ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI

СIЧОВЕ ЖИТТЯ

Повернувшись iз походу, запорожцi дiлили здобич; одiбравши кожен свою частину, вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те, що їм припало; нiби навмисне виставляли всiм на очi своє нехтування грiшми та всяким добром.

Ще iз середини XVI столiття за сiчовими окопами були шинки, в яких жиди торгували горiлкою, а крамарi не тiльки продавали запорожцям те, що потрiбне для простого козацького життя, а ще й скуповували вiд них добуту на вiйнi здобич. У першi днi пiсля походу на сiчовому базарi невгаваючи грали музики, горiлка виставлялася повними кухвами, i козаки вибивали гопака так, що курява пiдiймалася вище куренiв. Гульня тривала кiлька днiв iз ранку до пiзньої ночi, доки стомленi запорожцi не валилися на землю й засинали, хто де впав.

Наскiльки козаки нехтували всяким добром, можна пересвiдчитися з народної пiснi:

Гуляв козак-нетяга сiм год,

ще й чотири

Та прогуляв з-пiд себе

три коня воронiї;

I як на дев'ятий год навертає,

А козак-нетяга до города,

до Черкас прибуває;

I що на козаку-нетязi три сермязi:

Опончина рогозовая, поясина хмельовая,

Сап'янцi - видно п'яти й пальцi,

Шапка-бирка - зверху дiрка,

Хутро голе, околицi бiгмає,

Вона дощем покрита,

Травою пошита,

А вiтром на славу козацьку пiдбита:

Куди вiє, туди й повiває,

Молодого козака та й прохолоджає.

Коли гультяї пропивали своє добро, сiчове життя починало наближатися до звичайного - буденного. Вiйськовий осаул або й сам кошовий виходили на майдан i вмовляли п'янi гурти облишити гульню та йти до куренiв обiдати або там вечеряти. За спокiйного часу на Сiчi пили мало, й сiчове життя складалося по-iншому.

Всi запорожцi вставали завжди до схiд сонця й прямували на рiчку вмиватися або купатися. Це робили не тiльки влiтку, а й восени, а дехто - i цiлу зиму. Коли знову сходилися до куренiв, то кухарi ставили на столи вагани, повнi гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою i засмажене олiєю), i запорожцi, помолившись богу, сiдали за столи та, дiставши з-за халяви чобота або з-за пояса ложку, снiдали.

Пiсля снiданку всяк брався до свого дiла: хто латав собi одяг або правив взуття, а хто йшов до Днiпра прати свою сорочку, а вона в нього була єдина - випере її в рiчцi, обсушить на сонцi та й зодягає знову. Iншi козаки поралися бiля своєї зброї або лагодили вiйськовi човни. А чимало запорожцiв, побравши з табуна своїх коней, виїздили за сiчовi окопи на герць. Найбiльше тут старалася запорозька молодь. Юнаки виробляли на конях усiлякi витiвки: розiгнавши коня, ставали ногами на кульбаку; пiдкидали догори шапку i влучали в неї кулею з рушницi; перестрибували кiньми рiвчаки й тини; вибiгали верхом на крутобокi могили тощо, а далi кидалися один з одним рубатися шаблями "до першої кровi".

Дивитися герцi виходили iз Сiчi мало не всi вiльнi од працi козаки, i як тiльки забачать, було, що в одного з тих, що билися на герцi, кров, то зараз же тих бiйцiв розводили, щоб часом у запалi вони не завдали один одному важких поранень.

Тут же, за сiчовими окопами, часто точилася помiж запорожцями боротьба, а iнколи виникали й кулачки - курiнь на курiнь.

Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Пiсля татарського наскоку на Україну в селах i в мiстах лишалися тисячi посиротiлих дiтей. Виганяючи ворога з рiдного краю, козаки, жалуючи бiдолах, брали чимало хлопцiв iз собою на Сiч i вiддавали в науку до курiнних кабиць. Допомагаючи кухарям, дiти-приймаки за кiлька лiт навчалися запорозьких звичаїв, переслуховували вiд захожих кобзарiв усi думи й пiснi та ставали свiдомими синами України та Вiйська Запорозького. Коли такому хлопцевi минало рокiв 12 - 14, той запорожець, що привiз його з України, брав свого вихованця джурою - чистити названому батьковi зброю, поратися бiля коня, їздити разом iз ним у походи, пiдносити пiд час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах i на морi, серед страшної небезпеки, джури часто ставали батькам у великiй пригодi, а сягнувши парубочих лiт, самi переходили в запорозькi козаки.

На сiчових герцях i джури вибiгали за окопи i, дивлячись на козакiв, починали й собi борюкатися та виробляти всiлякi штуки, набуваючи хисту й завзяття.

Так тривало на Сiчi до обiду; о пiвднi на сiчовiй баштi стрiляли з гармати, i все товариство мерщiй квапилося до куренiв; а там уже на столах парували вагани з тетерею, яку варили iз пшона або житнього борошна iз квасом. На обiдi курiнному отамановi завжди було мiсце кiнець столу, на покутi - пiд образами, i коли всi козаки збиралися i ставали в коло, отаман вголос читав їм "Отче наш", i тiльки пiсля того всi вмощалися на ослонах до столу.

Вiйськова старшина: кошовий отаман, суддя, писар i осавул - обiдали й спали в тих же куренях, у яких були приписанi товаришами, й сiдали за столом поруч iз курiнним отаманом. Тiльки вже за часiв Нової Сiчi, в XVIII столiттi, запорозька старшина почала будувати собi окремi хати бiля паланки.

Пiсля тетерi кухарi та їхнi помiчники здебiльшого виносили на стяблах (дошки з дещо видовбаною серединою, щоб не збiгала на стiл юшка) варену або печену рибу й клали на столи. Не бракувало у запорожцiв i трункiв (напоїв). Були тут i горiлка, i мед, i пиво, й брага. Все те подавали до столу в кiнвах (невеликi вiдра) з причепленими на них коряками, або "михайликами". Всяк черпав iз вiдра чого хотiв i запивав їжу.

Крiм тетерi, соломахи та риби, запорожцi вживали ще галушки, юшку вiд звареної риби, кулiш iз салом або олiєю, а iнодi, хоч i нечасто, їли баранину, дичину й iнше. Все те варили й пекли кухарi на кабицях, що мiстились у сiнях кожного куреня.

По обiдi дехто з козакiв лягав у холодку спати, iншi вилежувалися понад берегом Днiпра, а деякi, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пiсень та дум, розповiдаючи один одному в тi хвилини, коли вiдпочивав кобзар, про пригоди iз свого життя.

Надвечiр подавали вечерю - здебiльшого гречанi галушки iз часником або юшку з риби, а добре попоївши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж вiдiспався - збиралися на сiчовому майданi або над Днiпром, щоб гуртом поспiвати, й затримувалися, аж доки не погасне вечiрня зоря, а часом вигравали на сопiлках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах; охочi ж до танцiв пiд ту музику танцювали гопака.

Так минав на Сiчi день, поки запорожцям не ставало нудно без працi; тодi вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, i товариство, зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, i козаки питали кошового:

- А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькi городи? Може, бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволi наших братiв?

Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Вiйську Запорозькому в похiд, то все сiчове життя одразу вiдмiнялося. У Великому Лузi цюкали сокири та трiщали дерева, а берегом бiля Сiчi в казанах кипiв дьоготь, вкриваючи рiчку пахучим димом... То вiйсько козакiв лагодило до походу свої чайки та конопатило їх. Тодi вже в Сiчi нiхто не мiг побачити, щоб запорожцi пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре вiдчухрав би його чубуком своєї люльки або тим, що трапиться пiд руку, а коли б той ще сперечався i змагався, то й до гармати звелiв би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тiлом комарiв.

У XVI та XVII столiттях мало хто iз запорожцiв доживав до старостi - всi гинули в боях або пiд час походiв; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий козак, вiдчувши свою немiч, несподiвано зникав iз Сiчi невiдомо куди. Здебiльшого похилi запорожцi ховалися в захиснi кутки запорозьких земель i десь у байраках, мiж дубами та скелями, довбали собi печери, викопували криницi й жили там, плекаючи бджiл та рятуючи свої душi в постах i молитвах.

Iншi пiдстаркуватi козаки доживали свого вiку в монастирях, а перед тим, якщо мали грошi, то заводили на Сiчi й по дорозi до "мiсця смирiння" страшенну гульню. Кого здибає, було, такий "прощальник" на шляху, зараз же частує, а проходячи повз мiстечка, купує на базарах усiлякi гостинцi й роздає їх дiтям; а то ще найме музикiв та й танцює, аж доки наблизиться до монастирської брами, а тодi вмить схаменеться i все, що в нього лишиться, вiддає на монастир.