Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього

Проект «Гільгамеш»

З усіх начебто нерозв’язних проблем людства найбільш тривожною, цікавою та важливою залишилась одна: проблема самої смерті. До другої половини сучасної ери більшість релігій та ідеологій сприймали як належне, що смерть є нашою неминучою долею. Більш того, більшість віровчень перетворили смерть на основне джерело сенсу життя. Спробуйте уявити іслам, християнство або давні єгипетський релігії у світі, де немає смерті. Ці світогляди вчили людей, що вони мусять змиритися зі смертю та покладати свої надії на життя після неї, а не намагатися подолати смерть та жити вічно на землі. Найкращі уми були зайняті наданням смерті сенсу, а не спробами її уникнути.

Саме цьому присвячений один із найдавніших міфів, що дійшли до нас з історії – епос про Гільгамеша з Давнього Шумеру. Його героєм є цар Гільгамеш, найсильніша та наймогутніша людина в світі, правитель царства Урук, здатний перемогти в бою будь-кого. Одного дня помирає його найкращий друг Енкіду. Гільгамеш сідає поруч із тілом друга та доглядає за ним багато днів, поки не бачить хробака, що вилізає з ніздрі мертвого. В ту мить Гільгамеша охоплює великий жах, і він вирішує, що сам не помре ніколи. Він знайде якийсь спосіб перемогти смерть та повернути друга. Після цього Гільгамеш вирушає в подорож на край всесвіту, вбиваючи левів, долаючи людиноскорпіонів та шукаючи шляху в загробний світ. Там він проходить крізь скам’янілий ліс, зустрічається з Уршанабі (поромником краю мертвих) та знаходить Утнапішті – останнього, хто пережив первісний потоп. Проте сподівання Гільгамеша не справджуються. Він повертається додому сам, смертний як завжди, але з однією новою мудрістю. Гільгамеш дізнається, що коли боги створювали людину, то зробили смерть її неминучою долею, а тому людина повинна навчитися з цим жити.

Прибічники прогресу не поділяють такого поразницького підходу. Для людей науки смерть – не неминуча доля, а лише технічна проблема. Люди помирають не тому, що так постановили боги, а через різні технічні збої – серцевий напад, рак, якусь інфекцію. При цьому кожна технічна проблема має своє технічне вирішення. Якщо серце працює з перебоями, це можна виправити кардіостимулятором або пересадкою нового серця. Якщо в тілі лютує рак, його можна вбили хіміотерапією або опромінюванням. Якщо активно розмножуються шкідливі мікроби, їх можна втихомирити антибіотиками. Щоправда, наразі ми не можемо вирішити всі технічні проблеми. Але ми над цим працюємо. Наші найкращі уми не гають часу на спроби надання сенсу смерті. Замість цього вони зайняті дослідженням психічної, гормональної та генетичної систем, відповідальних за хвороби та старість. Вони розробляють нові ліки, революційні методи лікування та штучні органи, що продовжать наші життя й одного дня зможуть подолати самого посланця смерті Похмурого Женця.

Ще донедавна рідко можна було почути, як учені або хтось інший говорить про це так відверто. Зазвичай звучало таке: «Перемогти смерть?! Що за безглуздя! Ми лише намагаємось лікувати рак, туберкульоз та хворобу Альцгеймера». Люди уникали питання смерті, бо ціль тут здавалася надто невловною. Навіщо створювати необґрунтовані очікування? Сьогодні ж ми живемо в той час, коли можемо бути щирими щодо цього. Провідний проект Наукової революції полягає в забезпеченні вічного життя людства. Навіть якщо перемога над смертю здається далекою метою, ми вже досягли речей, які неможливо було уявити ще кілька століть тому. В 1199 році король Англії Річард Левове Серце був поранений стрілою в ліве плече. Сьогодні ми би сказали, що він легко відбувся. Але в ті часи, за відсутності антибіотиків та ефективних методів стерилізації, ця незначна, здавалося б, рана загноїлась та перейшла в гангрену. Єдиним же способом зупинити поширення гангрени в Європі ХІІ століття було відрізати інфіковану кінцівку, що неможливо зробити, коли інфекція сидить у плечі. В результаті гангрена поширилася на все тіло Левового Серця, і допомогти королю не зміг ніхто. Два тижні по тому він помер у страшній агонії.

Навіть у ХІХ столітті найкращі лікарі все ще не знали, як запобігти інфекції та зупинити гниття тканин. У польових шпиталях лікарі зазвичай відрізали руки та ноги солдатам, які отримали навіть незначні поранення кінцівок, боячись гангрени. Ці ампутації, як і решта медичних процедур (приміром, видалення зуба), проводилися без жодної анестезії. Перші анестетики – ефір, хлороформ та морфін – почали регулярно застосовуватись у західній медицині лише в середині ХІХ століття. До появи хлороформу четверо солдатів мусили тримати пораненого товариша, поки лікар відпилював уражену кінцівку тупою пилкою. На ранок після битви біля Ватерлоо (1815) навколо польових шпиталів можна було побачити цілі купи відпиляних рук та ніг. У ті часи служити в санітарних частинах часто посилали колишніх теслів та м’ясників, бо хірургія вимагала лишень вміння вправлятися з ножами та пилками.

Через два століття після Ватерлоо ситуація змінилась до невпізнання. Сьогодні таблетки, ін’єкції та складні операції рятують нас від тих хвороб та поранень, що колись вважалися невідворотним смертним вироком. Вони також захищають нас від безлічі повсякденних болів та недуг, які досучасні люди сприймали просто як частину життя, від якої нема куди дітися. Середня тривалість життя підскочила від 25–40 до приблизно 67 років в усьому світі, а в розвиненому світі – до приблизно 80 років.[79]

Найгіршої поразки смерть зазнала у сфері дитячої смертності. До ХХ століття від чверті до третини селянських дітей не досягали зрілого віку. Більшість помирала від дитячих хвороб, таких як дифтерія, кір та віспа. В Англії ХVІІ століття 150 з кожної тисячі новонароджених помирали ще на першому році життя, а третина всіх дітей помирала до досягнення п’ятнадцятирічного віку.[80] Сьогодні ж на першому році життя помирає лише п’ять із тисячі англійських дітей, а до досягнення п’ятнадцятирічного віку – лише сім із тисячі.[81]

Щоби краще зрозуміти значення цих цифр, давайте відкладемо вбік нудну статистику та розглянемо кілька життєвих історій. Добрим прикладом тут буде родина короля Англії Едуарда I (1237–1307) та його дружини королеви Елеонори (1241–1290). Їхні діти насолоджувались найкращими умовами життя та найкращим оточенням, яке тільки можна було забезпечити в середньовічній Європі. Вони жили у палацах, їли досхочу, мали багато теплого одягу, затишні крісла біля коминів, найчистішу воду, яку тільки можна було отримати, армію слуг та найкращих лікарів. Але… В історичних джерелах згадуються шістнадцять дітей, народжених королевою Елеонорою між 1255 та 1284 роками:

1. Безіменна дочка, народжена в 1255 році – померла при народженні.

2. Дочка Катерина – померла у віці чи то року, чи то трьох.

3. Дочка Джоанн – померла у віці шести місяців.

4. Син Джон – помер у віці п’яти років.

5. Син Генріх – помер у віці шести років.

6. Дочка Елеонора – померла у віці двадцяти дев’яти років.

7. Безіменна дочка – померла у віці п’яти місяців.

8. Дочка Джоанна – померла у віці тридцяти п’яти років.

9. Син Альфонсо – помер у віці десяти років.

10. Дочка Маргарита – померла у віці п’ятдесяти восьми років.

11. Дочка Беренгарія – померла у віці двох років.

12. Безіменна дочка – померла невдовзі після народження.

13. Дочка Марія – померла у віці п’ятдесяти трьох років.

14. Безіменний син – помер невдовзі після народження.

15. Дочка Елізабет – померла у віці тридцяти чотирьох років.

16. Син Едуард.

Наймолодший, Едуард, став першим із хлопчиків, який пережив небезпечні роки дитинства та після смерті батька успадкував англійський престол як король Едуард II. Іншими словами, Елеонорі знадобилося шістнадцять спроб, аби виконати найфундаментальнішу місію англійської королеви – забезпечити чоловікові спадкоємця чоловічої статі. Матір Едуарда II явно була жінкою виняткового терпіння та сили духу. Не те, що жінка, яку Едуард взяв собі за дружину, Ізабелла Французька. Вона наказала його вбити, коли йому було лише сорок три роки.[82]

Наскільки нам відомо, Елеонора та Едуард І були здоровою парою й не передавали своїм дітям смертоносних спадкових захворювань. Проте 10 із 16 (62 %) їхніх синів та доньок померли в ранньому дитинстві. Лише шести вдалося прожити більше одинадцяти років та лише троє (всього 18 %) прожили більше сорока. Крім цих пологів, Елеонора дуже ймовірно мала низку вагітностей, що закінчувалися викиднями. У середньому Едуард та Елеонора втрачали дитину кожні три роки, десятеро дітей один за одним. Сьогоднішнім батькам неможливо навіть уявити такі втрати.

Скільки часу піде на завершення проекту «Гільгамеш» – пошуки безсмертя? Сто років? П’ятсот? Тисяча? Якщо пригадати, як мало ми знали про людський організм в 1900 році та скільки знань отримали протягом лише одного минулого століття, є причини для оптимізму. Спеціалістам з генної інженерії нещодавно вдалося у шість разів подовжити середню тривалість життя червів Caenorhabditis elegans.[83] Чи зуміють вони зробити те саме для Homo sapiens? Експерти з нанотехнологій наразі розробляють біонічну імунну систему з мільйонів нанороботів, які житимуть у нашому тілі, відкриваючи заблоковані кровоносні судини, борючись із вірусами та бактеріями, знищуючи ракові клітини та навіть розвертаючи в зворотний бік процеси старіння.[84] Кілька доволі серйозних учених навіть припускають, що до 2050 року деякі люди стануть наполовину безсмертними (не повністю, бо вони все ще помиратимуть від того чи іншого нещасного випадку, а наполовину, бо за відсутності смертельної травми їхнє життя зможе тривати нескінченно довго).

Увінчається проект «Гільгамеш» успіхом чи ні, з точки зору історії дивовижно бачити, як більшість сучасних релігій та ідеологій уже виносять смерть та життя після смерті за межі обговорення. До ХVІІІ століття релігії вважали смерть та її наслідки центральними для сенсу життя. Починаючи ж із ХVІІІ століття релігії та ідеології, на кшталт лібералізму, соціалізму та фемінізму, повністю втратили інтерес до життя після смерті. Що саме відбувається з комуністом, коли він або вона помирає? Що відбувається з капіталістом? Що відбувається з феміністкою? Марно шукати на це відповіді у творах Маркса, Адама Сміта або Сімони де Бовуар. Єдиною сучасною ідеологією, яка все ще відводить смерті центральну роль, є націоналізм. У більш піднесені та розпачливі моменти націоналізм обіцяє, що той, хто помре за свою країну, завжди житиме в її колективній пам’яті. Проте ця обіцянка є настільки туманною, що навіть більшість націоналістів насправді не знає, що з нею робити далі.