Мала історія України

8. Модернізація та національний рух до 1914 року

Друга половина XIX століття принесла Україні поштовх для політичної й економічної модернізації-Український національний рух інтенсивно розвивався у Російській та в Габсбурзькій імперіях. Якими були взаємозв’язки між цими обома процесами? Яку відповідь слід дати на основне для України питання про взаємозалежність між національним рухом і модернізацією? Вирішальною передумовою для створення нації та національного руху в народів, які переважно складалися з селян, було скасування кріпацтва. Тільки звільнення селян створювало передумови для соціальної мобілізації більшості населення і водночас для поширення національної ідеології та впливу інтелігенції на ширші верстви населення.

Реформи та індустріалізація

В австрійській Галичині кріпацтво було скасовано у 1848 році після першого подібного кроку за Йосифа II. Втім, селяни залишилися з високими боргами і податками, а у п’ятдесятих і шістдесятих роках українські селяни і польські аристократи вирішували запеклу суперечку щодо сервітутів, власності на ліси і пасовища. Конфлікт інтересів між групами, що відрізнялися етнічно, конфесійно та соціально, підвищив політичну свідомість українських селян. Зростання соціальних відмінностей дозволило збільшитися не тільки тонкій верстві замож-ніших селян, а й пролетаріатові сільськогосподарських робітників, що близько 1900 року складав приблизно одну шосту сільського населення Східної Галичини.

Кріпацтво в Російській імперії було скасоване лише в 1861 році, на 13 років пізніше, ніж в Австрійській. Поміщицькі селяни одержали особисту волю і права власності на землю (після перехідного етапу). Втім, вони втратили близько 30% своїх земель у родючих районах Лівобережної та Південної України, які відійшли дворянству. Крім того, селяни мусили викупляти землю в процесі довготривалих викупних операцій. Це означало тяжкий фінансовий тягар, який додавався до звичайних прямих і непрямих податків. Не слід забувати, що більшість українських селян в Південній і Східній Україні були не кріпаками, а державними селянами, безпосередньо підпорядкованими російській адміністрації. До цієї категорії належали також колишні козаки. Внаслідок реформи 1866 року державні селяни зберегли свою, як правило, велику земельну власність, однак теж мусили її викупляти. Селяни сприймали викуп землі як несправедливий, адже вони здавна вважали себе її власниками. Це особливо стосувалося України, де індивідуальні права власності були більш узвичаєні, ніж у Росії.

Селяни Правобережжя, переважно кріпаки польських дворян, одержали в 1863 році дещо кращі умови викупу, ніж селяни в Росії: їхні земельні ділянки не зменшилися, а в середньому навіть трохи збільшилися". Не випадково це відбулося саме в 1863 році: той факт, що українські селяни звільнялися тут за відносно сприятливіших умов, було реакцією на польське січневе повстання. Російський уряд намагався протиставити селян польському дворянству, що знову проявило свою нелояльність.

Звільнення селян не вирішило економічних та соціальних проблем України. Географічна і соціальна мобільність селян залишалася в Росії обмеженою. Громада на засадах перерозподілу (община), запроваджена росіянами і на значній території України, діяла тепер як додаткове гальмо модернізації. Проте звільнення селян було обов’язковою передумовою для соціально-економічної модернізації та для соціальної і національної мобілізації українських селян.

У 1860 роках Росія та Австрія запроваджували наступні реформи, що мали прискорити бажану модернізацію обох імперій. Великі реформи Олександра II, судова, міська реформи, реформа шкільної освіти та армійські реформи перенесені також і в Україну. Земська реформа, що надавала певні права самоврядування станам у регіонах, насамперед дворянству, була проведена в 1864 році лише в Східній і Південній Україні. В Правобережній Україні, де домінувало польське дворянство, це відбулося лише в 1911 році. Реформи удосконалили інфраструктуру в провінції, проте користь від них мали передусім вищі та середні верстви населення, які були переважно неукраїнськими. Послідовнішою була реформа в Австрії, яка після почину 1848 року перетворила у 1860 роках абсолютистську державу на конституційну. Цією реформою гарантовано основні громадянські права, наприклад, свобода преси та право на об’єднання в спілки, а парламентська система уможливила політичну участь на регіональному і загальнодержавному рівні. Євреї одержали основні громадянські права, проте не були визнані як окрема національність. Українці Галичини, на відміну від них, одержали політичну рівноправність з іншими національностями. Втім, виборче право згідно станових, національних або майнових критеріїв утискало права українських селян порівняно з поляками. Після Аусгляйху 1867 року з Угорщиною посилилась співпраця Відня з поляками Галичини, що ще більше погіршило становище українців. Ще у 1861 році вони обирали 49 з 144 депутатів до Галицького Сойму та 12 депутатів до Віденського парламенту — Державної ради. А вже у 1876 році лише 14 українців засідали в Галицькому Соймі і тільки троє в Державній раді. Польська мова знову зайняла панівне становище: вона стала офіційною, хоча українській мові теж залишено певні пра-ва. Зокрема зберігалися україномовні народні (неповні середні) школи, у Львові засновано українська гімназію, а в програмі Львівського університету були українські лекції. Хоча русини Галичини до 1914 року перебували під політичним, соціальним і культурним домінуванням поляків, відтепер вони мали у своєму розпорядженні основні громадянські права, право певної участі в політиці та мовно-культурні можливості для розвитку — саме всі ті здобутки, про які українці в Російській імперії могли тільки мріяти. До 1905 там не існувало ні конституції, ні гарантій основних громадянських прав і свобод, ні парламенту, ні україномовних шкіл.

Найважливішим компонентом модернізації Російської імперії була індустріалізація, яка енергійно прискорювала розвиток держави в останній третині XIX сторіччя. Для історії України велике значення мало те, що зростання сучасної промисловості зосереджувалося у Південній Україні. Будівництво залізниць протягом 1860-1880-х років створило для цього важливі передумови. Таким способом найважливіші міста України були зв’язані між собою та з Росією. Найважливішою для промислового розвитку Південної України стала так звана Катерининська залізниця, урочисто відкрита в 1884 році. Вона зв’язала поклади кам’яного вугілля Донбасу з містом Катеринославом на закруті Дніпра та з покладами залізної руди Кривого Рогу, що розташований на захід звідти.

Починаючи з 1870-х років, у дедалі більшому обсязі експлуатувалися поклади кам’яного вугілля Донбасу, важливий поштовх цьому дало судноплавство на Чорному морі. Вже у 1880 році тут видобувалися 43% вугілля Російської імперії, у 1900 році — 68%. Якщо не враховувати внесок Королівства Польського, то відповідні частки складали навіть 76 і 90%. Залізну руду Криворіжжя почали інтенсивно видобувати лише починаючи з вісімдесятих і, особливо, дев’яностих років. Виробництво заліза і сталі в Південній Україні збільшилося упродовж останніх 15 років XIX сторіччя у 27 разів і досягло в 1900 році 54% загального обсягу продукції Російської імперії. На Донбасі, у Катеринославі та в Харкові виникли великі комплекси важкої промисловості. Дуже великі інвестиції стали можливими значною мірою за рахунок іноземного капіталу. Таким чином, Південна Україна пережила наприкінці XIX сторіччя безпрецедентний промисловий бум і стала найважливішим центром гірничодобувної та важкої промисловості Російської імперії.

В Правобережній Україні бурхливо розвивалася цукрова промисловість і протягом останніх чотирьох десятиліть XIX сторіччя виробництво цукру в Україні збільшилося в п’ять разів. На відміну від неї, українська текстильна промисловість надалі все більше відставала від російської та польської. Галичина залишалася слабко розвиненою у промисловому сенсі. Єдиним винятком було видобування нафти, яким керували іноземні фірми. В другій половині XIX сторіччя посилилася комерціалізація в сільському господарстві. Дворяни Правобережної та Південної України дедалі частіше переходили на товарне виробництво. Це стосувалося таких спеціалізованих культур, як цукрові буряки у Правобережній, тютюн у Лівобережній, та передусім орієнтованого на експорт хліборобства Південної України та Поділля, чому сприяв розвиток Одеського порту і залізниці. Менш сенсаційними були зміни в сільському господарстві Галичини.

Соціальна й економічна модернізація, індустріалізація, урбанізація та поділ праці в окремих регіонах України в межах Російської імперії розвинулися значно більше, ніж в австрійській Галичині. Тим часом ця модернізація майже не надавала імпульсів для українського національного руху в Росії. Ця суперечність стає зрозумілою, якщо зважити на те, що бурхливий соціально-економічний розвиток підросійської України значною мірою відбувався без участі українців. Не українські селяни, а російські та польські дворяни і німецькі колоністи займалися орієнтованим на експорт, переведеним на комерційну основу сільським господарством. Торгівля перебувала здебільшого в руках євреїв і росіян. Більшість промислових підприємств з переробки харчових продуктів у Правобережній Україні належали або польським дворянам, або євреям. Гірничодобувна і важка промисловість на Півдні контролювалися іноземцями та росіянами. Серед промислових робітників українці так само залишалися в меншості, в сучасних галузях переважали росіяни, які переселялися з різних регіонів Росії до Південної України, що переживала бум. Одним із них був батько Микити Хрущова, селянин з Курської губернії, що приїхав на Донбас. В усіх великих містах України неукраїнці складали переважну більшість населення.

Уповільнений національний рух і репресивна політика щодо українців у Російській імперії

Модернізація України навіть гальмувала український національний рух, адже вона підсилювала інтенсивність асиміляції українців російським суспільством. Українці, які переселялися в міста, піднімалися в еліти чи знаходили роботу як промислові робітники, були значною частиною русифіковані. Цьому сприяла також політика російського уряду, що, починаючи з 1860-х років, репресивними заходами перешкоджав розвитку української культури. Крім того, загальноросійський опозиційний і революційний рух у другій половині XIX сторіччя створив конкуренцію національному рухові.

Український національний рух у Російській імперії після розгрому Кирило-Мефодіївського братства переживав спад. Членів товариства амністували лише після смерті Миколи І, і останнім — Тараса Шевченка, котрий зміг повернутися в 1859 році до Петербурга, де він помер двома роками пізніше через підірване здоров’я. На початку 1860-х років такі важливі представники українського руху як Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров і Василь Білозерський знову створили в Петербурзі гурток «Основа», що видавав журнал під однойменною назвою. Гурток «Основа» ставив перед собою скромніші цілі, ніж братство сорокових років. На передній план вийшли види культурної діяльності на кшталт дослідження історії та фольклору, публікація літературних творів українською мовою та сприяння народній просвіті.

Костомаров у своїй статті «Дві руські народності», що опублікована в «Основі» у 1861 році, спробував також продовжити політичну програму Кирило-Мефодіївського братства. Він знову визначив становище українців між поляками та великоросами. При цьому він характеризує українців як схильних до індивідуалізму, стихійності, поетичності й таких, що люблять природу. Натомість великоросів вважає схильними до колективізму, соціальної дисципліни, матеріалістів та «ворогів природи». Він особливо підкреслює, що серед українців російська форма сільської громади не має жодної традиції:

«Здійснюване у примусовому порядку спільне використання землі та колективна відповідальність «усіх за кожного» здаються українцеві найгіршою та найнесправедливішою формою ка бали. Історія не навчила його придушувати своє почуття приватної власності.»

Хоча мовно українці є більш віддаленими від поляків, проте за своїм національним характером є буцімто більш схожими на поляків, аніж на росіян. Втім, «поляки — це аристократичний, а українці — демократичний народ».

Протягом перших ліберальних років правління Олександра II в Україні виникли нові національні угруповання, так звані «громади». В громади збиралися інтелігенти, викладачі та студенти, щоб розвивати культурну діяльність і сприяти народній просвіті, в тому числі й через мережу недільних шкіл з українською мовою викладання. Упродовж цих років окремі представники польської чи полонізованої дворянської інтелігенції Правобережжя почали захоплюватися українськими селянами. Найвідомішим з-поміж цих так званих «хлопоманів» (від польського «скіор» — селянин) був Володимир Антонович (1834-1908), який пізніше став видатним істориком. У своїй «Сповіді», що була опублікована у 1862 році в «Основі», відмовився від цінностей польського дворянства і визнав себе прихильником українства:

«...поляки-шляхтичі мають перед судом совісті два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутись до його національності, і невтомною працею і любов’ю спокутувати те зло, що було завдано українському народові їхнім класом, або залишитися в ролі визискувачів чужої праці і ворогів національного розвитку свого народу».

Навіть скромні, переважно культурні прагнення збуджували недовіру російської влади. Народолюбство українців, їхній потяг до селян викликали підозру. Відокремлення «малоросів» від росіян, яке розпочалося, наштовхнулося також на нерозуміння чи спротив серед широких верств російського суспільства, яке тоді поступово охоплювали національні ідеї. Вирішальне значення мало те, що російська влада та суспільство вбачали тісний зв’язок між «українофілами» та національним рухом поляків.

Польське повстання 1863 року надало націоналістичним силам вирішальний поштовх. Численні польські дворяни Правобережної України взяли участь у повстанні. Вони намагалися здобути підтримку тонкої верстви української інтелігенції та українських селян і давали селянам всілякі обіцянки в україномовних прокламаціях. Втім, вони не досягли успіху, натомість російському урядові вдалося мобілізувати українських селян проти польського дворянства. Занадто глибокими були соціальні та релігійні образи, завдані польським дворянством, що його українці цього регіону усе ще вважали своїм основним супротивником.

Від наступу уряду передусім постраждало польське дворянство та католицьке духовенство. Наслідком стали страти, депортації, експропріації, остаточна адміністративна інтеграція Царства Польського, репресивні заходи проти католицької церкви та польської культури. У 1860 роки велику частину російського суспільства охопили антипольські настрої. Тепер російські націоналісти штабу Михайла Каткова активніше закликали вжити енергійних заходів також проти національних рухів українців, білорусів і литовців, яких обзивали «витвором фанатичної польської пропаганди» та «єзуїтсько-польською інтригою». «Малоросів» буцімто слід захистити від поляків і знову об’єднати з російською нацією.

Реакція влади була швидкою та жорсткою: українські «громади» заборонили, недільні школи закрили, деяких активістів вислали у північні регіони Росії. Вже в червні 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв випустив таємний циркуляр, що мав стати програмою політики щодо України. Заборонялося викладання українською мовою, а також друк шкільних та релігійних україномовних видань, за винятком художньої літератури. Обґрунтування заборони підкреслює народницькі тенденції «українофілів», їхній зв’язок з польським повстанням і приналежність українців до російського народу:

«Ніколи не існувало окремої малоросійської мови, немає її тепер і ніколи не буде. Цей діалект, яким користується простий народ, є російським, тільки зіпсованим через польські впливи. Російська мова є так само зрозумілою малоросам, як і росіянам, вони розуміють її навіть легше, ніж так звану українську мову, що вигадується тепер для них кількома малоросами й особливо деякими поляками».

Циркуляр 1863 року започаткував сувору політику мовної русифікації щодо українців, яка мала тривати — більш-менш послідовно реалізована — сорок років. Вона заходила ще далі, ніж політика асиміляції щодо поляків, хоча українці під час повстання 1863 року залишилися вірними цареві. Проте російський уряд і суспільство надалі розглядали українську проблему в тісному контексті з поль-ською. «Малоросів», а також білорусів і литовців необхідно позбавити шкідливого впливу бунтівних поляків і повністю повернути в лоно російського народу. Можливе відокремлення українців, вагомих кількісно, з їхньою стратегічно й економічно важливою територією, загрожувало вирішальним чином послабити не тільки російську державу, а й російську націю. Вже тоді виявився тісний зв’язок між українським питанням і формуванням російської нації та національної ідентичності — він залишається актуальним і досі.

Коли наприкінці шістдесятих років політичний тиск дещо послабшав, культурні осередки — «громади» знову ожили. Київська громада складалася з молодих інтелігентів, які розвинули культурну та наукову діяльність. Вони пов’язали свою діяльність з новозаснованим у 1873 році Південно-західним відділенням Російського Географічного товариства і використовували в якості свого рупора російськомовну газету «Киевский телеграф». Виразниками ідей цього руху стали історики Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, які викладали в Київському університеті. Колишній польський шляхтич Антонович був представником поміркованого, суто культурного напрямку. Натомість Драгоманов, який, подібно до багатьох інших активістів національного руху, походив з козацької старшини Лівобережжя, пов’язував культурні вимоги з політичними та соціальними. Деякі студенти захоплювалися популярними тоді аграрно-соціалістичними ідеями російських народників й намагалися об’єднати їх із специфічно українськими цільовими настановами.

Перш ніж ця нова спроба політизації українського національного руху змогла поширитися за межі кількох гуртків інтелігенції, знову втрутилася російська влада. Призначена у 1875 році комісія для боротьби з українським рухом почала підозрювати його в полонофільстві та сепара тизмі, знайшлася також нова риса — соціалістичні нахили. За рекомендацією комісії закрили Південно-Західне відділення Географічного товариства та газету «Киевский телеграф». У 1876 році імператор Олександр II, котрий перебував у містечку Бад Емс на лікуванні, підписав ще один таємний циркуляр Міністерства внутрішніх справ. Емський указ підтвердив ухвалену в 1863 році, однак пом’якшену відтоді заборону друку україномовних текстів, і доповнив це заборонами україномовних театральних вистав і друку українських пісень. Одночасно заборонялося ввозити україномовні твори з-за кордону — це була реакція на розквіт української культури в австрійській Галичині.

Суворі заборони україномовних публікацій стали вирішальними перешкодами для розвитку культури та народної просвіти. Відсутність національно-мовної комунікації особливо відбивалася на формуванні нації українців у Росії, адже їхній національний рух перебував на ранньому, культурному етапі. Без шкіл з викладанням рідною мовою, без журналів, газет і театрів, без національних організацій, віддавна заборонених за режиму царської автократії, український національний рух у Російській імперії був приречений на стагнацію.

Після такого розвитку подій частина радикальніших українців звернулася до загальноросійського руху опозиції. Російські народники в середині сімдесятих років одним з основних напрямків своєї діяльності вибрали агітацію серед селян України і намагалися просвітити їх також за допомогою україномовних брошур. Радикалізація народників до тероризму розпочалася наприкінці сімдесятих років також і в Україні. Майже половина членів заснованої в 1879 році організації «Народна воля», що хотіла скинути царат за допомогою методів терору, походила з України, передусім з багатоетнічного котла «Новоросії» на Півдні. Втім, про українців можна говорити тільки частково, адже вони були принаймні якоюсь мірою русифікованими. Наприклад, Андрій Желябов, один з організаторів вбивства Олександра II у 1881 році, народився українським кріпаком. Робітничий рух і марксистські ідеї досить рано знайшли відгук в Україні, насамперед в індустріалізованому Південному Сході. У більшості радикальних рухів поряд з росіянами, євреями та поляками взяли участь і українці, проте вони переслідували не національні, а міжнародно-революційні цілі. Водночас їхня активна участь у загальноросійських організаціях, зазвичай, спричиняла їхню культурну русифікацію. У такий спосіб російський революційний рух склав серйозну конкуренцію українському національному рухові.

Поміркованим членам Київської громади вдалося у вісімдесятих роках трохи відновити свою культурну діяльність. Однак, нові переслідування «українофілів» Російської імперії спонукали перенесення основного осередку національного руху за кордон. Михайла Драгоманова (1841-1895) звільнили з посади викладача античної історії в Київському університеті, й він емігрував до Женеви. Починаючи з 1889, року він викладав у Софійському університеті. В Женеві Драгоманов видавав журнал «Громада», де публікував численні політичні статті, що зробили його найважливішим українським політичним мислителем того часу.

Драгоманов усвідомив, що політична програма, яка мала зачепити маси українців-селян, мусила поєднати національні цілі з соціальними та демократичними. Він пропагував помірковані соціалістичні ідеї, звільнення робітників і селян від панування непрацюючих станів, звільнення українських народних мас від переважно неукраїнських еліт. Драгоманов підкреслював самостійність української нації, яка, на відміну від московитів, тісно пов’язана з Європою. Він хоча й боровся з російською централізацією, однак виступав не за самостійність України, а за перетворення царистської імперії на федерацію вільних і рівноправних народів. Отже, Драгоманов сприйняв ідеї своїх попередників Шевченка і Костомарова, розвинув їх та збагатив новими думками. Вплив ідей Драгоманова на український національний рух був великим: спочатку цей вплив проявився в австрійській Галичині, куди протягом сімдесятих років перемістився основний центр національного руху.

Динамічний розвиток національного руху в Галичині

Починаючи з середини шістдесятих років, після спаду в період неоабсолютизму український національний рух почав заново оживати в Галичині. Передумови для цього були створені заснуванням австрійської конституційної держави, що гарантувала основні права й уможливлювала участь у політиці. Співпраця Відня з поляками Галичини після 1867 року знову погіршила становище українців, однак сприяла їхній мобілізації для національно-політичного та со ціального протистояння з поляками.

Спочатку на передньому плані перебувала діяльність у галузі культури. 1869 року у Львові засновано перший україномовний літературний журнал «Правда», в якому також публікувалися твори з підросійської України. В середині сімдесятих років у Галичині вже було 62 україномовних періодичних видання. Формувалися національні організації, найважливішою серед них була «Просвіта», що через численні читацькі клуби сприяла народній освіті на селі та поширювала національні ідеї. До неї додалося Літературно-наукове товариство імені Шевченка (1873) і перші українські кооперативи (у вісімдесятих роках).

Найважливішими носіями українського національного руху в Галичині усе ще були греко-католицькі священики. Унійна церква надавала організаційну мережу для національних організацій, священики створювали інфраструктуру для руху на селі. У середині вісімдесятих років вони складали 60% голів читацьких товариств. Разом зі священиками важливу роль посередників виконували кантори — групи нижчого духовенства, які були соціально ближчими до селян. Тотожність віросповідання та етнічності, а також спільне вороже ставлення до католицького польського дворянства сприяли активній діяльності українських священнослужителів серед селян.

Греко-католицьке духовенство також впливало на політичну орієнтацію національного руху. Його консервативне крило, так звані старорусини, до вісімдесятих років контролювали численні друковані органи та національні інституції. Чимало з них після мирової «угоди» Відня з поляками Галичини почали покладати свої надії на Росію. Так звані русофіли чи москвофіли оголосили українську мову російським діалектом і прагнули до об’єднання русинів з великоросійською нацією. Дехто із світської інтелігенції набув проросійської орієнтації, наприклад, Яків Головацький, член Руської Трійці та перший професор української мови у Львівському університеті, котрий емігрував до Росії. Так само в Закарпатті очолюваний Адольфом Добрянським національ-ний рух набув проросійської спрямованості, однак, національні сили русинів були послаблені мадяризацією, форсованою після 1867 року.

Надзвичайно велику привабливість русофільського руху, очолюваного, як не парадоксально, представниками забороненої в Росії унійної церкви, можна зрозуміти тільки взявши до уваги фундаментальний антагонізм щодо поляків і мадярів (у Закарпатті). Внаслідок «угоди» з поляками і мадярами імператор відмовився від своєї ролі захисника русинів, тому здійснювалися пошуки нового союзника в особі царя. Втім, орієнтація на Росію, яку дедалі більше охоплювали панславістські течії, провокувало недовіру австрійської офіційної влади. У 1882 році зміщено греко-католицького митрополита й відбулися перші процеси проти русофільської інтелігенції та священиків.

Консервативні старорусини порівняно з ліберальними угрупованнями, а русофіли (москвофіли) порівняно з українофільськими популістами (народовцями) поступово почали втрачати ґрунт під ногами. Крім нижчого духовенства, тепер дедалі більше світської інтелігенції, викладачів і студентів об’єднувалися в культурні організації та виступали на захист самостійної української культури. Під впливом поезій Шевченка та поглядів Костомарова вони розвивали політичні та соціальні ідеї. Коли спроба мирової угоди з поляками зазнала невдачі, радикальні тенденції посилилися. Деякі молоді інтелігенти заснували радикальний антиклерикальний і соціалістичний напрямок, що перебував під сильним впливом ідей Драгоманова. Його лідерами були етнограф і письменник Михайло Павлик та найвидатніший західноукраїнський письменник Іван Франко (1856-1916), який також був пуб ліцистом, істориком літератури, етнографом і перекладачем. У 1890 році вони заснували першу українську політичну партію — Русько-Українську Радикальну партію, що мала на меті досягнення аграрно-соціалістичних антиклерикальних цілей. Але більше прихильників залучила на свій бік поміркованіша, заснована в 1899 році, Українська Національно-демократична партія, в якій зібралися ліво-ліберальні народовці та нижче греко-католицьке духовенство. Водночас у Галичині засновано Українську Соціал-демократичну партію.

Таким чином, наприкінці XIX сторіччя низка політичних течій українців Галичини і Буковини (дещо пізніше) організувалася в партії. Консервативні старорусини і русофіли теж зберегли свою присутність. Частково їх підтримувала Росія, а напередодні Першої світової війни відбулися нові процеси проти русинів-русофілів, що виступали за «єдність російського народу від Карпат до Камчатки». Водночас інтелігенція вперше заявила про вимогу незалежної України — це зробив у 1895-1896 роках Юліян Бачинський своїм твором «ІІкгаіпа іггесіепіа», пізніше його підтримали радикали і частина націонал-демократів.

Однак, у практичній політиці українські депутати у Віденському парламенті — Державній раді — та у Галицькому Соймі, досягали скромніших цілей, наприклад, реформи виборчого законодавства, що відбулася в 1907 році та призвела до кращого представництва русинів у Соймі. Вимога адміністративного поділу коронної землі Галичини не мала успіху. В системі вищої освіти в 1894 році вдалося організувати кафедру східноєвропейської (фактично української) історії у Львівському університеті, на яку запросили з Києва молодого Михайла Грушевського (1866-1934). На початку XX століття на перший план вийшла потреба власного українського університету. Андрей Шептицький, який, почи-наючи з 1900 року, був унійним митрополитом Галицьким, теж підтримував ці культурні цілі. Напруженість у стосунках з польською верхівкою посилювалася й досягла кульмінації у 1908 році, коли український студент убив галицького намісника графа Потоцького. Заворушення на селі теж були спрямовані переважно проти польського дворянства. Упродовж 1902-1903 і 1906 років великі аграрні страйки охопили понад 100 000 українських селян і сільськогосподарських робітників.

На початку XX століття український національний рух у Галичині став масовим. За допомогою священнослужителів і вчителів вдалося розбудити національну самосвідомість частини українських селян, мобілізувати їх для національної справи та об’єднати у національні організації. Якщо в 1885 році «Просвіта» налічувала лише 2525 членів, то напередодні Першої світової війни їх було вже 36 500 на 77 ділянках. До цього слід додати 197 000 членів майже 3 000 читацьких клубів, що приєдналися до «Просвіти». Важливими були економічні організації українських селян, насамперед, щільна мережа приблизно 500 кредитних, споживчих і закупівельних спілок (у 1911 році). Масовими стали дозвіллєві організації, наприклад, створений за чеським зразком гімнастичний союз «Сокіл» та Стрілецька і спортивна спілка «Січ», названа на честь Запорозької Січі. Таку саму роль у Буковині відігравали національні організації на кшталт культурного товариства «Руська бесіда» та сільськогосподарські кооперативи. Починаючи з вісімдесятих років, українські жінки на чолі з Наталею Кобринською теж почали створювати свої організації. Розвивалася україномовна періодика, яка стала також місцем публікації для українців з Росії.

Утворення партій і революція в Росії

Тоді, коли Галичина стала П’ємонтом українського національного руху, українці Росії залишалися скутими автократичною системою влади і мовними заборонами. Але наприкінці XIX сторіччя тут створювалися таємні політичні організації. Невелика група радикальних студентів зібралася у 1891 році біля могили Шевченка, щоб заснувати Братство тарасівців. Націонал-революційно та по-марксистському налаштовані студенти з Харкова заснували у 1900 році першу політичну партію в Східній Україні — Революційну українську партію (РУП). Партія розгорнула активну агітацію серед студентів, селян і робітників, причому вона друкувала свої прокламації на Галичині. Незабаром, однак, дійшло до конфліктів стосовно значущості національних і соціалістичних цілей і до розколу на три групи.

У першій програмі РУП Микола Міхновський висунув вимогу незалежності України. Проте невдовзі партія висловилася за Україну в межах Російської федерації, після чого невелике національне крило оголосило про свою самостійність як Українська Народна партія. Ця партія під проводом Михайловського сповідувала крайній націоналізм, одначе, не мала особливого впливу.

У 1904 році від РУП відкололося ліве крило — Українська соціал-демократична спілка, що приєдналася в 1908 році до російської соціал-демократії. Решта РУП змінила свою назву в 1905 році на Українську соціал-демократичну робочу партію (УСДРП). Вона і далі намагалася поєднувати соціалістичні та національні цілі, проте навіть під час революції 1905 року не змогла залучити до своїх лав понад кілька тисяч членів. Серед її лідерів були Володимир Винниченко і Симон Петлюра — ті постаті, які після 1917 року мали відіграти велику політичну роль.

Поміркований напрямок «Громади» об’єднався в 1897 році у не скріп - лену міцною дисципліною організацію демократичного спрямування, а пізніше — після 1903 року — у дві партії, що в 1905 році об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію конституційно-парламентської орієнтації. Тут опинилося багато видатних українських інтелектуалів, втім, це об’єднання теж залишилося невеликим.

Поряд з українськими партіями, численних прихильників серед російського, єврейського та українського населення України знайшли такі всеросійські партії, як соціал-революціонери (есери) — серед селян, російські соціал-демократи і Загальний Єврейський робітничий союз (Бунд) — у містах.

Під час революції 1905 року розрядилася соціальна і національна напруженість у всій Російській імперії. Лівобережна Україна вже з 1902 року була охоплена сильними селянськими заворушеннями, а в Південній Україні за умов тимчасової промислової депресії посилився страйковий рух промислових робітників. Протягом 1905 і 1906 років українські селяни та сільськогосподарські робітники повставали проти поміщиків, відбирали у великих землевласників ліси, луки та сільськогосподарські угіддя, грабували поміщицькі садиби й підпалювали їх. У містах України, як і в Росії, теж доходило до страйків і демонстрацій. Одеса прославилася бунтом на броненосці «Потьомкін» і повстанням, що вибухнуло після цього і спричинило численні жертви.

Гарантія громадянських прав і свобод, яку цар Микола II дав під тиском революції, вперше уможливила вільний розвиток національної комунікації в Україні, що перебувала під російським пануванням. Засновано численні друковані органи, серед них україномовна щоденна газета «Рада», що виходила аж до 1914 року. Створене за галицьким зразком товариство «Просвіта» в 1906 році заснувало 150 місцевих осередків, почали формуватися селянські кооперативи. В Києві з ініціативи Грушевського, що повернувся до Росії, засновано Українське Наукове товариство. Влада пішла на поступки і в мовній політиці. Вже в 1905 році російська Академія Наук (більшістю лише в один голос) висловилася за допуск української мови як мови викладання в школі. Однак вже в 1906 році ці поступки скасували, в Росії не могла бути створена система україномовної народної освіти.

Нав’язана навесні 1906 року Конституція трималася принципу «єдиної та неподільної Росії» і домінування російської мови. В перший російський парламент — Першу та Другу Думу — було обрано відповідно 63 і 47 українських депутатів. Це були переважно селяни, які об’єдналися в «думську громаду», близьку до аграрно-соціалістичних «трудовиків». У парламенті вони вимагали більше землі для селян, а також шкіл з викладанням рідною мовою та політичної автономії для України. У Третій та Четвертій Думах (1907-1917 рр.), скликаних на основі нового обмежувального виборчого законодавства, засідали лише 20 українців, переважно консервативні священики. Втім, вони також подали низку заяв щодо впровадження української мови в школах і судах, які, однак, спіткала невдача через російську більшість у Думі.

Протягом останніх років напередодні Першої світової війни російський націоналізм набирав дедалі більшої ваги в Думі, публіцистиці та в уряді. Національний рух українців здавався їм особливою загрозою для російської нації, складовою частиною якої вважали «малоросів». Не тільки крайні націоналісти штибу «Київського клубу русских націоналістів» виступали проти культурних і політичних вимог українців, а навіть ліберальні політики на кшталт Петра Струве, який у 1912 висловився про український національний рух як про загрозу «гігантського та безпрецедентного розколу російської нації».

Починаючи з 1907 року, царистська політика знову відкликала більшість поступок, зроблених українцям. Нові партії та культурні організації знову виштовхувалися в нелегальне становище. Помірковані сили об’єдналися в 1908 році у «Товариство українських поступовців». Більшість україномовних друкованих органів змушені були припинити свій випуск, і до 1910 року було закрито регіональні осередки Товариства «Просвіта». Коли уряд заборонив у 1914 році заплановані торжества з нагоди сторіччя від дня народження Тараса Шевченка і звинуватив національного поета у сепаратизмі та блюзнірстві, в Києві відбулися демонстрації української молоді.

Український національний рух у Росії до Першої світової війни не став масовим рухом. Він поширювався, в основному, серед тонкого прошарку інтелектуалів, переважно дітей дворян чи священиків. Українські селяни на початку XX сторіччя хоча й були соціально більш мобілізованими, проте значно меншою мірою охоплені національним рухом. На відміну від Галичини, у Росії була відсутня національно свідома сільська інтелігенція, яка могла б служити сполучною ланкою між інтелектуалами міста і селом. Священики і вчителі, що виступали перед селянами як представники російського міста та російської держави, не користувалися великою довірою. Лише в Лівобережній Україні спочатку деякі дворяни, а пізніше також освічені службовці земства намагалися взяти на себе цю ключову функцію, втім, навіть у цьому епіцентрі українського національного руху їм не вдалося мобілізувати селянські маси. Революційна українська партія також не досягла особливого успіху в своїй спробі активізувати селян, висуваючи аграрно-соціалістичні, соціал-демократичні та національні вимоги. Занадто великою була недовіра українських селян до міста, занадто великою була конкуренція з боку російських соціалістичних партій.

Хоча Наддніпрянщина і Галичина, Київ і Львів були зв’язані між собою взаємними впливами організаційного, особистого та ідейного характеру, що дозволяє говорити про український національний рух, проте, з іншого боку, несхожість загальних політичних умов, неузгодженість процесів і значні відмінності між групами носіїв вказують на неоднорідність обох частин цього руху. Сьогодні вже неможливо визначити, чи були ці відмінності настільки великими, щоб привести до формування двох українських націй.

Як відповісти на поставлене на початку цього розділу запитання про взаємозв’язок національного руху та модернізації? Порівняння між українцями в Галичині та в Росії може убезпечити нас від узагальнень. Очевидно, що хоча звільнення селян і було необхідною умовою для розвитку національного руху, однак прискорена індустріалізація та урбанізація, як вона відбувалася в частині Східної України, не обов’язково мала бути сприятливою для національного руху, так само недостатньо потужна економічно модернізація Галичини стала перешкодою для національного руху. Так само важливими видаються загальні умови політичної системи, політика щодо національностей і освітня політика відповідного уряду.