Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 30. Культура України другої половини ХІХ ст.

Освітній рух широких народних мас. Розвиток культури України другої половини ХІХ ст. характеризувався рядом особливостей. Перетворення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, певні демократичні зрушення загострили потребу суспільства у професійно підготовлених кадрах робітників і чиновників, а також ідеологів, здатних задовольнити духовні запити народу. Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до історії, мови, культури. Національна інтелігенція стала впливовою інтелектуальною силою, здатною спрямувати культурний поступ нації й вести її за собою. Активно кристалізувалася самосвідомість української нації, яка ставила на порядок денний нові й нові національно-культурні завдання. В таких у мовах уряд Російської імперії вже не міг ефективно контролювати національно-культурні процеси неросійських народів і спрямовувати їх у русло денаціоналізації. Видавані ним заборони виявились малоефективними й фактично не могли зупинити природний процес еволюції національних культур. Боротьба демократичних і прогресивних сил проти русифікаторської політики царизму визначала зміст розвитку культури України другої половини ХІХ ст.

Більшість простих людей усвідомлювала необхідність знань у практичній сфері й неможливість задовольнити її шкільною системою. Після реформи 1861 р. народ почав брати справу освіти у власні руки. Так зародився широкий рух за організацію шкільної мережі поза контролем царських чиновників селяни, робітники, а також сільські громади самостійно відкривали народні школи й виділяли на їх утримання необхідні кошти. На 1863 р. у Харківському учбовому окрузі налічувалося 247 і в Київському – 103 громадські однокласні школи, у створенні яких власті не брали участі. Коли ж чиновники Міністерства освіти робили спроби перешкодити розширенню мережі народних шкіл, громадськість одразу наполягала на відкритті при них додаткових класів.

Селяни й робітники, не задовольняючись однокласними почали домагатися ще й двокласних шкіл і скасування заборони мати їх більш як одну на повіт. Причому діяли люди послідовно й рішуче, поступово ламаючи опір шкільних чиновників і Міністерства освіти. В цьому вони часто знаходили розуміння й підтримку земських діячів. Одним із аспектів освітньої діяльності широких народних мас були вимоги збільшення державних і земських асигнувань на освіту, перетворення утримуваних ними шкіл на міністерські, відкриття позашкільних закладів народної освіти.

Одночасно народні маси виступали за перебудову змісту освіти, поглиблення шкільних програм. Висувались вимоги запровадити викладання природознавства, хімії, фізики, астрономії, географії, історії. Під тиском громадськості при окремих школах відкривались ремісничі класи та курси городництва і садівництва. Батьки учнів виступали проти засилля церковних дисциплін у церковних школах і відмовляли їм у матеріальній підтримці, захищали прогресивних учителів від поліцейсько-бюрократичної сваволі, добивалися права жінок на освіту, створення жіночих шкіл або жіночих відділень при загальноосвітніх навчальних закладах.

Вимагаючи демократизації школи і освіти, робітники, селяни й національно свідома інтелігенція обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861 р. в містечку Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губернії відкрилося початкове училище з українською мовою викладання. В ньому працювали кваліфіковані педагоги з колишніх студентів Петербурзького університету й Петербурзької гімназії. Незважаючи на різні утиски й розгул реакції, училище завдяки підтримці місцевої громадськості проіснувало до 1866 р. Широку популярність здобула українська школа у с. Денисівці Любенського повіту тієї ж губернії, створена у 1863 р. В.Лесевичем. вона мала велику бібліотеку з шкільними підручниками й дитячою літературою, творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Марка Вовчка та інших класиків української літератури. Тільки в 1866 р. властям удалось її закрити. Але наступного року під тиском громадськості вони мусили відмінити своє рішення, правда, при цьому заборонили в ній українську мову. Подібні українські школи існували і в інших губерніях.

Характерно, що сільські громади, на відміну від одинаків-інтелігентів, сміливіше ставили перед властями питання про дозвіл викладати в школах українською мовою. При забороні українського слова Валуєвським циркуляром 1863 р. та Емським указом 1876 р. селяни Гадяцького повіту Полтавської губернії вимагали у властей дозволу на навчання дітей національною мовою. А в Золотоніському повіті такі ж вимоги ставила наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. абсолютна більшість місцевих селян. Народна ініціатива у другій половині ХІХ ст. стала основним чинником культурно-освітнього розвику української нації.

Початкова освіта. У другій половині ХІХ ст. значні зміни відбулися в освіті, духовній основі культури народу. На час скасування кріпацтва кількість навчальних початкових закладів була явно недостатньою для задоволення потреби населення у знаннях. У 1856 р. початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень – на 150 чол. Навчання велося за старою методикою, рівень знань учнів залишався невисоким. Введення під впливом масового культурно-освітнього і потреб часу “Положення про початкові народні училища” 1864 р. реформувало освіту. До початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх відомств, міські й сільські, що утримувались за рахунок казни, громад і приватних осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії й, де можливо було, церковні співи. Навчання тривало 2-3 роки, обов’язково російською мовою, могло бути платним або безплатним. Всі народні училища, що раніше перебували у віданні різних відомств, підпорядковувалися Міністерству освіти, а церковно-приходські школи – синоду. Для керівництва навчально-виховною роботою шкіл створювались повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя народних училищ. Школа мала позастановий характер.

Під впливом різних чинників мережа початкових освітніх закладів у другій половині ХІХ ст. значно розширилася. Вирішальну роль в цьому відіграли прогресивна інтелігенція, селяни, робітники, громади і земства. Почавши освітню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове забезпечення, а відповідно й кращі приміщення, кращих учителів і багатші бібліотеки. В окремих випадках земства дивились крізь пальці на викладання шкільних предметів українською мовою, а то й добивались офіційного її запровадження в навчальний процес. Усього ж в Україні у 1897 р. налічувалося 16798 початкових шкіл усіх типів, які, однак, не могли охопити навчанням усіх дітей. Значна частина населення все ще залишалась неписьменною. Навіть у 1897 р. в різних українських губерніях уміли писати тільки від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.

Терор народників змусив урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у 1881 р. затвердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи училищ. Спеціальними правилами 1884 р. були створені церковнопарафіяльні школи, головна увага в яких приділялася вихованню покори властям і дотриманню церковних канонів. Навчання тривало, як правило, два роки. Церковнопарафіяльні школи розташовувалися переважно в сільській місцевості й підпорядковувалися синоду. В його ж віданні перебували й школи грамоти.

Разюча темрява народу покликала до життя появу системи позашкільної освіти дорослих. Вона з’явилася з ініціативи і діяла завдяки безкорисливій діяльності прогресивної громадськості, об’єднаної в різні товариства, комітети, комісії. Зокрема, в останній чверті ХІХ ст. активну діяльність розгорнуло відкрите в 1869 р. Харківське товариство грамотності. Серед його учасників плідно працювала відома просвітниця Христина Алчевська, яка розробила і впроваджувала на практиці ефективну методику навчання дорослих учнів.

Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань і народних бібліотек. Перші недільні школи з’явилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 р. в Києві, їх засновниками стали студенти університету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 недільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інтелігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський характер і в більшості випадків виходило за межі програм початкових навчальних закладів. Крім типово шкільних предметів, у них викладалися географія, історія, природознавство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах.

Перші недільні школи швидко здобули популярність серед народу і водночас викликали невдоволення царської адміністрації й реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громадськості мусили знову дозволити їх існування. Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: “стверджувати в народі релігійні й моральні поняття і поширювати початкове знання”. Вони призначалися для робітників і ремісників, які не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чиновників, а з 1891 р. ще й духовного відомства. Недільні школи почали відроджуватися тільки з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом усієї другої половини ХІХ ст. Самовіддана півстолітня праці на ниві народної освіти висунула Алчевську в один ряд з найвідомішими педагогами свого часу. На кінець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській губернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській – до 10 в кожній.

Прості люди могли навчитися писати й читати у вечірніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли відвідувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаючих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій половині 70-х років з ініціативи селян, робітників і вчителів Борзенського повіту Чернігівської губернії. Потім вони з’явились і в інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної освіти серед неписьменних дорослих і селян робітників. Але у зв’язку з активізацією діяльності народників вечірні класи у другій половини 70-х років були закриті й відродилися тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учнями велися 1-2 рази на тиждень протягом одного-двох років, як правило, взимку, у вільний від роботи час.

Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого – дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо.

На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших містах почали проводитись народні читання. Але під час масових репресій проти всього українського вони були заборонені й припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських містах, у 1888 р. – в селах і в 1894 р. – у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товариствах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літературу, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про введення сільського господарства та промислів. Їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в інших губерніях.

Продовжувала існувати велика кількість досить добре забезпечених літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки з’явились у 1859 – 1861 рр. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті властями в 1862 – 1863 рр. Щоб паралізувати народну ініціативу в цій справі, в 1865 р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної освіти або губернатора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний нагляд: Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної освіти, а з 1871 р. – ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією й народниками бібліотеки зазнавали різних утисків. Їх закривали, вилучали літературу, звільняли з роботи, а то й заарештовували бібліотекарів.

Після погрому народні бібліотеки почали відроджуватись на початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство грамотності в с. Липцях. Її книжковий фонд становив 109 примірників книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові та губернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і містечках Лівобережжя та Слобожанщини відкрилось 307 народних бібліотек, один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту літературу, яку їм нав’язували власті через “Каталоги дозволених книг”. Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана Тургенєва, Миколи Гоголя, Льва Толстого та інших видатних російських літераторів. Фактично не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані українською мовою. Поряд із легальними в окремих випадках існували й нелегальні бібліотеки громадівців і народників.

Дещо в іншому становищі перебувала початкова освіта на західноукраїнських землях. У 1869 р. уряд Австро-Угорщини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне обов’язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше для керівництва освітою у Східній Галичині було створено шкільні округи, які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом (1895) школи ділились на два типи – нижчі (сільські одно-, дво- й трикласні) та інші (міські чотири-, п’яти- й шестикласні). Навчальних закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не вистачало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище селян приблизно 66,4 % всього населення Східної Галичини в 1890 р. залишалось неписьменним.

На відміну від російського, австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна політика відкривала широкі можливості для денаціоналізації українців, в тому числі й у школах. Сфера користування українською мовою звужувалася. Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній Галичині зменшилася з 1292 у 1869 р. до 572 у 1871 р. Натомість дітям українців нав’язувалась польська мова. Під впливом її засилля в установах і побутовому спілкуванні чимало українців віддавали своїх дітей до польських чи змішаних, польсько-українських, шкіл. Усе це призвело до поступового скорочення україномовних навчальних закладів. У 1900 р. вже діяло 4250 класів із польською і 2250 класів з українською мовами викладання. В школах Закарпаття українську мову щодалі більше витісняла мадярська, а на Північній Буковині – румунська. Проте в цілому становище з викладанням української мови у шкільній мережі західноукраїнських земель було дещо кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії. Це сприяло кращому збереженню українцями Східної Галичини національних особливостей.

Середня й вища освіта. Згідно із статутом 1864 р. середню освіту давали гімназії двох типів: класична – з викладанням давніх латинської та грецької мов і реальна – без давніх мов. Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли вступати до університетів, реальної – тільки до вищих спеціальних навчальних закладів. У реальних гімназіях більше часу відводилося на вивчення математики, природознавства, фізики та космографії, креслення, а також двох європейських мов. У класичних – перевагу надавали стародавнім мовам і формальній логіці. Російська мова й література, географія, історія в гімназіях різних типів мали приблизно однакову кількість годин.

Для свого часу статут гімназій 1864 р. був досить прогресивним. За ним доступ до середньої освіти мали хлопчики всіх станів і віросповідань. Розширювалися права та функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відміняти їхні рішення, а лише оскаржувати їх попечителю учбового округу. Кожна гімназія повинна була мати бібліотеку з книг, допущених до навчальних закладів спеціальними каталогами. У зв’язку із загостренням політичної обстановки й розвитком економіки уряд вносив серйозні корективи в свою освітню політику.

У відповідності зі статутом гімназій і прогімназій 1871 р. було реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії перетворювалися на класичні, реальні – ліквідовувалися. Навчання тривало вісім (сьомий клас був дворічний) років. Викладання латинської й грецької мов займало 41,2 % усього учбового часу. Значні зміни в середній освіті стались у 80-х роках: була значно підвищена плата за навчання, обмежено доступ до гімназії євреям, у 1887 р. видано документ, відомий під назвою “циркуляра про куховарчиних дітей”, який зобов’язував директорів гімназій і прогімназій утримуватися від прийому до їхніх навчальних закладів дітей прислуги, дрібних крамарів тощо.

Швидко формувалася мережа середньої спеціальної освіти. Під впливом економічної необхідності й освітньої діяльності ділових кіл у другій половині ХІХ ст. було відкрито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. Діяло 28 навчальних закладів сільськогосподарського профілю, 24 – педагогічного. Підготовку фельдшерів, медичних сестер, акушерок і зуболікувальних техніків здійснювали 13 медичних закладів, функціонувало 14 художніх і музичних училищ.

Під впливом загальноєвропейського процесу зароджується жіноча середня освіта. Положення 10 травня 1860 р. запроваджувало жіночі училища Міністерства народної освіти двох розрядів: першого – з шестирічним терміном навчання, другого – з трирічним. Вчитись у них могли дівчата усіх станів. За своїми програмами до них наближалися єпархіальні жіночі школи з семирічним терміном навчання. В 1870 р. уряд видав “Положення про жіночі гімназії”, за яким вони поділялись на заклади Міністерства народної освіти й відомства імператриці Марії. Навчання тривало вісім років. Випускниці мали право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімназії з чотирирічним терміном навчання.

Кількість гімназій була незначною й не могла охопити навчанням усіх бажаючих. Серйозно гальмувала розвиток середніх навчальних закладів висока плата за навчання. Наприкінці 90-х років існувало 129 гімназій, із них 52 чоловічі і 77 жіночих.

Середню освіту давали також заклади закритого типу – інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони. Але доступ до них мали тільки діти дворян.

У гіршому становищі перебувала середня освіта на західноукраїнських землях. Наприкінці ХІХ ст. гімназії, переважно з польською мовою викладання, діяли тільки у Львові й Перемишлі. По всій Галичині існувало лише п’ять реальних середніх шкіл. У явно незадовільному стані перебувала середня освіта на Закарпатті й Північній Буковині.

Повільно розширювалася на Україні мережа вищих навчальних закладів, насамперед університетів. У другій половині ХІХ ст. до Харківського й Київського додався Новоросійський університет, відкритий в Одесі у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Тривали час університети діяли за досить прогресивним статутом 1863 р. Він істотно розширив їхню автономію, права університетських рад і професорських колегій. Увів виборність посад ректорів, деканів і професорів. Створення студентських організацій у межах вузу заборонялося. У зв’язку з активною участю студентської молоді у народницькому русі й особливо після вбивства Олександра ІІ царський уряд посилив наступ на автономні права університетів і взяв під пильний контроль їхнє внутрішнє життя. Статут 1884 р. ліквідував автономію університетів, виборність адміністративних і викладацьких посад, запроваджувалася перевірка професорсько-викладацького складу на благонадійність.

Університети мали приблизно однакову структуру. В них діяли історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний (крім Новоросійського) факультети. Деякі з них мали відділи. Багато уваги приділялось вивченню юридичних наук – класичного римського права, тогочасного права тощо. Поряд із читанням теоретичних курсів у 60-х роках започатковано практичне навчання студентів математичного й природничого відділів у лабораторіях.

Кількість студентів невпинно зростала. Змінювався їхній соціальний склад: зменшилося число вихідців з дворян і збільшилося – представників духовенства, купецтва, інтелігенції, буржуазії, а також селян і робітників. Навчання було платним, що гальмувало доступ до вищої освіти дітям недостатньо забезпечених батьків.

З відкриттям у Києві в 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. Але проіснували такі курси недовго.

З’явилися вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки фахівців із різних галузей промисловості й духовної сфери. Ніжинський юридичний ліцей у 1875 р. був перетворений на Історико-філологічний інститут ім. кн. Безбородька і тривалий час готував учителів класичних мов, російської мови й словесності та історії для середніх шкіл. У Харкові в 1885 р. відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут. У Києві політехнічний інститут з’явився в 1898 р. У Катеринославі в 1899 р. почало діяти вище гірниче училище. Харківське ветеринарне училище у 1873 р. було реформоване у ветеринарний інститут.

На західноукраїнських землях вищу освіту продовжував давати Львівський університет із чотирма факультетами – філософським, юридичним, богословським і медичним. В 1875 р. засновано Чернівецький університет з юридичним, філософським і богословським факультетами. У 1877 р. Львівську технічну академію перетворено на політехнічний інститут. У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

Наука. В другій половині ХІХ ст. бурхливо розвиваються наукові дослідження різних галузей людського буття. Високого рівня розвитку досягли природничі науки, які в багатьох випадках визначали характер економічних змін і технічних нововведень. Завдяки цьому економіка України в другій половині ХІХ ст. швидко наближалась до світового рівня, а в окремих галузях і перевершувала його. В Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Професор Харківського університету О.Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Математики – професори Київського університету стали фундаторами нової алгебраїчної теоретичної школи.

Значні успіхи мала фізика. М.Умов успішно розробляв проблеми хвильових процесів із земного магнетизму, М.Авенаріус – молекулярної фізики, М.Пильчиков – магнітних аномалій і магнітних вимірів. М.Бекетов створив у Харківському університеті перші в Україні фізико-хімічне відділення й лабораторію фізичної хімії.

На передові позиції в світі вийшла біологічна наука. Праці І.Мечникова, І.Сеченова, О.Ковалевського стали помітним надбанням світової науки й високо цінувалися сучасниками. Працюючи в Новоросійському університеті, І. Мечников розробив учення про фотоцитоз і разом із мікробіологом М.Гамалією заснував в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію. Не знайшовши належного розуміння на батьківщині, Мечников переїхав до Парижа й там за створення в Пастерівському інституті вчення про імунітет став першим українським лауреатом Нобелівської премії. Світової слави своєю працею "Операції на поверхні тіла", а також винайденням медичних інструментів зажив хірург Ю.Шимановський.

Природничі науки розвивались і на західноукраїнських землях. Плідно працювали львівські вчені-геологи Ю.Токарський та Ф.Ціркель. Помітні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках.

На новий рівень розвитку піднеслися суспільні науки. Найвизначнішим українським філософом-мислителем України другої половини ХІХ ст. став Памфіл Юркевич (1827 – 1874). Тривалий час він працював у Київській духовній академії, а з 1858 р. – професором і з 1861 р. – завідувачем кафедри філософії Московського університету. Вчений створив своєрідну концепцію під назвою "філософія серця", яка базувалася на філософській спадщині Григорія Сковороди. Талановитий учений і викладач, Юркевич рішуче виступив проти вульгарно-матеріалістичної праці Михайла Чернишевського "Антропологічний принцип у філософії". За це Чернишевський та інші матеріалісти, які займали тоді позиції, розгорнули проти нього жорстоку кампанію, яка фактично знищила вченого. Одним із видатних позитивів був В.Лесевич, а відомим психологом і логіком – Г.Челпанов. визнаним вітчизняним теоретиком і методологом історії філософії став уродженець Москви О.Гіляров (1855 – 1938). З 1887 р. він пов’язав своє життя з Києвом і Київським університетом. У 90-ті роки вчений розробляє філософське вчення, назване "синехологічним". Його центральна ідея – загальна єдність, зв’язок усіх елементів дійсності з їхньою духовною єдністю в світі.

Активізувалась розробка економічних проблем на кафедрах університетів. Значний вплив на економічну думку справили теорії економіста М.Бунге, зокрема про вартість і капітал, а також послідовний захист ним принципу приватної власності як основи розвитку економіки. Вчений критикував економічні теорії Карла Маркса. Почалася наукова діяльність одного з ідеологів "легального марксизму" Михайла Туган–Барановського. Одним із перших популяризаторів марксистського економічного вчення став доцент Київського університету Микола Зібер. Йому належить також велика заслуга в дослідженні історії общинного землеволодіння світу, а також становища робітництва й селянства в Росії. Разом із тим учений послідовно відкидав марксистську теорію класової боротьби, вчення про диктатуру пролетаріату й соціалістичну революцію. Соціально-економічну історію розвитку України досліджував Сергій Подолинський, відмовляючись при цьому від вульгарного соціалізму. З появою земств почала швидко розвиватися статистика. Проводилися переписи населення, його економічного становища, а також ремесел і кустарних промислів, накопичувався різноманітний статистичний матеріал. Широке визначення наукових кіл здобули статистичні праці костромича за походженням і щирого українолюба Олександра Русова "Ніжинський повіт", "Опис Чернігівської губернії", "Народна освіта в Херсонській Губернії" та ін. Починається наукова діяльність основоположника вітчизняної антропології Федора Вовка. Значний внесок у кримінальне право й історію звичаєвого права України зробив професор Київського університету Олександр Кістяківський.

Помітні зрушення відбувались в історичній науці. Вони проявлялись в небувалому розширенні джерельної бази історичних досліджень, розробці нових проблем минулого й глибшому проникненні в закономірність та особливості історії України. Микола Костомаров своїми основними працями "Богдан Хмельницький", "Руїна" та ін. фактично започаткував наукову розробку історії України другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівів. Основна заслуга у виданні багатьох збірників документів, у тому числі "Сулимівського архіву", "Щоденника генерального підскарбія Якова Марковича", "Мотижинського архіву", належить Олександру Лазаревському. Крім того, його наукові праці "Малоросійські посполиті селяни", "Люди старої Малоросії", "Павло Полуботок" та інші по-новому висвітлювали соціальні відносини на селі, запровадження кріпацтва, становище й еволюцію козацької старшини, її ставлення до наступу російського уряду на права Гетьманщини.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях "Про походження козацтва", "Бесіди про часи козацькі на Україні", "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432 – 1798 рр.", "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700 – 1768 рр.", "Нарис історії Великого князівства Литовського" та інших учений обгрунтував національну особливість українського народу. Зі своїх учнів Дмитра Багалія, Петра Голубовського, Михайла Грушевського, Митрофана Довнар-Запольського він створив "київську школу" істориків, яка заклала підвалини сучасної історичної науки.

Наприкінці ХІХ ст. почалася дослідницька робота корифея української історичної науки Михайла Грушевського. Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Яворницький. Його тритомна "Історія запорозьких козаків" привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького залу своїм багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлюваної проблеми.

Розвивалися філологічні науки. Професор Харківського університету Олександр Потнбня започаткував так званий психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві, висвітлював питання загального мовознавства, історичного синтаксису та діалектології. Великий авторитет мали мовознавці праці Павла Житецького й Костя Михайльчука. В Чернівецькому університеті почала працювати кафедра української мови й літератури, очолювана Степаном Смаль-Стоцьким, а в 1900 р. – кафедра української літератури у Львівському університеті.

Література. Переборюючи тиск царизму й великодержавного шовінізму, пристосовуючись до різних заборон, розвивалась українська література. При цьому вона знаходила розуміння й підтримку передової російської, польської та угорської громадськості, незадоволені ставленням політичних режимів до національних культур. Після смерті Тараса Шевченка найпомітнішою постаттю в літературному житті України став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Куліш створив перший національний історичний роман "Чорна рада", присвячений подіям в Україні 1663 р. Розгортання сюжету подається поряд із яскравим описом одягу, побуту й народних звичаїв українського народу. Високо громадського звучання набули його альманах "Хата", збірки поезій "Досвітки", "Хуторна поезія" та інші твори.

Формується реалістичний напрям у літературі, започаткований у творчості Марка Вовчка. З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість "Інститутка" з реалістичним зображенням кріпаків. Що не мирилися з рабством і прагнули позбутися його. У "Народних оповіданнях" письменниця устами своїх героїв засуджувала кріпосницький лад, захищала знедолених людей. Її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки в Україні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейським мовами.

В другій половині ХІХ ст. розгорнулась активна літературна діяльність засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова. Перебуваючи під впливом російського байкаря Івана Крилова, письменник разом із тим спирався на український грунт, розвінчував гноблення людини людиною, висміював здирництво й кріпацтво. Гуманістичними мотивами була пройнята творчість засновника громадянської і пісенно-романсової лірики Степана Руданського. Його знамениті "Співомовки" позначені народним гумором, дотепністю, оптимізмом, мудрістю й волелюбством. Разом із тим поет склав чимало пісень і серед них "Повій, вітре, на Вкраїну", "Мене забудь", які стали взірцем пісенно-романсової лірики. Його перу належать також історичні поеми. Чи не найяскравішим викривальним твором української літератури є повість Анатолія Свидницького "Люборацькі", в якій показано занепад кількох поколінь старосвітської сім’ї священика, недосконалість навчання й виховання молоді.

Значний резонанс у суспільстві мав доробок письменників Олександра Кониського, Ганни Барвінок та Олекси Стороженка.

У 70 – 90-х роках українська література більше звертається до художнього відображення соціальних і психологічних проблем суспільства, збагачується творами багатьох талановитих літераторів. Іван Нечуй – Левицький написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок високої художньої цінності й правдивості. Його соціально-побутові твори "Микола Джеря", "Кайдашева сім’я" та інші зображували життя та побут знедолених людей, їхнє нестримне прагнення до кращої долі. Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного. У романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та повісті "Голодна воля" він викривав соціальну несправедливість, недосконалість реформи 1861 р. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті "Повія". Своєю художньою майстерністю Панас Мирний став урівень з видатними майстрами слова світу, зажив широкої слави у себе на Батьківщині та з кордоном.

Наприкінці ХІХ ст. починається літературна діяльність Михайла Коцюбинського. У своїх ранніх творах він звертається до життя представників соціальних низів суспільства й силою художнього слова протестує проти несправедливих порядків, нездатності частини інтелігенції поліпшити життя народу.

Значний висот досягла поезія Якова Щоголева, Михайла Старицького, Дніпрової-Чайки, Олени Пчілки, Павла Грабовського, Івана Манжури, Лесі Українки та ін.

Переживає піднесення й література західноукраїнських земель. Юрій Федькович написав 400 поетичних і прозових творів про життя і побут гуцулів Буковини й Галичини, прославляв борців за щастя народу. твори Федьковича здобули велику популярність, перекладалися багатьма європейськими мовами.

Квінтесенцією літературного життя всієї України стала діяльність Івана Франка. Його літературна й наукова спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Важливе місце в них посідає тематика, насамперед показ тяжкого матеріального становища нафтовиків, їхньої готовності до боротьби проти соціальної несправедливості. Соціальним протестом позначено чимало творів Франка, зокрема вірші "Вічний революціонер" і "Каменярі". Високою художньою майстерністю вирізняються соціально-побутові поеми "Наймичка", "Марійка", "Смерть убивці" тощо. Багато в чому під впливом Франка формувалися погляди Михайла Павлика, а також С.Коваліва, Н.Кобринської та ін.

Драматургія і театр. У супереч офіційній політиці царизму до високого інтелектуального рівня піднялися драматургія й театр. З’являється багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький написав 25 п’єс і серед них "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "У темряві" тощо. Героїку українського народу, незламну силу волі й патріотизм автор відобразив у п’єсах "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші". Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивницький, своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п’єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук" мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України. Нових висот досягла драматургія Івана Карпенко – Карого. Його драми і комедії позначені особливою соціальною гостротою та яскравістю образів. Його найкращі твори – "Безталанна", "Наймичка", "Сто тисяч", "Хазяїн" стали неоціненним надбанням української культури. в центрі уваги автора – доля людини, кривда і безправ’я. Формування підприємця капіталістичного типу і соціальні пороки сучасного йому суспільства. І при тому, що цензура дозволяла ставити п’єси лише селянської тематики.

Писали для сцени й письменники-прозаїки. Так, перероблена Старицьким комедійна п’єса "На Кожум’яках" під назвою "За двома зайцями" не сходить зі сцени й до сьогоднішніх днів. Часто йшла в багатьох театрах і драма Панаса Мирного "Лимерівна" та ін. У 90-х роках українська драматургія збагачується п’єсами на сторичну тематику Бориса Грінченка "Степовий гість" і "Ясні зорі". Театральний репертуар поповнювали також твори Федьковича, Франка та інших літераторів.

У другій половині ХІХ ст. великого поширення набули авторські театри, гуртки та групи. Вони діяли в багатьох містах, містечках і навіть селах. Подеколи вони мали досить високий професійний рівень, зокрема аматорські театри недільної школи в Полтаві у 1861 – 1862 рр. та Чернігові під назвою "Товариство кохаючих рідну мову" в 1861 – 1866 рр., театральний гурток студентів Київського університету, заснований Михайлом Старицьким і Миколою Лисенком у 1859 р. В аматорських гуртках Бобринця та Єлисаветграда почався творчий шлях майбутніх корифеїв українського професійного театру Кропивницького й трьох братів Тобілевичів, відомих під прізвищами Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Взагалі Єлисаветград став своєрідною театральною Меккою України, куди тяглися найкращі акторські сили і де вперше побачили світ п’єса Шевченка "Назар Стодоля", опера Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" та інші видатні твори.

Аматорський театр розвивався в несприятливих умовах переслідування українського слова й культури. Емський указ 1876 р. взагалі заборонив вистави на "малоруському наріччі", не дозволялося навіть друкувати на ньому тексти до музичних творів. Але аматорський театр став уже настільки популярним в Україні та Росії, що проти цих заборон масово виступили не лише актори, письменники, буржуазія, а й навіть прогресивне чиновництво, в тому числі й київський та волинський генерал-губернатори. Під їхнім тиском уряд у 1881 р. мусив передати питання про дозвіл на постановку українських вистав на розсуд місцевих губернаторів. Це відкрило дещо ширші можливості для розвитку театрального мистецтва.

У 1882 р. з ініціативи Кропивницького в Єлисаветграді відкрився професійний театр. У тому ж році він побував з виставами в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону, скрізь пропагуючи духовні надбання українського народу. в 1883 р. посаду директора української трупи обійняв Старицький, Кропивницький залишився режисером і актором. Кріи того, до трупи входило чимало талановитих акторів – М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська, Ф.Левицький, Л.Ліницька та ін. Вони створили незабутні сценічні образи за п’єсами Шевченка, Квітки-Основяненка, Кропивницького, Старицького й Карпенко-Карого. В 1885 р. трупа поділилась на два окремих колективи.

Протягом другої половини 80 – 90-х років діяло кілька провідних театральних колективів – Старицького, Кропивницького, Садовського – й близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп. Вони виступали на сценах не тільки України. Трупа Кропивницького своїми виставами в 1886 р. здобула велику популярність у Петербурзі, а Старицького в 1886 і 1887 рр. – у Москві. Успішно проходили їхні гастролі також у Білорусії, Грузії, Польщі. Трупа Г.Деркача майже 20 років гастролювала по центральних містах Росії, побувала на Уралі, в Сибіру, а в 1893 р. дала виставу в Парижі.

Створювались російські театральні трупи, які гастролювали по різних містах України й Росії. У Києві в 1891 р. М.Солонцов заснував перший постійний російський театр. Він мав високопрофесійних акторів і ставив переважно п’єси Гоголя, Толстого і Чехова.

Розвивалося театральне мистецтво й в Східній Галичині. Перший український професійний театр відкрився у Львові в березні 1864 р. Його антрепренером, актором і одночасно режисером став Омелян Бачинський. Репертуар складався переважно з творів провідних українських драматургів Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Котляревського. Зі своїми виставами він побував у різних містах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття. Із втягненням колективу в політичну боротьбу між "народовцями" й "москвофілами" рівень вистав знижується. Й тільки після приходу в 1875 р. на посаду режисера Кропивницького діяльність театру пожвавлюється. На його сцені знайшли своє прочитання п’єси Гоголя "Ревізор" і "Одруження", Карпенко-Карого "Безталанна" і "Мартин Боруля", Франка "Украдене щастя" й "Учитель". Ставилися й інші твори українських драматургів, а також зарубіжних класиків Шиллера, Мольєра, Сарду.

Музика. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість композитора й оперного актора в Петербурзі С. Гулака – Артемовського. Його опера "Запорожець за Дунаєм" ставилася на сценах багатьох театрів. Саме вона поклала початок класичної української опери.

Значний внесок у професійну українську музику зробив композитор і музичний теоретик П.Сокальський. На сценах театрів часто йшли його опери "Мазепа", "Майська ніч", "Богдан Хмельницький" та інші, пройняті народним мелосом. Плідно працював П.Ніщинський, в доробку якого особливе місце зайняли "Вечорниці", класичний зразок українського музичного мистецтва. Ряд музичних творів і серед них "Українську симфонію" та кілька романсів написав композитор М.Калачевський.

Корифеєм української музики став Микола Лисенко. Сформувавшись на кращих музичних традиціях Лейпцизької та Петербурзької консерваторій, Лисенко разом з тим увібрав у себе багатющу музичну спадщину свого співучого народу й підніс музичне мистецтво на небувало високий рівень. Своїми теоретичними працями в галузі народнопісенної творчості він започаткував українську музичну фольклористику. Інтерпретував багато поезій Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні жанри музичного мистецтва. Лірично-фантастичний характер мають опери "Різдвяна ніч" і "Утоплена", історико-героїчний – "Тарас Бульба". Лисенко став автором перших дитячих опер "Коза – Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна, або снігова краля". Широку популярність здобули його опера "Чорноморці", написана за п’єсою Якова Кухаренка "Чорноморський побут на Кубані", музика до п’єси Котляревського "Наталка Полтавка" та багато інших. йому належить чимало романсів на слова Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Лесі Українки, Івана Франка, а також окремих творів для фортепіано.

На західноукраїнських землях музичне мистецтво представляли композитори М.Вербицький. В.Матюк, А.Вахнянин, на Північній Буковині – І.Воробкевич та ін.

Образотворче мистецтво. Серед образотворчих видів мистецтва важливе місце займала архітектура. Хоча міста і в другій половині ХІХ ст. продовжували забудовуватись хаотично й різностильово, але в них з’являлися й споруди значної архітектурної цінності. У Києві в 70-х роках виросли готель "Континенталь", будинок театру Соловцова, а в 1897 – 1901 рр. – за проектом архітектора В.Шретера оперний театр. У 1862 – 1882 рр. з участю О.Беретті постав Володимирський собор у Києві. Йому ж належать проекти ряду будівель по Володимирській вулиці. У Харкові активно працював архітектор О.Бекетов. Чимало унікальних споруд з’являється в Одесі: у 1884 – 1887 рр. – міський театр за проектом архітекторів Ф.Фельнера і Г.Гельмера, в 1894 – 1899 рр. – нова біржа (тепер Одеська філармонія, архітектор О.Бернардацці). Відбудовується Севастополь. У Львові зводиться ряд споруд за проектами архітектора Ю.Захаревича, у тому числі будинок Львівського політехнічного інституту (1872 – 1877). Плідно працювали також Ю.Гохбергер, З.Горголевський та інші львівські архітектори.

Нові риси з’явились у скульптурному мистецтві. Широковідомим було ім’я Л.Позена, який у малих формах художньо зображував різні типи людей та їхні заняття. Це, зокрема, композиції "Шинкар", "Кобзар", "Переселенці", "Запорожець у розвідці" тощо. Йому ж належить і ряд погрудь сучасників. Став відомим майстерно виконаними бюстами Салтикова-Щедріна, Гоголя і Шевченка скульптор П.Забіла. Набагато ширший діапазон мала творчість Б.Едуардса з Одеси: він розробляв теми як соціально-побутового, так і портретного характеру.

Розвивалася й монументальна скульптура, але пов’язана вона була переважно з пам’ятниками царям і вищим сановникам. Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві (1888) Михайла Микешина. Скульптурне мистецтво західноукраїнських земель перебувало під значним впливом віденської, мюнхенської та римської художніх шкіл. Помітний вплив на його розвиток справив краківський скульптор Ф.Філіппі після переїзду до Львова у 1860 р. Високою майстерністю та психологічним розкриттям образу виділялися К.Островський, Т.Баронич, О.Северин та інші, а в галузі монументально-декоративного мистецтва – Т.Рігер.

Важливим видом декоративного мистецтва залишався живопис. Побутовий жанр продовжували послідовники Шевченка, М.Жемчужников, Іван Соколов та Костянтин Трутовський. В 70 – 90-х роках він став соціально насиченішим і рельєфнішим. Селянською тематикою в цей час захоплювався М.Кузнецов. Значних успіхів у розробці побутового жанру й краси української природи досяг К.Костанді. Його полотна "У хворого товариша", "Гуси", "Рання весна", "В люди" та інші стали окрасою національної культури. Художньою довершеністю позначені картини співця природи й народного побуту України М.Пимоненка. Серед його робіт найбільший успіх мали "Святочне ворожіння", "Весілля в Київській губернії", "Проводи рекрута" тощо. Приблизно з 70-х років починає розроблятися міська тема. Побутові сюжети, а також героїка, волелюбність, нескореність і природний гумор притаманні полотнам Іллі Рєпіна "У волосному правлінні", "Вечорниці", "Запорожці пишуть листа турецькому султанові" та ін.

Розвивався пейзажний живопис. Ним активно займалися В.Орловський, Є.Світославський, Г.Ладиженський та ін. Але вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського, його близько 3,5 тис. полотен – це своєрідний гімн українській природі. Серед них почесне місце займають "Ранок", "Опера в степу", "Степ на Україні", "На Харківщині".

Менш поширений був портретний живопис, хоч і в цьому жанрі працювали митці, які вправно володіли художньою технікою, вміли глибоко проникнути у психологію образу. Це – Пимоненко, Костанді, Васильківський та інші художники. Батальний живопис започатковує Микола Самокиш своїм першим полотном "Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом".

Які і ніші види мистецтва, живопис західноукраїнських земель зазнав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі, хоч у цьому він продовжував залишатися народним. Ліричністю й глибиною зображення вирізнялися картини К.Устияновича "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела". Йому належить також вдало виконане полотно "Шевченко на засланні". Переважно портретним живописом займався Т.Копистинський, пейзажами – Т.Романчук. Почалась творча діяльність Івана Труша.

Розвивалося графічне мистецтво. Станковою графікою захоплювалися всі художники України, в тому числі Шевченко, Соколов, Жемчужников, Трутовський. Високого рівня досягла портретна графіка в роботах М.Мурашка, П.Мартиновича, О.Сластіона. В Одесі започатковується жанр карикатури. Його основоположник А.Красовський у 1874 р. організував видання серії карикатур "Одеська вудочка".

Народна творчість, побут і звичаї. Розвивалась також народна творчість – усна поезія, музичний фольклор, прикладне мистецтво. Народна пам’ять зберегла найкращі здобутки попередніх поколінь і одночасно збагатилася новими. Досить поширеними стають наймитські заробітчанські пісні, створені людьми в коротких перепочинках між роботою. Тому вони й відображали тяжке життя простих людей, роботу в наймах чи на заробітках. Водночас розвивався казковий жанр, збагачувався героїчний епос думами про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса та інших народних ватажків. В історичних піснях знайшла відображення боротьба проти загарбників і гнобителів. Зароджується фольклор, в якому відображаються насамперед тяжкі умови праці на фабриках, заводах і в сільському господарстві. Усна народна творчість доповнювалась приказками, прислів’ями і анекдотами, суть яких визначалась прислів’ям – "Народ скаже, як зав’яже".

Народна музична творчість проявлялася здебільшого в думах, виконуваних у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Вершин у цьому досяг кобзар Остап Вересай, митець із колосальною пам’яттю, чудовим голосом і високою виконавською майстерністю. Розквітає також талант кобзарів Павла Братиці й Михайла Кравченка. Поширеними серед народу були козачок, гопак, дудочка та інші танці. Грали, крім згаданих музичних інструментів, також на цимбалах, сопілках, скрипках, басолях. Жодне свято не обходилося без троїстої музики – скрипки, цимбал, бубона.

Декоративно-прикладне мистецтво розвивалось у вигляді кустарних промислів. Досить поширеним було художнє ткацтво, в якому наприкінці ХІХ ст. почали активно використовуватися фабричні нитки й барвники. В кожному селі майстрині вміли ткати килими, шити й вишивати. Високого рівня досягла художня кераміка. Оригінальний посуд виробляли жителі 500 населених пунктів України. Серед них виділялися Опішня на Полтавщині, Бубнівка на Поділлі, Сокаль на Львівщині тощо. На Полтавщині, Чернігівщині, Буковині та Галичині багато майстрів уславилося різьбленням по дереву. Вироби гуцульських та інших умільців здобували широке визнання на виставках у Відні, Празі, Парижі. Існували також кольорова обробка металів, виготовлення писанок, малювання та інші промисли, які зберігали народні традиції й одночасно примножували культурні надбання попередніх поколінь.

Під впливом нових умов змінився побут українців. Традиційні землеробські знаряддя змінювалися новими, більш досконалими. Заводські металеві плуги в другій половині ХІХ ст. дедалі більше витісняли двоколісний плуг, хоч за своєю конструкцією багато в чому були схожі на нього. У бідняцьких господарствах продовжували застосовувати примітивні дерев’яні плуги, сохи і рала, катки, ціпи, лопати-віялки тощо. Коса витісняє в багатьох випадках серп і починає широко використовуватись на збиранні колосових культур. Поряд із водяними млинами й вітряками дедалі більше з’являлося механічних.

Певні зміни відбулися і в народному житлі. В залежності від матеріального становища господарів сільські хати ділилися в основному на двокамерні (хата – сіни) й трикамерні (хата – сіни – комора). Але з часом більше ставало останніх. На рубежі двох століть у сінях почали відгороджуватися місця для кухні. Менших змін зазнало внутрішнє планування хати. Фактично воно залишалось таким самим, як і за середньовіччя. У промислових селищах для колективного проживання робітників почали зводити казарми з місцевого матеріалу. На Донбасі й Катеринославщині вони будувалися переважно з каменю, в інших регіонах – з дерева чи саману. Приміщення обігрівалися печами, в них ставились дво- чи триярусні нари, для сімейних пар відгороджувалися кутки, повітря було затхлим, сповненим випарами людських тіл, одягу й взуття. Жодних норм санітарії не існувало. Деякі підприємці виділяли для сімей робітників окремі кімнати з вікном і грубкою в довгих казармах. Були й робітники, котрі будували землянки або мазанки, поблизу них – сараї й погреби, заводили крихітні городи чи сади, які допомагали їм вижити в складних умовах.

У народному одязі видимих змін не сталось. Але в його виготовленні дедалі більше використовувалися фабричні тканини, нитки, гудзики тощо. Наприкінці століття селяни почали закуповувати у великій кількості міські сорочки, косоворотки, пальта, полушубки, картузи, чоботи, черевики. Жінки вбиралися, крім традиційного народного одягу, в сарафани, міські спідниці, блузки, пальта тощо.

Значні зміни відбулися в сімейному побуті. Патріархальна велика сім’я збереглася тільки на Поліссі та в гірських селах Закарпаття, а в інших регіонах вона вже поступилась місцем малим сім’ям. Головою родини був батько, а в окремих випадках – дорослий старший син. Прямими спадкоємцями батьківських надбань виступали діти, насамперед сини. Батьки залишалися жити, як правило, при молодшому синові, якому відповідно виділялася більша частина майна. Сім’я виступала основною виховною інстанцією, де дітям змалку прищеплювалися чесність, порядність, працелюбність і повага до старших. У сім’ї діти невимушено й непомітно переймали вікові традиції народу в побуті, звичаях, обрядах.

Шлюбний вік починався для дівчат із 16, хлопців – із 18 років. згода дітей на шлюб не була обов’язковою, її давали батьки. Шлюб супроводжувався весіллям із суворим дотриманням звичаїв та обрядів, що було характерним і для інших сімейних подій. Широко відзначалися також релігійні свята, в основі яких лежали прадавні світоглядні засади предків.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст