Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй

V. ПОЧАТКИ КИЄВА І ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Історія початків Київської Руси для дослідників у часах до першої світової війни була мрячною, повною здогадів і леґенд. Досліди над історією Київської Руси стали на твердий ґрунт лише по першій світовій війні завдяки російським та українським археологам, передусім Б. Рибакову та М. Брайчевському. їхні та інших учених праці виявили, що в половині VI стол., себто в часі появи антів в історичних джерелах, вже створилася не тільки етнічна структура Київської Руси, але також її перша політична структура у формі Київського князівства та міста Києва, відтоді постійної столиці українського народу. Сталося це десь у пізні літа володіння римського цісаря Юстиніяна (527-565) або його найближчих переємників Юстина (565-578), Тиберія (578-582) або Маврикія (582-602).

На думку совєтських археологів, розповідь про постання Києва в „Повісті временних літ” має виразно дві концепції, слов’янську та варязьку, помішані до такої міри, що перша вийшла леґендою, а друга — історичною правдою, хоч і з варязької концепції видно, що автор „Повісти” ставився до оповідань про Кия та заснування Києва критично і тим самим не вважав тих оповідань за леґенди.

У половині VI стол. в житті антів з-над середущого Дніпра зайшли важливі економічні зміни: внаслідок застосування важкого римського плуга сильно зросла рільнича продукція; в околицях Києва, з власного заліза стали продукувати залізні вироби, почало розвиватися гончарство і ювелірство із застосуванням римської емалі. Ювелірні вироби київської продукції, очевидно, високо цінилися в сусідніх краях, і археологи викопують їх у великому числі не тільки на північних територіях російського та білоруського народів, але також на землях склявінів та інших західних слов’ян, де безпосередньо мали доступ також вироби з Римської імперії.

Таким чином у наддніпрянських антів постала потреба в укріпленому місті не тільки як адміністраційному осередку державної влади, але також як осередку промисловому та торговельному.

В середньовіччі міста будували звичайно довкола укріплень, споруджуваних володарями землі для оборонних цілей, і там перебували військові залоги та адміністрація. Оборонні укріплення, звичайно збудовані на малому просторі, притягали ремісників та купців, які, на випадок несподіваного наскоку кочовиків, ховалися за їх мурами. Свої крамниці та варстати ставили купці та ремісники попід оборонними мурами, а площу довкруги оточували другим вінцем укріплень, які, з огляду на більший простір, були слабші і не Гарантували безпеки. Все ж таки вони давали змогу спинити перший наступ або, принаймні, виграти на часі й схоронити добро. Таке сильне укріплення, або в старослов’янській мові „град”, збудував на горі над Дніпром Кий десь коло 560-го року.

Кий був не тільки основоположником укріпленого міста Києва, але також першим князем у Київській землі і засновником династії, що правила в тій землі довгі часи. На думку Б. Рибакова, Київ постав ще таки за цісаря Юстиніяна, в останні роки його володіння, отже перед 565-им роком. Рибаков також вважає, що Кий — це записаний у візантійських джерелах антський князь Халбудій, який як союзник перебував у Візантії за цісаря Юстиніяна. Але це сміливе припущення ледве чи може вийти поза сферу здогадів. На думку Рибакова, династія Кия пережила аварські клопоти без кризи, яка так болюче вдарила по західних антах — дулібах. Він вважає, що останніми князями з роду Кия були Аскольд і Дир з половини IX стол., згадувані вже у „Повісті временних літ”, правда, як християни, але варязького походження, усунені від влади Олегом 882-го року. Б. Рибаков, як беззастережний прихильник слов’янської теорії про початок Київсько-Руської держави, вважає Аскольда і Дира за останніх нащадків слов’янської династії Кия, хоч не має теж ніяких доказів, щоб заперечити їх варязьке походження.

Доволі непевні натяки про заснування Києва трьома братами, Києм, Щеком та Хоривом, знаходимо також у вірменській „Історії Тарона”, що її написав Зеноб Ґлак у VIII столітті.

Антська назва предків населення Київської Руси зникає з історичного обрію в VII стол. і аж у „Повісті временних літ” виринає вже мозаїка племен різних назв та різного ступня цивілізації, як етнічна основа нової імперії, створеної Олегом.

Та ще перед постанням імперії поза Київською Руссю, в часі переваги аварів у середущій та східній Європі, існували на території нинішньої України інші державні твори антських слов’ян. Тут на першому місці слід згадати Тьмутороканську Русь, племена розбитого в VII стол. аварами Дулібського Союзу, антські племена по обох узбіччях середущих Карпат та племена південно-західньої України з-над середущого та долішнього Дністра.

На думку проф. Вернадського, Тьмутороканська Русь постала з антсько-слов’янських племен, висунених найдалі на південний схід в околиці Озівського моря, як Руський або Тьмутороканський Каганат,союзник Хозарії. Тьмутороканська Русь відома зі своїх нападів у VIII стол. на візантійські посілості в Криму. Осередок її знаходився на Таманському півострові, а столицею було місто Тьмуторокань, давня грецька колонія Фанагорія. Тьмутороканська Русь, звана деякими археологами Танією, була християнізована найскорше з усіх частин української землі.

Вернадський вважає, що Руський Каганат мав під своєю владою південну частину Лівобережжя, і тому в грецьких джерелах його вже називають Руссю, себто тією самою назвою, що й Київську Русь „Повісти временних літ”, з осередком у полянській землі. Обидві ці Русі, Київська та Тьмутороканська, були незалежні одна від одної. Вернадський виводить назву „Русь” від аланських слів „Pyx-Ас”,що означає „ясний ас”. Аси — це назва наслідників аланів, племени, що перебувало на Підкавказзі (яси — нинішні осетини). Він думає, що від них дістала свою назву ріка Рось.

На думку Вернадського, Тьмутороканський Каганат зорганізували інші варяги, що зайшли сюди може скорше рікою Доном. Слов’янсько-антська колонізація з півночі в спокійнішому VIII стол. дала Тьмутороканській Русі антську етнічну перевагу, хоч грабівничо-військовий характер варязьких засновників ТаманськоїРуси зберігся.

Про Таманську Русь VIII стол. маємо відомості в арабських джерелах, які говорять про існування Руського острова в підкавказьких околицях. Арабський географ Ібн Руста називає Таманську Русь островом, мабуть, тому, що Таманський півострів був відділений від континенту мало доступними багнами. „Русь, — пише Ібн Руста, — є острів, оточений озером. Руси, які на ньому живуть, мають короля, що його називають каганом ... Вони не обробляють землі, і живляться тим, що забирають з країни слов’ян... Їх єдине зайняття торгівля соболями та хутрами. . . Вони шанують своїх гостей і приязні до чужинців, що шукають у них охорони ... Вони мають сулейманські мечі. На війну вирушають усі разом і не розсипаються, але одною рукою атакують ворогів, доки їх не поконають.

Коли Ібн Руста з арабського становища пише, що до Руського острова три дні дороги, то, очевидно, має на думці три дні дороги від найдалі на північ висунених границь арабських посілостей. Вони справді стикалися в південно-східній закутині Чорного моря з візантійськими посілостями недалеко нинішньої Сочі, і таким чином приблизно три дні дороги треба було, щоб дійти до границь того Руського Каганату.

Перед приходом Олега до Києва і перед заснуванням Київсько-Руської імперії автор „Повісти временних літ” згадує давні антські племена вже під новими назвами. І так, поляни або Русь жили коло Києва, велике плем’я сіверян жило на лівому березі Дніпра і з них утворилися два князівства: Чернігівське та Переяславське; на захід від Дніпра, в доріччі Богу та Дністра, жили уличі, а ближче моря тиверці. Останні, на думку проф. Пастернака, це є південно-слов’янське племя ґетів, що примандрувало сюди з Балканського півострова. Через безперервне сусідство з грецьким світом тиверці будували свої міста з каменю на грецький взір, укріпляли їх мурами, а також знали грецьку мову. „Повість временних літ” називає їх толковинами, себто товмачами. Це говорило б про те, що між ними було багато Людей, які служили за перекладачів для купців з Руси та для посольств, висиланих до Візантії.

Сусідами полян з північного заходу були деревляни, мешканці північної Волині. Південну Волинь та північну Галичину заселяли літописні волиняни та бужани. Обидва ці племені це вже географічні назви відомих з антських часів дулібів, противників аварів. Уздовж північних та південних узбіч середніх Карпат були розселені білі хорвати, також часом звані хробатами. Це все були племена етнічно споріднені з Київською Руссю, колись приналежні до антської групи слов’ян. Племена, етнічно споріднені з Руссю-полянами, не всі стояли на тому самому рівні культурного розвитку. Ступінь їх розвитку залежав від близькости Їхніх територій до Чорного моря та чорноморських країн, а також до границь Римської імперії.

Культурний рівень поодиноких племен літопис характеризує також фразою: „Имяху бо обичай свои и закон отець своих и предания кожно свой нрав”. Культурно найвище стояли тиверці, безпосередні сусіди мешканців грецьких чорноморських колоній. Так само високо стояли поляни, себто Київська Русь. „Поляни, — записано в літописі — ... отець своих обичай ймуть кроток и тих и стидіниє к снохам своим и к сестрам ... и к матереми и родителем своим; и к свекровей и к диверам великое стидіниє имяху, брачний обичай имяху”.

Куди нижче стояли мешканці лісостепової та прилеглої лісової смуги, себто сіверяни й деревляни. „А деревляне, — записує літописець, — живяху звіринским образом живущи скотски ... и брака у них не биваше”. Прикметно, що літописець не згадує нічого про життя західних племен етнічної Руси, себто хробатів та волинян. Племена ці жили в доріччі Дністра і стояли під західними впливами, що сягали до них з Угорського низу та через границі Римської держави. Тому протягом довгих віків вони були дещо відчужені від Київської Руси, дарма-що археологія стверджує, що їх культура від трипільських часів була майже така сама, як наддніпрянської Руси. Це — черговий доказ на те, яку велику ролю в ті часи відігравав географічний чинник.

Етнічно споріднені з Руссю племена антських слов’ян мали єдину спільну праукраїнську мову, що, на думку проф. Ю. Шевельова, поділялась на два головні діялекти: волинсько-поліський та галицько-подільський. Ця мова походила з праслов’янського джерела; ніякої праруської мови, спільної росіянам, українцям та білорусинам, ніколи не було. Цієї думки додержується багато інших славістів, як Ф. Міклосіч, О. Огоновський, Степан Смаль-Стоцький, О. Курило, В. Ганцов.

Коли Русь під проводом полян, з наїздом варягів, набувала ролі провідника та домінантного чинника в многоетнічній імперії, вона сама вже культурно була однорідною етнічною групою з власного матеріальною та духовою культурою. Тому під державним проводом Києва консолідація цих племен в єдиний народ Київської Руси, або русинів-українців, відбувалася в скорому темпі. Матеріальна культура спиралася на рільництві, духова проявилася в „Руській Правді”, „Повісті временних літ”, в Київському і Галицько-Волинському літописі, в духовій ‘літературі, особливо в „Патерику Печерськім” та в інших творах ХІ-ХІІІ століть.