ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ)

ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ

Тих українських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарської руїни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар, прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива людина". Не маючи ще певної органiзацiї (ладу), українська козаччина в першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших - i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало, вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами.

З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарської неволi, але невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв, а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму.

Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Україну, привозили iз степiв коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу.

У тi часи в гаях та байраках пiвденної України водилася така сила дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що, як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони озброювалися, єдналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденної небезпеки вiд татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до своїх осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони, перейнявши всi козацькi звичаї та їхнє врядування, чимдалi дужче змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська була боротьба з татарами, а потiм - i з турками.

З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згадує не тiльки одних прикордонних старост, а й зазначає вже козацькi походи на татарськi улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом своїх же народних ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв.

У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю; пiд час же нападу великої орди, коли зупинити бусурманiв козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав свої оселi й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах.

На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то закладаючи свої "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам їх було важко знайти та несподiвано захопити.

Таким чином, уже в серединi XVI столiття українськi козаки подiлилися на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях, мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других - низовими.

Побачивши, що через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв, вишукуючи кошi й одбираючи їхнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за пороги.

Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними братами на кiлька вiкiв, i все тодiшнє козацьке життя снувалося бiля порогiв.

За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть мої оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi козаки щовесни приходили до своїх товаришiв за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом i клали свої голови в боротьбi з бусурманами, бодай i зимували на Українi, а все-таки звалися козаками Вiйська Запорозького Низового.