почавши з цього боку Дніпра від Димера, Старостая, Коростишева, у Паволочах, Погребищах та Прилуках, у Вінниці та Браславі, а від Браславля до Ямполя і аж до Дністра, ну а від Дністра до Дніпра. З другого боку Дніпра в Острі, Чернігові, Ніжині та Ромнах аж до кордонів московських та до Дніпра” Так із Варшави бачилися на той час межі козацької держави. Велися переговори і з Москвою. Почавши з нею контактувати, Богдан повідомляє цареві, що у його підпорядкуванні перебуває 15 полків — Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Уманський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивнянський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Ніжинський, Чернігівський. Як бачимо, тут зафіксовані козацькі центри теж на обох дніпровських берегах.

А вже 1666 p., після повернення гетьмана І. Брюховецького із Москви, він “привіз у всі головні міста України воєвод великоруських (окрім давніх, оскільки у Києві, в Чернігові, в Переяславі та Ніжині здавна були воєводи). А саме — в Гадяч, в Полтаву, у Миргород, у Лубни, у Прилуки, у Стародуб, у Новгородок, у Глухів, у Батурин та в інші” Тут вже лише лівобережні центри (про ситуацію з Києвом вже йшлося вище).

Тож “українська зона” за даними Г. Грабянки поширювалася на розлогі простори від Сейму та Ворскли до Прикарпаття, але зібрана ним інформація переважно стосується часів Хмельниччини.

Та в даному творі трапляються й інші назви, коли проводиться розмежування між автохтонним населенням, його власними структурами й інородцями. Серед них такі формулювання, як “малоросійські та татарські загони”, “великоруське воїнство”, “козацька піхота”, “великоруське, малоруське та козацьке військо”, “московські побори”, “москва” — всі перелічені назви зафіксовані по одному разу; “козаки і москва”, “російські полки разом з козаками”, “великоросіяни та гетьман малоросійський”, “росіяни та запорозькі козаки”, “князь руський та гетьман запорізький” — по два рази; “великоруське і малоруське військо” — вісім разів. Тричі відзначена назва “москаль”, під якою зазвичай розуміли жителя Московії, росіянина, військовослужбовця (про це вже говорилося вище).

Але найбільш цікавим у етнонімічно-топонімічному відношенні виявилася одна назва, зафіксована у Г Грабянки кілька разів (у Самовидця — один раз). Йдеться про “Задніпров’я” — своєрідний “новояз” (за висловом Д. Оруелла) 16 цих двох козацьких літописів.

Початок використання цього терміну належить до 1669 p., коли розпочалося суперництво між лівобережним гетьманом Д. Многогрішним й правобережним П. Дорошенком. Тоді “малоросійське Задніпров’я повністю скорилося владі царської величності та гетьману Многогрішному” А другий із названих історичних осіб, “затримавши орду на зимових становиськах України, задумав був піти з нею на московське Задніпров’я”.

Далі фіксуємо цей термін вже під час гетьманування І. Самойловича, який “почав і Задніпровських, неситих на людську кров володарів, вождів та свосвольців упокоювати” У вищенаведених випадках йдеться про лівобережні території.

Але: “Року 1675. І почали Задніпряни свою землю кидати і переходити в Малу Росію до гетьмана Самойловича. Гетьман, скоряючи сваволю, приймав їх гостинно; начальних потішав чинами, аби вони перебуваючи у Задніпров’ї не губили християн (разом з турками і татарами, що служать Дорошенку)” Далі по тексту йдеться про “гетьманство Гоголя на Задніпров’ї” — тобто теж на Правобережній Україні. Після загибелі Чигирина “тамтешню старшину і корінних козаків, оскільки Самойлович не довіряв їм, переселили на Задніпров’я і поселили навічно там”.

“Перекидання м’яча” тривало і далі: “Семен Палій, що був родом із Борзни. Він одружився на Задніпров’ї у Фастові... Втихомиривши Задніпров’я, і пообсаджувавши численні міста своїми загонами, він жив як удільний пан. Його вольноохоче військо стояло постоєм на Поліссі аж до кордону з Литвою і збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров’ю, навіть аж біля Дністра та Случі” Наступні повідомлення також стосувалися правобережних місцевостей: “А гетьманом на Задніпров’ї був Самусь”; “Самусеве гетьманство на Задніпров’ї”; “король Собєцький настановив в Задніпров’ї гетьманом Самуся... Самусь зробив своєю резиденцією Вінницю на Подністров’ї”; “А гетьман Самусь здав Мазепі задніпровське гетьманство — передав і булаву, і бунчук, і королівські привілеї, — а сам довольнився богуславським полковництвом”.

Тож цей термін широко не прижився, а використовувався лише Самовидцем та Грабянкою для обох значних за розмірами українських регіонів. Як і інші вищерозглянуті, він не закріпився в ті часи ані в окремій місцевості, ані на всій території.

Все ж можна констатувати, що “українську” назву Г. Грабянка набагато частіше використовує на сторінках свого Літопису, ніж “малоросійську”. А Самовидець знає лише її. В свою чергу, це відображає ще “не відстояне” територіальне сприйняття усіх сучасних українських теренів в останній період середньовічної епохи в понятійному, етнонімічно-топонімічному відношенні у свідомості обох вказаних козацьких авторів та їх оточення.

Тепер звернемося до ще одного, вельми важливого джерела — Літопису Самійла Величка. В ньому події козацької історії описуються від початку війни Богдана Хмельницького (з певними вставками про деякі події попередніх років) і до 1700 р.

Інтерес до цього твору не випадковий — адже він став етапною віхою в історії української історіографії. Але та кількість інформації, що присутня в ньому, дає змогу виокремити три її блоки: погляд самого автора на історично-географічну ситуацію; міжнародні документи, в котрих зафіксовано використання “сильними світу цього” вищевказаних термінів; розуміння самими основними соціальними групами тогочасного автохтонного населення півдня Східної Європи, ким же воно є і як іменується його “обітована земля”.

Спочатку зупинимося на останній зі згаданих груп писемних повідомлень, яка містить листування між запорожцями та гетьманами, універсали останніх, а також переписку між столичним Батуриной й московськими володарями за часів І. Мазепи.

В перших розділах своєї праці Самійло Васильович фіксує козацькі офіційні документи, починаючи від універсалу 1638 р. Якова (Стефана, Степана, Яцька) Острянина, якого перед тим на Запорожжі обрали гетьманом. В ньому він звертається до козаків, які мешкають “по обох берегах річки Дніпра в Малій Росії, вітчизні своїй” А межі цієї вітчизни визначаються у таких параметрах: “в містах та повітах Козельському, Боришпольському, Басанському, Березанському, Гоголівському, Яготинському, Острннському, в Ніжинському, Борзненському, Прилуцькому, Варвинському, Срібнянському, Красноколядинському, Конотопському і Кролевецькому, в Лубенському, Лукомському, Лохвицькому, Пирятинському, Чигрин-Дубровському і Роменському, Переяславському, в Гадяцькому, Миргородському і в усіх інших” 3 цього переліку чітко і конкретно випливає, що вітчизна козацька — це територія Середнього Дніпра з певним переважанням, в даному випадку, лівобережних місцин, де проживають як “шляхетно уроджені”, так і все “поспільство руського роду”.

Таке формулювання зрозуміле для нас і тим, що сам згаданий гетьман був родом з остерського боярства і якраз на Київщині розташовувалися його родинні маєтності. Але його листи і грамоти під час антипольського повстання передавалися й розповсюджувалися на Поділлі, Волині, Покутті.

Та в цьому документі щодо населення обох берегів Дніпра використовується й назва “малоросійська Україна, з усім сільським посполитим народом” Далі в тексті територія низового війська чітко відділяється від більш північних районів: “З’єднуйтеся з нами, коли прибудемо на Україну із Запорозьким військом... доки ми з військом прибудемо на Україну, звольте готувати і годувати коні свої, також мати й приладновувати добру, справну зброю з належним до неї припасом” Такі листи тодішній запорозький керманич посилав “в малоросійський народ” із таким побажанням: “бажаємо незабаром оглядати й вітати на Україні в з’єднанні з ними вас, братів наших”.

Текст ще одного універсалу, цього разу вже славетного гетьмана Б. Хмельницького від 1648 p., теж представлено на сторінках цього Літопису. Він був посланий “в усю малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також в далекі руські міста” Зіновій Богдан Хмельницький, гетьман славного Запорозького Війська “і всісї сущої обіруч Дніпра малоросійської України” повідомляв “усім малоросіянам, жителям міст і сіл обох боків річки Дніпра” про причини війни з поляками: “І хочуть вони це зробити, щоб із силою своєю, прийти в Україну нашу малоросійську, легко звоювати нас вогнем і мечем, розорити наші мешкання й обернути їх на порох і попіл” У зв’язку з цим висувається вимога: “видати нам, козакам, і взагалі всім малоросіянам високоповажні привілеї, що зберігають і скріплюють наші стародавні права і вольності”.

Звертаючись до “наших братів, усіх малоросіян” із закликом взяти участь у військовій кампанії (універсал було підготовлено після перемог під Жовтими Водами та Корсунем в районі Білої Церкви), Богдан бажає обгрунтувати свої претензії до супротивника й давніми історичними подіями та процесами, пропонуючи таку “модель” “поляки народилися і пішли від нас же, савроматів та русів... Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душегубного багатства і віддалилися від життя з нашими стародавніми предками” Пізніше вони “по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів та савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів”.

Але далі, відходячи від такого міфологічного історичного варіанту, йде вже конкретний і важливий в контексті даної праці пасаж: “Вони завоювали війною і привласнили через свою ненаситність достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку”.

Не оминув гетьман у цьому документі і проблему захисту “православної греко-руської душеспасенної віри”, яку він характеризує ще як “наше греко-руське благочестя”.

Та тоді ще у Богдана зберігалася віра у доброго польського зверхника. Звинувачуючи його підданих, гетьман писав: “Вони зважилися, уже незалежно від королівської, пана нашого милостивого, волі, вигубити й викоренити значніших людей і козаків із найокраїнніших і останніх напівдиких наших земель (тобто з Чигирина, Трахтемирова, Переяславля, Полтави та інших україно-малоросійських містечок і сіл, що лишилися обіруч Дніпра). А ця земля — предковічна вітчизна наша, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням” Ще далі Хмельницький визначає всю цю територію як Малу Росію.

Як бачимо, і тут українська та малоросійська термінологія співіснує, але в порівнянні з попереднім універсалом територіальні апетити великого гетьмана набагато більші й обширніші, для чого використовуються й історичні екскурси в часи сивої давнини та Київської Русі. Землі ці іменуються “козако-руськими”' далі за середньодніпровськими територіями розміщуються “далекі руські міста” — розташовані західніше, в карпатському регіоні. А щодо найменування автохтонного населення, то окрім давніх русів і савроматів для сучасників використовуються найменування “малоросіяни” та “козаки”.

Аналогічна ситуація щодо географічних термінів фіксується в 1662 р. у тексті листа запорожців до Ю. Хмельниченка, коли йому закидається: “Ти знамірюешся і присилуєш на ту лядську шкідливу душу собі й братам нашим лігу, від якої (нам тоді й усій Україні невиносної і пагубної) заледве відсікся військовою й богатирським серцем через... літ разом з милою вітчизною нашою, всією Малою Росією” Тут йдеться про наміри сина великого гетьмана виступити на польському боці. Але в даному випадку для нас важливішим е те, що і запорожці українські та малоросійські терміни тоді сприймали на рівних.

Наступний цікавий для нас блок інформації — це переписка між П. Дорошенком і тими ж запорожцями. Для розгляду піднятої тут теми треба спочатку звернутися до листа останніх до гетьмана 1666 p.:“Вельможний, милостивий пане Дорошенко, гетьмане новопоставлений український, чигиринський! З листа Вашої милості звідомилися про постановления Вас гетьманом нещасливої нашої україно-малоросійської вітчизни... Бо відколи преставився добрий наш гетьман, щиро приязливий син нашої малоросійської вітчизни, славної пам’яті Богдан Хмельницький, все ще страждає й упадає наша безвольна вітчизна” В наступному їх листі до згаданого гетьмана за 1669 p., вітчизна іменується як “малоросійська”, або “Мала Росія” Листування тривало далі. В 1671 р. вже Дорошенко пише на Запорожжя і в своєму посланні бідкається про “єдину пообабіч Дніпра Малу Росію”, а також про проблеми “єдиної православної греко-руської віри” Зокрема, звинувачує сусідів: “Це росіяни прийняли від поляків за тим Андрусівським договором (1667 р. — О. М) і легко розділили вашу вітчизну, Малу Росію, надвоє, прийнявши собі ту частину, що від Переяславля, а цю частину, що від Чигрина, зі святим вашим градом Києвом і з вами, низовим запорозьким військом (та й те розділивши собі навпіл), одкинули від себе й віддали під першопочаткове лядське іго” Далі він вказує на розорення “вітчизни — України” польськими загарбниками, називає правобережні дніпровські райони “всією цьогобічною Україною”, а уманського гетьмана Михайла Ханенка, поставленого поляками, “гетьманом всієї України”.

Ще два листи переписки між Дорошенком та запорожцями датовані 1676 р. Спочатку перший, звертаючись до легендарного кошового І. Сірка та всієї отоманії й товариства, скаржиться, що лівобережний гетьман І. Самойлович хоче зігнати його з гетьманства й вигнати геть “з вітчизняних українських кордонів”; відкидає звинувачення, що за його поданням татари “набігали в тогобічну Україну”, відзначаючи, що ці вороги розграбовували “цьогобічну Україну” й констатує: “ваша вітчизна, Мала Росія, розорилася по обидва боки Дніпра” Підлеглу ж собі територію він іменус як “всю цьогобічну Україну”, а також знову згадує Андрусівський договір, коли “через російського й польського монархів Україна стала розділена надвоє й натроє” Окрім того закликає “звільнити від них, поляків, подільські, волинські, поліські й литовські міста й землі наші руські, раніше православні, а тепер гвалтовно обернені на унію” Себе ж іменує так: “брат і слуга Петро Дорошенко, гетьман український і всього Запорозького війська” Запорожці відповідають йому так: “Вельможний милостивий пане Дорошенку, гетьмане український і чигринський, до нас вельми ласкавий милостивий пане і брате... Всі причини незгоди й розорення вітчизни нашої малоросійської цього боку Дніпра, що їх висловлено в листі вашої вельможності, віри достойні й нам відомі...”

Неважко прослідкувати, що в цьому листуванні з боку запорожців дещо превалює розуміння вітчизни як “малоросійської” в цілому, в той час як правобережні дніпровські райони, як і місцевий гетьманський титул, визначаються як “українські” Що ж стосується територій між Дніпром і Карпатами, колись підлеглих великокняжому Києву, то вони характеризуються як “руські, раніше православні”.

Ще один цікавий для нас блок інформації — листування І. Самойловича з тими ж запорожцями та зміст одного із його універсалів. Першим до нього звернувся вже згаданий вище кошовий отаман І. Сірко з усім товариством низового Запорозького війська 1678 p.: “Вельможний милостивий пане, тогобічний український малоросійський гетьмане Іване Самойловичу!” Далі називає його “щиро зичливим вітчизні своїй малоросійським сином”, висловлює занепокоєння з приводу становища “нашої бідної вітчизни, єдиної Малої Росії” (з повторенням про “занепад нашої малоросійської вітчизни”, про “мертву матір нашу, Малу Росію”). Але, переходячи до розгляду ситуації на Дніпровському Правобережжі, зокрема про “розорення турчином Чигрина, Канева й усіх цьогобічних міст та сіл українських малоросійських”, використовує вже українську термінологію: “мусив Чигрин з іншими останніми містами й селами українськими пропасти від турчина”, а фраза “Чигрин з усією цьогобічною Україною” повторюється кілька разів. Хоча в кінці листа маємо поточнення про крайній занепад “цьогобічної нашої малоросійської України” В більш широкому значенні йдеться про “увесь світ великоросійський і малоросійський”, про “православних великоросійських та малоросійських християн” Тобто ці два поняття не змішуються, а відокремлюються.

У другому запорозькому посланні, вже 1680 p., гетьману закидається: “Однак коли б ваша вельможність через наші нестатки мав турбувати свою гетьманську особу з такою приязню і щирістю, яку виказав Ладижину, Умані, Чигрину, Каневу та іншим цьогобічним українським містам і повітам, то краще залишатися удома і не дивитися зблизька на наш занепад, як безпечально дивилися ви на занепад Чигринський” А вже в наступному листі того ж року запорожці повідомляють 1. Самойловича, що найближчим часом “жодної турецької й татарської війни на великого государя нашого царя й на Україну не буде”, і що лише в Криму ходять чутки “що на зиму орда має наступати на Україну війною”.

Використовується й цікава для нас термінологія в універсалі 1682 р. (у тексті Літопису він випадково датується 1672 р. — О. М). В ньому згадуються проблеми, що охопили “тогобічну малоросійську Україну”; піднімається питання про переманювання поляками людей “в тогобічну порожню Україну” та про спробу нав’язати унію, котра “псує руське благочестя” Відзначається також, що саму православну “руську людину називають псею костю” А на завершення вказується: “Нехай нам кожному буде перед очима, що діялося на Україні від ляхів давно і що тепер діється на Волині і в інших місцях Русі братам нашим”.

І ще кілька разів запорожці звертаються до Самойловича. Так, 1684 р. у своєму листі вони пишуть, що той мабуть не захоче допустити, “щоб навіки згубити славу й повагу військову, а малоросійську Україну подати в підданство, чого кожен добрий і цнотливий із предків українських і Запорозького війська молодець та вся вітчизна наша, Мала Україна малоросійська, на те не захоче пристати” А згадуючи Б. Хмельницького, відзначається, що він звільнив “усю нашу вітчизну, малоросійську Україну”.

Ще в одному листі, вже 1686 p., запорожці закидають Самойловичу, що після “розорення Чигрина з вашої з князем Ромодановським (московським воєводою. — О. М.) ласки та й решти українських міст через бусурман”, “уся цьогобічна Україна” стала запустілою. При цьому висловлюють бажання, “щоб наша малоросійська вітчизна жила краще” Але для досягнення цієї мети вони не хочуть вступати в суперечки з підлеглим гетьману городовим малоросійським військом.

З вищенаведеної інформації можна зробити певні узагальнення. По-перше, для запорожців вітчизна могла називатися одинаковою мірою, як малоросійською, так і українською. По-друге, правобережні придніпровські території були виключно українськими, хоча і з певним малоросійським “додатком” А військові контингенти на Лівобережжі були малоросійськими. Заселяв подніпровські землі “руський люд”, у якого були “предки українські” Сама ж “Русь” розташовувалася на Волині та на інших західних землях, тоді підлеглих Польщі. Цікавою і незвичною є назва козацької батьківщини, яка взагалі зафіксована лише один раз — “Мала Україна малоросійська”.

Тепер, переходячи до часів гетьманування І. Мазепи, спочатку згадаємо про універсал Петрика 1692 р. — так званого “татарського гетьмана” На його звинувачення, що усі біди йдуть від того, як “діють москалі та й свої драпіжні пани”, старшина, а також інші жителі Полтави та полку відповідають, що є більш достойні люди, щоб розібратися з становищем у “Малій Росії”.

Тепер про документи, пов’язані з діяльністю самого гетьмана. Вже після обрання його на Коломаку 1687 р. він отримав листа від запорожців (у Літописі випадково датованому 1686 р. — О. М). В ньому висловлюються побажання, щоб “щасливо все добре справляв у нашій Малоросійській Вітчизні”, але також сповіщається про діяльність вже вищезгаданого Петрика, який є “зрадник нашої цьогобічної української вітчизни”.

Вказуючи на військове протистояння з Петриком і татарським Калгою-салтаном, що тривало і в 1692 p., гетьман в грамоті до “царської пресвітлої величності” відзначав, що його полки стоять розрізнено: “одні вилучено й поставлено давно під українські міста (тобто правобережні. — О. М.), а другі хоч і були залишені в домах, але під час нинішніх подій через хлібні жнива не встигли, та й не кожен охоче виходить на війну. А особливо треба було на теперішньому моему становиську під Гадячим озиратися на внутрішній стан у малоросійських військах... мені, гетьманові з цим малоросійським військом самому йти супроти ворога ненадійно, оскільки треба озиратися і на становище в Україні”.

В часи правління згаданого гетьмана в Москві навіть з’явився “приказ Малої Росії”, куди від нього почала надходити регулярна інформація. Зокрема, вона торкалася діяльності Семена Палія — одного із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Взаємовідносини між цими двома особистостями будувалися не лише на їхніх симпатіях чи антипатіях, не лише на заздрості Мазепи до популярності фастівського полковника, але і на їхніх полярних поглядах на суспільно-політичний лад тогочасної України (демократичний або аристократичний). Так, уже в тому ж І692 p., говорячи про потреби “малоросійського краю”, гетьман відзначав, що полковник був місцевим уродженцем, а тому мав велику значимість і якби перейшов на ворожий (польський) бік, то це було 6 невигідно найперше “малоросійським порядкам” У 1693 р повідомлялося, що “з того боку Дніпра, з містечка Хвастова, охотницький полковник Семен Палійи відомо йому учинилося, що з Криму мають прийти під малоросійські міста великими потугами вороги-бусурмани за намовою проклятого ворога зрадника Петрика для зваби і підбурювання народу”.

В тому ж році з’являється гетьманський універсал, в якому повідомлялося про похід з Криму на малоросійські міста, підпорядковані московському монарху, а звідтіль на “українські міста Переволочну й Кашінку” Але там, діставши відсіч, вороги пішли поза Ворсклою в бік Полтави і далі на Батурин, з подальшим рухом до прикордонних малоросійських міст. Це вимагало “оборони нашого малоросійського краю” Слід додати, що в цьому документі йдеться виключно про лівобережні дніпровські території.

І ще один документ датується тим же багатим на інформацію 1693 р Це лист запорожців, які на негативну щодо них реакцію І. Мазепи писали: “За цю нашу добру постійність не годилося б нас, Запорозьке низове військо, звати пасинками нашої вітчизни України... Оскільки довести годі, що ми с пасинками, а не синами східної церкви, як визначили ви нас відносно до нашої української Вітчизни, то можемо допрошуватися батька, який би нас називав синами, а не пасинками своєї вітчизни”.

Ще про малоросійські міста є згадки в двох грамотах Мазепи 1694 р. до “царської пресвітлої величності”; в грамотах гетьмана і митрополита Ясинського до патріарха московського Адріяна з приводу перебування на їхній території мандрівних церковнослужителів — архієпископів грецьких та сербських — вони в Малій Росії просили милостиню на свої обителі. Це листування теж датоване вже згаданим роком.

Тоді ж переслав гетьман в “приказ Малої Росії” листи Семена Палія, а у зв’язку з турецькою небезпекою він просив у московських співправителів разом “із старшиною, та полковниками, з усім Запорозьким військом та усім малоросійським народом” завчасно готуватися до військових дій і “наближатися до належних українських міст для постраху і відсічі тим ворогам”.

Продовження батуринсько-московського листування знаходимо в текстах 1696 р. Тоді знову в “приказ Малої Росії” надійшло повідомлення: “є певна відомість, що кримський хан наказав усім кримським і білгородським ордам, усякому готуватися й приспособлятись у теперішній військовий похід на нинішню зиму у вашу, царської пресвітлої величності богохраниму державу Малу Росію”. А в листі 1697 р. до воєводи боярина Шеїна згадуються “великоросійські” та “малоросійські” війська.

Проаналізувавши вищенаведену інформацію цієї частини Літопису, можемо знову зробити певні висновки: для запорожців і за часів Мазепи батьківщина могла називатися як українською, так і малоросійською; дніпровські правобережні райони визначаються як українські, а лівобережні — як малоросійські (з певними винятками). Майже в усіх випадках у листуванні із московським правителями гетьманські території іменуються як Мала Росія, а населення, яке тут проживало, називають “малоросійським народом” Для відрізнення військових формувань використовуються терміни “малоросійські” та “великоросійські” війська; про устрій говориться як про “малоросійський порядок”, а одного разу навіть є згадка про “богохраниму державу Малу Росію”.

Тепер, закінчуючи розгляд цього блоку інформації, можна зробити й певні узагальнення.

В першу чергу слід відзначити, що козацька документація фіксує окремі райони місцепроживання предків росіян і українців. В Літописі зафіксований “світ великоросійський і малоросійський” Належать до них, як до окремих тогочасних просторових структур, і військові формування — “війська великоросійські й малоросійські” (кілька разів згадуються окремо лише малоросійські війська).

Ідучи за таким принципом, різні території середньовічної України також можливо виокремити. В першу чергу це стосується районів перебування реєстрового козацтва та запорожців. Останні себе не ототожнювали з “материковою” Україною (хоч вона і була для них “вітчизною”) та чітко визначали свої простори як “Запорозьке низове військо” або ж “низове військо Запорозьке” Говорячи ж про землі на обох берегах Середнього Дніпра, то вони сприймаються в абсолютно рівній пропорції як “Україна”

й “Мала Росія” Дещо рідше згадуються “малоросійська Україна” і “малоросійська вітчизна” А зовсім поодинокими є вирази “малоросійський край”, “малоросійські порядки”, “україно-малоросійські містечка і села”, як і самі “міста” Всі вони, звичайно, мають пряме відношення до вищенаведених географічних назв.

В етнічному відношенні населення середньодніпровського регіону визначалося як “малоросійський народ” (частіше — як “малоросіяни”), “поспільство руського роду” Не були забутими й території, що перебували під владою Польщі. Це “Русь” (Волинь і суміжні землі), де розміщені “далекі руські міста” і знаходяться “руські землі” Там проживає “руська людина” у якої є “предки українські”

Але виокремлення територій на цьому не закінчується. Специфіка розвитку козацької державності призвела до того, що не лише С. Величко, але й інші автори тієї доби постійно фіксують події та процеси на “цьогобічному” (в основному правому) та “тогобічному” (відповідно лівому) берегах Дніпра (напрошується порівняня з “Задніпров’ям” Самовидця і Грабянки).

На першому із названих берегів кілька разів відзначається розташування “України малоросійської”, де правлять “гетьмани українські” Одного разу Правобережжя визначається як “Мала Росія”, де існує "держава Мала Росія” Але українська термінологія у територіальному відношенні все ж превалює і доповнюється ще й такою конкретизацією: “вітчизна Україна”, “цьогобічна Україна”, “Мала Україна малоросійська”, “українські міста”, “українські цьогобічні міста і повіти”, “міста і села українські малоросійські”, "українські кордони” Але пару разів про правий берег все ж говориться як про “малоросійську вітчизну”, де проживають “малоросіяни”.

“Мала Росія” й похідні від неї назви частіше стосуються іншого, лівого, берега. Хоча іноді також відзначається й розташування там “тогобічної України”, де править “тогобічний український малоросійський гетьман” Ті райони іноді теж могли розглядатися і як “Україна малоросійська”, де розміщувалися “українські міста” Та, водночас, то була “малоросійська вітчизна” з “малоросійськими містами”, яку захищало “гетьманське малоросійське військо”.

Говорячи про людей тих часів, не можна не згадати про їхній релігійний світогляд. “Життя було просякнуте релігією до такої міри, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним. І якщо, з одного боку, в святі миттєвості все в повсякденному житті присвячується вищому, — з другого боку, святе постійно тоне в буденному через неухильне змішування з буденністю”. Повного мірою це стосується й ситуації в пізньосередньовічній Україні. В Літописі релігія на півдні даного європейського регіону, котра об’єднувала місцевих жителів, характеризується як “руське благочестя”, “православна греко-руська віра”, “греко-руська душеспасенна віра”, “греко-руське благочестя”, “східна церква”, а її прихильники як “православні великороські та малороські християни”.

Розгляд міжнародних документів, представлених у творі С. Величка, почнемо з Андрусівського договору 1667 р. між Царством Російським з одного боку та Короною Польською й Князівством Литовським — з другого. В трьох з його статей (18, ЗО, 31) маємо безпосередню інформацію з цього приводу: “тоді обидва війська в Україні, у Києві, і в Запорогах, і в інших українських землях пообіч річки Дніпра як Корони Польської і Великого князівства Литовського, так і держави його царської величності Московської, будуть завше готові з тамтешніми українськими людьми...”, “про утримання обидвох частин України й Запорожжя... мали примушувати спільно своїми військами українських козаків до послушенства й підданства...”, “шляхту — вигнанців із воєводств, повітів і з частини України, відступлених в бік царської величності...”

До речі, в тому ж 1667 р. відбулася переписка між кримським ханом Адель-Гереєм та польським королем про те, що війська першого з них тривалий час стояли “в Україні”, а до того йшли “на Україну” Ще пізніше, “бувши в Україні”, вони не знайшли взаєморозуміння з представником Корони. Тому надалі хан без попереднього узгодження з Річчю Посполитою не буде посилати жодних військ “в Україну”, що уточнив солтан Калга — безпосередній підданий кримського зверхника.

Як бачимо, для всіх трьох країн у даному випадку українська назва є загальноприйнятою при підготовці приведеної вище документації. Інша картина вимальовується в грамоті царя Олексія Михайловича 1668 p., володаря “малоросійських міст Київському, Чернігівському, Переяславському, Стародубському, Ніжинському, Полтавському, Миргородському, Лубенському, Прилуцькому полковникам і обозним, суддям і осаулам, сотникам і всьому Запорозькому війську” Московський володар “забуває” попередню назву, а підвласні йому лівобережні території іменує вже як малоросійські. Слід ще раз нагадати, що з 1654 p., не в колишній столиці Київської Русі, а на Дніпровському Лівобережжі — в Козельці — розташовувалося сотенне містечко Київського полку, а з 1669 р. тут розміщувався його центр і полкова канцелярія.

Змішана термінологія прослідковується на сторінках Глухівських статей 1669 р. при поставленні на гетьманство Д. Многогрішного: “черкаські міста Малої Росії”, “Запорозьке військо цього боку Дніпра” виписані поруч з питанням “Про українські прибутки і про воєвод, що мають бути в Україні для оборони”, як і з різними проблемами “в малоросійських містах” (Переяславлі, Ніжині, Чернігові, Острі та ін.), де проживають “малоросійські жителі” Виникають проблеми “в українських містах в козацьких дворах”, а назви “Україна” та “Малоросія” використовуються при написанні різних статей цього єдиного документа.

Цікаві події в контексті піднятої тут теми відбувалися в тому ж таки 1669 р. й на Дніпровському Правобережжі, коли гетьман П. Дорошенко направив свої вимоги до поляків “щодо себе й України”: “Запорозьке військо потребує обмеження України в Київському, Чернігівському й Брацлавському воєводствах, виділення від Корони, яке замикається в тих воєводствах” А далі уточнення: “всі полки Запорозького війська: Київський, Паволоцький, Браславський, Уманський, Кальницький, Подільський і Торговицький, які були відпасовані так само, як стародавні полки Чигринський, Черкаський, Канівський, Корсунський і Білоцерківський. В Україні ніколи не повинні бути війська коронні та литовські, не мати собі жодних зимових, і не належатиме їм доправляти хлібів у повітах, що до України належать. Також і сенатори вищеназваних українських воєводств, як і панове дідичі, не мають наїжджати на міста, містечка і села, що будуть у тому обмеженні України, і не насилатимуть своїх слуг, але рік у рік кожен мас дошукувати способу, щоб збирати через своїх висланих належних, згідно до зопільної ухвали й постанови, собі чинш зі своїх добр від посполитих людей. А коли б ті панове дідичі наїздили сюди, в Україну, то захотіли б через постійну свою нетерплячість виганяти козаків зі своїх добр або утискувати їх та примушувати до свого підданства й послушенства, а відтак, мир не може бути тривалий”.

І в подальшій частині цих “Інструкцій” використовується українська термінологія: “козаків, що будуть сюди на Україні”; “з України на мешкання до Корони”; “старосте українських”; “українських кордонів”; “витягнений із України” Виняток робиться лише для духовної сфери: “руського православного українського народу”; “Запорозьке військо і всі стани православно-руські українські” “права їхньої милості короля, дані православній Русі”.

Тож можна зробити висновок, що правобережний гетьман, який вчиняв спроби реанімувати державу Богдана Хмельницького, у територіальному відношенні використовував лише назву “Україна”.

В “Інструкції” на заспокоєння війська його королівської милості Запорозького й цілого народу руського”, що з’явилася у 1670 p., знову ж таки використовується назва “Україна” в територіальному відношенні, а в релігійному та етнічному розглядається проблема “русі, особам грецької релігії” А в дещо пізніших універсалах короля Михаїла “до всіх полків війська нашого Запорозького і всіх українських обивателів” згадується лише українська термінологія: “Україна”, “на всю Україну”, “до народу українського” Цей термін використовується і в подальших переговорах між королем та гетьманом, коли готувалася так звана “Конституція” Але окрім звичного територіального терміна “Україна” тут знову додаються терміни релігійного змісту: “що служать руському духовному станові”, “греко-руська релігія”.

У цьому відношенні лівобережна ситуація доволі відрізнялася, про що свідчать Конотопські статті 1672 p., коли на гетьманство обирали І. Самойловича. Тоді всеросійський самодержець надав “всьому Запорозькому війську і малоросійському народові” нові права і обов’язки, а в різних пунктах домовленості використовувалися терміни “Малої Росії черкаські міста”, “малоросійські міста”, “малоросійські міста цього боку Дніпра” (тобто лівобережні. — О. М), “Велика” і “Мала” “Росія” Ця ж термінологія використовується і в “Записі, за яким новообраний гетьман приведений до віри”, в якому знову згадується Андрусівський договір, що пов’язувався “з роздвоєнням єдності Малої Росії”.

Повертаючись до ситуації в Речі Посполитій, слід звернути увагу на проблему нав’язування унії королем С. Собеським, який восени 1679 р розіслав свої універсали “в Польщу і Русь” Безсумнівно, під останньою розумілися східнослов’янські землі, що належали до польської держави. На запропонований з’їзд, що відбувся на початку наступного року у Любліні, “з православного руського боку” прибули представники руського духовенства з метою відстоювання “прав і свобод народові руському грецької релігії” Вони висловили свої “руські претензії” до сейму. Від імені “всього руського духовенства” “панове руські посли” звернулися до вищих кіл Речі Посполитої. Немає жодних сумнівів у тому, що в даному випадку ставлення до релігії тісно співвідноситься з етнічною східнослов’янською приналежністю.

Українське питання знову було підняте у Варшаві під час нових російсько-польських переговорів, коли відзначалося, що “Журавський трактат з турками (між Короною і Портою. — О. М.) постав з великою шкодою й втратою немалих провінцій християнської Польської держави — України й Поділля” Окрім того, польські сенатори зверталися до московських послів: “потужні московські війська виходять на Україну, а турчин як хоче, так і шкодить християнам” Звичайно, тут йдеться про правобережні дніпровські території.

Проблема унії була піднята знову 1681 p., коли між єпископами Шум’янським (з православного боку) та Жоховським (з католицького) були підписані “Пункти”, в яких зокрема відзначалося, що на Русь слід послати королівські універсали, але щоб ксьондзи не входили “до руських церков” аж поки не буде досягнуто домовленості “з нашою руссю” А інакше можуть відбуватися конфлікти, “а це на Русі легко виникає” Далі ці позиції були розвинуті в “Способі згоди церков, тобто церкви східної з церквою західною в Польському королівстві”, і, як відзначено, “із задоволенням усього руського народу” В них східнослов’янська сторона просила, щоб “руські уряди роздавалися за згодою руського духовенства, монастирів кожної спископії, згідно прав, тільки русі”; щоб духовенство руське мало всілякі вольності; щоб не піддавали утискам “осіб руських єпископів і убогих монастирів”.

Нову інформацію з піднятої тут теми надас “Спискок договору вічного миру” між росіянами і поляками, котрий було укладено 1686 р. Так, у пункті З відзначається, що там, “де с сіверські містаи Чернігову, Стародубу, Новгород-Сіверському, Почепу та іншим, а також усісї Малої Росії цього боку Дніпра, містам Ніжину, Переяславлю, Батурину, Полтаві, Переволочній та всім містам і землям того малоросійського краю”, є постійно діючий контроль з боку царської адміністрації. Королю не можуть належати вічно території “від Дніпра в усьому тому згаданому малоросійському краї” з уточненням: “ніякі городи, міста, волості, аж до Путивльського рубежа”. “А за річкою Дніпром мас також лишатися на боці їхньої царської величності богоспасенне місто Київ”.

Та і в інших статтях розглянутого договору згадуються “жителі малоросійського краю”, “великоросійські й малоросійські міста, що в державі їхньої царської величності” Також згадуються піддані царя від Смоленського, Псковського рубежу “та решти малоросійських міст, тобто від Київського, Чернігівського, Переяславльського, Ніжинського, Стародубського, Галицького [має бути Гадяцького], Полтавського, Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків чи якихось інших містах” Не забута була й “благочестива греко-російська віра” Про “українні” (тобто ті, що розташовувалися на краю розглянутого простору, а не українські) городи і міста йшлося при описі нападів татар з Криму та Азову. А от щодо правобережних земель, про “тих козаків, що будуть за Дніпром і належатимуть його королівській величності, які живуть у Немирові, в Паволочі і біля Білої Церкви”, то загроза від кримців і Порти йшла “під Київ та інші українні міста (чи на Поділля) і до Львова”.

І в церковних стосунках між Москвою і Киевом використовувалася звична термінологія, про що свідчить хоча б благословенна грамота патріарха Іоакима митрополитові князю Гедеону Четвертинському. В ній йдеться про “Київську митрополію в Малій Росії”, про “людей Малої Росії”, про “Київську єпархію у Малій Росії”, а тому “боголюбивий владика Гедеон, відтепер хай іменується Малої Росії митрополит київський та галицький” Водночас згадуються й “люди тієї російської єпархії, міцні у вірі православного сповідання, що живуть у володінні польського начальства”.

Термінологічні нюанси містяться і в Коломацьких статтях, прийнятих під час обрання гетьманом 1. Мазепи у 1687 p., із даними російськими самодержавцями правами “Запорозькому війську і всьому малоросійському народу” Вже в преамбулі уточнюється, що бути під царською рукою “гетьману, генеральній старшині й полковникам, усьому Запорозькому війську і малоросійському народові”.

Далі в багатьох статтях виявляється теж цікава в контексті даної роботи інформація. Так, в першій із них уточнюється, що московські співправителі “ударували гетьмана обох боків Дніпра, старшину і полковників, усе Запорозьке військо і малоросійський народ їхніми колишніми правами та вольностями” Потім починається деталізація взаємин. Зокрема, в статті 2 розбираються питання про те, що “коли трапляться образи малоросіянам од служивих, щоб воєводи судили в присутності малоросійських начальників і розумних людей тут-таки; і про малоросійські побори” “Малоросійські міста”, “Мала Росія”, “великоросійські та малоросійські міста”, “жителі усіляких малоросійських міст”, “малоросійські люди”, “міста Малої Росії”, “малоросійський край”, “малоросійський край гетьманського рейменту” — всі ці формулювання являються характерними для даного документа. В ньому ж зафіксовано і створення при царській канцелярії нового спеціального підрозділу, що отримав назву “приказ Малої Росії” (котрий вже згадувався вище). У подальшому листуванні І. Мазепи з Москвою посилання на нього йдуть постійно.

Зафіксовано і менш використовувані терміни та характеристики: “малоросійський край з польського боку”, “Велика Росія”, “з’єднання малоросійського народу з великоросійським”, про те, “щоб не забороняти малоросіянам переходити жити у Велику Росію”, про спроби поєднати “малоросійський народ з великоросійським народом”, про нові міста і фортеці та “заселення їх малоросійськими людьми для захисту Великої та Малої Росії від находу бусурманської, кримської сили”.

Окрім вищенаведеної переважаючої у використанні малоросійської термінології, трапляється тут і українська. Це стосується таких деталей у взаємовідносинах: “людей щоб не вивозили з України давніх російських”; про російські війська “щоб вони в українських містах у козацьких дворах не ставали”; “щоб російських людей, котрі зайшли на Україну давно, не вивозили з України. Ще від того були на Україні заколоти великі, що з України вибирали драгунів та біглих людей за багато літ”. Але все ж у даному випадку безсумнівно переважала малоросійська термінологія.

Якщо ж рухатись далі за хронологією подій, то слід звернутися до 1694 p., коли король Я. Собеський вчинив нову спробу “привести русь, котра живе в Короні Польській”, до унії. Під час своєї промови з цього приводу він відзначав, що “з’єднав сили Речі Посполитої, блукаючий український народ і Запорозькі війська — міцну заставу супроти оттоманської потуги” А далі акцентував, що від Оттоманської Порти зазнали нещастя “Болгарська, Сербська, Мултянська, Волоська провінції і наша Україна”.

1 далі: “Ту промову королівського посла Скарбека, вчинену до русі, прислав преосвященному отцю Ясинському, київському митрополиту, якийсь Г. Озерковський” В ній король зокрема наказував, щоб “з’їхатися до столичного руського міста Львова трьом станами духовним, шляхті і братчикам — для того і так як це зроблено недавно у Перемисльській дієцизії, коли скликано людей греко-руської релігії” Знову приналежність до конкретної релігійної конфесії переплітається з етнічною східнослов’янською приналежністю.

Сфера зовнішніх відносин гетьмана 1. Мазепи з часом розширювалася. Так, в І696 р. до нього звернувся архімандрит єрусалимський Хрисанф з побажаннями здоров’я і довгих літ “в управлінні Руської Річі Посполитої” В даному випадку святий отець мав на увазі Україну А при посвяченні на єпископію в тому ж році Д. Жабокрицького та І. Стойка православний єпископ із Угорщини відзначав, що “в Русі старожитним єпархіям, найбільше в Луцькій та Острозькій” він буде творити архієрейське благословення. Без жодного сумніву, тут йдеться про підвладні Польщі території.

Того ж 1696 p., у листуванні з Москвою, гетьман повідомляє про плани кримського хана з ордами йти взимку на “богохраниму державу Малу Росію”, тобто притримується звичної у таких випадках термінології.

Певним чином цікавий для нас регіон був зафіксований у 1697 р. під час виборів нового польського короля — Августа Саського, який у своїх “Пропозиціях” до сенаторів та Річі Посполитої відзначав: “Так само Поділля, Україну [тут — Київщину], Волохів, Мултян, коли зможе, приверне до найяснішої Річі Посполитої” Ця конкретна місцевість знову згадується в договорі між Польщею і Портою, укладеному у Карловичах 1698 p.: “Кам’янець-Подільський непорушно, як у собі с, мас бути відданий Короні. До Поділля й України щоб Оттоманська Порта також не мала претензій. Гетьмана українського, котрий тепер резидує в Молдавії, щоб Порта скасувала”.

Ще один польсько-російсько-український сюжет із розглянутою тут термінологією представлений під 1700 p., коли польська шляхта почала переманювати на правий дніпровський берег лівобережне населення, а купцям чинити різноманітні перешкоди. До польських властей звернувся боярин Ф. Головін з претензіями на порушення договору від 1686 р. і зокрема про вже згадані “образи малоросійським купцям” На це коронний гетьман Я. Яблоновський відповів І. Мазепі, що “посилаю мої універсали в Україну із засторогою”, щоб були припинені подібні дії. Всього було послано три універсали: один — “до купців українських”, другий — до польських обивателів, духовних та світських, щоб цих українських купців у Польщі не утруднювали й не утяжали; третій універсал направлявся до польських панів, що начебто “мали на Україні свої грунти, щоб не осаджували своїх слобід на тих порожніх місцях”.

С. Величко наводить і дослівний текст цих універсалів, у яких зокрема йдеться про те, щоб “купцям українським київським та задніпровським” не було згаданих перешкод, щоб “купці українські, київські і задніпровські, приїзджаючи до Польщі” не мали утисків, щоб шляхтичі “які мають на Україні від Дніпра свої дідицтва та посесії” не порушували мирних взаємовідносин. У цьому випадку прослідковується чітка градація: російська сторона використовус малоросійську термінологію, а польська та турецька — виключно українську.

Продовжуючи вивчення даного твору, зазначимо, що матеріали до нього канцелярист Війська Запорозького С. Величко, мабуть, міг розпочати активно збирати починаючи з 1690 p., коли він поступив на службу до В. Кочубея, а підготовка власне тексту розпочалася в 1720-х роках. Але крайня верхня дата при описі подій — 1700 р. Сама назва “Літопис”, котра традиційно вживається, — кабінетного походження. Своєю появою вона завдячує видавцям Київської тимчасової комісії для розбору давніх актів, хоча не відповідає ні автентичному заголовку джерела, ні його суті18 На титульній сторінці твору зазначено: “Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана Військ Запорозьких, вісім літ точилася. А близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі, з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно подався”.

Вже з вищенаведених матеріалів випливає, що автор зібрав багато цікавої та важливої інформації з козацької офіційної документації, а також міжнародних договорів, з приводу того, як іменувалися сучасні українські землі в те “буремне століття”, як себе усвідомлювали предки сучасних українців в часи пізнього середньовіччя. Про це вже йшлося вище. Але власний досвід і знання, аналіз наявних даних, сприйняття тогочасних реалій, дали змогу і самому Самійлу Васильовичу вивчити та певною мірою систематизувати історично-географічну термінологію, як і її похідні, що є важливим з точки зору розробки цієї теми.

На початку своєї оповіді Величко згадус ті часи, коли за правління польського короля Жигмунда III, в 1507 p., “козаки, знову розплодившись і примножившись в руських провінціях та землях”, почали розселятися на дніпровських островах нижче порогів. Самі ж поляки почали накладати великий тягар й пригноблювати “Русь, що була під їхньою владою, і козаків у самій Польщі та на Україні, а вони жили тоді обабіч річки Дніпра” Продовжуючи оповідь про протистояння між польською владою і населенням сучасних українських земель, автор багато разів щодо останніх згадує назву Русь (починаючи від часів Казимира Великого і далі до часів правління інших польських королів). Також використовуються вирази “Русь і козаки”, “козако-руські вольності”, “людей Русі і козаків”, “русів і козаків”, “русам і козакам україно-малоросійським”, “руські землі і провінції”, “козаки й малоросіяни", ’’малоросіяни”, “малоросійська шляхта” (частина її мала королівські привілеї, а частина повинна була слугувати Запорозькому війську і всьому “малоросійському народові”).

Ще декілька повідомлень з цього приводу маємо вже щодо часів діяльності Я. Барабаша, який у 1636 р. разом з молодим Б. Хмельницьким їздив до Владислава у Варшаву. Вони скаржилися новому королю на утиски, що їх чинили “на Україні” поляки й просили підтвердити “давні українські та козацькі права й вольності” Король надав Барабашеві “з усім Запорозьким військом і народом україно-малоросійським” такі привілеї, підтвердив усі “козацькі й малоросійські старожитні права і вольності”, дозволив мати “на Україні гетьмана” Окрім того, Владислав звернувся до “українського народу” з відзначенням його заслуг перед Короною; осуджував поляків, що “панують на Україні” і не слухаються його, а також чинять кривду “козакам, як і всім малоросіянам”.

З вищенаведеної інформації теж можна зробити певні узагальнення. Вже на перших сторінках Літопису маємо повідомлення про активізацію козацького руху за дніпровськими порогами на початку XVI ст. Його діячами були вихідці з руських (тобто східнослов’янських) територій. Певною мірою до цього причетні й поляки, які творили безчинства на Русі в тих районах, що перебували під їхньою владою, порушуючи давні українські й козацькі права та вольності; ще конкретніше — козаків пригноблювали як на Україні, так і в самій Польщі. До першого із вищеназваних регіонів належали землі по обох берегах Середнього Дніпра. Слов’янське походження жителів півдня Східної Європи підтверджується виразами “Русь і козаки”, “руси і козаки україно-малоросійські”, “малоросійський народ” і т. д. Взагалі обриси окремих мікрорегіонів ще розмиті й неконкретизовані, але в цілому все ж йдеться про обидва береги Дніпра.

Це підтверджується й пізнішими гетьманськими універсалами Острянина (1638 р.) та Хмельницького (1648 p.). Тексти самих універсалів ми тут не аналізуємо (то тема окремого дослідження), але повинні відзначити, що в першому із названих випадків воно було передане “у малоросійську Україну, що лежить зобабіч Дніпра, а саме: в повіти Черкаський, Білоцерківський, Уманський, а з другого боку Дніпра — Переяславський, Ніжинський та Лубенський” Далі Величко робить ще одне зауваження з цього приводу — “в усю Малу Росію по обидва боки Дніпра” А в другому випадку Хмельницький розіслав свій універсал “в усю, що лежить обіруч Дніпра, Малоросію” При цьому гінцям були означені межі його поширення: “з одного боку Дніпра від Білої Церкви аж до Полонного, Львова, Кам’янця-Подільського, а з другого — від Переяславля до Чернігова, Стародуба, Гомеля, за Дніпро до Борисова й далі, також до Бихова, Могилева і далі”.

Тут незаперечно прослідковується розширення української або малоросійської території від придніпровських районів у кількох напрямках вже в перші десятиліття гетьманської доби.

Зберігається такий стан речей і в перше десятиліття після смерті великого гетьмана, коли при характеристиці ситуації на цих теренах Величко використовує терміни “Україна”, “Мала Росія”, “Україна з козаками”, “Мала й Велика Росія” (відрізняючи “росіян” та “козаків”), “єдина наша Мала Росія, що була тоді пообач Дніпра” Але вже з’являється й тенденція розподілу по берегах цієї ріки: 1660 р. польський король Казимир, який рушив з військами в Україну, намагався схилити на свій бік Ю. Хмельниченка, який жив у Чигирині, а в наступному році до нього пристали “тогобічні, що від Чигирина” полки. Але “сьогобічні, що від Переяслава, полки” орієнтувалися на царя; на лівий берег прибув Я. Сомко з Білої Церкви після поразки “великоросіян та козаків” під Чудновом.

Проблема історично-географічної термінології ускладнюється за часів гетьманування І. Брюховецького. 1664 р. король Ян-Казимір забажав відібрати у царя Олексія Михайловича “сьогобічну Малоросійську Україну з козаками”, скинути самого гетьмана, а на його місце поставити “одного на обидва малоросійські боки” П. Тетерю. Він планував у зв’язку з цим рухатися від Остра на Глухів — “значне і міцне козацьке місто, прикордонне з московською державою” з метою “застрашити посполитий малоросійський народ” і “пригорнути сьогобічну Україну під свою владу” Це йому не вдалося зробити: Брюховецький розбив поляків під Глуховом та вигнав їх “зі своєї вітчизни Малої Росії” А далі Величко при описі згаданих подій підкреслює, що гетьман, “вигнавши з України” ворогів і зробивши велику шкоду супротивнику, знову повернувся до плану стати “єдиним малоросійським гетьманом по обидва боки Дніпра”, а правобережного П. Тетерю вигнати “із тогобічної України”

Тож при збереженні ідеї загальнодержавної право/лівобережної території, автор цього Літопису все ж частіше називає перший із дніпровських берегів “тогобічним”, а другий, свій (за місцем проживання), — “цьогобічним”.

Далі протистояння вже відбувалося між І. Брюховецьким та П. Дорошенком. Останній бажав перебрати під свою владу й “цьогобічну малоросійську Україну”, а його супротивник, повернувшись із Москви, розіслав “на цьогобічну Україну в усі полки” свої універсали. Це призвело до незгоди у єднанні “Малої Росії” Проте Брюховецький пішов ще далі: він на догоду цареві та задля зміцнення своїх позицій у його очах “знищив давні малоросійські вольності”, дозволивши перебувати у “всіх малоросійських містах московським воєводам”, котрі понаїхали “у Малу Росію” та почали тут розпоряджатися “з великим і безпошанівним всенародним малоросійським утяженням” Дорошенко у зв’язку з цим заслав “на цей бік Дніпра, в Малу Росію” свої універсали. У відповідь лівобережний гетьман розіслав власні послання “на всю цьогобічну, єдиного рейменту, Малу Росію” Внаслідок таких демаршів “цьогобічний малоросійський народ” був збентежений та дезорієнтований.

В кінці свого правління “стуманілий розумом гетьман Брюховецький”, зрозумівши, що “некорисно йому і всьому народові малоросійському було прийняти в Україну” московських воєвод, вирішив випровадити їх “з Малої Росії” Це й було зроблено — витіснено з багатьох лівобережних міст і, зокрема, з “Полтави, українського малоросійського міста” Московський володар розсердився на гетьмана “і на всю Малу Росію” та наказав своїм військам рушати “від Путивля й Білгорода до Малої Росії” А на протилежному боці Дніпра “гетьман Дорошенко, другий опікун бідної цьогобічної малоросійської вітчизни”, вирішив відбити російські війська від “Малої Росії” Тож рушив з козацьким військом на лівий берег Під Котельвою він, увійшовши “в середину цьогобічної України”, отримав військову перевагу. А для безпеки “цьогобічних прикордонних малоросійських міст від московської сторони” в Ромнах залишив свої підрозділи.

Тут розповідалося в основному про події на Дніпровському Лівобережжі, де мешкав “малоросійський народ”, а “цьогобічні” землі часто означалися як малоросійські (правда з українською “добавкою”). Хоча територіальна об’єднавча ідея й надалі жевріла.

В цей час у вищезгадане гетьманське протистояння втрутилася третя сила з Дніпровського Низу: у союзі з кримськими ордами із Запорожжя на “цьогобічну Україну” рушив П. Суховій, родом “з тогобічної, що од Чигирина, України” Знав він “козако-руське письмо”, а тому увійшовши у “цьогобічну, що від Полтави, Україну”, почав розповсюджувати сйред місцевого населення свої звабні листи та універсали. Тому з московського боку “на Україну” знову рушили війська під проводом князя Г. Ромодановського. П. Дорошенко теж провів заходи для оборони “по всій тогобічній свого рейменту Україні”; розіслав “по всій Україні” — “тогобічній” свої звернення, викриваючи Суховія, який декларував бажання “не шкодувати свого життя за свою вітчизну, Малу Росію” Одночасно правобережний гетьман звернувся до нового польського короля, щоб той підтвердив “давні права і вольності Запорозького війська і всього малоросійського народу” М. Вишневецький у відповідь направив до Острога своїх комісарів для уточнення таких бажань і прохань Дорошенка й встановлення нових дружніх стосунків “з Запорозьким військом і українським народом” Але по обидва боки Дніпра, пише далі Величко, у зв’язку з діями Суховія та козаків, що пристали до нього з українських міст, багато людей потрапило в татарську неволю. На підмогу цьому збурювачу спокою прибули із Запорожжя ще й 1. Сірко та І. Улановський. Вони прийшли “в тогобічну, що від Чигирина, Україну” Одночасно татари, розібравшись у можливій перспективі військових дій на Правобережжі Дніпра, — в “тамтешній Україні” — забрали свою здобич “з тогобічної України” і вирушили до Криму. Не відставала й Москва: царські посли принесли звістку полковникам, старшині і “взагалі цьогобічному українському народові”, що государ вибачає їм усім, а Дорошенко не може називатися гетьманом обох боків Дніпра, бо був переданий “з тогобічною чигиринською Україною” полякам згідно з Андрусівським договором 1667 р.

З цієї інформації теж можна зробити певні висновки: “цьогобічні” лівобережні території все чіткіше Величком означаються як малоросійські, а правобережні “тогобічні” — як українські. 1 ще одна й доволі важлива деталь — у розглянутий відрізок часу місцевий люд з обох берегів Дніпра кілька разів іменується “українським народом”, а не лише “малоросіянами” (хоча ця назва теє використовується), як було в попередні періоди.

І. Брюховецький припинив під московським тиском своє гетьманування, а його місце у 1669 р. посів Д. Многогрішний, який продовжив разом із запорожцями конфронтацію з П. Дорошенком. В 1670 р. автор Літопису характеризує ці події таким чином: “Після нещасливої минулорічної української революції (йшлося про заміну гетьманів. — О. М.) відбулося нове розорення козацько-руської вітчизни, тогобічної України” Це в свою чергу поновило актуальність завдання повернути “тамтешньому козако-руському народові” їхні колишні права і вольності. Тоді ж, за підтримки поляків, в Умані з’явився ще один гетьман — М. Ханенко. “Від отакої дії й такого становища єдина, що лежить пообабіч Дніпра Мала Росія, бідна і занепала козако-руська вітчизна, розділилася того-таки 1670 року та всеконечний свій занепад і запустіння на три гетьманства і три частини”, а самі гетьмани стали ворогами — констатує з сумом Величко. Дорошенко “з усією тогобічною Україною” подався під протекторат Османської Порти, на що Туреччина пообіцяла йому “й всій Україні” свою військову допомогу. Такі події стали новою історичною сторінкою “простодушного козако-руського народу”.

Остання назва стала ще одним, новим найменуванням автохтонного населення, поруч із вищезгаданими “малоросійським” та “українським” народами.

1672 р. Д. Многогрішного змінює І. Самойлович і тоді ж, на раді під Конотопом, було піддано осуду Андрусівський договір, статті якого затверджувалися без козаків, а це, в свою чергу, було пов’язано “з роздвоєнням єдності Малої Росії". Зафіксовано і те, що ”на тому боці Дніпра поляки хитрими своїми способами розділили єдину козацьку Україну на три гетьманства, як вище писав, сподіваючись таким дійством досягти свого бажаного собі щодо тогобічної України” Під час цього протистояння “багато уманців й тамтешніх жителів інших українських міст” в 1673 р перейшли на Дніпровське Лівобережжя й оселилися там, особливо на землях Переяславського полку.

С. Величко знову повертається до проблем, що виникли після підписання Андрусівського договору, коли було розділено “надвоє рікою Дніпром єдину, старовічну, правдешню вітчизну Малу Росію”; про бажання поляків, щоб “їхній гетьман цього боку Дніпра Дорошенко” або ж зовсім не був гетьманом, “відкинувши всі давні військові й українські права та вольності”, або ж гетьманував при малому козацькому війську; він пише про те, як ті ж поляки Ханенкові бажали передати владу на “всю тогобічну Україну із Запорозьким військом” У вдячність за це останній робив багато чого, щоб чигиринського гетьмана зігнати “і лишитися під ляхами з усією Україною”.

Цар Олексій Михайлович, як відзначав Величко, враховуючи небезпеку для “того православного українського, козако-руського народу” наказав використати “російську й козацьку силу” Противник, біля Лисянки, що розташовується на Дніпровському Правобережжі, відійшов, “не доходячи й найокраїнніших українських міст” Та все ж не вдалося уникнути нової “української руїни й запустіння” — до цього призвели турецькі діяння поблизу Умані та інших околишніх міст. Це знову призвело до переселення на лівий дніпровський берег “вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді поповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася” А на правому боці поляки розпоряджалися “на Україні” і для цього в “тамтешніх українських містах” залишали свої військові залоги.

Наступного 1675 р. турки, не вдовольнившись тим, що в попередній рік знищили Ладижин, Умань та інші міста (всього 17) й багато горя зробили для “православного козацько-українського народу”, здобули українське місто Паволоч. А поляки не мали змоги захищати від них “свою так звану державу, тогобічну Україну” Протистояння між цими супротивниками тривало і далі: грабуючи “українських людей”, турки вийшли на поляків “або, певніше кажучи, на Малу Русь, що лишалася під Польською державою” В серпні 1675 р. “ввійшовши в середину — Польської держави, в Малу Росію, — воював (турчин. — О. М.) на руські міста, тобто Львів, Броди, Дубно; добував він і інші руські міста, і нарешті під Жовквою відправив знамениту баталію з польськими військами” Тоді відбулося “бусурманське нашестя на тогобічну Малу Росію”.

Самійло Васильович “підводить риску” під такими спустошливими військовими операціями “в тогобічній Малій Росії” Турки “здобували тоді в Малій Росії Львів, Броди та інші міста, а християнські польські війська їх боронили” Він приводить з цього приводу й свідчення отця Галятовського, який в книжці “Скарбниця” писав про Львів, Дубно, Броди та інші міста як про малоросійські — він “ясно називає перелічені міста Малою Росією”.

Таке підтвердження для Величка було необхідним — адже окрім цього випадку, підкарпатський регіон як малоросійський ніхто не визначав. Він знову в цій частині свого Літопису говорить про роз’єднання Малої Русі — “єдиної козацької України” абож про “єдину, старовічну, правдешню вітчизну Малу Русь”; про “цьогобічні” та “тогобічні” землі; про “давні військові й українські права та вольності”; про “православний український козако-руський” або “козако-український” народ — ще одне нове найменування автохтонів. Новою також стала звістка про “так звану державу, тогобічну Україну, що була під Польщею”, “або певніше кажучи про Малу Русь, що лишалася під Польською державою” Окрім того, автором певною мірою висловлюється симпатія до “християнських польських військ”, котрі боронили Правобережжя від турків.

Цікавим і одночасно трагічним з точки зору самоусвідомлення став епізод, в якому головну роль відігравав кошовий отаман І. Сірко — відданий захисник православ’я. Захопивши в Криму багато слов’ян-бранців, він запропонував їм йти — на вибір — назад на півострів, або на Русь. Частина з них вирішила знову повернутися на чорноморські береги, а інші — рухатись “на Україну, в свою землю” Перші пояснювали це тим, що в Русі у них нічого не залишилося, а в Криму — маєтність та сім’ї. Легендарний Сірко “з Січі” дещо пізніше другу частину бранців відпустив в Малу Росію, а перших велів наздогнати й усіх порубати (що і було зроблено молодими запорожцями).

Але для нас важливим є те, що давні батьківські землі кілька разів називаються старим руським ім’ям. Не останнє місце в цьому, мабуть, відігравала релігійна ідеологія (протистояння між християнською руською вірою, котру захищали запорожці, та ісламом кримських татар).

А на “материкових” землях протистояння між Самойловичем та Дорошенком тривало. Перший із них гнівався, що другий разом з татарськими ордами “щоліта плюндруючи Поділля й Волинь Польської держави, завше вторгались у цьогобічну малоросійську Україну”, де чинили шкоду “малоросіянам”, забираючи людей у неволю, чинячи розорення “українських поселень та жител” Тому лівобережний гетьман разом з “великоросійськими військами” вирішив рухатися до Чигирина. Але це призвело не до спокою в “Малій Росії”, а до розорення Чигирина “й усіх решток тогобічної козацької України” турками.

1676 р. відбулося “захоплення чи розорення тогобічної козако-руської малоросійської України” “Чигрин з усісю Україною знову схилиться під турецьку владу”, — надіявся Ю. Хмельниченко, який мріяв повернути собі гетьманську булаву.

З цього приводу козацький панегірист О. Бачинський-Яскольд писав (як його цитус Величко):

Суне сила велика, іде в Україну...

З всієї Вкраїни — усе послушенство...

Вже турецька притисла нога Україну...

Та надії Ю. Хмельниченка не здійснилися: “великоросійські й малоросійські війська” здобули перемогу, а вищезгаданий О. Яскольд у панегірику “Чигрин” оспівав її так:

Бо відколи ще княжив у нас Володимир,

Ми з турками бились, змагалися з ними,

Князь той, Руську державу грудьми захищавши,

Наче скло, пиху гордих крушив, потоптавши...

Зараз Русь на дорозі своїх предків гордих

Гонить скоком лісами татарськії орди...

Добре альфу читають тобі Греко-Русі:

Боже, вірить невірних нехай Русь примусить!

І омега тим стилем хай читана буде:

Хай тріумф Русь до решти над турком здобуде!...

Отчу віру підперши, славу України

Піднесеш над Кавказом винеслі вершини!...

Щоб безслідно кримчаків погнать з України...

С. Величко під 1677 р. у зв’язку із значною перемогою, про “першу щасливу чигринську козако-руську війну з турками” процитував ще й уривок невідомого автора. Мабуть, їхні відчуття з цього приводу збігалися:

На Русі першим князем був Кий. Русин — б’ється;

Кий, щоб бити добряче, у руки береться...

Зрештою і господь Бог може сам помститись

Знищить пишних гордяків, змусить примиритись.

Не іде наука в ліс, научила mores

Русь татар та османів, має тож honores.

Добре, турче, собі радь, лапки стань лизати,

Іншим разом в Руський край краще не з’являтись.

А коли спокуса ще, турчине, спокусить,

То побачиш, що візьмеш, те покажуть руси.

По пророцтва не ходи і до Магомета,

Від Русі тобі кінець, знай отож про це ти.

Врятували ноги раз, вдруге буде годі,

Втрапиш ти у власну сіть, що на нас лагодив.

Що без помочі візьмеш, кожен добре знає —

Україна лиш одну божу поміч має...

Теслярчук наш Русь на мечі переробить рала.

Не чекає вдо потесав труни на гвала,

Тож нехай ма їх, хай на турка піде,

І тоді побачить він, які вдарять біди.

Русь хоч зараз турку ще з примусу підвладна,

Та до царських вона військ досднатись ладна...

Мудрий русин турчаку відшука управу,

Повесні над ним дізна іще більшу славу.

Буде турок немалу силу готувати,

Русин знає як йому вдома зустрічати.

Та зволяс краще він стрічі в його дому,

Не своє, його добро споживать при тому,

Не свої, його краї, густо кров’ю злити,

Буде краще, ніж би нас він почав губити...

Ваша матір, давня Русь, смак пізнала слави —

Хай за мужність вашу скрізь рицар світу з’явить.

Був би каменем хіба, щоб те не вчинити,

Руський рицарю, і гріх мав би ти носити!...

Надивитись пес не дав, хутко вдарив в ноги,

Іншим разом до Русі не знайде дороги!...

Цілуй землю, по якій ти біжиш, турчине!

Каже Русьи коли живий, то напевне згинеш...

Тут знову, коли протистояння зачіпає й проблеми віри, з’являється стара назва країни — “Русь”, “Руський край”, “Руська держава” Згадується і стара велич, у даному випадку щодо середньодніпровського регіону (ситуація у Прикарпатті була більш складною — там “руська” назва використовувалася і в географічному відношенні).

Але тріумф тривав недовго: вже 1678 р. перемога дісталася “бусурманам” “Черкаси, Корсунь, Стеблів, Суботів та інші українські міста і села” залишилися спустошеними. Автор Літопису, проводячи аналогію з біблійним Вавілоном, пише: “Паде, паде Україна тогобічна, малоросійська, козако-руська” Правобережна столиця Чигирин була знищена вщент.

У 1679 р. турецький наступ мав головним маршрутом київський напрямок. Тому Самойлович відправив свої війська “для забезпеки України від Криму у Полтавський полк і на низ до Запорозької Січі” Та і західний супротивник не дрімав: король Ян Собеський знову забажав перетворити “православну Русь, що була під державою Корони Польської, на унію” Щодо сучасних західноукраїнських областей та їх жителів Величко фіксував такі назви і вирази як “народ руський”, “рукописний польський аркуш-частина руського діаріуша”, “благочестива Русь”, “унія й панувала на Русі 26 років”, “православний руський народ” “православний руський бік”, “руське духовенство”.

Далі в Літописі коментуються діяння Петра І, який “вигубив з усієї Малої Росії старовічну польську монету... а натомість наповнив Малу Росію своєю монетою” - полякам віддав “тогобічну Україну” - розмістив регулярні війська “на великороссійському порубіжжі з Малою Росією”; проводив “своїми й козацькими малоросійськими військами” операції в північнокавказькому регіоні. Йому один з “кисво-малоросійських поетів” написав вірша (після заключения миру зі шведами), в якому, зокрема, відзначалося:

Царю Петру — монарху зичим у всі часи Побід і слави, щастя ми, черкаси.

Назва “черкаси” у відношенні до всіх тогочасних українців цікава тим, що ще на початку XVII ст. вона позначала лише запорожців. Тобто на початок XVIII ст. вона поширилася в просторі. Окрім того, коли шведи увійшли “у Малоросію”, Петро пообіцяв “малоросійському народу” багато пільг, що в майбутньому не було виконано. Слід додати, що він “знищив і вельми уярмив всіх малоросіян, як шляхетського козацького чину, так і посполитих” Було також встановлено новий кордон “землям полтавських і коломацьких жителів (не по тому кордону, який був у Малій Росії за Польської держави з Великою Росією)”.

Ще пізніше, в 1683 p., після “запустіння Чигрина та всієї решти тогобічної малоросійської козако-руської України турчин”, бажаючи мати зиск, “віддав ту Україну” волоському господареві Дуці. Той купив собі “згадану порожню козацьку Україну” і “хотів володіти обома землями — Українською і Волоською” - також обіцяв великі пільги переселенцям сюди. “Нетямущий цьогобічннй малоросійський народ”.

повірив у ці обіцянки й почав переселятися “з цього боку за Дніпро”. А волоський господар заволодів повністю “тогобічною Україною” Порта ще й наказала йому вербувати на військову службу козацькі війська “на тогобічній Україні” Пізніше Правобережжя було передане Ю. Хмельниченку, який став “турецьким гетьманом на Україні” з проживанням у Немирові.

Але поляки бажали “пригорнути від турків ту Україну до Польщі” й поставили гетьманом “якогось Куницького” Тоді ж, за згодою гетьмана Самойловича “та усього взагалі духовного й мирського малоросійського народу”, на Київську митрополію було обрано Гедеона Святополка, князя Четвертинського. Він став на місце Иосифа Тукальського, який помер у Чигирині за гетьмана Дорошенка. Сталося це через постійні “малоросійські завірюхи” та через запустіння “тогобічної України”.

Зірка Самойловича закотилася у 1687 p., коли відбувся “марнотратний похід християнських російських військ на Крим” Спричинено це було й тим, що “сарацини”, “окрім західних окраїн, обернули своє жало на Польщу й Малу Росію, причинивши Короні немалий ущербок розоренням Поділля та інших міст і провінцій” Тому “великоросійський і малоросійський Марс” виступив у похід. Але “у московських та козацьких військах” зародилася підозра про причетність Самойловича до провалу походу, що й послужило приводом для його скинення.

Даний відрізок часу в подіях на теренах Середньому Подніпров’ї не відрізнявся в історично-географічному відношенні якоюсь кардинальною новизною. Для Величка лівобережні території — це в основному “цьогобічні” землі, а правобережні — “тогобічні” Малоросійська та українська термінологія використовується на рівних, хоча все ж лівий берег частіше іменується першою назвою, а правий — другою. Чіткіше власне руська назва використовується для західних, підкарпатських земель, а також у відношенні протистояння православ’я з іншими релігійними системами (ісламом, католицтвом) й під час звернення до старих києворуських часів.

1687 р. гетьманом став І. Мазепа. З самого початку свого правління він почав співпрацювати з Москвою в освоєнні сучасного південноукраїнського регіону, а для того часто виступав туди з “малоросійським військом” Заселення відбувалося там в основному “малоросійськими людьми” Для оборони нових пунктів там залишалися “московський та козацький” гарнізони.

А на українському заході залишалися старі проблеми: там піднімалися питання про “вольності як польського, так і руського народів”; про “святу греко-руську віру східного обряду” або ж про “визнавців греко-руської східної неуніатської віри”, яких там притискали поляки.

Все частіше лівобережні події освітлювалися в малоросійському ключі. Тут проводилася охорона в “околичних малоросійських місцях” або “на малоросійських рубежах” У зв’язку з цим “всі малоросіяни”могли жити спокійно, хоча на “малоросійську Україну” іноді приходила сарана. Вона вчиняла “малоросійським людям”, “на Україні”, великі збитки або ж пересувалася далі “через усю Малу Росію” — “на Волинь і в Польщу, так само і в Литву” За міфічними переказами, на її крильцях руськими літерами було написано “гнів божий”.

Є і конкретне повідомлення про самого С. Величка, який 1690 р. почав служити “в Запорозькому війську в поважнім домі малоросійських панів” — у генерального військового писаря В. Кочубея, якому гетьман, цей “талановитий послідовник Макіавелі, не вірив ніколи... І не лише не вірив, але й знав про його таємні мрії про булаву”. Тому лише можна здогадуватися, як “описувачу та повістяру літописних діянь” — так іменував сам себе Самійло Васильович — було працювати в такій ситуації. Ускладнювалося це й діями Петрика (а з ним якраз мав таємні зв’язки Кочубей), який “прожив у Січі ледве рік і пішов до Криму, де збурив хана з усіма кримськими ордами до війни на Російську державу”.

Підтримував гетьман церковнослужителів, зокрема новопоставленого київського митрополита Варлаама Ясинського, який, об’їжджаючи всю свою “малоросійську єпархію”, зупинявся “в усіх малоросійських полках та монастирях” Але “душевний противенець, котрий завжди ненавидить православний християнський козако-руський рід”, бажаючи запустіння “малоросійської України”, а ще конкретніше — “сьогобічної малоросійської України” через поставленого в Криму гетьманом уже згаданого Петрика розпочав нову військову кампанію в Малій Росії. Запорожці відмовили йому в поході на “вітчизну свою малоросійську”, а сам Мазепа “зібрав до себе полки свого малоросійського рейменту, одні, а саме: Миргородський, Гадяцький, Прилуцький та інші, послав за Ворскло супроти ворожого наступу, а з іншими станув під Гадячем, надчікуючи до себе великоросійських військ” Ворога було відкинуто, але ненадовго: через певний час “на Малу Росію з кримського боку” знову прийшов супротивник, і, взявши здобич, а першу чергу в “Полтавскім українськім полку”, повернувся додому. Як тоді висловився один жовнір (а його процитував наш автор): “Біда Україні — і відтіль гаряче, і відтіль боляче”.

Під час опису подальших подій часто трапляються назви “купці малоросійські”, “купецький приїзд з Малої Росії у Волоську землю”, “малоросійські люди, котрі йдуть у Січ”, “малоросійські війська” А під час бойових дій з кримчанами йшлося про похід “на Малу Росію, що лежить по обидва боки Дніпра”; про “околичні великоросійські та малоросійські міста”; про напади на Київ та інші центри, підпорядковані цареві; про те, як “від Запорожжя уже приходити сюди, в Малу Росію”.

Взагалі, малоросійська термінологія явно превалює над українською, особливо коли йдеться про Дніпровське Лівобережжя. “Малоросійські та великоросійські війська” і далі взаємодіяли під час спільних операцій для ефективного вирішення “великоросійських та малоросійських незгод і великих змагань з Отоманською Портою та Кримською державою”, зокрема, в боях під Азовом. Після перемоги цар відпустив “усе козацьке малоросійське військо з-під Азова в Малу Росію” Полонених, котрі хрестилися добровільно, відпускали “з Січі на Русь в Україну”. А самі запорожці захищали й надалі “святу церкву та вітчизну православно-російську”.

З руською термінологією пов’язані Й церковні ПОДІЇ 1694—1695 pp., коли “вся руська волинська шляхта” забажала вибрати луцьким та Острозьким єпископом також волинського шляхтича Дмитрія Жабокрицького, який обіцяв лишатися вірним “нерушимому греко-руському православ’ю” Слід зазначити, що якраз вони й були “в Русі старожитними єпархіями” А 1б95 р. гетьман Великого князівства Литовського К. Сапєга просив у 1. Мазепи дозволу “українським людям” возити своє збіжжя до Литви. Продовжуючи польську тематику, слід відзначити, що 1697 р. ханський посланець переконував у Львові поляків, щоб ті “мали мир з Кримом та турками, оглядаючись на українську подільську, а також у воєводствах Руському та Волинському і на Покутті руїну” А дещо пізніше пішло “з Кракова в Малу Росію” повідомлення, що в Константинополі постала морова епідемія.

Кримський напрямок і далі залишався актуальним для жителів Дніпровського Лівобережжя. Зокрема, “для оборони України та слобідських міст” залишали військові залоги в прикордонних районах, бо від “язиків” стало відомо про планування нового кримського вторгнення в Малу Росію. А про північний напрямок згадується під 1700 p., коли було описано за гетьманським наказом суходільний та водний шлях, “який лежить з Малої Росії від Стародуба й Чернігова до Кролевця Пруського і до Риги” Тоді ж “деякі польські панове на тому боці Дніпра” почали переманювати на постійне проживання “цьогобічних малоросійських людей. А купцям малоросійським почали були діятись у Польщі численні ошуканства і образи” Але конфлікт було замирено.

Цим роком і закінчуються повідомлення в Літопису С. Величка. Можна все ж констатувати, що за часів І. Мазепи превалювала назва “Мала Росія” із різними похідними від неї.

Назва “Україна” “взяла гору” пізніше, але детальний аналіз завершальної стадії цього процесу не є темою даного дослідження. Тут слід лише констатувати те, що розглянуті в даній праці часи стали основною ланкою у формуванні самоназви одного із сучасних східнослов’янських народів — українського.