Об’єднання людства

24. Рух прочан навколо священної споруди Кааба в Мецці

9. Стріла історії

Після Сільськогосподарської революції людські суспільства стали найбільшими та найскладнішими в історії. Водночас більш досконалими стали також уявні конструкції в основі соціального ладу. Мало не від моменту народження міфи та фікції привчали людей думати в певний спосіб, поводитися згідно з певними стандартами, прагнути певних речей та дотримуватися певних правил. Таким чином, вони створювали штучні інстинкти, що дозволяли мільйонам чужих людей ефективно співпрацювати. Ця мережа штучних інстинктів називається «культура».

У першій половині ХХ століття вчені стверджували, що всі культури є повними та гармонійними і мають незмінну суть, що визначає їх на всі часи. Кожна група людей має власний світогляд та систему соціальних, правових та політичних схем, що працює так само гладко, як планети обертаються навколо Сонця. З цієї точки зору, без стороннього втручання культури не змінювалися. Вони просто рухалися в тому самому темпі та в тому самому напрямку. Змінити їх могло лише застосування якоїсь сили ззовні. Відповідно, антропологи, історики та політики посилалися на Самоанську культуру чи Тасманійську культуру, неначе всіх самоанців та тасманійців з давніх часів характеризували однакові вірування, норми поведінки та цінності.

Сьогодні більшість вчених дійшла висновку, що стосовно культур правдою є зовсім протилежне. Кожна культура має свої типові вірування, норми поведінки та цінності, але вони постійно змінюються. Культура може трансформуватися у відповідь на зміни середовища її існування або через взаємодію з сусідніми культурами. Але культури також зазнають змін через власну внутрішню динаміку. Навіть цілком ізольована культура, що існує в екологічно стійкому середовищі, не може уникнути змін. На відміну від законів фізики, що є вільними від невідповідностей, кожен створений людиною порядок переповнений внутрішніми суперечностями. Культури постійно намагаються залагодити ці суперечності, і цей процес підживлює зміни.

Наприклад, у середньовічній Європі знать вірила як у християнство, так і в лицарство. Типовий дворянин уранці йшов до церкви та слухав, як священик розказує про житія святих. «Суєта суєт, – казав священик, – усе – суєта. Багатства, хтивість та честь – небезпечні спокуси. Піднімися над ними та йди стопами Христа. Будь смиренним, як Він, уникай насильства та марнотратства, а якщо вдарять тебе – просто підстав другу щоку». Повернувшись додому в смиренному та задумливому настрої, дворянин міг убратися в найкращі шовки та піти на банкет до замку свого лорда. Вино там лилось як вода, менестрелі співали про Ланселота та Джинерву, а гості обмінювалися брудними жартами та кривавими військовими байками. «Краще померти, – заявляли барони, – ніж жити з ганьбою. Якщо хтось зачепить твою честь, лише кров може змити образу. А що в житті може бути кращим, ніж бачити, як вороги розбігаються перед тобою, а їхні гарненькі доньки тремтять біля твоїх ніг?»

Ця суперечність ніколи не була розв’язана. Але хоч би як європейська знать, духовенство та міщани не опиралися цьому, їхня культура змінювалась. Одна зі спроб зрозуміти це приводить нас до Хрестових походів. Під час походу лицарі могли продемонструвати свою військову доблесть та відданість релігії одним махом. Та сама суперечність породила ордени монахів-воїнів, наприклад тамплієрів та госпітальєрів, які намагалися переплести християнські та лицарські ідеали ще тісніше. Вона також відповідальна за велику частину середньовічного мистецтва та літератури, приміром легенди про короля Артура та Святий Грааль. Чим був Камелот, як не спробою підтвердити, що чудові лицарі можуть та навіть мусять бути добрими християнами, а добрі християни стають найкращими лицарями?

Іншим прикладом є сучасний політичний лад. З часів Французької революції люди по всьому світі поступово почали вважати фундаментальними цінностями рівність та свободу особистості. Проте ці дві цінності суперечать одна одній. Рівність можна гарантувати лише шляхом згортання свобод тих, хто живе краще. Гарантія ж, що кожна особистість буде вільною жити, як забажає, неминуче обмежує рівність. Усю політичну історію світу після 1789 року можна розглядати як низку спроб розв’язати цю суперечність.

Усі, хто читав романи Чарльза Діккенса, знають, що ліберальні режими Європи ХІХ століття віддавали перевагу свободі особистості, навіть якщо це означало кидати неплатоспроможні бідні родини до в’язниці та майже не залишати сиротам іншого вибору, крім як ставати учнями кишенькових злодіїв. Усі, хто читав романи Олександра Солженіцина, знають, як комуністичний ідеал рівноправ’я породив жорстоку тиранію, що намагалася контролювати кожен аспект повсякденного життя людей.

Навколо цієї суперечності обертається також сучасна американська політика. Демократи хочуть створити справедливе суспільство, навіть якщо це означає підвищення податків для фінансування програм допомоги бідним, старим та немічним. Але це зазіхає на свободу людей витрачати їхні гроші на власний розсуд. З якого дива уряд змушує мене купувати страхування здоров’я, якщо я хочу на ці гроші відправити своїх дітей до коледжу? Республіканці, з іншого боку, хочуть максимізувати свободу особистості, навіть якщо це означає збільшення різниці в прибутках між багатими та бідними та нездатність багатьох американців дозволити собі медичне забезпечення.

Як і середньовічна культура не могла збалансувати лицарство з християнством, так і сучасному світові не вдається збалансувати свободу з рівністю. Але в цьому немає жодних проблем. Такі суперечності є невід’ємною частиною всіх людських культур. Фактично, вони є двигунами культур, відповідальними за креативність та динамізм нашого виду. Так само, як зіграні разом дві дисгармонійні музичні ноти проштовхують уперед музичний фрагмент, так і розлад в наших думках, ідеях та цінностях змушує нас думати, переоцінювати та мислити критично. Відсутність суперечностей є долею недалеких.

Якщо напруга, конфлікти та нерозв’язні дилеми надають усім культурам смаку та кольору, людська істота, що належить до певної культури, повинна дотримуватись суперечливих вірувань та розриватися між несумісними цінностями. Це настільки властива риса будь-якої культури, що вона навіть має назву: когнітивний дисонанс. Когнітивний дисонанс часто вважається розладом людської психіки. Насправді ж, він життєво необхідний. Якби люди були не спроможні дотримуватися суперечливих вірувань та цінностей, було б, мабуть, неможливо створити та підтримувати жодну людську культуру.

Якщо ви дійсно хочете зрозуміти, скажімо, мусульман, які відвідують мечеть через квартал від вас, не шукайте чистого набору цінностей, якого б дотримувався кожен мусульманин. Пошукайте краще суперечності мусульманської культури – місця, де правила воюють, а стандарти б’ються між собою. Найкраще зрозуміти мусульман можна в тій самій точці, де вони коливаються між двома імперативами.

Супутник-шпигун

Людські культури постійно зазнають змін. Чи є ці зміни абсолютно випадковими, чи мають загальну схему? Іншими словами, чи має історія напрямок?

Відповідь буде ствердною. Протягом тисячоліть невеликі прості культури поступово об’єднуватися в більші та складніші цивілізації, внаслідок чого у світі лишалося дедалі менше мегакультур, кожна з яких була дедалі більшою та складнішою. Це, звичайно, є дуже грубим узагальненням, справедливим лише на макрорівні. На мікрорівні ж здається, що для кожної групи культур, що об’єднувалися в мегакультуру, існувала мегакультура, що розпалася на шматки. Монгольська імперія розширила свою владу на величезні території Азії та навіть частину Європи, лише щоби потім розвалитися на фрагменти. Християнство навернуло до Бога сотні мільйонів людей і одночасно поділилося на незчисленні секти. Латинська мова підкорила всю Західну та Центральну Європу, після чого розкололася на місцеві діалекти, що врешті-решт стали національними мовами. Але всі ці розколи є тимчасовими перестановками у невблаганній тенденції до об’єднання.

Розуміння напрямку історії насправді є питанням точки зору. Якщо дивитися на історію, так би мовити, з висоти пташиного польоту, де видно розвиток подій у межах десятиліть або століть, важко сказати, рухається вона в напрямку об’єднання чи роз’єднання. Проте, щоби зрозуміти довготривалі процеси, погляд з висоти пташиного польоту є надто короткозорим. Замість нього краще скористатися точкою зору космічного супутника-шпигуна, що сканує скоріше тисячоліття, ніж століття. З такої точки зору стає абсолютно зрозуміло, що історія невблаганно рухається до об’єднання. Поділ християнства на секти та крах Монгольської імперії є лише «лежачими поліцейськими» – обмежувачами швидкості на дорозі історії.

Найкращий спосіб оцінити загальний напрямок історії – порахувати кількість окремих людських світів, що співіснували в певний момент на земній кулі. Сьогодні ми звикли вважати нашу планету одним цілим, але протягом більшої частини історії Земля була, по суті, цілою галактикою ізольованих людських світів.

Візьмімо Тасманію, середнього розміру острів на південь від Австралії. Він був відрізаний від австралійського материка приблизно 10 тисяч років до нашої ери, коли кінець льодовикового періоду спричинив підйом рівня моря. На острові залишилися кілька тисяч мисливців-збирачів, які не мали контакту з будь-якими іншими людьми аж до появи там європейців у ХІХ столітті. Протягом 12 тисяч років ніхто більше не знав, що там є тасманійці, а вони не знали, що у світі є хтось іще. Вони мали свої війни, політичну боротьбу, соціальні коливання та культурні події. Проте в тому, що стосувалося імператорів Китаю або правителів Месопотамії, Тасманія могла з таким же успіхом бути розташована десь біля Юпітера. Тасманійці жили у своєму власному світі.

Америка та Європа теж були окремими світами протягом більшої частини їхньої історії. У 378 році римський імператор Валент був переможений та вбитий готами в битві при Адріанополі. В той самий рік король Тікаля Чак-Ток-Ічак був переможений та вбитий армією Теотіхуакана. (Тікаль був важливим містом-державою майя, тоді як Теотіхуакан став потім найбільшим містом в Америці, з майже 250 тисячами мешканців – в тому ж порядку величин, що його сучасник Рим). Так от, між поваленням Риму та злетом Теотіхуакана не було абсолютно ніякого зв’язку. Рим міг би так само розташовуватися на Марсі, а Теотіхуакан на Венері.

Скільки різних людських світів співіснували на Землі? Близько 10 тисяч років до нашої ери наша планета вміщала їх багато тисяч. На ІІ тисячоліття до нашої ери їх кількість скоротилася до сотень, максимум до кількох тисяч. До 1450 року нашої ери їх кількість зменшилася ще радикальніше. На той час, якраз перед ерою заселення Європи, Земля все ще вміщала значну кількість карликових світів, на кшталт Тасманії. Але близько 90 % людей жили в одному мегасвіті – Афро-Азії. Більша частина Азії, Європи та Африки (включаючи значні території нижче Сахари) вже були пов’язані міцними культурними, політичними та економічними зв’язками.

При цьому більша частина решти людського населення світу була поділена між чотирма світами, доволі великими за розміром та складністю:

1. Мезоамериканським, що включав більшу частину Центральної Америки та частини Північної Америки.

2. Андським, що включав більшу частину заходу Південної Америки.

3. Австралійським, що включав Австралійський континент.

4. Океанським, що включав більшість островів південного заходу Тихого океану від Гаваїв до Нової Зеландії.

Протягом наступних 300 років афро-азійський гігант проковтнув решту світу. Мезоамериканський світ він поглинув у 1521 році, коли іспанці завоювали Імперію ацтеків. Перший шматок Океанського світу він отримав тоді ж, під час навколосвітньої подорожі Фернана Магеллана, а невдовзі після неї завершив своє завоювання. Андський світ упав у 1532 році, коли іспанські конкістадори зруйнували Імперію інків. На Австралійський континент перші європейці висадились у 1606-му, а кінець цього первісного світу настав із початком серйозної британської колонізації в 1788-му. П’ятнадцять років по тому британці заснували своє перше поселення на Тасманії, таким чином залучивши останній автономний світ людей до афро-азійської сфери впливу.

Афро-азійському гіганту знадобилося лише кілька століть, щоби перетравити все, що він проковтнув, але процес був незворотним. Сьогодні майже всі люди поділяють ту саму геополітичну систему (вся планета поділена на міжнародно визнані держави), економічну систему (капіталістичний ринок впливає на формування навіть найвіддаленіших куточків земної кулі), правову систему (права людини та міжнародне право діють скрізь, принаймні теоретично) та наукову систему (в Ірані, Ізраїлі, Австралії та Аргентині експерти мають однакові погляди на структуру атома або лікування туберкульозу).

Мапа 3. Земля в 1450 році. Позначені точки в Афро-Азійському світі – це місця, де побував мусульманський мандрівник ХІV століття Ібн Батута. Уродженець міста Танжер у Марокко, Ібн Батута відвідав Тімбукту, Занзібар, південь Росії, Середню Азію, Індію, Китай та Індонезію. Його подорожі ілюструють єдність Афро-Азії напередодні сучасної ери

Звичайно, єдина глобальна культура не є однорідною. Як одне органічне тіло містить багато різних типів органів та клітин, так і наша єдина глобальна культура містить багато різних типів стилю життя та людей, від нью-йоркських брокерів до афганських пастухів. Проте всі вони тісно зв’язані та впливають один на одного безліччю способів. Вони іноді сперечаються й ворогують, але використовують у суперечці однакові поняття та воюють майже однаковою зброєю. Справжнє ж «зіткнення цивілізацій» нагадує розмову сліпого з глухим. Ніхто не може зрозуміти, що каже інший. Сьогодні, коли Іран та Сполучені Штати брязкають один перед одним зброєю, вони обидва говорять мовою національних держав, капіталістичних економік, міжнародних прав та ядерної фізики.

Ми все ще багато говоримо про «автентичні» культури, але якщо розуміти під поняттям «автентичні» щось, що розвинулося незалежно та складається з давніх місцевих традицій, вільних від зовнішнього впливу, то жодних автентичних культур на земній кулі не залишилося. Протягом останніх кількох століть навала глобальних впливів змінила всі культури майже до невпізнання.

Одним із найцікавіших прикладів цієї глобалізації є так звана «етнічна» кухня. В італійському ресторані ми очікуємо знайти спагеті в томатному соусі, у польському та ірландському – багато картоплі, в аргентинському можна вибрати з десятків різновидів стейків, в індійському ледь не в усі страви додають гострий перець чилі, а візитівкою будь-якої швейцарської кав’ярні є густий гарячий шоколад під горами збитих вершків. Але жодна з цих страв не походить із цих країн. Помідори, перець чилі та какао мають мексиканське походження; в Європу та Азію вони потрапили лише після завоювання Мексики іспанцями. Юлій Цезар та Данте Аліг’єрі ніколи не намотували на виделки вимочені в томаті макарони (навіть виделок за їхнього життя ще не вигадали), Вільгельм Телль ніколи не ласував шоколадом, а Будда ніколи не присмачував їжу чилі. Картопля досягла Польщі та Ірландії не більше 400 років тому. А єдиний стейк, який ви могли отримати в Аргентині в 1492 році, був із лами.

Голлівудські фільми увічнили образ індіанців із прерій як хоробрих вершників, які сміливо атакують фургони європейських переселенців, аби захистити звичаї своїх предків. Проте ці корінні американські вершники не були захисниками давньої, автентичної культури. Натомість вони були продуктом масштабної військової та політичної революції, що прокотилася преріями Дикого Заходу Північної Америки в ХVІІ та ХVІІІ століттях, наслідком появи там європейських коней. У 1492 році ніяких коней в Америці не було. Культура сіу та апачей ХІХ століття мала багато цікавих особливостей, але сучасною – результатом дії глобальних сил – вона була значно більше, ніж «автентичною».

Зміст