Мала історія України

4. Запорозькі козаки й виникнення Гетьманської держави

Починаючи з кінця XV сторіччя в Україні, на кордоні Степу, з’являються нові історичні гравці — козаки — які матимуть центральне значення для історії України. З козаками асоціюються войовничо-дикі, шляхетні й жорстокі, вусаті й лисі вершники зі Сходу, які гарно співають та несамовито танцюють. Залежно від точки зору, вони викликають романтичні чи тривожні уявлення. Подвійність образу козака пов’язана з тим, що поняття та зміст соціальної групи козаків у ході сторіч зазнали основоположних змін.

Піднесення козацтва

Коли та як виникли козаки? Термін «козаки» походить з тюркських мов і означає «вільні воїни». Перші свідчення джерел, що з’являються в XV столітті, стосуються також і татар, що перебували на службі у татарських, литовських, польських чи східнослов’янських володарів, виконуючи військові та дипломатичні завдання у прикордонні степу. До цих татарських козаків долучалося все більше українців і росіян, і вже у XVI столітті козацтво визначалося переважно східнослов’янським елементом.

Характер українських і російських козаків вирішальною мірою був обумовлений навколишнім простором — прикордонням степу. Вони жили в лісовому приріччі у нижній течії Дніпра та в нижній течії Дону, що забезпечувало захист від вторгнень татар. Козаки займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, пізніше також і тваринництвом. Додатковим джерелом прибутку була здобич від розбійницьких набігів і військових походів. Спочатку найважливішим їхнім засобом пересування був не кінь, а човен — бо татарські кочівники-вершники були значно вправнішими верхи. Тобто сферою їхнього життя був не степ, «дике поле», а ріка. Всі важливі групи козаків названі за ріками: дніпровські козаки, донські козаки, волзькі козаки, терські козаки.

Козаків неодноразово порівнювали з іншими типами спільнот прикордоння, наприклад, з гайдуками австрійського військового кордону чи піонерами американського рубежу. Певні паралелі можна виявити у пристосуванні до ситуації на кордоні, домінуванні військового чинника, демократичних інституцій, їхньої ролі в якості каталізаторів соціального протесту (соціальні бандити за Еріком Гобсбаумом) та в якості першопрохідників християнства. Міф про козаків можна також порівняти з міфами про Дикий Захід і про гайдуків як «шляхетних грабіжників». Значно більшою є подібність між українськими та російськими козаками, проте українська історіографія загалом применшує значення цього фактору.

В Україні козаки споруджували свої укріплені табори у прибережних лісах чи на островах Дніпра. Через те, що вони частково розташовувалися за порогами Дніпра, козаків називали запорозькими, тобто «козаками по той бік порогів». Найважливіший укріплений табір козаків називався Січчю, а табір дніпровських козаків, відповідно, Запорозькою Січчю.

Протягом XVI сторіччя козаки на степовому кордоні України об’єдналися у великі союзи. Приблизно в середині сторіччя князь Дмитро Вишневецький заснував Січ на дніпровському острові Хортиця й тимчасово надав їм стабільнішу організацію. Збори всіх козаків — Коло чи Рада — були вищим органом, який приймав рішення і вершив суд, обирав старшин і головного провідника козацького війська, гетьмана або отамана. Обраний гетьман одержував широкі повноваження, право страчувати та милувати. Всі козаки були зобов’язані до абсолютної покори, однак, можна було знову проголосувати за відсторонення гетьмана. Політична організація дніпровських козаків була своєрідною сумішшю централізованої військової дисципліни і демократичного устрою.

Австрійський посол Еріх Лясота за дорученням імператора Рудольфа II відвідав дніпровських козаків наприкінці XVI сторіччя, щоб залучити ‘їх до союзу проти турків. У своєму звіті він описав інституцію Кола, розрізняючи два Кола: «Вони розділилися (як це в них заведено, коли вони мають зробити щось важливе) і створили два Кола. В одному — їхній головнокомандуючий, у іншому — рядові, яких вони називають чернь (Сгета)».

Лясота описує також спосіб виборів шляхом «одностайного голосування» і той тиск, що його чинили прості козаки на знатних. Його відомості свідчать також про те, що вже у XVI столітті козаки були соціально диференційованими й виникали перші конфлікти між черню, себто простими козаками, та старшиною.

Соціальні відмінності між козаками були наслідком зростання їхньої чисельності. Унаслідок поширення кріпосництва та зростання тиску з боку польських магнатів дедалі більше українських селян втікали на кордон степу і приєднувалися до козаків, перейнявши їхній спосіб життя. Міщани і представники дрібної шляхти також тікали до козаків. Здебільшого з їхнього кола набиралися старшини і гетьмани. З їхньою чисельністю зростала не лише військова і політична вага козацьких армій, а також і їхня соціальна неоднорідність. Між корінними та новоприбулими козаками виникало дедалі більше конфліктів.

У другій половині XVI сторіччя козаки жили не тільки у заплавах Дніпра і на Запорозькій Січі, а й у новоспоруджених польських прикордонних фортецях дніпровського регіону та їхніх околицях. Відокремлення козаків від інших мешканців прикордоння, зокрема шляхти і селян спершу було нечітким. Ставлення Речі Посполитої до дніпровських козаків було суперечливим. З одного боку, практично незалежні, потужні у військовому відношенні та грабіжницькі козацькі армії, що служили притулком для селян-втікачів, були осередком неспокою. Демократичні елементи їхньої політичної організації були небажаною альтернативою владі польської шляхти та кріпосницькому устрою, що зміцнювався. З іншого боку, Річ Посполита потребувала військової сили козацьких найманців для посилення своїх військ, а також прикордонного населення й дозорців проти кримських татар, які періодично здійснювали набіги на землі Наддніпрянщини й Поділля, спустошуючи поселення і продаючи частину населення в неволю. Козаки хоча й надавали великого значення своїй самостійності, однак залежали від постачання харчів і зброї та хотіли грошового утримання з боку Речі Посполитої.

У другій половині XVI століття королі Речі Посполитої намагалися посилити свій контроль над дніпровськими козаками. Вони приймали на свою службу обмежену кількість козаків у якості регулярних військ. Спершу це було 300, згодом до 8 000 реєстрових козаків, які одержували грошове утримання, оселялися, зазвичай, у прикордонних фортецях Київського регіону і мали у своєму розпорядженні значну земельну власність. Отже, Річ Посполита визнавала козаків привілейованою військовою верствою і кооптувала певну її частину у власне суспільство. Водночас унаслідок цього серед козаків відбувався розкол: реєстровим козакам протистояли невнесені до реєстру вільні козаки, чисельність яких дедалі більше зростала. Запорозька Січ, не будучи безпосередньо зобов’язаною ні тій, ні іншій групі і значною мірою позбавленою втручання з боку Речі Посполитої, залишалася самостійним центром і прихистком для втікачів по той бік дніпровських порогів.

Військове та політичне значення дніпровських козаків постійно зростало протягом перших десятиліть XVII сторіччя. Вони організовувалися в полки під проводом полковників, контролювали кордони степу і здійснювали на своїх човнах дедалі сміливіші експедиції проти османських і татарських фортець. Подібно до того, як це було з боку Варязької Русі понад 700 років тому, їм навіть вдавалося неодноразово вторгатися аж у гавань Константинополя та сіяти переляк і жах у серці Османської імперії. Також у походах Речі Посполитої проти Московської держави та османів козацькі найманці відігравали дедалі важливішу роль. Вони билися частіше пішки, ніж верхи, причому використовували укріплення з возів, які називали табором за зразком гуситів.

У другому десятилітті XVII сторіччя гетьманом реєстрових козаків став Петро Конашевич-Сагайдачний. Він не тільки очолював найважливіші військові походи козаків, а й істотною мірою вплинув на те, що дніпровські козаки встановили зв’язки з релігійно-культурною елітою Києва, яка формувалася в той час. Він був приречений на цю роль своєю біографією: адже походив з дрібної шляхти Західної України і, перш ніж приєднався до козаків, навчався у православній Острозькій академії. Сагайдачний виступав як захисник православ’я, дискримінованого після укладення Унії 1595-1596 років. Він підтри-мував Константинопольського патріарха, який у 1620 році призначив митрополита та єпископів без польської згоди і дбав про те, щоб того самого року козацьке військо колективно вступило до заснованого в 1615 році Київського братства. Відтоді захист православ’я став справою козаків, вони підтримували культурні прагнення у Києві, і це мало основоположне значення для виникнення протонаціональної етнічно-релігійної свідомості та організації влади в Україні у XVII сторіччі.

Тим самим центр ваги української історії та культури переміщався із Заходу, куди він зрушився після татаро-монгольської навали, назад — у регіон Наддніпрянщини. Однією з передумов того, що Київ тепер став центром кристалізації української історії, була інтенсивна колонізація Наддніпрянщини українськими селянами. Водночас на початку XVII сторіччя центр православного опору Берестейській унії та полонізації вцілому переміщався зі Львова, де посилювався тиск Контрреформації, до Києва. Як і понад 500 років тому, славний Печерський монастир став центром православно-церковнослов’янської культури. Виникли Лаврська друкарня і школа, а Київське православне братство, створене 1615 року на взірець Львівського, заснувало свою школу. Ці прагнення епохи культурного відродження поєдналися в 1630 роки у створенні вищої школи — Києво-Могилянської колегії.

Петро Могила (1596-1647), засновник цієї названої на його честь православної колегії, був сином молдавського князя, вчився у братській школі у Львові та Паризькому університеті". Потім на службі в польського короля набув військового досвіду, перш ніж у 1627 році став архімандритом Києво-ІІечерського монастиря, а в 1633"' році митрополитом православної церкви, тепер знову визнаної Річчю Посполитою. Могилянська колегія, наслідуючи приклад єзуїтських шкіл, великої ваги надавала проведенню занять латинською мовою і вивченню схоластичної діалектики та риторики. Це сприяло синтезу православно-східнослов’янської та західної культур, що відображено в цілому ряді підручників, шкільних драм, проповідей, панегіриків і віршованих творів латинською, польською га церковнослов’янською мовами. Київська колегія була основою славетної Києво-Могилянської Академії, яка пізніше також мала відіграти велику роль як посередник у передачі західних впливів до Росії.

У XVII столітті контроль Речі Посполитої над прикордонним регіоном України посилився. Цьому служила не тільки кооптація реєстрових козаків, а й заснування численних укріплених опорних пунктів. Полонізовані й польські магнати за допомогою своїх (переважно єврейських) управителів загарбували дедалі більше прикордонних земель та закріпачували тамтешніх селян.

Починаючи з кінця XVI сторіччя, проти цього протестувала значна частина населення прикордоння. Козаки, яких підтримували українські селяни і міщани, неодноразово повставали проти магнатів та управителів. Найважливішими носіями цих рухів були прості вільні козаки, опорою яких була Запорозька Січ і які частково також виступали проти реєстрових козаків, привілейованих Річчю Посполитою. Неодноразові повстання у XVII столітті разом із соціальним та політичним набували також і релігійного забарвлення.

Коли Річ Посполита почала обмежувати привілеї та чисельність реєстрових козаків, вони також почали брати дедалі активнішу участь в рухах протесту, що стали в тридцяті роки народними повстаннями проти польсько-литовського панування. Велике повстання 1637-1638 років було криваво придушене польськими військами, а надалі польський тиск значно посилився. Чисельність реєстрових козаків скоротили, їх підпорядкували польському командуванню, а прості козаки потрапили під контроль польських управителів і магнатів. Протягом наступного десятиліття ситуація хоча й залишалася спокійною, проте невдоволення жевріло серед широких верств українського населення — не лише серед різних категорій козаків, а й серед селян, міщан, дрібної шляхти і православного духовенства.

Повстання Хмельницького та виникнення Гетьманщини

Невдоволення вибухнуло у 1648 році в рамках великого народного повстання під проводом Богдана Хмельницького (приблизно 1595-1657), одного з найбільших європейських заворушень ранньомодерного періоду. Син українського дрібного шляхтича, Хмельницький навчався у школі єзуїтів, потім перебував на службі в польського короля — в реєстровому козацькому війську. Внаслідок конфлікту з одним польським шляхтичем, що висунув претензії на його маєток і пограбував його, він вирушив на Запорозьку Січ. Там, на початку 1648 року його проголосили гетьманом і йому вдалося ініціювати нове повстання. Відстоюючи свої старі, обмежені у 1638 році, привілеї, козаки повстали передовсім проти польських магнатів та шляхти, меншою мірою — проти короля. Хмельницький уклав союз з кримськими татарами, і козацько-татарське військо завдало польському війську важких поразок.

Це стало сигналом для народного повстання на великій території України. Козаки стікалися до Хмельницького, а колись вільні українські селяни піднімалися проти шляхти, в залежність від якої вони потрапили і яка їх експлуатувала. До повстання також приєдналася частина українських міщан і дрібної шляхти. Велику кількість польської шляхти і управителів, католицьких священиків і євреїв було вбито, багато з них втекли до Речі Посполитої. Повстанці грабували маєтки та захоплювали їхні землі. Кріпосний лад у багатьох місцях замінила козацька адміністрація. Повстання також поширилося на частину Білорусі.

Особливо багато жертв було серед євреїв, які або перебували на службі в польських магнатів у якості управителів, орендарів, шинкарів і збирачів податків, або мешкали в містах і були крамарями. Тобто велика кількість євреїв була для українських селян і міщан безпосередніми представниками польської шляхетської влади. Соціальні причини винищення євреїв також підкреслював сучасник подій, єврейський хроніст і містик Натан Ганновер, який сам походив з Волині:

«Маси православного населення зубожіли дедалі більше. їх вважали неповноцінними істотами, рабами й слугами поляків та євреїв... Збирач податків на службі в шляхти — це найбільш поширена діяльність євреїв..., це збуджувало недоброзичливість селян і спричинило різню».

До цього додався традиційний релігійний антагонізм. Кількість єврейських жертв повстання неможливо визначити точно. Проте, це могло би бути щонайменше 10 000, а, можливо, і значно більше. Натан Ганновер пише: «Євреї відразу кинулися втікати. Вони бігли, рятуючи своє життя... Кому не вдалося втекти чи хто не був на це здатний — тих вбито».

Хроніки повідомляють про великі руйнування та жахливу жорстокість повстанців стосовно єврейських жінок і дітей. Тисячі зазнали насильного навернення до християнства. Ці перші великі погроми євреїв в історії Східної Європи вважаються в єврейській традиції одним з етапів історії страждань і попередником єврейських погромів в Україні, що відбувалися наприкінці XIX і на початку XX сторіччя, та Голокосту. Навіть якщо теза про багатовікову тяглість специфічного українського антисемітизму є неприпустимим історичним узагальненням, усе ж погроми євреїв 1648 року кидають тінь на народне повстання, яке в українській традиції представляє один з блискучих апогеїв національної історії.

Хмельницький здобув подальші успіхи в битвах з польськими військами і рушив походом зі своїм козацьким військом до Львова у Західній Україні, проте вже в січні 1649 року повернувся до Києва. Як повідомляв сучасник, там його зустріли як героя:

«Велика юрба, все населення вітало його на околиці міста. Академія вітала його промовами та оплесками, як Мойсея (зіс!), спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі».

В Києві Хмельницький і козаки налагодили тісні взаємини з православним духовенством і освіченою елітою міста, що сприяло розширенню та радикалізації цільових установок повстання. Тепер сам гетьман проголосив, що «виб’є з лядської неволі увесь руський народ, воюватиме за нашу віру православну». Проте його первісним завданням було не релігійне звільнення чи соціальна революція селян, а підтвердження козацьких привілеїв, чого він очікував від нового польського короля Яна Казимира.

У серпні 1649 року в місті Зборів Хмельницький уклав угоду з польським королем, який зробив істотні поступки козацькому війську: чисельність реєстрових козаків підвищувалася до 40 000, козакам гарантувалося вільне проживання у трьох воєводствах: Київському, Чернігівському і Брацлавському, польські військові та євреї мали бути виселені. Заборонялася дискримінація православної церкви, посади в Україні мали надавати лише православним шляхтичам. Зборівська угода була перемогою козаків і української еліти: селяни та їхнє соціальне становище не згадувалися.

Ця угода надавала козацькому війську короткий перепочинок, що дозволяло здійснити політичну консолідацію. Козаки створили в Україні владне об’єднання, що офіційно називалося Військом Запорозьким, а нині, зазвичай, називають Гетьманщиною. Адміністративний устрій випливав з військової організації козаків:

контрольовані Хмельницьким землі України по обох берегах Дніпра поділялися на 16 полків. Військовий штаб козацької старшини служив у якості центральної виконавчої влади, що підтримувала гетьмана. Щодо соціального устрою, то залишалося питання, чи переможуть егалітарні козацькі ідеали, чи місце вигнаної польської шляхти займе козацька еліта. Це стосувалося також і звільнених повстанням від кріпацтва українських селян. Відповідь на це вирішальне для подальшого розвитку України запитання була дана лише протягом наступних десятиліть.

Річ Посполита не могла задовольнитися відокремленням української Гетьманщини. У 1651 році завдано військового удару, який закінчився поразкою козаків під Берестечком, де козаків кинули напризволяще їхні кримськотатарські союзники. У новій угоді' автономія та привілеї козаків значно урізалися. В подальшому військові сутички тривали і Гетьманщина запорозьких козаків поступалася Речі Посполитій, яка тоді ще залишалася провідною східноєвропейською державою.

Таким чином, Хмельницький був змушений шукати союзників. Укладена 1648 року коаліція з кримськими татарами виявилася нестійкою; тому 1651 року гетьман уклав домовленість з Османською імперією як ймовірною державою-протектором. Водночас запорозькі козаки вступили у контакти з Московською державою.

Угода з Московською державою

Думка про зв’язок з православним царем не була новою. Неодноразово окремі лідери козаків і київського духовенства просили царя про його протекцію, не отримуючи у відповідь з Москви позитивних сигналів. Починаючи з 1648 року, Хмельницький також просив царя про допомогу і визначив його як покровителя Війська Запорозького. Проте цар Олексій Михайлович побоявся конфлікту з Річчю Посполитою і відмовився. Протягом 1652 і 1653 років до Москви знову приїздили дві козацькі делегації та просили царя, щоб він узяв Військо Запорозьке «під свою високу руку». Цього разу правитель і його дорадчий орган, боярська Дума, дали позитивну відповідь на прохання. Це рішення було ухвалене восени 1653 року Земським собором.

Москві було зрозуміло, що союз із запорозькими козаками неодмінно викличе військовий конфлікт з Річчю Посполитою. Тому до справи приступили дуже обережно — відрядили дипломатичну місію до Польщі, яка вимагала від короля укладення миру з козаками на підставі Зборівської угоди та відмови від переслідування православних. Нехтування цими вимогами, які Річ Посполита розглядала як втручання у свої внутрішні справи, послужило виправданням на-ступних дій.

Тепер Москва відрядила делегацію до України, і в січні 1654 року старшинська козацька Рада в Переяславі висловилася за підпорядкування царю і присяглася йому на вірність. Присягало також населення Києва та інших міст України. Дипломатична місія козаків відправилася до Москви з петицією Хмельницького, що налічувала 23 статті. В ній було зазначено, що цар має підтвердити права та привілеї козаків, шляхти й міщан, у тому числі також і вибори гетьмана козаками. Чисельність Війська Запорозького має складати не більш ніж 60 000 вояків, докладно визначалося грошове утримання для окремих груп і посадових осіб. Гетьман і військо мали зберігати за собою право під-тримувати взаємини з іноземними державами. Найважливішим зустрічним кроком було зобов’язання козаків йти заради Московського царя на війну проти його ворогів. У березні 1654 року цар прийняв більшість пунктів петиції.

«Ми, Божою милістю великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої та Малої Русі самодержець, пожалував підданому нашої Величності Богдану Хмельницькому, гетьману Війська Запорозького... і всьому Війську Запорозькому, що Божою милістю нинішнього 7162 року, як гетьман Богдан Хмельницький і все Військо Запорозьке піддалися під нашу царську руку... і зложили присягу нам на вічну вірність».

«Служити нам, великому государеві... щиро, всякого добра шукати і на наших неприятелів, куди їм буде наш государів наказ, ходити і битись...»

Найважливіше обмеження петиції стосувалося зовнішньої політики: з турецьким султаном і польським королем можна було формувати взаємини лише з дозволу царя. В окремих домовленостях цар підтвердив шляхті, митрополиту і містам України їхні привілеї та права на самоврядування. Питання про бажану для Київського митрополита автономію української церкви та про наміри Москви розміщувати військові гарнізони в українських містах тимчасово зали-шилися відкритими.

Коли козаки в Переяславському соборі мали присягати цареві на вірність, вони вимагали, щоб московська делегація також принесла присягу від імені царя, — так як це робили польські королі — в якій цар зобов’язався б захищати країну та поважати права і привілеї козаків та інших станів. Однак московська делегація відхилила це бажання: присягати має тільки васал, а не цар, правитель, який милостиво наділяє правами та привілеями. Ця розбіжність у поглядах відобра-жена лише в доповіді московського посла, однак вона проливає світло на відмінні концепції обох сторін.

Козаки, що жили за звичаями Речі Посполитої та Степу, розглядали угоду як щось на кшталт військової конвенції, яка хоча й підпорядковувала Гетьманщину, однак зберігала її самостійність. Для Москви, навпаки, йшлося про перший крок до інкорпорації України. Вже в угодах 1654 року цар називав себе «самодержцем всія Великої та Малої Русі», «Малу Русь» «вотчиною», а її населення — своїми підданими. На той момент запорозькі козаки були бажаними союзниками на Південному Заході, і для цього Москва була готова надати Гетьманщині широку автономію.

В історіографії представлені різні погляди. Різна інтерпретація джерел сприяла тому, що Переяславська угода та Березневі статті отримали в історіографії несхожі оцінки.

Спочатку підкреслювалося, що йдеться не про угоду, а про односторонньо підтверджену присягою домовленість. Але розбіжності існують і в середині таких понятійних різночитань. На передньому плані містяться державно-правові інтерпретації. Переважна більшість українських істориків вбачає в цій угоді військовий і політичний союз двох незалежних держав, двосторонню угоду, яка могла бути розірвана в будь-який час. Єдиною об’єднавчою ланкою Гетьманщини з Московською державою нібито був цар, і цей зв’язок визначають як заступництво, або васалітет чи персональну унію. З російського боку, Переяславська угода інтерпретувалася переважно навпаки — тобто як включення Гетьманщини до складу Московської держави. Широка автономія буцімто не була гарантована на віки вічні, а повинна була б наново підтверджуватися стосовно кожного нового гетьмана. З точки зору радянської історіографії, починаючи з 1954 року, угода 1654 року прославлялася як «возз’єднання» України з Росією. Народи, розділені з XIII сторіччя державно, знову об’єдналися: українців звільнено від польського ярма та османської загрози. Таким чином, доля українців була навіки пов’язана з російським народом, що нібито мало всебічно прогресивні наслідки.

Угода 1654 року з Московською державою стала важливим поворотним пунктом в історії України та Східної Європи: відтоді українська історія була тісно пов’язана з російською. Це пояснює також і гарячі дискусії в історіографії щодо Переяславських подій 1654 року.

Насправді Переяславська угода дуже швидко застаріла, тому що обидва учасники не дотримувалися її положень. Велика війна між Росією, Річчю Посполитою і Швецією, яка розпочалася 1654 року, підірвала союз між Москвою та запорозькими козаками. У 1656 році цар уклав перемир’я з Річчю Посполитою, тоді ж Хмельницький розпочав переговори з Швецією. Після смерті Хмельницького у 1657 році новий гетьман Виговський знову домовився з Річчю Посполитою. Згідно Гадяцької угоди, укладеної 1658 року, козаки виторгували вигідні умови, що забезпечили б Україні практично рівноправний статус поряд з Королівством Польським та Великим князівством Литовським у якості третьої складової частини Речі Посполитої. Проте Гадяцьку угоду не затвердив польський Сейм. Невдовзі Москва знову підкорила козаків своїй владі. Цю нагоду використали, щоб у 1659 році змінити на користь Москви умови, внесені в угоду п’ять років тому. Можливості гетьмана у зовнішньополітичних взаєминах було істотно обмежено на користь царя, котрий розмістив російські гарнізони в шести українських містах, а самого гетьмана можна було змістити лише за згодою Москви. У 1663 році в Москві створили центральну установу, яка відповідала за справи України — це Малоросійська канцелярія («Малороссийский приказ»). Попри такі інтеграційні заходи, адміністративна автономія Гетьманщини, її економічна і культурна самостійність, привілеї козацької верхівки усе ще зберігалися.

У п’ятдесятих і шістдесятих роках Україна була постійним театром воєнних дій. Важливим наслідком був поділ Гетьманщини між Москвою та Річчю Посполитою. Вже у 1663 році було обрано два гетьмана: один для Лівобережної, інший для Правобережної України; а в Андрусівському перемир’ї 1667 року Річ Посполита й Московська держава санкціонували цей поділ. Відтепер Дніпро мав бути кордоном. Річ Посполита відмовилася від Лівобережної України і на два роки від Києва, розташованого на правому березі, проте Москва не віддала Київ і пізніше. Запорозька Січ у нижній течії Дніпра потрапила під спільний протекторат обох держав.

Козаки Лівобережної України реагували на поділ України повстанням проти Московської адміністрації. А гетьман Правобережжя — Петро Дорошенко — шукав зближення з Османською імперією, щоб досягти за її допомогою возз’єднання. Хоча султан у подальшому і створив протекторат на значній території Правобережної України, Дорошенкові усе ж не вдалося ліквідувати поділ на тривалий термін. Так само в середині сімдесятих років не вдалося гетьману Івану Самойловичу втриматися на Лівобережжі. Постійні військові походи турків, татар, росіян, поляків і козаків різної політичної орієнтації призвели до спустошення великих територій, а 1670-і роки вважають особливо похмурим періодом — Руїною української історії. Великі частини українського населення мігрували з Правобережжя на Лівобережжя і далі на Схід до Слобожанщини, безпосередньо підпорядкованої Москві. З освоєнням прикордонних територій степу в 1680-х роках польський король ще раз підтвердив організацію та привілеї козаків на Правобережжі. 1699 року Правобережне гетьманство в рамках Речі Посполитої скасовано. Того самого року Османська імперія остаточно відмовилася від свого протекторату над частинами Правобережжя.

В укладеній 1686 року мирній угоді між Московською державою та Річчю Посполитою була підтверджена Андрусівська домовленість про поділ. Новим було те, що тепер протекторат Москви поширювався і на місто Київ з околицями, і на Запорозьку Січ. Того самого року Київську митрополію остаточно підпорядковано Московському патріарху. Останню спробу возз’єднати обидві частин Гетьманщини наприкінці XVII сторіччя здійснив гетьман Мазепа.

XVII століття — центральна епоха в українських історичних уявленнях. Багато українських істориків розглядають часи Хмельницького, як «золоту добу». Вперше з часів Галицько-Волинського князівства відбулася державна консолідація України. Втім, неодноразово поставало питання щодо причин невдачі цього державотворення: чому козацька Гетьманщина не стала самостійною державою, суверенною європейсь кою силою, як вдалося тоді Нідерландам, Швейцарії чи Бранденбургу-Пруссії? Відповідь на це запитання слід шукати у взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників. З одного боку, в міжнародній системі того часу: великі держави вирішували свої суперечки стосовно домінування в Східній Європі на спині України, а Гетьманщина розривалася між Московською, Польсько-Литовською державами та Османською імперією. З іншого боку, у внутрішній нестабільності Гетьманщини, соціальній напруженості між козаками та іншими соціальними верствами України.

Особливо позитивним є зображення Хмельницького та Гетьманщини в заснованій Вячеславом Липинським державницькій історіографічній школі та в радянській історіографії, яка звеличила його, прославляючи як засновника російсько-української дружби. В народницькому напрямку української історіографії переважає критичніше ставлення, зокрема підкреслюється егоїстична, спрямована на збереження власних привілеїв політика Хмельницького та козацької верхівки, яка протиставлена соціальним інтересам простих козаків і українських селян. Український національний поет Шевченко в своїх творах також прославляв простих козаків, а не їхню верхівку. Спосіб життя та соціально-політична організація, відважні військові акції та демократично-егалітарні традиції, роль захисників православ’я проти мусульман і католиків, борців за волю українців дозволили запорозьким козакам стати частиною національної міфології. У національному русі XIX - початку XX сторіччя, а також в період національного самоусвідомлення, починаючи з 1989 року, українці намагалися спиратися на козацькі традиції.

Такі історичні уявлення перебувають в опозиції до польських, у яких оцінка Хмельницького і козаків є здебільшого негативною. Повстання Хмельницького буцімто не тільки прогаяло шанси України на розвиток у межах Речі Посполитої, а й втягнуло країну у важку кризу, від якої вона вже більше не змогла оговтатися. Тому в польських історичних уявленнях козаків розглядають як деструктивний, ненадійний елемент, що було великою мірою обумовлено романом Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем».

Хмельницький і українські козаки одержують ще негативнішу оцінку в єврейських історичних уявленнях: «Я називаю мою книгу УЄУЄП Меігиіа («Глибоке багно»), — писав Натан Ганновер у своїй хроніці, надрукованій у 1653 році, — бо слова праведника стосуються цих жахливих подій і мають на увазі гнобителів, татар і православних, і заклятого ворога Хмеля, нехай ім’я його буде стерте».

Таким чином, період розквіту Гетьманщини є виразним прикладом того, як по-різному історична епоха може оцінюватися в окремих національних традиціях. Тому не випадково, що дискусії стосовно тих часів й досі супроводжуються емоціями та політичними суперечками.