Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 7. Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у ХV – першій половині ХVІІ ст.

Населення і територія. Золотоординська неволя загальмувала етнічний розвиток українського народу. Істотно зменшилася його чисельність, послабилося почуття національної свідомості й прагнення до національної незалежності. Але вже з першими перемогами над поневолювачами в народі почав відновлюватися національний дух. Ідея визволення від чужоземного панування стала одним з визначальних чинників підвищення національної свідомості населення українських земель. Толерантне ставлення уряду Великого князівства Литовського до української мови, культури, релігії, запозичення кращих їхніх здобутків пробудили в народі почуття власної гідності та переконаність у можливості відродити становище й славу Київської Русі-України, але, звичайно, з урахуванням нової політичної ситуації.

Після входження більшості українських земель до складу Речі Посполитої після 1569 р. перед місцевим населенням відкрилися нові можливості для етнічного розвитку. Кращі надбання народу в культурі, побуті та мові могли безперешкодно поширювати на території всієї країни, внаслідок чого прискорилася кристалізація національних особливостей українського етносу. Правда, з посиленням влади іноземних панів та їхнім намаганням нав’язати місцевим жителям власні духовні цінності етносоціальний розвиток українського народу гальмувався.

Приблизно з ХV ст. чисельність населення етнічних українських земель невпинно зростала. У 1400 р. на них проживало 3,7, 1500 р. - 5,2, у 1600 р. – 5,3 млн. чол. Переважну більшість жителів українських земель становили українці (руси). На окраїнних землях України мешкало чимало представників інших народностей: на заході – поляків, угорців, волохів, словаків, на півночі – білорусів, литовців, на північному сході – росіян, на півдні – татар, нащадків половців, печенігів та інших тюркомовних народів. У багатьох населених пунктах жили євреї. Характерною особливістю етнічної ситуації стало подальше проникнення поляків углиб українського регіону.

Не претендуючи на зміну сучасних кордонів різних країн і етносів, зазначимо, що протягом багатьох століть вони помітно деформувались: розширювалися, скорочувалися чи залишалися незмінними тривалий час. З переходом Закарпаття до складу Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини культура місцевих русів-українців, давніх нащадків білих хорватів та інших праукраїнських племен, зазнавала великого інонаціонального впливу. Те ж саме відбувалося на давньоукраїнських землях, що колись входили до складу Київської Русі-України: Холмщини, Підляшшя, Перемишльщини, Берестейщини. На Буковині, особливо в її північній частині, поряд з українським населенням зростала кількість волохів і турків.

У ХV – першій половині ХVІ ст. територіальні межі української народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині та Поділля з різних причин переселялося чи тікало в степи Правобережної України, крок за кроком відвойовуючи її від татарських орд. Народ поступово відновлював південні кордони українського етносу часів Київської Русі-України. На Середньому Подніпров’ї формується територіальний центр української народності в межах Київщини й Полтавщини. Саме сюди наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. перемістився центр етнополітичного життя України. Український етнос активно освоював також слобідські землі, на яких його інтереси стикалися з інтересами російського етносу.

Уніфікація матеріальної культури. Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матеріальної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія виробництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.

Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степовій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витісняє у лісові райони сохи й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних грунтів. Поряд з косою-горбушею населення почало користуватися довгою косою, яку в Росії називали литовкою. Колосові культури збиралися серпами, вигнуте лезо яких істотно підвищувало продуктивність праці женця. Зжате збіжжя складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про низ зафіксовано в "Слово полку Ігоревім". У різних регіонах ще існували сільськогосподарські знаряддя праці. Але вони не визначали технічну озброєність селянина. Зерно, як і раніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або дерев’яних кодовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи переважно жорнами, у водяних млинах, а з ХVІІ ст. і у вітряках.

З сухопутного транспорту найбільш популярним був чотириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте і в його конструкцій сталися істотні зміни: з’явилися колеса зі складеними частинами, спицями, ободами і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу – віз для перевезення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили саньми, а в Карпатах – і на волоках. Для пересування на воді користувалися стругами, дубасами тощо, знаними ще в Київській Русі. Але в ХІV – ХVІ ст. українські майстри винайшли нові плавильні засоби – дуби й байдаки (чайки). Останні були добре пристосовані для плавання в різну погоду як річками так і морем.

Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну конструкцію. З ХVІ ст. замість староукраїнської назви "ізба" поширилась назва "хата". Дедалі більшало хат х димарями, хоча ще залишалося чимало курних. У внутрішньому плануванні житла зберігалися загальнослов’янські риси, але формувалися й національні особливості. Як правило, піч ставилася ліворуч або праворуч при вході, а по діагоналі від неї розміщувалося покуття з столом, лавами й образами на стінах. Багаті хазяї споруджували сараї, комори, кухні, пекарні та інші господарські будівлі, а саме подвір’я огороджувалося плетеним з хмизу тином або парканом з дощок. Поселення мали одно-, дво-, трирядову, безсистемну чи гніздово-вуличну забудову. В багатьох містах, як писали очевидці, " кожен сідає як у лісі, кожному вольно будувати як хоче й де хоче".

Важливим компонентом матеріальної культури був народний одяг. На його формування визначальний вплив мали природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну належність народу, його окремих етнічних груп й акумулював багатовіковий досвід людей. Народний одяг українців пізнього середньовіччя генетично пов’язувався з раннім періодом слов’янської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття йшли тканини домашнього і зарубіжного виробництва – полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обов’язковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпров’я VІ – VІІ ст. З поясного жіночого одягу найпоширеніша була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полотнищ, які або вільно опускалися або заправлялися за пояс. Міщанки носили також сукні та сукмани. Чоловіки вбиралися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному: гачами, портами, портяницями. Якщо на Подніпров’ї досить поширеними були шаровари, то в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся – вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем. Верхній одяг складався переважно з кожухів, сермягів, кептарів, жупанів і кунтушів. Чоловіки носили круглі баранячі або оксамитні шапки, баранячі шлики чи ковпаки із сукна. Найбільш популярним видом жіночого головного убору були рантух – довгий платок, що обмотував голову, брамка, рубок, тканиця, очіпок. Люди взувалися у черевики, чоботи, боти.

Найстабільнішим компонентом матеріальної культури була їжа, яка багато в чому нагадувала українську. Щоденно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшоняну кашу, а приблизно з ХV ст. і звичний для наступних поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше ХVІ ст. стала кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З м’ясних страв найуживанішою була варена, смажена чи інакше приготовлена свинина. Традиційної їжею українців стало сало. Не пізніше середини ХVІІ ст. люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з хмільних напоїв – пиво, мед, брагу, горілку.

Кристалізація нової національної свідомості. У духовності населення відбулися значні зміни, які проявлялися насамперед у прискоренні формування нової національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих земель і груп населення, так і всієї території України та всього етносу. Після розпаду Київської Русі Галицько-Волинська держава перейняла її славу й почала гордовито іменувати себе "Мала Русь". Вперше така назва зустрічається в титулі князя Юрія Львовича (бл. 1301 – бл. 1315). У грамоті Царгородського патріарха 1303 р. про утворення окремої Галицької митрополії Галицько-Волинську державу названо "Малою Руссю". Болеслав (Юрій ІІ, 1340-1342) носив титул "прирожденого князя Малої Русі". Отже, Центральна Україна спочатку дала Галицько-Волинській державі назву "Русь", а та, в свою чергу, Україні – "Мала Русь".

Майже одночасно на північно-східних руських землях з’являється назва "Велика Русь", запозичена місцевими правителями від Русі-України. Об’єднані навколо Московського князівства землі спочатку іменувалися "Руссю". Московський князь Семен Іванович (1340-1353) називав свої володіння "Вся Русія". Близька схожість у назвах різних територій спричинила серйозні непорозуміння. Якщо у внутрішніх справах з ними можна було якось миритися, то в міжнародних – ніяк. Особливо це стосувалося Константинопольської патріархії, під владою якої перебувала православна митрополія Литви й Московщини. Щоб не плутатися в назвах, церковники-греки почали називати землі Руської держави "Велика Росія", а українські в складі Великого князівства Литовського і Польщі – "Мала Русь". Такі назви вжиті в рішенні патріаршого собору 1354 р. З подачі великокнязівського митрополита Алексія в ньому також було записано, що в "найсвятішої Російської митрополії, разом з іншими містами й селами, підвладними їй, було ще й у Малій Русі місто… Київ". Тим самим Московська митрополія підтримала імперські устремління князівської влади. Відтоді в офіційних, переважно церковних, документах стосовно українських земель утверджується назва "Мала Русь". Спочатку вона не мала відтінку зневаги і національного приниження українців, а лише підкреслювала належність України до колись могутньої Київської Русі. Отже, українська людність зберігала усвідомлення свого походження від давнього етнічного кореня. Гіркий присмак термін "Мала Русь" почав набувати з активізацією шовіністичної політики російського царизму в ХVІІІ – ХІХ ст. в Україні. Але найчастіше до українських земель застосовувалася назва "Русь".

Поступово відновлювалася також назва "Україна". Якщо в ХІV – ХV ст. вона стосувалася лише окремих місцевостей і вживалася не часто, то згодом поширилася на всю територію України. Так називалися в різний час галицькі, подільські землі, Лівобережжя, Подніпров’я і, нарешті, вся етнічна територія України у складі Речі Посполитої. Топонім "Україна" досить часто трапляється в документах ХVІ – першої половини ХVІІ ст. У грамотах польського короля Стефана Баторія придніпровські, подільські та інші землі часто називалися "українськими" а інколи поруч вживалися назви Польща і Україна, що свідчить про різнозначність цих двох понять. Автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в дев’яти випадках застосовував термін "Україна", а в решті – "Військо Запорізьке". У "Хроніці з літописів стародавніх" Феодосія Софоновича про події на етнічних українських землях з кінця ХVІ по 60-ті роки ХVІІ ст. згадуються 20 різних географічних назв. З них 15 – "Україна", три – "Руська земля", два – "Русь". На карті французького інженера Боплана першої половини ХVІІ ст. "Україною" названі землі від "Московії до границь Трансільванії", хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих українських земель.

Взагалі, топонім "Україна" на середину ХVІІ ст. набув загальноукраїнського значення, хоч і не витіснив інші, а існував поруч з ними. Люди вкладали різний зміст у термін "Україна". Польські урядовці вбачали в ньому окраїну Речі Посполитої, російські – окраїнні землі Московської держави, а чиновники литовської адміністрації та передові діячі культури – край, країну, землю.

Тривалий час населення України іменувалося руссю, або русинами, що відповідало назві країни. Після поширення слави козацтва по всій Європі його дедалі частіше називали козаками або черкесами (від адигейського "чере кес" – людина зброї), а пізніше хохлами. За однією версією "хохол" походить від "оселедця" (хохла) на голові запорожця, за іншою – від монгольських слів "хох" (синій, голубий) і "улу" (жовтий). З часом голосна "у" трансформувалася у звичне для нас "о". Поширювався етнонім "малороси". Щодалі більше населення почало зватися українцями. Поряд із загальними етнонімами з’являються й місцеві. На зміну старим назвам приходять нові. Жителів Бойківщини стали називати бойками, Лемківщини – лемками, Гуцульщини – гуцулами, Закарпаття – крайниками, або українцями, Волині – волинянами, Поділля – подолянами, Сіверщини – севрюками, Слобожанщини – слобожанами, Таврії – таврючанами, Полісся – пінчуками, поліщуками тощо.

Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в національній свідомості українського народу ХV – першої половини ХVІІ ст. Мінялося бачення населенням свого місця серед слов’янських і насамперед східнослов’янських етносів. Жителі українських земель почали вирізнятися серед загальнослов’янського етнічного масиву, вбачати відмінність від білорусів, росіян та поляків. Дедалі більшої вагомості й загальнонаціонального характеру в свідомості українського населення набуває топонім "Україна" й похідні від нього етноніми. Інші нові назви населення типу "черкаси", "козаки", "рутенці" мали тимчасовий, перехідний характер.

Самосвідомість українського народу формувалася в якісно нових умовах. З ХVІ ст. у промисловості почали створюватися мануфактури, зародки спадкового робітництва й капіталістів. Це знаменувало генезу капіталістичного способу виробництва, що відповідним чином впливало й на етносоціальні процеси. З входженням абсолютної більшості українських земель у 1569 р. до складу Речі Посполитої з’явилася можливість кристалізації кращих регіональних культурних досягнень у загальноукраїнські надбання.

Приблизно з ХVІ ст. на самосвідомість українського народу значний вплив почало справляти козацтво. На прикладі внутрішнього устрою Запорізької Січі люди побачили реальну можливість вирішити пекучі проблеми існування. З появою запорізької вольниці дух козацтва поширився по всій Україні, серед людей поширилося прагнення особистої свободи й кращого життя. З’явився ідеал, який найповніше відповідав природі людини й більшості суспільства. В особі козацтва народ вбачав захисника волі, щастя й добра.

Змінювалося бачення шляхів створення власної держави. Після виступу Глинського стало зрозуміло, що національна аристократія відійшла від державотворчої ідеї і всі свої зусилля спрямувала на захист власних інтересів. За такої ситуації державотворчі функції перебрало на себе козацтво. Його незгасаюча боротьба за політичні й політичні права та унезалежнення козацького краю одночасно була й стихійною боротьбою за національну державність.

Формування національної свідомості українського народу проявлялося у дедалі більшому усвідомленні окремими субетносами своєї незалежності до одного етносу й етнічної та релігійної відмінності від сусідів, пошуках свого етнічного й державного коріння в минулому, засудженні відступів від національної мови, звичаїв, обрядів і традиційного віровчення, відторгнення невластивих національній ментальності нововедень, всенародній підтримці козацтва, збройній боротьбі за розширення козацьких прав і підвладної їм території, епізодичних спробах козацьких ватажків запровадити на визволеній території полково-сотенний адміністративний устрій і приведення до присяги місцевого населення, визнанні окремими урядовцями права українців на власну державу й навіть у проектах її створення тощо.

Зміни в національній мові. Однією з головних ознак етносу є мова. На ХV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Русі-України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини ХІІІ ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях – розмовному і книжному. Вони мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася переважно в побуті простого люду, книжна – в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. З часом народна говірка щодалі активніше проникала в книжну (церковно-слов’янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мовного середовища.

Офіційною мовою Великого князівства Литовського вважалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було записано, що "писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати". Руська мова існувала у двох варіантах – північному (білоруському) й південному (українському). Нею писали законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ.

Не пізніше першої половини ХV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому й продовжували зберігати чимало загальнослов’янських подібностей. Жива, розмовна мова починає активніше витісняти з ужитку церковнослов’янську. Розширюється сфера її використання. Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книги українською мовою. Найтиповішим з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556 – 1561 рр. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови ХVІ ст. Виходили й інші аналогічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сеймом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.

Українська мова ХVІ – першої половини ХVІІ ст. набула чіткішого загальнонародного характеру й стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших слов’янських народів. Це визнавали, зокрема, у ХVІІ ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.

Національно-духовне піднесення. Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало політиці офіційних властей щодо народу, який населяв українські землі. Уряд Великого князівства Литовського загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з’являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну. Їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських та західноєвропейських університетах. У Сорбоннському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його "товариші з Рутенії", вчилися у 1369 р. Іван "з Рутенії", у 1397 р. – Герман Вілевич "рутенської нації з Києва" та ін. З ХV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510 – 1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХV – ХVІ ст. – 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болоньськму, Падуанському, Базельському (Італія), Гейдельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших університетах. Абсолютна більшість випускників західноєвропейських університетів повернулася на Батьківщину, несучи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі, й деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури. Серед них одне з помітних місць по праву належить Юрію Котермаку (бл. 1450 – 1494), більш знаному як Юрій Дрогобич. Син українського ремісника з Дрогобича після закінчення Краківського і Болонського університетів послідовно здобув звання бакалавра, магістра і, нарешті, доктора філософії та медицини. Викладав у Болонському університеті й одночасно був його ректором. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї. Своїми працями, енциклопедичними знаннями з астрономії, філософії, математики Дрогобич став на рівень з іншими гуманістами. Він є першим українським автором друкованої книги, що побачила світ в Італії.

Павло Русин з Кросна (п. бл. 1517) деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Викладав римську літературу в Краківському університеті, де очолював поетичний гурток краківської молоді. Своєю діяльністю справив значний вплив на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі, започаткував гуманістичний напрям в польській та власне українській поезіях. Характерно, що, перебуваючи за межами України, Русин завжди підкреслював своє русинське походження, тим самим пропагуючи інтелектуальну силу свого народу.

Уродженець с. Оріхівці з-під Перемишля Станіслав Оріховський (1513 – 1566) почерпнув різноманітні знання в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Праці Оріховського з філософії, історії, публіцистичні твори й промови добре знали в Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном. Він пишався своїм "рутенським" походженням і завжди підкреслював це у виступах.

Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження й тим самим звеличував свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

Під впливом загальнослов’янсокого Відродження приблизно з ХV ст. викристалізовуються національні особливості української культури. Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих традиціях південних слов’ян попередніх століть і епох. В усній народній творчості відбивалися як загальнолюдські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед українським етносом. Серед них чільне місце займала боротьба проти турецько-татарської агресії. Головною особою в народній героїчній поезії виступав козак-воїн, патріот, непереможний в бою і поєдинку, в степу на волі і в турецькому полоні. Такимим героями ставали в піснях і думах Байда, Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний та багато інших. Разом з тим народна творчість засуджувала порушення громадянської й родинної моралі, одночасно прославляла почуття патріотизму, вірності православній вірі й обов’язку перед своїм народом.

Приблизно у другій половині ХVІ ст. зародилася нова українська література. Вона увібрала в себе кращі традиції Київської Русі-України та ідеї Відродження й Реформації, що й визначило її наступний розвиток. найяскравішою сторінкою літературного життя України стала полемічна література. Відродившись у відповідь на запровадження католицизму й уніатства, вона наприкінці ХVІ ст. почала бурхливо розвиватися. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький став одночасно й автором першого друкованого полемічного твору "Ключ царства небесного" (1587), в якому висміював папу римського і єзуїтів, відстоював право українського народу на православну віру. В свою чергу, пристрасний єзуїт Петро Скарга у книзі "На захист Брестської унії" (1597) захищав об’єднання католицької й православної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православного люду. Навпаки, острозький шляхтич Марцін Броєвський (Христофор Філалет) а "Апокаліпсисі) польською (1597) й українською (1598) мовами захищав правомірність рішень Брестського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію.

Найяскравішою постаттю серед греко-католицьких полемістів став один із засновників уніатської церкви в Україні Іпатій Потій. В своєму творі українською мовою "Антиапокрисис" (1599) він гостро полемізує з Бронєвським. А невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький, у трактаті "Пересторога" (1605) робив наголос на егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков.

Завзятістю й безкомпромісністю відзначалися полемічні твори Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону (п-ів у Егейському морі в Греції) кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти покатоличення й ополячення українського народу, відстоював рівноправність людини перед богом і законом. Вишенський написав не так вже й багато праць, але вони справили значний вплив на сучасників. Гучний резонанс мали також полемічні твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділення зі слов’янського загалу.

Духовній консолідації народу сприяло винайдення й поширення друкарства. Через друковані видання населення різних земель знайомилося з останніми досягненнями суспільно-політичної й наукової думки, відчувало свою належність до одного етносу. І чим більше видавалося книг, тим сильніший був їхній вплив на уми та свідомість людей. Першу відому нам друкарню у 1573 р. відкрив у Львові втікач з Москви Іван Федоров. Пізніше друкарні з’явилися в Острозі, Стрятині (поблизу Рогатина), Крилосі (поблизу Галича), в Києво-Печерській лаврі м. Києва та інших містах. Всього у 1574 – 1648 рр. їх налічувалося понад 20. Навколо друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які готували й видавали навчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. У виданнях поряд з церковнослов’янською дедалі частіше використовувалася українська мова, що робило їх доступнішими для широких верств населення.

Важливі зрушення відбулись у літописанні. На зміну стислим літописним оповіданням приходять щорічні записи про найважливіші події та явища. У такому ж ключі в Густинському літописі викладено історію України з часів Київської Русі-України до 1597 р. можливого автора Копистенського. Твір складено між 1623 – 1637 рр. У тексті зроблено посилання на давньоукраїнські, польські, литовські, візантійські та інші літописи й хроніки, що надало праці грунтовного наукового характеру. Багатьма фактами й подіями насичені Львівський літопис (1498 – 1649) та Острозький літопис (1500 – 1636).

В Острозькій та Львівській братських школах вперше на українських землях у другій половині ХVІ ст. з’явився шкільний театр. Пізніше такі театри почали працювати і в інших навчальний закладах, залучаючи широкі кола людей до духовних надбань людства. Театральні дійства відбувалися у вигляді декламацій і діалогів. Не пізніше другої половини ХVІ ст. виник вертепний театр. Відома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був надзвичайно популярним серед народу і майже в незмінному вигляді проіснував до 30-х років ХХ ст.

З другої половини ХІ ст. почався новий етап у розвитку української музики. Серед населення поширюється музична освіта, з’являються нові музичні осередки. Започатковуються багатоголосий спів з нот без музичного супроводу, а також різновид нотнолінійного письма, що дістав назву "київські знамена". У 1578 р. в Кам’янці виник перший музичний цех – професійне об’єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у Західній Європі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європейських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшина (під Перемишлем) вважається "батьком" польської музики.

Реформаційний рух. Братства. Реформаційний рух почався на українських землях тоді, коли в Західній Європі після рішення Тридентського собору у Ватикані 1545 – 1563 рр. розгорнувся наступ контрреформації. Ідеї реформації були спрямовані проти основ феодального ладу, засилля церковників у суспільному житті й на підпорядкування церкви світським властям.

Боротьба з контрреформацією і визначала найбільшу особливість суспільного життя України другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Одним з проявів цього руху стала діяльність кальвіністів, які дотримувалися протестантської віри. Основу кальвінізму становило вчення про "абсолютне непердвизначення" богом долі людини. За ним одні люди були приречені на вічне блаженство, інші – на вічні муки й поневіряння. Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та особистому житті є доказом "богообраності" людини. Таке вчення ідеологічно обгрунтовувало підприємницьку діяльність шляхти й тому було нею з радістю прийняте. Родини Воловичів, Сапєг, Ходкевичів, Радзивіллів та інших магнатів перейшли у кальвінізм і пропагували його у своїх маєтках. Поширювалися протестантські варіанти Біблії та релігійних проповідей, з яких робили переклади на українську мову. Однак протестантські ідеї не знайшли відгуку серед селянства й почали поволі вщухати. На початок ХVІІ ст. більшість феодалів-відступників повернулася до католицької віри. Значні успіхи мала контрреформація і в боротьбі з радикальною течією в антитринітаристському русі (відкидала догму про троїстість бога). Переслідування також представники поміркованого крила антитрінітаризму, соціальні, які піддавали критиці церковні догми й відстоювали свободу совісті людини як головну умову її духовного вдосконалення.

Найбільша заслуга в національно-культурному піднесенні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. належала братствам. Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і найповніше відображали інтереси міщанства та інших верств населення. Наприкінці 1585 р. оформилося Успенське братство у Львові, Рогатині та Красноставі (1589), Бресті та Городку (1591), Комарні (1592), Києві (1615), Луцьку (1617), а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта. Київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала братству свій маєток під школу й шпиталь. Організаційну роботу по створенню братства виконали ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Курцевич-Булига. Колективним його членом стало Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан.

Українські братства виступали проти засилля духовенства в суспільному житті, за право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів. Львівські братчики активно протидіяли намаганням львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство, обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під влади єпископа й домоглися участі в призначенні й зміцненні священиків. Але боротьба на цьому не припинялася й тривала до 1602 р., коли Балабан був змушений визнати братський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові. Братство протестувало проти обмеження прав православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання в боротьбі за існування українського народу. Таку саму боротьбу вели Рогатинське, Городоцьке та інші братства, поступово відвойовуючи у духовенства дедалі більше позицій у суспільному житті.

Братства підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст найкращих проповідників. У 1593 р. до Вільно відправилися один з організаторів Львівського братства Юрій Рогатинець та його визначний ідеолог вчитель Стефан Зизаній. Рогатинець незабаром повернувся до Львова, а Зизаній повів, як писали сучасники, "запеклу й велику війну з римчанами (католиками – Авт.)". Незважаючи на королівські та єпископські заборони, Зизаній продовжував ідеологічну боротьбу з католиками до 1599 р.

Значний внесок об’єктивно зробили братства і в розвій українського шкільництва, яке об’єктивно протистояло лінії властей на покатоличення українського народу. Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки "все доброє приходить", а занедбання її викликає "неряд і все зло". Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям. Вже перша львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Хоч школа і називалася греко-слов’янською, але навчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до "українських студій", що визначало її національно-освітній характер У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. До її організації чимало праці й хисту доклали перший ректор Іов Борецький, а в 1620 – 1624 рр. – Касіян Сакович. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнав надзвичайно високий авторитет братської школи при Києво-Печерській лаврі об’єднав їх у 1632 р. в київську колегію. Так українські братства започаткували вищу освіту в Україні.

Конфесійна боротьба. У ХVІ ст. дедалі більша кількість православної шляхти та магнатів переходила в католицизмі ополячення. Одні робили це за покликом душі, інші під тиском. Загострилася конфесійна боротьба, яка часто набирала насильницьких дій, у тому числі фізичних розправ з неугодними. Католицьке віросповідання стало офіційною релігією на всіх землях Речі Посполитої й всіляко підтримувалося властями.

Головною метою правлячих кіл у конфесійній справі стало покатоличення українського населення й підпорядкування православної церкви Ватикану. після Тридентського собору в конфесійну боротьбу активно втрутився орден єзуїтів. З’явившись в Польщі в 1566 р., єзуїти поширили свою діяльність і в Україні. Для досягнення мети, або, як було записано в настановах ордену, "для збільшення слави божої" єзуїти не гребували нічим. Разом з тим вони організували мережу єзуїтських шкіл, де виховували українську молодь в єзуїтському дусі. Школи мали висококваліфікованих учителів, які давали вихованцям грунтовну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади закінчило чимало видатних громадських діячів, і не всі вони стали переконаними католиками чи єзуїтами.

Незабаром після появи в Україні єзуїти почали пропагувати ідею об’єднання православної та католицької церков. Вона знайшла широку підтримку серед католиків і частини православних ієрархів, які вагалися у своєму виборі, але заради зміцнення власних позицій й православ’я в цілому ішли на компроміс з католицькою церквою. В 1695 р. православні єпископи (володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький) почали таємні переговори з польським королем Сигізмундом ІІІ і римським папою про унію католицької й православної церков. У зверненні ло папи вони погоджувалися визнавати верховенство Ватикану, догматів католицизму й одночасно просили зберегти церковну обрядність та церковнослов’янську мову в богослужінні, зрівняти уніатів в правах з католиками. 6-10 жовтня 1596 р. у Бересті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний – відкинув унію, уніатський – прийняв її. Відповідну грамоту підписали митрополит, п’ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберіг православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї – церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками.

Православна релігія була поставлена у складні умови. Православні ієрархи змінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці, ремісники й шляхтичі обмежувалися в правах. Проти Брестської церковної унії виступили православне духовенство, частина православної шляхти, магнат Костянтин Острозький і просте населення. Якщо шляхта й духовенство діяли переважно шляхом скарг, прохань, відстоювань своїх прав на сеймиках, то прості віруючі вдавались до активного опору покатоличенню. Київські міщани у 1599 р. не впустили до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської лаври Потія. У 1618 р. втопили в Дніпрі намісника уніатського митрополита Антонія Грековича. Виступи православного населення проти уніатського духовенства відбувалися пізніше й в інших містах.

Тим часом в Україні визрівала думка про самовільне відновлення православної церкви. У 1620 р. були обрані православні владики, з чим влада мусила примиритися, щоб дещо зняти конфесійну напругу. Але зробити це не пощастило. Церковна боротьба переросла на визвольну й загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади в Україні. Під тиском конфесійно-визвольного руху польський король Владислав у 1632 р. затвердив "Статті для заспокоєння руського народу", які офіційно визнали існування православної церкви. Їй поверталася частина захопленого майна, поряд з уніатськими дозволялися православні єпархії. При цьому польський уряд мав широкі можливості впливати на обрання православних митрополитів. Одні з них виявилися угодовцями й не залишили помітного сліду в історії православ’я. Інші сприяли розвитку української національної культури й православної віри. Серед них найчільніше місце займав києво-печерський архімандрит, а з 1632 р. митрополит київський і галицький Петро Могила. Він виступав проти унії, домагався повернення православній церкві Видубицького монастиря, Софійського собору в Києві, інших монастирів та маєтностей, сприяв письменникам і художникам, розвиткові книгодрукування та освіти, писав полемічні твори проти унії. Однак попри всі дії патріотично настроєної української громадськості наступ уніатства на релігійно-національні права українського народу не припинявся.

Україна в уявленні іноземців. Українські землі здавна перебували в полі зору урядів, учених, релігійних діячів зарубіжних країн. З татаро-монгольською навалою і втратою Україною державності їхній інтерес до неї слабшав, а з пожвавленням визвольного руху й перетворенням українського питання на епіцентр міждержавних відносин Польщі, Литви, Угорщини, Криму й Московщини знову посилився. В свідомості іноземців українські землі залишалися окремим регіоном, що мав етнічні кордони, особливості в побуті, культурі та мові місцевого населення.

У надрукованій в 1487 р. в Італії книзі посла Венеціанської республіки для правителя Західного Ірану Амброджо Контаріні чітко визначається кордон між власне Польщею й Малою Руссю. За описом посла, він пролягав на відстані одного дня дороги від Любліна, що за нинішніми вимірами могло бути приблизно 40 км. Східний кордон Малої Русі Контаріні не визначав, але вважав, що Київ лежав уже за її межами. Засновник Римської академії Помпоніс Лето приблизно у цей же час занотував у своїх подорожніх записах, що місцеве населення розмовляє "рутенською" (українською) мовою. У книзі німецького дипломата й мандрівника Сигізмунда Герберштейна "Записки про московитські справи" (Відень, 1549) чітко розрізнялося населення Московщини й України. Перше дипломат називав "московитами", а друге – "черкасьцями-руськими". Важливі відомості про українські землі були вміщені у праці французького вченого та історика Блезе де Віженера "Опис Польського королівства і суміжних з ним країн" (Париж, 1573). Західноукраїнські та правобережні українські землі у ній названі "Штатами польського королівства", а "Червона Русь" – складовою частиною Русі. Вчений вважав, що жителі Галичини, Волині та Поділля належали до одного етносу, а "їхні мова, побут і звичаї майже тотожні…". Чимало різноманітних матеріалів про українські землі та їхніх жителів подано у "Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі" польського історика і поета Мацея Стрийковського. Вона вперше була надрукована у Кенігсберзі 1582 р. і мала значний вплив на формування уявлень європейської громадськості про Русь-Україну. Наприкінці ХVІ ст. в Італії вийшли друком дві книги, в яких, крім іншого, описані та змальовані вбрання і одяг "рутенців". А кардинал Цезар Бароній (1538-1607) у семитомній праці "Церковні аннали" познайомив читачів з проблемою походження "рутенців".

Знали про Україну й на півночі Європейського континенту. У 1591 р. з’явився твір англійського посла при московському дворі Джильса Флетчера "Про Російську державу, або спосіб правління російського царя (якого звичайно називають московським царем)". У ньому поряд з відомостями про Московську державу містяться дані й про Україну. Зокрема, автор чітко розрізняв населення Московської держави й України. Називаючи українців "черкесцями", він зазначав, що вони живуть на південно-західному пограниччі Литви. Швед П. Петерсон серед опису "смутного часу" 1608 р. визнавав важливу роль українських козаків у діях польського претендента на московський престол.

Інтерес європейської громадськості до України помітно зріс на початку ХVІІ ст. у зв’язку з активізацією боротьби козацтва з турецько-татарською агресією й польсько-шляхетським наступом на національно-культурні та релігійні права українського народу. В щотижневику французького уряду "Cazette France" з перших же його номерів 1631 р. регулярно опублікувалися матеріали про події в Україні. Інтерес до неї був настільки великим, що книжка Гійома Левареса де Боплана "Опис України…" видавалася у Франції чотири рази – 1650, 1651, 1600 і 1661 рр. Зацікавленість європейського читача українською тематикою була повсюдною. В одній з італійських комедій, виданій у Венеції 1639 р., жінка картала чоловіка за те, що той мало буває вдома. Виявляється, що чоловік багато часу проводив у таверні за читанням різних реляцій з "країни козаків". І хоч сюжет мав гумористичне спрямування, він відображав і реальний стан справ.