Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 2. Першопочатки українства

Праслов’яни і слов’яни. Попередня історія України була одночасно і фоном. і часткою нашої минувшини. Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий і складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов’яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук – історії, археології лінгвістики, етнографії, антропології тощо.

Дослідження лінгвістів довели, що праслов’янські мовні ознаки існували вже в ІІ ст. до н.е. Приблизно з середини І тис. до н.е. старослов’янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності й почала розвиватися самостійно. При цьому вона зазнавала впливу інших мов і, в свою чергу, впливала на них. Однак даних лише лінгвістики для вирішення проблеми походження слов’ян, у тому числі українців, недостатньо. Головною проблемою з’ясування етногенезу слов’янства є визначення часу появи й належності до праслов’янського світу найдавнішого населення Європи.

Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватись як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у ІІ тис. до н.е. й відносить до них племен тшинецько – комарівської  культури (ХV-ХІ ст. до н.е.). Вони мешкали на теритрії сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров’я, Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої, побуті та звичаях. Люди сіяли пшеницю, принаймні двох сортів, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення великої рогатої худоби, коней і свиней. Водночас тшинецько-комарівські племена відрізнялися від своїх ближніх і дальніх сусідів.

Територію сучасних Закарпаття, Північно-Східної Угорщини, Трансільванії та Східної Словенії населяли племена становської культури (ХІV-ХІІ ст. до н.е.). Вони, напевне, започаткували відмінну вд праслов’янської фракійську етнічну спільноту. На захід від Дністра мешкали племена культури Ноа (ХІІІ-ХІ ст. до н.е.). Вони вже чіткіше представляли фракійський світ з його різноманітними особливостями. Лісостеп Лівобережної України протягом другої половини ІІ тис. до н.е. займали племена дондарихинської культури. Дехто з вчених відносить їх до фінно-угорських чи балтських племен. Вважається, що під тиском південних народів вони відійшли на північ, і у зоні Полісся стали етнічним підгрунтям юхновської культури (VІ-ІІІ ст. до н.е.). Юхновці належали до балтської групи племен, близьких за окремими ознаками до сучасних литовців і латвійців.

Подальша етнічна кристалізація праслов’янства продовжувалась на території сучасних Польщі та України. З плином часу тшинецько-комарівська спільнота розпалася на окремі племінні об’єднання. На основі тшинецької культури на терені Польщі з’явилися племена лужицької культури. Розвиваючись, вони поступово віддалялися від східних сусідів, племен комарівської культури. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільноту, відому під назвою племен білогрудівської  культури (ХІ-ІХ ст. до н . е ). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільноту, на базі якої пізніше утворилися східні слов’яни. Найбільше вони концентрувалися в районі сучасної Умані, що є свідченням існування якогось племінного об’єднання. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової робочої сили, скотарством, а також конярством. Виготовляли тюльпаноподібні горшки, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кельти, кинжали, браслети. У білогрудівців склався землеробський культ. Вони ліпили з глини моделі зерен, хлібці, коржі і поклонялися їм. Померлих спалювали або ховали в землю.

Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури  успадкувало   населення   чорноліської культури (X—VIII ст. до н. е.). Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип'яті. Найщільніше були заселені басейни Тясмину й Росі. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовуються дерев’яні плуги. Дерев’яні та крем’яні вкладні у серпах поступово замінюються залізними, збільшується кількість  і асортимент бронзових та залізних речей. На місцевій традиційній основі підвищується рівень виробництва посуду. Померлих спалювали, а прах ховали в урнах разом з ритуального їжею та прикрасами.

Наприкінці IX ст. до н. е. на чорноліські племена посилилась експансія кіммерійців. Місцеве населення мусило пристосовувати спосіб життя до нових умов. Воно переносило свої поселення на зручні для оборони місця, почало будувати городища й укріплювати їх ровами, валами та дерев'яними огорожами. Під загрозою збройного нападу вдосконалюється військова організація, політична й етнічна консолідація чорнолісців. Частина їх відходить на північ і Лівобережну Україну та щільно оселяється у басейнах Орелі, Самари та Ворскли Внаслідок цього ареал праслов'янства у VI ст, до н, е. значно розширився, На заході він доходив до Дністра, на сході — до Ворскли. На правобережних землях чорноліських племен безперервність культурного і етнічного розвитку місцевого населення простежується до початку нашої ери, коли починається слов'янський період історії.

Праслов'янська етнокультурна спадщина не зникає навіть під ударами скіфів і після підкорення ними місцевих 'племен. Завойовники нав'язують чорноліським та іншим племенам, а подеколи вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Скіфські порядки, звичаї, культурні надбання чимдалі більше проникали , в соціальну сферу, ідеологію, культуру та мистецтво підкорених народів. Зокрема, слов'янський обряд трупоспалення поступається місцем скіфському обряду трупопокладення. Праслов'янська мова, насамперед її фонетична основа, зазнає помітного впливу іраномовних кочівників. Проте автохтонне населення зберігало генетичну пам'ять про праслов'янське походження, і був потрібен лише поштовх, щоб вона реалізувалася на практиці.

Досі не вироблено єдиної точки зору на час, місце зародження й етногенез різних гілок слов'ян. З часів Нестора-лїтописця серед вчених точаться дискусії про прабатьківщину слов’янства.

Чеський славіст П. Шафарик у 30-х роках ХІХ ст. вважав прабатьківщиною слов’ян землі сучасних Волині, Поділля й Галичини його співвітчизник Л.Нідерле – територію від Ельби до Десни. Польські вчені Ю. Костшевський, Я. Чекановський і Т. Лер-Спланівський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські вчені Б.Рибаков, П. Третяков та багато інших після другої світової війни локалізували цю територію між Ельбою і Дніпром.

Багато зробили для вирішення проблеми вчені-лінгвісти. Вони доводили. що прабатьківщина слов’ян у І тис. до н.е. знаходилася в оточенні іраномовних племен. Дослідження деяких вчених довели, що найчастіше слов’янські гідроніми й топоніми зустрічаються на Правобережній Київщині та Південно-Східній Волині. Точніше – це лісостепова зона поміж Дніпром і Дністром, де ще до нашої ери проживали племена скіфів-орачів. Саме цей регіон оточували іншомовні племена: зі сходу й півдня – іраномовні скіфи-землероби, скіфи-кочівники, зі сходу – фракійці, з півночі – балтомовні неври й меланхени. Відчутним був слов’янський вплив і в лісостеповій зоні Лівобережної України. Проблема етногенезу слов’янства ускладнюється тим, що його племена повсякчас мандрували з місця на місце й мешкали серед іншомовних народів.

Київська школа археологів останнім часом виробила власну концепцію слов’янського етногенезу. Вона зводиться до того, що на рубежі ІІІ-І ст. до н.е. процес формування слов’янської спільноти відбувався передусім понад Віслою й частково на Волині. На цих землях у ХV-ХІ ст. до н.е. проживали племена пшеворської культури з переважно східногерманськими елементами і поморсько – кльошової культури з превалюванням слов’янських компонентів. Просуваючись на схід, поморсько-кльошове населення асимілювало місцеву людність й утворило слов’янську зарубинецьку культуру. Центр слов’янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли й Дніпра. На базі цих етнічних масивів на рубежі ІІ-ІІІ ст. н.е. утворюється київська культура.

В етногенезі населення західної частини України київські вчені вбачають певні особливості. Вони стосуються переважно виникнення в другій половині І ст. н.е. племен зарубинців і нащадків поморсько-кльошових племен зубрицької групи з її слов’янськими рисам. Без сумніву слов’янськими вчені визнають більш пізні черняхівску та празько – корчацьку культури.

Зародження та еволюція праукраїнських племен. Де ж містилась прабатьківщина українців і коли їхні предки з’явилися на соціальній арені світу? Проблема вплітається в канву розгляду етногенезу праслов’ян, слов’ян, східних слов’ян та їхніх етнічних гілок, зокрема й української. Існує кілька теорій етногенезу українців. Ще в період середньовіччя під впливом політичних чинників зародилась ідея про спільність походження росіян, білорусів і українців з єдиної давньоруської народності, яку пізніше образно назвали "колискою братніх народів". Ця ідея відповідала великодержавницьким інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалась. За радянської доби власті перетворили цю концепцію на панівну, всіляко її популяризували й пропагували. Її суть зводилася до того, що етнічна історія різних народів, зокрема українського, відповідала характерові соціально-економічних формацій. У період феодальної формації існувала народність, за капіталізму – буржуазна українська нація, за соціалізму – соціалістична. Час формування української народності визначався ХІV-ХVІ ст., а основними ознаками вважалися: відносна спільність мови, спільність території, певна економічна спільність, спільність деяких рис культури й характеру людей, етнічне самоусвідомлення, самоназва. За певних позитивних рис ця теорія в своїй суті була досить недосконалою, й то й штучною. Це проявлялося у відмові етносові на автономне існування й жорстке прив’язування етногенетичних процесів до розвитку соціально-економічних формацій. Більше уваги зверталося на зовнішні чинники, а сам етногенез розглядався загалом досить однобічно, спрощено.

Поряд із цією з’являлися й інші концепції етногенезу українського народу. Спочатку вони базувалися на народних знаннях, а пізніше й науково обгрунтувалися. Ще Богдан Хмельницький заявив, що народ "руський" (український) походив від скіфів. Першу серйозну наукову спробу обгрунтувати самобутній шлях українського народу зробив анонімний автор "Історії Русів". Він виводив українців від сарматських племен і показав, що Малоросія мала свою, відмінну від Росії, історію. Ця тема знайшла продовження в дослідженнях Миколи  Костомарова. Зокрема, у статті "Дві руські народності" (1861) вчений-історик фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південноруська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що "малоросійське плем'я" йшло до федерації, а "великоруське" — до самодержавства.

Новий напрям у розробці проблем етногенезу українського народу започаткував .наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я з давніх-давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської “уяь-тури через скіфські племена до сучасних українців. Погляди Хвойки помітно, в плинули на поглибл-ен'ня інтересу вчених до етнічної історії українського народу. З певними уточненнями їх поділяв наприкінці XIX ст. канадський вчений українського доходження Яків Пастернак. Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав Михайло Грушевський. Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської .народності.

Оригінальністю та ґрунтовністю вирізняється концепція походження українського народу археолога й мовознавця Віктора Петров а. У прочитаних українським студентам німецьких міст у 1947 р. лекціях (тільки недавно виданих в Україні) вчений розвивав ідею походження українського народу з часів трипільської культури, Основу для цього Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців XIV—XVI ст. як наслідку тривалих спадкових процесів. їхні спільні ряси проявлялися в існуванні орного землеробства, наборі й конструкціях ос-новних сільськогосподарських знарядь правд (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця, просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, сливи підлоги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки й українських крашанок, а також в інших елементах матеріальної і духовної культури дв3 підлоги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки й українських крашанок, а також в інших елементах матеріальної і духовної культури двох історичних спільностей. Разом з тим вчений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознаками трипільці відрізнялись від українців.

Сучасна наука не встановила етногенетичного зв'язку трипільських племен з наступними племенами на терені України. Втім, те ще не означає, що його не існувало. Можливо, потрібні нові підходи до дослідження далекої, але Такої важливої сторінки нашої минувшини.

Існують й інші точки зору на проблему етногенезу українського народу. Серед них і запропонована читачеві.

Першопочатки кожного народу пов'язуються з формуванням його антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремої людини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і, нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільностей. Частина сучасних антропологів вважає, що фізичне формування українців почалося в епоху бронзи. Але дальшу їхню фізичну еволюцію вони проводять в одному випадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби, населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексєєва), в іншому—через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури й давньоруське населення (С. Сегеда). Причому ці та й деякі інші вчені єдині в тому, що більш архаїчні першопочатки українства простежуються й нині на Правобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися від зовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервувалися на тисячоліття, оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природно-кліматичні умови.

Характерно, що за наявності певних відмінностей від “середнього” антропологічного типу, які спостерігаються й серед німців, італійців, іспанців та деяких інших народів, сучасні українці становлять собою досить монолітний антропологічний тип. Такий висновок основоположника української антропології Федора Вовка й на сьогодні  залишається неспростованим. Отже, з точки зору ряду антропологів, український народ почав фізично формуватися на антропологічній базі якогось одного племені чи союзу племен епохи бронзи. Причому тих, котрі започаткували появу і південних і північних слов’ян, оскільки ці вчені вважають, що українці тяжіють до південних, а росіяни і білоруси – до північних расоводіагностичних груп слов’ян. Такими спільнотами могли бути племена шнурової кераміки, тшинецько-комарівської, білогрудівської, ямної, катакомбної, багатоваликової кераміки, бондарихинської чи інших археологічних культур.

Однак вчені ще й сьогодні не встановили вірогідно спадковості цих культур. А без цього точно не можна простежити безперервного етногенезу предків українців. Можливо, якісь антропологічні елементи українства започатковуються в племенах шнурової кераміки (друга половина ІІІ – перша половина ІІ тис. до н.е.), оскільки вони споріднені з культурою східнословацьких курганів (межа ІІІ-ІІ тис. до н.е.). Ймовірно також, що нащадків шнурової кераміки на терені України розвивались далі і в результаті наступного переселення на Балкани привносили туди свої антропологічні особливості. Але це лише припущення.

Чіткіше простежується антропогенетичний зв’язок місцевої людності від останніх століть існування Скіфської держави. Із занепадом Скіфії у ІІ ст. до н.е. слов’яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис у культурі, побуті, віруваннях. Поступово зникали скіфські види зброї, кінської збруї та упряжі, прикраси, "звіриний" стиль у мистецтві тощо. Тільки ті іноетнчні елементи, що органічно вписались у духовність і побут місцевих племен, продовжували існувати. Почали повертатися доскіфські традиції народного життя: відновився звичай трупоспалення, відродились доскіфські форми в гончарстві тощо. Пожвавилися зв’язки з кельтськими, гетофракійськими племенами й античними центрами Північного Причорномор’я. Все це відповідно позначилося на етногенетичних процесах населення, що раніше входилодо складу Великої Скіфії. На праслов’янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися від попередніх.

Водночас суттєвих змін зазнавала мова. Деякі дослідники вважають, що наприкінці ІІ ст. до н.е. з’явилися перші ознаки розмежування єдиної праслов’янської мови на мови майбутніх західних і східних слов’ян. Вони проявилися у вимові голосних і сполучень приголосних, різному розвиткові останніх, а також у граматиці, лексиці та словотворенні. На кінець І ст. до н.е. вже визначилися західна й східна праслов’янські мовні території з притаманними їм діалектами. Ці території вчені умовно розмежовують по Західному Бугу, обабіч якого й сьогодні помітна мовна відмінність, зокрема й на прикладі української мови.

На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу, утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов’янські  - венедів. Це – перша відома нам назва слов’ян. Античні автори дізналися про них у той час, коли венеди вже стали стійким етнічним утворенням. Вперше про них згадує в "Природничій історії" Пліній Старший (23-79).Він писав, що сучасні йому племена венедів жили на північний схід від  Карпат, поміж германцями й сарматами. Таціт (приблизно 55—120) розташовував їх між угро-фінськими племенами й Нижнім Дунаєм. Щоправда, археологічна наука не має підтверджених даних про поселення слов'ян-венбдів у Нижньому Подунав'ї, а доводить їхнє перебування лише в межиріччі Дністра й Серету. Напевне, на початку нашої ери венеди жили поміж Одером і Середнім Дніпром, їхній південний кордон пролягав між лісостепом і степом, а північний — уздовж лівого берега Прип'яті. У “Географії” Птоломея (II ст.) венеди розміщені далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою. Однак археологічна наука знає тільки про короткочасне, проживання слов'ян у цьому регіоні.

Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об єднання зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Спочатку воно займало територію Середнього Подніпров’я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингент становили місцеві праслов'янські племена, котрі зазнали культурних впливів як ірано-, так і балтомовного етнічних масивів. У складі зарубинецького племінного об'єднання поряд з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безпе-рервний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільності.

Протягом двох століть праукраїнські зарубинецькі племена бурхливо розвивалися. Значно зросла їхня кількість, почалося освоєння сусідніх земель. Зарубинці зробили невдалу спробу проникнути в глиб Лівобережжя й більш вдалу—в пониззя Дніпра. Опір, а пізніше й експансія сарматів змусили зарубинців з І ст. а. е. вдатись до колонізації басейнів Десни, Сейму, Сожу, Вони проникли у верхнє Подніпров'я й досягли р. Березини на території Смоленщини. Тут вони зустрілися з місцевими племенами, що поклало початок формуванню нової спільності. Друга гілка зарубинців рухалась на південний захід, дісталася Південного Бугу й осіла на багатих побузьких землях. Відомі п'ять локальних варіантів зарубинецької культури — середньодніпровський, поліський, деснянський, верхньодніпровський і південнобузький.

Заняття й побут зарубинців і пізніших українців багато в чому збігаються, але водночас відрізняються одне від одного. Ті й інші займалися в основному землеробством. Люди застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'яними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Взагалі, рала зберігалися в

лісостепу й особливо на Поліссі аж до XX ст. Це пояснюється тим, що тут були легкі для обробітку грунти. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали .у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Жита ці племена не знали. Принаймні, воно не виявлено археологами. Із зерна варили різні каші, а для ритуальних дійств випікали переважно коржі. Вирощували також коноплі й льон. На вільних землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць.

На високому рівні розвитку перебувала обробка заліза. Майстри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцності сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основному з болотних руд у сиродутних горнах. У кожному з відомих нам поселень виявлені примітивні печі для виплавки заліза. Продовжувалось виготовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.

Наші предки жили в невеликих помешканнях розміром приблизно 3—4 на 4—5 м прямокутної або квадратної форми. У південнобузьких, середньопридніпровських і деснянських поселеннях праукраїнці будували житла каркасно-тинової конструкції, які обмазували глиною, а потім білили крейдою. Остання ознака для нас особливо важлива, оскільки вона передавалася з покоління в покоління і дійшла до наших днів.

Побут зарубинців Середнього Подніпров'я дещо відрізнявся від побуту північних сусідів. Починаючи з Лівобережжя Прип'яті стіни жител робилися з колод без глиняної обмазки. Ями для могил викопувалися паралельно До берега річки, тоді як у зарубинців — перпендикулярно. Існували й інші відмінності, котрі лише додатково свідчать про певну спільність зарубинецьких племен.

Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країв Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозилися фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза. З країн Західної Європи — кераміка й бронзові вироби. Безумовно, зарубинці мали й предмети сарматського походження. Натомість, у Північне Причорномор'я і Грецію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва.

Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку й етнічної визначеності, що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це призвело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти займали землі на схід від них. Етимологія іранського етноніма "анти" пов'язана з поняттям пограничні жителі", тобто близька до етноніма "поляни". У ІV ст. анти вже мали велике державне об’єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зонувід Дону до Румунії й далі на Балкани. Ми не знаємо точно загальної кількості племен, що входили до його складу. Але з повідомлення готського історика VI ст. Йордана про полонених антських старшин можемо припустити, що їх було не менше 70.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу й зародження складнішого суспільства. З'явилися приватна власність на землю, майнове розшарування. Очолював об'єднання цар, але його владу обмежувало всенародне віче. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу державності. Царі почали створювати військові дружини, з яких пізніше виділялися заможні люди. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків, жінок та дітей. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну Залежність полоненого від власника. Не сприйнявши рабовласництва в чистому вигляді, анти тим самим уникли незавидної долі Римської імперії, яка внаслідок кризи рабовласницької системи господарювання розпалася.

На Півдні України виникає Готське королівство. З пониззя Вісли На Півдні України виникає Готське королівство. З пониззя Вісли східногерманські племена готів просунулися на український південь і в II ст. осіли в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Відсутність помітних слідів готів у лісостеповій зоні свідчить про досить мирний характер утворення нового державного об'єднання. Тривалий час між обома державами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. В III ст. готи й анти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини. її негайно зайняли слов'янські племена й почали колонізувати.

Розвитку державних формувань в Україні перешкодила навала гунів. Вийшовши із Забайкалля, гуни в IV ст. посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправилися через Дон і вторглися у володіння Готського королівства. Нападники успішно просувалися уздовж Меотійського моря і Понта Евксінського. Гуни не загрожували існуванню антського об'єднання, й тому анти виступили на їхньому боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському царю Божу, полонили його й разом із синами та 70-ма вельможами розп’яли на хрестах. У відповідь на це гунський цар Баламбер повів свою армію на готів і вщент розгромив їх. Частина готів відкотилася в Крим, друга почала відходити до Дунаю, їх переслідували гуни, знищуючи непокірних і слабких. Отаборившись у Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами. Тільки в 451 р. об'єднане військо римського полководця Аеція та готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гунів. Після смерті царя Аттіли в 453 р. царство гунів розпалося, а його племена роз-порошилися серед місцевих народів. Східна Європа полегшено зітхнула.

Розгром гунів спричинив значні зміни в Європі й Малій Азії. З політичної карти зникли Західноримська імперія й Тунське царство. Зате вистояли й зміцніли Східноримська (Візантійська) імперія й державне об'єднання'антів. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V — середини VI ст. Це період найвищої могутності праукраїнського державного утворення.

Племінне об'єднання антів після розгрому гунів почало самостійну боротьбу з Візантією за сфери впливу в При-дунайській рівнині та на Балканах. Зав'язалися так звані Балканські війн й. З початку VI ст. анти чи не щороку нападали на придунайські візантійські провінції, захоплювали військову здобич і поверталися додому з багатими трофеями. Із часом праукраїнці дедалі впевненіше поводилися на окраїнах Візантійської імперії, відвоювали нижньодунайське лівобережжя і з середини VI ст. почали його колонізувати. Одночасно друга хвиля праукраїнських племен ринула на Балкани й далі. Поселення праукраїнців з'явилися навіть на Пелопоннесі та в Малій Азії.

Дальшому розширенню праукраїнської державності перешкодила навала уйгурських племен аварів. Розгромивши у 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років завдали поразки племенам Північного Причорномор'я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснували Аварський кагана т на чолі з царем Бояноад. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішно протистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Вони не тільки захищалися від них лінією фортець, а й робили походи на кочовища аварів. Але без серйозної підтримки Візантії відірвана від свого етнічного масиву частина антів не могла встояти проти переважаючих сил кочовиків. До того ж, нова територія не була ними достатньо освоєна й укріплена та, напевне, і місцева людність не завжди підтримувала пришельців. У 602 р. анти зазнали нищівної поразки від аварів під проводом царя Апсиха. Відтоді анти не згадуються давніми авторами. Праукраїнське антське об’єднання розпалося. Однак це не означало повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частина праукраїнців дійсно загинула, інша – підкорилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів, решта – відійшла у віддалені від аварів регіони. Ними стали Балкани, Центральна Європа, Мала Азія й лісостепова зона України. Вже з того часу "нашого цвіту було по всьому світу".

Навіть сьогодні нас дивує разюча схожість топонімів і гідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, Подунав’я і межиріччя Ельби та Одеру. Антропологічно центральноукраїнський тип подібний до словаків, сербів, хорватів. Ще й досі зберігається спорідненість української мови з сербською та лужицькою. Однакове значення мають в українців і сербів слова важити, вулиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, комин, лагодити, лаяти, люлька, гуня, ватра, плахта, сукня, торба та багато інших.

Господарство, побут і мова праукраїнських антських племен.  Про господарство і побут антських племен дізнаємося з археологічних матеріалів. З існуванням антського об’єднання приблизно збігаються у часі кілька археологічних культур. Найбільша з них черняхівська (ІІ-V ст.) в окремі свої періоди поширювалась на величезну територію від верхів’я Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті та Сейму до Нижнього Дунаю й Понту Евксінського. Її існування вказує на відносну економічну та побутову подібність між племенами антського державного об’єднання. Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на грунті культури зарубинецьких племен. Як і в попередній період, житла черняхівців мали переважно каркасно-тинову конструкцію з глиняними підлогами й обмазаними глиною стінами. Однак споруджуються будівлі й іншої конструкції, нетипові для слов’ян цього регіону. У виготовленні керамічного посуду помітні впливи як зарубинецького, скіфо-сарматського, провінційно-римського, так й інших середовищ. Один вид черняхівського серпа за конструкцією руків’я нагадував зарубинецький, а інший – середньовічний український. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному хліборобством. До набору традиційних зернових  культур додався високопоживний харчовий продукт – гречка. Поряд з сохою із залізним наральником частіше почав використовуватися плуг і залізним лемешем і череслом.

Напередодні утворення Антського царства відбувся другий суспільний поділ праці – ремесло відділилося від сільського господарства. В багатьох поселеннях з’явилися печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Відповідно збільшилася чисельність майстрів-ремісників. Сільське господарство й тваринництво стали відігравати в їхньому господарстві допоміжну роль. Свої вироби майстри в основному вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісних зв’язків між ремісничими центрами й сільською округою. Тим самим закладаються підвалини для переростання таких центрів у містечка й міста.

Економічна і, напевне, побутова близькість антських племен існувала недовго. Найраніше з неї почали виділятися племена київської культури (ІІІ – перша половина V ст.). Вона сформувалася як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилися на просторі від Середнього й Верхнього Подніпров’я до курського Посейм’я. На місці колишньої єдиної черняхівської культури утворюються принаймні три самостійні археологічні культури V-VІІ ст. – празька, колочинська  і  пеньківська. Вони свідчать про відносну відособленість окремих територій антського державного утворення. Це, безумовно, позначилося й на політичній єдності антів.

Матеріальні пам’ятки празької культури поширені на землях уздовж Прип’яті до Верхньої Вісли й через Середній Дністер та Прут до Дунаю, колочинської – у басейнах Десни, Сейму, Сожу, пеньківської – у Середньому й частково Нижньому Подніпров’ї, басейні Південного Бугуй до Дністра. На території празької культури проживали в основному частина пізніших літописних древлян, волиняни, дуліби; колочинської – сіверяни й частково радимичі; пеньківської – поляни, уличі, тиверці. За соціально-економічною характеристикою племен празької культури помітно втратили риси попередньої черняхівської й поступово ставали подібними до племен київської культури. За типологічними показниками до неї наближалися колочинська та пеньківська культури зі своїми, відповідно, балтськими та тюркськими компонентами. Матеріальна культура праукраїнських племен чимдалі більше уніфікувалася. Етнічним центром консолідації праукраїнців стали племена київської культури, особливо Середнього Подніпров'я.

У побуті лісостепових праукраїнських племен було багато спільного. Вони жили в напівземлянках або землянках з плетеними із хмизу стінами, обмазаними глиною. Поселення розташовувались гніздами на відстані 2—4 км одне від одного в зручних для землеробства місцях. Ними були береги Десни, середньої течії Дніпра, а також Тетерева, Тясмина, Південного Бугу, Західного Бугу, Дністра та менших річок. Порівняно з попереднім часом місцева людність тут значно зросла, можливо, за рахунок тих племен, що відійшли на схід від Дунаю після поразки антів на початку VII ст. Праукраїнці спалювали своїх померлих і закопували прах у землю. На зміну ліпній кераміці прийшов гончарний посуд, прикрашений хвилястим орнаментом. Як і раніше, люди займалися хліборобством. Площі під зернові та технічні культури значно розширилися. Найбільше висівали пшениці, проса, ячменю. Землю обробляли переважно дерев'яними ралами, інколи із залізними наральниками, але дедалі частіше використовували плуги з череслами. Урожай продовжували збирати за допомогою серпів, а зерно мололи не тільки зернотерками, а й жорнами. Такі нововведення помітно підвищували врожайність хлібів, сприяли кращому харчуванню людей, економічно зміцнювали племена й племінні об'єднання. Крім хліборобства, праукраїнці мали розвинуті тваринництво й бджільництво. Мисливство втратило своє значення як джерело поповнення життєвих запасів і перетворилося на засіб добування шкур, хутра або на відважну забаву князів та їхніх наближених.

Союз антських племен у різні часи об'єднував поліетнічне населення лісостепової зони від Дону до Румунії й далі на захід. До нього входили як слов'янські, так і неслов'янські племена, що мешкали на цій величезній території. Але етнічну основу союзу становили жителі лісостепу України, нащадки зарубинців. У багатьох випадках вони навіть проживали на тих самих поселеннях, що їхні попередники. За антропологією наші предки цього періоду суттєво не відрізнялися від мешканців лісостепу скіфської доби. Водночас вони мали значні антропологічні відмінності від готів, що свідчить про відсутність помітного впливу готського середовища на формування фізіології українського народу. Остаточно невирішеним є питання про мову антських племен. Якщо дотримуватися точки зору визначного російського філолога Олексія Шахматова про виділення з початку VI ст. із загальнослов'янської мови трьох мовних підгруп, У тому числі й східнослов'янської, то можна стверджувати, що анти розмовляли мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі. Окремі сучасні мовознавці стверджують, що східнослов'янський мовний ареал у VII— VIII ст. вже чітко виділився серед інших мов і діалектів.

Своєю культурою анти впливали на іншомовні племена (германські, іранські, балтські, фракійські) й одночасно зазнавали їхнього впливу. Тривав природний процес формування людської спільності на багатоетнічній основі.

Праукраїнська держава Руська земля (Київська Русь). По-різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об'єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугу державу волинян. Вона підтримувала союзницькі відносини з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від кочівників й опинилися під їхньою владою. Літописець розповідає про ті жахливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов'яни від завойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це нібито бог покарав їх усіх смертю, не залишивши жодного живим. З того часу й пішло світом прислів'я: “Погинули яко обри (авари.—Авт.)”. Насправді авари через деякий час відійшли в Угорщину.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов'язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V—у першій половині VI ст., інші — що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там подружився з візантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися на Середнє Поднірв’я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з'ясовано. Але він безпосередньо пов'язаний з терміном “русь”. Батько українського літописання Нестор писав у XII ст. про це так: “Поляни, яких тепер зовуть русь”. Однак цей етнонім ранішого Походження. Серед деяких вчених побутує думка, ніби він зустрічався в написі на могилі героя Троянської війни (1184 р. до н, е.) Енея в Італії, а етруски взагалі називалися росенами Більш точні дані про русів ми зустрічаємо тільки з VII ст. Сирійський письменник Захарій Ритор (Псевдо-Захарій) в одному з своїх творів писав: “Сусідній З ними (амазонками.—Авт.) народ Ерос (різночитання хрос, хрус, рус.—Лат.) —люди з величезними кінцівками.., яких не можуть носити коні...” При всій гіперболічності опису в ньому для нас важливим є розташування русів північніше амазонок, тобто сарматських племен. Це саме той регіон Середнього Подніпров'я, де проживали поляни, Одночасно з Ритором про русів писав Є. Сірін та деякі пізніші автори.

Про першочергове відношення терміна “русь” до українських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Середньому Подніпров'ї — це назви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматського гЬов (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, існує й північна версія походження терміна “русь”. Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів гиоіві і відповідно саму країну Русь розташовували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (друга половина IX—початок Х ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімання й археологічні знахідки показали, що в давнину Дніпро нижче сучасного Канева ділився на два рукави. Вони утворювали острів довжиною майже 130 км, які можна було подолати за три дні, про що й писали давні автори. Це й є той регіон, вище якого були поширені "руські" топоніми та гідроніми й не давні автори вбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь південного варіанта походження терміна “русь”.

Поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони знаходилися майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв'язки з Північним Причорномор'ям і Візантією. Через їхні землі здійс-нювались зв'язки між Сходом і Заходом. В стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніпров'ї, на берегах Ірпеня, Прип'яті, Десни, Сейму, Сожу та їхніх при-ток. Якщо врахуємо, що тоді люди пересувалися переваж

но річками, то фактично київський князь міг впливати на життя навколишніх племен. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни й древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен.

Подібні державотворчі процеси відбувалися на Заході та Сході. На Заході в цей час утворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське князівство) , а на Сході — Хазарський кагана т. Тобто утворення праукраїнської держави відбувалося паралельно з аналогічними процесами в Європі. Вже в VII ст. праукраїнську державу сучасники почали називати Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна ферма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо й не завершився навіть через 100 років, хоча влада київського князя й зміцніла. Наприкінці VIII—у першій половині IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні — Артанією та Славією. Влада київського князя поширювалася на всю те-риторію державного об'єднання. Принаймні у давніх авторів було таке враження. Арабський мандрівник першої половини Х ст. Аль-Масуді писав із цього приводу; “Дір — перший з слов'янських царів, що володів великими містами й багатьма територіями'”.

За правління нащадків Кия, зокрема й князя Діра, Руська земля проводила активну зовнішню політику, спрямовану на зміцненая своїх позицій. У першій половині IX ст. вона посилила вплив на навколишні племена й почала претендувати на південні землі, що опинилися під вла-дою Хазарського каганату. На початку ІХ ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів і захопив Корсунь (Херсонес),Сурож (Судак) і Корчев (Керч). Фактично весь півострів опинився під його владою. Праукраїнська держава почала чинити сильний опір експансії Хазарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська писемність поширювалася серед населення Хазарії, поряд з давньоєврейською.

Руська земля підтримувала активні дипломатичні відносини з Візантією, іншими країнами Близького Сходу та Європи. У 838—839 рр. її посольство відвідало Константинополь, а також столиці деяких Інших європейських держав. У столиці Франкського королівства Інгельгеймі власті встановили, що посли хоч і називалися русами, але насправді були скандинавського походження. І це не дивно. Князі Руської землі мали змогу наймати на службу різних зайд, у тому числі й варягів.

У роки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Русь утверджується на Історичній арені як могутня країна середньовіччя. Вона не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце — Константинополь. У 860, 866 та Інших роках Аскольд на чолі великої дружини кілька разів нападав на Константинополь І врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір. За ним Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами- В наступні роки ці умови виконували обидві сторони, що дозволило Русі швидко розвиватися. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт Евксінський Руським морем. З'явилися й інші географічні назви з коренем "рус".

Однією з передумов могутності Русі стала етнічна консолідація населення на основі праукраїнських племен черняхівської та інших культур. У різних місцевостях України в післяантський період існували лука – райковецька (VІІІ-ІХ), волинцівська (VІІ-VІІІ ст.), роменська (VII-Х ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східнослов’янські союзи племен – дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

У VІІІ-ІХ ст. відбувається дальше нівелювання особливостей життя праукраїнських племен від Середнього Подніпров’я до Закарпаття. За певних місцевих відмінностей населення цього регіону споруджувало заглиблені в землю житла стовпової та зрубної конструкцій з печами-кам’янками, ховало небіжчиків через трупоспалення, мало приблизно однакові знаряддя праці та прикраси, а також типи ліпного й гончарного посуду. Порівняно з попередніми століттями праукраїнці удосконалили основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Замість вузьколезового наральника частіше почав застосовуватися наральник із широким трикутним лезом. Його використання підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Люди замінювали невеликі жорна для помелу зерна масивними, тобто почався перехід до примітивних млинів. Чимало підібних рис було й в населення лісостепової зони Лівобережної України. Але при цьому в його матеріальній культурі помітні впливи іноетнічних  племен, насамперед сармато-аланських і тюрко-болгарських. Інакше й не могло бути, оскільки лівобережна слов’янська людність потрапила в залежність від Хазарського каганату.

Нашу предки на той час досконало володіли багатьма ремеслами. В них швидко розвивалися металургія, обробка заліза, дерева, кісток, виготовлення гончарного посуду. Зросла чисельність майстрів і відбулася їхня концентрація в різних місцях. Виникли значні ремісничі центри. Вони посупово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торгово-ремісничі осередки племінних об’єднань. Так, Київ став центром полянського об’єднання, Чернігів – сіверянського, Іскоростень – древлянського, Пересічен – улицького, Волинь над Бугом – дулібського. Поряд з ними з’являються й менші гради. На той час це було так дивно, що скандинави називали українські землі "Гардарікі", тобто країною градів.

з розвитком економіки активізувалася торгівля. ПРаукраїнці підтримували традиційні торгівельні зв’язки з причорноморськими, прикаспійськими та середньоазійськими містами. Наші купці добре знали шлях до Криму, Подунав’ята всередину Візантійської імперії. Водночас іноземні купці цих регіонів були часими гостями в українських градах. З території України вивозили на продаж хутро, мед, віск, чимало невільників. Натомість завозили з Візантії та Греції коштовні тканини, прикраси, посуд, вироби із заліза, з Хазарського каганату і Арабського халіфату – шовк, інші гарні матерії, одяг, скляні, металеві вироби, різні прянощі тощо. Купці ще не мали власної монетив сучасному розумінні слова й при розрахунках користувалися арабськими дирхемами, візантійськими номісмами, міліаресіями й західноєвропейськими динарами.

На території Руської землі інтенсивно формувався феодальний лад. Сімейна община щодалі більше розпадалася на індивідуальні господарства, посилювалася влада племінної знаті. Але розшарування було ще мало помітне, а дії правителів обмежувало народне віче. Демократична форма правління сприяла зміцненню єдності й могутності Руської землі. Та й самі князі заради цього використовували найменші можливості, у тому числі й нову релігію.

Християнізація праукраїнських князів. Виникнувши у першій половині І ст. н.е., християнство в ІV ст. стало державною релігією Римської  імперії. Релігія простих людей швидко поширювалась у світі, зокрема й в Україні. Існує стародавня оповідь про те, як Подніпров'я та Новгородську землю відвідав апостол Андрій Первозванний і проповіду-вав серед населення християнство. Цим займалися й інші проповідники, на що вказують металеві формочки IV— V ст. для виготовлення хрестиків. Є дані про те, що в першій половині IX ст. деякі старійшини руських племен хрестилися в Сурожі. Але це не означало, що все населення Руської землі прийняло нову релігію.

У 60-х роках IX ст. під час одного з походів на Константинополь відбулося хрещення князя Аскольда і його найближчого оточення. Патріарх Фотій виконав обряд хрещення, а потім у Енцикліці записав, що руси проміняли язичництво на “чисте християнське вчення”. Про хрещен-ня Аскольда писали не тільки візантійські автори, а й руські літописці. Щоправда, їхні твори не дійшли до наших днів, але ними користувався історик В. Татіщев і тому небезпідставно назвав Аскольда першим мучеником Русі. А те, що його ім'я не внесено до Святців, вчений розціню-вав як забуття історії. Руси прийняли митрополита й виділили йому резиденцію в Переяславі. З його прибуттям у Середнє Подніпров'я християнство стало активніше поширюватися серед місцевого населення.

Проте більшість наших предків продовжували поклонятися язичницьким богам. Найголовнішим з них був Перун – бог грому, блискавки, війни та зброї. Поряд з ними стояли Дажбог—покровитель сонця, Стрибог—покровитель вітрів та інші божества. Кожне плем'я мало своїх богів. Люди вірили в духи предків, лісовиків, водяних, русалок, домовиків, тобто обожнювали сили природи, серед якої проходило їхнє життя. Для ритуальних дійств вони збиралися в святилищах чи інших затишних місцях у лісі, на березі річки, де виконували язичницькі обряди й приносили жертви. Цим самим люди знаходили собі душевний спокій, гармонію дій та помислів, віру в допомогу вищих сил і так вивищувалися над природою. Віра допомагала предкам пройнятися любов'ю до всього живого, і недаремно вони вважали за смертний гріх карати винуватців у якихось провинах стратою чи каліцтвом. При цьому люди воліли обмежуватися штрафами, триманням винуватця у порубі або в крайньому разі перетворювали його на невільника й примушували тяжко працювати. Звідси виробився й характер наших предків.

Русь-Україна й кочовий світ. З розпадом величезної Гунської імперії на Сході утворився Тюркський каганат, під впливом якого знаходилися Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після визволення з-під влади каганату хан болгарких племен Кубрат 632 р. утворив державу, яку візантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала переважно приазовські степи й Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплемінний устрій на основі військової демократії.

Велика Болгарія проіснувала близько чверті століття й після смерті Кубрата занепала. Скориставшись з цього, східні сусіди болгар хазари почади війну з ордою старшого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній син покійного Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжя, де згодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж до монголо-татарського нашестя. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина Кубрата Аспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов'ям і Північним Причорномор'ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогу-вали з тими слов'янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х роках VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

У прикаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватись Хазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу. Приблизно з середини VІІ ст. вони утворили Хазарський каганат, який занчно посилився після підкорення болгарської орди Бетбея. Зросла чисельність населення, розширилась територія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мав форму федерації племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.

Переслідуючи болгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов'я, Північне Причорномор'я й частину степового Криму. Наприкінці VII—на початку VIII ст. Хазарський каганат вів кровопролитну війну з Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабів супротивники помирилися. Херсон відійшов до Візантії, а Східний Крим і степова західна частина півострова залишились за Хазаріею. Каганату довелося витримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі. Хазари мусили залишити свою столицю Семендер і перенести її до Ітіля на Нижній Волзі.

У 737 р. Хазарський каганат зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхнього відходу швидко відродився й зміцнів. Він посилив експансію на землі сіверян, в'ятичів, деяких інших племен лісостепу та Полісся й змусив їх платити данину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Італії, інших містах, Керченській затоці й тим самим перешкоджали вільній торгівлі Русі-України з Візантією, країнами Малої та Середньої Азії. Разом з тим Хазарський каганат прикривав праукраїнську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.

Хазарський каганат відігравав помітну роль у житті Східної Європи. Проте окремі вчені явно її перебільшують, пропонуючи назвати час VІІ-VІІІ ст "періодом Хазарського каганату" або твердячи про нібито належність полян до хазар чи заснування Києва "хазарином" Києм.

Русь-Україна і Скандинавія. Через своє геополітичне становище праукраїнська держава не могала залишитися також поза увагою північних народів, особливо скандинавських. Десь наприкінці VІІІ ст. почався масовий відхід варягів (норманів)із своєї батьківщини в пошуках нових засобів для існування й наживи. Об’єднавшись у військові дружини, вони швидкохідними човнами дісталися до віддалених куточків світу. Спочатку варяги побували на землях Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися в Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля.  Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю. наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе.

На початку ІХ ст. активізувалося проникнення варягів через систему річок та озер углиб Східної Європи. На той час, напевне, встановилися й перші контакти між праукраїнцями й скандинавами. Археологічна наук не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. На українських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими.

Князі руської землі Аскольд і Дір брали на службу дружини варягів, доручали їхнім конунгам виконувати деякі завдання. Зокрема, варяги брали участь у посольстві русів до Константинополя у 838 р. У складі праукраїнських дружин князя Аскольда вони у 860-866 рр. ходили на Візантію, а потім на мусульманські міста Закаспію. Але ці військові вправи мали короткочасний, епізодичний характер, так само як і торгівля норманських купців.

Проте з часом південний напрямок стає переважаючим у військово-службовій, здобичницькій і торговельній діяльності скандинавів. Торуються шляхи  руху варягів на Південь. Один з них пролягав Волгою до Каспійського моря. Більш важливого значення набув "шлях з варяг у греки". Ним скандинави дісталися до Чорного моря й Візантії в пошуках воєнної здобичі й військової служби. Він ішов з Балтійського моря через систему річок і волоків із верхів’їв Західної Двіни й далі до Чорного моря. Переміщення товарів і грошей цим шляхом відіграло важливу роль у розвиткові економічних відносин в українських землях. Важливе значення мало й надходження ним у країни Північної Європи східного срібла, яке в ті часи вважалося міжнародною валютою.