ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ)

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА

З татар, що наскакували на Україну, нiхто не хотiв вертатися додому з порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники пiдпалювали оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували старих i не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти; iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок iз народної пiснi про татарську руїну:

За рiчкою вогнi горять,

Там татари полон дiлять.

Село наше запалили

I багацтво заграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долинi бубни гудуть,

Бо на зарiз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

А по ногах ланцюг б'ється...

А я, бiдний, з дiточками,

Пiду лiсом - стежечками.

Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши їх цiлу пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг їх через степи до самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари пiдганяли їх довгими батогами.

Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi, скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звiровi й птицi.

Повели їх по жiрницi,

А жiрниця нiжки коле,

Чорну крiвцю проливає...

Чорний ворон залiтає,

Тую крiвцю попиває...

Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не зумiвши зупинити їх тодi, як тi йшли на Україну, вони пiдстерiгали, коли вже татари верталися назад, обтяженi ясиром, Чорним шляхом, на пiвдень; i Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало їх на Україну.

Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв. Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи. Багато все-таки вивозили татари українського люду до Криму в мiста Козлов (нинi - Євпаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками.

З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного морiв. Молодиць i дiвчат гарної вроди купували заможнi бусурмани в свої гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на нiч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на свої вiйськовi галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки, пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря.

Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю українського народу.

У святу недiлю не сизi орли заклекотали,

Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали,

Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали:

"Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик,

А знизу буйний вiтер!

Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля,

Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецької каторги!

Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла;

Кайдани-залiзо ноги повривало,

Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовтої костi пошмуляло!"

Баша турецький, бусурманський,

Недовiрок християнський,

По ринку вiн походжає,

Вiн сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на туркiв-яничарiв, зозла гукав:

"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Iз ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини i червоної таволги набирайте,

Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!"

То тi слуги, турки-яничари, добре дбали,

Iз ряду до ряду заходжали,

По три пучки тернини i червоної таволги у руки набирали,

Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали;

Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовтої костi обривали,

Кров християнську невинно проливали.

Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати,

Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати:

"Ти, земле турецька, вiро бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вiрною жоною!

Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв

З тяжкої неволi турецької,

З каторги бусурманської

На тихi води,

На яснi зорi,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнськi!"

Поклоняється бiдний невольник

Iз землi турецької, iз вiри бусурманської

У городи християнськiї - до отця, до матусi,

Що не може вiн їм поклонитися -

Тiльки поклоняється голубонькам сивеньким:

"Ой ти, голубонько сивенький!

Ти далеко лiтаєш, ти далеко буваєш;

Полети ти в городи християнськiї,

До отця мойого, до матусi.

Сядь-пади

На подвiр'ї отцiвськiм,

Жалiбненько загуди,

Об моєї пригодi козацької припом'яни:

Нехай отець i матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки, маєтки збувають,

Великi скарби збирають, -

Головоньку козацькую iз тяжкої неволi визволяють!

Бо як стане Чорне море вигравати,

То не знатиме отець, либонь матiр,

У которої каторзi шукати:

Чи у пристанi Козловської,

Чи у городi Царградi на базарi.

Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати,

За Чорнеє море у Арабську землю продавати,

Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи,

Сукна дорогi поставами, не мiрячи,

За них брати.

Тодi далася бiдному невольнику

Тяжкая неволя добре знати:

Кайдани руки-ноги поз'їдали,

Сирая сириця до жовтої костi

Тiло козацькеє проїдала".

То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали,

Об вiрi християнськiй гадали,

Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали:

"Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая,

Ти єси наповнена срiблом-злотом

I дорогими напитками,

Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно,

Що бiдний невольник у тебе пробував,

Празника Рожества, будь лi Воскресения не знає,

Всi у неволi проклятої, на каторзi турецької

На Чорнiм морi пробувають,

Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинають:

"Ти, земле турецька, бусурманськая,

Ти, розлуко християнська!

Уже бо ти розлучила не єдиного за сiм лiт вiйною;

Мужа з жоною, брата з сестрою,

Дiток маленьких з отцем i маткою.

Визволь, боже, бiдного невольника

На Свято-руський берег,

На край веселий, мiж народ хрещений!.."

Не легша доля була й українського жiноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися вiд напасникiв, молодицi й дiвчата тiльки сльозами й благанням сподiвалися вмилосердити степових хижакiв.

У долинi огонь горить,

Коло нього турок сидить,

Турок сидить - коня держить,

Коня держить за поводи,

За поводи шовковiї;

Бiля нього дiвча сидить,

Дiвча сидить, слiзно плаче,

Слiзно плаче, турка просить:

- Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку,

Ще й рiдную Вкраїночку.

Та даремнi благання дiвчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб iз шляху пустити їх додому, не покористувавшись iз них, як iз дiвчат i невольниць:

Сестра сестрi промовляє:

Проси, сестро, турка-мужа,

Нехай косу русу утне,

Най до мамки її пошле,

Най ся мамка не фрасує,

Най нам вiна не готує!

Бо ми вiно утратили

Пiд явором зелененьким

Iз турчином молоденьким...

У неволi молодиць та дiвчат чекала ще тяжча недоля, нiж чоловiкiв. Їх примушували бути жiнками бусурманiв i родити на свiт ворогiв своєї далекої України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашiв i навiть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але тi "лакомства нещаснi", як спiває народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловiкiв-туркiв, щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам i до самiсiнької домовини зберiгали в своєму серцi iскру любовi до рiдного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з мiста Богуслава, й оспiвала народна дума.

Що на Чорному морi, на каменi бiленькому,

Там стояла темниця кам'яная.

Що у тiй-то темницi пробувало сiмсот козакiв,

Бiдних невольникiв.

Вони вже тридцять лiт у неволi пробувають,

Божого свiту, сонця праведного в вiчi собi не видають.

То до їх дiвка-бранка,

Маруся, попiвна Богуславка приходжає,

Словами промовляє:

"Гей, козаки, ви, бiднiї невольники!

Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?"

Що тодi бiднi невольники зачували,

Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,

По рiчах пiзнавали,

Словами промовляли:

"Гей, дiвко-бранко, Марусю,

Попiвно Богуславко!

Почiм ми можем знати,

Що в нашiй землi християнськiй за день тепера?

Що тридцять лiт у неволi пробуваєм,

Божого свiту, сонця праведного не видаєм.

То ми не можемо знати,

Що в нашiй землi християнськiй за день тепера".

Тодi дiвка-бранка Маруся,

Попiвна Богуславка,

Теє зачуває,

До козакiв словами промовляє:

"Ой козаки, ви бiднi невольники!

Що сьогоднi у нашiй землi християнськiй Великодна субота,

А завтра святий празник, роковий день Великдень!"

То тодi тi козаки теє зачували,

Бiлим лицем до сирої землi припадали,

Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,

Кляли-проклинали:

"Та бодай ти, дiвко-бранко Марусю,

Попiвно Богуславко,

Щастя-долi собi не мала,

Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень - сказала"

То тодi дiвка-бранка Маруся,

Попiвна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

"Ой козаки, ви, бiднiї невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте:

Бо як буде наш пан турецький до мечетi виїжджати,

То буде менi, дiвцi-бранцi Марусi,

Попiвнi Богуславцi,

На руки ключi вiддавати:

То буду я до темницi приходжати,

Темницю вiдмикати,

Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати".

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечетi вiд'їжджати,

Став дiвцi-бранцi Марусi,

Попiвнi Богуславцi,

На руки ключi вiддавати.

Тодi дiвка-бранка Маруся,

Попiвна Богуславка,

Добре дбає, до темницi приходжає,

Темницю вiдмикає,

Всiх козакiв, бiдних невольникiв,

На волю випускає

I словами примовляє:

"Ой козаки, ви, бiднi невольники!

Кажу вам: добре дбайте,

В городи християнськi утiкайте;

Тiльки прошу я вас одного -

Города Богуслава не минайте.

Моєму батьку й матерi знати давайте:

Та нехай мiй батько добре дбає,

Грунтiв, великих маєткiв нехай не збуває,

Великих скарбiв не збирає

Та нехай мене, дiвки-бранки Марусi,

Попiвни Богуславки,

З неволi не викупляє.

Бо вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкошi турецької,

Для лакомства нещасного!"

Ой, визволи, боже, нас всiх, бiдних невольникiв,

З тяжкої неволi, з вiри бусурманської,

На яснi зорi,

На тихi води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Та не всi українськi дiвчата й молодицi могли звикнути до життя на чужинi й погодитися з новими обставинами iснування, хоча й у розкошах. Адже "лакомства нещаснi" не давали снаги душi й серцю, а нудьга за рiдним краєм i сумлiння через свою, бодай i примусову, зраду батькiвщинi та вiрi часто доводили потурчених молодиць до самогубства.

Ой турчине, турчиночку,

Дай мi ножа гостренького.

До завоя тоненького;

Тонкий завiй укроїла,

Нiж у серце сi встромила.

Тi невольницькi плачi разом iз стогоном народним, що стояв над усiєю сплюндрованою Україною, бринiли у вухах запорожцiв. Туга за рiдним краєм змушувала багатьох невольникiв тiкати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебiльшого, куди йти, бранцi легко знову дiставалися до рук бусурманiв. Пiймавши втiкача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге ж - виколювали або випiкали їм очi й пускали, хто куди знає. Бiльшiсть ослiплених гинула з безхлiб'я, проте були й такi, що прибували на Україну, i тут, переходячи вiд села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспiвували журбу тих, хто лишився на Українi, втратив пiд час наскоку татар дiтей, i страждання невольникiв, якi ще нудилися в бусурманськiй неволi. Таких слiпцiв-кобзарiв чимало перебувало й на Сiчi, й запорожцi не байдуже ставилися до їхнiх спiвiв. Не обмежуючись тими перешкодами, якi чинили козаки татарам на степових шляхах i перевозах, вони проникали до татарських i турецьких мiст, де знемагали в неволi їхнi брати й сестри, але їм найбiльше заважало в походах турецьке мiсто Аслам, що стояло на островi Тавань на низу Днiпра: пропливати повз нього човнами було дуже важко.