Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього
10. Запах грошей
У 1519 році Ернан Кортес та його конкістадори вторглися в Мексику, ізольований до того часу людський світ. Ацтеки, як називали себе тубільці, швидко помітили, що прибульці виявляють надзвичайний інтерес до певного жовтого металу. Фактично, здавалося, що вони постійно лише про нього й говорили. Місцеві мешканці не знали ціну золота – воно було доволі гарним на вигляд та простим у роботі, тому його використовували для виготовлення прикрас та статуй, а також час від часу золотий пісок слугував як засіб обміну. Але, коли якийсь ацтек хотів щось купити, він зазвичай розплачувався какао-бобами або сувоями тканин. Одержимість іспанців золотом, таким чином, здавалася незбагненною. Що такого важливого було в металі, який не можна їсти, пити або ткати та який надто м’який для виготовлення інструментів чи зброї? Коли ж місцеві мешканці запитали Кортеса, чому іспанці мають таку пристрасть до золота, конкістадор відповів: «Тому, що я та мої компаньйони страждаємо на хвороби серця, що лікується лише золотом».[55]
В афро-азійському світі, звідки прийшли іспанці, одержимість золотом дійсно нагадувала якусь епідемію. Навіть найзапекліші вороги пристрасно бажали того самого ні до чого непридатного жовтого металу. За три століття до завоювання Мексики предки Кортеса та його армії вели криваві релігійні війни проти мусульманських царств у Іберії та Північній Африці. Послідовники Христа та послідовники Аллаха вбивали одне одного тисячами, спустошуючи поля й сади та перетворюючи квітучі міста на руїни, – і все заради більшої слави своїх богів.
Оскільки християни поступово брали гору, вони відзначали свої перемоги не лише руйнуванням мечетей та будівництвом церков, але й випуском нових золотих та срібних монет, що мали знак хреста, та подякою Богу за Його допомогу в битві з безбожниками. Проте разом із новою валютою переможці карбували й інший тип монет під назвою міллари, що містил інакше повідомлення. Ці квадратні монети, виготовлені християнськими завойовниками, були прикрашені написом плавним арабським шрифтом, що проголошував: «Немає бога крім Аллаха, і Мухаммед – пророк його». Навіть католицькі єпископи французьких графств Мельґьой та Аґд випускали ці точні копії популярних мусульманських монет, а богобоязнені християни радо ними послуговувалися.[56]
Толерантність процвітала й по інший бік також. Мусульманські торгівці в Північній Африці вели свій бізнес, використовуючи християнські монети, такі як флорентійський флорин, венеційський дукат та неаполітанський джильято. Навіть мусульманські правителі, які закликало до священної війни джихаду проти невірних християн, охоче одержували податки монетами, що прославляли Христа та Його матір Діву Марію.[57]
Скільки це коштує?
Свого часу мисливці-збирачі не мали грошей. Кожна група могла вполювати, зібрати та виробити майже все, що їй було потрібно: від м’яса до ліків, від сандалій до чаклунських атрибутів. Різні члени групи спеціалізувалися на різних завданнях, але вони ділилися своїми товарами та послугами в межах первісної економіки натурального обміну. Шматок м’яса, відданий безкоштовно, міг натякати на взаємну вигоду – скажімо, безкоштовну медичну допомогу. Така група була економічно незалежною; у сторонніх людей доводилось отримувати лише небагато рідкісних речей, які не можна було знайти десь поблизу – морські мушлі, барвники, обсидіан тощо. Зазвичай це був простий бартер: «Ми вам дамо гарненькі морські мушлі, а ви нам – високоякісний кремінь».
З Сільськогосподарською революцією ситуація не надто змінилася. Більшість людей продовжували жити невеликими дружніми громадами. Подібно до групи мисливців-збирачів, кожне село було самодостатньою економічною одиницею, в основі якої лежали взаємні послуги та зобов’язання плюс трішки бартеру деінде. Один селянин міг бути особливо майстерним у пошитті взуття, іншій – у наданні медичної допомоги, тому селяни знали, куди звертатися, коли не було чого взути або спіткала хвороба. Але села були невеликими, а їхня економіка доволі обмеженою, тому професійних шевців та лікарів там могло не бути.
Розвиток міст та царств, а також покращення транспортної інфраструктури відкрили нові можливості для спеціалізації. Густонаселені міста забезпечили постійну зайнятість не лише фаховим шевцям та лікарям, але й теслям, священикам, солдатам та юристам. Села, що здобували собі репутацію виробництвом справді доброго вина, оливкової олії або глиняного посуду, невдовзі збагнули, що їм варто спеціалізуватися майже виключно на цьому продукті та платити ним іншим поселенням за решту необхідних товарів. У цьому був великий сенс. Кліматичні умови та ґрунти скрізь різні, то навіщо пити поганеньке винце зі свого садка, якщо можна купувати значно якісніше з місць, де ґрунт та клімат краще підходять для вирощування винограду? Якщо ж із глини з вашого садка виходять міцніші та гарніші горщики, то можна організувати обмін. Більш того, професійні винороби та гончарі, не кажучи вже про лікарів та юристів, можуть відточити свою майстерність на користь усіх. Але спеціалізація створила також проблему – як обмінюватися товарами між фахівцями?
Економіка послуг та зобов’язань не працює, коли співпрацювати намагається велика кількість чужих людей. Одна річ надавати безкоштовну допомогу сестрі або сусідові й зовсім інша – піклуватися про іноземців, які можуть ніколи не віддячити вам за послугу. Можна скористатися бартером. Але бартер є ефективним лише для обміну обмеженим асортиментом продуктів. Він аж ніяк не може лягти в основу складної економіки.[58]
Щоб зрозуміти обмеженість бартеру, уявіть, що ви володієте яблуневим садом у гористій місцевості, який родить найхрумкіші, найсолодші яблука на всю округу. Ви так тяжко працювали у своєму саду, що геть зносили черевики. Тож ви запрягаєте віслюка у візок та вирушаєте до містечка з ринком нижче за течією річки. Сусід розповідав вам, що швець на південному кінці ринку колись пошив для нього дійсно міцну пару черевиків, що прослужили цілих п’ять сезонів. Ви знаходите майстерню того шевця та пропонуєте чудовий, на вашу думку, бартер: яблука в обмін на взуття, яке вам потрібне.
Швець вагається. Скільки саме яблук йому слід запросити як платню? Кожного дня він має справу з десятками клієнтів. Деякі з них, як і ви, приносять мішки яблук, тоді як інші тягнуть пшеницю, кіз або тканини – все різної якості. А трапляються й такі, що пропонують свій досвід у складанні петицій до царя або лікуванні радикуліту. Останній раз, коли швець обмінював взуття на яблука, був три місяці тому, і тоді він узяв три мішки яблук. Чи то було чотири? Але треба ж іще врахувати, що то були кислючі яблука з долини, а не першокласні гірські. З іншого боку, за ті яблука він віддав маленькі жіночі черевички. А цей хлоп просить черевики чоловічого розміру. Крім того, в останні тижні якась пошесть покосила стада худоби навколо містечка, і зі шкірою стало сутужно. Кожум’яки починають вимагати вдвічі більше готового взуття в обмін на ту саму кількість шкіри. Чи не слід усе це взяти до уваги?
У бартерній економіці швець та яблучник щодня мали заново з’ясовувати приблизні ціни на десятки різних товарів та послуг. Якби на ринку продавалося сто товарів, покупці та продавці мали б знати 4950 різних обмінних ставок. А якби товарів продавалося тисяча – 499 500 різних обмінних ставок![59] Як взагалі можливо тримати їх усі в голові?
Могло бути ще гірше. Навіть якби ви примудрилися точно вирахувати, скільки яблук дорівнюють одні парі взуття, бартер не завжди можливий. Зрештою, торгівля вимагає, щоби кожна сторона хотіла те, що має запропонувати їй інша. А якби швець взагалі не любив яблука та єдиним, чого він тієї миті насправді хотів, було розлучення? Щоправда, селянин міг пошукати адвоката з розлучень, який любить яблука, та укласти тристоронню угоду. Але що, як у того адвоката вже було повно-повнісінько яблук, а хотів він підстригтися?
Деякі суспільства намагалися вирішити цю проблему, запровадивши центральну бартерну систему, що збирала продукти від усіх фахівців (садівників та виробників) та розподіляла між тими, хто їх потребував. Найбільший та найвідоміший такий експеримент проводився в Радянському Союзі, і він безславно провалився. Гасло, що звучало: «Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами», на практиці перетворилося на: «Кожен працюватиме по мінімуму та отримуватиме скільки зможе нахапати». В інших випадках експерименти були поміркованішими та успішнішими, наприклад в Імперії інків. Але більшість суспільств знайшли легший спосіб з’єднати між собою велику кількість вузьких спеціалістів – вони винайшли гроші.
