Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 24. Скасування кріпацтва та демократичні реформи другої половини ХІХ ст.

Україна в Кримській війні 1854 – 1855 рр. У середині ХІХ ст. Україна, як і в попередні роки, була втягнута у воєнний конфлікт Російської імперії з іншими державами. Прагнучи поширити вплив на Балкани, заволодіти Босфором і Дарданелою, російський уряд уміло маскував свої справжні плани. Скориставшись з того, що Туреччина передала ключі від Віфліємського храму в Палестині католикам, він під благовидним приводом захисту прав православного населення Османської імперії без оголошення війни в червні 1853 р. увів війська в залежні від неї Молдавію і Валахію. Незабаром вони просунулись в Болгарію. Поява російської армії на Балканах активізувала національно-визвольний рух слов’янських народів. У жовтні Туреччина оголосила війну Росії й почала воєнні дії на морі й на суші. Але в листопаді 1853 р. російська ескадра адмірала Павла Нахімова, в якій служило багато українців, вщент розгромила турецький флот у синопській бухті. Турецькі війська зазнали поразки й в Закавказзі.

Перші воєнні успіхи Росії викликали занепокоєння союзників Туреччини – Англії та Франції. Їхня ескадра наприкінці грудня 1853 – на початку січня 1854 р. увійшла в Чорне море, що було розцінено Росією як ворожий акт. У лютому – березні 1854 р. Англія та Франція оголосили війну Росії, а Росія – їм. Воєнні дії почалися на Балтійському, Баренцовому морях і Тихому океані. Але головний театр воєнних дій зосередився на Чорному морі. Війна велася фактично за панування на Чорному морі і за Крим, звідки й дістала назву Кримської (1854 – 1855).

У квітні 1854 р. англо-французька ескадра почала бомбардувати Одесу. Тривалий час між нею й береговими фортами точилась артилерійська дуель, у якій особливо відзначилася батарея прапорщика Олександра Щоголєва. Жителі Одеси й навколишніх сіл підвозили солдатам боєприпаси, харчі, різне спорядження, повідомляли про рейдування ворожої ескадри. Востаннє вороги бомбардували Одесу 1 липня. Але якихось серйозних спроб висадити десант на українські землі командування ескадри не робило.

Зате в червні – липні 70-тисячне англо-французьке військо висадилося під болгарським містом Варною. Становище російських військ у Подунав’ї стало критичним. Сподівання на потенційну допомогу не справдилося. Прусія ухилилась від допомоги Росії, а Австрія зажадала виведення російських військ з Молдавії та Валахії. У червні – липні 1854 р. російські війська залишили ці князівства, й їх одразу ж зайняли австрійські.

Забезпечивши тили, 62-тисячна англо-французька армія на початку вересня висадилась в Євпаторії й рушила на Севастополь. На річці Альма союзники завдали поразки російським військам, відкинули їх на північ і продовжували просуватись до головної твердині Чорноморського флоту Росії. Почалася героїчна 349-денна Севастопольська оборона (14.ІХ.1854 – 30.VІІІ.1855), яка виявила військову, економічну й суспільно-політичну відсталість Росії від передових європейських країн. У січні 1855 р. до держав коаліції приєдналося Сардинське королівство й спорядило в Крим 15-тисячний корпус. 22-тисячний гарнізон Севастополя мужньо протистояв противникові, що значно переважав його чисельно.

Визнаними натхненниками й керівниками оборони Севастополя стали флотоводці Володимир Істомін, Володимир Корнілов, Павло Нахімов і генерал Едуард Тотлебен. Командирський хист і вміння проявляли чимало офіцерів. Серед них, а також солдатів і матросів різних національностей панували патріотичне піднесення й масовий героїзм. Символом солдатської доблесті, слави і честі стали легендарні подвиги матроса Петра Кішки з Вінниччини, увічнені нащадками в пам’ятнику. Прославились також багато інших солдатів і матросів, у тому числі й українці Андрій Гіденко, Дмитро Горленко, Іван Даниленко, Іван Демченко, Федір Заїка та ін. На оборону курганів і бастіонів вийшло чимало мирних жителів: жінок, чоловіків і навіть дітей. Захист Севастополя став справою всього народу, його гордістю й болем.

5 жовтня 1854 р. союзники випустили по місту 5 тис. ядер, сподіваючись цим деморалізувати гарнізон і змусити його капітулювати. Але захисники трималися мужньо. Та й російська армія перейшла в наступ і 13 жовтня дала битву союзникам між Севастополем і Балаклавою, яка, проте, не мала бажаних результатів. 24 жовтня її чергова спроба відтягнути на себе противника закінчилася невдачею. У битві під Інкерманом росіяни зазнали відчутної поразки, хоч французькі генерали свою перемогу оцінювали “скоріше вдалою битвою, ніж перемогою”. Після цього російська армія в Криму дотримувалася пасивної тактики, а союзники перейшли до тривалої облоги міста, намагаючись зруйнувати його оборонні споруди щільним артилерійським вогнем. За своїми вогневими показниками гармати й рушниці союзників явно переважали російські, і це призводило до великих людських втрат серед захисників міста.

Але гарнізон і жителі Севастополя не тільки захищалися. Матроси і особливо пластуни постійно робили вилазки в розташування противника, нищили живу силу, підривали гармати й руйнували оборонні лінії. Активно велася мінна війна. Кожна зі сторін намагалася зробити підземні підкопи під форти чи батареї, закласти порохові заряди й висадити їх у повітря. Інша сторона не допускала таких підкопів, зривала їх, виймала заряди тощо. На морі активізували свої дії фрегати, хоч кардинально вплинути на хід війни не могли. В ході боїв відбулася докорінна перебудова медичної допомоги. Знаменитий хірург Микола Пирогов започаткував створення воєнно-польової хірургії, коли хірургічна допомога почала подаватись не на полі, а в госпіталі. 120 жінок добровільно стали медичними сестрами, а серед них першою Даша Севастопольська.

Під час облоги Севастополя, союзники в травні 1855 р. провели воєнну експедицію в Азовське море з метою знищити склади з військовим спорядженням, продовольством і фуражем, з яких обложені постачались усім необхідним. Ворожа ескадра з 57 кораблів змусила керченський гарнізон залишити місто, бомбардувала незахищені Бердянськ, Генічеськ, інші порти, знищивши при цьому на рейдах значну кількість транспортних суден, а на суші великі запаси провіанту й пороху. Зв’язок Криму з азовськими портами й материком був порушений.

Становище Севастополя погіршало. Починаючи з 25 травня противник посилив наступ на твердиню. Щоденно 600 гармат безперервно обстрілювали оборонні позиції захисників і саме місто. 28 червня на Малаховому кургані загинув Нахімов. Гарнізону не вистачало пороху, ядер, мін, поширилися моральний розклад і казнокрадство. У серпні 1855 р. Севастополь був майже повністю зруйнований гарматним вогнем. 27 серпня противник захопив Малахів курган, а наступного дня останні захисники залишили бастіони і укріплення й переправилися на Північну сторону, готуючись до нової оборони.

Кримська війна тяжко позначилась на становищі України. Основний тягар воєнних дій ліг на плечі українського народу. Тисячі молодих чоловіків були відірвані від домівок і в складі Полтавського, Чернігівського, Житомирського, Подільського, Одеського та інших полків і флотських екіпажів воювали в Криму. Багато добровольців записалися в діючу армію. Переважно в жителів України реквізовували або закуповували майже за безцінь для армійських потреб продовольство й фураж. В основному з України до Криму надходили різноманітні військові припаси. Луганський завод у цей час збільшив випуск снарядів майже в 4 рази, Шосткинський пороховий завод – виробництво пороху в 6 разів і виробляв його стільки, скільки майже всі заводи Росії. Але чи не найобтяжливішим було транспортування військових вантажів. Без залізниць виявилося неможливим своєчасно забезпечити діючу армію всім необхідним. Десятки тисяч чоловіків і жінок у будь-яку пору відривалися від найнагальніших робіт і виряджалися на перевезення харчів, фуражу й військових припасів. Дрібні господарства занепадали. Багатіли тільки постачальники та інтенданти, посилилися корупція і гнилість всієї системи.

В країні наростало масове невдоволення. Це добре відчував і царський уряд. Зайнявши царський престол після несподіваної смерті Миколи І, Олександр ІІ 30 серпня 1855 р. віддав наказ припинити оборону Севастополя. У березні 1856 р. Росія підписала в Парижі мирний договір, за яким втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

Скасування кріпацтва. Поразка в Кримській війні підштовхнула уряд до реформування внутрішнього устрою країни. Але головними причинами реформи стали нездатність кріпаків низькою продуктивною працею вдовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і маси кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху селянства, стихійне зменшення кількості кріпаків, помітне відставання Росії у військовій справі від передових європейських держав, наростаюча критика царизму з боку прогресивних кіл суспільства за відстоювання кріпосницьких порядків, осуд європейською громадськістю станового устрою Російської імперії тощо.

Уряд і цар добре розуміли необхідність проведення кардинальних реформ, але в своїх діях мусили зважати на ставлення до них різних політичних сил, і насамперед дворянства як опори панівного руху. Боротьба між урядом і дворянством тривалий час велася на рівні вироблення відповідних законопроектів. З початку 1857 р. їх підготовкою займався Таємний комітет, з 1858 р. перейменований на Головний комітет у селянських справах. Через губернські комітети до вироблення законодавчих актів про скасування кріпацтва залучалося чи не все дворянство. На своїх засіданнях воно висувало пропозиції й проекти, які потім надсилались до редакційних комісій, Головного комітету, обговорювались у Державній раді. Існували різні, часто протилежні точки зору на розв’язання проблеми. В Україні їх представляли Григорій Галаган, послідовний противник кріпацтва, і Михайло Позен, захисник панівного ладу. Більшість дворян розуміла необхідність скасування кріпацтва, але при цьому намагалася залишити за собою землю й певну владу над селянами. Чимало поміщиків Правобережної України ратували за звільнення селян без землі. Частина їх виступала за звільнення селян з наділом за умови викупу ними своєї волі та землі. Пропонувалось встановити різні розміри наділів, причому настільки малі, що державна комісія мусила їх збільшити, а повинності зменшити. Але й при цьому права поміщиків серйозно не страждали. Уряд балансував між кріпосниками й кріпаками.

Основні положення про скасування кріпосного права викладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. і “Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності”. У цих документах звільнення селян подавалось як благодійний, добровільний акт дворянства й уряду. Він мав здійснитися шляхом полюбовних угод між поміщиками й селянами. Даючи кріпакам волю, законодавство залишало землю у власності колишніх кріпосників. Селянам надавалося право користування садибами й польовим наділом, за що вони мали відбувати панщину або сплачувати грошовий чинш. Тільки після підписання з поміщиком угоди про перехід на викуп такі особи переводилися в розряд селян-власників. Для залагодження можливих конфліктів між поміщиками й селянами створювались губернські “присутствія” в селянських справах та інститут мирових посередників.

Законодавчі документи передбачали значне розширення особистих прав звільнених з кріпацтва селян, їм надавалося право володіти нерухомістю, займатися промислами, торгівлею й підрядами, створювати промислові підприємства тощо. Крім того, вони звільнялись від поміщицької опіки над своїм сімейним життям, зокрема й над одруженням молодих. Звільнені селяни діставали можливість брати участь у сільському самоуправлінні – роботі сільських сходів і виборах сільських старост та збирачів податків. Кілька сільських общин об’єднувались у волосні на чолі з волосними правліннями, які в межах волості виконували господарські, адміністративні, фінансові, а також обмежені поліцейські функції.

На відміну від інших селяни вважалися податним станом, мусили платити державі подушний податок і відбувати рекрутську повинність. “Вільний обиватель” мав право одержати паспорт тільки на один рік і протягом перших дев’яти років з часу проведення реформи не міг відмовитись від наділу. Зберігалися й інші залишки кріпацтва.

При проведенні селянської реформи мали враховуватися насамперед інтереси поміщиків і тільки в окремих випадках – селян. Це проявлялося, зокрема, у встановленні неоднакових розмірів селянських наділів. Там, де земля була родючою, вони мали бути меншими, де ні – більшими. Конкретні розміри селянських земель відзначали місцеві положення. Згідно з одним розмір селянських наділів у Херсонській, Катеринославській і частково Таврійській губерніях встановлювався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. В повітах з переважаючим общинним землеволодінням Харківської та Чернігівської губерній нижчий розмір наділу мав становити 1-1,5, вищий – 3-4,5 десятини. Окреме “Місцеве положення” для поміщицьких селян Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній закріплювало за селянином від 2,75 до 4,5 десятин спадкових сімейних ділянок землі. Поміщикам скрізь надавалися права відчужувати надлишки селянських наділів, якщо вони перевищували дореформені, насильно обмінювати свої угіддя, переносити селянські двори тощо.

Певна специфіка передбачалася при реалізації земельної реформи на Правобережній Україні. Згідно з “Місцевим положенням” правобережний селянин мав право одержати той розмір наділу, який закріплювали за ним інвентарні правила 1847 – 1848 рр. Якщо він був меншим, то селянин міг клопотатися перед сільським сходом і губернським у селянських справах “присутствієм” про доведення його до норми.

Для проведення реформи запроваджувався тимчасовозобов’язаний стан селян, який визначався двома роками, а в окремих випадках і двадцятьма. У цей час селянин мав платити поміщику грошовий чинш і відбувати панщину. Зате натуральна данина відмінялася, що значно полегшувало становище хліборобів. Розмір чиншу встановлювався в одному випадкові з десятини, в іншому – з польового наділу чи садиби і міг коливатися від 1,5 до 9,0 крб. за рік. За кожну десятину польової землі селянин мав відробити протягом року від 12 до 29 днів. Причому більшість з них припадала на літні місяці, коли робочий день цінувався на вагу золота.

Поміщикам за одержану землю платили не селяни, а казна п’ятивідсотковими державними банківськими білетами й викупними свідоцтвами. Причому вони йшли переважно на погашення боргів поміщицьких господарств, що відкривало перед ними певну можливість для дальшого розвитку. Селяни, в свою чергу, мали компенсувати державі позику протягом 49 років з відповідними річними відсотками. Крім того, за її одержання селянин платив казні 20 – 25 % різниці між викупною сумою й викупною позикою. Характер викупних операцій відповідав насамперед інтересам поміщиків.

Дворові селяни й кріпосні робітники мали звільнятися з кріпацтва за окремими законодавчими актами. Право на польові наділи надавалося тільки тим дворовим селянам, які до указу від 2 березня 1848 р. особисто користувалися польовими землями або, крім своєї основної роботи, виконували ще панщину при обробітку землі. Решта категорій дворових позбавлялася права на одержання земельних ділянок. Протягом двох років тимчасовозобов’язаного стану дворові люди мали продовжувати виконувати свої функції або ж платити відповідний чинш.

Певні особливості передбачались у звільненні селян дрібномаєткових поміщиків. Це були власники 40 – 75 душових указаних наділів різних регіонів України. Одержання ними землі було пов’язане з такими труднощами, що робило його фактично неможливим. А дозвіл безземельним селянам на переселення в казенні села, де на ревізьку душу в залежності від регіону припадало від 8 до 15 десятин землі, не вирішував справи, оскільки таких сіл було обмаль.

Селяни поміщицьких або посесійних фабрик і заводів не пізніше двох років з часу оголошення закону про реформу переводилися на грошовий чинш. За ними залишалися попередні наділи та присадибні ділянки, викуплені на загальних підставах. Безземельні фабричні люди звільнялися з кріпацтва так само, як і дворові. Гірничозаводські робітники при цьому поділялися на дві категорії – кваліфікованих і некваліфікованих. Перші мали право на одержання садиби й польової землі розміром не більше одного вищого душового наділу. Тільки в окремих випадках вони могли бути збільшені на одну десятину сінокосу. За одержані наділи такі робітники мали вносити в заводську касу відповідну плату. Другі – протягом трьох років переводилися на грошовий чинш. За тими, хто мав землю чи присадибну ділянку, вони затверджувалися, хто не мав – прирівнювався до стану дворових людей.

Ознайомившись з Положенням від 19 лютого, більшість селянства сприйняла його з незадоволенням. Найбільший спротив викликали відстрочка звільнення від панщинних та інших повинностей, збереження за поміщиками права власності на землю, зменшення наділів тощо. Від невдоволення селяни переходили до відвертого протесту. Подекуди вони відмовлялися відбувати панщину та інші повинності на користь поміщиків, не дозволяли працювати дворовим людям і наймитам, вимагали негайно передати їм землі, що корилися властям. В окремих випадках останні для наведення порядку мусили застосовувати навіть військову силу. Протягом березня – квітня 1861 р. відбувалося приблизно 640 таких виступів, у яких взяло участь щонайменше 400 тис. чол. Особливою активністю відзначались хлібороби Правобережної України, де за цей час сталося 73 % усіх виступів.

Проведення реформи 1861 р. у життя. Юридичною підставою для запровадження нових відносин між селянами й поміщиками мали бути уставні грамоти. На період тимчасовозобов’язаного стану селян вони передбачали виплату ними оброку і не влаштовували ні тих, ні інших. Тому їх укладання фактично саботувалося. Протягом другої половини 1861 р. у Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях було підписано лише шість таких угод. Уряд швидко відреагував на це і вніс істотні корективи в законодавство. Всупереч положенню від 19 лютого 1861 р. він 27 червня 1862 р. видав закон про складання викупних угод без попереднього переходу селян на оброк. А липневий 1863 р. указ царя просто переводив усіх селян Правобережної України на обов’язковий викуп. Крім того, щоб відвернути селянство Правобережжя від участі у повстанні, його розмір був знижений на 20 % і реформа пішла швидкими темпами. На середину 60-х років більшість кріпосних селян України припинила обов’язкові відносини з поміщиками і перейшла в розряд селян-власників. Причому перехід селян у новий статус супроводжувався конфліктами як з поміщиками, так і з місцевою владою.

Повільніше відбувалося звільнення удільних селян. За Положенням 1863 р. їм надавалося право негайного викупу свого наділу, а протягом двох років вони також переводилися на становище селян-власників. Свої особливості мала реформа й щодо державних селян. За законом від 18 січня 1866 р. вони вилучалися з відання Міністерства державних маєтностей і підпорядковувались губернським, повітовим і місцевим селянським установам. А згідно із законом від 24 листопада того ж року за ними закріплювалися їхні землі, але не більше 8 – 15 десятин на душу. За землю ці селяни мали платити оброк, розмір якого збільшувався на 15 %. Закон зберігав общину й общинну форму землеволодіння, що в нових умовах було явним анахронізмом і гальмувало розвиток нових відносин на селі.

Проведені реформи справили неоднозначний вплив на забезпечення селян землею. Якщо на Правобережжі селянське землеволодіння збільшилося на 18 %, то в інших місцевостях істотно зменшилось. За даними сучасної історіографії, по всій Україні понад 220 тис. ревізьких душ було обезземелено, 100 тис. одержали наділи до однієї десятини, а понад 1 млн 600 тис. – до трьох десятин. Понад 94 % усіх селян мали наділи до 5 десятин, що явно не задовольняло життєвих мінімальних потреб сімей. До того ж їм відводилися гірші, часто непридатні для ведення зернового господарства землі. На такі ділянки було повністю переселено 266 сіл і понад 7 тис. окремих сімей тільки в Херсонській, Таврійській, Катеринославській та Харківській губерніях. Селяни багатьох населених пунктів втратили громадські ліси, випаси, сінокоси, одержали смуги землі в різних місцях. За таких обставин селянство мусило пристосовуватися до нових умов, одним це вдавалось, іншим – ні.

Вплив реформи на економіку селянського господарства. Після реформи 1861 р. відбувався перехід від станового (дворянського) до безстанового (буржуазного) землеволодіння. Земля перетворювалась на предмет купівлі-продажу. В 1863 – 1902 рр. було продано понад 23,6 млн десятин. Тільки за 1877 – 1904 рр. майже 6 млн десятин збули поміщики, 4,5 млн з них придбали заможні селяни, збільшивши таким чином свій земельний фонд майже в 4 рази. Такі буржуазні відносини поступово руйнували економічну основу середньовічного суспільства у вигляді станової земельної власності.

Розвиток капіталістичних відносин щодалі глибше втягував селянські господарства в товарно-грошові відносини. Головну роль у них продовжувало відігравати зернове землеробство, яке поступово набувало капіталістичних рис. Площа орних земель під зернові культури у 1860 – 1887 рр. збільшилася на Лівобережжі на 131,2, Правобережжі – на 112,7 і Південній України – на 207,5 %. Значна частина їх призначалася для основних товарних культур – пшениці і ячменю, котрі мали найбільший попит на ринках. Так само пристосовувалися до ринку й поміщицькі господарства.

Аграрна криза 90-х років внесла певні корективи в динаміку зернового землеробства. На Лівобережжі посіви зерна зменшились на 3,2 млн пудів, на Правобережжі вони збільшились на 0,3, а на Півдні – на 151,1 млн пудів. Розширення посівних площ відбувалося переважно за рахунок надільних земель.

Розвиткові заможних і середняцьких селянських господарств сприяло застосування удосконалених знарядь праці й машин. Вони надходили переважно із західноєвропейських країн і частково з вітчизняних заводів. У 70 – 90-х роках імпорт сільськогосподарських машин зріс у 16 разів, а виробництво їх на Південній Україні збільшилось у 15 разів. Головними споживачами машин і удосконалених знарядь праці стали господарства південних губерній. Лише в Катеринославській губернії поміщики й заможні селяни на початку ХХ ст. закупили їх на 715 тис. крб., величезну на той час суму. Механізація сільськогосподарських робіт – сівби, жнив, віяння і обмолоту – на Півдні та Правобережжі України перевищувала рівень відповідної механізації в інших губерніях від 1,5 до 4 разів. Найбільший попит мали парові двигуни, молотарки, жниварки та віялки. Застосування машин вело до підвищення рівня праці, а відповідно й до товаризації заможних господарств.

У селянському господарстві продовжувала панувати трипільна система землеробства. Поряд з нею існували перелогова та двопільна. Почали впроваджуватися чотирипільна й багатопільні системи. Серйозного удару прогресивному веденню зернового землеробства завдало зростаюче малоземелля, яке змушувало селян порушувати співвідношення й черговість сіяння культур, заорювати луки і пастівники, що негативно позначалося на тваринництві селянських господарств.

Під впливом ринкових відносин відбувався перерозподіл зернових культур. Жито поступалося місцем високоврожайній озимій і яровій пшениці. Валова прибутковість десятини жита у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях та Донській області протягом 1886 – 1895 рр. зменшилася порівняно з минулими роками на 6,3 %. Це й визначило долю цієї культури на Півдні України. Площі посівів під жито скоротилися в 1895 р. до 34,1 і в 1905 р. до 30,2 % розміру всіх посівів. Подібна картина спостерігалась і на Правобережній Україні. Зате помітно зростали площі посівів під пшеницю і ячмінь, основні експортні культури.

З удосконаленням знарядь праці, застосуванням машин і нових агротехнічних технологій підвищувалася врожайність пшениці, жита і ячменю. У 1881 – 1889 рр. вона становила на Півдні – 34, Правобережжі – 47, Лівобережжі – 41 пуд з казенної десятини, в 1890 – 1899 рр. відповідно – 36, 55 і 44 пуди з десятини. Проте врожайність зернових у селянських господарствах була меншою, ніж у поміщицьких економіях.

Україна залишалась основним регіоном Російської імперії по вирощуванню пшениці. Тільки у 1890 – 1894 рр. вона зібрала 82,8 і у 1895 – 1899 рр. – 97 млн пудів пшениці. Це становило відповідно 65 і 68 % її збирання в європейській частині країни.

Зрушення в організації сільськогосподарського виробництва позитивно позначилися на забезпеченні населення зерновою продукцією. Приблизно з 70-х років в Україні почали стабільно зростати лишки хліба. У 1870 – 1872 рр. вони досягли 97, у 1883 – 1887 рр. – 79,3 і в 1895р. – 286 млн пудів, або, відповідно, - 19, 26 і 41 % усіх зернових лишків європейського регіону Російської імперії. Частина зерна ішла на задоволення власних потреб. Але катастрофічне зниження цін на хліб змушувало селян покривати дефіцит господарського бюджету за рахунок продажу зерна, необхідного для забезпечення сімейних потреб. Погіршення матеріального становища селянства супроводжувалося вимушеною товаризацією їхніх господарств. Землероби мусили продавати не тільки додаткові, а й необхідні для прожиття продукти. Переважна більшість товарного зерна поміщицьких і селянських господарств ішла на експорт. Причому його обсяги невпинно зростали. Якщо у 1876 – 1880 рр. через південні порти вивезено 31, то у 1895 – 1898 рр. – 84 млн пудів лише однієї пшениці.

Швидко розвивалося виробництво технічних культур, насамперед картоплі та цукрових буряків. Посівні площі під картоплю протягом 1870 – 1900 рр. зросли з 194 до 541 тис. десятин. Картопля для багатьох селян перетворювалась на основний замінник хліба, що мало неоднозначні наслідки. Одноманітність харчування, його малокалорійність негативно позначалися на фізичному стані, а відповідно й на продуктивності праці селянина. Разом з тим у середніх і заможних господарствах більша частина зернової продукції призначалася на продаж. Одержані прибутки використовувались для сплати податків, внесення інших платежів, а також на розширення сільськогосподарського виробництва. Менш поширеними у селянських господарствах були посіви буряків.

Частина селян вирощувала тютюн для власних потреб і на ринок. Розширювались ділянки під нього, запроваджувалися нові сорти, зростало виробництво тютюнової продукції. Високоякісним тютюном славилися Полтавська й Чернігівська губернії, де існували давні традиції в його вирощуванні. На Півдні України чимало селян спеціалізувалося на вирощуванні льону-кудрявця для виготовлення олії. Тільки під кінець ХІХ ст. він почав поступатися місцем новій олійній культурі – соняшнику. Майже кожен селянин займався городництвом. У багатьох господарствах воно становило основне джерело існування селянських сімей.

Важливу роль відігравало тваринництво. Воно забезпечувало потреби селян у тягловій силі, м’ясній і масло-молочній продукції, необхідній для нормального існування організму. Змінювалась внутрішня структура галузі. З появою у заможних господарів удосконалених знарядь праці й машин зникала потреба в потужній тягловій силі. Тому кількість волів відносно приросту населення зменшувалась, а коней, навпаки, зростала. На початку ХХ ст. чисельність коней, у селян Південної України зросла у 3, Правобережної – в 1,7, а Лівобережної – в 1,4 рази. Певною стабільністю відзначалося вівчарство, яке в селянських господарствах було переважно грубошерстим. Якщо кількість тонкорунних овець у поміщицьких господарствах під впливом різних причин істотно зменшилася, то в селянських залишалася відносно стабільною.

Існувала істотна відмінність у характері тваринницької продукції, що надходила на ринок. Якщо поміщицькі господарства спеціалізувалися на збуті переважно елітних порід коней, корів, овець, то селянські – тварин місцевої селекції. Більшість проданих у 1874 р. 248 тис. голів великої рогатої худоби і 454 тис. голів дрібної худоби належала селянам. Вироблялося багато молока та інших молочних продуктів для продажу на ринку. З селянських господарств на ринок надходили також вовна, кожі, щетина та інша продукція тваринництва. Селянські господарства активно втягувались у товарно-грошові відносини, поступово позбавляючись середньовічних замкнутості й натуральності.

Зміни в політико-правовому становищі селянства. “Кріпосне право відмінено назавжди”, - проголошувала перша стаття Положення від 19 лютого 1861 р. Але декларовані права багато в чому залишалися тільки на папері. Селянин не міг вільно вийти із сільської громади, змінити місце проживання або перейти до іншого стану. Для цього спочатку було необхідно відмовитись від наділу, що тривалий час заборонялось, ліквідувати особисту й сімейну заборгованість, одержати батьківську згоду і згоду сільської громади. Селяни-власники при цьому мали сплатити половину боргу за викупними платежами і заручитися зобов’язанням громади сплатити решту. Нечіткість і суперечливість багатьох законоположень використовувалися властями для утримання селянства в правовій нерівноправності.

Станова відособленість селянства закріплювалася рядом законоположень. До сільських громад мали доступ особи тільки з податних станів. Ті селяни, що закінчили середні й вищі навчальні заклади або одержали чин на державній службі, виключалися із селянського стану. Збереження різних повинностей і збирань також свідчило про політико-правову нерівноправність селянства. Вона підтримувалася розгалуженим адміністративно-бюрократичним апаратом. Створений у 1861 р. волосний устрій встановив жорстокий контроль за діяльністю сільських громад. Вищим його органом виступав схід представників сільських громад і посадових осіб. Але насправді депутатами були в абсолютній більшості заможні особи, ставленики поміщиків. Вияви самостійності на виборах всіляко обмежувалися і навіть каралися. Зокрема, в 1861 р. Сквирський повітовий суд Київської губернії затвердив рішення про арешт 118 селян с. Голяки за самовільне обрання волосного старшини й сільського старости. Того ж року сімох селян з маєтку поміщика Алексєєва з Полтавської губернії віддано до суду за виступ проти волосної адміністрації.

Суд і розправу над селянами вершили волосні суди, в більшості яких панували хабарництво, безправ’я і насилля. У селян укорінилася думка про те, що “в судах правди немає, хто багатший, той і виграє справу”. Найдієвішою формою впливу на селянські маси суди вважали фізичні покарання, які не застосовувались до представників інших станів. Розгляд 12010 справ судами Подільської губернії в 1901 р. завершився вироками про покарання різками 869 чоловік. Скарги тисяч селян на рішення судів, що принижували їхню людську гідність, залишались без уваги.

Зі зміною адміністративних закладів посилювався нагляд за всіма сторонами селянського життя. Закон від 27 червня 1874 р. ліквідовував у земських губерніях інститут мирових посередників і замість нього створював повітові в селянських справах “присутствія” на чолі з предводителями дворянства. Додатково вводилися посади поліцейських справників з широкими правами не тільки стосовно простих селян, а й осіб волосних і сільських управлінь. Все життя селянства опинилося під пильним оком царської поліції.

Ще більше урізувалися права селян з відміною у 1889 р. повітових у селянських справах “присутствій” і запровадженням у 1889 р. інституту чиновників (на Правобережжі вони вводились на початку ХХ ст.). Земським начальникам надавалися адміністративна, судова й поліцейська влади, тобто функції, які до реформи виконували поміщики-кріпосники. Селяни розглядали нововведення як реставрацію кріпацької залежності й всіляко протестували проти нього.

На відміну від представників інших станів, селяни були обмежені в праві сімейної самостійності. Намагаючись зупинити подрібнення наділів внаслідок сімейних поділів, уряд дозволив робити їх лише за згодою сільських громад. Проте і цей захід виявився малодійовим. Протягом 1861 – 1882 рр. по всій Російській імперії 12 % сімейних поділів відбулося за ухвалами сільських громад, а 88 % - самовільно. Приблизно таке ж саме співвідношення спостерігалося і в Україні. Закон від 18 березня 1886 р. значно ускладнив процедуру сімейних поділів, їх мали робити з дозволу не тільки сільських громад, а й установ у селянських справах. Законодавство спрямовувалося на збереження складних сімей як основних податкових одиниць. Станова нерівноправність селянина виявилася і в одержанні паспортів на вільне пересування. Щоб отримати його, бажаючий змушений був іти на різні хитрощі або давати хабаря старості чи писарю. Положення від 3 липня 1894 р. зобов’язувало поліцейських чинів відбирати паспорти й висилати силоміць до місця проживання осіб, які своєчасно не сплатили податків. Сільські сходи мали право будь-коли відкликати члена громади для виконання різних повинностей. Фактично відбулося повторне закріпачення селянства, яке перешкоджало не тільки його вільному переміщенню, а й розвиткові капіталістичних відносин.

Конфлікти між селянами і поміщиками. Становлення на селі буржуазних відносин супроводжувалося загостренням стосунків селян з поміщиками і владою. Чи не наймасовішими були їхні відмови вносити викупні платежі. Так, на початку 1805 р. селяни кількох сіл Новомосковського повіту на Катеринославщині відмовилися платити не тільки викупні платежі, а й відбувати відробітки. Протягом того ж року таке саме вчинили жителі понад 100 сіл України. В окремих випадках хлібороби відстоювали свої права силою. Населення с. Водолаги Сумського повіту Харківської губернії спочатку відмовилося вносити високі викупні платежі й просило збільшити їм наділи. Коли ж у село прибула каральна команда, то селяни взялися за вила, серпи й коси. В ході сутички було вбито чотирьох і поранено 15 селян. Але на цьому не скінчилося. Сім років власті марно намагалися змусити трудівників прийняти наділи й почати вносити викупні платежі. Врешті-решт ті в 1870 р. забрали своє майно, худобу й самовільно переселилися до сусідньої Курської губернії, де розчинилися серед місцевих жителів.

Досить поширеними були виступи селян проти несправедливого розмежування угідь. Особливо цим відзначалася Правобережна Україна, де селяни таким чином відстоювали своє сервітутне право (випас худоби на панських землях, косіння сіна, збирання хмизу, грибів, ягід у поміщицьких володіннях). Оскільки розмежування земель передбачало скасування цього права, селяни активно протестували. Вони масово відмовлялися переселятися з кращих земель на гірші. Всього протягом 70-х років відбулося понад 90 виступів такого характеру.

Непросто проходили земельні реформи й серед державних селян. Вони масово протестували проти так званих власницьких записів згідно з законоположеннями 1866 – 1867 рр., внаслідок яких оброк збільшувався на 10 – 15 %, а їхнє економічне становище погіршувалося. У травні 1872 р. приблизно 16 тис. чол. З 20 сіл Куп’янського повіту на Харківщині категорично відмовилися від запровадження власницьких записів. А щоб цього не сталося без їхньої згоди, забрали у старост печатки, почали вимагати переобрання сільських і волосних службових осіб, а також права участі у вирішенні земельних питань для усіх селян, а не тільки для виборних. Ці хвилювання перекинулися в сусідній Старобільський повіт і змусили власті застосовувати для їх припинення військову силу.

Особливою гостротою відзначалися виступи державних селян на Південній Київщині на початку 70-х років. Хлібороби багатьох сіл Чигиринського повіту вимагали збільшення своїх наділів до 5 – 8 десятин на душу, що відповідало прожитковому мінімуму середньої за складом сім’ї. Крім того, найбідніша частина селян добивалася зрівняння земельних наділів між домогосподарями. Такі вимоги стали висувати згодом і селяни Черкаського, Звенигородського повітів Київської й окремих місцевостей Подільської та Волинської губерній. Хвилювання були придушені каральними загонами. Але навесні 1875 р. селяни Чигиринського повіту виступили проти насильницького стягнення властями викупних платежів. Хвилювання охопило жителів понад 40 сіл. Відбувалися вони і в інших населених пунктах. Протягом 70-х років по всій Україні сталося 53 таких виступи державних селян.

Боротьба селян за землю й проти податкового тягаря не припинялась і в наступні роки. З 1889 р. частина селян почала протестувати проти проведення судово-адміністративної реформи, за якою виборні мирові судді мали замінитися земськими начальниками. У нововведенні селяни вбачали посилення вотчинно-поліцейської влади й відмовлялися обирати кандидатів у волосні судді, не давали коштів на їх утримання або використовували інші форми опору.

У 80 – 90-х роках у селянсько-поміщицьких конфліктах щорічно брало участь в середньому 85 сіл, або 0,25 % їх загальної кількості. Виступи проти поміщиків проявлялися переважно у потравах поміщицьких посівів і сінокосів, самовільних порубках лісів, захопленні невеликих поміщицьких земель, вимогах скасувати плату за різні релігійні треби, відмовах платити податки й вносити викупні платежі, а також брати участь у несправедливому, на їх погляд, розверстанні угідь. Менш поширеними були погроми й підпали поміщицьких маєтків, страйки, непокора властям і поліції, самочинне переобрання представників місцевої влади тощо. Активні учасники таких виступів зазнавали різних репресій. За неповними даними, протягом пореформеного сорокаріччя різних покарань зазнало понад 20 тис. жителів сіл. Але в результаті скасування кріпацтва й проведення ряду інших демократичних реформ виступи українського селянства в пореформений період відзначалися в цілому більшою порівняно з попередніми роками цивілізованістю й одночасно зменшенням посягань на людське життя і майно.

Демократичні реформи 60 – 70-х років. Скасування кріпацтва супроводжувалося цілим рядом реформ, які мали пристосувати внутрішнє життя країни до нових умов. У 1864 р. уряд здійснив земську реформу, що запроваджувала місцеве самоуправління на більшості земель Російської імперії. В Україні земства не вводилися лише на Правобережжі з остраху на те, щоб польські шляхтичі не захопили всієї повноти влади в місцевому самоуправлінні. З’їзди землевласників, збори міських власників і волосні сходи селян обирали гласних на повітові збори. Ті, в свою чергу, визначали гласних для створення губернських земських зібрань. Між повітовими й губернськими земськими зборами діяли їхні виконавчі органи – земські управи. Земське законодавство передбачало перевагу в земських установах представників заможних кіл населення й насамперед дворян-поміщиків. До компетенції земств передавались організація медичної допомоги населенню, будівництво і фінансова підтримка початкових шкіл, утримання місцевих доріг, налагодження регулярного поштового зв’язку, розподіл державних грошових надходжень, збирання й опрацювання статистичних матеріалів. Земства відіграли важливу роль у перебудові місцевого життя до конституційних форм.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність суддів від адміністрації. Судочинство перетворилося на незалежну сферу управлінської системи. Суд засідав відкрито за участю присяжних засідателів. З’явилися посади адвокатів. У кожній губернії утворювався окружний суд. Апеляції на їхні рішення розглядали три судові палати – Харківська, Київська й Одеська. Касаційні функції залишались за сенатом, що обиралися земськими гласними чи призначалися урядом на три роки. Від старої системи збереглись окремі суди духовенства і військових. Функціонували волосні сули для селян з правом засуджувати винних до покарань різками.

Серйозного реформування зазнала народна освіта. “Положення про народні училища” 1864 р. запроваджувало єдину систему початкової освіти. До неї належали нижчі школи всіх відомств з підпорядкуванням їх Міністерству народної освіти. Лише духовні заклади підпорядковувалися сенатові. В народних училищах могли навчатися діти представників усіх станів. Серйозні зміни відбулися в середній школі. Згідно зі статутом від 19 листопада 1864 р. встановлювалося два типи гімназій: класична (з викладанням латинської і грецької мов) та реальна (без давніх мов і з переважанням природничих і точних наук). Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли продовжувати навчання у всіх вищих навчальних закладах, а реальної – тільки в технічних і сільськогосподарських. Гімназії оголошувались безстановими. Скасовувалися фізичні покарання. Існувати також неповні середні школи, так звані прогімназії з чотирирічним терміном навчання. Вони відкривалися найчастіше в невеликих містечках й давали освіту в межах перших чотирьох класів гімназій.

Під тиском громадськості уряд мусив провести досить прогресивну реформу вищої школи. Статут 18 червня 1868 р. надавав університетам певну автономію: право вибору вченою радою університету ректора й проректора на чотири роки; обрання за конкурсом професорів; ради факультетів обирали деканів. Збільшувалася кількість кафедр, а з ними й чисельність викладачів.

Однак незабаром уряд перейшов у наступ проти тих прогресивних нововведень, які вирвала в нього хвиля громадського піднесення 60-х років. За статутом 1871 р. всі реальні гімназії ліквідовувались, залишалися тільки класичні гімназії. Основний наголос у викладанні робився на латинську, грецьку й російську мови. Применшувалося знання фізики, хімії та інших природничих предметів. У 1872 р. був обнародуваний статут реальних училищ – неповноцінної середньої школи з 6 – 7-річним терміном навчання.

Одночасно з лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За новим цензурним законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. До нього в ньому відкривалися головне управління у справах друку й центральний комітет іноземної цензури. Одночасно діяла й церковна цензура.

Була удосконалена система міського управління. Згідно з законом від 16 червня 1870 р. у містах створювалися міські думи з числа обраних від міщан гласних. Право обрання надавалось особам віком понад 25 років, власникам нерухомості та російським підданим, які не мали заборгованості з міських податків. За майновим цензом усі виборці поділялися на три курії, кожну з яких в думі представляла рівна кількість гласних. Таке представництво дозволяло досить справедливо враховувати інтереси всіх прошарків міського населення. Виконавчим органом дум були міські управи.

Військова реформа 1864 р. запроваджувала поділ території країни на військові округи. На українських землях створювалися Київський (Київська, Волинська і Подільська губернії), Одеський (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська область) і Харківський (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Воронезька, Курська і Орловська губернії) округи. У 1888 р. уряд ліквідував Харківський округ, а чотири перші губернії були приєднані до Київського округу. В кожній губернії та повіті запроваджувалися відповідні військові управління. За військовим статутом 1874 р. строк військової служби скорочувався в сухопутних військах до 6 років і на флоті – до 7 років.