Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 25. Індустріалізація економіки в другій половині ХІХ ст.

Розвиток залізничного та іншого транспорту. Одну з важливих передумов індустріалізації господарства становила модернізація традиційних видів транспорту. Виникає новий вид перевезення людей і вантажів – залізничний. Першою почала працювати 219-верстова залізниця між Одесою і Балтою, відкрита у 1865 р. Майже одночасно залізничне будівництво велося в інших напрямках. До 80-х років ним займалися переважно іноземні акціонерні компанії, яким уряд гарантував 5 % прибутку на вкладений капітал. Досить високий прибуток стимулював швидкий розвиток залізничного будівництва. У 1869 р. стала до ладу Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, яка зв’язала багаті на сільськогосподарську продукцію і корисні копалини регіони. Наступного року вступила в дію Курсько-Київська залізниця довжиною 443 версти, а ще через рік пішли перші поїзди по колії Київ – Одеса. У 1873 р. відкрився рух залізницею Київ – Брест. У 1875 р. встановилося залізничне сполучення між Лозовою і Севастополем, Києвом і Фастовом. Окремі відгалуження зв’язували між собою основні залізничні артерії і давали змогу робити перевалку вантажів на інші дороги. На середину 70-х років промисловий переворот на транспорті завершився. Вантажоперевезення на цей час здійснювались уже переважно механізованим транспортом. Загальна довжина залізниць на 1879 р. досягла 4,5 тис. верст.

У зв’язку із загальною кризою і депресією 80-х – першої половини 90-х років темпи залізничного будівництва уповільнились. У 1884 р. почала працювати Катеринославська залізниця. Вона з’єднала Криворізький залізорудний район з Донецькою залізницею (відкрита 1879 р.), що проходила багатим вугільним басейном. До кінця ХІХ ст. довжина колій України зросла до 8,41 тис. верст. Розгалужена мережа залізничних шляхів сприяла інтенсифікації промислового й сільськогосподарського виробництва. Паротяг витіснив чумацьку мажу й зблизив між собою віддалені українські землі. Головні потоки товарів спрямовувалися вже не до далеких населених пунктів, а до ближчих залізничних станцій. Обсяги транспортування товарів гужовим транспортом зменшувалися, а залізничним – безупинно збільшувалися.

Важливу роль в економічних відносинах, як і раніше, відігравав водний транспорт. На Дніпро, а також Десну, Березину, Прип’ять, Сулу та інші його притоки припадав десь 91 % сплавних і судносплавних шляхів України. У другій половині ХІХ ст. перевезення вантажів у басейні Дніпра зросло в 10 разів. Чимало товарів перевозили Дністром, Південним Бугом, іншими річками та їхніми притоками. Помітно збільшилися кількість пароплавів і обсяги перевезених ними вантажів. Натомість зменшилася чисельність інших плавних засобів.

Виняткове значення в економіці України мав морський торговий флот. Уряд усіляко сприяв розвиткові морського пароплавства. Він надав можливість створеному з його дозволу Російському товариству пароплавства й торгівлі протягом п’яти років купувати судна за кордоном без сплати мита, а потім, коли вони вводилися, зменшив його розмір. Створювались акціонерні товариства й компанії судновласників. Зростали обсяги перевезених ними товарів. Проте основна частка у таких перевезеннях належала іноземним суднам. Щоправда, вони курсували тільки на міжнародних лініях. Через азово-чорноморські порти Україна підтримувала торговельні відносини з Японією, Китаєм, Кореєю, країнами Південно-Східної Азії та Західної Європи. Найбільшим портом стала Одеса. Через неї вивозилася значна кількість різноманітної продукції, але найбільше зерна, особливо пшениці, основної товарної одиниці Півдня України. Саму Одесу почали називати “пшеничним містом”.

Бум у гірничодобувній промисловості. Протягом 60 – 80-х років в Україні завершився промисловий переворот. Підприємства з використанням парових машин і верстатів прийшли на зміну середньовічним мануфактурам, що базувалися переважно на ручній праці й частково на простих механічних пристроях. Цей процес чітко простежувався і в Донецькому гірничозаводському басейні. У перше пореформене десятиріччя в ньому переважали дрібні вугільні розробки місцевих поміщиків, козацької старшини й заможних селян. Зі своїми дрібними капіталами вони не могли підняти вугільну промисловість на той рівень, який би відповідав вимогам часу. Цю роль виконали акціонерні товариства із залученням іноземного капіталу. Протягом 1872 – 1899 рр. у Донбасі з’явилося 20 великих кам’яновугільних акціонерних компаній. Висока прибутковість кам’яновугільної промисловості неначе магнітом притягувала іноземний капітал, особливо французький та бельгійський. Він повсякчас збільшувався, поширюючись на все нові й нові шахти і виробки, його частка у 1900 р. становила 94,2 % всього вуглевидобутку.

Прискорене видобування вугілля здійснювалося завдяки активному впровадженню парових машин. Вони широко застосовувалися при механізації загальношахтних споруджень, підійманні, обробці, промивці й вантаженні вугілля, вентилюванні повітря, відкачуванні води тощо. Проте на багатьох шахтах ще тривалий час застосовувалися кінна тяга й ручна праця шахтарів. Але запроваджені нововведення, побудова перших великих металургійних заводів стимулювали швидкий розвиток кам’яновугільної промисловості. Якщо в 1860 р. у Донбасі видобувалося 6 млн, то в 1900 р. – 691,4 млн пудів вугілля. Це становило 69 % загальнодержавного вуглевидобутку. Крім того, Донбас давав країні 100 % коксу.

Розпочалась інтенсивна розробка відомих раніше родовищ залізних, марганцевих та інших руд. Як і в попередньому випадку, французькі, англійські та інші зарубіжні інвестори активно вкладали капітали в гірничодобувну промисловість Катеринославської губернії. Видобуток залізної руди в районі Кривого Рога в 1900 р. становив 210 млн пудів, або 57 % загальнодержавного. Україна в 1899 р. давала 45 % загальноросійського видобутку марганцевої руди. Швидкими темпами розроблялися родовища марганцевої руди в Нікополі, ртуті і соди – в Донбасі, солі – в Катеринославській, Харківській, Таврійській і Херсонській губерніях.

Становлення металургійної та металообробної індустрії. Потреби країни в залізі й чавуні стимулювали індустріалізацію традиційної металургійної промисловості. Центр металургії перемістився з Полісся на Донбас і Катеринославщину., де були значні запаси залізної руди й вугілля. Змінилися технологія, розміри й організаційні принципи виробництва. Не маючи коштів на організацію підприємства, уряд на вигідних умовах передав концесію на розробку природних надр України іноземним капіталістам. Англійський капіталіст Джон Юз створив “Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, сталевого і рейкового виробництва”. Маючи значні пільги від держави, він досить швидко збудував великий металургійний завод, навколо якого незабаром з’явилося робітниче містечко Юзівка. У 1871 р. завод дав першу плавку чавуну. Згодом він почав виробляти також залізо й сталь, що призначалися для будівництва підприємств машинної індустрії та залізниць.

Розвиткові металургійної промисловості сприяв і уряд. Насамперед він обмежив ввезення паротягів, металовиробів, а також підвищив митні тарифи на чавун, залізну руду тощо. Така урядова політика створила умови, за яких підприємцям було вигідніше вкладати кошти у переробну галузь, ніж у торговельну чи банківську. З середини 80-х років до кінця ХІХ ст. в Донецько-Криворізькому басейні розвинулася потужна металургійна індустрія, котра посіла перше місце в імперії за обсягом вироблюваної продукції. Незначна кількість металургійних підприємств діяла на Правобережній Україні. Загалом на 17 великих металургійних підприємствах у 1900 р. виплавлено понад половину всього чавуну й трохи менше половини заліза і сталі всієї імперії. Україна давала основну частку рейок для будівництва залізниць не лише в Україні, а й в Росії. У 1900 р. її заводи випустили 23 млн пудів рейок, або понад три чверті загальнодержавного виробництва.

Швидкий розвиток металургії став можливим завдяки впровадженню у виробництво нових прогресивних технологій і устаткування – великих доменних печей, гарячого дуття, використання супутних газів і електроенергії, продуктивних прокатних станів, агрегатів та інших технічних пристроїв. Продуктивність заводів на Півдні України в 1900 р. була в 7,3 раза вищою, ніж на Уралі.

Розвиток машинобудування. Капіталістичні реформи дали поштовх розвиткові вітчизняного машинобудування. Майже всі великі заводи цього профілю належали іноземцям: Фільверту і Дєдіну в Києві, Гельферіх-Саде і Мельгозе в Харкові, Леппу і Вільману в Олександрівську тощо. Причому окремі з них були досить великими. Завод Грієвза в Бердянську вважався найбільшим в Європі за випуском жниварок. Його продукція мала необмежений попит не тільки в Російській державі, а й за кордоном. У Києві в 90-х роках діяло вісім машинобудівних заводів, на яких стояло 14 парових двигунів. Приблизно з 80-х років центр сільськогосподарського машинобудування переміщується з привіслянських і прибалтійських губерній в Україну. В 90-х роках її заводи випускали понад половину сільськогосподарських машин всієї європейської частини Російської імперії.

Повільніше розвивалось транспортне машинобудування. Харківський паровозобудівний і Луганський машинобудівний заводи в 1900 р. випустили 233 паротяги, або 23,3 % їх загальноросійського виробництва. Налагоджувалося будівництво річкових і морських суден. Одним з визнаних центрів суднобудування не тільки України, а й всієї Росії поступово ставав Херсон. У 1861 р. херсонські кораблі спустили на воду 10 суден різного типу, а в 1890 р. – вже 7 бригів, 15 шхун, 20 требак, 38 дерев’яних і 2 залізні баржі. У Києві в 1873 р. розпочалося будівництво майстерень “Акціонерного товариства пароплавства по Дніпру і його притоках”. З пуском у 1897 р. великого суднобудівного й судомеханічного заводу центр суднобудування поступово почав формуватись у Миколаєві. Крім цих міст, невеликі верфі діяли у придніпровських та інших прирічкових містах.

Капіталізація харчової та легкової промисловості. Після економічної кризи 1873 – 1876 рр. досить швидкими темпами почала розвиватися цукрова промисловість. Головна заслуга в цьому належала місцевим підприємцям, котрі з метою концентрації капіталів для одержання великих прибутків об’єднувались в акціонерні товариства. На їх базі у 1887 р. було створено синдикат цукрозаводчиків, що контролював виробництво й збут цукру в усій Україні. Найбільший вплив на діяльність синдикату справляли крупні цукрозаводчики Бобринські, Браницькі, Береденко та ін. До його складу входив 91 % усіх цукрових заводів. Виробництво солодкої продукції до кінця ХІХ ст. збільшилося майже вп’ятеро. У цілому Україна в середині 90-х років давала приблизно 84 % цукрової продукції всієї Російської держави. Цукор у великій кількості вивозився не тільки в Росію, а й за кордон, де часто продавався за свідомо зниженими цінами.

Значні зрушення відбувались у борошномельній промисловості. Парові млини приходили на зміну традиційним вітрякам і водяним млинам. Кількість їх безперервно зростала. У 1893 р. в Україні налічувалося 670 млинів, здебільшого в Київській, Подільській та Катеринославській губерніях, де було досить розвинуте зернове землеробство. Причому чимало з них являли собою великі капіталістичні підприємства із значною кількістю робочої сили. Лише у трьох названих губерніях вони на початку ХХ ст. переробляли до 50 млн пудів зерна. Взагалі борошномельна продукція України у 1893 р. становила 26 % виробленого в усій країні борошна.

Дальша концентрація й капіталізація виробництва відбувались у винокурній промисловості. Дрібні горілчані підприємства не витримували конкуренції й закривались або об’єднувалися, внаслідок чого кількість їх зменшувалася. Зате зросла чисельність горілчаних заводів і обсяги вироблюваної ними продукції. Якщо одне горілчане підприємство в 1862 – 1863 рр. щорічно випускало в середньому по 5 тис., то в 1899 – 1900 рр. – вже по 44 тис. відер спирту. Горілчана промисловість була найбільш поширеною в Харківській, Київській і Подільській губерніях.

Розвивались інші галузі харчової промисловості. Серед них важливе місце належало олійництву, котре спиралося на досить широку сировинну базу – насіння льону, конопель, соняшнику, ріпака, рижію. Створювались як дрібні олійниці, так і досить потужні олійні підприємства, що забезпечували потреби не тільки власних господарів, а й ринку. Досить розвинутою, особливо в Полтавській і Чернігівській губерніях, залишалась тютюнова промисловість. Але поступово кількість тютюнових фабрик і обсяги вироблюваної ними продукції зменшувались.

Найменш розвинутою була легка промисловість. Значна кількість текстилю, сукна, полотна вироблялося в домашніх умовах. Кількість бавовняно-прядильних, полотняних і суконних підприємств була незначною. Відповідно вони давали й обмаль тканин. Виняток становив центр суконного виробництва в Клинцях Чернігівської губернії. Сім місцевих фабрик у 1895 р. давали 71,0 % всього суконного виробництва України. Поряд з домашніми промислами діяли невеликі деревообробні підприємства.

Розвиток міст. Буржуазні реформи, помітні зрушення в індустріалізації економіки, будівництва залізничних шляхів сполучення й інші чинники справили значний вплив на становище й географічне розташування українських міст. Зросла кількість міських поселень у Донецько-Криворізькому промисловому регіоні. З’явились Юзівка, Кам’янське, Нижньодніпровськ, Нікополь, Кривий Ріг та інші досить великі промислові селища, які уряд, правда, не відносив до розряду міст. Чіткішого міського вигляду набирали вузлові залізничні станції – Лозова, Ясинувата, Люботин, Бахмач, Коростень, Козятин, Жмеринка тощо. За загальним переписом 1897 р. кількість українських міст протягом другої половини ХІХ ст. залишалися майже незмінною – 130. За цей час скоротилася кількість невеликих містечок з населенням до 10 тис. чол., зате зросла чисельність більших міст.

Особливо швидкими темпами розвивалися промислові та торговельно-адміністративні центри. Зокрема, населення Катеринослава до 1897 р. зросло у 6 разів і досягло майже 113 тис. чол. У Харкові на той час проживало 173,9, Києві – 247,7 і Одесі – 403,8 тис. чол. Однак у цілому урбанізація України відбувалася повільно. Чисельність міських жителів становила в 1897 р. 13,0 % всього населення, що було значно менше, ніж у Росії, не кажучи вже про західноєвропейські країни.

Змінювався зовнішній вигляд міст. У них з’являлося більше кам’яних будинків для міських дум, губернських і повітових земств, дворянських і купецьких зібрань та інших громадських і державних установ. Як правило, вони споруджувались у центрі, їх оточували квартали прибуткових закладів і обслуговуючого персоналу. В затишних місцях стояли особняки фабрикантів, заводчиків, банкірів. Ближче до околиць селився звичайний люд – міщани, дрібні торгівці, робітники. У нових міських поселеннях Донецько-Катеринославського промислового регіону окремі безсистемні забудови у вигляді халуп, землянок, казарм зливалися в селища з принизливими назвами – “Собачівка”, “Шанхай” тощо. Але основну частину забудови багатьох міст становили типові для України мазанки.

Розвивалося комунальне господарство. У великих містах забруковувалися центральні вулиці, здійснювалось їх озеленення, закладалися парки. Протягом 90 – 90-х років побудовані електростанції в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та деяких інших містах. У 1892 р. в Києві пущено перший в Росії міський трамвай. За ним пішли трамваї в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. В окремих містах центральні вулиці почали освітлюватися газовими, а згодом і електричними ліхтарями. Розгорнулося будівництво водогонів. На початку 80-х років вперше запроваджується телефонний зв’язок в Одесі, дещо пізніше – в Києві, Харкові, Маріуполі. Цими нововведеннями користувалася незначна частина міських жителів. Але й це свідчило про наближення українських міст за рівнем обслуговування населення до міст Центральної та Західної Європи.

Особливості торгівлі. З розвитком промисловості й сільського господарства активізувався внутрішній ринок. Він, в свою чергу, підвищив попит на товари, сприяв дальшому нарощуванню їх виробництва й втягуванню індивідуальних господарств, фабрик і заводів у товарно-грошові відносини. Під їх впливом завершилася господарська спеціалізація Лівобережної, Правобережної та Південної України. Ринкові відносини охоплюють дедалі ширшу масу роботодавців і робітників. З’явився ринок робочої сили, а з ним капіталістичні відносини остаточно вкорінилися у життя суспільства.

Розвиткові внутрішньої торгівлі сприяв ряд чинників. Серед них важливу роль відігравала запроваджена в 60 – 70-х роках кредитна система. Заснований у 1860 р. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Почали працювати Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий банк, Одеський комерційний банк та товариства взаємного кредиту. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі. Хоч виникли вони ще в попередні часи, але сприятливі умови для їхнього розвитку склалися лише з проведенням буржуазних реформ. Великі за обсягом торговельні операції проводили Київська, Одеська, Єлисаветградська та інші біржі. Вирішення комерційних справ значно прискорювалось і в результаті використання залізничного транспорту.

Змінювалася структура внутрішньої торгівлі. Насамперед зросла кількість дрібних торгівців. У 1882 р. державні органи видали 54 тис. посвідчень на розвізну й понад 1,8 тис. – на розносну торгівлю. Залізницею, гужовим транспортом торгівці добиралися до найвіддаленіших місць і скуповували продукцію, яка мала найбільший попит на ринку. Особливо цікавили їх хліб, коноплі, кожі, сало, щетина та інші товари першої необхідності. Маса дрібних торгівців щодалі більше втягували село в товарно-грошові відносини, збагачуючи одних і розоряючи інших.

Зросла кількість закладів стаціонарної торгівлі – магазинів, крамниць, ларків, палаток тощо. На Херсонщині, Київщині і Харківщині в 1898 р. працювало 31,5 тис. гільдійських торговельних закладів, товарообіг яких становив 2993 млн крб. особливо багато було лавок, крамничок для продажу горілки, вина, пива й тютюну. Засновувалися численні шинки, горілчані, винні, портерні й пивні лавки та льохи. У 1895 р. уряд запровадив казенну монополію на торгівлю спиртними напоями. Відбулися помітні зміни в географічному розташуванні закладів стаціонарної торгівлі. Їх кількість зменшувалася в населених пунктах, що втратили своє попереднє торгове значення, і збільшувалась у промислових центрах, на залізничних станціях і річкових пристанях.

Пожвавішали міські базари. Збільшилася кількість базарних днів і товарообіг. У Києві в різних місцях щоденно діяли шість базарів, де продавалися продукти харчування, сіно, овес, дрова та інші товари. В Одесі і Харкові щоденно відбувалося по три базари. Окремі з них мали свою специфіку.

Змінювалась ярмаркова торгівля. Хоч її питома вага у загальному товарообігу внутрішнього ринку зменшувалась, але вона продовжувала відігравати важливу роль у ринкових відносинах. Через дрібні сільські ярмарки до споживача надходило дедалі більше фабрично-заводської продукції. Розширювався асортимент товарів і географія їх виробництва. Ярмаркова торгівля вдовольняла насущні потреби насамперед сільського населення, й тому воно часто клопоталося перед урядовими структурами про відкриття нових ярмарків. У 1863 р. в Україні відбулося 1064 дрібних, 972 середніх і 76 великих ярмарків. Дрібні ярмарки тривали один-два дні й були більше схожі на великі базари-торги.

Свої особливості мали великі ярмарки. Вони відбувалися протягом кількох днів, а то й тижнів, мали широкий асортимент товарів, що давало можливість застосовувати оптовий продаж-купівлю продукції за зразками. За обсягом торговельних операцій найбільшими на Лівобережній Україні було чотири ярмарки у Харкові (Хрещенський, Троїцький, Успенський, Покровський), Іллінський ярмарок у Полтаві, Маслянський, Вознесенський, Михайлівський у Ромнах, Воздвиженський у Кролевці. На Правобережній Україні такими ярмарками були: Стрітенський (Контрактовий) у Києві, Петропавлівський у Ярмолинцях і Троїцький у Балті Подільської губернії. На Півдні своїм товарообігом виділялися Петропавлівський ярмарок у Катеринославі, Миколаївський (весняний) і Покровський у Каховці Херсонської губернії. На них продавалися товари як місцевого, так і зарубіжного виробництва. Одночасно оформлялися біржові операції, укладалися контракти на оренду, заставу й продаж нерухомості, наймались наймити, управляючі тощо. Банківські контори пускали в обіг великі суми грошей.

Поряд із загальними кожна губернія мала спеціалізовані ярмарки, де продавалися ті чи інші товари. В Ізюмі, Слов’янську, Чугуєві, Змієві, Вовчанську торгували переважно кожами, в Білопіллі – прядивом, Сумах – цибулею, Недригайлові – тютюном місцевого виробництва. На Троїцькому ярмарку в Харкові основним товаром була вовна, що заводилася сюди з різних українських і сусідніх російських губерній. Третє місце в імперії з торгівлі тонкорунною вовною займав Петропавлівський ярмарок у Катеринославі. Існували ярмарки, де торгували худобою та іншими товарами. У 1896 р. в Україні відбувалося 170 кінних ярмарків, з них 87 – на Лівобережній, 42 – на Правобережній і 41 – на Південній Україні. Найбільші з них проходили в Полтаві, Білій Церкві, Єлисаветграді, Бердичеві та Балті.

Значна частина сільськогосподарської продукції України направлялася до Росії. Лише в 1895 р., за далеко не повними даними, в Московський промисловий, Білоруський, Литовський, Привіслянський та східні райони Росії було відвантажено щонайменше 20 млн пудів українського хліба. Він потрапляв навіть до таких віддалених регіонів, як Крайня Північ і Далекий Схід. Широку географію вивезення мав також цукор. Фактично жоден регіон не міг обходитися без довізної з України солодкої продукції. Білопільський млин, інші подібні підприємства й круподерні збували борошно і крупи в багатьох російських містах. Туди ж надходило чимало тютюну з українських фабрик. Тільки в 1864 р. фабрикант з Одеси Папа-Нікола продав у Петербурзі, Москві, Курську та Нижньому Новгороді понад 17 тис. пудів тютюну. В 1874 р. залізницею з Ніжина до Москви було вивезено 345,3 і до Бреста – 235, а з Конотопського повіту до Менська – 200 і до Вілейок, Вільно й Дінабурга – 526 тис. пудів тютюну.

Багато збувалося на російському ринку городини й фруктів. Щорічно Росія одержувала з України по кілька сотень тисяч голів худоби. У 1874 р. в Москву з України доставлено 56. Тис. і в Петербург – 24 тис. биків і корів. Сумський і Богучарсько-Старобільський тваринницько-промислові райони спеціалізувалися на відгодівлі худоби для потреб переважно російських губерній. Туди надходила також значна кількість продукції тваринництва.

Десятки тисяч вагонів українського вугілля щорічно поглиналися промисловістю і залізницями Росії. Більшість виготовлених Олександрівським, Дніпровським заводам й заводом Новоросійського товариства рейок сотнями тисяч пудів відправлялися Закавказькою, Московсько-Брестською, Варшавсько-Тираспольською, Рибинсько-Бологівською, Владикавказькою, Ризько-Орловською, Привіслянською, Московсько-Нижньогородською та іншими залізницями, що обслуговували внутрішні потреби Росії. За межами України опинялась і значна частина місцевого заліза, чавуну, сталі та інших промислових товарів, яких гостро потребувала власна економіка.

Україна також одержувала з Росії чимало промислової продукції: з Московського і Петербурзького промислових районів – машини, текстиль, металеві та хімічні вироби, з Білорусії – лісоматеріали, Прибалтики – текстиль і машини, з Царства Польського – тканини, з Кавказу – гас, мазут, нафту. Але імпортовані товари мали значно нижчу вартість ніж ті, що експортувалися з України. В найближчому майбутньому це не могло не позначитись на природних запасах України.

На характер зовнішньої торгівлі значний вплив справляв уряд. Щоб сприяти національній економіці, він проводив протекціоністську зовнішньоторговельну політику. Скасував вивізні мита, встановив увізні мита на ті товари, що у великій кількості вироблялися в країні. Але якщо спочатку протекціонізм відігравав прогресивну роль у становленні національної економіки на нових засадах, то згодом перетворився на гальмо її дальшого розвитку. Приблизно наприкінці ХІХ ст. протекціонізм почав стримувати конкурентну боротьбу виробників – основну передумову розвитку вільного виробництва, а урядові структури посилили управління ним через ситну систему.

Головною статтею експорту сільськогосподарської продукції став хліб. Торгівля хлібом відбувалася в умовах світової аграрної кризи 1875 – 1896 рр., коли внаслідок надвиробництва ціни на нього впали приблизно вдвоє. Свою частку в цю кризу внесла й Україна, експортуючи хліб до різних країн світу морським і наземним транспортом. Лише через Одесу в 1895 р. експортовано 120,2 млн пудів хліба. Крім того, він вивозився також з Миколаєва, Маріуполя, Бердянська, Севастополя. Значна частина зерна експортувалася через балтійські порти та сухопутні митниці у Волочинську, Гусятині, Дружкополі, Ісаківцях, Радзивіловому тощо. Тільки крізь ці митниці у 1895 р. вивезено 31 млн пудів високоякісного зерна. У 1878, 1880 і 1882 рр. українська пшениця становила 60,5 і жито 31,5 % усього їх загальнодержавного вивезення за кордон. Те ж саме спостерігалось і з іншою зерновою продукцією. Смак українського хліба добре знали в Англії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та інших європейських країнах, а також у Туреччині та Єгипті. З України за кордон пливли також борошно, кукурудза, лляне насіння й тютюн.

Другим за важливістю експортним товаром була продукція тваринництва – коні, велика рогата худоба, вівці, свині, вовна, кожі, сало, м’ясо, масло. Тільки з одеського порту в 1864 р. відправлено коней з ближніх українських губерній на 201 тис. крб., або 37 % вартості загальноросійського експорту коней. Переважно через Одесу нарощувалося вивезення великої рогатої худоби, вирощеної в основному в Херсонській, Подільській, Бессарабській, а також частково Таврійській і Київській губерніях. Лише в 1885 р. звідси відправлено близько 42 тис. і в 1887 р. – 43 тис. голів великої рогатої худоби. Вона надходила на ринки згаданих вище країн, а також Прусії, Греції, Китаю і Гонконгу. Не припинялась торгівля вівцями. Протягом 1886 – 1890 рр. з одеського порту щороку вивозилося в середньому по 74,3 тис. овець. Українська звичайна і мериносова вовна сягала понад 50 % її загальноросійського експорту. В 1893 – 1895 рр. з Одеси щорічно відправляли в середньому по 525 тис. штук домашньої птиці, її споживали головним чином Туреччина і Франція. Багато вивозилося з України також цукру, спирту, риби, ікри.

В Україну через морські порти та сухопутні митниці завозилося чимало різноманітних товарів. Серед них найбільше бавовни, бавовняних, шерстяних і шовкових тканин, оливи, заліза, кам’яного вугілля, машин, машинних пристроїв, екзотичних фруктів, чаю, кави, рису, вин, різних прянощів. Вони надходили з США, Єгипту, Персії, Туреччини, Індії, Кореї, Китаю та інших країн. Ці товари значно поповнювали й урізноманітнювали ринок України і всієї Російської імперії.

В історичній літературі давно точиться дискусія стосовно місця України в економічній системі Російської імперії. Переважна більшість істориків радянського періоду відстоювала думку про позитивний вплив на економічний розвиток України її перебування в складі Росії другої половини ХІХ ст. Окремі з них писали про експлуатацію України Росією, а то й порівнювали її з колонією “європейського” типу.

У другій половині ХІХ ст. Україна бурхливо розвивалася завдяки переважно іноземному капіталові й частково підприємництву місцевих буржуа. Роль царського уряду зводилася фактично до створення умов плідної роботи виробництва й торгівлі, що теж мало важливе значення. Україна поступово переходила на нові, прогресивні технології й наздоганяла розвинуті країни за рівнем продуктивності праці та індустріалізацією.

Але економічний розвиток мав однобічний характер. Майже нічого не вкладаючи в українську економіку, уряд використовував результати її роботи на загальнодержавні потреби й розвиток власне російських регіонів. З одержаних прибутків Україну мало що поверталось і не працювало на її благо. Так само діяли й іноземні інвестори, спрямовуючи одержані прибутки у власну економіку. Фактично, російський уряд та іноземний капітал по-хижацькому експлуатували Україну, викачуючи з її надр природні багатства, мало що залишаючи нащадкам і ще менше вкладаючи в розширене відтворення її господарства. Використовуючи дешеву українську сировину, Росія переробляла продукцію й продавала за значно вищими цінами. Одержаний таким чином капітал осідав у центрі. Без власної держави Україна була приречена на роль своєрідного Клондайку для вгамування непомірних апетитів імперії.

Слабка національна буржуазія виявлялася безсилою протистояти імперській політиці центру стосовно України, надати економіці національних рис і забезпечити її розширене відтворення. Але в ході індустріалізації економіки вона поступово набирала сили й рано чи пізно мала вийти на проблему створення національної державності, здатної захистити її інтереси в конкурентній боротьбі з інонаціональним капіталом.

Індустріалізація економіки спричинила й інші негативні процеси. На вільні робочі місця посилився приплив інонаціональних робітників, насамперед з Росії. Одні з них лояльно ставилися до національно-культурних надбань українців, інші – виступали сліпим знаряддям русифікаторської політики царизму. Спираючись на офіційні постанови, вони відверто зневажали українську мову й культуру, намагалися нав'язати корінним жителям свої мову, звичаї, обряди й традиції.

Конфлікти робітників з роботодавцями. Однією з підстав для соціальних конфліктів у містах другої половини ХІХ ст. була відсутність законодавчого регулювання відносин між робітниками й фабрикантами та заводчиками. Фабрична ж інспекція була не в змозі зарадити справі. Не маючи державного законодавчого захисту, робітники протестували проти поганих умов праці, великого травматизму, тяжких захворювань і низької заробітної плати. Вони вимагали задоволення своїх вимог, самовільно залишали роботу й переходили на інші підприємства, ламали обладнання, машини тощо. При цьому в окремих випадках робітники об’єднувались за цеховим принципом, відмовлялися працювати до задоволення їхніх вимог. Приблизно з 70-х років страйки стали чи не основною формою боротьби робітників за свої права й матеріальне благополуччя. У 1870 р. страйкували будівельники харківського залізничного вокзалу, катеринославські лісосплавники тощо. У 1875 р. гучний резонанс серед робітничої маси Донеччини мав страйк понад 2 тис. металургів і шахтарів Юзівки. Незважаючи на допомогу військових команд, власники заводів та шахт мусили піти на поступки страйкуючим і пообіцяти не затримувати виплату зарплати. Страйкували також робітники інших підприємств металургійної й видобувної промисловості, а також кількох цукрових заводів. Всього протягом 60 – 70-х років в Україні сталося не менше 52 страйків та 20 заворушень робітників. Усі вони мали чисто економічний характер, були неорганізованими і переважно стихійними.

Але через колективістський характер роботи, безправ’я та чи не найтяжче серед усіх верств населення матеріальне становище частина української інтелігенції почала вважати робітників останньою силою зміни суспільного ладу й понесла в їх маси національні і революційні ідеї. Та й серед самого робітництва формувалася колективна свідомість своєї особливої значущості в суспільстві та здатності перетворити світ. У різних містах на початку 70-х років виникають робітничі гуртки й групи, які спершу мали переважно культурно-освітній характер і перебували під впливом місцевих інтелігентів. Разом з культурно-освітньою літературою вони мали також і заборонені праці, зокрема “Що робити?” Чернишевського, “Хитра механіка”, “Хто з чого живе?” та ін.

Центром політичної консолідації робітників у 70-х роках стала Одеса, місто, через яке йшли інтенсивні зв’язки революціонерів з революційними європейськими центрами і де активно діяли народники й громадівці. На середину 70-х років частина одеських груп і гуртків приступила до економічного забезпечення силових дій робітників проти роботодавців. З цією метою на початку 1875 р. на ливарно-механічному заводі Гульє-Бланшарда була створена перша ощадно-позичкова каса для надання своїм членам матеріальної допомоги під час страйків. В основу її статуту самі робітники взяли відповідні положення робітничих кас західноєвропейських країн і Статут І Інтернаціоналу. За пропозицією Євгена Заславського в травні 1875 р. на базі кількох робітничих гуртків була утворена перша в Російській державі робітнича антиурядова організація “Південноросійський союз робітників” із власною касою взаємодопомоги. Активними членами союзу стали робітники Ян Рибицький, Микола Наддачин, Федір Кравченко, конторник Михайло Сквері та ін. Своїм основним завданням союз ставив визволення робітників з-під влади капіталу й привілейованих класів через насильницький переворот. Інші пункти статуту регламентували членство в товаристві, дисципліну, представництво різних гуртків в союзі тощо. Ядром організації стали приблизно 60 робітників, котрі мали зв’язки із співчуваючими робітниками. Члени союзу збиралися на щотижневі сходки, обговорювали заборонену літературу й виробляли тактику боротьби проти адміністрації. У серпні група союзу на заводі Гульє-Бланшарда через спеціальні листівки підтримала страйкуючих робітників і тим самим останні домоглися задоволення своїх вимог. Союз направив представників у Ростов-на-Дону, Миколаїв, Харків, Орел та в інші промислові міста з метою залучення місцевих робітників до активної роботи проти фабрикантів і заводчиків. Діяльність союзу тривала недовго. У грудні 1875 р. поліція заарештувала більшість членів союзу, внаслідок чого він припинив своє існування.

Економічна криза 80-х років і погіршення матеріального становища робітників активізували їхні виступи за свої права. До середини 80-х років відбулося 26 страйків, у тому числі в Київських залізничних майстернях (1880), Олександрівську, Крюкові, Полтавських залізничних майстернях (1884), а також на ряді цукрових заводів. Особливою наполегливістю відзначався влітку 1887 р. страйк на шахтах французького товариства в Бахмутському повіті. Робітники протестували проти наміру адміністрації зменшити надбавку до зарплати в літні місяці й домоглися свого. Цього не змогли досягти 1500 шахтарів різних шахт Юзівки у травні того ж року. Поліція змусила вийти на роботу, а ініціаторів і активних учасників страйку притягли до суду або вислали за межі міста. Наприкінці 80-х років у страйковий рух включилися робітники нової, металургійної галузі промисловості. У березні 1888 р. через страйк металурги Кам’янського металургійного заводу домагалися підвищення зарплати, зменшення штрафів і звільнення з роботи жорстоких службовців. Незважаючи на підтримку роти солдатів, адміністрація мусила задовольнити вимоги страйкуючих. У 90-х роках великі страйки пройшли в Юзівці, Києві та інших містах. Загалом протягом 1884 – 1894 рр. відбулися 71 страйк і 23 заворушення. Деякі з них супроводжувалися сутичками з поліцією, солдатами й мали людські жертви, понад 2 тис. страйкарів зазнали репресій.