Історія України в особах

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ

Феномен і найбільша заслуга Вишенського перед українською культурою полягають не у тому, що він боровся з унією, а в тому, що виявив свій письменницький талант у період, який найбільше цього вимагав. Розрив із традиціями Княжої доби, активне культурне життя європейських народів особливо гостро висвітлили духовну порожнечу культурно-громадського життя України кінця XVI — початку XVII ст. Одним із тих, хто заповнював цю порожнечу мистецьким словом, мовою, близькою до розмовної, і став отець Іван. Він, за висловом Івана Франка, є одним із «батьків і творців народної південноруської літератури», який «...може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості і стійкості характеру, прямоти та цілості в вислові своїх поглядів і згідності між переконанням та цілим життям». Його по праву можна назвати Українським апостолом, а за силою духу, незборимим потягом до наставництва — предтечею Григорія Сковороди.

Документальних відомостей про життя Вишенського лишилось дуже мало. Тому наявна біографічна модель базується в основному на його творах, прямих або опосередкованих згадках про тих чи інших осіб, зіставлених із відомими фактами життя сучасників, традиційно вважається, що народився Іван у містечку Вишня (після 1545 р.— Судова Вишня, нині Львівської обл.) між 1545—1550 pp. Це припущення ґрунтується на тому, що полеміст у кількох своїх творах підписався «Іван, монах з Вишні від святої Афонської гори». Хто були його батьки, яку і де він отримав освіту, можемо тільки здогадуватися.

У молодості Вишенський жив у Луцьку та, очевидно, певний час — в Острозі, бо добре знав звичаї тамтешнього люду, підгримував стосунки з діячами острозького гуртка, планував видати там свою «Книжку». У 70-х pp. помандрував у «Чернечу республіку» — Афон, щоб жити суворим подвижницьким життям.

З біографії Іова Княгиницького (духовного товариша Івана Вишенського, засновника Манявського скиту), яку написав Ігнатій із Любарова, дізнаємося, що 1604 р. він прийшов в Україну, жив спочатку в Угорниках, а потім якийсь час у Львові. 1606 р. Вишенський назавжди залишив рідну землю й повернувся на Афон.

Помер Іван Вишенський у першій половині 20-х pp. XVII ст. Із «Поради про благочестя» випливає, що він був живий ще 1621 p., оскільки в ній читаємо: «Послати до патріарха константинопольського за благословенням, допомогою і порадою та на святу Афонську гору, викликати і супроводити преподобних мужів руських, між ними, блаженного Кипріяна й Івана, прозваного Вишенським, та інших, хто там перебуває, у житті та богослов’ї квітне». Цінним джерелом є знайдений Іваном Франком лист александрійського патріарха Мелетія Пігаса до Івана Вишенського, в якому той намагався переконати отця повернутися в Україну, щоб укріпити позиції захисників православної віри. «Зрозумій, сину мій,— писав патріарх,— і не лишайся в пустині, живучи тільки для самого себе, та й то, буває, не зовсім вдоволений. Не злословлю я пустині, бо й сам є її прихильником, та, дбаючи про спасіння ближніх, закликаю у бойові ряди синів Божих. Брати твої перейняті такою самою, як і в тебе, турботою про святощі, котрим загрожує небезпека від поляків. Православні в Польщі не мають допомоги від тих, хто дбає про правду. Нашого зусилля замало, треба і вам поревнувати задля Бога Вседержителя».

Істотним доповненням до біографії Івана Вишенського можна вважати гіпотезу В. П. Колосової про автограф полеміста на книзі Василя Великого, подарованій Преображенському храмові у м. Дубно (Рівненської обл.): «Я, смиренний чернець Іван, постриженець святоспаський, дав цю книгу Василя Великого Дубнівському храмові Господнього Преображення на вічні часи, недоторканно і непорушно віднині. Коли б хто її захотів або на власну потребу, або до якого іншого храму віддати, такий хай буде проклятий від мене у цьому житті та в майбутньому, і хай пребуде клятва на ньому святих нікейських отців, і хай не побачить він обличчя Божого, а зі мною розсудиться на іншому суді, Христовому, з нелицемірним суддею. Ви ж, брати, хто читатиме цю книгу, користуйтеся і про мене, грішного, пам’ятайте».

Автор «Життя Іова Княгиницького» Ігнатій з підкресленою шанобливістю згадує старця Івана, що свідчить про великий авторитет останнього серед українського чернецтва. Сам Ігнатій, як випливає з його твору, вважав себе учнем не тільки отця Іова, а й Івана Вишенського.

Чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького від 9 вересня 1633 р. називає отця Івана «блаженної пам’яті великим старцем». Зазначає, що лист Івана Вишенського Святогорцядо Львівського братства з приводу суперечок між Юрієм Рогатинцем та Іваном Красовським опинився в київських монастирях, у Вільно, Могильові, Кутейні, у скиті, в якому перебував Леонтій. Як бачимо, до Іванового слова прислухалися, а його твори поширювалися в рукописному варіанті. Показово, що «великий святогорець» виступав авторитетом у справі гуртування тогочасних українців.

Світогляд Івана Вишенського цілком християнський. Він — теолог, тому його письменницька діяльність рідко виходить за межі палінгенезійного (виховання нової людини, нового Адама) завдання християнської літератури. Богопізнання і самопізнання являли для нього сутність людського буття на землі. Перше могло бути реалізоване не за допомогою розумових суджень, логічних розмірковувань, а через осяяння, яке можливе після довготривалої боротьби з власним дияволом (тілесними спокусами) і дияволом-світодержцем, який заволодів усім довкола. Розділивши Бога і людину, Іван Вишенський акцентував увагу на доведеній до краю Гріховності останньої і відповідно на нагальній потребі її очищення через каяття.

Філософська концепція теолога зводилась до формули «Бог — ідеал, добро, а диявол-світодержець — зло. Між ними — людина з правом вибору». Вибір в’язався з думкою про те, що земне життя дане людині як шанс здобуття вічного життя (формально «життя для життя») або здобуття вічної смерті (формально «життя для смерті»). Якщо в людині перемагає дух і вона йде «слідом євангельським», то здобуває перше, якщо беруть гору тілесні пристрасті, жадоба земних радощів і зваб, то здобуває друге.

Полеміст щосили прагнув вказати людям шлях до спасіння та вічного буття. Це будило в ньому незбориму жагу переконувати, виступати в ролі пророка, апостола, порадника. Тогочасні реалії (унія, спроби окатоличення, реформаційні рухи, запровадження нового календаря, моральне падіння владик) переконали його, що світ опинився у повній владі диявола, який згідно з ученням апостола Шавла опанує його перед другим приходом Ісуса Христа. Тому Іван Вишенський гостро критикує католицизм, православних владик-відступників, можновладців, єретиків. У Римському папі бачить Антихриста, у частині вищих церковних ієрархів — лжепастирів.

Світобачення Вишенського, отже, підпорядковане концепції «сьомого віку»—віку перед другим приходом Христа. Його емоційна перенапруга розмиває чіткий кордон між реальний і нереальним. Такий стан одночасного перебування у двох світах знецінює земне життя і повністю зосереджує думки на миті кінця історичного часу, чеканні Божого суду.

Для містика Вишенського характерне загострене відчуття смерті, певною мірою її культивування, буквально фізичне сприйняття плинності часу, скороминучості земного життя. Звідси — постійне нагадування про смерть як перехід туди, де буде неможливо щось змінити.

Івана Вишенського слід сприймати не стільки як громадсько-культурного діяча, а, передусім, як релігійного мислителя, національного подвижника, котрий з позиції християнських чеснот зривав лицемірні маски сучасників. Загалом його релігійно-філософські погляди перебували в одній площині з гуманістичними тенденціями європейського Відродження та Реформації, а активний захист простих людей, відстоювання національно-православної самобутності дають підстави вважати його найпомітнішим представником першого українського відродження.

Жоден твір полеміста не датований, тому ймовірний час написання встановлюється з його змісту, згаданих у ньому подій чи осіб. Письменницька спадщина Вишенського складається з 16 праць, які хронологічно поділяються на дві групи: твори, написані до Берестейської унії 1596 р. і після неї. Десять із них із трьома передмовами він у 1599—1600 pp. об’єднав у «Книжку», яку планував видати в Острозі. Але за життя Івана Вишенського було надруковане лише одне його анонімне послання «Від святої Афонської гори пустельників» (попередній начерк послання «Вельможним їх милостям...»), котре разом із аналогічними творами Мелетія Пігаса та Костянтина-Василя Острозького побачило світ в острозькій «Книжці» 1588 р.

Що ж до «Книжки» Вишенського, то на початку він радить, як, власне, її слід читати для групи людей та на самоті. Процес читання він називає бенкетом, духовною честю. Його варто розпочинати вранці, доки думками не оволоділи щоденні турботи і в них немає сум’яття.

Крізь усю канву «Книжки» проходять два протилежних образи: диявола-світодержця і голяка-скитальця. У першому творі вони виступають як алегорії, у подальших — розшифровуються. У ролі диявола бачимо латинян, уніатів, папу, полемістів-опонентів, вельмож, які зреклися батьківської віри. У ролі голяка-скитальця — правовірного, чесну людину, самого автора, простий народ. Висловлює письменник свою головну думку за допомогою прямих закликів до укріплення у вірі, вказівкою, що робити («Хай буде відомо вам, правовірним...», «Слід до осягнення та вивчення мистецтва...»), розповіддю про неправедне життя конкретних людей (Іпатій Потій, Кирило Терлецький та ін.), змалюванням експресивних картин стогнучої землі («Тобі, в землі, що зветься Польська...»), вказуванням на численні зваби, які суціль заволоділи латинянами. Все це розмаїття зводиться до тимчасового і вічного.

Якими б не були земні радощі, якою б не була людина багатою, все відійде; то чи варто губити душу, тим паче що після земного неодмінно настане вічне життя, потрібно тільки дотримуватися Божих заповідей.

Іван Вишенський неодноразово нагадує, а подекуди нав’язує що думку читачеві, при цьому емоційно спалахує, імітує плач церкви, нерідко відходить від головної думки, порушуючи і без того крихкий сюжет, нагромаджує синонімічні ряди, змальовує хвилюючі образи-дійства. У цих ліричних відступах найменше проглядається чернець-аскет, натомість бачимо письменника-патріота, який любить свою землю та народ.

Стиль викладу в Івана Вишенського вільний. За небагатьма винятками, він не дотримується рамок того чи іншого жанру. В нього послання переростає у діалог або полемічний трактат, водночас в одному творі можуть бути присутні елементи трьох і більше жанрів. Письменник легко оминає жанрові норми, коди вони заважають просто і доступно умотивовувати думку, емоційно висловлюватися про реального або уявного опонента. Він часто в одному або кількох творах у різних варіантах розглядає одну тему, змінюючи тон оповіді. Іван то гнівний, непоступливий, то змирений, милосердний, то проклинає, то просить прислухатися до його слів, вникнути у зміст цитати з Біблії, то традиційно самопринижується, то свідомо обирає тон апостола, пророка, праведного судді.

За висловом Арістотеля, полемічний стиль є найбільш акторським. Акторська майстерність у Івана Вишенського виявлена цілком окреслено, особливо у другій частині послання «Благочестивому державцю, Василю, князю Острозькому...» В ній письменник розігрує сцену уявного похорону єзуїтською проповідника Петра Скарги, робить сценічну розстановку дійових осіб, сам виступає режисером і учасником дійства, по-блазнівському разом р іншими оплакує «передчасну смерть» знаменитого польського полеміста. У плачі-похороні майстерно передано динаміку рухів і жестів, тонко зімітовано удаване переживання, псевдодіалог з «померлим».

Іван Вишенський захищав чернецтво, яке, на його думку, свідомо обмежує себе не тільки задля власного спасіння, а й для спасіння всього народу. Монахи, таким чином, представляють народ перед Богом, вимолюючи в нього прощення за гріхи усіх. До них слід ставитися з належною шаною, бо не кожному дано осилити подвиг.

На закид католиків, що церковнослов’янська мова малопридатна для широкого вжитку, полеміст відповів її натхненним захистом. Вона, каже Іван, є кращою від латинської і грецької тим, що не заплямована світським мудруванням. Цією мовою не написано граматики, риторики, діалектики, але донесено Святе Письмо. Цим вона є найкращою та найчеснішою для Бога. Її призначення — доносити Божі істини. Її плодоносність у тому, що вона не відволікає думки людини суєтним, швидкоплинним, а цілковито спрямовує на шлях спасіння, дорогу до вічності. Така позиція не означала, що Вишенський був проти освіти, розвитку мистецтв, обмежував знання рівнем Псалтиря, Апостола, Євангелія. Він тільки різко виступав проти підміни духовного знання світським, критикував тих, хто, опанувавши філософію, занедбав Христову науку, отже, втратив християнські чесноти, забув про Божу кару, згубив душу.

Різнобічний талант письменника виявив Іван Вишенський у посланні «Вельможним їх милостям...». У загалом стриманому тоні твору відчувається авторська схвильованість, обурення, яке іноді виливається в погрозу, прокляття. Полеміст то глузує з уніатів, то пророкує їм страшні пекельні муки, то щиро радить опам’ятатись і повернутися в лоно православної церкви.

Івана обурює те, що за справу об’єднання конфесій взялися аморальні люди. Автор нагадує їм про п’ять ступенів, через які повинні пройти духовні особи, щоб освятитися Святим Духом і мати право змінювати церковні закони. Розглянувши життя єпископів, він доходить висновку, що жодного з них вони не пройшли. Єпископи бачаться Івану ненаситними п’явками, які смокчуть кривавий піт парафіян, злочинцями, що, сміючись, пожирають награбоване, називаючи прочан не інакше, як жебраками й волоцюгами. Уява автора малює картини нестерпного життя простих людей, гіперболізованого визиску мирян. Полеміст з любов’ю відгукується про кожум’як, сідельників, шевців, обстоює християнську ідею рівності усіх перед Богом. У цьому творі з особливою силою виявився гуманізм і демократизм письменника.

У посланні «Тобі, в землі, що зветься Польська...» Іван Вишенський піднімає болюче питання національного впорядкування, з’ясовує причини морального зубожіння народу. Незважаючи на релігійну забарвленість, наскрізний мотив каяття, це послання є палким закликом до консолідації українців навколо православ’я головного чинника збереження національної самобутності.

Першопричину всіх бід полеміст вбачав у гонитві за теперішнім віком, його благами, яку розпочали владики, архімандрити, ігумени.

За наживою, купівлею карет, розкішним життям їм ніколи дбати і про монастирське благочестя, справедливий суд, правду, моральні заради суспільного життя, тому скрізь панує лиходійство, махлярство, лицемірство, заростає терном безвір’я та безбожності українська земля.

Найохочіше Іван Вишенський вдавався до епістолярного жанру. Окрім обширних послань збереглися його короткі листи до знайомих і друзів. Серед таких — лист до побратима Іова Княгиницького. В ньому, як ні в якому іншому творі, бачимо Івана самим собою. Він природний, незавуальований позою духовного наставника, надзвичайно щирий. Розповідає товаришу про невтішний стан справ на Святій горі, нарікає на втому. Перед читачем постає І звичайна ранима людина, не позбавлена сумнівів і обтяжена земними турботами.

Осібне місце Івана Вишенського в українській культурі кінця XVI — початку XVII ст. зумовлює і той факт, що він майже все своє свідоме життя перебував поза межами Батьківщини. Його «слід євангельський», тобто обраний ним життєвий шлях, по суті, переслідував єдину мету не тільки заслужити спасіння, а стати поряд з триіпостасним божеством. Афонський побут теолога цілком відповідав цій меті. З другого боку, отець Іван — пристрасний Врибун, духовний учитель. В його творах вчинки окремих людей і цілого суспільства звірялися з буквою Біблії, з усією системою християнських норм. Вишенський — християнський мораліст. У нього І немає програми впорядкування суспільного життя, він не вказує на історичну перспективу власного народу і далекий від з’ясування істинних причин гонінь українців того часу. Коли полеміст захищає простих людей, викриває можновладців, виступає апологетом чернецтва, церковнослов’янської мови, критикує або підносить Львівське братство, попелить єзуїтів, уніатів, лжепастирів, це означає тільки те, що одні порушили православну традицію, не дотримались тієї чи іншої заповіді чи настанови отців церкви, а другі від цього потерпають; разом же як перші, так і другі і віддаляються від Бога.

Іван Вишенський традиціоналіст. Тогочасні обставини спричинили сум’яття в думках елітної частини нації. Деякі її представники через відсутність національно-культурної й державотворчої перспективи приставали до чужої традиції, асимілювались, перероджувались. Частина еліти пробувала знайти вихід у злуці православної та католицької гілок християнства (Костянтин-Василь Острозький, Іпатій Потій), інші — в інтенсивному засвоєнні нових реалій (найяскравіше ця тенденція виявилась у діяльності Петра Могили). Деякі ж у ту критичну добу однозначно і вперто наполягали на збереженні власних традицій, чим збудили пам’ять, а відтак — відродили перспективу на майбутнє. Ці талановиті люди укріпили дух, не дали зникнути українському народові зі шпальт історії.

Постать Івана Вишенського прикметна й тим, що є сполучною ланкою між старою і новою культурною орієнтацією українців кінця XVI — початку XVII ст. Найцікавіше те, що однією гранню він тягне тогочасну національну культуру до минулого, а іншою — підштовхує у майбутнє. Обстоюючи християнські істини, Вишенський активно втручався у світську сферу, дбав про моральний бік суспільного життя, впливав на свідомість, збуджував почуття власної гідності, патріотизму, національної ідентичності, повертав до коріння, без якого народ перестає існувати.