Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 1. Еволюція людини і найдавніших цивілізацій в Україні

Поява людини й первісних форм співжиття. Початки історії людства криються в глибинах віків і пов’язані з процесом перетворення людиноподібної мавпи на людину. Найважливішою ознакою цього процесу є випростане ходіння представників родини гомінітід – перших предків людини. Завдяки знахідкам в Ефіопії, Кенії, Танзанії початок історії людства можна датувати 2-2,5 млн років від наших днів. Саме в ті часи мавпа-примат звелася на задні кінцівки й звільнила передні для добування їжі та виготовлення найпростіших знарядь праці. Відтоді починається розумово усвідомлена діяльність наших пращурів, спрямована на задоволення власних потреб через безпосереднє втручання в природу. Він спричинив докорінні зміни не тільки в їхньому біологічному, а й у психічному розвиткові. Усвідомлена праця, а згодом і мова остаточно вивели нашого предка з тваринного стану і зумовили його становлення як гомосапієнса.

Залежно від матеріалу знарядь праці вчені розділили найдавнішу історію людства на кілька епох. Першою з них був палеоліт (від грецьких слів "палайос" – стародавній і "літос" – камінь). Він тривав від 700 до 10 тис. років тому в свою чергу, палеоліт умовно ділиться на ранній, середній і пізній етапи.

Ранній палеоліт – це "колиска" людства. У цей час почалося розселення людини зі своєї прабатьківщини в різні кінці ойкумени. З Африки і, можливо, Південно-Східної Азії народи приблизно мільйон років тому стали кочувати на північ у пошуках вільних благодатних місць для життя. Через Гібралтар, Східне Середземномор’я, Кавказький перешийок вони почали заселяти Євразійський материк.

На території України первісна людина з’явилася приблизно мільйон років тому. Її сліди виявлені поблизу Хустських воріт понад р. Тисою та в інших місцях цього регіону. Стоянки первісних людей знайдені також поблизу с. Луки-Врубловецької під Кам’янцем-Подяльським, у басейні р. Свинолужки на Житомирщині та біля Амвросіївки на Донеччині. Серед знайдених предметів переважали знаряддя ударної та ударно-ріжучої дії – скребла, рубила, гостроконечники. Всі вони були виготовлені з кременю, андезиту, обсидіану, різних сланців. Первісні люди користувалися також дерев’яними знаряддями праці, якими добували їжу, ловили й обробляли тварин. Теплий помірний клімат сприяв збагаченню флори й фауни. Люди жили невеликими групами, постійно пересувалися з місця на місце в пошуках їжі. В цей час зароджуються колективи для спільного полювання й спорудження найпростіших жител. Створюються первісні стада людей, перші форми людських об’єднань за принципом кровно родинних зв’язків. Можливо, вже тоді почали виникати екзогамні порядки, які забороняли шлюби всередині общини.

У часи середнього палеоліту первісні люди продовжували заселяти Україну. Вони дісталися басейну Десни, а подекуди просунулися й далі. Проте на перешкоді дальшого освоєння українських земель стало періодичне похолодання. Це спонукало людей кочувати поміж зонами холоду та тепла й пристосовуватися до нових кліматичних умов. Вирішальним для дальшого розвитку людини було винайдено близько 100 тис. років тому вогню. Люди почали обігріватися в холодну пору, урізноманітнили харчування смаженням м’яса та інших продуктів, відчули себе більш впевнено в навколишньому середовищі. Змінився антропологічний вигляд людини, відомої нам під іменем неандертальця: висока на зріст, сутула, з масивною головою і дуже похилим чолом. Зовні неандерталець був набагато подібнішим до сучасної людини, ніж його попередник пітекантроп.

Найдавніші стоянки й рештки неандертальців знайдені у печері Каїк-Коба, неподалік від Сімферополя, та біля колишнього с. Старосілля (нині у складі Бахчисарая) в Криму, а також поблизу с. Антонівка на Донеччині, смт. Королевого на Закарпатті та в інших місцях. Найбільш заселеними на той час був Крим з його сприятливими для життя умовами. В печерах проживали по дві-чотири сім’ї, що складалися з шести-семи чоловік кожна. Неандертальці вже мали певні навички виготовлення знарядь праці, вміли надавати їм зручнішої форми. Наприкінці середнього палеоліту люди навчилися робити проколюючи знаряддя праці.

Змінилася психологія людини.. Часте спілкування із собі подібними виробляло в неї почуття колективізму, усвідомлення дій та їх планування. З’явилися елементи абстрактного мислення. Намітився поділ праці між жінками й чоловіками. Чоловіки почали займатися переважно мисливством, а жінки – веденням домашнього господарства та переробкою здобичі. Родинні зв'язки велися по материнській лінії.

Докорінно змінилося життя на території України під час пізнього палеоліт у з наступом льодовика й різким похолоданням. Іншою стала рослинність: зникли теплолюбові рослини, однак зросла кількість холодостійких дерев, а береза поширилася навіть у Криму. Земля України перетворилася на лісотундрову зону. Змінилась і місцева фауна: частина теплолюбивих тварин вимерла, інша – відійшла на південь, натомість розплодилися мамонти, шерстисті носороги, північні олені та вівцебики, з2явилися навіть песці й лемінги.

Різке похолодання змінило й саму людину, її основним заняттям стало полювання на різних тварин з метою здобути не лише їжу, а й шкури для одягу. В безперервній боротьбі з силами природи людина удосконалювалася. Вона почала не стільки пристосовуватися до нових умов життя, скільки виборювати право на виживання. Змінився антропологічний вигляд людини. Вона вже мало чим відрізнялась від сучасної й дістала назву гомосапієнса, або кроманьонця. Щоправда, її середній вік становив лише 20-23 роки. Зміцнювалися колективістські тенденції у людській свідомості. Люди дедалі більше осідали, споруджували сої житла, насамперед зимові у вигляді яранг. Як матеріал використовували дерево, кістки, роги великих тварин, шкури. Житла ділилися на окремі приміщення й опалювалися.

Всього в Україні виявлено понад 500 житлових пам’яток пізньопалеолітичного періоду. Найвідоміші з них: Радомишльська стоянка на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині та ін. Людей було небагато, приблизно 20 тис. чол.. на всю Україну, або 0,033 чол. на 1 кв.км (зараз цей показник становить у середньому 75,5 чол.).

У часи пізнього палеоліт у змінилися суспільні форми людського співжиття. Замість примітивного первісного стада з’являється рід – об’єднання кровних родичів по материнській лінії на чолі з жінкою. Заборона шлюбних відносин всередині роду змушувала людей встановлювати контакти з представниками інших родів. Відбувалося породичання різних родів і об’єднання їх у племена. Почалося утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками виступали кровна спорідненість родів, матріархат, спільне володіння як знаряддями, так і результатами праці. Рід регулював шлюбні, господарські, релігійні відносини своїх членів.

Суттєві зміни на території України в епоху мезоліту (від грецьких слів "мезос" – середній і "літос" – камінь), яка датується приблизно Х-VІ тис. до н.е. За цей час останній льодовик на території Європирозтанув. Після нього залишився пустельний ландшафт, усіяний камінням, острівцями хвойних дерев і багатьма водоймами. Змінився тваринний світ. Майже зникли мамонтий шерстисті носороги. Основною здобиччю людини стали тварини переважно сучасного вигляду. Поступово формується природний ландшафт, сприятливий для відтворюючих форм господарювання й схожий на теперішній. Люди починають заготовляти про запас різних молюсків і рослинну їжу, ловити рибу, а не тільки полювати а неї, приручати тварин.

Протягом VІІ – VІ тис. до н.е. помітно удосконалюються старі знаряддя праці. Ретельна обробка кремінних виробів призвела до зменшення їхніх розмірів (так звані мікроліти), зручніших для використання, продуктивніших за попередні. Люди винайшли метальні знаряддя, що спричинило кардинальні зміни в тогочасному суспільстві. За допомогою лука й стріл давній мисливець міг полювати здобич на відстані і вже не в колективі, а самотужки, до того ж у більшій кількості. У зв’язку з підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів. Поступово зникають великі стійбища й з’являються стоянки нечисленних груп. Відбувається масове переселення мисливців і збирачів з однієї місцевості в іншу. Водночас поширюється досвід виготовлення нових знарядь праці, мисливства, зачатків тваринництва й рослинництва. Саме ці ознаки набули дальшого розвитку в наступну епоху й докорінно змінили живий світ України. Поселення мезолітичної людини знайдені на території всієї України: стоянки Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська на Одещині, Журавська на Чернігівщині та ін.

В епоху неоліту (від грецьких слів "неос" – новий і "літос" – камінь), яка охоплювала VІ-ІІІ тис. ло н.е., відбулася виробнича революція. Колишні елементи культурного господарювання зливаються в систему. На зміну традиційним рибальству, мисливству, збиральництву прийшли відтворюючі форми господарювання – землеробство й скотарство. Звичайно, цей процес відбувався не водночас, а тривав багато століть із суттєвими особливостями в різних місцевостях. Наприклад, у південно-західних регіонах поступово поширилися переважно відтворюючі форми господарювання, а в північно-східних більше зберігалися традиційні.

У цей час наші предки швидко освоюють зернові культури, які вперше з’явилися на Близькому Сході. Можливо, однією з найперших зернових культур в Україні був ячмінь. Принаймні найдавніші його знахідки в передмісті Києва Чапаєвці мають щонайменше 6-7 тис. років. Культивувалися також просо, пшениця, жито й вика. Люди одомашнювали різних тварин, почали робити крем’яні сокири, великі ножі, наконечники списів з двобічною обробкою леза та долота, навчилися шліфувати, свердлити й розпилювати вироби. Зі збільшенням продукції виникла потреба її зберігати, і людина винайшла керамічний посуд. Загалом унаслідок усього цього поліпшилося харчування, а відтак і подовжилася тривалість життя людини. В середньому її вік становив уже 30-32 роки, середній зріст – 170 см, а вага тіла – 75 кг. Люди мали світле волосся.

На території України вченими виявлено близько 500 стоянок неолітичної людини, зокрема поблизу смт. Саврані на Одещині, біля сіл Торського на Тернопільщині, Нізвиська на Івано-Франківщині, Віти-Литовської під Києвом. Серед людей ще не було соціальної нерівності. Можливо, лише основні знаряддя праці перебували у власності окремих індивідів.

Значні зміни відбулися в Україні в епоху е н е о л і т у (від латинського "анеус" – мідний і грецького "літос" – камінь), що датується ІV-ІІІ тис. до н.е., У цей час родові зв’язки послабились і почалося формування територіальної общини. Найяскравішою археологічною культурою енеоліту була трипільська культура (назва походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці ХІХ ст. виявлено її пам’ятки). Походження цієї культури остаточно не з’ясовано. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена буго-дністровської культури, інші стверджують, що її носіями були прийшлі племена з Балкан чи Східного Середземномор’я, а дехто дотримується думки, що вона з’явилася в результаті злиття як місцевої, так і привнесеної культур. Але важливим є те, що трипільські племена були об’єднані в народ – попередник індоєвропейської сім’ї народів. Ці племена поступово освоїли територію нинішніх Румунії, Молдови, Побужжя, Південної Київщини й частини Лівобережної України.

Трипільці мешкали в глинобитних одно- та двоповерхових будівлях з глиняними підлогами, оштукатуреними переважно в червоний колір стінами. Перший поверх призначався, як правило, для печі, зберігання інвентаря, помолу зерна, а верхній – для житла. Покрівля була двосхила, крита соломою і, мабуть, знизу обмазана глиною. Будівлі розташовувалися стінками до стінки й з’єднувалися переходами. Поселення стояли поблизу річок і були досить великими. Фактично – це давні протоміста зі значною кількістю мешканців. Наприклад, у Добровах проживало понад 7, Тальянках – 14, Сушківцях – 3, Майданецькому – 8 тис. чол. Навколо цих протоміст розташовувалися невеликі поселення, і разом вони становили округи з 15-25 тис. чол. кожна, їхня господарська діяльність поширювалася на десятки, а то й сотні квадратних кілометрів.

Трипільці займалися переважно зерновим господарством. На відміну від навколишніх племен, вони швидше почали користуватися, окрім мотики, ще й ралом. Це значно підвищило продуктивність праці, сприяло кращому забезпеченню людей хлібом. Основними культурами були пшениця, просо, ячмінь, вика, горох. Зернові збирали дерев’яними серпами з роговими або крем’яними вкладками. Можливо, трипільці вже знали перелогову систему землеробствай застосовували ярові та озимі посіви. Тваринництво мало приселищний характер, розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Мисливство не відігравало помітної ролі в господарстві, хоч дехто й промишляв ним. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до наших днів. Господарство велося та інтенсивно, що через 50-100 років земля виснажувалася і люди мусили переселятися на нові місця.

Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді. Спочатку вони доставлялися з інших регіонів, найімовірніше з Балкан і Карпат, а згодом їх почали виготовляти місцеві майстри. Проте основною сировиною для виготовлення знарядь праці та зброї залишалися кремінь і дерево. Трипільці робили чудовий глиняний посуд з плоским дном. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного і жовтого кольорів. Поряд з побутовими використовувався і культовий посуд. Долю трипільських племен остаточно не з’ясовано. Мабуть, вони розбилися на декілька груп. Частина їх залишилася на місці, інші порозходилися – хто на захід, хто на північ і схід – та започатковували нові етномовні групи населення Східної Європи та Азії.

Зрушення у виробництві зумовили кардинальні зміни і в суспільних відносинах. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії. Матріархат змінився патріархатом.

Розклад первінообщинного і зародження ранньокомплексного суспільства. наступний період української історії відрізнявся від попереднього багатьма рисами. Насамперед – це винайдення й поширення виробів з бронзи. Епоха бронзи припадає на другу половину ІІІ – початок І тис. до н.е. Бронзові вироби були твердіші за мідні й тому змінили їх. Однак і вони не могли витіснити кам’яні знаряддя праці та зброю й існували поряд з ними протягом кількох тисячоліть. Спочатку бронзові речі та зброя надходили в Україну з Кавказу, потім з Карпато-Дунайського регіону. Дещо пізніше зі сплаву міді й олова, цинку та інших компонентів місцеві майстри навчилися робити сокири, серпи, голки, швайки, мечі, вістря списів та стріл тощо. Відтоді в Україні починає розвиватися металургія.

Замість соціальної стабільності попередньої епохи приходить строкатість і калейдоскопічна змінюваність населення, часто різного за своєю етнічністю. Однак найхарактернішою ознакою епохи був поділ праці – відокремлення скотарських племен від інших. В його основі лежить як соціально-економічні, так і природно-географічні фактори. Постійною зоною мешкання землеробських племен став лісостеп з його родючими грунтами і достатнім запасом вологи. Започатковане трипільцями орне землеробство удосконалювалося й поширювалося на навколишні землі. Наші предки винайшли соху (вона знайдена в с. Токарі на Сумщині, Сергіївському на Стародубщині та в інших місцях) і вже тоді займалися землеробством навіть у зоні сучасного Полісся. Перехід до орного землеробства значно підвищив продуктивність праці. Це дало можливість збільшити виробництво зерна, яке стало основним продуктом споживання. разом з тим землеробство вимагало чималих трудозатрат, періодичної зміни земельних площ і певної кількості тяглової сили. Степова зона виявилась найбільш придатною для кочового скотарства. Відносна простота й невелика трудозатрат, періодичної зміни земельних площ і певної кількості тяглової сили. Степова зона виявилась найбільш придатною для кочового скотарства. Відносна простота й невелика трудозатратність при догляді за тваринами сприяли прискореному розвитку скотарських племен.

Зростання продуктивності виробництва дало змогу не тільки забезпечити мінімальні споживчі потреби людей, а й створии запаси їжі. Вони поступово зосереджувалися в туках окремих осіб, що започаткувало майнову нерівність серед людей, а потім і серед племен. Це спричинило загострення суспільних відносин. Одні потяглися до зброї, щоб відібрати чуже майно, інші, - щоб захистити його й себе. Почала швидко вдосконалюватися зброя, з’явилися нові її види й форми захисту від неї, зокрема мечі, списи, щити, панцирі тощо. Виникла необхідність у силі, здатній регламентувати внутрішнє життя колективу й захистити його від зазіхань сусідів. Зароджуються елементи ранньокомплексного суспільства: з’являються окремі соціальні групи населення, ускладнюються суспільні відносини всередині племен і родів, а також зміцнюються функції влади. У різних племен такі елементи проявлялися по-різному, залежно від багатьох факторів, у тому числі й від виду господарства.

На території степової зони України в епоху бронзи проживали племена так званої ямної культури (назву дістали від поховань у ямах під курганними насипами). На початку ІІ тис. до н.е. вони зайняли майже все Південне Правобережжя, витіснивши племена трипільської культури. Пришельці, в свою чергу, поділялися на бузьку, придніпровську, приазовсько-кримську, донецьку та інші групи племен. Вони частково запозичили культуру своїх попередників. Скотарським племенам ямної культури належали поселення поблизу сіл Михайлівки на Херслонщині, Волоського на Надпоріжжі, Ковалівки на Луганщині тощо.

У першій половині І тис. до н.е. у Східній Європі відбувалася велика міграція населення. Племена катакомбної культури (своїх померлих вони ховали в печероподібних камерах, звідки й назва)з району Сіверського Дінця просунулись на територію племен ямної культури. Деякі з них були асимільовані, Водночас асимілювалася й частина захожих людей, тобто відбувся природний процес змішування народів. Поселень пришельців мало. Вони виявлені лише в Донецькій, Харківській та Миколаївській областях. У ХV – ІХ ст. до н.е. в степовій зоні проживали племена зрубної культури (для поховань робили ями з дерев’яними зрубами). Ці племена перебували на перехідному етапі від різних занять до скотарства й вели осілий спосіб життя.

Лісостепову тв поліську зони в різні часи населяли племена культури шнурової кераміки (свій глиняний посуд прикрашали відбитком шнурка). Як вважають деякі вчені,вони походили з групи давніх індоєвропейців – предків слов’ян, балтів та германців.

Приблизно в середині ІІ тис. до н.е. почалася нова епоха в історії України. Вона була пов’язана з винайденням заліза – матеріалу, з яким за міцністю не могли конкурувати ні мідь, ні бронза. Найдавніші плавки заліза виявлені під Воронежем у пам’ятках зрубної культури й датуються 1550-1400 рр. до н.е. Напевне, в цей час вони існували й на території України. Проте остаточно залізо утвердилося набагато пізніше, в ІХ – VІІІ ст. до н.е. До того часу основні вироби виготовлялися переважно з бронзи.

Тим часом відбувалися важливі соціальні зміни. Починають формуватися етнічні спільноти людей, виділяється впливова племінна верхівка, посилюється її влада серед общинників. Соціальна диференціація суспільства зруйнувала первіснообщинний лад. Почався активний перехід до ранньокомплексного суспільства.

Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи. Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно не відомі, датуються від ХІІ до VІІ ст. до н.е.) у поемі "Одісея" писав: "Закотилося сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських". Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722-715 рр. до н.е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Приблизно в Х-середині VІІ ст. до н.е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном),а також Кримький і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвиткові навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельними, а потім сиродутним способом за допомогою горна. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є меч довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків’ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З’явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників.

Політична історія кіммерійців відома мало. Знажємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722-715 рр. до н.е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676-674 рр. до н.е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615-565 рр. до н.е.).

Протягом ХІХ-ІІІ ст. до н.е. у Криму жили т а в р и (від грецького "таброс" – тур, бик). Перші дані про них повідомляє нам уже згаданий Гомер. Таври були працелюбні й мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах – землеробством, у прибережних районах – рибальством. Мали високорозвинуті гончарство, ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів. У другій половині І тис. до н.е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Виокремилася аристократія, яка об’єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресівї римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми сусідами скіфами й сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть нашої ери. За ім’ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврідою, Таврікою, Таврією.

У VІІ ст. до н.е. на території півдня України з’явилися незнані досі войовничі племена с к і ф і в, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію, розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь давнього Єгипту й змусили фараона Псаметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорномор’я, яке вважали своєю батьківщиною Тут їм довелося витримати сильні бої з синами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти у рабство.

З поверненням останньої маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена "царських" скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилися під їхньою владою. Наприкінці VІ ст. до н.е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялася на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об’єднання "царських" скіфів у Північному Причорномор’ї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців.

Давньогрецький історик Геродот (н. між 490 і 480 – п. між 430 і 424 до н.е.) в "Історії" поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівників і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. Північне Причорномор’я і Приазов’я займали скіфи-кочівники й "царські" скіфи іранського походження. Структура їхнього суспільства була майже ідеально пристосована до умов кочування і ведення війни. Роди й племена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одночасно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям.

Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним. Давало їм м’ясо, молоко, "іппаку" (сир з кобилячого молока), вовну, шкури. Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і не вибагливі до кормів. При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось, що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан (між 95 і 175 рр.): "… можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил а ця малоросла і шолудива конячка спочатку переганяє його, а потім залишає далеко позаду". Серед худоби переважали безрогі та коротконогі породи заввишки в холці до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялись від сучасних. Траплялися в них верблюди. Численні стада коней та великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сім’ї. Однак можна провести аналогію з кочівниками-казахами ХІХ ст. коли сім’я з п’яти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець. Напевне, такі ж норми забезпечення сім’ї кочівника продукцією тваринництва існували і в Скіфії.

До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством. У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіди, північніше – алазони, а в зоні Правобережного Лісостепу – скіфи-орачі. Назва останнього племені свідчить про поширення рільництва у цих регіонах із застосуванням дерев’яного плуга. Причому його значущість в житті населення Скіфії відбита в місцевій міфології В легенді про походження скіфів зовсім не випадково на перше місце поставлені золоті плуг і ярмо, предмети, які аж ніяк не були головними у житті кочівників. Завдяки широкому застосуванню плуга зернове землеробство осілих племен швидко розвивалося й фактично перетворилось на товарне землеробство. Лишки хліба орачі у великій кількості продавали грецьким колоніям Північного Причорномор’я і Греції. Із зернових культур переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито. Культивували також горох, нуту, чуфу, вигну, сочевицю, часник, цибулю. Траплялися плантації конопель, щоправда, невідомо яких, дикорослих чи вже окультурених.

У зонах лісостепу та Полісся проживали неври, меланхени, андрофаги, гелони, будини та інші народи. Даних про їхній устрій та заняття немає. З певністю можна лише стверджувати, що етнічно вони не були споріднені зі скіфами.

Досить високо у скіфів були розвинуті чорна металургія й обробка металів. Залізо виплавлялося з болотних руд у спеціальних горнах. Майстри вміли робити різні сплави й зварювати метал. Виготовляли зброю, сокири, стамески, долота, бурави, інші зніряддя, прикраси, виплави котли місткістю до 600 великих амфор тощо. ЛОсілі племена ліпили з глини різний посуд, пряслиці, грузила, навчилися лощити свої вироби. Значного поширення набули такі ремесла, як вичинка шкіри, виготовлення тканин, зернотерок, терочників і пестів.

Десь із VІ ст. до н.е. зовнішнє становище Скіфії стабілізувалося. Вона не мала зовнішніх ворогів і не вела тривалих виснажливих воєн. Тільки у 513 р. до н.е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська персидського царя Дарія І Гістаспа (522-486 до н.е.). Побудувавши міст через р. Істр, перси з Фракії вторглися в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників гелонів, савроматів і будинів очолювали царі Іданфірс, Скопасис і Таксакис. Відступаючи на схід, скіфи засипали колодязі, палили траву, завдавали несподіваних ударів нападникам. Дійшовши до невеликої р. Оар, яка впадала в Азовське море, скіфи повернули на північний захід. Таким чином вони заманювали персів на племена меланханів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовлялися допомагати їм. Спроби Дарія І укласти мир з Іданфісом ні до чого не привели. Перси ледве врятувалися поспішним відступом. Перемога над персами зміцнила позиції Скіфії і, напевне, врятувала від розгрому Грецію.

Наприкінці 90-х років V ст. до н.е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарти Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході – фракійцями. Проте з кінця V – початку ІV ст. до н.е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей (р.н. невід.-п.393 до н.е.) у ІV ст. до н.е. разом із македонським царем Філіппом ІІ розгромив царство одрисів і зайняв землі за Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнилися і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. до н.е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея. Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього скористалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н.е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотньому шляху був наголову розбитий скіфами.

У ІІІ ст. дон.е. почався занепад могутньої держави скіфів.У кількох битвах з кочовими племенами сарматів "царські" скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина "царських" і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров’ї та степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово переходила до осілого способу життя, зайнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. У ІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Таврідою. Але на прохання херсонесців понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор (132-63 до н.е.) у 110 р. до н.е. військовою силою поклав край скіфській експансії. Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом, Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В ІІІ ст. н.е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів.

У ІІІ ст. до н.е. у володіння "цанрських" скіфів з-за Дону вдерлися кочові племена сарматів. Як і "царські" скіфи, вони належали до племен іраномовної групи, сліди якої залишились у сучасній осетинській мові. Подібно урагану пронеслися по Приазов’ю і Північному Причорномор’ю спочатку "царські сармати і язиги, а за ними в ІІ ст. до н.е. – роксолани. Величезна територія Півдня України опинилася під владою сарматів. З І ст. до н.е. античні племена називали її вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава відігравала важливу роль на міжнародній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Був період, коли вони на боці Мітрідата VІ в його боротьбі з Римом. Щоб зміцнити союз з кочівниками, він повидавав своїх дочок заміж за сарматських царів.

У середині І ст. до н.е. посилюються напади роксоланів на Ольвію і східні римські провінції. Сили роксоланів зростала з підходом численного племені а л а н і в, напевне, недаремно названих давніми авторами хоробрими, сильними та багатокінними воїнами. Пізніше алани посіли панівне становище серед сарматських племен і навіть передали їм свою назву. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину. Сарматський період закінчився на території України в середині ІІІ ст. н.е. внаслідок експансії готів і гунів.

Сармати справили значний вплив на підкорені ними народи. В свою чергу, самі запозичили кращі надбання місцевих племен і частково асимілювалися серед них.

Грецька колонізація Північного Причорномор’я. З VІІІ ст до н.е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала виштовхувати надлишки населення за межі метрополії. Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря. Потім настала черга й інших регіонів. Еліни вийшли на південне і західне узбережжя Чорного моря, заснувавши тут міста-колонії Синотп, Трапезунд та ін.

Колонізаційний потік греків у Північне Причорномор’я рухався переважно з Іонії, на яку постійно нападали перси та лідійці. Освоєння греками цієї території можна розділити на чотири етапи. На першому етапі (середина VІІ ст. до н.е.) переселенці закладають міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен на сучасному о. Березань під Очаковом. На другому етапі (перша половина VІ ст. до н.е.) розвиваються старі й засновуються нові міста – Ольвія поблизу сучасного с. Парутиного Очаківського р-ну Миколаївської області, Пантікапей (Керч), Феодосія. На третьому етапі (друга половина VІ – початок V ст. до н.е._ з’являються міста Тір (Білгород-Дністорвський), Керкінітід (Євпаторія). На четвертому етапі (Vст.до н.е.) виникає Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя). У V ст. до н.е. Пантікапей підкорив своїй владі міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондаму (понад 20 міст-держав і колоній) Керченського і Таманського півостровів та Кубані й утворив Боспорське царство.

За благодатність клімат греки назвали Чорне море Понтом Евксинський (від грецького – гостинне море), а Азовське – за назвою місцевих племен меотів – Меотійським морем бо озером.

Утворилися чотири центри античної колонізації Північного Причорномор’я. В мініатюрі вони нагадували собою метрополію Грецію і були схожими між собою. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів з п’яти осіб. Окремими питаннями життя міст відали інші колегії. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права.

У VІ-ІІІ ст. до н.е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. На рубежі ІV-ІІІ ст. до н.е. розквітає Ольвія (у перекладі з грецької – щаслива). Площа міста розширилася до 50 га, з2явилися нові квартали, було перебудоавно старі частини міста. Карбується власна монета. Інтенсивно розвивається сільськогосподарська округа – хора. Освоюються нові землі, відбудовуюся занепалі сільські поселення, створюються багатогалузеві помістя. Активізуються торговельні відносини із землеробськими племенами на території Правобережної України. Встановлюються торговельні зв’язки з містами Пергамом, Самосом, Косом і навіть єгипетською Александрією. Ольвія у великій кількості експортує зерно, проду5кцію тваринництва, хутро, імпортує переважно прянощі, оливки, вина, олію, святковий посуд тощо.

Незважаючи на інонаціональне оточення, швидко розвивається Херсонес. Активно використовуються землі на Маячному півострові. вільні херсонесити дістають у приватну власність, в оренду чи на відкуп клери (сільськогосподарські ділянки приблизно 26,4 га кожна) і в інших місцях. На Гераклійському півострові їх кількість наприкінці ІV – на початку ІІІ ст. до н.е. збільшується з 80-90 до 450-470. Основною галуззю стає виноградарство. Зерна вирощувалося небагато, тільки для власних потреб. Важливого значення набувають морське рибальство, рибозасолювальний і соляний промисли. Місто-держава активно торгувало своєю продукцією в Криму, з племенами Північного Причорномор’я, а також з грецькими містами.

В економіці Боспорського царства важливе місце постійно займало рибальство. на його основі розвивається рибопереробний промисел. У Пантікапеї, Тірітаці, Фанагорії та інших приморських містах будуються рибозасолювальні споруди, де перероблялася велика кількість морської живності. Досить розвинутим було суднобудування. Тільки в Пантікапеї діяли доки, де одночасно могли будувати або ремонтувати до 30 суден. Великого значення набуло виробництво гончарного посуду, черепиці, виробів з дерева тощо. Високого рівня розвитку досягла торевтика (художня обробка металу). Основною статтею торгівлі залишились риба і хліб. У ІV ст. до н.е. до Афін щороку вивозилось понад 16 тис. т зерна, одержаного як від власного населення, так і від північнопричорноморських землеробських племен.

Проте поступово рабовласницька система господарювання вичерпувала себе. Продуктивність праці рабів знижувалася і вже не забезпечувала потреб їхніх власників у найнеобхіднішій продукції. На основі економічних негараздів загострились і внутрідержавні суперечності. Поліси втратили можливість відкупатися дарами від навколишніх кочових племен і мусили захище=атися від них силою. Це біу крах для етнічно ізольованих міст-держав. У ворожому оточенні вони не могли вижити. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. античний світ Північного Причорномор’я вражає глибока криза. В наступному столітті Ольвія потрапляє під владу скіфів, Херсонес таврфійський – могутнього південночорноморського Понтійського царства. Воно поступово посилювало тиск і на Тір. У середині І ст. до н.е. Ольвія і Тір майже повністю знищили фракійські племена гетів. Згодом обидва міста-держави відродились, але потрапили в залежність від Римської імперії. В ІV ст. н.е. Ольвія припинила своє існування.

Приблизно те ж саме переживало і Боспорське царство. Економічна криза середини ІІ ст. до н.е. послабила міць держави. Посилилися відцентрові устремління серед племінної знаті скіфів, синдів, торетів, дандаріїв та інших племен, що населяли Боспорське царство. Щоб врятувати становище, цар Персід V почав переговори про передачу влади понтійському царю Мітрідату VІ. За таких умов у 107 р. до н.е. вибухнуло повстання рабів та вільного населення на чолі зі скіфом Савромаком. Повстанці оволоділи флотом, завдали кількох поразок урядовим військам і вбили царя Перісада V. Незабаром до Боспору морем і сушею прибули понтійські війська й придушили повстання. Савмак потрапив у полон і був страчений. Боспор увійшов до складу Понтійського царства і взяв участь у його боротьбі з Римом. Понтійсьий цар Мітрідат VІ зазнав у ній поразки й після повстання Фанагорії, Німфеї та інших Боспорськх міст у 63 р. до н.е. заподіяв собі смерть. Боспорське царство підпало під владу Риму. В І-ІІ ст. н.е. воно пережило певнне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині ІІІ ст. послабила, а гунів у 70-х роках ІV ст. – остаточно доконала Боспорське царство.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. Греки принесли на причорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру. Будинки заможних громадян мали по кілька сот квадратних метрів житлової площі й були оточені просторими дворами з портиками й скульптурами. Приміщення прикрашалося високохудожніми розписами, фресками, мозаїкою. На високому рівні перебувала освіта. Діти вільних громадян вчилися читати, писати й рахувати, розуміти риторику, філософію, музику, займалися спортом. Випускники шкіл добре знали літературу, багато хто читав Гомера, знав напам’ять "Іліаду". У великій пошані була фізична культура. Влаштовувалися змагання з бігу, метання диску й списа, м’яча, гімнастики, кулачних боїв тощо.

Високорозвинутими були мистецтво й наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених. У ІІІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї добре знали історика з Херсонеса Сірікса, філософа з Ольвії Біона Борисфеніта, філософ з Боспору Смікра. Загальне визнання з метрополії завоювали вихідці з Північного Причорномор’я філософи Діфіл і Стратонік.

Переселенці мали спільну з жителями метрополії релігію. Вони традиційно поклонялися Зевсу, Аполлону, Артеміді, Деметрі, Діонісію, Афіні та іншим богам. Велике значення в духовному житті окремих міст мали культи Ахілла, Аполлона Дельфінія, Афродіти Апатури тощо. Водночас до релігійних уявлень греків проникають елементи культів скіфських богів Папая, Табіті, Арея, таврської богині Діви та інших божеств. З початку нашої ери чимдалі сильніший вплив на духовне життя Північного Причорномор’я справляють елементи романізації. В результаті взаємозапозичень і взаємовпливів різноетнічних культурних надбань у Північному Причорномор’ї утворився своєрідний варіант античної культури, який значною мірою вплинув на сусідні, в тому числі й праукраїнські, племена.