Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 27. Політична діяльність таємних організацій, гуртків і груп другої половини ХІХ ст.

Харківсько-Київське таємне товариство 1856 – 1860 рр. Невдача у Кримській війні й лібералізація суспільного життя країни з воцарінням Олександра ІІ сприяли активізації опозиційного руху молоді України. На початку 1856 р. з ініціативи студентів Харківського університету Якова Бекмана, Митрофана Муравського, Петра Єфименка та Петра Завадського в Харкові почало діяти таємне товариство. Воно розросталося і вже наступного року налічувало 40 чол., переважно студентів із збіднілих дворянських, купецьких і священицьких родин. Своїми найважливішими завданнями товариство ставило повалення самодержавства, скасування кріпацтва й встановлення республіканського або конституційно-монархічного ладу. Основним засобом досягнення мети висувалася пропаганда цих ідей серед селян, робітників, розкольників і студентства.

Члени товариства розповсюджували нелегальні видання, в тому числі “Современник”, “Полярную звезду” і “Колокол”. Самі писали революційні прокламації й навіть підпільно випускали рукописний журнал “Свободное слово”. У квітні 1858 р. товариство виступило на захист двох студентів, виключених з університету за сутичку з поліцією. Конфлікт розростався, й на знак протесту проти відмови попечителя Харківського учбового округу поновити виключених у студентських списках 138 студентів подали заяви на звільнення. Заняття майже припинилися. У червні 39 студентів було виключено з університету, й вони переїхали продовжувати навчання в Києві. Серед них були й керівники товариства.

У Києві харківські студенти продовжували свою діяльність. Вони встановили зв’язки з радикально настроєним студентством Київського, Московського й Петербурзького університетів, діячами польського визвольного та російського революційного рухів. Одночасно активізувалася робота щодо залучення нових членів. Наприкінці 1859 р. товариство налічувало вже 100 чол. Вони вимагали участі представників від усього населення у виробленні законів, збільшення кількості навчальних закладів і культурно-освітніх установ, видання журналів національними мовами народів Російської імперії, намагалися встановити зв’язки з Герценом і Огарьовим. З ініціативи професора історії Київського університету Платона Павлова гуртківці взяли активну участь в організації недільних шкіл, налагодженні їхньої стабільної роботи й забезпеченні навчальними посібниками. Однак легальна й нелегальна робота студентів тривала недовго. В січні – лютому 1860 рр. 22 членів товариства було заарештовано й засуджено до заслання. З викриттям і розгромом товариства власті розгорнули наступ на національно-визвольний рух в Україні.

Народницький рух у 1871 – 1878 рр. Після скасування кріпосного права посилилося прагнення різночинної інтелігенції допомогти багатостраждальному селянству вирватися з жебрацького стану, темноти та затурканості. Більшість сприйняла ідеї селянського соціалізму та селянської революції Герцена і Чернишевського й на їхній основі виробила власну систему поглядів на розв’язання селянської проблеми.

У народництві сформувалося три течії, представлені своїми ідеологами. П. Л. Лавров (1823 – 1900) та його прихильники вважали народ не готовим до боротьби проти існуючого ладу. Тому головне завдання вони вбачали у пропаганді серед селян і робітників соціалізму й підготовці їх до боротьби проти самодержавства. М. О. Бакунін (1814 – 1876) та його послідовники дотримувалися протилежної точки зору – вважали російського селянина “революціонером за природою” і готовим до “бунту”. Своїм завданням вони ставили підняти народ до збройної боротьби проти держави й створювати союз вільних асоціацій виробників. П. М. Ткачов (1844 – 1885) провідну силу вбачав у революційній інтелігенції. Саме вона, на його думку, мала створити змовницьку підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму. Тобто в народництві існували пропагандистська, анархістська, чи бунтарська, та змовницька течії.

Народництво в Україні розвивалося тими ж шляхами, що й по всій Російській імперії, маючи, проте, свої особливості. За прикладом петербурзького гуртка “чайковців” (1871) почали створюватися аналогічні гуртки й в Україні. У 1872 р. київський гурток самоосвіти П.Б.Аксельрода, Г.Є.Гуревича, С.Г.Лур’є та ще кількох чоловік став на позиції “чайковців”. Одним із “найсерйозніших гуртків” на Півдні після злиття з гуртківцями Херсона в 1873 р. став одеський гурток “чайковців” Ф.Волховського. До його складу входило 115 чол., у тому числі такі відомі в майбутньому народники, як Андрій Желябов, Андрій Фрагжолі, С.Чудновський, Віктор Костюрін та ін. Поступово народники усвідомлювали необхідність об’єднання своїх сил для боротьби з царизмом. Для відповідних консультацій представник петербурзького гуртка “чайковців” М.Чарушин у 1873 р. кілька разів відвідав українські міста, де могли діяти народницькі організації. Поїздки були складними, але й успішними. Восени 1873 р. гуртки “чайковців” Петербурга, Москви, Києва та Одеси об’єдналися у федеративну організацію революціонерів.

Спочатку “чайковці” вважали найбільш придатною для революційних ідей робітничу масу й тому розгорнули пропаганду серед робітників будівельних, сільськогосподарських та інших артілей. Але невдовзі народники побачили свою помилку. Пропаганді піддавалися тільки одиниці, а більшість була настроєна на неї якщо не вороже, то пасивно. Поступово “чайковці” почали переходити до революційної пропаганди серед селянства. Тим більше, що перші кроки в цьому напрямі дали обнадійливі результати. Так, ще на початку 70-х років успішно діяли серед селян, робітників і учнівської молоді Полтавської та Подільської губернії під виглядом учителів І. та О.Охрименки.

Масове “ходіння в народ” революційних пропагандистів почалося в Україні восени 1873 р. На відміну від інших регіонів Росії, тут переважала “осіла” пропаганда, її започаткували члени київського гуртка “жебуністів” на своєму з’їзді в листопаді 1873 р. Для цього Володимир Жебуньов та його дружина Марія влаштувалися вчителями у Дептівську, М.Кац – у Велико-Самбірську, Сергій Жебуньов і Григорій Грудницький – у Кошарську школу Конотопського повіту Чернігівської губернії. До літа 1873 р. вони читали учням і селянам заборонену літературу й вели з ними бесіди на революційні теми. Аналогічною діяльністю займалися вчителі Фастівської школи А.Франжолі та Плісківської школи Борзнянського повіту І.Трезвинський, а також С.Топчаєвський, який працював у Подільській і Чернігівській губерніях, та ін. На Харківщині активну пропаганду вели під виглядом учителів М.Стефановський, І.Ананьєв та І.Зайцевський.

У “ходінні в народ” брали участь не тільки “лавристи”, а й “бакуністи”. Серед них своєю активністю вирізнялися члени “Київської комуни”, яка виникла із звичайної на той час студентської комуни і об’єднувала до 80 чол. На початку 1874 р. В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, М.Каленкіна, К.Брешковська та інші після оволодіння відповідними професіями пішли під виглядом різних майстрів і майстринь у села та міські ремісничі майстерні. Навесні 1874 р. почала нести революційні ідеї в маси шкільна молодь народницьких гуртків Харкова. Члени Миколаївського гуртка народників І.Ковальський, Ф.Юрківський, І.Дроб’язко та інші розгорнули пропагандистську роботу серед місцевих штундистів. “Ходіння в народ” охопило більшість губерній України, але насамперед Чернігівську, Київську, Катеринославську й Таврійську. В них, крім “осілої”, велася й так звана “бродяча” пропаганда, яку вели революціонери-одинаки під виглядом різних майстрів.

Українські народники користувалися спочатку тією ж пропагандистською літературою, що й російські, в тому числі легальними творами М.Некрасова, М.Салтикова-Щедріна, М.Наумова. щоб зробити їх зрозумілими для українського населення, народники почали перекладати праці російських авторів на українську мову. Сатиричні казки, поеми, оповідання цих авторів знаходили гарячий відгук і серед українського селянства. Розповсюджувалися в Україні також нелегальні видання російською мовою – “Вольный атаман Степан Тимофеевич Разин”, “Чтой-то, братцы, как тяжко живется нашему брату на русской земле”, “Емельян Иванович Пугачов”, “Сказка о четырех братьях”, “Сказка о копейке” та ін. В більшості з них у різних жанрах описувалося тяжке становище народу й проводилася ідея всенародного повстання, знищення “всіх недругів” селян і побудови нового суспільства без царя, поміщиків і начальників.

Народники швидко зрозуміли, що найбільший ефект дає українська література близької для місцевого селянина тематики. Тому, вирушаючи із села, пропагандисти брали з собою твори насамперед Тараса Шевченка. Майже в кожного із заарештованих народників поліція вилучала його поезію, зокрема “Гайдамаки”, “Чернець”, “Швачка”, “Тополя”, “Варнак” тощо. Революційні видання Шевченка розходилися у вигляді “метеликів” (невеликих друкованих книжечок) та в рукописних списках. Використовувалися також твори Марка Вовчка, Івана Котляревського. У ході пропагандистської діяльності народники переконувалися, що легальними творами неможливо підготувати народ до революції, тому важливу роль відводили нелегальній літературі. Волховський у 1874 р. написав брошуру “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”. Широко використавши творчу спадщину Шевченка, народну, розмовну мову та місцеві матеріали, він у яскравій формі описав грабіжницький характер реформи 1861 р. й закликав трудящих чекати слушної нагоди, аби взятися за сокиру чи косу. Але в цілому українські праці були рідкістю в арсеналі народників. Зате в розмовах із селянами вони часто зверталися до історії України, розповідали про колишні демократичні права в ній, боротьбу козацтва проти поневолювачів.

Діяльність народників дала свої результати. Вже влітку 1874 р. поліцейські чини повідомили в жандармські управління, що селяни перебувають у стані “якогось дивного бродіння умів”. Почалися арешти й розправи над народниками. За грати потрапили сотні революціонерів, багато з них опинились на засланні, частина відійшла від боротьби, й тільки меншість продовжувала почату справу. Але з “ходіння в народ” вона принесла серйозні уроки, які вплинули на тактику подальшої боротьби з царизмом.

Розпочався пошук нових шляхів повалення самодержавства. Посилилася тенденція до об’єднання розрізнених гуртків і груп у єдину організацію, яка б координувала й спрямовувала діяльність усіх революційних сил. Восени 1876 р. в Петербурзі була створена організація “Земля і воля”. У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, нащадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та ін. У програмі “Землі і волі” наголошувалося на необхідності створювати “народно-революційні організації” з числа робітників, інтелігенції та існуючих народницьких організацій. Для цього передбачалося розгорнути широку агітацію серед населення, викликати протест проти дій властей і організовувати збройні бунти. Перехід до нового суспільства мав відбутися через передання землі селянам, общинне землеволодіння й мирське самоврядування. Причому захопити владу передбачалося в найкоротший час шляхом насильницького перевороту.

Українські народники хоч встановили зв’язки з “Землею і волею”, але не вступили до її складу. В 1875 р. вони об’єдналися в гурток “південних бунтарів” з 30 чоловік: Іван Кохановський, Лев Дейч, Віра Засулич, Марія Ковалевська, В.Костюрин, Михайло Флоренко та ін. “Південні бунтарі” перебували під відчутним впливом бакунінського анархізму й бунтарства. Але їхня революційність зумовлювалась, як писав Дейч, й історичною пам’яттю про Запорізьку Січ, козацтво, гайдамаччину та традиціями, опоетизованими Гоголем, Кулішем, Шевченком. Крім того, народники в своїй діяльності спиралися на психологічні особливості українського селянина – переконаності в тому, що земля має належати тому, хто її обробляє, і в прагненні позбутися ненависної державності.

“Південні бунтарі” вважали, що найсприятливіші умови для здійснення їхніх планів склалися на Чигиринщині. Саме тут ще в 70-х роках не припинялися селянські заворушення у зв’язку з реформою 1861 р., тривали виступи проти місцевих властей і почався самовільний розподіл землі “по душах”. Жорстока розправа віськових команд з учасниками заворушень тільки озлобила селян і посилила в них царистські ілюзії. Стефанович поїхав на Чигиринщину й кілька тижнів безуспішно розшукував ватажка ходаків до царя Хому Прядка, котрий переховувався від поліції. Повернувшись до Києва, він установив контакти з ув’язненими в місцевій тюрмі учасниками селянських заворушень і після розмов з ними вирішив створити революційну селянську організацію для збройного повстання проти поміщиків і чиновників та вирішення земельного питання. Його ідею активно підтримали Дейч і Бохановський. Діставши повноваження представляти інтереси чигиринців перед царем, Стефанович пообіцяв їм повернутися на кілька місяців і розпочав підготовку відповідних матеріалів. За короткий час народники склали й видрукували статут селянського товариства “Таємна дружина” й “Височайшу таємну грамоту”.

Розраховуючи на процаристські настрої селянства, народники писали у “Височайшій таємній грамоті”, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому-то селяни мають самі подбати про свою долю, скинути дворян-поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього вони повинні об’єднатися в “Таємні дружини” на чолі з призначуваними начебто царем комісарами. Статут передбачав поділ дружинників на староства по 25 і отаманства по 500 чол. у кожному. Очолювати їх мали обрані народом старости й отамани. Найвищим органом “Таємної дружини” вважалась Рада комісарів, її рішення прирівнювалися до рішень самого царя й мали негайно виконуватися. Комісару надавалося право призначати отаманів і старост. Рядові дружини повинні були скласти присягу своїм начальникам, а ті, в свою чергу, - “царським” комісарам.

Практичні дії “південних бунтарів” для втілення своїх задумів у життя дістали назву Чигиринська змова. На початку 1877 р. Стефанович під вигаданим прізвищем Дмитра Найди почав створювати в Чигиринському повіті Київської губернії нелегальну селянську організацію “Таємна дружина”, яка незабаром розрослася до тисячі чоловік. Збройне повстання планувалося на 1 (13) жовтня. Але у вересні змову розкрили і майже всі учасники, в тому числі й організатори – Стефанович, Дейч і Бохановський, - були заарештовані. Почалося слідство. Найбільша кара загрожувала організаторам змови. Але спеціаліст з визволення товаришів з ув’язнення Михайло Фроленко влаштував їм утечу з київської Лук’янівської тюрми. Учасники змови зазнали різних покарань.

Масові невдачі та безнадійність змусили народників протягом 1877 – 1878 рр. перейти до боротьби за політичну свободу насамперед шляхом терору. Постріл Віри Засулич у петербурзького гродоначальника Трепова 24 січня 1878 р. у відповідь на його розпорядження покарати різками політичного в’язня О.Ємельянова знаменував початок політичного терору з боку народників. Він луною прокотився країною, і народники взялися за револьвери. Члени одеського гуртка Івана Ковальського 30 січня 1878 р. під час арешту на вулиці Садовій вчинили поліції збройний опір, 23 лютого у Києві Валерій Осинський, Іван Івичевич та Олексій Медведєв зробили невдалий замах на відомого своєю непримиренністю до народників товариша (заступника) прокурора київського окружного суду М.Котляревського. У травневу ніч Григорій Попко кинджалом заколов жандармського поручика барона Гейкінга, відомого в Києві своєю боротьбою з народниками. Але чи не найбільшого розмаху набрало вбивство Г.Гольденбергом з участю Л.Кобилянського харківського губернатора Кропоткіна за те, що в місцевих тюрмах жорстоко поводилися з політичними в’язнями. Справжній бій жандармам і поліцейським 10 членів київського гуртка народників 11 лютого 1879 р. в будинку Косаровської на Жилянській вулиці. У перестрілку включилися ще два народники із сусіднього будинку. Були вбиті, поранені та контужені з обох сторін.

Терор із самого початку був приречений на невдачу. Громадськість, хоч і співчувала революціонерам, але не сприйняла їхніх дій. А воювати з урядом виявилося безнадійною справою. Протягом 1878 – 1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки та групи й віддала до суду їхніх учасників. Багатьох народників засудили до каторжних робіт, а керівників і найактивніших підпільників – Йосипа Більчанського, Людовіка Брандтера, Соломона Віттенберга, А.Гобста, П.Горського, Йосипа Давиденка, Ковальського, Дмитра Лизогуба, І.Дроб’язгіна, Івана Лозовенка, В.Малинку, Валерія Осинського, В.Свириденка та С.Чубарова – до страти. Уряд посилив репресивний апарат, утворив додаткові Харківське, Одеське й Петербурзьке генерал-губернаторства з наданням генерал-губернаторам усієї повноти влади.

Рух радикалів-демократів (народників) у 1879 – 1880 рр. Незважаючи на репресії, радикально настроєні народники намагалися активізувати збройну боротьбу за політичні свободи. Внаслідок внутрішніх незгод “Земля і воля” у серпні 1879 р. розпалася, і на її базі утворилися дві організації: “Народна воля” та “Чорний переділ”. Почався новий етап народницького руху, який характеризувався переходом народників до рішучого наступу на самодержавство та на панівний суспільний лад.

Ця тенденція чітко простежувалася в програмних документах “Народної волі”. Народовольці проголошували, що вони “соціалісти і народники”, а їхніми найсвятішими принципами є “народне благополуччя і народна воля”. Головними завданнями ставилися повалення самодержавного ладу, політичний переворот і передання влади народові. Здобуття рівності й братерства, матеріального благополуччя народу, прогрес і всебічний розвиток особи пов’язувалися з перемогою соціалістів ідеалів. Народовольці планували виділити зі свого кола передовий загін, який мав першим напасти на царський уряд і цим подати сигнал до майбутнього політичного перевороту через загальне народне повстання. Для цього “Народна воля” вирішила зосередити діяльність на пропаганді, агітації та бойових акціях. Політичний терор розглядався як важливий, але допоміжний засіб у боротьбі. Після перемоги планувалося здійснити широкі демократичні перетворення: запровадити загальне виборче право, затвердити постійне народне представництво, ввести політичні свободи та широке місцеве самоврядування, перетворити землі, фабрики й заводи на народну власність і передати їх до рук вільного стану. Економічною й адміністративною одиницею вважалася община. Передбачалося надати кожній нації права на незалежність і самостійне встановлення стосунків з іншими націями тощо. Такі перетворення мав здійснити Тимчасовий уряд з наступним переданням влади на основі загального рівного виборчого права Установчим зборам.

Перші народовольські організації з’явилися восени 1879 р. Протягом серпня – грудня 1879 р. у Харкові діяв народовольський гурток І.Глушкова – П.Теллалова з участю окремих чорнопередільців. Він розгорнув пропаганду серед студентів, інтелігенції, робітників, мав свою касу й підтримував зв’язки з народниками Петербурга, Москви й Києва. Саме в Києві гурток В.Бичкова – І.Левинського першим визнав програму “Народної волі”. З осені 1878 р. до липня 1881 р. гуртківці працювали серед місцевого населення й одночасно координували діяльність народовольських осередків гімназистів у Ніжині та Кзелецькому повіті Чернігівської губернії. В Одесі з липня 1880 р. до липня 1881 р. діяла народовольська група М.Тригоні – В.Жебуньова. з квітня 1881 р. активну роботу в місті розгорнула Віра Фігнер. Вона створила друкарню, центральний народовольський гурток студентів, жіночій осередок, організувала страту військового прокурора генерал-майора Стрельникова. Фігнер підтримувала зв’язок з київським народовольським гуртком П.Гортинського (1881 – початок 1882). Протягом осені 1881 – березня 1882 рр. у Кам’янці-Подільському діяв народовольський осередок під назвою “Подільська дружина”.

Після вбивства народовольцями 1 березня 1881 р. Олександра ІІ царизм до літа наступного року розгромив Виконавчий комітет “Народної волі”. Єдина його представниця Фігнер у другій половині 1882 р. таємно перебралася до Харкова й почала відновлювати зв’язки з народовольським підпіллям, їй вдалося залучити до Виконавчого комітету представників військової народовольської організації О.Тарковського, М.Рогачова і М.Ашенбреннера, створити таємну друкарню в Одесі. Під впливом харківських народовольців виникли таємні гуртки в Єлисаветграді, на станції Люботин та в інших місцях. З другої половини 1882 р. у Києві почала діяти народовольська група О.Баха. Її провідні учасники сприяли створенню таємних народовольських груп у Гадяцькому повіті Полтавської губернії та в Кам’янці-Подільському.

Після арешту Фігнер у Харкові 10 лютого 1883 р. та інших народовольців підпілля залишилося без керівника центру. Наприкінці січня – на початку лютого 1884 р. у Парижі відбувся з’їзд народовольців, який розглянув питання відродження “Народної волі”. В його роботі взяли участь представники й від українських народовольців (В.Сухомлин і О.Кашинцев). під впливом рішень з’їзду відродилися народовольські групи в Києві, Харкові, Одесі, почали діяти осередки в Сімферополі та Луганську. Багато зробив для відродження “Народної волі” Б.Оржих. У 1885 р. він об’їхав Харків, Ростов, Новочеркеськ та інші міста, встановив зв’язок з революціонерами й організував проведення в Катеринославі у вересні 1885 р. з’їзду народовольців. На ньому було створено народовольский центр, вирішено видавати газету “Бібліотека “Народної волі” тощо. Народник С.Гінсбург у 1888 – 1889 рр. намагався створити організацію, яка б продовжила справу “Народної волі”. Народовольська діяльність не припинялася фактично до кінця 80-х років.

Паралельно, а іноді й разом із народовольцями діяли й чорнопередільці. До складу центрального петербурзького гуртка входили Г.Плеханов, Я.Стефанович, Л.Дейч, В.Засулич та ін. Після від’їзду цих засновників нової організації та арештів народники у січні 1880 р. у Петербурзі виник гурток, який оголосив себе центром партії “соціалістів-федералістів” і розробив свою програму. Вона зводилася до визнання соціалізму останнім словом науки й визначальним фактором колективістських засад у володіння засобами виробництва. Гасло “Земля і воля” залишалося бойовим девізом чорнопередільців. Вказувалося на необхідність зміни соціально-економічних відносин, здійснення аграрного перевороту й соціальної революції, зруйнування державної структури. Після революції в країні мав утвердитися федеративний принцип у співжитті – вільна організація знизу догори, федерація общин, існування політичної організації, “санкціонованої народом”. Землі, фабрики, заводи мали належати народу. Віталася боротьба за політичні свободи, пригнобленим народам було обіцяно надати автономію чи незалежність.

Поширювані центром “Чорного переділу” програма й прокламації мали в Україні помітний вплив на радикально настроєну молодь. Вже восени 1879 р. М.Попов створив у Києві гурток, о складу якого входили як народовольці, так і чорнопередільці. Це була спроба відновити “Народну волю” як єдину організацію революціонерів. Попов підтримував зв’язки з підпільниками Харкова, Одеси та інших міст, намагався встановити прямі контакти з керівними центрами “народної волі” й “Чорного переділу” та виробити власну програму. Г.Іванов, В.Подревський та інші гуртківці вели агітацію серед студентів Київського університету, залізничників, робітників “Арсеналу”, забезпечували нелегальною літературою гурток гімназистів у Ніжині, виношували плани організації роботи серед селян. Але наприкінці лютого 1880 р. поліція розгромила гурток. Однак діяльність чорнопередільців на цьому не припинилася.

Члени керівного центру “Чорного переділу” Єлизавета Ковальська і Микола Щедрин у травні – червні 1880 р. створили в Києві гурток під назвою “Південно-російський робітничий союз”. До його складу ввійшли О.Преображенський, П.Іванов, С.Богомолець та ін. Союз виробив власні програму і статут, в яких обстоювали необхідність повалення несправедливого соціально-політичного ладу, передання землі, фабрик і заводів народові, висувалися вимоги рівної участі всіх трудящих в управлінні державою, запровадження політичних свобод. Одними із головних методів досягнення мети визнавався терор проти фабрикантів і заводчиків. Гуртківці вели активну діяльність серед робітників “Арсеналу” й залізничних майстерень, збирали їх на сходки.

Після арешту в жовтні 1880 р. Ковальської та Щедрина союз очолили Іванов, Кашинцев, Преображенський і Богомолець. Вони внесли істотні корективи в програмні документи союзу. На перше місце в його діяльності висувалося завдання соціально-економічного перевороту, який мав привести до перевороту політичного. Основна увага народників переключалася на селянство, хоч важлива роль відводилася пропаганді та агітації й серед інших верств населення. Нова програма не відкидала терору як однієї з форм боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Після арешту 4 січня 1881 р. Преображенського, Богомолець і Кашинцева керівництво гуртком узяв на себе Іванов. Він намагався поширити вплив чорнопередільців на село, видав на гектографі дві відозви до селян, три прокламації з приводу вбивства народовольцями Олександра ІІ. Однак у квітні 1881 р. поліція заарештувала членів гуртка й захопила друкарню.

Послідовники чорнопередільського напряму в народницькому русі продовжували діяти й у середині 80-х років. З осені 1882 р. у Полтаві почав працювати гурток революційної молоді на чолі з Сергієм Ткаченком, котрий переїхав із Харкова. З початку 1883 р. й до січня 1884 р. в Харкові досить активну підпільну роботу вела група М.Іордана, Ю.Буніна та інших народників. У 1885 р. С.Балабуха, М.Мерхальов, П.Грабовський та інші утворили народницький гурток, який розповсюджував прокламації, пропагував свої ідей серед харківських студентів, учнів землемірного та Кременчуцького технічного залізничного училищ тощо. Гурток припинив свою роботу навесні 1886 р. у зв’язку з жандармським погромом. Не відійшла за межі народницького соціалізму й “Харківська соціально-революційна група робітників”, що діяла як самостійна організація в 1887 – 1889 рр. В її програмі поєднувалися положення як народовольців, так і чорнопередільців, діяльність же характеризувалася посиленим інтересом до середовища робітників, а також високим рівнем освіченості та політичної підготовленості.

Зв’язки громадівських і народницьких організацій. Громадівці й народники ставили перед собою різні стратегічні завдання. Але в практичній діяльності вони часто спілкувалися, а той співпрацювали. Особливо зміцніли їхні зв’язки в першій половині 70-х років, коли в громадівський рух включилась маса патріотичної молоді. Молодогромадівські гуртки з’явилися в Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Єлисаветграді, Одесі та деяких інших містах. До їхнього складу входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо. Завдяки віковим особливостям і посиленому патріотизму молодогромадівці прагнули якнайшвидшого розв’язання пекучих політичних проблем і тому не хотіли обмежуватися лише культурно-освітньою діяльністю. Поступово багато хто з них переходив на позиції народників, віддаючи свій молодий запал, сили й навіть життя справі повалення самодержавства, ліквідації залишків кріпацтва й завоювання політичних свобод. У межах гуртків ці настрої часто визначали зміст і спрямованість культурно-освітньої роботи.

Члени молодих громад читали, обговорювали й поширювали твори прогресивних письменників і поетів, вели освітню діяльність серед селян і робітників, студіювали заборонену літературу, обговорювали політичну ситуацію й шляхи виходу з тяжкого становища, створювали нелегальні бібліотеки, каси взаємодопомоги, порушували питання про самоорганізацію. Багато молодогромадівців почало прилучатися й до практичної пропагандистської роботи. Восени – взимку 1874 – 1875 рр. член київської громади Сергій Подолинський під виглядом лікаря й аптекаря вів заняття з молоддю одного із сіл Звенигородського повіту Київської губернії, в народницькому дусі пояснював можливості розв’язання злободенних проблем. Тобто, займався “ходінням в народ”. Крім того, він підтримував зв’язки з Олександром Волкенштейном, Йосипом Каблицем, Германом Лопатіним та іншими відомими народниками, допомагав переховувати революціонерів.

Досить тісно співпрацювали громадівці й народники Одеси. Окремі громадівці не тільки брали участь у роботі місцевих народників, а й переходили до складу їхніх організацій. Серед них Татаров, Попко, Чубаров та ін. Народники і громадівці спільно доставляли з-за кордону підпільну літературу, перевозили та переховували друкарню. Така ж діяльність проводилася й в інших гуртках. У Києві (1874) й Одесі (1878) була зроблена спроба об’єднати громадівців і народників у одну організацію революціонерів. Але деякі розбіжності у поглядах стали на перешкоді. Незважаючи на це, колишнє співробітництво не припинялося.

У другій половині 70-х років створюється гурток молодогромадівців у Єлисаветграді. До нього входили брати Тобілевичі, О.Волошин, М.Левицький, О.Русов та ін. На перших порах громадівці займалися суто культурницькою діяльністю: перекладали українською мовою різні книжки та розповсюджували їх, збирали народні пісні, прислів’я, приказки та інші етнографічні матеріали. Наприкінці 70-х років на членів гуртка значний вплив справляв лікар П.Михалевич, колишній учасник київської громади й російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. Гуртківці допомагали місцевим народникам коштами, сприяли організації нелегальної бібліотеки й переховували розшукуваних поліцією революціонерів. А Іван Тобілевич (майбутній відомий драматург Карпенко-Карий), працюючи секретарем у поліцейському управлінні, повідомляв народників про можливі арешти й вистежування, допомагав готувати для нелегалів документи. У 1884 р. поліція розгромила гурток, а його учасники зазнали різних покарань.

У Харкові члени молодогромадівського гуртка в першій половині 80-х років зблизилися з народниками і допомагали їм у різних справах. Так само діяла громада в Катеринослав на чолі з учителями Михайличенком і Чевягою, пізніше – з 1879 р. – Нізиківським. Учасники полтавського гуртка гімназистів Р.Стеблін-Каменський, М.Сажин та ніші у 80-х роках стали революціонерами-народниками.

Поширення марксизму й зародження соціал-демократизму. У ХІХ в Європі значного поширення набули ідеї соціалізму. Базуючись багато в чому на загальнолюдських цінностях, вони відображали одвічне прагнення людства до благодатного і щасливого ідеально суспільства, в якому немає експлуатації та соціальної нерівності. Спочатку ці ідеї зародилися в умах утопістів і не сприймалися серйозно, але в 40-х роках дістали наукове обгрунтування у творах Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. На відміну від своїх попередників, вони визначали шляхи побудови соціалізму через повалення капіталістичної системи. Основну рушійну силу такого переходу класики наукового соціалізму вбачали в найбільш злиденній частині робітництва – пролетаріаті. Вже в першому томі “Капіталу” (1867) Маркс обгрунтував основний економічний закон капіталізму про додаткову вартість, неминучість краху капіталістичної формації й перемогу пролетарської революції. Основні положення марксизму були зрозумілими і близькими тій частині суспільства, яка вважала, що деякі країни в ХІХ ст. вже досягли відповідного рівня розвитку і залишалося тільки організувати й повести пролетаріат на штурм панівного ладу.

Глибоку зацікавленість в ідеях марксизму виявляв російський читач. Російською мовою були видані “Маніфест Комуністичної партії” (1869) і “Громадянська війна у Франції” (1871) Маркса і Енгельса. Досить велику популярність серед економічно підготовлених читачів набув перекладений у 1872 р. Г.Лопатіним і Ф.Даніельсоном перший том “Капіталу”. Він був у багатьох бібліотеках і вільно видавався читачам. Пізніше Даніельсон переклав і видав також другий (1885) і третій (1895) томи цієї праці. Для поглиблення своїх знань у 70-х роках до Маркса прилучалися народники Іван Фесенко, Дмитро Лизогуб, учені Іван Кауфман із Харківського й Микола Зібер із Київського університетів. Чи не найбільший внесок у популяризацію марксизму зробив Зібер. Але він сприймав тільки економічні положення марксизму й відкидав учення про класову боротьбу і диктатуру пролетаріату. Окремі положення економічно вчення Маркса використовував у своїх працях Сергій Подолинський: “Про багатство та бідність”, “Ремесла і фабрики на Україні” тощо. У Галичині письменник Іван Франко перекладав українською мовою окремі розділи “Капіталу” й написав спеціальну працю, присвячену пропаганді “економічного соціалізму” Маркса.

Але цілісну пропаганду марксистського вчення започаткувала створена в Женеві 1883 р. група “Визволення праці” у складі Г.Плеханова, В.Засулич, П.Аксельрода, Л.Дейч та В.Ігнатова. Протягом 1884 – 1894 рр. група переклала понад 10 праць Маркса й Енгельса, в тому числі “Маніфест Комуністичної партії”, “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”, “Наймана праця і капітал”, “Розвиток соціалізму від утопії до науки” та “Злиденність філософії”. Перекладена марксистська література переправлялася на Україну переважно через Львів контрабандою, її перевезенню сприяли Іван Франко, його дружина, Михайло Павлик та інші революційні демократи. Частина творів Маркса і Енгельса надходила через Петербург і Москву. Ці видання розповсюджувалися серед марксистів Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Херсона та інших міст. Окремі праці передруковувалися на гектографах і розходилися в основному серед студентів.

Крім того, члени групи “Визволення праці” організували видання двох серій – “Робітнича бібліотека” й “Бібліотека сучасного соціалізму”. Всього в 1884 – 1894 рр. в них надруковано дев’ять книг, авторами яких були Плеханов, Аксельрод, Засулич. Значний інтерес українських марксистів викликали праці Плеханова “Соціалізм і політична боротьба” (1883), “Наші незгоди” (1885), “До питання про розвиток моністичного погляду на історію” (1895) та ін. Члени групи “Визволення праці” з 1888 р. видавали й направляли в Російську державу літературно-політичний збірник “Соціал-демократ”, який формувався переважно з їхніх творів. На базі своїх наукових розробок Плеханов склав два проекти програми Російської соціал-демократичної партії (1883 і 1895) та обгрунтував необхідність її створення. Соціал-демократичні ідеї наприкінці ХІХ ст. набували дедалі чіткішої наукової визначеності, а з нею й популярності серед окремих кіл населення.

Одночасно з поширенням марксизму в різних містах Російської держави виникали марксистські гуртки та групи, які ставили своїм завданням організацію робітників на боротьбу з роботодавцями. У 1889 р. деякі робітники залізничних майстерень і друкарі Києва об’єдналися в перший соціал-демократичний гурток. Однак він діяв лише кілька місяців. Тривалішим було існування таємної організації “Російська група соціал – демократів”, очоленої наприкінці 1891 р. Ювеналієм Мельниковим. Члени групи створили окремі гуртки на заводі Гретера й Криванека, в залізничних і пароплавних майстернях та на інших підприємствах Києва. Для надання страйкуючим матеріальної допомоги було організовано страйкові каси. Активною пропагандою марксистських ідей вирізнялися Петро Запорожець, Анатолій Луначарський та інші учасники київських гуртків і груп.

Подібні об’єднання існували в багатьох містах. З метою вивчення марксистської теорії на початку 1890 р. робітники кількох підприємств Одеси створили перший соціал-демократичний гурток. Незважаючи на його розгром наприкінці року, в Одесі незабаром діяло вже 10 таких гуртків із робітників порту, залізничних майстерень та різних підприємств. На відміну від інших міст, у Харкові з 1890 р. діяв соціал-демократичний гурток місцевої інтелігенції, а перші робітничі соціал-демократичні гуртки з’явились у місті в 1895 р. У Катеринославі на Брянському металургійному заводі робітники І.Мазанов, А.Смирнов, І.Гудима та їхні товариші в 1894 р. об’єдналися в гурток для вивчення марксизму. Вони встановили зв’язки з петербурзькими соціал-демократами, організували марксистські групи на сусідніх підприємствах і почали друкувати на гектографі соціал-демократичні прокламації. Аналогічні об’єднання виникали також у Херсоні, Полтаві, Сумах та інших містах України.

За аналогією із створеним В.І.Леніним у 1895 р. петербурзьким “Союзом боротьби за визволення робітничого класу” з’явилися об’єднання робітників у Києві та Катеринославі. На з’їзді марксистських організацій, у тому числі й з України, 1898 року було проголошено створення Російської соціал-демократичної робітничої партії.