Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього

Рідкісні павуки та забуті писемності

Сучасна наука та сучасні імперії мотивувалися неспокійним відчуттям, що там, за горизонтом, на них, можливо, очікує щось важливе – щось, що їм краще було би дослідити та опанувати. Проте зв’язок між наукою та імперією проростає значно глибше. Будівничі імперій були пов’язані з ученими не лише мотиваційно, а й практично. Для сучасних європейців будівництво імперії стало науковим проектом, тоді як започаткування наукової дисципліни стало імперським проектом.

Коли мусульмани завоювали Індію, вони не привезли з собою археологів для систематичного дослідження індійської історії, антропологів для вивчення індійської культури, геологів для вивчення індійських ґрунтів або зоологів для вивчення індійської фауни. Коли ж Індію завоювали британці, вони всі ці речі зробили. 10 квітня 1802 року стартувало Велике дослідження Індії. Воно тривало шістдесят років. За допомогою десятків тисяч місцевих робітників, вчених та провідників британці детально нанесли на мапи всю індійську територію, розмітили кордони, виміряли відстані та навіть вперше розрахували точну висоту гори Еверест та інших гімалайських піків. Британці вивчили військові ресурси індійських провінцій та місцезнаходження їхніх золотих копалень, а також подбали зібрати інформацію про рідкісних індійських павуків, видати каталоги кольорових метеликів, прослідкувати давнє походження індійських мов, що вийшли з ужитку, та провести розкопки занедбаних руїн.

Одним із головних у цивілізації долини Інду було місто Мохенджо-Даро, яке процвітало в ІІІ тисячолітті до нашої ери, але приблизно в 1900 році до нашої ери було зруйноване. Жоден з індійських правителів до появи там британців – ані Маур’ї, ані Гупта, ані Делійські султани, ані Великі Моголи – не звертав на його руїни особливої уваги. А от британські археологи в 1922 році згадали про це місце. Британські вчені провели там розкопки і виявили першу велику цивілізацію Індії, про яку не знав на той час жоден індієць.

Ще одним яскравим прикладом британської наукової допитливості стала розшифровка клинопису. То була основна писемність, яка використовувалася по всьому Близькому Сходу протягом близько 3 тисяч років, але остання людина, здатна його прочитати, мабуть, померла ще на початку І тисячоліття. З того часу мешканці регіону часто натрапляли на клинописні написи на пам’ятках, стелах, давніх руїнах та глиняних черепках. Але вони не мали жодної гадки, як прочитати дивні, кутасті подряпини та, наскільки нам відомо, й не особливо намагалися. У 1618 році клинопис привернув до себе увагу європейців, коли іспанський посол у Персії оглядав руїни давнього міста Персеполіса, де побачив написи, які ніхто не міг йому розтлумачити. Новина про невідому писемність швидко поширилася серед європейських спеціалістів, викликавши у них неабиякий інтерес. У 1657 році європейські вчені опублікували перший запис клинописного тексту з Персеполіса. Потім було дедалі більше записів, і протягом майже двох століть вчені усього Заходу намагалися їх розшифрувати. Жодному з них це не вдалося.

У 1830-х роках до Персії, з метою допомогти підготувати армію шаха в європейському стилі, був направлений британський офіцер на ім’я Генрі Роулінсон. У свій вільний час Роулінсон полюбляв подорожувати країною. Одного дня місцеві провідники привели його до Бехістунської скелі в горах Загрос та показали величезний напис на ній. Близько п’ятнадцяти метрів заввишки та двадцяти п’яти метрів завширшки, цей напис був вирізьблений високо на передньому боці скелі за наказом царя Дарія І десь так 500 років до нашої ери. Він був виконаний клинописом трьома мовами: давньоперською, еламською та вавилонською. Цей напис був добре відомий місцевому населенню, але ніхто не міг його прочитати. Роулінсон переконав себе, що коли він зможе розшифрувати цей напис, це дозволить йому та іншим ученим прочитати численні написи та тексти, які в той час знаходили по всьому Близькому Сходу, відкривши двері в давній та забутий світ.

Першим кроком у розшифруванні напису стало створення точного запису, який можна було би надіслати до Європи. У процесі роботи над цим Роулінсон ледь не розбився насмерть, піднімаючись на круту скелю, щоб скопіювати дивні літери. Собі на допомогу він найняв кількох місцевих мешканців, зокрема одного курдського хлопчика, який дістався до найбільш недоступних ділянок скелі для копіювання верхньої частини напису. В 1847 році проект був завершений, і повну та точну копію відправили до Європи.

Роулінсон не спочивав на лаврах. Звичайно, як армійський офіцер, він мав військові та політичні завдання, які мав виконувати, але кожного разу, як йому випадала вільна хвилина, ламав голову над таємницею писемності. Він пробував один варіант за іншим і, нарешті, зумів розшифрувати давньоперську частину напису. Вона була найлегшою, бо давньоперська не надто відрізнялася від сучасної перської мови, яку Роулінсон добре знав. Розуміння давньоперської частини дало йому потрібний ключ для розкриття таємниці еламської та вавилонської частин тексту. Великі двері розчахнулися, і назовні долинули давні, але живі голоси – гамір шумерських базарів, едикти ассирійських царів, аргументи вавилонських бюрократів. Без зусиль сучасних європейських імперіалістів, таких як Роулінсон, ми не багато змогли би дізнатися про долю давніх близькосхідних імперій.

Іншим імперським ученим, який залишив помітний слід в історії людства, був Вільям Джонс. Ця людина прибула до Індії у вересні 1783 року, щоб обійняти посаду судді у Верховному суді провінції Бенгалія. Він був так зачарований дивами Індії, що менш ніж через шість місяців після приїзду заснував Азійське товариство. Завданням цієї наукової організації було вивчення культур, історії та суспільств Азії, особливо Індії. Минуло ще два роки, і Джонс опублікував працю під назвою «Санскритська мова», яка стала основою науки про порівняльну лінгвістику.

У цій книзі вчений наголошує на дивовижних подібностях між санскритом, давньоіндійською, що стала сакральною мовою індуїстських ритуалів, та грецькою й латиною, а також подібностях між усіма цими мовами та готською, кельтською, давньоперською, німецькою, французькою та англійською. Так, санскритом слово «мати» буде матар, латиною – матер, а давньокельтською – матхір. Джонс припускав, що всі ці мови мають спільні корені, походячи від нині забутого давнього предка. Таким чином, він перший виявив те, що пізніше почали називати родиною індоєвропейських мов.

Твір «Санскритська мова» став продуктивним дослідженням завдяки не лише сміливим (та точним) гіпотезам Джонса, а й розробленій ним упорядкованій методології порівняння мов. Він був схвально прийнятий іншими вченими, дозволивши їм систематично вивчати розвиток усіх світових мов.

Лінгвістика взагалі отримувала завзяту імперську підтримку. Європейські імперії вірили, що для ефективного управління потрібно знати мови та культури своїх підданих. Так повелося, що британські офіцери, які прибували в Індію, проводили до трьох років у Калькуттському університеті, де вивчали гінді та мусульманські закони нарівні з англійськими; санскрит, урду та перську нарівні з грецькою та латиною; а також тамільську, бенгальську та індостанську культури нарівні з математикою, економікою та географією. Вивчення лінгвістики надавало просто безцінну допомогу в розумінні структури та граматики місцевих мов.

Завдяки невтомній праці таких людей, як Вільям Джонс та Генрі Роулінсон, європейські завойовники дуже добре знали свої імперії. Значно краще, насправді, ніж будь-які попередні завойовники чи навіть місцеве населення. Їхні чудові знання мали очевидні практичні переваги. Малоймовірно, що без таких знань до смішного маленька кількість британців зуміла б управляти, пригноблювати та експлуатувати стільки сотень мільйонів індійців протягом двох століть. Адже протягом усього ХІХ та початку ХХ століть менш ніж 5 тисяч британських чиновників, близько 40–70 тисяч солдатів та, можливо, ще 100 тисяч бізнесменів, різних компаньйонів, жінок та дітей було цілком достатньо для підкорення та управління приблизно 300 мільйонами індійців.^[93]

Однак ці практичні переваги були не єдиною причиною, чому імперії фінансували вивчення лінгвістики, ботаніки, географії та історії. Не менш важливим був і той факт, що наука давала імперії ідеологічне виправдання. Сучасні європейці дійшли думки, що здобуття нових знань – це завжди добре. Те, що імперії виробляли постійний потік нових знань, позначав їх як прогресивні та позитивні підприємства. Навіть сьогодні історія таких наук, як географія, археологія та ботаніка, не може уникнути схвалення європейських імперій, хоча б опосередкованого. Історія ботаніки мало розповідає про страждання австралійських аборигенів, але зазвичай знаходить добрі слова для Джеймса Кука та Джозефа Бенкса.

Більш того, накопичувані імперіями нові знання дозволяли, принаймні, в теорії, покращити життя підкорених народів та нести їм переваги «прогресу» – забезпечувати їм медичне обслуговування та освіту, будувати залізниці та водні канали, гарантувати справедливість та процвітання. Імперіалісти стверджували, що їхні імперії були не величезними підприємствами з експлуатації, а скоріше, альтруїстичними проектами, які реалізовувалися заради неєвропейських рас. Ось, як сказав про це британець Редьярд Кіплінг у своєму творі «Тягар білої людини»:

Беріть тягар той Білих,

Зішліть туди свій цвіт,

Синів, щоб торували

Новим підданцям слід;

Служили за поденне —

Завжди напоготів —

Юрбі хистких, похмурих

Дітей-напівчортів.^[94]

Звісно, цей міф часто спростовувався фактами. У 1764 році британці завоювали Бенгалію, найбагатшу провінцію Індії. Нових правителів мало що цікавило, крім самозбагачення. Вони затвердили провальну економічну політику, яка через кілька років призвела до спалаху Великого бенгальського голоду. Він почався в 1769-му, досяг катастрофічного рівня в 1770-му та тривав до 1773-го. Під час цього лиха померло близько 10 мільйонів бенгальців, третина усього населення провінції.^[95]

Насправді, і розповіді про утиски та експлуатацію, і «Тягар білої людини» не повністю відповідають фактам. Європейські імперії робили стільки різних речей у таких великих масштабах, що можна знайти багато прикладів для підтвердження всього, чого завгодно. Ви вважаєте, що ці імперії були злими монстрами, що несли по всьому світі смерть, пригноблення та несправедливість? Можна легко скласти енциклопедію їхніх злочинів. Ви хочете довести, що вони, фактично, покращували умови життя своїх підданих за допомогою нових ліків, передової економіки та більшої безпеки? Можна скласти іншу енциклопедію їхніх досягнень. Завдяки тісній співпраці з наукою ці імперії зосередили в своїх руках таку владу та змінили світ до такої міри, що, мабуть, їх не можна позначити просто як добрі чи злі. Вони створили світ таким, як ми його знаємо сьогодні, включаючи навіть ідеології, які ми використовуємо, щоб їх судити.

Тим часом використання імперіалістами науки призводило й до гірших наслідків. Біологи, антропологи та навіть лінгвісти надавали наукові докази, що європейці є вищими за всі інші раси, а тому мають повне право (якщо взагалі не обов’язок) цими расами правити. Після того, як Вільям Джонс заявив, що всі індоєвропейські мови походять від однієї давньої мови, багато вчених захопилися відкриттям, ким же були ті, хто нею говорив. Вони виявили, що найдавніші люди, які говорили санскритом, вторглися в Індію із Середньої Азії понад 3 тисячі років тому і називали себе арія. Найдавніші люди, які говорили перською мовою, називали себе айрійя. Відповідно, європейські вчені припустили, що люди, які говорили первісною мовою, яка породила і санскрит, і перську (а також грецьку, латину, готську та кельтську мови) мали б називати себе арійцями. Чи могло бути збігом, що ті, хто заснував величні індійську, перську, грецьку та римську цивілізації, всі були арійцями?

Після цього британські, французькі та німецькі вчені поєднали лінгвістичну теорію про працелюбних арійців із теорією природного добору Дарвіна та дійшли висновку, що арійці були не просто якоюсь лінгвістичною групою, а біологічною сутністю – расою. І не просто якоюсь там, а расою панів: високих, світловолосих, блакитнооких, працелюбних та надзвичайно раціональних людей, які прийшли з північних туманів, щоби започаткувати культуру по всьому світі. На жаль, арійці, які вторглися в Індію та Персію, вступали в змішані шлюби з місцевими мешканцями, яких вони знайшли у цих землях, поступово втрачаючи свій світлий колір обличчя та біляве волосся, а з ними й свою раціональність та старанність. Так і занепали цивілізації Індії та Персії. Натомість у Європі арійці зберегли свою расову чистоту. Ось чому європейці зуміли підкорити собі світ та чому вони були придатними ним правити – за умови, що вживатимуть заходів перестороги, щоб уникнути змішування з нижчими расами.

Сьогодні такі расистські теорії, помітні та шановані протягом багатьох десятиліть, піддані анафемі серед учених та політиків. Люди продовжують вести героїчну боротьбу проти расизму, не помічаючи, що лінія фронту зсунулась, і місце расизму в імперській ідеології вже зайняв так званий «культуризм». Узагалі-то, такого слова не існує, але воно точно відображає час, у який ми зараз живемо. Серед нинішніх еліт припущення про суперечливі переваги різних груп людей майже завжди викладаються термінами історичних відмінностей між культурами, а не біологічних відмінностей між расами. Ми більше не кажемо: «Це у них в крові». Ми кажемо: «Це у них в культурі».

Так, європейські праві партії, що виступають проти мусульманської імміграції, зазвичай намагаються уникати расової термінології. Спічрайтерам Марін Ле Пен одразу ж вказали би на двері, якби вони запропонували лідерці Національного фронту виступити на телебаченні зі словами: «Ми не хочемо, щоби ці нижчі семіти розріджували нашу арійську кров та псували нашу арійську цивілізацію». Натомість французький Національний фронт, нідерландська Партія за свободу, Альянс за майбутнє Австрії та їм подібні зазвичай стверджують, що західна культура, з самого свого виникнення в Європі, характеризується демократичними цінностями, толерантністю та гендерною рівністю, тоді як мусульманська культура, що виникла на Близькому Сходу, характеризується ієрархічною політикою, фанатизмом та жінконенависництвом. Оскільки ці дві культури такі різні та оскільки багато мусульманських іммігрантів не бажають (а може, і нездатні) прийняти західні цінності, не слід дозволяли їм в’їзд, щоби вони не збурювали внутрішні конфлікти та не підривали європейську демократію та лібералізм.

Такі культуристичні аргументи підживлюються дослідженнями з гуманітарних та соціальних наук, що підкреслюють так зване зіткнення цивілізацій та фундаментальні відмінності між різними культурами. Не всі історики та антропологи погоджуються з цими теоріями або підтримують їх політичне застосування. Але річ у тім, що, хоча біологам сьогодні легше розвінчувати расизм, просто пояснюючи, що біологічні відмінності між нинішніми популяціями людей є надто незначними, історикам та антропологам доводиться важче. Адже, якщо відмінності між людськими культурами є надто незначними, навіщо тоді платити історикам та антропологам за їх вивчення?

Учені забезпечили імперський проект практичними знаннями, ідеологічними виправданнями та технологічними новинками. Дуже сумнівно, що європейці змогли би завоювати світ без цього внеску. Завойовники повернули послугу, забезпечивши вчених інформацією та захистом, підтримуючи всі види дивних та захопливих проектів і поширюючи науковий спосіб мислення до віддалених куточків землі. Сумнівно, що без імперської підтримки сучасна наука змогла би досягти значного прогресу. Існує дуже мало наукових дисциплін, що не почали своє існування як слуги імперського зростання та що не завдячують великою часткою своїх відкриттів, колекцій, будівель та стипендій щедрій допомозі армійських офіцерів, морських капітанів та імперських губернаторів.

Але це не повна картина. Наука підтримувалась також іншими інституціями, не лише імперіями. Та й європейські імперії зростали та процвітали завдяки також іншим чинникам, окрім науки. Зокрема, за приголомшливим злетом науки та імперії стоїть одна надзвичайно важлива сила – капіталізм. Якби не бізнесмени у пошуках способів заробити, Колумб не досяг би Америки, Джеймс Кук – Австралії, а Ніл Армстронг ніколи б не зробив свого маленького кроку на поверхні Місяця.