Мала історія України

6. Інтеграція в Російську імперію у XVIII столітті та поділи Польщі

Тривале правління Мазепи (1687-1708) було останнім періодом економічного та культурного розквіту Гетьманщини. Востаннє запорозькі козаки виступили в якості самостійного політичного чинника. З цієї причини, а також через те, що він зважився відступитися від Росії, Мазепа досі залишається однією з великих героїчних фігур у національному образі історії українців. Однак в історіографії це повною мірою має чинність лише для державницької школи, а Грушевський і народницький напрямок представляють Мазепу радше честолюб-ним владолюбцем, котрий нібито захищав інтереси еліт, а не народу. Російська та радянська традиція одностайно вбачають у Мазепі зрадника, в якості супротивника якому протистоїть ідеалізований великий реформатор Петро 1. Про це свідчать також літературні твори, наприклад, відома поема Пушкіна «Полтава» та створена на її основі опера Чайковського «Мазепа». У Західній Європі Вольтер і Байрон прославили Мазепу як трагічного героя драматичної любовної історії.

Мазепа та Петро Великий

Іван Мазепа (1639-1709) походив з української правобережної шляхти, навчався у Києво-Могилянській колегії, потім у єзуїтській колегії у Варшаві. Після кількох років на службі у польського короля та подорожей по Західній Європі, 1669 року він пристав на службу до Правобережного гетьмана Дорошенка, пізніше до Лівобережного гетьмана Самойловича. У 1687 році його, за підтримки Москви, обрали спадкоємцем Самойловича. Освічений Мазепа, будучи гетьманом, сприяв розвитку православної культури та зміцнював позиції козацької старшини, якій виділялося дедалі більше землеволодінь. Не забував він також і про себе. Як гетьман, Мазепа був лоляльним до російської влади, був близько знайомий з молодим царем Петром, разом з яким взяв участь в облозі османської фортеці Азов. Під час Північної війни Мазепа стояв на боці Росії та за взаємною згодою з Петром у 1703 році загарбав Правобережну Україну. Приводом для цього послужило повстання козака Палія проти Речі Посполитої. Завдяки цьому Мазепі вдалося об’єднати обидві частини Гетьманщини Хмельницького.

Цар Петро тим часом підріс до рівня правителя, який хотів перетворити Росію з периферійної на велику європейську державу. Для цього необхідно було відтіснити Швецію, провідну північно-східноєвропейську силу. Щоб мати можливість фінансувати тривалу війну, слід краще використовувати економічні та кадрові ресурси держави. Необхідно було зробити державні інструменти влади ефективнішими, систематизувати та уніфікувати складні адміністративні й соціальні відносини.

Наслідком такої спрямованості російської політики став конфлікт інтересів щодо Гетьманщини. Для участі в Північній війні рекрутували велику кількість козаків, при цьому з’ясувалося, що вони безнадійно поступаються сучасному шведському війську. Таким чином, українські козаки значною мірою втратили свою найважливішу для Росії якість — військову боєздатність, а традиційні привілеї Гетьманщини також втратили свою обґрунтованість. Крім того, полі-тична структура Гетьманщини, що базувалася на козацькій демократії, вже була несумісною з новими цільовими настановами Росії щодо уніфікації системи державної влади та соціального устрою.

Протягом перших років XVIII сторіччя російський тиск на Україну постійно зростав, що викликало невдоволення населення. Врешті, дійшло й до конфлікту між могутнім, впевненим у собі гетьманом і не менш самовпевненим царем. Мазепа спробував відновити політику лавірування за прикладом своїх попередників та розширити свій зовнішньополітичний простір для маневру. Коли Петро не підтримав його проти польського антикороля Станіслава Лєщинського, що перебував у союзницьких стосунках із Швецією, гетьман перейшов на бік шведського короля Карла XII, який восени 1708 року виступив у військовий похід на Україну. Швеція заявила про свою готовність бути новим протектором України.

Реакція царя Петра на відступництво Мазепи була миттєвою: російські війська спустошили резиденцію гетьмана, а пізніше і Запорозьку Січ, повбивали багатьох людей. Мазепу було скинуто, а православні ієрархи проголосили гетьманові анафему і прокляли його як друга католиків (латинників). Нового гетьмана Івана Скоропадського обрала козацька старшина, що залишалася лояльною до Росії. З’ясувалося, що частина козацької еліти не була готового слідувати зовнішньополітичним авантюрам їхнього гетьмана. Таким чином, значною мірою Мазепа вже втратив ґрунт під ногами, ще до того, коли він разом із шведським королем програв вирішальну битву під Полтавою 28 червня 1709 року. Як і Карл XII, Мазепа та його прихильники також втекли до Османської імперії. Після смерті Мазепи того самого року його спадкоємець Пилип Орлик написав так звану Конституцію України. Протягом наступних років Орлик у всій Європі робив безуспішні спроби здобути підтримку для української справи.

Відступництво Мазепи послужило для уряду Петра Великого приводом для прискорення інтеграції Гетьманщини в Російську імперію. Військова могутність запорозьких козаків уже більше не виправдувала їхнього особливого статусу, а в модернізованій абсолютистській Росії вже не було місця для соціально-політичного устрою Гетьманщини. Усе ж не випадково, що обидва правителі, які хотіли перенести модель західного абсолютизму до Росії, — Петро Великий і Катерина II, — особливо інтенсивно прискорювали інтеграцію Гетьманщини у Російську імперію. Натомість упродовж проміжного періоду відбувалося часткове повернення до вільнішої системи домінування.

Козацьке самоврядування, політична організація Гетьманщини, яка дуже відрізнялася від російської моделі, після 1708 року поступово зазнавала обмежень. Доки Петро Великий був зайнятий Північною війною, це відбувалося маленькими кроками. Новому гетьманові Скоропадському спочатку було підтверджено старі права. Проте водночас Росія збільшила контроль над Гетьманщиною: посилено російські гарнізони, а утримувати їх тепер зобов’язали населення Гетьманщини. При дворі Гетьмана постійно перебував російський міністр. Надалі Росія активніше втручалася у справи регіонального урядування. Крім того, населення України, як і всі піддані царя, дедалі більше залучалося до виконання, наприклад, таких повинностей, як участь у будівництві Санкт-Петербурга та каналів.

Проте перша пряма атака на автономію Гетьманщини відбулася лише після укладення Ніштадської мирної угоди: у 1722 році замість ліквідованого у 1717 році «Малоросійського приказу» була створена «Малоросійська колегія», що її розташовано не в російській столиці, а при дворі Гетьмана. І підпорядковувалася ця установа вже не Міністерству закордонних справ, а Сенату, — себто стала інструментом внутрішньої політики. Її члени набиралися серед розташованих в Україні російських офіцерів. Малоросійська колегія одержала широкі повноваження: вона мала підтверджувати всі розпорядження Гетьмана, була Верховним судом і здійснювала контроль за фінансами. Вона стягувала прямі податки з населення Гетьманщини. Водночас повноваження гетьмана істотно обмежувалися. Логічним наслідком було і те, що після смерті Скоропадського у 1722 році не обирали нового Гетьмана. Здавалося, що на цьому епоха автономної Гетьманщини закінчилася остаточно.

Проте після смерті Петра Великого Малоросійську колегію знову ліквідували 1727 року, а самоврядування Гетьманщини відновили. Одночасно вдалося обрати нового Гетьмана в особі Данила Апостола. Втім, після його смерті в 1734 році це місце зайняло «Правління Гетьманського Уряду», до складу якого увійшло троє росіян і троє українців. Тільки в 1750 році імператриця Єлизавета знову призначила Гетьмана. Кирило Розумовський був молодшим братом Олексія Розумовського — українського фаворита і таємного чоловіка імператриці, котрий прибув до Петербурга як співак і стрімко злетів аж до спальні імператриці.

Кирило Розумовський (1728-1803), попри свій молодий вік — лише 22 роки, — на той час вже отримав вищу освіту в Західній Європі. А маючи лише 18 років був призначений Президентом Імператорської Академії Наук. Він одержав досить широкі повноваження як гетьман, проте справи вела старшинська рада від його імені, оскільки він часто перебував у Петербурзі. У стосунках з Росією старшина намагалася захищати традиційні права та привілеї. Розпочалися також деякі реформи законодавства. Після смерті імператриці Єлизавети та її спадкоємця Петра III, зібралася козацька Рада та попросила нову імператрицю Катерину, щоб вона повернула Гетьманщині повне самоврядування, однак це не здобуло належної уваги з боку молодої імператриці.

Ліквідація Гетьманщини та Січ за часів Катерини II

Зі вступом на престол Катерини II у 1762 році на передній план знову вийшли петровські цілі щодо централізації, систематизації та оптимальної мобілізації ресурсів. Водночас Катерина виступила проти застарілих привілеїв прикордонних провінцій, які здавалися освіченій імператриці перешкодами на шляху модернізації Росії. У 1764 році вона писала:

«Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями. Ці провінції, так само як і Смоленську, слід зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитися як вовки в ліс».

В листопаді 1764 року було остаточно ліквідовано посаду Гетьмана. Його місце знову зайняла змішана російсько-українська Малоросійська колегія під головуванням російського державного діяча Петра Румянцева, який і надалі керував політикою щодо України. Він співпрацював з лояльною елітою України за надійним рецептом та обіцяв їй дворянські привілеї за умови належної політичної поведінки. Проте у скликаній у 1767 році Комісії з питань розробки нового зводу законів, українські представники майже в унісон висловилися за підтвердження та відновлення старих привілеїв, прав і вольностей Гетьманщини.

Наступні інтеграційні кроки здійснювалися після російської перемоги над Османською імперією. Згідно Кучук-Кайнарджийської мирної угоди від 1774 року Кримське ханство було нейтралізоване, а Росія перебрала на себе контроль над степовими землями Північного Причорномор’я. Отже Україна вже не була прикордонням, а дніпровські козаки остаточно втратили свою військову функцію: Росія вже не мусила звертати на них жодної уваги.

У 1781 році російська адміністративна реформа 1775 року була перенесена і на Лівобережну Україну. Адміністративні одиниці полків скасовувалися і замінялися трьома губерніями, об’єднаними в Малоросійське генерал-губернаторство. Також скасовано центральні інституції Гетьманщини, а в 1786 році навіть і Малоросійська колегія. В 1783 році козацьке військо було ліквідоване та приєднане до російської армії у формі регулярних полків. Таким чином, приблизно до кінця XVIII сторіччя Гетьманщина була інтегрована в адміністративну систему Російської імперії. До XIX сторіччя змогли втриматися лише нечисленні регіональні особливості, так, наприклад, залишки старого правової системи у формі Литовського статуту та Маґдебурзького права. Отже, Лівобережна Україна стала звичайним регіоном Росії.

Приєднання Слобідської України, що ніколи не користувалася колективною автономією, відбулося ще швидше. У 1765 році вона стала звичайною провінцією Російської імперії, а козацьке самоврядування й армійська організація були скасовані.

Після руйнування військами Петра Великого Запорозька Січ перейшла під османський протекторат. Коли запорозькі козаки в 1734 знову перейшли до Росії, їм було гарантовано збереження козацького самоврядування. Однак після того, як Росія отримала контроль над степовими землями, Січі вже недовго залишилося існувати. Влада уже не мала потреби у військовій службі козаків, вони також заважали планам колонізації степового регіону. У Січі дедалі частіше виникали соціальні конфлікти між заможною верхівкою та десятками тисяч новоприбулих селян. Крім того, січові козаки підтримували народні повстання у Речі Посполитій. Народне повстання під проводом російського донського козака ІІугачова дало підстави вважати доцільною остаточну ліквідацію джерела заворушень на Дніпрі. У 1775 році російські війська зруйнували Січ: її ліквідовано та інтегровано в губернську систему урядування:

«Ми вважаємо за наш обов’язок перед Богом, перед нашою імперією та перед всім людством ліквідувати Запорозьку Січі та назву козаків, що походить від неї».

Це стало кінцем понад двохсотлітньої славної історії запорозьких козаків. Рештки козаків частково емігрували до Османської імперії та поселилися в гирлі Дунаю, частково залишилися як чорноморські козаки в Росії або переселилися на Кубань, де вони вже як кубанські козаки намагалися зберегти свої традиції.

Соціальна, економічна і культурна інтеграція

Адміністративне приєднання Гетьманщини не слід відокремлювати від соціальної інтеграції, поступового уподібнення соціальної структури російським зразкам. Поступова ліквідація автономії не відбувалася б так гладенько, якби їй не підігравала козацька верхівка. Співробітництво з неросійськими елітами та їхня кооптація у дворянство імперії здавна було наріжним каменем російської політики. Росія надавала привілеї та матеріальну власність козацькій верхівці, а та, в свою чергу, зголошувалася на втрату своєї адміністративної та політичної автономії.

Петро Великий переслідував прихильників Мазепи безжально, натомість лояльних козацьких керівників винагороджував подарунками та землеволодіннями. «Значне військове товариство» було організоване після того, як козацьку старшину сіє Гас прирівняли до дворянства і по суті відокремили від інших станів. Проте Росія не визнавала їх дворянами, вони мусили сплачувати податки так само, як інші верстви, що несли повинності й не мали доступу до таких шляхетних освітніх установ, як кадетський корпус. Ще в 1731 році офіційно повідомлялося: «У Малоросії немає дворянства».

Проте на середньострокову перспективу Російська імперія, в якості партнера, потребувала верхівку на периферії, яку можна було б порівнювати з російським дворянством. Козацька еліта одержувала дедалі більше землеволодінь із залежними селянами, соціальний статус яких наближався до становища селян російського дворянства. Російський уряд також сприяв укладенню шлюбів з російською верхівкою. В комісії з розробки нового зводу законів 1767 року представників старшини вже зараховували до дворянського стану, а їхньою найнагальнішою вимогою була вимога рівноправ’я з російським дворянством.

Отже, останнім логічним кроком стало те, що імператорська «Жалувана грамота дворянству» 1785 року стосувалася також і козацької еліти. Втім, тільки її верхівка безпосередньо кооптувалася у дворянство. Інші повинні були спочатку підтвердити своє шляхетське походження, посилаючись на предка, що належав до польської шляхти, або знайти дванадцять свідків, які б підтвердили, що вони та їхні предки вели шляхетський спосіб життя. Частково ці процедури тяглися аж до XIX століття. Далеко не всю старшину прийняли у дворянство. Ті, кому це вдалося (частково за підробленими документами), змогли користуватися всіма привілеями російського дворянства: звільненням від служби, від податків, винятковим правом на земельне володіння з селянами, корпоративним самоврядуванням у регіонах, правовим захистом у стосунках з органами влади.

Ці привілеї, надані в більшості випадків починаючи з 1760-х років, та поступова європеїзація російської верхівки, зробили вступ у дворянський стан дуже привабливим. Таким чином у Російській імперії повторилося те, що трапилося з українською аристократією два сторіччя тому — в Речі Посполитій: соціальний підйом до пануючої верхівки, що супроводжувався культурною асиміляцією. Втім, спогади про часи автономної Гетьманщини збереглися серед еліти Лівобережної України, а її патріотизм став важливою основою сучасної української національної самосвідомості.

В подальшому багато українців ішли служити Російській імперії. Це було необхідно і з економічних міркувань, бо землеволодінь старшини було недостатньо для того способу життя, який відповідав їхньому соціальному стану. Тоді як більшість козацької старшини охоче ввійшли до імперської еліти, лише деякі намагалися чинити опір. До таких належав Василь Капніст, який вів таємні переговори в Берліні про можливий прусський протекторат над Україною.

Зрівнювання української верхівки з російською прискорювалося за рахунок того, що постійно зростало російське землеволодіння в Україні. Ще Петро Великий частково розподілив землі Мазепи та його прихильників серед російських магнатів, починаючи зі свого фаворита Меншикова. Катерина II наслідувала його приклад. Таким чином поширювався не тільки спосіб життя російського дворянства, а й російська форма кріпосництва.

Взагалі підйом козацької еліти у дворянство відбувався за рахунок українських селян та інших станів.

Соціальне і правове становище українських селян помітно погіршувалося. Цьому сприяли війни, які Росія вела проти Османської імперії. Україна служила стратегічним плацдармом, а українські селяни мусили розквартировувати російські війська та забезпечувати їх продовольством, надавати транспортні послуги, а частково їх ще й рекрутували до війська. Водночас поступово зростав тягар панщини. Проте селянам вдалося аж до середини XVIII сторіччя зберігати свої права на землю і все ще володіти правом відходу. Майже третина селянства ще була вільною, тобто незалежною від будь-якого землевласника. Отже, на той час становище залежних селян у Лівобережній Україні відрізнялося від ситуації як у Речі Посполитій, так і в Росії.

Тільки починаючи з 1760-х років, права українських селян почали обмежуватися: протягом 1760-х і 1770-х років було обмежене їхнє право відходу і остаточно скасоване у 1783 році — на 134 роки пізніше, ніж у російських залежних селян. Подушні податки також перенесено в Україну. Таким чином, у Лівобережній Україні були створені передумови для кріпосництва за російським зразком.

Вільні козаки змогли довше зберігати свій специфічний соціальний статус. Хоча їхня військова організація була скасована, стан козацьких служивих селян залишався. Коли в 1782 році проводилася реєстрація козаків, зареєструвалося понад 400 000 чоловічих душ, серед них багато селян, що хотіли уникнути кріпацтва. Тяжка військова повинність хоча і спричиняла подальше погіршення економічного становища козаків, проте вони аж до 1830-х років залишалися особливою військовою категорією державних селян з правом землеволодіння та на продаж алкоголю.

Міське населення України теж змогло зберегти свою специфічну організацію згідно Магдебурзького права, що мала, втім, радше символічний характер, аніж реальне втілення. Незабаром старі інституції вступили у конфлікт з інституціями впровадженої в Україні у 1785 році нової російської системи міського урядування. Остаточно Магдебурзьке право було скасоване в Україні лише у 1830-х роках.

Економічна інтеграція Лівобережної України випливала з перемінних пріоритетів російської економічної політики. За умов протекціоністського меркантилізму часів Петра Великого торгівля імперії була зорієнтована на нові порти на Балтійському морі. Безпосередню торгівлю України з західними країнами частково заборонили, українські комерсанти порівняно з російськими зазнавали утисків. Вже в другій половині XVIII сторіччя російських купців у Лівобережній Україні було більше й вони були заможнішими, аніж українські.

Рання індустріалізація петровського періоду навряд чи допомогла Україні: їй приписано функцію постачальника сільськогосподарських продуктів. Слід згадати лише кілька державних текстильних мануфактур у Слобідській Україні. Інші галузі промисловості, наприклад, виробництво поташу, розглядались як конкуренти та піддавалися дискримінації. В цілому, петровська економічна політика, що її в українській історіографії описують як колоніальну, завдала ремісництву і торгівлі в Лівобережній Україні такого удару, від якого вони не змогли оговтатися. З послабленням економічних утисків, приблизно в середині сторіччя, були скасовані митні кордони з Росією, а Лівобережна Україна поступово інтегрувалася в російський ринок.

Культурна інтеграція України була тісно пов’язана з церквою. У XVIII столітті українська церква втратила останні залишки своєї колишньої автономії. Престол київського митрополита залишався тимчасово осиротілим і остаточно втратив свій видатний статус. Через 22 роки після Росії, у 1786 році в Лівобережній Україні були секуляризовані церковні та монастирські землі. Як і в Росії, церковних та монастирських селян зараховано до категорії державних селян.

Церковні освітні установи, Київська академія та колегії України, втратили таким чином свою економічну базу. Хоча вони збереглися, проте залежали від урядових субсидій і в секуляризованій Російській імперії швидко втратили своє значення. До 1811 року приблизно 1000 студентів регулярно навчалися в Київський академії. Більшість з них були синами священиків, що є доказом трансформації загальноосвітнього вищого навчального закладу в Духовну академію. До секуляризації школи України надалі виконували функцію кузні кадрів. Чимало українських дворян, які згодом робили кар’єру в Росії, навчалися в них, наприклад, як і видатний український мислитель XVIII сторіччя Григорій Сковорода (1722-1794). Сковорода, крім того, удосконалював свою освіту в Західній Європі, пізніше працював викладачем у Переяславській і Харківській колегіях, а між тим подорожував Україною як мандрівний філософ. Він залишив багату спадщину у вигляді філософських листів латиною та церковнослов’янською мовою, що не утворює закриту систему, а прагне поєднати у життєвій філософії античне, релігійне та просвітницьке мислення під головним гаслом самопізнання.

На питання щодо мовної інтеграції Лівобережжя у XVIII столітті дослідники відповідають по-різному. Так, указ Петра Великого від 1720 року інтерпретують як заборону україномовних публікацій, хоча, можливо, це була лише спроба забезпечити впровадження нового російського шрифту в Україні. Так само політика уніфікації Катерини II не орієнтувалася на цілеспрямовану мовну русифікацію хоча б тому, що імператриця й не думала про існування якоїсь української літературної мови. Проте де Гассо прогресуюча адміністративна та соціальна інтеграція Лівобережжя вела до поширення російської мови за рахунок по-українському забарвленої церковнослов’янської та латини. Російська мова, яка і в Росії перемогла як літературна, дедалі більше приймалася українською елітою. В 1765 році навіть у Київській академії російську мову оголошено мовою викладання.

Нова «озахіднена» російська дворянська культура протягом XVIII сторіччя стала привабливою для української верхівки. І це після того, як українці, маючи західну освіту, раніше відчували власну вищість порівняно з «московитами». Спосіб життя, культура, мова (поряд з російською також французька) російського дворянства поширювалися в Україні. Зважаючи на відсутність релігійного бар’єру та культурну спорідненість, це відбувалося швидше, ніж з іншими неросійськими елітами. Кількість сімейних зв’язків між російським і новим українським дворянством також зростала. Дедалі більше представників української еліти робили кар’єру в армії та в органах державної влади досягали високих посад у блискучій столиці: слід згадати таких особистостей, як Олександр Везбородько чи Віктор Кочубей. Відносно добра освіта української еліти полегшувала їхню кар’єру в армії та в бюрократії. Не випадково Петро Завадовський, випускник Київської академії, став у Росії в 1782 році головою «Комісії про заснування народних училищ», а в 1802 році першим міністром народної освіти.

Тобто, за відносно швидку і бездоганну інтеграцію Гетьманщини в Російську імперію відповідальність лежить не лише на російському уряді, а й на українській еліті. Традиційні права Гетьманщини, традиції козацької демократії зберігалися козацькою верхівкою аж до XVIII століття. Вона була б єдиною силою, яка могла б чинити опір російській політиці. Проте більшість козацької старшини не була особливо схильною до цього, а скористалася нагодою для одержання привабливих прав та привілеїв російських дворян. Жертвою стали інші верстви, насамперед селяни, що потрапили у кріпосну залежність.

Українська народницька історіографія закидала українській верхівці, що вона тим самим зрадила інтереси нації та народу. Проте такі докори навряд чи адекватні для XVIII сторіччя, коли соціальна, станова лояльність була набагато важливішою, аніж етнічна чи навіть національна. Проте фактом є те, що після першої хвилі асиміляції в Речі Посполитій, українці знову втратили свою еліту, яка асимілювалася через (соціальний) підйом, і це є важливим елементом їхньої історії. Ще раз це мало відбутися у XX сторіччі.

Українці в Речі Посполитій

У XVIII столітті тривала інтеграція українських земель і в Речі Посполитій, де жило понад половину українців. Одночасно посилилася економічна та політична криза шляхетської республіки під російським протекторатом, упровадженим Петром Великим у 1717 році. Польська та полонізована українська шляхта, а особливо багаті магнати надалі зміцнювали свій соціальний статус відносно інших станів. Усередині сторіччя приблизно 40 династій магнатів мали у своєму володінні не менше ніж три чверті земель Правобережжя. Наприклад, династія Потоцьких лише в Уманському регіоні володіла 8 містами і 173 селами; загалом їй належало понад 100 000 українських селян. На службі в магнатів перебували численні єврейські орендарі маєтків, управителі та шинкарі. Колишня українська еліта була тепер не лише цілковито полонізованою, а також відокремленою конфесійно від унійних або православних українських селян, які переважно були кріпаками.

Римо-католицька церква надалі розбудовувала своє привілейоване становище. Унійна церква навіть і тепер не досягла рівноправ’я, якого прагнула, тоді як залишки православного населення вже не мали власної церковної організації. Дискримінація православних надавала російському урядові добрі можливості втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої. Ситуація так званих дисидентів була приводом для втручання як для Росії, так і для Пруссії.

Бомба соціальних і конфесійних конфліктів вибухнула у формі протестного руху гайдамаків. Термін «гайдамаки» так само, як і термін «гайдуки» на Балканах, походить з турецької мови та означає залежно від точки зору: українських учасників руху опору проти польського панування, або розбійників чи партизанів. Гайдамаки, що рекрутувалися з числа колишніх козаків та православних селян, жили ніби розбійники в лісах. Ватажками інколи ставали козаки з Лівобережжя та Запорозької Січі. їхні малі та великі акції були спрямовані переважно проти польських землевласників та їхніх єврейських орендарів і управителів, проти римо-католицького та унійного духовенства.

Повстання гайдамаків 1734 і 1750 років приваблювали також багато українських селян. Було вбито велику кількість польських шляхтичів і євреїв. Метою повстань були ліквідація кріпацтва та повернення землі селянам, рівноправ’я православних і відродження козацької організації, давніх козацьких вольностей. Подібно до більшості народних повстань епохи, що передувала Новому часу, вони мали на меті відновлення, доброго старовинного права.

Найзапекліше повстання, так звана Коліївщина, відбулося в 1768 році під час однієї з криз шляхетської республіки, коли Барська конфедерація виступила проти російської влади, а також проти її втручання в релігійні справи Речі Посполитої. Військовими ватажками гайдамаків знову були козаки з Січі та з приватних військових об’єднань польських магнатів. Українські селяни складали основну масу повстанців. До них приєдналася частина міського населення та навіть окремі шляхтичі. Повстання 1768 року набуло особливо кривавого характеру: у захопленому повстанцями місті Умані було вбито 2000 поляків і євреїв. Річ Посполита, яку стрясали кризи, не могла власними силами впоратися з повстаннями гайдамаків і їх придушували російські війська. Після цього польські органи влади здійснили жорстокі репресії, що коштували життя тисячам українських селян.

Гайдамаки увійшли в українську народну поезію як шляхетні захисники православної віри та інтересів народу. Вони стали безсмертними завдяки поемі Шевченка «Гайдамаки». Насправді гайдамаки являли собою сполучну ланку між козацькими традиціями XVII та національним рухом XIX сторіч у Правобережній Україні. Проте в єврейській традиції гайдамаки, подібно до козаків Хмельницького, залишилися в пам’яті як жорстокі переслідувачі євреїв, як друга ланка в низці переслідувань євреїв в Україні після повстання 1648 року.

Повстання гайдамаків увиразнили нестабільність соціально-політичного устрою польської шляхетської республіки у XVIII столітті. Вторгнення російських військ також надавали зовнішньополітичного значення цим бунтам і саме Коліївщина належить до передісторії поділів Польщі.

Внаслідок першого поділу Польщі у 1772 році разом з власне польськими регіонами до Імперії Габсбургів відійшли Галичина та Східне Поділля. Ці землі отримали назву «Королівство Галичина і Лодомерія», чим робилося посилання на тимчасовий угорський протекторат над цим регіоном у XIII столітті. Трьома роками пізніше Австрія також зайняла Буковину, яка на півночі була частково населена українськими селянами і належала до князівства Молдова, що перебувало під османським протекторатом. Після другого поділу Польщі 1793 року вся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. Вона була адміністративно організована в рамках Київської, Подільської та Волинської губерній.

Таким чином, наприкінці XVIII сторіччя було покладено край понад чотирьохсотлітній, частково двохсотлітній приналежності значної частини України до Польсько-Литовської держави. Тривале польське панування оцінюється в українській традиції, в народних переказах та народницькій історіографії переважно негативно. Його сприймають як соціальне та конфесійне гноблення з боку пихатих польських панів, які ніколи не сприймали українців як рівних собі. Проте таке сприйняття не може затьмарити того, наскільки сильно відобразилася на історії України приналежність її великої частини до польської шляхетської республіки. Вона сприяла доступу до західних політичних структур і цінностей, на які українці посилаються донині, відмежовуючись від великоросів. Прикладом є міське право, станові конституційні елементи, латинсько-західноєвропейські культурні традиції, інтелектуальний вплив схоластики, гуманізму, Реформації та Контрреформації. Наприкінці XVIII сторіччя польська шляхта та польська культура усе ще відігравали свою роль в Україні. Навіть піс-ля загибелі їхньої держави їхній вплив на українців залишався ефективним: у Російській імперії — аж до другої половини XIX сторіччя, а в Західній Україні — до Другої світової війни.