Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй
III. ПРАІСТОРІЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ
За виїмком славіста Розвадовського, який вважає, що первісні слов’яни жили тільки над Балтиком, усі інші славісти розтягають територію первісного поселення слов’ян далеко на схід, аж по середуще Подніпров’я, включаючи наддніпрянську територію коло Києва в постійну територію слов’ян, тобто їх східне крило. Деякі совєтські історики твердять, що предки всіх слов’янських племен, відомих авторові „Повісти временних літ”, жили на місцях свого поселення від часів неоліту і навіть палеоліту. Цим вони поширюють первісну територію слов’ян далеко на північ від середущого Придніпров’я. В. Мавродін та інші називають їх протослов’янами. Одначе, це не може відноситися до тих племен „Повісти”, що проживали в північно-східній частині лісової смуги, де від найдавніших часів жили — як твердить більшість совєтських археологів — фінські племена, пізніше послов’янщені внаслідок слов’янської колонізації.
На думку П. Третякова, слов’яни сформувалися вже десь коло І — II століть по Христі. Тоді вони заселяли на сході обшир Прикарпаття та Подніпров’я, але не далі на північ, себто поза територію нинішньої України. Він також приймає, що етнічним субстратом слов’ян на сході Європи були трипільці, які, починаючи від кінця 3-го тисячоліття перед Христом, створили на території нинішньої України високу скотарсько-рільничу культуру.
Подібного погляду були також старші археологи, зокрема відкривець трипільської культури, український археолог В. Хвойка. На його думку, вже від кінця 3-го тисячоліття перед Христом на терені середнього Подніпров’я панувала певна стабільність людности. Населення відкритої ним трипільської культури — це прямі предки тих слов’ян, що й нині живуть над Дніпром, себто українців.
Український археолог Я. Пастернак пише: „Для східніх слов’ян, для українців, розвоєвою етнічною базою були трипільські племена. Безперервний, органічний розвиток їхньої культури, що з ходом тисячоліть .не раз змінювала свій матеріальний вияв, можна добре простежити через культуру чорнолісько-білогрудівську, ранньої залізної доби, хліборобську т. зв. „скитів-ораців” Геродота,розвиненої залізної доби та „полів поховань” римської доби аж до ранньослов’янських княжих часів. У Подніпров’ї до складу цих племен зайшло одно з південнослов’янських племен — ґети візантійських істориків, які стали предками літописних тиверців”.
Стабільність населення середнього Подніпров’я від часів трипільської культури по історичні часи археологи не беруть під сумнів, проте існує розбіжність поглядів на справу походження трипільського населення. ВаДим Щербаківський вважав, що вони прийшли з Передньої Азії, з Месопотамії; совєтський археолог Пасек твердить, що вони прийшли із Закавказзя і є вірменського походження. На думку Третякова, племена степових просторів південно-східної Європи в 2-му тисячолітті до Христа були носіями старих індо-європейських мов. „Це, — пише він, — предки фракійців, даків, іллірійців, ґерманців, литовців та інших.
Культура трипільців була виразно рільничою. Вони вже плекали пшеницю, просо, ячмінь. Зерно мололи на ручних жорнах, жали серпами, отже господарство було вже доволі поступове. Розводили рогату Худобу, свині та коні. Високо поставлений був у Трипільців культ Матері — Прародительниці, і тому вважають, що панував у них матріархальний лад.
Хліборобська культура залишила глибокі сліди в їхньому духовому та релігійному світогляді, що через десятки СТОЛІТЬ дійшов до історичних українців в колядках, щедрівках та звичаях, зв’язаних з життям рільника.
Відносно висока культура трипільців знаходила своє джерело в їх зв’язках із народами розвиненої цивілізації з басейну Чорного та Середземного морів. „Металево-мідні, бронзові знаряддя, знайдені в невеликому числі у пізньотрипільських оселях та похованнях, — пише Третяков, — у значній частині виявились середземноморського походження”.
Через територію середнього Подніпров’я, поселення трипільців, переходили різні народи: Гомерові кімерійці, Геродотові скити, сармати, після них алани та ґоти. Як переходово пануюча тонка верства, що захоплювала край, вони надавали в певних періодах свою назву території України — Скитія, Сарматія і т.д., одначе основне населення залишилось те саме. Наїзники розпливалися в морі тубільців, полишаючи їм деякі свої прикмети, що доповнювали духовість Та збагачували досвід основного субстрату майбутнього Народу русинів і теперішньої української нації. Перед нашими очима пересувається барвистий фільм життя впродовж сотень років рільничо-скотарського населення середнього Подніпров’я.
Майже всі археологи та передісторики згідні в тому, що трипільці середнього Подніпров’я і їхні наслідники були носіями найвищої цивілізації у Східній Європі чи то в добі Трипільської культури, чи в наступній, лужицькій, в якій уже вміли вживати залізо, чи їв добі скитській, сарматській, в добі римській та ранньоелов’янській, чи в добі ранньоісторичних антів. Ця вища культура постійно променювала на захід, схід та північ.
На культуру населення середнього Подніпров’я, зокрема, помітний вплив мали грецькі колонії на північному узбережжі Чорного моря за час більше як тисячолітнього сусідства. До грецьких колоній напливали молоді люди з українських степів, набирали грецької цивілізації і нерідко займали поважні становища. З другого боку, з грецьких колоній на північ, передусім дніпровим шляхом, ширилося знання різного ремесла та мистецької техніки греків. Донині залишилися сліди класичних грецьких впливів, позитивних та неґативних, на духовості і вдачі українців.
Коли римляни опанували Балканський півострів, частішу чорноморських берегів та Дакію, себто нинішній Семигород, і римські кордони наблизилися до території сучасної України, розпочалася жвава торгівля поміж Римською імперією та українською територією, особливо на захід від Дніпра. Скарби римських монет та численні поодинокі знахідки свідчать про широкі розміри тих торговельних зв’язків. Римляни принесли на українську землю знання виробництва емалі, що стало основою ювелірного промислу, який у половині 1-го тисячоліття процвітав в околицях Києва. Ювелірні вироби з середнього Подніпров’я вивозили на захід та північ, де вони мали збут серед провідників різних племен, як про це свідчить т. зв. Мощенський скарб, знайдений у доріччі Оки.
За римських часів, у II-ІІІ стол. по Христі, населення середнього Подніпров’я це вже слов’яни. Третяков вважає, що їх послов’янщили мовно ті західні слов’яни венедської групи під час переселення народів, які пересувалися із заходу на північний схід, — літописні словіни, кривичі, в’ягичі та радимичі. Оскільки таке припущення правдиве годі сказати супроти факту, що ті слов’яни мали нижчу цивілізацію, як наддніпрянські слов’яни-автохтони.
Під час навіали гунів слов’янське населення нинішніх українських земель не тільки помирилося з ними, але й стало опановувати їх своєю культурою: предки українців вступали На службу до гунського війська та до адміністрації. Східньо-римський мемуарист Пріск, який у 448 р. за Теодосія II був з посольством цісаря у гунів, записує, що під час гостини гуни подавали їжу, яку називали .„страва”, частували напоями, які називали „квасос”, „медос”.
Десь на початку VI стол. українські слов’яни унезалежнилися від гунів, мабуть, скорше через асиміляцію їх, ніж шляхом революції. У першій половині VI стол. вони виступають уже під своєю першою історичною назвою антів, прямих попередників київських русичів.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України