НОВА СIЧ (1734-1775 роки)

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ

Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надiї запорожцiв розвiялися, як дим. Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i навiть продавали її чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Росiйської держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до казни.

Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчної служби запорожцiв пiд час вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани Потьомкiна була складена навiть пiсня:

Ой, як дiзнали тiї сенатори, що запорожцi їм вiрять,

Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять.

А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали,

А щоб запорожцi того не дiзнали - казани їм у Сiч прислали.

Ой, прислали на всi куренi мiцнi мiдянi казани,

А за тi; казани запорозькi всi лани були побранi.

А це ж тобi, пане кошовий, за всi твої вiрнi служби,

А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.

9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Вiйсько з кошовим повернулося з походу на Сiч. Його зустрiли за звичаєм, з гарматною пальбою й молебнем. Воно ще не знало про умови й наслiдки миру й радiло, почувши, що товариша курiнного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросiйського краю, сподiваючись, що тепер-то вiн подбає про те, щоб запорожцям були поверненi давнi їхнi права й вольностi. Напередоднi ж повернулася частина вiйськових байдакiв iз Днiпра, iнша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом iз Мандром сталася пригода. Дозвiл вертатися на Сiч полковники Мандро й Гук дiстали тiльки 15 вересня, себто саме тiєї пори, коли Чорне море найбурхливiше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21 вересня запорозькi байдаки захопила в морi велика хуртовина, й, повикидавши їх на скелi, сiм побила й потопила з усiм добром, при чому чимало загинуло й товариства. Решта байдакiв врятувалася в устi Днiстра, й Мандро, перестоявши в Акерманi, рушив далi до Днiпра, запорожцiв же з затоплених байдакiв послав iз полковником Гуком на Сiч пiшки.

Прибув на Сiч Мандро тiльки 14 листопада з тяжкими пригодами вiд морозiв; Гук же, що повiв своїх обiдраних та оголених товаришiв через Бендери, зазнав ще бiльшої бiди й тiльки 27 сiчня 1775 року прибув на Сiч iз покалiченими козаками.

Не зважаючи на те, що Вiйсько Запорозьке п'ять рокiв пробуло на вiйнi, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землi з новими переселенцями. Року 1772-го поселенцi з-за Орелi знову почали будуватись на запорозьких землях усупереч протестам запорожцiв. Тодi полковник Гараджа силою зiгнав свавiльцiв, а їхнi оселi попалив. Те ж саме зробили запорожцi i з поселенцями Бородаївки, що осiли мiж рiчками Iнгульцем та Жовтою.

Зi сходу теж насувалися на запорозькi землi донськi козаки, i Кальмiуському полковнику Петровi Велегурi довелося зброєю витiсняти їх iз кiс Азовського моря. Нарештi спорудження фортець Днiпровської лiнiї завдавало Вiйську Запорозькому великої шкоди, бо москалi вирубували лiси й випасували траву.

Оборону запорожцями своїх земель сусiднi росiйськi губернатори розцiнювали як бунт проти царської влади i розбiй. Побiльшенi та прикрашенi звiстки про такi випадки доходили до вищого уряду й року 1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям: "свавiльства прикордоннi облишити, знайдених у землi речей - камiння, цегли й мармуру собi не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орiльської паланки викликати на Сiч пiд небезпекою монаршого гнiву".

Здивоване цим наказом Запорозьке Вiйсько послало весною року 1774-го в Петербург до царицi Антона Головатого з тим, iз чим зверталося й через попереднi депутацiї, а саме: щоб усi землi, вiдiбранi од Вiйська пiд Слов'яно-Сербськi та Слобiдськi поселення, а також переданi Вiйську Донському, повернути Вiйську Запорозькому. Цариця зустрiла Головатого й обiцяла йому, що всi суперечки з сусiдами буде розглянуто, а поки щ.о хай запорожцi сидять тихо.

21 червня 1774 року новий Новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн, живучи завжди в Петербурзi, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закiнчив по-українському: "Будь ласка, батьку, пришли менi гарного татарського коня, щоб козакувати годився".

Але запорожцiв, коли вони довiдалися про наслiдки миру з Туреччиною, почали гнiтити тяжкi передчування, якi, за переказами старих людей, вже пiсля зруйнування Сiчi, ще побiльшились, коли з якихось причин навколо Сiчi й навiть на стрiхах куренiв надосiнь стали пугукувати сичi:

"Ой, не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку!"

"Ой, як менi не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А менi нiде та прожити.

Нiде менi гнiзда звити.

Малих дiток виглядiти".

Та й запугав пугаченько

В зеленому байраяеньку.

На Сiчi стало сумно. Запорожцi вiдчували небезпеку своїй волi з боку Росiйської держави, й настрiй тiєї доби вiдбився знову в пiснi:

Ой, прислухайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,

Щось у хмарi гуде!

Ой, щось на нас, хлопцi, славнi запорожцi,

Та пригодонька буде.

Ой, заступайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,

Плече повз плече,

Та не даймо, хлопцi, славнi запорожцi,

Москалевi Сiчi.

I, справдi, за пiвроку пiсля дзигарика Петро Калнишевський отримав од Потьомкiна листа завсiм iншого змiсту: про "батька" i про своє козацтво вже не згадувалося, а Вiйську Запорозькому погрожувалось царським гнiвом за те, що не пускає на свої землi поселенцiв.

Ще восени 1774 року Запорозький Кiш вислав Сидора Бiлого, Антона Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тодi мали розглядати справи Вiйська Запорозького. А тим часом зачiпки запорожцiв iз поселенцями не припинялися. Калнишевський пiсля козацьких розрухiв 1769-го та 1770 рокiв та пiд впливом вимог козацьких рад не смiв не боронити вiйськових земель збройною рукою й дозволив писаревi Орiльської паланки Вермiнцi зiгнати слободу Лихiвку; Потьомкiн же за це звелiв силою взяти Вермiнку в бранцi й одiслав у столицю.

Головатий у Петербурзi пiвроку оббивав пороги у князiв Потьомкiна, Вяземського, Прозоровського й у iнших вельмож, та тiльки всi вони в своїх думках уже межували запорозькi землi помiж себе i, зволiкаючи час, запевняли царицю в тому, що Вiйсько Запорозьке пiсля того, як татари скорились, стало зовсiм не потрiбне й, покладаючись на зачiпки запорожцiв iз поселенцями, вмовляли її, щоб зовсiм скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати свавiльне вiйсько, яке не хоче пiдлягати росiйськiй владi та царськiй волi, а то ще може й зрадити державi.

Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квiтнi року 1775-го видала вона Потьомкiну наказ одiбрати вiд Вiйська Запорозького зброю i злiквiдувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання, щоб якнайменше чинити бешкету й проливати кровi. Потьомкiн доручив виконати царський наказ генералу Текелiю, сербину родом, а допомагати йому мав князь Прозоровський.

Тече рiчка невеличка, пiдминає кручi, Заплакали запорожцi, вiд царицi йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посилає москаликiв Сiчу руйнувати.