Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.
Лекція 13. Становище Української держави від Переяславської ради 1654 р. і до смерті Б. Хмельницького
Воєнні успіхи і перші непорозуміння України з Росією. Союз України з Росією змінив розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з’явилася коаліція двох держав, здатна на рівних протистояти будь-якому супротивникові. Колишній союзник України, Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою. Загроза війни з Кримським ханством була настільки реальною, що Хмельницький кілька місяців не наважувався на генеральний наступ проти Польщі. Навіть на її агресію у березні 1654 р. гетьман активно не відреагував. І тільки військовий талант полковника Богуна, героїзм козаків, а також міщан міст Мішурова, немирова, Умані та інших зупинили просування польських військ углиб України. дії окремих козацьких полків і невеликих загонів російських рейтарів на Волині влітку 1654 р. не мали великого значення. Тим часом обстановка в Криму почала змінюватися. Після смерті Іслама-Гірея у червні до влади прийшло угруповання Мелді-Гірея та Артеміра, що орієнтувалося на союз з Україною.
Набагато рішуче діяв Хмельницький на північному театрі війни. Вірний союзницькому обов’язкові, гетьман в травні 1654 р. направив 20-тисячне військо наказного гетьмана Івана Золотаренка на допомогу російській армії в Білорусії. До його складу входили козаки Ніжинського, Стародубського, Чернігівського полків.
Вступ козаків на територію Білорусії і їх дії проти литовсько-польських гарнізонів активізували масову визвольну боротьбу білоруського народу. Місцеві селяни і міщани об’єднувалися у повстанські загони, брали безпосередню участь у визволенні своїх земель від загарбників. Всебічна допомога білоруського населення розросталась. Козацький корпус Золотаренка поповнювався свіжими силами.
На перших порах московський уряд дозволяв не тільки залучати до воєнних дій білоруських селян, але й створення з них окремих загонів, які мали діяти під командуванням окремих офіцерів. Це мало сприяти вирішенню стратегічних замислів московського уряду. Незабаром після початку воєнних дій у Білорусії було сформовано білоруський козацький полк на чолі з шляхтичем К. Поклонським, який діяв спільно з корпусом Золотаренка.
Такий визвольний характер білорусів був на руку намірам і стратегічним планам українського уряду. Виконуючи його розпорядження, Золотаренко вирішив використати такі прагнення білоруських селян для впровадження на території Білорусії того територіально-адміністративного устрою і порядків, які існували в Українській козацькій державі. Це повністю відповідало намірам Хмельницького розширити козацьку територію на північ, й таким чином прикрити Україну від можливої агресії звідти. Тому Хмельницький приймає під своє покровительство білоруську шляхту і сприяє становленню на білоруських землях козацького устрою. Таким чином, Україна виступає спадкоємницею Давньоруської української держави і позбиранню її колишніх земель. У цьому плані Золотаренко під різними приводами всіляко ухиляється від виконання царського наказу про найшвидше приведення своїх козаків під Смоленськ, який протягом кількох тижнів безуспішно штурмували російські війська. Він переконує російське командування в тому, що набагато доцільніше буде вигнати литовських і польських феодалів з Південної Білорусії й закріпитись на її території, а вже потім розвивати наступ у північному напрямку. Але одночасно з цим наказний гетьман прагне будь-що закріпити визволену територію за українською державою і поширити її владу на якомога більшу територію. При цьому використовувались різноманітні методи. Зокрема, закріплення визволених земель за українською козацькою старшиною. Тому наказний гетьман відправляє царю настійливе прохання про надання українській козацькій старшині різних маєтностей у Білорусії, а гетьману міста Старий Бихів, визволений перед тим козаками.
Такі плани українського уряду переслідували й економічні інтереси. Прилучення білоруських земель до Української держави обіцяло значні економічні, а відповідно й політичні вигоди. Воно відкривало важливі торгові шляхи для України в північній і північно-західний регіони Європи. Це було вкрай необхідним, оскільки внаслідок війни з Польщею традиційні зв’язки були порушені й перестали діяти, що викликало серйозне невдоволення частини українського міщанства, а також старшини.
Вже перші дії наказного гетьмана в Білорусії викликати невдоволення московського уряду. Ставлення до них з боку Москви стають все різкішими і безапеляційними. Щоб зупинити українізацію білоруських земель, цар у вересні 1654 р. приймає титул "великий князь Литовський і Білої Русі". Цим самим московський цар та уряд Московської держави заявили про своє бачення долі Білорусії, яке полягало у її приєднанні до власної держави. Це те саме, що збирався зробити і український гетьман. Стратегічні плани України і Росії не просто розійшлись, а вступили у явну конфронтацію, суперечливість, що, безумовно, не могло не позначитись на їх відносинах. Вона виступає суперником Московської держави, яка тільки себе вважала її спадкоємницею. Саме під цим лозунгом вона протягом кількох століть проводила агресивний зовнішньополітичний курс.
За активної участі білорусів українські козаки протягом червня – серпня повиганяли польські гарнізони з Гомеля, Чичерська, Нового Бихова, зайняли Кричевський і Могильовський повіти. Одночасноросійські війська до жовтня 1654 р. оволоділи Вітебськом, Оршею, Полоцьком, а після тримісячної облоги і Смоленськом. Успіхи українсько-російської зброї були безсумнівними. Але одразу ж виявилися й розбіжності в стратегічних планах гетьмана Хмельницького і царя Олексія Михайловича. Перший створив на визволеній території Білоруський (Чаурський) полк, поділив його на Могильовську, Мстиславську, Бихівську та інші сотні й приєднав до України. другий вважав ці землі російськими і наказав приводити місцеве населення до присяги цареві. Це викликало різке заперечення як українських властей, так і білорусів, які вже багато років спільно з козаками воювали проти польсько-литовського володарювання й встигли запозичити їхній устрій і порядки. Були випадки, коли взяті козаками міста російське командування наповнювало своїми загонами й оголошувало російськими. Командири козацьких полків давали рішучу відсіч спробам російського командування підкорити їх своїй владі. Справа дійшла до того, що Хмельницький направив до Білорусії спеціальну комісію для розслідування таких непорозумінь і залагодження конфлікту.
Успішно діяли українські та російські війська у 1655 р. Влітку вони перейшли у рішучий наступ. Козацькі полки взяли Свислоч, Мєнськ, Гродно і вийшли до кордонів Великого князівства Литовського. Спільно з російськими військами Якова Черкаського вони в липні 1655 р. захопили столицю Литви Вільно. Згодом Золотаренко водив свої полки на Троки, за р. Німан, переслідував і громив литовську шляхту в інших регіонах. Під час облоги Старого Бихова Золотаренко в жовтні 1655 р. загинув, а на його місце став спочатку брат Василь. Потім зять Хмельницького полковник Іван Нечай.
Успіхи українсько-московитської зброї в Україні в 1654-1655 рр. Драматичніше розгорталися події в Україні. Восени 1654 р. 30-тисячна польська армія Станіслава Потоцького вторглася на Поділля, повсюдно зустрічаючи запеклий опір населення. Невмирущою славою вкрили себе захисники містечка Буші на Брацлавщині. Коли більшість козаків загинула й поляки вдерлися до міста, оборону фортеці очолила вдова сотника Зависного Олена. Аби не потрапити до рук шляхти і не здати їй фортецю, мужня жінка висадила в повітря пороховий погріб. Від вибуху загинуло чимало жінок, старих і дітей. Серйозної поразки зазнали козаки під Брацлавом. Вся Брацлавщина лежала в попелі й руїнах, 200 тис. подолян опинилися у татарському полоні.
Під Уманню шляхетські війська й 30-тисячна татарська орда наштовхнулися на нездоланний опір місцевого гарнізону і козаків Богуна. На допомогу обложеним з Білої Церкви вирушили українські й російські полки на чолі з Хмельницьким та Василем Шереметьєвим. 19 січня 1655 р. вони зійшлися під Охматовом зі зняттям з-під Умані польськими корогвами Чарнецького й Лянцкоронського. Три доби при лютих морозах точилися кровопролитні бої. Пізніше це місце народ влучно прозвав Дрижополем. Поляки показали себе нестримними у нападі, українці – нездоланними в захисті. Коли 20 січня драгуни прорвалися до козацького табору, то козаки "не стільки стрільбою, – писав очевидець, – як голоблями поляків били". В бою загинуло стільки вояків, що козаки викладали з їхніх трупів високі бруствери й за ними боронилися. У вирішальний момент Богун зробив вилазку і всім полком ударив у тил ворога. польсько-шляхетські війська зазнали великих втрат, мусили зняти облогу з Умані й відступити.
Навесні 1566 р. почався генеральний наступ українсько-російських військ на західноукраїнські землі. Знищуючи невеликі залоги противника, козаки й ратники повільно просувалися на захід. Одночасно Хмельницький уважно слідкував за розгортанням подій у Прибалтиці.
Започатковане у попередні роки українсько-шведське політичне збли-ження нарешті дало свої практичні результати. Шведський король Карл Х 8 липня 1655 р. оголосив війну Речі Посполитій і кинув проти неї свої війська. Цим самим Швеція переслідувала дві стратегічні цілі – через розгром Речі Посполитої встановити свій вплив у Південній Прибалтиці й одночасно не допустити посилення Росії в цьому регіоні.
Деморалізована Річ Посполита майже не чинила опору нападникам. Шведські війська фактично безборонно протягом липня оволоділи значною територією Литви і Польщі. Польський король Ян Казимир 7 серпня емігрував за кордон. Колись єдина Річ Посполита почала розпадатись. Частина польсько-литовських можновладців визнала владу Карла Х, інша – продовжувала відстоювати свою країну. 8 серпня 1655 р. литовські магнати з ініціативи Януша Радзивілла проголосили Карла Х великим князем литовським. Згідно договору в Кейданах, підписаного Янушем і Богуславом Радзивіллами, В.Гонсєвський та іншими магнатами, Литва переходила під протекторат Швеції.
Влітку 1655 р. стались великі зрушення у турецько-українських відносинах. Тривалі переговори з Туреччиною завершились її згодою взяти Україну у "підданство" і заборонити Кримському ханству підтримувати Річ Посполиту у війні з нею. Це викликало сильне незадоволення хана Менгла-Гірея.
Шведське командування узгодило свої дії з Хмельницьким, що пришвидшило наступ українсько-російської армії на Польщу. Не захотівши штурмувати Львів і залишивши для його облоги частину сил, Хмельницький і Григорій Ромодановський 16 вересня рушили далі. Під Городком (на захід від Львова) українсько-московитські війська 19 вересня розгромиили армію Потоцького. У битві відзначалися козаки Миргородського полку Григорія Лісницького, які мушкетним вогнем знищили відбірні частини противника.
Загони Данила Виговського і Петра Потьомкіна прорвалися на польські землі й оволоділи Любліном. Місто присягло на вірність цареві. Але далі Хмельницький не став розвивати наступ на Варшаву. Гетьман не приховував своєї радості від визволення всіх етнічних земель України і заявляв, що став "господарем всієї Руської землі". А старшина вторила йому: "Доки козацька шабля зайшла, доки козацька влада має бути".
Дальшому розвитку успіху в напрямку власне Польщі перешкодив ряд обставин. Наступати на зайняту шведами територію означало вступити у війну з своїм північним партнером у воєнному протистоянні з Річчю Посполитою. Про це досить прозоро натякнув Хмельницькому шведський король Карл Х. У жовтні 1655 р. він в ультимативній формі зажадав від гетьмана вивести війська з Західної України. На прохання польського короля Яна Казимира кримський хан рушив з ордою йому на допомогу.
Дізнавшись про появу татар на Поділлі, Хмельницький на початку листопада 1655 р. відходить на захист Гетьманщини. Під Озірною (неподалеку Збаража) шлях йому перепинили татари. 10 – 11 листопада 1655 р. відбулися бої між союзниками й татарами, які не дали переваг жодній із сторін. Між Україною і Кримським ханством був підписаний взаємовигідний мирний договір. За ним татари зобов’язувалися не допомагати Польщі у війні з Україною й не виступати проти Росії, а козаки обіцяли не воювати з татарами.
Крім того, судячи з наступних подій, Хмельницький пообіцяв хану подати Речі Посполитій військову допомогу у війні зі Швецією. Укладаючи договір з кримським ханом, Хмельницький формально порушував окремий пункт Березневих статей 1654 р., що забороняв українській стороні вести самостійні зносини з Туреччиною, а відповідно з Кримом та Польщею. Але при цьому гетьман відстоював інтереси і Росії, проти чого московський уряд не заперечував.
У цілому цей мир завершував багатомісячні зусилля Криму піти на да-льше зближення з Україною й заручитися її підтримкою у протистоянні з Річчю Посполитою та Росією. Одночасно він міг значно ускладнити відносини України з Росією, а то й привести до їхнього остаточного розриву, чого так домагався кримський хан.
Відхід Московської держави від своїх зобов’язань 1654 р. Віленське перемир’я 1656 р. Під впливом перемог над Річчю Посполитою 1654 – 1655 рр. і посилення позицій Швеції в Прибалтиці російський уряд з 1656 р. почав міняти свій зовнішньополітичний курс. Українська проблема ним була відсунута на другий план, а на перший – вийшла боротьба за узбережжя Балтійського моря. Життєві інтереси України і Росії розійшлися, у зв’язку з чим з’явилась загроза існуванню їхнього союзу.
Московський уряд припинив воєнні дії на заході й заходився зондувати грунт для політичного зближення з Річчю Посполитою, яка і сама гарячково шукала виходу з критичного становища.
Наприкінці весни 1656 р. політичне зближення московського і варшавського дворів набрало такого характеру, що його залишилось тільки закріпити відповідним договором. Російський уряд у травні підписав з поляками сепаратне перемир’я про припинення воєнних дій, а 17 почав війну з партнером України по боротьбі з Річчю Посполитою – Швецією. Крім всього іншого, цією війною російський уряд хотів не допустити дальшого політичного зближення України з Швецією.
Російські війська протягом липня – серпня взяли Динабург, Кокнес, почали облогу Риги. Це змусило Карла Х обмежити шведську присутність у Польщі й перекинути війська у Прибалтику. Цим самим Росія врятувала Річ Посполиту від розгрому, фактично денонсувала Переяславський договір 1654р. і одночасно зв’язала самостійні дії Української держави проти свого основного противника.
Знаючи про сепаратні наміри російського уряду, Хмельницький намагався всіляко відстояти інтереси України. 12 (22) червня 1666 р. у листі до царя він пропонує відстоювати на переговорах з поляками кордон України по Віслу у горську "границю". Відправленим на переговори у Вільно своїм посланцям на чолі з Германом Гапоненком гетьман наказував домагатись від поляків того ж самого. А також – повернення володінь православної церкви, свободи православної релігії, звільнення священиків від податків і тяглової повинності, їх підпорядковування лише єпископському суду, рівних можливостей для православної шляхти отримувати уряди, а православним міщанам – місця в магістратах, присяги короля і панів-ради не нападати на Військо Запорозьке тощо.
Хмельницький з великою тривогою слідкував за переговорами між Росією і Польщею, що почались у Вільно в серпні 1656 р. Українська проблема на переговорах зайняла одне з центральних місць. Існувало два польських варіантів її вирішення. Перший – полягав у згоді на відновлення умов Зборівського миру і амністію козакам, і другий – залишити Україну в складі Речі Посполитої "як провінції, що належала їй віками", обмежити козацьку територію рамками Київського воєводства згідно Білоцерківського миру й зобов’язати козаків допомагати і Речі Посполитій, і Росії у війнах з противниками. На перший, ні другий варіанти не відповідали реаліям літа 1656 р. і не могли влаштовувати Хмельницького.
Справа ускладнилась ще й тим, що московські бояри не допустили на переговори українську депутацію. Цим самим Москва продемонструвала невизнання права України на ведення зовнішньої політики, існування серйозних розбіжностей між союзниками і одночасно принизила гідність Хмельницького як керівника держави. Скрізь ширились чутки про те, що Росія віддає Україну Польщі. В таких умовах український уряд продовжує пошуки надійних союзників у боротьбі з Річчю Посполитою.
Росія не могла повністю проігнорувати інтереси України і тому її дипломати спочатку зажадали від Польщі "віддати Малу Русь, Волинь і Поділля аж по Буг і … не чіпати України та не вести з нею війни". Але за обіцянку обрати царя польським королем Москва швидко пішла на суттєві територіальні поступки Польщі за рахунок українських земель. Сьомого вересня 1656 р. московські бояри погодились з пропозицією поляків встановити кордон Української держави у межах білоцерківського договору 1651 р. і , щоб козаки "на службу військову, як царя його милості, так і короля його милості і Речі Посполитої, проти всякого противника… готові були". Переговори завершились 24 жовтня. Найгірші передбачення Хмельницького та його оточення збулися. Московський уряд порушив умови "Березневих статей" і на початку грудня 1656 р. підписав з Річчю Посполитою Віленське перемир’я. Воно передбачало припинення воєнних дій з Річчю Посполитою, обрання царя на польський престол, спільні дії проти Швеції та Бранденбурга, відмову від укладання сепаратного миру з Швецією. У цілому, віленське перемир’я було серйозною помилкою російської дипломатії, що незабаром негативно позначилось на її міжнародному становищі.
Умови Віленської угоди привіз Хмельницькому в Чигирин Абрам Лопухін у листопаді 1656 р. Реакція українського гетьмана на неї була досить гострою. Хмельницький розцінив її як відхід Росії від зобов’язань про допомогу Україні в протиборстві з Польщею і заявив про необхідність "відступити від руки царської величності". Це питання гетьман виніс на розгляд старшини. Старшинська рада хоч і ухвалила рішення дотримуватись умов Переяславської угоди 1654 р., але висловила й рішимість захищати інтереси України від будь-яких посягань.
Відхід Росії від зобов’язань викликав сильне незадоволення Хмельницького змусив його вжити адекватних у тій ситуації заходів. Ними стали пошуки нових союзників і спроби створити антипольську коаліцію з ряду європейських держав і Кримського ханства. При цьому гетьман не відкидав й можливості укладення угоди з Річчю Посполитою за умов визнання нею останніх завоювань Української держави, що не повинно було негативно позначитись на інтересах союзників України. Зокрема, Хмельницький наказував своїм послам роз’яснювати урядам зарубіжних країн, що вона буде "не без користі для царської величності й без шкоди для шведської сторони".
Пошуки Україною альтернативних союзників у війні з Річчю Пос-политою.
З грудня 1655 р. стало видно явне небажання Москви допустити повного розгрому Речі Посполитої й зміцнення на її руїнах Швеції. Все більшу тривогу викликають у неї й українсько-шведські партнерські відносини, які могли перерости в союзницькі. В один з головних об’єктів українсько-російських суперечностей перетворюються Білорусія. І Московія, і Україна претендують на одноособову владу над визволеними білоруськими землями. Справа доходить до сутичок між українськими та російськими загонами, які загрожували перерости у масштабний воєнний конфлікт між двома союзниками. Наростали непорозуміння і стосовно ставлення старшини до втікачів з Росії в Україну і навпаки та з інших причин. І Україна, і Росія внесли суттєві корективи у свою політику.
На розрив з Росією і зближення з Річчю Посполитою Україну підштовхував і кримський хан Магомет-Гірей. Протягом грудня 1655 – травня 1656 рр. він наполегливо схиляв Хмельницького до необхідності подати польському королю військову допомогу у війні з Швецією. Застосовувались різні методи, навіть відверті погрози вживання сили, на що була тверда відповідь – "Хмельницький проти нього готовий на бій". Така непоступливість гетьмана змусила хана в березні 1656 р. відправити у Польщу свій кількатисячний татарський загін. Але з самим Кримським ханством український уряд продовжував дотримуватись основних пунктів Озернинської угоди.
У січні 1656 р. уряди Швеції, Трансільванії та Молдавії і Валахії активізують спроби використати Україну для повного розгрому Речі Посполитої та розподілу її земель. За умов фактичної відмови Росії від зобов’язань 1654 р. об’єднання нових країн було на користь державним інтересам України. І Хмельницький не міг проігнорувати їх ініціативу. Але, як далекоглядний політик, він мусив враховувати своєчасність, можливість і наслідки зміни зовнішньополітичного курсу та відстоювати інтереси України серед своїх можливих союзників. Обстановка ускладнювалась різними чинниками і насамперед намаганням зацікавлених держав розірвати союз України з Росією. При цьому використовувались тиск, обіцянки, поширення неправдивих чуток. Зокрема, у березні 1656 р. поширювались чутки про готовність козаків воювати з росіянами, про те, що московський цар називає Хмельницького "мужиком" і наказує тому визнати підпорядкування московській митрополії, а гетьман ніби-то обзиває царя "жидом" і погрожує влітку йти на Москву з 100-тисячним військом.
Січневу ініціативу Швеції, Трансільванії, Валахії та Молдови Хмельницький підтримує, але вважає передчасною і всіляко ухиляється від її практичної реалізації. На чергову пропозицію Карла Х про спільні дії проти Речі Посполитої гетьман висловлює сподівання, що "ця приязнь, яка зараз тільки-но зав’язується на письмі, дозріє в плід взаємного ефекту". Хмельницький поки що не хоче розриву з Росією, демонструє свою віру в надійність українсько-російського союзу й одночасно не відкидає можливості створення нової антипольської коаліції держав. Багато що при цьому залежало від наступного ставлення московського уряду до українсько-польської війни.
Новий етап українсько-шведсько-трансільванського політичного збли-ження почався після вступу Росії у війну з Швецією в травні 1656 р. Своїми діями московський уряд підштовхнув його активізацію і попередня "приязнь" почала перетворюватись на практичний "плід". Через свої посольства сторони у травні – червні переконались у потрібності одна одній і почали активніше зближувати свої позиції. 18 липня (н.с.) 1656 р. переговори угорського посла Ференца Шебеші з українським урядом завершились "Заявою Війська Запорозького". В ній українське керівництво запевняло князя Ракоція у своєму дружньому ставленні до Трансільванії, зобов’язувалось не "піднімати проти неї зброї", не дозволяти набирати на своїй території добровольців і не пропускати до неї ворогів.
Майже одночасно велись переговори про військову угоду між Трансільванією і Швецією, на яких обидві сторони прагнули розплачуватись одна з одною українськими землями. На початку серпня 1656 р. шведський король погодився віддати угорському королю Сяноцьку, Перемишльську та Белзьку землі за допомогу у війні з Річчю Посполитою. А 23 серпня угорські посли передали шведському королю бажання Ракоція мати ще й Велику Польщу і Малу Польщу (крім Лівонії), з чим Карл Х, звичайно, не міг погодитись.
У цей же час гетьманські посли Іван Ковалевський та Іван Груша вели переговори з Ракоцієм про умови українсько-трансільванського союзу. 28 серпня (ст.с.) угорський правитель і його вельможі присягли на вічну дружбу з козаками. При цьому українське посольство наполягало визнати право Української держави на всі землі аж "до Вісли". Але в договорі виявились серйозні розбіжності у поглядах обох сторін і його ратифікація в Чигирині затяглась надовго. Хмельницький, крім усього, очікував дальшого розвитку подій на Віленських переговорах Росії з Річчю Посполитою. І тільки тоді, коли чітко визначився відхід Росії від умов Переяславської ради, 18 жовтня (н.с.) дав згоду на визнання його відпрацьованого варіанту.
Так же непросто проходив заключний етап українсько-шведських переговорів. У серпні 1656 р. гетьманський посол Данило Грек пропонував шведському королю не зволікати з підписанням союзного договору, а натомість обіцяв шведам суттєву військову допомогу. Тим самим Хмельницький хотів активізувати дії шведської сторони по остаточному розгрому Речі Посполитої. У вересні шведське посольство Г.Веллінга і Я.Тернешельда повезло в Україну умови шведсько-українського союзу. Вони зводились до пропозиції розірвати договір з Росією і подавати Швеції військову допомогу у війнах з її ворогами. Хмельницький мав послати шведському королю 30-тисячний козацький корпус на славному утриманні, за рішенням короля виступити проти Московії чи Польщі, самостійно не починати жодної війни і не укладати миру чи перемир’я без його згоди.
З свого боку, Швеція брала на себе досить розпливчасті зобов’язання. У тому числі не допомагати противникам "козаків", захищати їх, не миритись з ворогами без відома козаків і без врахування їх інтересів. Зате, країна "козаків" мала бути відкритою для торгівлі та зносин Швеції з зарубіжними країнами.
Швеція визнавала існування Української держави в межах Чернігівського, Київського і Брацлавського воєводств під протекторатом короля. Першочергової важливості проблеми західноукраїнських земель шведський король не зачіпав, фактично вирішивши її з трансільванським князем на користь останнього. Були й інші умови шведсько-українського союзу, але й вони не відповідали інтересам України. Тому питання про його підписання відкладалось гетьманом, хоч переговори велись і в наступні місяці.
10 грудня (н.с.) 1656 р. Трансільванія і Швеція підписали союзницький договір. Він передбачав ліквідацію Речі Посполитої і поділ її володінь, за яким Трансільванія і Швеція закріплювали за собою західноукраїнські та значну частину подільських і волинських земель. Український гетьман про це не знав.
Так Україна опинилась в коаліції держав, одна з яких перебувала в стані війни з Росією.
Самостійна політика українського гетьмана викликала сильне невдово-лення російського уряду. Всі запевняння Хмельницького царя у тому, що союз спрямований проти Польщі, а не проти Росії, не знаходили розуміння. Зовнішньополітичний курс українського уряду вступав у явну суперечність із задумами російської дипломатії.
Дії українського війська Антона Ждановича на Західній Україні та в Польщі. У січні 1657 р. союзник Хмельницького трансільванський князь Юрій Ракоцій з 40-тисячним військом вторгся в Річ Посполиту. Проголосивши себе протектором Польщі, князь бачив себе вже на королівському престолі. Перейшовши Бескиди, князь спробував встановити свою владу над Західною Україною. Але відправлені ним загони для заняття Львова наштовхнулись у 20-х числах січня на опір міщан і мусили безславно повернутись.
Тим часом на допомогу Юрію Ракоцію рухалось 20-тисячне українське військо на чолі з Ждановичем і полковниками Іваном Богуном, Ф.Сербином і Сулименком. На початку лютого основні сили союзників об’єднались під Самбором, а потім взяли Ланцут, Тарнів, ряд інших міст, а 18 березня одну з столиць Польщі – Краків. Українські козаки й угорські воїни поводились у Польщі досить жорстоко – без розбору нищили на своєму шляху міста і села, грабували і вбивали мирне населення. Таке озлоблення козаків пояснювалось такою ж жорстокістю поляків у ході воєнних кампаній 1654 – 1655 рр. на Поділлі. А більшість учасників польського походу була вихідцями з цього регіону і не могла ні забути, ні простити полякам тих жахів, які вони чинили над їхніми рідними і близькими. Жорстокість завжди породжує жорстокість і не вирішує про-блеми.
Після зустрічі з Карлом Х під Сандомиром І квітня Ракоцій і Жданович переправилися на Правобережжя Вісли і розгорнули воєнні дії. Вони взяли Замостя, Люблін, а 7 травня і Брест. Жданович видав охоронний універсал місцевій шляхті, у результаті чого та почала схилятись до визнання влади Української держави.
Шляхта Турово-Пінського повіту заявила про своє приєднання до Української держави "на віки вічні". Гетьман підтвердив усі її права і вольності, зокрема, й рівноправність римо-католицького віросповідання. З аналогічним проханням до Хмельницького звернулись шляхта Волині, а також відомий магнат Степан Четвертинський. Почалось поступове запровадження козацького адміністративно-територіального устрою в західноукраїнському регіоні. Ніколи позиції Української держави не були такими сильними і визнаними місцевою владою, як взимку та навесні 1657 р.
Тим часом, союзне військо знову пішло на захід, під Закрочимом перейшло Віслу, пройшло з боями до Варшави і 19 червня оволоділо другою столицею Польщі – Варшавою і розграбувало її. Але під натиском польського війська угорці й козаки незабаром мусили її залишити. По лівому березі Вісли князь мусив відступати через Замостя, Жовкву, Львів.
Розгром Польщі, грабунки і розбої різноплемінного війська пробудили в польському народі нечувані патріотичні почуття. Героїчна оборона від шведів монастиря в Ченстоході надихнула патріотів на масові виступи проти загарбників. На чолі патріотичних сил Польщі став талановитий воєначальник Стефан Чарнецький. Допомогли Польщі й сусідні держави, котрі не хотіли порушення політичної рівноваги в Європі. Австрійський імператор Фердинанд ІІІ вирядив на допомогу королю Яну Казимиру свої війська. Данія оголосила війну Швеції й тим відволікла її армію на себе. Залишені напризволяще трансільвансько-українські війська мусили відступити з Польщі. Жданович і Богун з великими втратами відвели полки до місць постійного розквартирування, а Юрій Ракоцій у липні 1657 р. був розгромлений поляками і татарами під Чорним Островом. Польща постала з попелу, а Україна зазнала чергової поразки.
Однак договірно оформлених союзницьких зв’язків із шведським королем він не припинив. Україна залишалась у партнерських відносинах зі Швецією. Хмельницький вів також переговори з послами Туреччини, Трансільванії і Бранденбурга, спрямовані проти Польщі. Хоч вони не дали реальних результатів, але були надзвичайно важливими в ситуації, коли Росія почала змінювати свій зовнішньополітичний курс.
Вважаючи західну проблему в основному вирішеною і не бажаючи посилення Швеції, російський уряд наприкінці 1655 р. пішов на політичне зближення з Польщею. В цьому досить важливу роль відіграла обіцянка частини шляхти обрати російського царя після смерті Яна Казимира польським королем. Відкривалася перспектива розв’язати затяжний конфлікт мирними засобами, і Росія, природно, не могла її проігнорувати. Але для цього вона мала насамперед захистити свою майбутню територію від шведської навали. Тонкий хід польської дипломатії не призвів до розриву українсько-російських зв’язків і мав далекосяжні наслідки.
У травні 1656 р. Росія оголосила війну партнерові України по боротьбі з Річчю Посполитою - Швеції, що викликало справедливе незадоволення козацької старшини. Воно переросло у відкрите обурення, коли царський уряд не допустив українську депутацію на переговори з Польщею про мир. Вирішення українського питання без українського представника й підписання Росією в жовтні 1656 р. з Польщею сепаратного Віленського перемир’я Хмельницький розцінив як відхід від зобов’язань про допомогу Україні в протиборстві з Польщею і заявив про необхідність "відступити від руки царської величності". Це питання гетьман виніс на розгляд старшини. Три бурхливі старшинські ради у вересні, жовтні та листопаді 1656 р. хоч і ухвалили дотримуватися рішень Переяславської ради 1654 р., але висловили й рішимість захищати інтереси України від будь-яких посягань.
Не пориваючи з Росією, ради вирішили шукати й інших союзників у бо-ротьбі з Польщею. Ними потенційно залишалися Швеція, Молдавія, Валахія й Трансільванія. Українські дипломати Данило Грек, Силуян Мужиловський та Іван Ковалевський розгорнули активну діяльність. У вересні 1656 р. Україна підписала з Трансільванією союзницький договір, де однозначно заявляла про свої права на "всю Русь до Вісли". В листопаді Трансільванія уклала аналогічний договір зі Швецією, і так Україна опинилася в коаліції держав, У грудні 1656 р. гетьман направив на допомогу трансільванському князю Юрію Ракоцію, котрий розпочав воєнні дії проти Польщі, 20-тисячне військо київського полковника Антона Ждановича. Незабаром до нього приєднався полк Івана Богуна. Разом з трансільванцями й шведами козаки розгромили польську армію під Замостям, брали Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву та інші міста. Козацька старшина домагалася від польського й шведського королів ви-знання своїх прав "на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж по Віслу". До визнання Української держави в таких межах почала схилятися й частина шляхетства західних земель. Шляхта Турово-Пінського повіту заявила про своє приєднання до Української держави "на віки вічні". Гетьман підтвердив усі її права та вольності, зокрема й рівноправність римо-католицького віросповідання. З аналогічним проханням до Хмельницького звернулися шляхта Волині, а також відомий магнат Степан Четвертинський. Почалося поступове запровадження козацького адміністративно-територіального устрою в західноукраїнському регіоні. Ніколи позиції української держави не були такими сильними й визнаними місцевою владою, як взимку та навесні 1657 р.
Тим часом союзне військо знову пішло на захід, під Закрочимом перейшло Віслу, пройшло з боями до Варшави і 19 червня оволоділо другою столицею Польщі – Варшавою і розграбувало її. Але під натиском польського війська угорці й козаки незабаром мусили її залишити. По лівому березі Вісли князь мусив відступати через Замостя, Жовкву, Львів.
Розгром Польщі, грабунки та розбої різноплемінного війська пробудили в польському народі нечувані патріотичні почуття. Героїчна оборона від шведів монастиря в Ченстохові надихнула населення на масові виступи проти загарбників. На чолі патріотичних сил Польщі став талановитий воєначальник Стефан Чарнецький. Допомогли Польщі й сусідні держави, котрі не хотіли порушення політичної рівноваги в Європі. Австрійський імператор Фердинанд ІІІ вирядив на допомогу королю Яну Казимиру свої війська. Данія оголосила війну Швеції й тим відволікла її армію на себе. Залишені напризволяще трансільвансько-українські війська мусили відступити з Польщі. Жданович і Богун з невеликими втратами відвели полки до місць постійного розквартирування, а Юрій Ракоцій у липні 1657 р. був розгромлений поляками й татарами під Чорним Островом. Польща постала з попелу, а Україна зазнала чергової поразки.
Смерть Богдана Хмельницького й боротьба Івана Виговського за зміцнення своєї влади. Події 1657 р. відбувалися за тяжкої хвороби Хмельницького й загострення суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини. Гетьман ще не приймає іноземні посольства, контролює внутрішні справи, але без колишньої рішучості й ентузіазму. В квітні йому ще вдається добитися затвердження старшинською радою своїм спадкоємцем 16-річного сина Юрія. Тим самим він порушив старий козацький звичай виборності гетьмана і спробував започаткувати принцип престоло-наслідування. Але на більше в хворого гетьмана не вистачило сил. 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький помер Чигирині. 25 серпня його тіло було перевезено до Суботова й поховано в Іллінській церкві поруч з могилою сина Тимоша. Відійшов у небуття геніальний син українського народу, який втілював у життя споконвічні сподівання людей на волю, добро й державну самостійність. Богдан Хмельницький заклав фундамент величної споруди Української держави, а завершити її мали нащадки та однодумці.
Боротьба гетьмана Івана Виговського за незалежність України.
1. Обрання І. Виговського гетьманом і його внутрішня та зовнішня політика до січня 1658 р.
2. Загострення політичної обстановки на Україні в першій половині 1658 р.
3. Українсько-російська війна 1658 – 1659 рр. Гадяцька угода.
4. Падіння уряду І. Виговського.
5. Обрання гетьманом Ю. Хмельницького.
На літо 1657 р. становище України різко ускладнилось. Польщі вдалось залучити на свій бік Австрію, Данію завдати ряду поразок окупаційним військам, у тому числі й українським, та визволити значну частину своєї території. Антипольська коаліція держав (Швеція, Трансільванія, Україна, Бранденбург) розпалась. Кожен з союзників зосередився на вирішенні власних проблем. Швеція зав’язала у війні з Данією і поступово втрачала свої позиції в Європі, Трансільванія мусила заліковувати рани, завдані їй руйнівним рейдом польсько-татарських військ. Бранденбург добився часткового задоволення своїх вимог і помітно відійшов від попередніх зобов’язань.
Україні загрожує міжнародна ізоляція, смертельно небезпечна для її незалежності та соборності. І тільки титанічні зусилля уряду конаючого Богдана Хмельницького започаткувало новий етап політичного зближення з рядом країн на основі антипольського союзу. Активні дипломатичні переговори в Чигирині навесні та на початку літа 1657 р. з посольствами Швеції, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Молдавії, Валахії, Трансільванії хоч і не завершились створенням антипольської коаліції держав, але сприяли зближенню їх позицій. Одночасно Річ Посполита і Кримське ханство активізували дипломатичні спроби розірвати українсько-російський союз і перетягти Україну на свій бік.
Московський уряд, у свою чергу, посилив дипломатичний тиск на Україну з метою не допустити її політичного зближення з цими країнами, насамперед з Швецією, з якою Московія, всупереч своїм зобов’язанням 1654 р. перебувала у стані війни. Крім того, царський уряд намагався все сильніше втручатись у внутрішні справи України. насамперед він наполягав на введенні московських воєвод в українські міста та передачі їм деяких управлінських функцій, що викликало рішучий спротив ще живого Хмельницького. В цьому його підтримувала більшість козацької старшини, перш за все генеральний писар Іван Виговський, який під час хвороби гетьмана фактично управляв Україно.
До того ж, політична обстановка в Україні на початку літа помітно загострилась. Це проявилось і у вищих ешелонах влади. 25 квітня 1657 р. помер київський митрополит Сильвестр Косів, що викликало напругу серед українських ієрархів та у відносинах з Москвою. Почалась підступна боротьба за гетьманську булаву, яку Хмельницький передав сину Юрію. Вмираючий Богдан бачив у цьому смертельну небезпеку для Української держави і, щоб її уникнути, вжив найрішучіших заходів. Наказав навіть стратити за непослух миргородського полковника Григорія Лісницького, київського полковника Антона Ждановича, а також прикувати до гармати генерального писаря Івана Виговського. Правда, через деякий час одумався, відмінив накази, але проблема не була вирішена, а тільки загнана всередину.
Одночасно з політичною, на літо 1657 р. загострюється й соціальна обстановка в країні. Дев’ятирічні безперервні воєнні дії вкрай виснажили народ. Люди морально втомились від постійної напруги, реальної загрози смерті, економічного розорення і постійних блукань з одного місця на інше в пошуках спокійного місця для проживання. Часті відриви чоловіків на війну, збільшення витрат на її ведення вели до занепаду господарств козаків, селян і міщан. На цьому фоні козацька старшина всупереч офіційному курсу Богдана Хмельницького привласнює дохідливі види промислів, угіддя, села і міста, примушує селян працювати на себе і карколомно збагачується. За своїм економічним становищем певна її частина різко виділяється з маси вільних виробників і починає займати те місце в суспільстві, яке раніше належало польській шляхті. Причому більшість володінь вони отримали поза волею гетьмана від царського уряду. Роздаючи старшині та шляхті грамоти на села, царський уряд тим самим втручався у внутрішні справи України, що явно суперечило Березневим статтям 1654 р.
Москва настійливо втручалась і в інші сфери внутрішнього життя Української держави, зокрема правового і економічного становища міст. Міський патриціат прагнув зберегти колишній статус і внутрішній лад міських поселень. Він намагався затвердити давні права і привілеї у виробництві, торгівлі, землеволодінні, а також самоврядування на чолі з війтами та бурмистрами українських міст. Це була природна реакція на власницькі зазіхання козацької старшини і шляхти, які все сильніше претендували на міські доходи. Якщо раніше він шукав захисту в польського короля, то тепер – у московського царя. Та й самі московські правителі не переставали зображувати себе захисниками українського народу від місцевої влади і охоче розпоряджались тим, що їм не належало. Зокрема, цар підтвердив давні права і вольності Києві, звільнив його жителів від ряду податків і зобов’язань. Відповідні царські грамоти отримали Переяслав і Ніжин. Подібні дії московського уряду також виходили за його компетенцію і порушували Березневі статті.
Антизаконні втручання московського уряду переслідували далекосяжні плани і мали кілька неоднозначних наслідків – створювали йому в свідомості рядового козацтва і міщанства імідж захисника їх інтересів, вбивали клин між гетьманом, частиною старшини і шляхти, урядом і народом й дестабілізувати обстановку в Україні.
Через всі ці причини соціальні суперечності на літо 1657 р. загрожують перерости у відкриті збройні виступи народних мас. Запоріжжя загрожувало іти проти гетьмана, генерального писаря, полковників, на інших начальних людей, які безмірно збагатились за рахунок народу. Богдану Хмельницькому навіть наказав послати туди каральну експедицію, але і серед городових козаків почались заворушення.
Політика уряду І.Виговського у серпні – вересні 1657 р. Цей заплутаний клубок проблем і мав вирішити наступник Богдана Хмельницького на гетьманському престолі. Шістнадцятирічний гетьманич Юрій явно не відповідав цим завданням, бо, як тоді говорили, "до булави потрібно ще й голови". Та й сам Юрій це добре усвідомлював, заявивши генеральній старшині, що він "молодший літами і слабший розумом, ніж пан Виговський". Юрій пережив надто багато тяжкого навіть для того жорстокого часу, що відповідним чином позначилось на формуванні його особистості. Напевне, саме його у п’ятирічному віці мало не на смерть побили слуги Чаплинського. У шестирічному віці він пережив смерть матері, Ганни Сомківни, арешт батька і тривале, повне небезпеки переховування від польських властей. В одинадцятирічному віці його непоправно вразила страта на власних очах мачухи Мотрони, яка його щиро любила, і яку він любив. Справжньою трагедією для Юрія стала смерть старшого брата Тимоша, якого він обожнював та й батько за державними справами мало приділяв йому уваги і Юрій перебував під впливом переважно жіночого оточення і ченців. Душа його не лежала до військової справи. У свої 16 років Юрій був повною протилежністю старшому брату – надто вразливим і побожним, випещеним і імпульсивним, хворим на епілепсію, більше схильним до монашеського сану і вишуканого столу ніж до політичних ігор і мушкетного грому.
Незважаючи на своє попереднє обрання гетьманом, Юрій Хмельницький добровільно поступився булавою генеральному писарю Івану Виговському на три роки, на час закінчення навчання в Києво-Могилянському колегіумі. Правда, деякі вчені небезпідставно вважають, що Виговським "по суті було здійснено державний переворот, політичні наслідки якого втягнули Українську державу у вир Руїни".
Іван Виговський походив з старовинного українського роду православної шляхти. Мав сестру і трьох братів, один з яких, Данило, одружився на дочці Богдана Хмельницького Катерині. Дістав грунтовну освіту в Києво-Могилянському колегіумі, був досить вправним у писарській справі, служив у кварцяному війську вояком і писарем, воював проти повсталих козаків у 30-х роках, особисто знав Хмельницького і співчував його боротьбі з Чаплинським. Під Жовтими Водами бився проти повстанців до останнього подиху. Пораненим попав у полон до козаків, був проданий татарам, втік, був схоплений татарами і викуплений Богданом Хмельницьким. Поступово перетворився в найближчого і найвірнішого сподвижника гетьмана, перейнявся його турботами й ідеями. Став одним з найвпливовіших генеральних старшин, визначним державним діячем, в останні місяці життя Богдана Хмельницького опікувався його сином і фактично управляв Україною. При цьому не забував і про збільшення своїх і родинних маєтностей.
Його батько Остап дістав грамоти на володіння містечком Гоголів, брат – містечками Остер, Козелець, Бобровиця, Трипілля, Стайки, Ківшовата, а також містом Ромни з селами, Данило – містом Прилуки, містечками Бориспіль, Баришівка, Вороньків, Басань, Білогородка, Рожів з селами та угіддями, Костянтин – селами Козари і Кобижча. Чоловік сестри Виговського Тетяни шляхтич Іван Бокглевський був власником містечка Глинськ і села Княжа Лука. Значні маєтності мали також дядько новообраного гетьмана овруцький полковник Василь, племінник Ілля та інші родичі. Перетворення Виговських в найбагатшу панську родину України спрацювало проти Івана Виговського.
Будучи досвідченим державним діячем, Виговський продовжив зовнішньополітичний курс Богдана Хмельницького останніх місяців, спрямований на захист незалежності України і створення антипольської коаліції держав. Але якщо старий гетьман вміло балансував між різними державами, то Виговський цього зробити не зумів. На нього тиснули з усіх боків і він, не маючи такого авторитету і сили яке Богдан Хмельницький, мусив покладатись на найсильніші політичні сили як в середині України, так і за її межами.
Незабаром після чигиринської ради Виговський направив кримському ханові, польському і шведському королям повідомлення про своє обрання гетьманом і з пропозицією дотримуватись добросусідських відносин з Україною. Одночасно однодумці Виговського таємно обговорювали українсько-російські взаємини і вирішили взяти курс на розрив з Москвою, якщо московський уряд і далі порушуватиме Березневі статті 1654 р. і втручатиметься у справи України.
Серйозне занепокоєння і протест козацької старшини викликала позиція московського уряду щодо відвойованих у Литви білоруських земель. Ці території вважались набутком Української держави і за наказом Богдана Хмельницького наказний гетьман Іван Нечай, йог зять, поставив на них козацькі полки для захисту від можливого наступу Польщі. Під впливом українських козаків почалось масове покозачення білоруських селян і міщан, які таким чином хотіли уникнути податків, визнавали владу Нечая, а відповідно й Української держави. Однак, всупереч військовій традиції московське командування вважало всі визволені козацькими полками білоруські землі своїми. Воно насильно виганяло українські загони з населених пунктів Мстиславльського, Оршанського, Борисівського, Шклівського, Копильського, Мінського та інших повітів, збирало податки з покозаченого населення, різало йому оселедці, зовнішню ознаку козацтва. З українськими козаками московські воєводи, писав Нечай, поводились як "з ворогом". Претензії на білоруські землі ви-сувались на передній край і ставили одним з головних факторів посилення українсько-російських суперечностей.
Були й інщі, не менш важливі причини для їх поглиблення. Зокрема, московський уряд, знаючи про обрання Виговського гетьманом, вже на початку вересня звертався до нього не як до керівника Української держави, а тільки як до генерального писаря. Це зразу ж було розцінено певною частиною козацької старшини як нелігітимність гетьманування Виговського. Причому він в ультимативній формі зажадав виконати його розпорядження в зовнішньополітичній сфері, які явно розходились з інтересами Української держави. Царський посланець Артамон Матвєєв від імені царя наказав Виговському поставити перед шведським королем вимогу не претендувати на прикордонні російські землі під загрозою вступу козаків у війні проти нього. Гетьман, хоч на словах і погодився, але нічого в цьому плані не зробив. Такі безапеляційні дії московського уряду додатково засвідчили козацькій старшині його курс на обмеження прав Української держави.
Сильне обурення правлячої української верхівки викликало прибуття у вересні 1657 р. на Лівобережжя російських військ Григорія Ромадановського, Олексія Трубецького, Василь Шереметєва і Богдана Хитрово. Вони розквартирувались у Переяславі та Пирятині й очікували додаткових підкріплень. Ніхто не знав для чого вони прийшли й які мали накази. Але для їх утримання йти збори з оренд, які до цього поступали в розпорядження козацької старшини. Тому дії московського уряду вона розцінила як прямий наступ на свої права і різко негативно поставились до них. Тим більше, що нічого подібного Березневі статті 1654 р. не передбачали.
Московський уряд використовував й інші, набагато витонченіші можливості для нарощування своєї присутності в Україні. Зокрема, прибулому з військами стольнику Кікіну було дано таємний наказ вносити розкол в українське суспільство. Подібні єзуїтської методи він використовував й раніше. Так, навесні 1657 р. московський представник у Варшаві Іван Желябузький вів серед українських козаків Антона Ждановича у Польщі таємну пропаганду проти Богдана Хмельницького. Він звинувачував гетьмана у порушенні царського указу про їхній похід, його свавільності й погрожував царською карою і зрештою домігся того, що козаки зажадали повернення додому, за що Жданович мало не поплатився головою.
На цей раз Кікін мав звинувачувати покійного гетьмана у невиплаті козакам жалування проти волі царя, а під виглядом того, щоб "тамошнім жителям від полковників та інших людей обид і збитків не було" поширювати поголос про необхідність введення московських гарнізонів в українські міста. Тобто, проводився попередній курс на дискредитацію українського уряду, розпалювання ворожнечі як між окремими станами і соціальними групами населення, так і між окремими державними діячами. Так і почали діяти Трубецький і Кікін. За таких обставин наміри уряду Виговського на зміну зовнішньополітичного курсу України і пошуки нових зовнішньополітичних орієнтирів були цілком закономірними, виправданими і відповідали всім політико-правовим нормам.
Спочатку уряд Виговського не планував остаточного замирення з Річчю Посполитою до повного визволення усіх українських земель. Хоча польська дипломатія в особі талановитого дипломата Казимира Беньовського наполегливо добивалась розірвання українсько-московського союзу та миру з Україною, звичайно, на вигідних для себе умовах. Передбачаючи воєнні дії проти Речі Посполитої, уряд Виговського з перших днів свого існування шукав надійнішого союзника ніж Московія. І він вбачався, як і Богданом Хмельницьким, у Кримському ханстві, життєво зацікавленому в створенні противаги таким його могутнім противникам, як Річ Посполита і Московія. При всій неоднозначності відносин з південним сусідом, Кримське ханство продовжувало залишатись для України одним з найважливіших партнерів у захисті дер-жавної незалежності. Почате у 20-х рр. ХVІІ ст. політичне зближення України з Кримом. Незважаючи на всі колізії, продовжувало розвиватись і за правління Виговського дістало новий імпульс для поглиблення.
У листі Виговського до кримського хана Магомет-Гірея і візиря Сефергазі-аги 10 вересня 1657 р. наголошувалось на тому, що Україна і Кримське ханство давні сусіди і пропонувалось, "йдучи дорогою предків, які в приятельстві жили", укласти мирний договір. Своє рішення гетьман пояснював тим, що московський уряд постійно порушував права України, а тепер надіслав у Гетьманщину воєвод, які фактично мали управляти нею. Умови договору мали бути ті, що і за Богдана Хмельницького. В свою чергу, гетьман зобов’язувався заборонити запорожцям нападати на кримські володіння.
Укладене ще Богданом Хмельницьким перемир’я з татарами за Виговського могло перерости у надійний союз двох держав, наймогутніший за своїм військовим потенціалом у Східній Європі. І це лякало інші країни, насамперед Річ Посполиту й Московське царство. Українсько-кримське політичне зближення відповідало інтересам обох держав. Крим був зацікавлений у розірванні союзу України з Московською державою, оскільки вбачав в останній з її експансіоністською політикою свого смертельного ворога. й історія це пізніше підтвердила. А без України Московська держава нічого не могла вдіяти Кримському хан-ству.
Кримський уряд послідовно боровся проти об’єднання України з Московією і експансіоністської політики останньої. Хоч Магомет-Гірей не поривав дипломатичних відносин з Москвою, залюбки брав від неї данину, щедрі подарунки і обмінювався послами, але одночасно гостро виступав проти непомірних територіальних претензій московських правителів. У одному з листів восени 1657 р. він прямо звинувачував царя в тому, що той "брехливо" називав себе "східної і західної, і південної країни отчич і дідич, нащадок і володар". В цьому він справедливо вбачав зазіхання Москви на всі навколишні землі, у тому числі й підвладні ханству. Кримський хан різко заперечував і проти вживання у царському титулі слів "цар… і Малої Русі". При цьому він зазначав, що хоч за Богдана Хмельницького "Мала Русь" була під його "рукою", але він "Малою Руссю не писався".
Запорожці перехопили гетьманських посланців до хана, втопили їх у Дніпрі, а листи відправили на Січ. Тому через деякий час Виговський мусив писати хану другого листа. Для вивчення пропозицій Виговського хан відправив у Суботів Карач-бея. Судячи з наступних подій, була досягнута усна домовленість про мир.
Позицію Виговського на переорієнтування зовнішньополітичного курсу України підтримала впливова група козацької старшини – генеральний обозний Тимофій Носач, генеральний суддя Іван Кравченко, генеральний осавул Іван Ковалевський, другий генеральний суддя Самуїл Зарудний. Полковник Миргородського полку Григорій Лісницький, Ніжинського – Григорій Гуляницький, Лубенського – Павло Швець, Київського – Антон Жданович, Переяславського – Павло Тетеря, Вінницького – Іван Богун, Брацлавського – Михайло Зеленський та інші. Їх позицію поділяло і чимало шляхетських родин та духовенства.
У серпні – вересні 1657 р. однодумці Виговського зробили спробу залучити на свій бік широкі народні маси. Якщо на Правобережній Україні їх дії не викликали якого спротиву, то на Лівобережжі сталось інакше. Коли під час перебування у серпні 1657 р. на Правобережжі козаками Лубенського полку сказали про намір гетьмана розірвати союз з Москвою і укласти мир з Кримським ханством, то вони відмовились його підтримувати. Й навіть застосування сили не захитало їхнього вибору.
Велику активність на Лівобережжі виявив полковник Лісницький. У своєму дворі в Миргороді він зібрав сотників і отаманів полку й розкрив їм плани нового гетьмана. Однак присутні висловили рішучість дотримуватись союзу з Москвою і не захотіли "бусурману піддаватись". Відкриті погрози полковника нічого не дали. Не захотіли підтримати гетьмана й бурмистри та війти. Судячи з усього, невдачею закінчилась агітація прибічників гетьмана і інших лівобережних полках. Але голос про наміри Виговського поширився по Лівобережжю дуже швидко і викликав рішучу протидію широких народних мас.
Позиція уряду і народу розійшлися, що виявилось фатальним для держави. На відміну від патріотично настроєної управлінської еліти народ у своїй масі перебував у полоні традиційних уявлень про друзів і ворогів, не бачив і не розумів небезпеки втручання Москви у внутрішні справи України і більше дбав про свої власні ніж державні інтереси. В його уявленні одновірна Московія залишалась надійним союзником, цар – вищим захисником, чому немало сприяла і відповідна агітація агентів Москви, а Кримське ханство – іновірним ворогом. На Лівобережжі почались хвилювання, які кожної миті могли перерости у збройні виступи проти властей, а то і в громадянську війну.
Україна підійшла неготовою до кардинальної зміни своєї зовнішньополітичної переорієнтації з Московії на Кримське ханство. Особі Виговського виявилась непридатною для загальнонародного лідера у критичний період історії. Багато козацької старшини вважало його гетьманом тільки на час досягнення Юрієм Хмельницьким повноліття. В очах багатьох людей він продовжував залишатись польським шляхтичем, тільки силою обставин змушеного пристати до повсталого народу. рядові козаки, селяни і міщани не могли змиритись з привласненням кланом Виговських величезних багатств і сіл з їх селянами.
Антигетьманські настрої перекинулись і на Запорожжя, традиційно тісно пов’язане з жителями Полтавського, Миргородського і Лубенського полків. З середини літа 1657 р. на Січі перебувало щонайменше 5 тис. селян і міщан з цих полків. Січовики зробили кілька походів на Крим і Очаків, чим викликав різке незадоволення Виговського, що в цей час шукав шляхів політичного зближення з ханством. З кожним днем антигетьманські настрої на Січі посилювались. Поширювались чутки про незаконність рішення чигиринської ради, оскільки гетьманів завжди обирали на Січі. Лунали найрадикальніші заклики, навіть до військового походу на Чигирин проти гетьмана і всіх кармазинників. Незадоволених очолювали січовики Яків Клишенко і Дмитро Січена-Щока, з якими запорозький деякий час нічого не міг вдіяти.
Щоб зняти напругу в суспільстві і привернути Запорожжя на свій бік, Виговський 24 вересня 1657 р. пише на Січ листа з проханням затвердити його "на уряді". Кіш запорозький і отаман Павло Гомон поставились до цього прохання досить розважливо. Видали гетьману Клишенка і Січену-Щоку й дещо вгамували інших призвідців заворушень. У своїй відповіді від 4 жовтня Гомон картав Виговського за порушення старих козацьких звичаїв при обранні, але заради "добра нашої Вітчизни малоросійської" визнавав законність його гетьманування.
Але приблизно в той же час обстановка на Січі різко змінилась у невигідну для Виговського сторону. На козацькій раді були зачитані перехоплені листи Виговського до кримського хана про мир і намір розірвати угоду з Москвою. Одночасно товариству стало відомо і про звернення гетьмана до польської королеви, яке тут же оцінилось як спроба замиритись з Річчю Посполитою. І січове товариство завирувало, залунали голоси про зрадництво Виговського і необхідність його усунення з гетьманства. Навіть заборону гетьмана нападати на татарські володіння січовики зображували як зраду в традиційній боротбі з Кримським ханством. Бурхливі суперечки закінчились загальнокозацькою радою, на якій "кошовим гетьманом" було обрано одного з лідерів незадоволених Якова Барабаша. Про нього нам нічого не відомо, можливо, що він був сином вірного прибічника Польщі Івана Барабаша. Після цього Запорозька Січ стала в непримиренну опозицію до політики уряду Виговського.
Головних причин виступу Запорозької Січі проти Виговського було кілька. Насамперед – це протест широких мас проти карколомного збагачення частини козацької старшини за рахунок привласнення сіл і міст та наступу на соціально-економічні завоювання селянства, міщанства і рядового козацтва. Орієнтація Запорозької Січі на Московію мала під собою цілий ряд факторів. Перш за все – це давнє і природне прагнення українського народу жити в мирі з північним сусідом. В його очах він залишився надійним союзником у боротьбі з двома найстрашнішими противниками – Річчю Посполитою і Кримським ханством. Свою роль тут зіграли й єзуїтські дії царського уряду, який зображував себе захисником простих людей від козацької старшини, а також протиставляв народ місце-вій владі. Причому своє ставлення до власних селян він вміло маскував. Через відсутність досвідчених державних діячів Запорозька Січ виявила щодо Московії політичну близорукість. Вона не передбачала кінцевої мети втручань московського уряду в українські справи, які спрямовувались на повну ліквідацію Української держави. Щодо соціальних відносин, то українців у майбутньому чекало введення кріпацтва, ліквідоване в Україні в 1648 р і офіційно оформлено в Московії 1649 р.
Запорозька Січ продовжувала розглядати Кримське ханство як вічного ворога України, що явно суперечило здоровому глузду. Серед інших причин небажання Запорозької Січі йти на державне зближення з південним сусідом займали й місницькі інтереси. Січ могла існувати тільки за умови постійного припливу все нових і нових мас населення, притягуючими факторами для яких були захист від властей, можливість занять дохідливими сільськогосподарськими промислами, а також військовим здобичництвом у татарських володіннях. Територіально розширюватись на північ Січ не могла, там її обмежували кордони Української держави. Залишалось одне – спрямувати мирний колонізацій-ний і здобичницький рухи тільки на південні степові простори, які вважались володіннями Кримського ханства. За відсутності політичних методів врегулювання конфліктів Січ вела наступальну, але безперспективну боротьбу за власний життєвий простір, за своє існування. Тому заборона гетьмана Виговського запорожцям ходити походами на кримські володіння означала наступ на життєво важливі інтереси Запорозької Січі, з чим вона, звичайно, не могла змиритись. Воєнні дії під лозунгом боротьби з іновірцями, визволення з неволі своїх братів і сестер по національності мали важливий, але другорядний характер.
З виступом проти уряду Української держави змінилась державотворча і політична роль Запорозької Січі. За часів польсько-шляхетського панування вона виступила лідером, організатором і головною рушійною силою у боротьбі за визволення України і створення Української держави. Тепер же заради місницьких інтересів вона повела боротьбу проти, як влучно висловився професор Юрій Мицик, своєї дитини – Української держави.
Найнебезпечнішим у цій боротьбі було те, що Запорозька Січ продовжувала залишатись у суспільній свідомості захисником бідних і знедолених, уособленням справедливого вирішення соціально-економічних проблем і втіленням кращих ідеалів національної державності. У таких умовах Запорозька Січ перетворилась у дестабілізуючий соціальний організм Української держави, чиї дії зірвали хитку рівновагу в суспільстві і сприяли все більшому втручанню в справи України московського уряду. Запорозька Січ несе свою частку відповідальності за розпалювання ворожнечі в суспільстві, яка згодом переросла у національну трагедію, відому під назвою "Руїна".
З осені 1657 р. Запорозька Січ фактично вийшла з підпорядкування українського гетьмана. Почались окремі сутички між запорожцями і городовими козаками на пограниччі Запоріжжя і Української держави (Гетьманщини). Хвиля антигетьманських настроїв ринула тепер вже з Січі на Гетьманщину, особливо на Лівобережжя. І знайшла тут досить поживний грунт. У свої домівки повернулось з Січі багато вихідців з лівобережних полків і почало доводити незаконність перебування Виговського на гетьманстві, його зраді, перетворенні на пана і необхідності усунення гетьмана від влади. Посилювалась опозиція до гетьмана і серед частини козацької старшини та шляхти, чому немало сприяла необачна політика Виговського. За гетьманським наказом Тимофій Прокопович почав відбирати в його опонентів у Полтавському і Миргородському полках "маєтності" та призначити на міські уряди гетьманських ставлеників. Чимало землевласників втратили свої статки, а то й життя.
Щоб зняти напругу в суспільстві, припинити чутки про нелегітимність обрання гетьмана і розв’язати нагальні державні проблеми, прибічники Виговського вирішили провести загальну раду. Вона зібралась у Корсуні 21 жовтня (є й інші дати) 1657 р. за участю козацької старшини, представників козацтва, міщанства і селянства. Представники Січі на раду не прибули. За її роботою спостерігали довірений від Швеції Юрій Немирич, посланець Польщі – Казимир Беньовський, Московії – Артамон Матвєєв, а також представники Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигородщини, Валахії та Молдавії.
Рада проходила дуже бурхливо. Виговський за старим козацьким звичаєм поклав булаву на стіл і заявив – "не хочу бути у вас гетьманом: цар давні вільності у нас віднімає, і я в неволі бути не хочу". Його заяву проти Московії підтримали вінницький полковник Іван Богун, брацлавський – Михайло Зеленський і ще один. Більшість учасників ради висловилась за те, щоб Виговський залишався гетьманом і одночасно висловила готовність за давні вільності твердо стояти "всім разом". Обнадієний такою підтримкою, Виговський спробував відмежуватись від присяги царю 1654 р. і заявив, що присягав Хмельницький, а не він. У випадку підтримки цієї заяви Виговський дістав би право на ведення власної, судячи з усього, незалежної політики стосовно Московської держави. Але проти цього рішуче виступив досить впливовий у старшинських колах полтавський полковник Мартин Пушкар, відрізавши, що присягало все Військо Запорозьке, а значить і він.
Таким чином, на Корсунській раді було не тільки обрано Виговського гетьманом, а й схвалено курс на дальший союз з Москвою при дотриманні нею взятих на себе раніше зобов’язань. Учасники ради вирішили послати до царя гінця з повідомленням про обрання Виговського гетьманом і проханням, щоб "все було по старому", тобто за Березневими статтями 1654 р., які виключали втручання царизму у внутрішні справи України. Одночасно на раді було вирішено питання про перемир’я з Польщею, мир з Кримським ханством і Туреччиною та Швецією. Українська сторона запропонувала шведському королю Карлу Х Густаву добитись визнання Польщею незалежності України та включення до її складу західноукраїнських і частково польських земель аж до Прусії. Україні мали також відійти давньоукраїнські регіони Берестейщини і Новгоро-довщини по р. Березину.
Заручившись підтримкою Корсунської ради, Виговський активізував діяльність уряду. Він відправив до Москви корсунських осавула Юрія Міневського і сотника Юхима Коробку, а в Бахчисарай – Федора Бута і Панаса Процюню. Відпустив польського посланця Беньовського з запевненнями у дружніх намірах щодо Польщі.
Одночасно були вжиті силові для підкорення Запорозької Січі. Одним з них стала її ізоляція від Гетьманщини низкою додаткових військових роз’їздів і стеж. Вони мали не пропускати на Запорожжя людей і різних припасів з Гетьманщини, затримувати запорожців та їх посланців на Лівобережжя, Правобережжя і в Москву. Полковники городових полків повинні були заборонити своїм козакам, селянам і міщанам доставляти на Запорожжя борошно, одяг, взуття, військові припаси. Гетьман наказав відібрати у деяких запорожців багаті мисливські, рибні та інші угіддя, дохідливі промисли на прикордонних з Запорожжям землях і передати їх орендарям. Прибутки від них призначались для Скарбу Військового. Гетьман навіть наказав підготуватись до походу на Січ, як це колись зробив Богдан Хмельницький, і залучив собі на допомогу татарський загін.
Такі дії гетьманської адміністрації природно викликали серйозне незадоволення як окремих запорожців, так і Коша Запорозького. На козацькій раді було вирішено повідомити про них московського царя. До Москви Кіш відправив посольство.
А тим часом Виговський з генеральною старшиною і полковниками відбув до Києва для освячення церквою свого обрання. 27 жовтня у Братському монастирі в присутності київського воєводи Бутурліна чернігівський єпископ Лазар Баранович вручив Виговському жалувані ще Богдану Хмельницькому царем булаву, шаблю і бунчук. Однак врочистість події не зняла напруги між однодумцями Виговського та царським урядом. На святковому обіді в палатах єпископа генеральний суддя Самійло Зарудний заявив київському воєводі, що за польського короля вільностей у Війська Запорозького ніхто не віднімав, хоч раніше і обіцяв це також, але прислав "пункти, за якими нам доводиться їх втратити". На це Бутурлін нічого не відповів тільки запевним гетьмана у царській милості.
Вона стала ще яснішою і глибшою під час обрання нового митрополита. На запрошення духовних і старшинських лідерів та гетьмана прибути для цього в Софіївський собор воєвода відмовився і тільки повторив волю царя, щоб український митрополит підпорядковувався московському патріархові і призначався ним. Цим самим царський уряд у черговий раз продемонстрував свій намір ліквідувати самостійність української церкви і тим самим порушив одне з найголовніших прав незалежної України. Маса патріотично настроєного духовенства, старшини, рядового козацтва, міщанства і селянства з цим не могла погодитись і примиритись. Вибори митрополита відкладали до дня святого Миколи.
Залишивши Юрія Хмельницького у Києво-Могилянському колегіумі, Виговський з своїм почтом виїхав у Переяслав і 3 листопада 1657 р. мав зустріч з Ромодановським. У розмові з ним гетьман маскував свої плани і одночасно намагався не допустити втручання московських військ у конфлікт з Запорозькою Січчю. Він заявив, що Січ хоче піддатись кримському хану, на Запорожжі почались бунти "черні", але він сам придушить ці виступи, а воєвода нехай виведе свої війська за Дніпро. При цьому гетьман побоювався, щоб опозиція не використала присутність іноземних військ для активізації антигетьманської діяльності. однак зробити цього йому не вдалось і московські війська залишились на Лівобережжі, своїми присутністю і поведінкою дестабілізуючи і так гостру ситуацію в Гетьманщині. Після цього Виговський відправився у Гадяч, де викопав приблизно один мільйон золотих з скарбу Богдана Хмельницького. Цим самим він на все життя накликав на себе гнів Юрія Хмельницького, який вважав ці гроші своїми. І ніякі пояснення, що вони належали і брату Виговського Данилові, оскільки той тримав за собою дочку Богдана Хмельницького Катерину, не допомагали. Зрозуміло, що це був вимушений крок Виговського
Гетьман вкрай потребував коштів для зміцнення свого становища. Час-тину з них він пустив на частування старих і вербування нових прихильників. Почались затяжні і пишні бенкети, на яких старшина, шляхта і міський патриціат вихваляли Виговського і обіцяли всіляку підтримку. Дещо перепадало і рядовим козакам та "черні". Будучи за натурою тверезою людиною, Виговський часто прикидався на них п’яним і спрямовував розмови у потрібне йому русло. Своїми бенкетами гетьман добився прихильності частини нейтрально настроєної верхівки, зажив слави відкритої і негордої козацької душі, але не зміг вирішити головного – залучити на свій бік увесь народ.
Чутки про панську поведінку Виговського швидко ширились по Україні і обростали різними домислами. Говорили в основному про те, що він пиячить з шляхтичами, сам став паном і хоче віддати Україну польському королю. Але за веселощами і розвагами гетьман уважно стежив і за розгортанням подій в Україні. Дізнавшись про посольство Запорозької Січі до царя, він 9 листопада надсилає боярину Борису Морозову листа з повідомленням про бунти на Запоріжжі і намір запорожців перейти на бік кримського хана. Гетьман просив боярина переконати царя у невірності запорожців і покарати їх посланців.
Наприкінці осені – на початку зими 1657 р. становище в Україні стає предметом розгляду царського уряду в Москві. 18 листопада до столиці Московії прибули посли Виговського Міневський і Коробка. Вони привезли прохання затвердити Виговського на гетьманстві й одночасно повідомляли про основні події в Україні.
Від імені Виговського всю вину за хвилювання народу вони звалювали на Лісницького, який ніби-то в корисливих цілях поширював чутки про намір царя відібрати у козаків їх права і привілеї. Посланці повідомили дяків також про переговори поляків з татарами, пропозиції польського короля і кримського хана гетьману про мир та інші справи і нарешті про готовність Виговського бути вірним царю до кінця.
26 листопада до Москви, випереджаючи запорозьку депутацію, приїхав спеціальний посланець гетьмана Самійло Кочановський. Він привіз скаргу Виговського на бунти запорожців і прохання якнайшвидше затвердити його гетьманство. У Москві вже зняли про загострення обстановки в Україні, чому немало сприяла й антигетьманська діяльність царських воєвод і службовців Посольського приказу в Україні. Посланцям влаштували кілька перехресних, під допитів, під час яких на них робили моральний тиск. Вони відмовились від пропозиції царських чиновників залучити до залагодження конфлікту воєводу Ромодановського, заявивши, що в гетьмана вистачить для цього і власних сил, але цого потрібно негайно затвердити на гетьманстві. Однак, українські посланці не змогли відкинути нав’язану їм думку про необхідність проведення третьої ради по обранню гетьмана. Зроблено це було без відома і навіть всупереч волі Виговського.
Додаткове опитування посланців виглядає цілком природним бажанням московського уряду знати більше про події в Україні. Але в цьому ховалась і велика небезпека. Справа в тому, що за своєю практикою московські службовці могли подавати царю не оригінали документів, а списки з них. І таким чином мали можливість вписувати в них те, що було потрібно, чим вміло і користувалось. До речі, іноді так само робив й Виговський під час свого писарювання. Українська депутація повезла Виговському царську грамоту про проведення нової ради в Переяславі по обранню гетьмана. Її мав провести окольничий Богдан Хитрово.
31 листопада 1657 р. до Москви нарешті дістались посланці Запорозької Січі Михайло Стринджа, Іван Степанів, Яків і Семен Остафієви. За загальноприйнятим дипломатичним протоколом цар не повинен був їх приймати, оскільки тим самим визнавалась законність представництва від окремого суб’єкту державності. А український гетьман і московський уряд раніше вважали Запорожжя складовою частиною Української держави. Але перед царизмом відкривалась реальна можливість втілити у життя свій стратегічний курс на розкол українського суспільства, і, звичайно, пропустити її він не збирався.
Подання царю складалось з семи пунктів. У них, зокрема, містилась скарга на те, що козаки і вся "чернь" України зазнають від Виговського та його полковників великих утисків і збитків. Але все це вони терплять тільки до царського указу. Запорожці виступали проти зовнішньої політики Богдана Хмельницького останніх місяців і спроб уряду Виговського підтримувати зв’язки з Польщею, Кримом, Швецією, Валахією та іншими країнами. Повідомлялось також про те, що Виговський і городова старшина хочуть зрадити московського царя і схиляють до цього "чернь", проти чого та різко протестує.
Депутації запевняла монарха у вірності Війська Запорозького раніше прийнятій присязі, скаржились на заборону гетьмана ходити походами на ханські володіння і повідомляв про намір хан взимку іти на Україну.
Як видно з цього документу, Запорожжя не закликало московський уряд до силового втручання у справи України або надсилання у її міста воєвод.
Якраз це і не влаштовувало царизм. Посольські дяки влаштували і запорозьким посланцям перехресний допит й змусили їх сказати те, чого їм не довіряла Січ. Зокрема, про необхідність проведення нових виборів гетьмана у Лубнах чи на Запорожжі, бажанні "черні" мати в містах царських воєвод з гарнізонами і збирання коштів на їх утримання. Ці пункти були дописані до подання Запорозької Січі і подані в цілісному вигляді як волевиявлення простого народу. дійсно, частина українських селян і міщан хотіла бачити московських воєвод у себе, які б захищали їх від зловживань козацької старшини. Про це говорили стряпчому Дмитру Рагозіну селяни під час його поїздки до гетьмана, писав боярину Ртищеву чернігівський протопоп Мефодій Филимонович та інші особи.
Посольство Стринджі одержало царську грамоту на проведення нової ради по обранню гетьмана за участю всієї "черні" на цей раз у Лубнах, а також жалування для запорожців. У січні 1658 р. запорозьке посольство виїхало в Україну.
Своїми діями пізньої осені і зими 1657 р. московський уряд продемонстрував невизнання Виговського гетьманом, дав дозвіл на його переобрання в різних містах. Крім того, заручився згодою офіційних посланців від українського уряду і Запорожжя, до речі, без їх відома, на введення в Україну московських гарнізонів та їх утримання за рахунок місцевих коштів. Московський уряд добре продуманими тактичними ходами заклав міну, яка мала дестабілізувати ту слабку соціальну рівновагу, що почала складатись в Україні на початок зими 1657 р.
Бачачи завлікання царя з затвердження м Виговського гетьманом, опозиція активізувала свої дії. Посилились невдоволення і опір селян й міщан політиці та його однодумців. Плани Лісницького провалились. І хоч він утримався на полковницькому уряді, але наслухався від своїх однополчан такого, що йому вистачило на все життя. в опозицію до гетьмана став Полтавський полковник Мартин Пушкар, який раніше підтримував гетьмана.
Пушкар вигідно відрізнявся від Виговського і повніше відповідав вимогам лідера. Походив з українців, що в умовах загостреного сприйнять етнічної належності, мало неабияке значення. З початком революції 1648 р. – у перших лавах повстанців, найнадійніших прихильників Богдана Хмельницького, один з найталановитіших полководців визвольної війни. Зажив неабиякої слави, авторитету серед старшини і рядових козаків, став їхнім улюбленцем. Був далеко небідною людиною, залюбки жертвував кошти на монастирі й церкви, допомагав бідним. Але багатство нажив не експлуатацією селян, як Виговський та інша шляхта, оскільки не мав таких маєтностей як вони. Відомий тільки один його хутір Пушкарі під Полтавою. Був одним з тих небагатьох козацьких старшин, які не прагнули стати подібними на колишніх польських панів і яких обходили своєю ласкою і Богдан Хмельницький, і московський цар. Свої статки Пушкар здобув у бою, а потім примножив підприємництвом. Мав трьох синів – Андрія, Кирика і Марка, які поділяли погляди батька і всіляко йому допомагали.
Передбачаючи соціальний вибух, Пушкар вирішив спрямувати його на скинення Виговського з гетьманства. В літературі його дії характеризувались як боротьба влади і за промосковський курс України. дійсно, відкидати його претензії на гетьманську булаву не можна. Правда, ми не маємо про це жодних даних, навіть натяків на них. Більш реально виглядає версія про намагання полтавського полковника звести на гетьманський престол Юрія Хмельницького, про що тоді в Україні багато говорилось. Останнім часом заперечується і належність Пушкаря та "кошового гетьмана" Барабаша до "промосковського" угрупування старшини. Якщо врахувати, що , на відміну від багатьох лідерів, він не звертався до царя з проханням вводити в українські міста московські гарнізони і силового втручання у внутрішні справи України, то з цим можна погодитись.
Пушкар став керівником народного повстання проти соціально-економічної політики уряду Виговського та переорієнтації його зовнішньополітичного курсу. Звинувачення Виговського у зраді, апеляція до московського царя були тільки тактичними ходами у досягненні стратегічної мети. В зміцненні влади Московії над Україною Пушкар не був зацікавлений і не виступав за це. А відстоював державну незалежність України, правда, в союзі з Москвою. Наступні події розвивались вже поза його волею. І, звичайно, Пушкар також несе частку відповідальності за створення тих передумов, що пізніше призвели до "Руїни", все глибшого втручання в українські справи московського уряду і започаткували занепад Української держави.
Пушкар у грудні 1657 р. зібрав полкову раду і оголосив, що Виговський зноситься з поляками, кримським ханом, назвав гетьмана зрадником і повідомив про намір боротися з ним. Пушкар закликав неімуще населення покозачуватись і йти до нього на службу за відповідну плату. Оскільки козацтво тоді було привілейованим класом, то на зов полковника відгукнулась маса людей. Насамперед – це робітничі люди, які не мали інших засобів до існування, крім наймитування – винники, броварники, пастухи, наймити та декласовані елементи з Полтавського, Миргородського, Лубенського та інших лівобережних полків. Незабаром у Полтавському полку зібралось приблизно 20 тис. чоловік, поділених за козацьким звичаєм на полки і сотні. Озброєння їх складалось переважно з дерев’яних київ, звідки вони і дістали назву дейнеки (тур. – люди, озброєні киями). На місцях, зокрема в околицях Миргорода, Ромнів, Гадяча, Зінькова, почалось не тільки масове покозачення населення, а і виступи проти прибічників Виговського. У Полтаву прибув Яків Барабаш на чолі загону з 700 запорожців.
Стурбований таким розвитком подій, Виговський приблизно з середини грудня переходить у наступ проти опозиції. За його наказом були проведені арешти деяких прихильників Пушкаря і призвідців на місцях. Але проти повстанців козаки Ніжинського і Стародубського (вірніше - Чернігівського) полків відмовились виконувати накази і повернулись додому. На початку 1658 р. гетьман наказав стратити у Гадячі кількох однодумців Пушкаря і послав у Полтаву гадяцького намісника Тимофія Прокоповича з вимогою не розпалювати міжусобицю і закінчити справу миром. Однак, Пушкар відкинув пропозицію, арештував посланця і відправив його до царського воєводи Колонтаєва у Камінне.
Загострення політичної обстановки в Україні в першій половині 1658 р. Через деякий час полтавський полковник отримав листа від Стринджі з Путивля, в якому той повідомляв, що везе з собою царську грамоту на обрання нового гетьмана і жалування для війська. Крім того, Стринджа просив для захисту від властей Виговського.
Дальшому розвитку цих подій перешкодив наступ карального загону на Полтаву, який складався з 700 найнятих сербів, волохів, поляків і німців та 800 городових козаків під командою полковників Івана Сербина та Івана Богуна. Він мав гетьманський наказ несподівано увірватись у Полтаву й арештувати Пушкаря. Але загін збився з санної дороги, вийшов до містечка Великі Будища, за кілька кілометрів на північ від Полтави, і змушений був там заночувати. Дізнавшись про це і маючи на руках царську грамоту про нові вибори гетьмана, Пушкар почав діяти у властивому для нього стилі – рішуче і енергійно. Кинув проти противника 700 загартованих у боях запорожців Барабаша, які 5 лютого 1658 р. поблизу урочища Жуків Байрак наголову розгромили карателів під час їхнього обіду. Так, царська грамота про нове обрання гетьмана відкрило початок збройної міжусобиці в Україні, яка й стала прелюдією трагічної "Руїни".
Наприкінці січня 1658 р. подібну грамоту привезли гетьману і Міневський та Коробка. Обнадієний нею, Виговський почав готувати генральний наступ на Пушкаря. Від його імені Лісницький наказав ніжинському полковнику Григорію Гуляницькому, лубенському Павлу Швецю, чернігівському Оникію Силичу і прилуцькому Петру Дорошенку привести війська у Миргород. Але обстановка на цей час різко змінилась. Населення багатьох міст і сіл вже дізналось про майбутні вибори гетьмана і перестало слухатись Виговського. Тому на заклик Лісницького мало хто відгукнувся.
А коли військо Пушкаря рушило з Полтавського полку на майбутню раду, місце якої у царській грамоті запорожцям визначалось у Лубнах, то йому не чинив ніякого опору. Пушкар без бою зайняв Миргород, настановив миргородським полковником свого прибічника Степана Довгаля і почав переслідувати нечисленні загони прихильників Виговського у напрямку Лубен, Лохвиці, Глинська. Бої не велись, населення масово переходило на бік полтавського полковника і почало грабувати та розоряти маєтності його противника. Очистивши значну територію Лівобережжя від однодумців Виговського і зміцнивши свої позиції, Пушкар повернувся до Лубен і почав там скликання ради для обрання гетьмана.
У ході цих подій Пушкар отримав послання від нового київського митрополита Діонісія Балабана, який підтримував Виговського. Митрополит погрожував полковникові прокляттям за розпалену міжусобицю і закликав того покаятись. Певний своєї правоти і дієвості царської грамоти Пушкар відповідав, що "чернь" не хоче бачити Виговського гетьманом, і тільки тоді, коли за участю всієї української черні та "черні" Війська Запорозького його оберуть гетьманом, тоді й він з цим змириться. Свої дії полковник пояснював тим, що згідно царської грамоти запорожці "вигреблись" з Запорожжя і об’єднались з "городовим Військом Запорозьким" для проведення генеральної ради по обранню гетьмана.
На початку лютого 1658 р. Хитрово прибув у Переяслав і зупинився в будинку багатого грека Івана. Приїхали лояльно налаштовані до Виговського старшини, митрополит Балабан з ієрархами, представники козацтва і міщанства. Дещо пізніше до них приєднався і Виговський з своїми численними родичами. На попередній нарді з майбутніми учасниками ради Виговський сказав, що "москаль" не рахується з виборами гетьмана за давнім козацьким звичаєм і хоче на в’язати "нам свого бороданя". Якщо ви тепер, продовжував гетьман, піддастесь, то навіки втратите свої права і привілеї, тому вибирайте самі, своїми вільними голосами.
Рада у Переяславі відбулась приблизно у середині лютого 1658 р. Присутні одностайно обрали Виговського гетьманом, а Хитрово затвердив їх вибір. Після цього окольничий обнародував царські вимоги до гетьмана. Цар велів прийняти воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста. Вони мали відати справами "осадних людей", збирати подимне і податки з оренд на жалування Війську Запорозькому і утримання московських гарнізонів. Тобто, мова йшла про обмеження адміністративно-політичних і фінансових прав Української держави, що були явно протизаконно і зачіпало інтереси козацької старшини. Крім того, цар наказував вивести українські війська з Нового Бихова і Чаусів у Білорусії, а також повернути власникам утікачів з Брянського, Карачевського, Путивльського та інших московитських повітів.
Подібні претензії Москва висувала й Богдану Хмельницькому. Але якщо старий гетьман відкидав їх без обговорення, то Виговський зробити цього не міг, оскільки над ним дамокловим мечем висіло військо Пушкаря у Лубнах. Тому новообраний гетьман мусив хитрувати і затягувати справу. Всупереч своїм намірам, він відповів, що старшина згідна прийняти воєвод, але в яких містах їх розмістити, то це вирішиться при його особистій зустрічі з царем. Цим самим Виговський відкладав вирішення справи про воєвод на невизначений строк. Зате пообіцяв виконати інші вимоги царя.
Дізнавшись про раду, Пушкар страшенно розлютився. Маючи на руках царську грамоту про її проведення в Лубнах чи на Запоріжжі, він розцінив дії окольничого й Виговського як ігнорування Запорозької Січі та городової "черні", через спеціального посланця звинуватив Хитрово у порушенні царської волі й зажадав повторної ради у Лубнах. Ведучи закулісну гру, Хитрово відправився до Лубен на зустріч з Пушкарем, під час якої запевнив того у царській милості й обдарував соболями. Дорогоцінні подарунки дістали також Стринджа, син полковника Андрій та ще кілька найвірніших сподвижників Пушкаря. Царська милість до опонентів Виговського була як плата за їх обіцянку не виступати проти гетьмана, в дійсності ж вона стимулювала дальшу міжусобну боротьбу в Україні.
Тонкими політичними ходами московський уряд нарешті протиставив одна одній основні сили України і розпалив їх міжусобну боротьбу не на життя, а на смерть. Після Переяславської ради 1658 р. Українська держава нестримно покотилась до своєї катастрофи. Хоч обидві сторони запевняли у своїх мирних намірах, але в дійсності кожна з них готувалась до війни за владу. Обнадієний царською милістю Пушкар повернувся в Полтаву і, як свідчить сучасник тих подій, "не захотів послушним бути гетьману". Йому на допомогу з Запорожжя "вигреблось" 10 тис. запорожців. Навіть якщо ця цифра і перебільшена, безсумнівним залишається факт активізації дій запорожців проти Виговського. По всій Лівобережній Україні ширились чутки про те, що "по траві" будуть нові вибори гетьмана за участю всієї "черні". Почастішали збройні виступи селян і козаків проти прихильників і родичів гетьмана. Однодумець Пушкаря гадяцький сотник Іван Донець на чолі кількасотенного загону козаків напав на лівобережну територію Чигиринського полку, сплюндрував чимало сіл і знищив багато людей.
З свого боку, Виговський, переконавшись у двоїстості політики царизму, гарячкого шукає опори в зовнішніх силах. Він перебував у такому розпачі, що навіть готовий пожертвувати незалежністю Української держави і повернутись і підданство до Польщі. І тільки очолювана талановитими ідеологом модерної української державницької ідеї Юрієм Немиричем група козацької старшини утримала його від цього необачного кроку. Вона наполягала на зближенні України з Польщею на принципі союзу двох незалежних держав. З лютого 1658 р. переговори про це активізуються.
Політичне зближення з Кримським ханством набуває на початку 1658 р. нових, смертельно небезпечних для України рис. Якщо раніше воно спрямовувалось проти зовнішніх ворогів України, то тепер – проти внутрішніх противників Виговського у боротьбі за гетьманську булаву. Такий зміст мав українсько-кримський договір, підписаний наприкінці лютого 1658 р. У ньому, крім іншого, писалось, що Виговський хоче бути у "підданстві кримського царя, як Богдан Хмельницький".
Щоб відтягнути неминучий крах і виграти час у протиборстві з опозицією і Москвою, оточення Виговського йде на серйозні поступки московському уряду. Наприкінці лютого 1658 р. воно вирішило повідомити царя про згоду українського уряду на розміщення гарнізонів у Білій Церкві, Корсуні, Ніжині, Полтаві, Чернігові і Миргороді, а також складання 60-тисячного козацького реєстру. З такими пропозиціями до Москви від’їхала депутація у складі непримиренних противників московського уряду Григорія Гуляницького, Прокопа Бережецького та Івана Богуна. Але вже було пізно. В Україні у березні 1658 р. починалась громадянська війна, яка згодом переросте у війну проти Московії та страшну "Руїну", що поклала початок катастрофи Української держави Богдана Хмельницького.
Після поховання Хмельницького генеральна старшина у зв’язку з малолітством Юрія обрала гетьманом України генерального писаря Івана Виговського (1657 - 1659). Пізніше це рішення підтвердила козацька рада й визнала Запорізька Січ. Дотримуючись політичного курсу Хмельницького, Виговський уклав мир з Кримським ханством, продовжив переговори з польським і шведським послами. Він визнає підписане ще Хмельницьким перемир’я з Польщею, дає згоду на укладення 16 жовтня 1657 р. Корсунської угоди зі Швецією. Угода передбачала дотримання Україною союзу з Росією, але одночасно закріплювала союзницькі відносини зі Швецією. Щоправда, на той час Швеція зазнала поразки й не відігравала помітної ролі в Європі.
Дії гетьманського правління не залишилися поза увагою ні полкової старшини, ні російського уряду. В Малоросійську канцелярію на Виговського посипалися доноси старшини із звинуваченнями в намаганні повернути Україну під владу Польщі й зрадити Росію. Підвело голову і Запоріжжя, роль якого була зведена Хмельницьким нанівець аж до позбавлення власного голосу при вирішенні загальноукраїнських справ. Кіш Запорізький не визнав обрання гетьманом Виговського й повів боротьбу за його усунення. Не визнав Виговського гетьманом і полтавський полковник Мартин Пушкар. Їм протистояла група козацької старшини у складі ніжинського полковника Григорія Гуляницького, миргородського – Григорія Лісницького, переяславського – Павла тетері та деяких інших. У міжусобній боротьбі найближчі сподвижники Хмельницького забули про Україну, розділилися на ворогуючі табори й тим самим прирекли український народ на горе і страждання.
Восени 1657 р. почалися відверті сутички між прихильниками Виговського й Пушкаря. Спочатку російський уряд підтримував гетьмана. Але самостійна зовнішня політика Виговського насторожила його і викликала побоювання за можливий відхід України від рішень Переяславської ради 1654 р. Російський уряд швидко переорієнтувався й почав розпалювати міжусобну боротьбу старшини і підтримував Пушкаря. Полковник перестав підкорятися Виговському і готував сили до вирішальних боїв за гетьманську булаву.
Українсько-російська війна 1658- 1659 рр.
Початковий етап війни (червень - перша половина вересня 1658 р.)
Після розгрому військ свого опонента Пушкаря гетьман проводить рі-шучу політику протидії експансіоністським планам Москви щодо України. Він ігнорує указ царя про введення його воєвод українські міста, відмовляється від зустрічей з царськими представниками.
Всупереч відповідним пунктам Березневих статей 1654 р. князь Ромода-новський 26 червня 1658 р. вступив в Україну з військами і зайняв Веприк та інші лівобережні міста. З ним йшов Барабаш з загоном запорожців, який розоряв українські міста, називався гетьманом України і виконував накази воєводи. Його дії активізували опозицію. У відповідь І. Виговський збирає сили для її придушення. А російські урядовці вводять залоги в Миргород, Гадяч. Так Московський уряд почав війну проти суверенної Української гетьманської держави. Законний гетьман наказує місцевим полковникам стояти міцно і битись з „московітами як з неприятелем".
У Чигирині рада старшини в середині липня розцінила ворожі дії мос-ковського уряду як початок агресії Московської держави проти України. Рада прийняла рішення вигнати Ромадановського з військами за межі України і одночасно блокувати царський гарнізон у Києві.
Прибулому до Чигирина у 20 числах липня посланцю Ромадановського Виговський заявив, що, коли князь не виведе військ за Путивль і не видасть Барабаша з 15 „товаришами", то він буде „битись з ним". Україна готувалась до війни. Те ж саме робив у Білорусі й І. Нечай. Однак, московська сторона ігнорувала мирні ініціативи українського уряду.
11 серпня 1658 р. Виговський з козацькими полками і 20 тис. татар на чолі з калгою Кази-Гіреєм почав наступ з Чигирина на московитські війська на Лівобережній Україні. Ромодановський спішно відходить до Путивля.
Звідти він направляє у Київ (єдине українське місто, де був московитсь-кий гарнізон) для ведення анти гетьманської діяльності Барабаша під охороною 210 стрільців. Але вони були захоплені козаками під Гоголевом і відправлені до Переяслава. За ворожу діяльність проти законно обраного гетьмана Барабаша було страчено.
Щоб ліквідувати головне вогнище державної нестабільності в особі київського гарнізону московитських військ, І. Виговський направив проти нього вірні уряду війська під командуванням свого брата Данила. При активній підтримці.
Загальнокозацька рада 30 серпня на р. Сенча поблизу Комишні постановила почати воєнні дії проти Московської держави. Козацькі полки розгорнули наступ у напрямі Путивля, Сум, Недривайлова, Сєвська. Глухівські козаки наприкінці серпня - на початку вересня почали напад на села Сєвського, Рильського, Путивльського повітів. Нечай розбиває загін Дашкова у Білорусії, а його полковник Мурашка оточив Менськ. Воєнні дії велись на фронті понад 1 тис. км від Білорусії до південних сотень Полтавського полку.
Гадяцька угода з Річчю Посполитою. Антиукраїнська політика московського уряду підштовхнула Україну до державного зближення з Річчю Посполитою. У результаті тривалих дипломатичних переговорів 6(16) вересня 1658 р. у Гадячі між Україною і Річчю Посполитою була підписана
міждержавна угода, яку мав ратифікувати загально польський сейм. Українська сторона добивалась у ній визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства Руського і надання йому таких же прав як і Великому князівству Литовському. Чисельність козацькоговійська пропонувалось встановити в 60 тис. чол.. Висувалися й інші пропозиції загальнодержавного значення. Умови договору були відправлені до Варшави на затвердження.
У відповідь на підписання Гадяцької угоди російський уряд оголосив Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Козацька старшина в свою чергу звернулась до європейської громадськості із спеціальним маніфестом, де виклала основні причини зміни зовнішньополітичного курсу України. Росія звинувачувалась у невиконанні взятих на себе раніше зобов'язань, зближенні з Польщею за рахунок українських земель, розв'язанні війни з союзником України Швецією, введенні в Київ гарнізону, підтримці „бунтів" проти гетьмана, намаганні знищити Військо Запорозьке тощо.
Розпал воєнних дій. Перемога українсько-татарської армії під Коно-топом.У другій половині вересня козаки Виговського штурмують Кам'яне, Олешню, доходять до Харкова. Але на дальший наступ гетьман не зважився і наказав відступати до Веприка. Невдоволені татари почали брати ясир в Україні, що викликало різке незадоволення козаків. Одночасно московський уряд готується до широкомасштабних воєнних дій проти України, збираються війська, одночасно направляються царські грамоти в Полтавський, Чигиринський та інші полки з закликом до населення відступитись від Виговського. Київський воєвода видав „увещевательньїе статьи" до всіх жителів України, в яких звинувачував гетьмана у невиплаті козакам жалування та в інших „проступках".
Під Васильковом Київський воєвода Шереметєв розбиває загін Д.Виговського і татар. Але під загрозою наближення головного гетьманського війська відходить до Києва. Зате у Білорусії українські війська мають значний успіх. І. Нечай спільно з місцевою шляхтою вибиває московитські гарнізони з Нового Бихова, Кричева, Мстиславля, Ярославля. Три південні білоруські повіти перейшли під владу козацьких полковників. Нечай у жовтні називає себе вже королівським підданим.
11 жовтня 1658 р. Виговський повертається до Чигирина і дізнається, що він оголошений царем зрадником. Відпускає царського посла Я. Портомоїна в Москву і просить царя утриматись від походу на Україну. Одночасно віддає накази прикрити Україну надійними військами з боку Глухова, Новгорода-Сіверського та Корибутова.
У жовтні охтирський воєвода окуповує Куземинську, Котельвянську і Грунську сотні Полтавського полку. Полковником Полтавського полку обирають Кирика Пушкаря. Він розбиває гетьманський загін під Говтвою і бере місто під свій контроль. У другій половині жовтня боярин Ромодановський з сильним військом успішно просувається вглиб Лівобережжя. Він підтримує опозицію гетьмана, здобуває Миргород, Куземин, Лубни інші міста. Зняті з-під Глухова і Новгорода-Сіверського гетьманські війська нічого не вдіяли проти противника під Пирятином і відійшли під Варву. Царизм нарощує свою воєнну присутність на Лівобережжі та переходить у наступ проти гетьманських військ у Білорусії. Російські війська завдають поразки загонам Івана Нечая під Чаусами.
Відбуваються запеклі бої під Варвою. Не змігши розбити очолюване Гу-ляницьким урядове військо, Ромодановський у листопаді наказав підлеглим йому козакам обрати наказним гетьманом України Івана Безпалого. Так московський уряд започаткував двогетьманство в Гетьманщині, що привело до страшних для неї наслідків.
Посилюються промосковські настрої серед населення. Гетьман зверта-ється за допомогою до польського короля, просить турецького султана взяти Україну під свій протекторат. Одночасно ведуться воєнні дії на території Лівобережжя. Особливо запеклими вони були під Лохвицею і Ромнами у січні 1659 р.
З початку лютого 1659 р. гетьманські війська переходять у наступ проти окупантів. Вони займають Миргород, Сорочинці, Хорол і доходять до Недри-гайліва, Сум та інших московитських міст. Штурмують непідкорені міста Зі-ньків, Лохвицю, Полтаву, Гадяч, де стояли сильні московитські залоги, встановити контроль над всім Лівобережжям у лютому - березні Виговському не вдалось. У Білорусії зазнав остаточної поразки І. Нечай, внаслідок чого воєнна ініціатива в цьому регіоні перейшла до росіян.
Прикривати Україну від Московії гетьман залишив лівобережні полки, а сам повернувся до Чигирина. Ними командував ніжинський полковник Г. Гуляницький. Кінець березня і перша половина квітня пройшли у дрібних сутичках. Г. Гуляницький з Конотопа направляв загони для спустошення сіл Путивльського, Сєвського та Рильського повітів. Царські гарнізони роблять те ж саме з навколишніми від зайнятих ними міст, сільськими околицями.
18 квітня царські війська підходять під Конотоп, який обороняли при-близно 5 тис. козаків на чолі з Г. Гуляницьким. Чисельність ворожого війська оцінювалась по-різному - 200, 150,100, 80, 60 тис. чоловік. Але найвірогідніше, що воно нараховувало 70 тисяч стрільців і солдатів. Почались сильні ворожі штурми міста.
Воєнна ініціатива навесні 1659 р. переходить до росіян. Трубецькой у травні відправляє з-під Конотопа Ромадановського на Борзну, спалює Трипілля. В Білорусі московитам здаються Мстиславль, Кричів, Ярославль.
Одночасно становище гетьмана І. Виговського різко ускладнюється, козацькі посланці до Варшави привезли йому затверджені польським сеймом значно урізані умови Гадяцької угоди. Прочитавши їх, гетьман промовив з болем: „смерть ти мені привіз". Але відмовитися від них український уряд не міг, оскільки гостро потребував якщо не допомоги, то принаймні нейтралітету у війні з Московією. Вузька старшинська рада прийняла нові умови Гадяцької угоди, але утрималась від її обнародування.
Гадяцька угода в завершальному варіанті передбачала створення з Чернігівського, Київського і Брацлавського воєводств Руського князівства. Воно мало увійти до складу Речі Посполитої на правах автономії. Гетьман ставав воєводою з правом першого сенатора. Передбачалося створення власного суду, монетного двору, введення посад канцлера, маршала, підскарбія, а також існування 30-тисячного козацького і 10-тисячного найманого війська, перебування польських частин на підвладній воєводі території заборонялось, а при нагальній їх потребі вони підпорядковувалися йому. Визнавалася конфесійна рівноправність при одночасній забороні поширення уніатської церкви. За козаками зберігались їх давні права і привілеї, 100 козакам з кожного полку надавалась можливість дістати шляхетство. Київська колегія зрівнювалась у правах з краківським університетом, дозволялось вільне відкриття початкових шкіл. Велика заслуга у розробці угоди належала одному з найосвічені-ших людей України Юрію Немиричу.
Незважаючи на незадоволення умовами договору, гетьман І. Виговський на чолі козацьких полків і з татарами на початку травня 1659 р. вирушає на виручку обложеному гарнізону Конотопа. По дорозі вони громлять чи виганяють московитські загони.
У 20-х числах червня військо Виговського підійшло до с. Соснівки, що за 12 верст на південний захід від Конотопа. У ньому нараховувалось 30-45 тис. татар і приблизно 20 тис. козаків та 5 тис. найнятих поляків, волохів, сербів.
28-29 червня українсько-татарські війська завдали нищівної поразки московитської армії. Втрати росіян становили 15 - 20 тис. чоловік убитими і страченими. Гетьман почав витісняти московитські гарнізони з українських міст. А татари нападають на російські порубіжні землі, хоч донські козаки й запорожці І. Сірка зробили напад на Крим.
Падіння уряду І. Виговського. Становище гетьман різко ускладнило-ся. Союз з Кримським ханством настроїв проти гетьмана чи не увесь народ. Переорієнтація на Річ Посполиту з обмеженням прав України не знайшла підтримки серед народу. В очах козаків, селян, міщан, православного духовенства і більшості козацької старшини польська шляхта продовжувала залишатись основним ворогом. І всілякі спроби вирвати їх з полону традиційних уявлень наштовхувались на нерозуміння і спротив. Обнародування на початку літа 1659 р. затвердженої сеймом в урізаному вигляді Гадяцької угоди викликало незадоволення навіть серед прибічників Виговського.
Лівобережні полковники Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко, Яким Сомко в серпні заявили про перехід на бік Росії і почали воєнні дії проти вірних Виговському частин. Багато прихильників Виговського, у тому числі й Немирича, було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них Данило Ви-говський та Іван Нечай. Воєнна акція кошового Запорозької Січі Івана Сірка проти союзника Виговського Кримського ханства змусила Мехмет-Гірея з ордою залишити Гетьманщину. Правобережні полковники Богун, Іван Іскра та інші також виступили проти гетьмана. Скрізь лунали голоси про усунення Виговського від влади. На жовтневій раді 1659 р. під Германівною розлючені козаки не стали слухати ніяких виправдань і пояснень. Зарубали послів на польський сейм Сулиму і Верещаку, котрі не відстояли повної редакції Гадя-цької угоди, й приступилися до гетьмана. Виговський мусив покласти булаву до ніг козаків і рятуватися втечею.
Український Дон Кіхот ХVІІ століття. В історії України епоха Хмель-ниччини асоціюється передусім з багаторічною боротьбою українського народу з Річчю Посполитою за національну незалежність. З яскравими перемогами і трагічними поразками козацько-селянських армій, з Переяславською радою, яка стала своєрідним рубежем, за яким Україна поступово втрачала надбане в кривавій боротьбі. Однак деякі події і особистості того часу залишились якби осторонь і приховувались. Яскрава фігура державного, політичного діяча, цікавого мислителя Юрія Стефановича Немирича (1612 – 1659) і його недовге, сповнене злетами і падіннями життя, нагадують про третій шлях, по якому Україна могла іти в Європу.
Цікаво, що його ім’я викликала неприязнь у офіційних російських і польських істориків. Перші вбачали в діяльності Ю.Немирича зрадництво ідеї "братського возз’єднання", інші так і не пробачили йому перехід на бік гетьмана України. Правда в тому, що він зовсім не вписувався ні в які схеми.
Немирічи походили із новгородського боярства і в ХV ст. пересилилися у Велике князівство Литовське. Отримавши величезні маєтки, вони поступово стають одними із наймогутніших родин Речі Посполитої, які разом з Острозькими, Конєцьпольськими, Вишневецькими, Сапєгами, Радзивіллами знаходились на вершині влади. Немирічи були прихильниками православної віри, але вже дід Юрія Андрій після весілля переходить в аріанство (антитринітаризм) – це була одна із сект, на хвилі Реформації, що поширилися в Європі. Антитринітарії заперечували догмат трійці, що однаково визнавався і католиками, і православними. Догмат триіпостасного Бога обгрунтовував і догмат верховенства Папи Римського, а тому суперечив ідеям рівності, братерства цих общин, що фактично відроджували ранньохристиянські гуманістичні принципи. Головне – вони заперечували божественну природу Христа і наполягали на його людській природі.
В умовах України, де точилася боротьба між католиками, греко-католиками, яких підтримувала Варшава, і православними, антитринітарії знайшли чимало послідовників серед заможних магнатів, шляхтичів, міщан і, в меншій мірі, селян. Секту ще називали соцініанами – на честь італійського протестанта і гуманіста Фауста Соціна. Він емігрував до Речі Посполитої, яка в другій половині ХVІ ст. стала осередком для багатьох реформаторських рухів і вільнодумців. Соціани-шляхтичі – серед них Немирічи, Чапличи, Гойські, Сенюти, Войнаровські, що володіли майже половиною України, – відстоювали інтереси віри але залишались відданими державі.
Юрій Немирич народився в 1612 р. в с. Черняхове, що знаходиться за дві милі від Житомиру. За стародавньою сімейною традицією його відіслали на навчання до Раківської аріанської академії, де отримав основи знань по математиці, філософії, політиці, етиці, іноземним мовам. Продовжив навчання в славетних голландських університетах Лейдена і Амстердама, в Базелі, Парижі, Оксфорді, в італійському Падуе. В Сорбоні він прослухав лекції видатного вченого-реформатора Гуго Гроція. Після цих подорожей молодий магнат, який передусім цікавився економікою, міжнародними відносаними, теорією держави і права, військовим мистецтвом, стає прибічником республіканської форми правління і федеративного устрою держави (найкращий приклад для нього – Швейцарська конфедерація і Голландія), які здатні забезпечити громадські свободи і релігійну солідарність.
Ці погляди Юрія Немирича знайшли відображення у найвідомішому його творі – трактаті "Discurs de bello Moscovitico" ("Роздуми про війну з московитами"). 20-річний (!) юнак досліджує державний устрій і військо московитів: "Непідпорядкований законам священний характер країни так посилює владу, що, наповнені забобонними схильностями, вони ні до волі не прагнуть, ні неволі, яка, зрозуміло, подарована Богом та царем, не відчувають та не уникають. Звідси цар такого схильного до марновірства народу тішиться надмірним славослів’ям і найбільшим, порівняно з іншими, могутністю". Юрій Немирич надає перевагу державному устрою Речі Посполитої – монархії, але де-факто – республіки із всесильним сенатом, хоча і вказує на значні її недоліки.
А вже в 1634 р. він повертається на батьківщину і на чолі своєї хоругви приймає участь у Смоленській війні із Московією. В 1636 р. був обраний депутатом Люблінського трибуналу, хоча цьому протидіяли фанатичні магнати-католики. Король Владислав ІV Ваза, людина досить помірних поглядів і прибічник толерантної позиції по відношенню до протестантів і православних, вважає необхідним захищати молодого воєначальника. Юрій Немирич продовжує підтримувати соцініантські общини, стає одним із засновників школи в рідному Черняхові і Киселінській академії на Західній Волині (в Киселін переїхала із Ракова академія, діяльність якої заборонило Варшавський уряд за вказівкою батьків-єзуїтів). З 1641 р. він – київський підкоморій.
1648 р. став доленосним для Речі Посполитої – і не тільки через початок повстання під керівництвом Богдана Хмельницького. На елекційному з’їзді у Варшаві були прийняті додаткові постанови до закону про віросповідання, що фактично заборонили відправляти служби антитринітаріям, які якби не визнавали догмат святої Трійці. Поки ж Юрій Немирич лояльний і навіть виступає проти Б.Хмельницького "як генеральний полковник" військ, зібраних київською і волинською шляхтою, приймає участь в Зборівській битві. Але намагання магната грати роль третейського судді у конфлікті, його помірна позиція по відношенню до козацтва приводять до розриву з Варшавою. В 1655 р. він переходить на бік шведського короля, лютеранина Карла Густава, який разом з трансильванцями Юрія Ракоція, який захопив ледве не всю Польщу (перечитайте "Потоп" Генрика Сенкевича). Юрій Немирич звертає свої думки держави Богдана Хмельницького. Ішов 1657 рік. Незадовго до смерті він вже в Чигирині, де приймає православ’я і готує договір зі Швецією і Трансільванією про союз і визнання України незалежною державою. Як писав Ігор Лосський в своїй праці "Юрій Немирич – канцлер Великого князівства Руського" (Львів, 1928): "Москва культурно була надто чужою Немиричу, і він чудово бачив московську так-тику поширення хаосу в Україні шляхом підбурювання козацької черні проти старшин. Що стосується Речі Посполитої, то хоча культурно вона була ближчою Немиричу, але… політично тодішня Польща мало відповідала державним ідеалам…".
І після того як гетьман Іван Виговський пішов на денонсацію договору з Кремлем, саме Ю.Немирич став його правою рукою у міждержавних відносинах. Разом з Павлом Тетерею він стояв у витоків Гадяцького договору 1658 р. про федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. Українські землі отримали б свій уряд (Ради), гетьмана, канцлера (Ю.Немирич був першим претендентом на цю посаду), судову владу, державну казну, армію (30 тис. козаків і 10 тис. найманців); спростовувалась дія Берестейської унії. В тій частині, яка стосувалась культурної програми, відчувається "рука Немирича": передбачалось вільне книгодрукування, проектувалась ще одна академія, крім Могилянської, "велика кількість шкіл із вільним викладанням". Реалізувати цей блискучий план не вдалося через широкі антипольські настрої в Україні, суперечливої позиції Варшави і утисків Москви.
В "Маніфесті до володарів Європи" (1658), випереджаючи думки, викладені в1710 р. Пилипом Орликом, Ю.Немирич доводить необхідність денонсації Переяславських угод. Тим паче, навіть після блискучої перемоги українського війська над московитами під Конотопом 24 – 28 червня 1659 р. справа Івана Виговського приречена на поразку. Повстання полковника Івана Богуна і кошового Запорізької Січі Івана Сірка перекреслило всі надії героя за незалежну Українську республіку. В кінці серпня того ж року Юрій Немирич загинув на Чернігівщині, як писав Ігор Лосський, він був "вбитий українськими руками, які виконували волю ворогів України".
Обрання гетьманом Юрія Хмельницького. Переяславські статті 1659 р. Гетьманську булаву старшина вручила Юрію Хмельницькому (1659 – 1663), в якому хотіла бачити гідного продовжувача справи свого батька. Через нього старшина мала намір відновити державний статус України та її колишні відносини з сусідніми країнами. Але і російський уряд відчув свій вплив в Україні й прагнув використати його якомога повніше. Наприкінці жовтня 1659 р. у Переяславі були підписані договірні статті між гетьманським і царським урядами. Вони відновлювали основні пункти Березневих статей 1654 р. й одночасно суттєво обмежували автономні права України. Нові пункти зобов’язували гетьмана посилити козацькі частини в розпорядження царських воєвод, забороняли їм самостійні військові дії. Крім Києва, російські гарнізони вводилися в Переяслав, Чернігів, Ніжин, Брацлав, Умань. Козакам заборонялося обирати гетьмана без дозволу царя, а гетьману, в свою чергу, призначати на посади генеральних старшин. Передбачалося застосування смертної кари до осіб, що боролися проти Росії, а також обмін втікачами. Прийняті в оточенні російських військ Переяславські статті розчарували навіть ту старшину, котра дотримувалася проросійської орієнтації.
Розкол України на два військові табори. Слободищенський трактат 1660 р. Незважаючи на незадоволення умовами Переяславських статей, українське козацтво в союзі з Росією продовжило боротьбу поти шляхетської Польщі. Влітку 1660 р. у глиб Правобережжя направилися 20-тисячне російське військо воєводи Василя Шереметьєва й 20-тисячний козацький корпус наказного гетьмана Тимофія Цицюри. Позаду рухався Юрій Хмельницький з основним українським військом. Під Любаром на р. Случ війська Шереметьєва й Цицюри зіткнулися з польською армією і татарською ордою й мусили відступити до Чуднова на р. Тетерів. Ставши табором, козаки й ратники успішно відбивали навальні штурми рпотивника. Майже одночасно полки атакували і військо Ю.Хмельницького під Слободищами. Після нетривалого бою польське командування припинило воєнні дії та запропонувало українському гетьманові розірвати союз з Росією й підписати нову угоду з Польщею. Ініціатором цієї пропозиції став Виговський, котрий таким чином хотів завершити розпочату ним раніше справу. Пропозиція впала на благодатний грунт обурення частини старшини обмеження Росією автономних прав України. Її настрої поділяв і молодий гетьман, що мав особисті підстави для незадоволення політикою російського уряду. Чимало близьких до нього людей російське командування й старшина стратили. Чоловік однієї його сестри (Данило Виговський) був закатований по дорозі в столицю, а другої (Іван Нечай) мучився у московських казематах.
Після наради з київським митрополитом Діонісієм Балабаном, полковниками Григорієм Лісницьким, Григорієм Гуляницьким та іншими Юрій Хмельницький 17 жовтня 1660 р. підписав Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах. Україна фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і мала надавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками. Підписанням Слободищенського трактату завершалася багатолітня боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі. Після нього почалися війни між окремими регіонами України з активною участю іноземних держав, кожна з яких дбала про свої інтереси.
Щоправда, деякі сучасні дослідники вважають, що визвольна війна закінчилась у 1657 р. чи в 1676 р.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
